ПІДВОДНІ ЗНАХІДКИ

Хибні погляди не завдають великої шкоди, бо кожна людина відчуває відносне задоволення, спросто­вуючи їх.

Ч. Дараін

Егейське море блакитніше, ніж звичайно. «Каліпсо» погойдується на ласкавих хвилях.

Тут, у спокійних водах бухти Сен-Жорж на острові Дія, розташованому пів­нічніше від Кріту, Жак-Ів Кусто шукає Атлантиду. Аквалангісти повільно пере­суваються над підводним виступом і зненацька усвідомлюють, що ніякий це не виступ, не природне утворення. Що ж це за величезний насип усього в п’яти метрах під поверхнею води? А лежить він на дні бухти, глибина якої 20 метрів... Та коли шу­качі дістаються широкої платформи, що з’єднує насип з береговою структурою, усе з’ясовується, і уява Кусто малює картини далекого минулого:

«...Ми стоїмо на великому овальному молу величезного порту. В гавані тісно від широко корпус ни х суден, що належать щонайменше дюжині націй — кріт я нам, єгиптянам, фінікійцям, мікенцям, троянцям... Можна побачити навіть військові ко­раблі — у них видовжені форми, а форштевні підсилені бронзою. По мокрих на­бережних снують матроси, пасажири, вантажники. Македонці, сірійці, сіцілійці, єгиптяни, карфагеняни, крітяни, афіняни жваво торгуються і розмовляють. У кож­ної невеличкої групи своя мова, а обмін думками йде на своєрідному «піджині» (Кусто натякає на «піджин інгліш» — англо-китайський жаргон.— Aar.), що скла­дається з кількох десятків слів, які усі розуміють... Склади забито тюками з щети­ною, тюками вовни, тканинами, скринями з інструментом і зброєю, рядами амфор з олією, вином, зерном, солониною, фруктами, прянощами, духмяними травами... Ми прогулюємося по величезному торговому центру античного світу».

СТІНИ

БІМІНІ

Мова йде про несподівану знахідку кам’яних будівель, що були сховані на морсь­кому дні неподалік від підніжжя одного з островів Багамського архіпелагу.

Вперше обриси споруди під водою побачив пілот Р. Браш, коли влітку 1968 року пролітав над островами. Вже через кілька місяців ними зацікавилася група дослід­ників: археолог і знавець доколумбової культури Америки, професор Йєльського університету М. Валентайн, винахідник і фахівець в галузі підводної фотозйомки, Інженер Д. Ребікофф і водолаз Р. Маркс, котрий захоплювався підводною архео­логією.

Вони спорядили експедицію, що працювала на північному узбережжі остро­ва Норт-Біміні (треба сказати, що вона мала навіть «підводний автомобіль», облад­наний автоматичним фотоапаратом). У кільканадцяти метрах під водою шукачі знайшли порослі рослинністю мури, складені з величезних кам’яних блоків. Як вва­жав Д. Ребікофф, кожен з них важив від 2 до 5 тонн. Скріплені вони були, здавалося, якимось особливим цементом.

Друга експедиція, що працювала там у квітні—травні 1971 року, продовжила роз­початі пошуки. Вона підтвердила безперечне існування під водою кам’яної споруди або конструкції завдовжки 70 метрів і завширшки 10 метрів. Дослідники зійшлися на думці, що це витвір людських рук.

У книзі «В поисках Атлантиды» (вона видана у 1987 році російською мовою) Жак-Ib Кусто розповідає, як його син Філіпп Кусто разом Із екіпажем гідропла­на «Каталіна-Каліпсо 11» намагався перевірити деякі гіпотези, зокрема про пресло- вуті «стіни Біміні». Щоб не переказувати від себе, наведемо дещо завеликий, але надто вже цікавий уривок з цієї книги, де Жак-Ів Кусто вміщує розповідь одного з членів екіпажу літака, Домініка Сюм’яна, яка безпосередньо стосується цієї знахідки.

«...Ми знову злітаємо. Курс вест-норд-вест — на Біміні. Це мета нашої подорожі. Неподалік від північного узбережжя острова Норт-Біміні існує загадкова форма­ція із затоплених кам’яних блоків. Цю формацію назвали «шосе Біміні». Усі блоки знаходяться на глибині 6 метрів під водою. Маса деяких з них сягає 15 тонн. Більшу частину формації, найімовірніше, занесено піском, але вона простежується на відстані 500 метрів.

