Глава 6 ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Територія

Формування Галицького князівства відбувалося приблизно в тих же умовах, що і всієї Давньоруської держави. В його історії мали місце невпинне прагнення галицьких князів до зміцнен­ня своєї влади і сепаратистські тенденції князів і боярства, нескін­ченна боротьба претендентів за Галич і народні рухи, злети і падіння могутності Галичини.

На північному сході Галицьке князівство межувало з Волинню, на сході — з Київською землею. Рубіж між ними проходив верхів’я­ми Горині, Случі і Південного Бугу. Колонізація південних земель розпочалась ще наприкінці XI ст. Спочатку була освоєна територія по верхній і середній течії Дністра, де літопис називає такі пункти, як Галич, Тисмяниця, Онут, Кучельмин, Кобин, Бакота, Ушиця. Пізніше до Галицького князівства відійшли землі, розміщені у вер­хів’ях Пруту, а з другої чверті XII ст. у політичну й економічну залежність від Галича потрапили землі Дністро-Дунайського пониз­зя. Тут виникло оригінальне за своєю політичною структурою Бер- ладське князівство з багатомовним торгово-промисловим населен­ням, зосередженим у містах Берладі, Білгороді, Черні, Яському торзі на Пруті, Романовому на Молдові, Сочаві, Сереті, Галаці, Бані та ін. Спочатку в них сиділи посадники Василька Ростиславича, а потім і Володимира Мономаха. Про це свідчить літопис: «В се же л*Ьто (1116.— П.Т.) князь великий Володимеръ посла Ивана Войти- шича, и посажа посадники по Дунаю». У другій чверті XII ст. Бер- ладь здобула статус князівського міста, і там час від часу сидів Іван Ростиславич. У боротьбі за Галицький стіл цей князь не раз корис­тувався підтримкою берладської вольниці.

Сусідами Галицької землі (Червенщини) на заході були Польща й Угорщина. Кордон між ними проходив від гирла Сану по вододілу рік Вислока і Вислоки, далі — по Карпатському хребту до Семи- граддя і по Серету до Пониззя. Карпатські гори були тим русько- угорським порубіжжям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. Характерно, що давньоруські літописці називають їх горами «Угорськими», а угорські — «Руськими». До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь. Південно-західні рубе­жі Галичини знайшли надзвичайно образне визначення в «Слові о полку Ігоревім», де зазначається, що полки Ярослава Осмомисла «подпирают горы Угорские», а сам він «закрыл ворота Дунаеви».

Міста

Основними центрами Галицької землі були Пере­мишль, Звенигород, Теребовль і Галич. У різні періоди історії Гали­чини значення їх було неоднаковим.

Перемишль — одне з найдавніших міст Галицької землі — ви­ник на правому березі Сану при впадінні в нього Багри. Тут здавна пролягав торговельний шлях із Регенсбурга через Прагу і Краків на Русь, на якому і виросло це прикордонне місто. Маючи досить силь­ну фортецю, Перемишль слугував західним форпостом землі, на околицях якого неодноразово відбувались битви галичан з ворога­ми, зокрема з угорськими феодалами. Після смерті Ростислава Зве­нигородського Перемишль, в якому сидів молодший брат Ростисла­ва Владимирко, фактично став столицею Галицької землі і лишався нею до 1141 р. У наступні роки місто було наділом молодших членів галицької князівської династії і значним церковним центром. Пер­шу згадку про перемишльського єпископа знаходимо в літопису під 1220 р., хоча заснування єпископства відбулося, очевидно, у більш давні часи. 1240 р. перемишльський владика разом з воєводою Кос­тянтином Рязанським брав участь у змові проти Данила Романови­ча, за що зазнав жорстокого покарання.

Літопис, розповідаючи про розгром і пограбування двору єпис­копа дворецьким Данила Андрієм, змальовує його як великого фео­дала: «Андрей же не удоси его, но удоси владыку и слуги erσ pa3^τfc- граби гордые, и тулы ихъ бобровае радра и прилбиц'Ь ихъ волъчье и боръсуковые раздраны быша: словутьного шЬвца Митусу, древле за гордость не восхотЬвшу служити князю Данилу, раздраного акы связаного приведоша, cπp⅛4b, яко же рече Приточникъ».

