Глава 5 ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Територія

Волинь була порівняно невеликою західною окра­їною Давньоруської держави. Залежність її від Києва, а пізніше від Галича призвела до того, що визначити більш-менш стабільні кор­дони цієї землі дуже важко.

Північна межа волинських земель простяглася від впадіння р. Турії в Прип’ять до вододілу Піни і Мухівця. Тут літопис називає такі волинські міста, як Турійськ, Любомль, Мельниця, Камінь, Кобрин.

Західний кордон Волині був одночасно і державним кордоном Русі з Польщею. Простягався він від гирла р. Hyри далі на південь через верхню Кросну, вздовж Тисмениці і Вепра. Безперечно, кор­дони ці до деякої міри умовні, оскільки і на захід від окресленої лінії знаходились давньоруські населені пункти. Через землі між Бугом і Віслою, які можна вважати русько-польським етнічним по- рубіжжям, тоді не раз виникали конфлікти. У 12.13 р. Данило Ро­манович відібрав у польського князя Лешка свою «отчину» — «Бе- рестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ и всю Украи­ну», загарбані Польщею.

Незважаючи на зіткнення, волинські і польські князі неоднора­зово укладали між собою угоди, які часто скріплялись шлюбними зв’язками. Польською допомогою користувались Давид Ігорович у боротьбі зі Святополком і Ярослав Святополкович у боротьбі з Мо­номахом. У свою чергу, польські княжичі знаходили підтримку на Волині. Так, Ярослав Святополкович надав притулок сину польсь­кого короля Владислава — Герману Збігневу, коли той посварився з братом Болеславом.

Кордон між Волинню і Галичиною до їх об’єднання проходив від р. Сана по р. Любачівці до верхів’я Західного Бугу і далі до вер­хів’їв Горині і Серету. Крайніми волинськими містами тут були Броди, Кременець. Південні рубежі Волині не були стабільними. Вони то опускались до лінії Любачева, Божська і Пліснеська, то піднімались до Белза і Перемишля. До речі, волинські князі із ди­настії Ізяславичів взагалі погано піклувались про ці землі. Вони розглядали Волинь як резерв у боротьбі за Київ, а ставши великими князями, вважали її своєю далекою вотчиною. Безперечно, за та­ких обставин Волинь не могла мати певних стабільних кордонів. Лише після Романа Мстиславича волинські князі розпочали збира­ти свої землі і стали більше цікавитися справами своїх сусідів, ніж далеким Києвом.

Міста

Волинська земля отримала свою назву від дав­нього її центра — м. Волиня на Бузі. Уже з початку XI ст. він зій­шов з історичної арени і поступився місцем новому стольному міс­ту Володимиру, заснованому київським князем Володимиром Свя­тославичем на р. Лузі майже в центрі Волинської землі, неподалік від Волиня.

Володимир являв собою велике місто і добре укріплену фортецю. Коли 1231 р. угорський король підійшов до нього, він, вражений побаченим, вигукнув, що такого міста немає навіть у німецьких краях. «Яко така градъ не изобрътохъ ни в H⅛M⅛4CKbixb стра- нахъ». На стінах фортеці стояли воїни, у яких «блистахуся щити и оружници подобии солнцю». У 1260 р., коли хан Бурундай наказав зруйнувати ряд фортець Галицько-Волинської землі, Володимир тримався довше ніж інші міста.

Через укріплення в місто вело кілька в’їзних воріт, серед них — Київські і Гвідшині. Місто займало не лише трикутник між ріками Сточею і Лугом, але й простягалося вздовж лівого берега Луги. Тут знаходились монастирські садиби, двори князів і бояр. Літопис на­зиває серед них П’ятидні, Хвалимичі, Житань, Бужковичі.

Про внутрішнє життя м. Володимира, археологічно майже не дослідженого, відомо мало. Це був великий торгово-ремісничий центр Волинської землі. Як свідчить літопис, у ньому в XIII ст. роз­міщувались торговельні колонії німців, сурожців, новгородців і єв­реїв. Досить високого розвитку тут досягли такі галузі ремесла, як зброярське, ювелірне, кам’янообробне, гончарне.

З часу свого існування Володимир став єпископським центром. У XII ст. Мстислав Ізяславич побудував кафедральний храм св. Бо­городиці, який до кінця XVIII ст. лишався головним собором Воло­димира. Крім того, літописи називають ще ряд храмів і монастирів, споруджених у місті впродовж XI—XIII ст. — церкву св. Дмитрія, монастирі Святогірський, св. Михаїла, св. Апостолів і т. ін.,Таким чином, Володимир являв собою важливий центр православ’я, що за умов польсько-католицького сусідства мало велике значення.

Із міст, розміщених поблизу Володимира і які належали Воло- димирському князівству XII ст., слід назвати Любомль, Каменець, Червен — давню столицю Забужжя, яку Данило Романович переніс спочатку в Угровськ (де заснував єпископську кафедру), а потім у Холм.

Холм, заснований Данилом Романовичем близько 1237 р. на ви­сокій горі між р. Угоркою і невеликим струмком, повинен був віді­гравати роль волинського форпосту в боротьбі з литовцями і ятвяга- ми. Пізніше Холм настільки зміцнів і виріс, що, коли холмський посадник Данило відмовився на вимогу Бурундая зруйнувати крі­посні стіни, останній не наважився брати місто силою.