Повільно розвернувшись за вітром, Філіпп Кусто знижується над гребінцями хвиль і садить гідроплан, здіймаючи хмари бризок.

Під керівництвом доктора Зінка (місцевого учасника експедиції.— Aβτ.), який вже не раз оглядав ці стіни, ми пливемо до славнозвісного «шосе». Невже тут справді збереглися свідчення незрівнянного будівельного мистецтва атлантів, що, як вва­жають, правили за зразок для зодчих єгипетської і доколумбової цивілізацій, котрі створили не перевершені споруди? Немає сумнівів, що лише дуже вправні будівники могли обтесати такі блоки під прямим кутом і підігнати їх один до одного. Блоки виготовлено з матеріалу, що не має нічого спільного з скелястою основою, котра складається з осадових порід...

Після обіду ми вмощуємось на крилі літака й ніжимося у променях багамського сонця. Філіпп цікавиться думкою доктора Зінка.

— Я б сказав,— відповідає професор,— що ця смуга величезних каменів епохи мегалітів чимось нагадує відповідні конструкції в Європі: Карнак в Бретані і Стоун-

хендж в Англії. Припускаю, що народ, який створив її (в ті часи, коли рівень моря був нижчим, ніж зараз), володів солідними астрономічними знаннями. Люди, здатні встановити й підігнати 15-тонні кам’яні блоки, повинні були мати відмінну організацію, інакше вони не спромоглися б звести таку велику будову. Як вони під­німали вантажі? Одвічне запитання — його ставлять і з приводу єгипетських пі­рамід, і з приводу статуй острова Пасхи. Позитивісти вдаються до суто механічних пояснень (мовляв, камені перекочували на колодах і так далі). Аматори фантастики закликають на допомогу магнітну або «іонну» енергію, згадують про антигра- вітацію...

— Ми звернули увагу на незвичайну поведінку компаса під водою,— заува­жує Філіпп Кусто.

— Нічого не можу сказати! — вигукує доктор Зінк.— Впевнений в одному: ця формація не є природним утворенням. Давайте будемо виходити з форми та спосо­бів підгонки блоків один до одного. У природі дуже рідко буває, щоб розколина якось зненацька уривалася. А тут це — правило. Більше того, досить часто зустрічаються невеликі камені, що правлять за опору для більших. Ці підкладки використано для вирівнювання основних блоків; природа не могла створити такого чуда.

— Якщо погодитись з вашими думками з приводу «дороги», то ясно: її побудова­но людьми. Але коли?

— Занадто вже мало даних, щоб зробити остаточний висновок,— каже доктор Зінк.— Якщо вам спала на думку Атлантида, то перелічіть камені. І побачите, що групи з п’яти блоків інколи чергуються з групами з шести. А згадайте: Платон каже, що царі атлантів зустрічалися то через п’ять, то через шість років, «навперемінно відмірюючи то парне, то непарне число». Більше нічого сказати не можу. Знаю одне: людський розум завжди шукає розгадку в міфах...»

Отже, що можуть являти собою «стіни Біміні»? Деякі дослідники припускають, що йдеться найімовірніше про порт з подвійним хвилерізом і кам’яними набережни­ми. І знову, як І в Інших випадках, таке пояснення породжує нові запитання. Якщо прийняти запропоновану гіпотезу, то гігантська споруда з величезних каменів свід­чить, що ми маємо справу з якимось реліктом невідомої, але поширеної чи не на весь світ мегалітичної культури. Але досі вважалося, що найдавніші споруди цього типу з’явилися на Близькому Сході у VI тисячолітті до н. е. Тим часом, коли вчені по­чали з допомогою різних методів (в тому числі й радіовуглецевого) визначати вік підводних будівель біля Багамських островів, то з’ясувалося, що він сягає... 10 ти­сяч років! Невже саме тут виникла ота гіпотетична мегалітична культура, творці якої протягом кількох тисячоліть мандрували по морях та океанах, лишаючи по собі пам’ять у вигляді гігантських споруд?

Але саме вік кам’яних будівель біля Hорт-Біміні викликав сумнів щодо їхнього призначення. Нібито усе правильно: кам’яний порт було збудовано на узбережжі острова, який, згідно з геологічними даними, ще й зараз продовжує повільно за­нурюватися у воду і швидкість цього занурення відома. Саме таким чином через кілька тисячоліть споруди опинилися під водою (до речі, таке ж явище мало місце і у нашій країні, на узбережжі Каспію біля Дербента, а також у Керченській протоці. Тільки вік каспійських і азовських споруд значно менший).

Та чи не дивний той факт, що вже 10 тисяч років тому будувалися кам’яні порти з хвилерізами й набережними? Ким і для кого? Куди мандрували невідомі творці, з ким вели торгівлю? До того ж порти ці такі міцні й надійні, що простояли тисячо­ліття, незважаючи на щорічні страшні тропічні урагани, під час яких швидкість

вітру досягає 210 вузлів (тобто 390 кілометрів на годину), а висота припливної хвилі — до одинадцяти метрів!

І, врешті, остання й цілком вже незрозуміла загадка. Йдеться про походження кам'яних блоків, використаних для побудови. Звідки брали камінь для циклопіч­ної кладки — не з’ясовано й досі. У 1973 році французький геолог П. Карнак писав, що «вони не належать до жодної з наявних на острові гірських порід». Такого ж вис­новку дійшли і геологи-фахівці з університету МайамІ: вони обережно припустили, що єдине місце, звідки теоретично можна було б узяти ці камені, знаходиться при­близно за 40 кілометрів північніше, але довести цього не змогли.

І вже зовсім дивовижним було те, що в руїнах дослідники знайшли фрагменти кераміки та камені з вирізьбленими на них знаками. Тим часом археологи добре знають, що камені з такими ж знаками є лише біля острова Яп у Тихому океані, непо­далік від Філіппінських островів, а схожа кераміка — у Середземномор’ї...

У 1980 році французький науково-популярний журнал «Сьянс е Ві» повідомив, що вчені зробили спробу визначити вік багамських блоків за допомогою радіо­ізотопного методу. Результати начебто свідчать, що вони — ровесники берегових геологічних формацій Багамських островів. А дослідження шаруватості кам’яних монолітів показало, що вона цілком однакова у сусідніх блоків; прошарки одного блока наче переходять (незважаючи на розколину між ними) у сусідній. На думку ДОСЛІДНИКІВ, усе це дозволяє зробити висновок, що ці «споруди» — природні утво­рення, тобто берегові скелі, що розтріскалися під дією сил природи і опустилися під воду внаслідок повільного занурення островів. Аналогічні випадки відомі в інших місцевостях, наприклад на березі острова Герон в Австралії.

Та чи можна цілковито погодитись з цим твердженням? Історія знає надто багато випадків, коли людина пристосувала для своїх потреб найрізноманітніші при­родні утворення, відповідно обробляючи одні елементи і добудовуючи інші. Крім цього, такий висновок цілковито суперечить вищенаведеній розповіді очевидця із згаданої книги Кусто. Та й малоімовірно, щоб природа могла утворити з великих брил правильну прямокутну літеру «П», що лежить «на боці», та ще й «врізати» в поперечку цієї літери три паралельні «моли» однакової довжини. Може бути, що основу споруди справді створено природою, але й людина, безсумнівно, доклада­ла до неї своїх рук. Отже, дискусія триває...

На закінчення хотілося б розповісти ще про одну цікаву споруду, більша части­на якої вже давно знаходиться під водою, проте навіть меншої, що лишилося на по­верхні грунту, цілком достатньо, аби осягнути її велич. Отже...

ТИХООКЕАНСЬКА ВЕНЕЦІЯ

Ще донедавна археологи й палеонтологи приділяли дуже мало уваги неосяжним просторам Тихого океану, а деякі його райони й взагалі не вивчалися. А саме він ховає в собі чимало загадкового й незвіданого.