Значним містом Волині був Белз.

Багато міст Волині стояло по берегах Стиру і Горині — Луцьк, Божськ, Пересопниця, Дорогобуж, Перемишль, Кременець. Луцьк був давнім політичним центром слов’янського племінного об’єднан­ня лучан. Ця обставина відіграла певну роль і в середині XII ст., ко­ли із загостренням міжусобної боротьби він знову став центром знач­ного наділу. Своє значення стольного міста Луцького князівства він зберігав до другої чверті XIII ст. Із літописних повідомлень XII— XIII ст. можна скласти уявлення про місто як значний воєнно-стра­тегічний центр Волинської землі. Оточений з усіх боків природни­ми рубежами — водами рік Стиру і Глушця, Луцьк був неприступ­ною фортецею. Галицько-Волинський літопис свідчить, що ще за князювання в ньому Ярослава Ізяславича або його синів тут була заснована єпископська кафедра. У зв’язку з цим, у місті розпоча­лось будівництво кам’яних соборів і монастирів, серед яких виділя­лась церква св. Дмитра і Жидичинський монастир з церквою св. Миколи. На околицях Луцька розміщувались князівські і бояр­ські феодальні двори і села. У літопису згадується князівський двір «У гаю».

Пересопниця і Дорогобуж мали значення князівських столів Во­линської землі були значними центрами Погориння, яке до другої половини XII ст. входило до складу Київської землі, а наприкінці XII — на початку XIII ст. — Волинської.

Політична історія

Південно-західні князівства Русі — Волинське і Галицьке — виникли не в результаті розпаду Київської Русі. На той час, коли на цю територію поширилась влада Києва, тут уже існува­ли численні міста з пануючим класом феодалів, які змогли об’єдна­ти землі, населені дулібами, тиверцями, хорватами, бужанами та іншими племенами.

Волинська земля традиційно мала тісні зв’язки з Києвом. З часу Ярославичів великі київські князі дивились на цю окраїнну давньо­руську землю як на свою вотчину і не бажали віддавати її у спадко­ве володіння. Тому Волинь майже до середини XII ст. не мала влас­ної династії князів; нею, як правило, безпосередньо управляли з Києва або час від часу на володимирському столі сиділи київські ставленики.

Ярослав Мудрий відіслав до м. Володимира свого сина Ігоря, а після того як Ігор 1057 р. був переведений до Смоленська, Волинь тривалий час взагалі не мала князя. У 1078 р. Всеволод Ярославич передав Володимир Ярополку, але додавши до цього столу ще й Туров, по суті, підкреслив однаковий їх статус підпорядкованості Києву. В особі Ярополка Всеволод бачив не самостійного князя, а свого намісника в далекій київській вотчині.

Політика великих київських князів щодо Волині і Галичини, природно, не знаходила підтримки серед місцевої земельної знаті, і вже з кінця XI ст. розпочалась її боротьба за відокремлення цих зе­мель від Києва. Особливо сильну опозицію київському князю скла­дали молодші сини Ростислава Володимировича, які в 90-х роках XI ст. за допомогою місцевого боярства розпочали об’єднання Гали­цької землі. Поділ південно-західних волостей Русі на Галичину, де сиділи Ростиславичі, і Волинь, яка відійшла до рук Давида Ігорови­ча, затверджений рішеннями Любецького з’їзду князів, зумовив пе­вну специфіку їх подальшого політичного розвитку. Галицькі князі виявили тенденцію до формування незалежності князівства, волин­ські ж вважали свою вотчину тимчасовим володінням на шляху до київського столу.

Лише з часу князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго закріпилась за його родом. Хара­ктер відносин Волині і Києва дещо змінився, але тісні зв’язки збері­гались й надалі. Про це свідчили активна участь волинських князів у боротьбі за київський стіл, їх прагнення об’єднати Волинську і Київську землі.

Поряд з доцентровими тенденціями в політичному житті Волин­ського князівства мали місце і відцентрові.

Повідомлення про смерть Мстислава Ізяславича швидко долеті­ло до Новгорода, де сидів його старший син Роман. На нараді з во­линською дружиною і новгородськими боярами він прийняв рішен­ня негайно виступити на Володимир. «И сгадавше дружина, и p⅛κoπιa ему: «не можемъ, княже, уже зд^ быти; а поиди къ братьи къ Володимири)». Роман зайняв володимирський стіл. Його молод­ші брати на той час уже сиділи в Белзі, Червені і Бресті. Незабаром Володимирське князівство поділилось на Володимирську і Белзько- Червенську волості. Луцьке князівство після смерті Ярослава Ізяс- лавича перейшло до його сина Всеволода, але також розділилось на дві волості: Дорогобузьку і Пересопницьку.

Таким чином, в останній чверті XII ст. Волинь як певна полі­тична одиниця стояла на порозі нового роздроблення. Процес ви­окремлення все менших уділів, здавалося, не можна було зупини­ти, оскільки численним нащадкам Ізяслава Мстиславича потрібні були князівські столи.

Але сталося навпаки. Протягом перших десятиріч XIII ст. спо­стерігається зворотний процес: Луцьке і Володимирське князівства спочатку відновили свою внутрішню політичну єдність, а потім об’єдналися під владою Романа Мстиславича і його найближчих на­щадків.