Звернімось хоча б до дуже давньої невідомої культури, представники якої зводили будівлі з велетенських каменів. Ця культура кам’яних споруд більшою або меншою мірою охоплює велику кількість островів Мікронезії та Меланезії, особливо Маріанських та Каролінських. Тут можна зустріти рештки брукованих шляхів, каналів, фортечних мурів, руїни палаців та храмів, величних колонад. Носії цієї культури не знали металу, користувалися знаряддями з каменю, кістки й дерева. Центр Ті був на Каролінських островах.

Треба сказати, що з кінця XVII століття ними володіла Іспанія, а в 1919 році захопила Японія і створила там військові бази. Після другої світової війни Kapo- лінські острови окупували Сполучені Штати, які, продовжуючи політику японських мілітаристів, на додаток до морських створили там ще й військово-повітряні бази. Зрозуміло, що за таких обставин годі було й казати про історичні або археологічні дослідження. Безліч стародавніх пам’ятників знищили ще іспанці, а довершили справу американці. За свідченням англійського вченого Е. Сайкса, є усі підстави вва­жати, що залишки незнаних стародавніх культур були ними просто по-варварсько­му зруйновані при будівництві військових баз.

Вчені вважають, що ця загадкова культура має кілька центрів, які, мабуть, кон­тактували один з одним. Це насамперед острів Яп (Кароліни), де сила-силенна залишків зниклої цивілізації: різноманітні насипи, тераси, кам’яні платформи, бруківки з тесаного каменю, руїни жител та Інших споруд, стародавні поховання.

На острові Олеаї, розташованому між Япом та Понапе, знайдено численні мега­літичні споруди й залишки писемності, яка нагадує писемність острова Пасхи.

На схід від Понапе лежить острів Kycaie, де також знаходяться пам’ятки по­дібної мегалітичної культури; є там і кілька каналів, що розташовані перпендикуляр­но один до одного, а між ними — штучні острівці. На острові Леле, відокремленому від Кусаіє лише протокою, височить пагорб конічної форми, а весь острів забудо­вано циклопічними спорудами, кожну з яких оточено великим валом.

Острів Гуам (Маріанські острови) століття тому, ще за часів іспанського пану­вання був відомий дивними алеями з двох рядів величезних кам'яних колон близько 7 метрів заввишки. Вага кожної з них сягала ЗО тонн. Увінчували колони півкулі у вигляді чащ. Були тут і споруди, що нагадували піраміди. Такі ж колони й пірамі­ди знайдено на іншому з Маріанських островів — ТінІані.

Але найцікавіший з усіх — острів Понапе, найбільший із східної групи Каролін. Його площа — 374 квадратні кілометри, а довжина — близько 20 кілометрів. Ото­чують острів коралові рифи. Особливо вражають тут дивовижні руїни, грандіозніші, ніж на будь-якому з інших островів Тихого океану.

Дуже цікавий «Великий храм», розміри якого 90 X 18 метрів. Стіни заввишки 9 метрів і завтовшки близько півтора метра. На стінах можна розпізнати символіч­ні зображення, що нагадують ієрогліфи або ідеограми. Канал сполучає храм з морем. Біля храму — численні земляні насипи, склепи, переходи, платформи, шляхопрово­ди до каналу тощо. А всередині храму знаходиться центральна пірамідальна ка­мера, яка, мабуть, служила святилищем.

Найбільша з усіх споруд Понапе — місто і морський порт Нан-Мадол (Нан-Ма- тал), площа якого 28,5 квадратних кілометра, розташований неподалік від входу в сучасну гавань. Складається він із зовнішньої гавані, відокремленої від моря хвиле­різами, і внутрішньої, де на 92 штучних островах височать руїни створених невідомо ким будівель. Саме тому вчені й назвали Нан-Мадол «тихоокеанською Венецією». Мол біля входу в Нан-Мадол сягає у довжину понад кілометр. Отже, давній порт за розмірами цілком можна співставити з діючими сучасними.

Добре відомий в нашій країні чеський письменник і етнограф Міл ослав Стінгл в книзі «По невідомій Мікронезії» (видана російською мовою в 1978 році) пише: «На островах Нан-Мадола незнані творці першого мікронезійського міста збуду­вали з величезних кам’яних блоків десятки чудових споруд: храми, фортеці, неве­ликі «палаци», штучні озера тощо. Призначення багатьох будівель досі ще лишаєть­ся нез’ясованим. Ця загадка — лише одна з багатьох таємниць незрозумілого штуч­ного архіпелагу, кам’яного міста, подібних якому немає в усій Океанії».

Хоча дослідження в Нан-Мадолі не були тривалими, вчені все ж виявили близько 80 різних будівель. Нан-Мадол оточено високою міцною стіною, а глибокий канал ділить місто на нижню і верхню частини. У нижній частині мешкали, мабуть, жерці; там же знаходився й мавзолей правителя. А ось на одному з штучних островів верхнього міста височіла найдивовижніша споруда Нан-Мадола — палац-фор- теця Нан-Танох (Нан-Танак), розміри якої 90 X 90 метрів. Руїни цього палацу-фор- теці можна побачити й нині. Будівля не має аналогів у світі. її стіни заввишки від 14 до 20 метрів і завтовшки 6 метрів складено з «колод» (базальтових блоків). Це, звичайно, теж мегалітична споруда, але як же вона не схожа на жодну з відо­мих нам!

Уявіть собі: майже з 400 000 базальтових «колод» викладено стіни — ну, точ­нісінько так, ніби з дерев’яних. Де стародавні будівничі брали ці колоди? Яким чи­ном транспортували їх на «будівельний майданчик»? Серед місцевих жителів по­бутують легенди, що «великі камені» нібито самі прилітали до Нан-Мадола «повіт­ряним шляхом». Та це — легенди. Насправді ж найближча каменоломня була на другому боці острова, І, як вважають фахівці, базальтові блоки набагато зручніше було перевозити у порт на плотах із стовбурів кокосових пальм, ніж велетенські брили, з яких збудовані подібні мегалітичні споруди в інших частинах світу.

Але, з іншого боку, для того, щоб відокремити від масиву і перевезти таку кіль­кість «колод» (а кожна — від 3 до 8 метрів завдовжки, окремі важать близько 10 тонн), потрібна була неабияка армія організованих робітників. Та звідки ж їй було узятися на невеличкому острові? Досить сказати, що на найближчому з них прожи­ває лише 800 чоловік, а в радіусі 200 кілометрів — лише 50 000 чоловік на островах та острівцях, віддалених на сотні миль...

Короткочасні, як ми вже казали, археологічні розкопки не дали змоги встанови­ти ані вік цієї цивілізації, ані походження її творців. Щоправда, деякі спроби в цьому напрямку були, але про це згодом. І все ж, що можна сказати з цього приводу?

Почнемо з однієї гіпотези. Відомий новозеландський учений і громадський діяч Те Рангі Xipoa (Пітер Г. Бак) провів блискуче дослідження і в книзі «Вікінги Ти­хого океану» (вийшда російською мовою у 1950 році під назвою «Мореплаватели солнечного восхода»), спираючись на суто етнографічний (а не геологічний!) ма­теріал, висунув гіпотезу, нібито колись існував материк Гавайїда, а сучасні Гавайські острови, Меланезія і Мікронезія — його залишки.

В той же час побутують перекази, що у сиву давнину поряд із гавайцями на Гавайях мешкало карликове плем’я менахуне (або манахуне) — народ іншого ет­нічного походження. Легендарні гавайські менахуне були пречудовими будівниками й ремісниками. Деякі подробиці про їхню діяльність розповідає радянський вчений і письменник О. Кондратов у книзі «Загадки Тихого океана». І понині існують 34 кам’яні храми, іригаційні споруди для зрошення плантацій таро, сотні обкладе­них каменем копанок та ставків, що їх нібито спорудили менахуне. А іригаційні сис­теми зроблено настільки майстерно, «що складалося враження, ніби їх проектував найвинахіддивіший інженер».

Працювали ці карлики начебто ночами І володіли якоюсь незнаною ефективною технологією, бо аж ніяк не намагалися зменшити обсяг кам’яних робіт. Так, заради досить простої споруди — звичайнісінького жолоба, по якому вода мала стікати на плантації таро,— вони склали цілу кам’яну гору, та ще й відполірували.її. Якби йшлося про якусь культову споруду, то ще можна було б зрозуміти, чому так без­глуздо витрачався час. Але заради звичайнісінького жалоба?! Ось що пише про це О. Кондратов: «Акведук в долині Ваїмеа (на о. Кауаї), що носить назву «Рів Мена- хуне» — чудовий витвір будівельного мистецтва. Це похила стіна з величезних полі­рованих кам’яних брил, а на її верхівці прокладено жолоб — по ньому вода стікала на плантації, відведені під таро».

Остання експедиція вчених, яку очолював Д. Чилдерс, теж нічого конкретнішого не дізналася. Однак, звіт Чилдерса усе-таки був опублікований в австралійському журналі «Острелейшн пост» і містив деякі цікаві подробиці.

Надзвичайно важко, просто-таки неможливо пояснити, чому Нан-Мадол зве­дений не на самому острові Понапе, а на його прибережному підводному рифі. Чо­му будівничі вирішили створити на цьому рифі 92 «насипні» штучні острови? «На­сипні» — звичайно, умовний термін, бо насправді це були базальтові брили. Д. Чил­дерс повідомляє, що перевірка з допомогою компаса показала наявність у балках магнітного поля. Чи не з цим явищем пов’язаний дивний факт, зафіксований в Істо­ричній хроніці? Вона розповідає, що в ті часи, коли Понапе володіла Німеччина, серед мешканців острова була поширена легенда: мовляв, той, хто наважиться про­вести ніч в Нан-Мадолі, обов'язково загине. Але Берг, німецький губернатор Понапе, знехтував пересторогою і переночував в кам’яному місті. А наступного ранку рап­тово вмер. Його лікар так і не зміг встановити, від чого саме.

Нині під час припливу більша частина руїн Нан-Мадола ховається під воду, а деякі будівлі лишаються під водою навіть у відплив. Це, безумовно, свідчить про те, що в часи, коли будувався порт, острів знаходився вище над рівнем моря. Отже, за­раз він занурюється і досить швидко з геологічної точки зору. А це — доказ того, що споруди надзвичайно давні.

То коли ж могло бути збудоване це фантастичне місто? Спочатку вчені орієнтов­но встановили його вік — 900 років. Але згодом, з допомогою сучасніших приладів, подовжили його до 2000 років. Однак деякі дані наштовхують на думку, що він може виявитися значно більшим!

Річ у тім, що на початку 60-х років було зроблено спробу визначити вік одного з поселень на острові Сайпан (МарІанські острови), де також є багато мегалітич­них споруд. Метод радіовуглецевого аналізу показав, що воно було засноване близь­ко... 1375 року до н. е.1 Тобто можна вважати, що в часи занепаду мінойської держа­ви на Кріті і за кілька століть до загибелі протоІндійської хараппської цивілізації існували поселення на Маріанських (отже й на Каролінських) островах. Недарма ж декотрі вчені припускають, що Нан-Мадол збудовано на місці набагато давнішого міського поселення, яке зникло під водою. Д. Чилдерс навіть схильний вважати, що найстародавнішим руїнам цього незнаного міста щонайменше 10 тисяч років (згадаймо «стіни Біміні»). Адже відомості про Існування поруч із Нан-Мадолом під­водних залишків якогось міста надходили віддавна. Ще за часів панування Японії японські ловці перлин бачили під водою, в лагуні, де знаходяться руїни Нан-Мадола, якісь колони, будівлі й вулиці невідомого поселення. їхнє існування підтвердили згодом американські наукові експедиції з університетів штатів Огайо і Орегон та й експедиція самого Д. Чилдерса. Члени цієї експедиції навіть знайшли на підводних базальтових залишках споруд... малюнки у вигляді геометричних фігур! За давніми переказами, в затонулому місті начебто зберігаються небачені скарби.

M іл о слав Стінгл у вищезгаданій книзі пише, що перед другою світовою війною японські водолази піднімали звідти саркофаги з чистісінької платини. Але ж пла­тинових родовищ на острові немає й ніколи не було!..

Поки що загадка лишається нерозгаданою. «Кам’яний Нан-Мадол зберігає свою таємницю. Він і досі не відповів майже на жодне з питань ані вченим, ані дилетан­там»,— зауважує Стінгл і додає, що мертве місто все ще чекає на свого справжньо­го дослідника...

Наша наступна розповідь — про найславетнішу із мегалітичних споруд Велику піраміду Хеопса.