Навколо Перемишля розміщувались міста-фортеці Любачев, Ярослав, Сан, які займали важливі стратегічні позиції на західних рубежах Галицької землі.

Звенигород стояв на тому ж торговельному шляху, що й Пере­мишль, і займав надзвичайно вигідну позицію на вододілі двох ба­сейнів — Бузького й Дніпровського. На невисокому підвищенні, з усіх боків оточеному болотистою заплавою р. Білки, знаходився за­мок, якого жодного разу не захоплювали вороги. У 1144 р. від Зве­нигорода змушений був відступитись київський князь Всеволод Ольгович. Ще раніше в аналогічній ситуації виявився князь Рости­слав Володаревич, який хотів позбавити Звенигородського столу брата Володимира. У XI—XII ст. Звенигород був значним торгово- ремісничим і культурним центром Галицької землі. В його околи­цях літопис називає Городок, який відігравав роль фортеці на шля­ху до Галича, а також Львів, швидке зростання якого незабаром позбавило Звенигород його значення.

Теребовль уперше згадується в літописі наприкінці XI ст., коли там сів молодший із Ростиславичів — Василько. Розміщений на притоці Дністра Сереті, Теребовль служив тим галицьким форпос­том, звідки здійснювалась колонізація Дністро-Дунайського пониз­зя. У першій половині XII ст., коли піднісся Галич, Теребовль став уділом молодших галицьких князів. На початку XIII ст. у ньому си­дів син Володимира Ігоровича Ізяслав.

Головним містом Галицької землі з 40-х років XII ст. став Га­лич. Його швидке зростання і розвиток зумовлювались вигідним географічним становищем. Ріка Дністер була важливим торговель­ним шляхом; крім того, в околицях Галича знаходились значні по­клади солі. «Києво-Печерський патерик» розповідає, що під час війни київського князя Святополка Ізяславича з Володарем і Ва­сильком у Київ припинився підвіз солі із Галича. «И не пустиша гостий из Галича, лодий с Перемышля, и соли не бысть во всей Руськой земли».

Галич мав могутню фортецю, розміщену на урвистому підви­щенні між річками Луквою і Мозолевим Потоком. З півдня її оточу­вали дві системи подвійних і потрійних земляних валів та ровів.

Місто з білокам’яними храмами, оздобленими різьбленням і де­коративною керамікою, з кам’яними й дерев’яними палацами, мо­гутніми валами і дерев’яними стінами навколо центральної частини викликало захоплення сучасників.

Політична історія

Формування Галицького князівства розпочалось у другій половині XI ст. Цей процес пов’язаний з діяльністю заснов­ника Галицької династії князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Щоправда, спроби Ростислава провадити неза­лежну політику не увінчались успіхом (під тиском великого князя Ізяслава він змушений був залишити Галицьку землю), але справу батька продовжили три його сини — Рюрик, Василько і Володар. Посідаючи князівські столи, відповідно перемишльський, тере- бовльський і Звенигородський, брати спільно протистояли намірам великих київських князів перетворити Галичину на домен Києва. За тридцятиріччя свого князювання в Галичині Василько і Володар Ростиславичі заклали підвалини майбутньої могутності цієї окраїн­ної давньоруської землі. Близько 1124 р. галицькими князями ста- ли сини Василька і Володаря: Юрій та Іван Васильковичі сіли від­повідно в Галичі й Теребовлі; Ростислав і Володимирко Володареви- чі зайняли Перемишль і Звенигород. Поділ Галицької землі на чо­тири частини загрожував їй князівською міжусобицею, яка й роз­почалася невдовзі.

Ініціатором її став Володимирко.

У 1144 р. київський князь Всеволод Ольгович з численним вій­ськом, до якого ввійшли і полки польського князя Владислава, ви­ступив у похід проти непокірного Володимирка. Не маючи можли­востей оволодіти добре укріпленою Звенигородською фортецею, де перебував князь, Всеволод повернув війська на Галич і Перемишль, чим змусив Володимирка піти на примирення і заплатити велику контрибуцію. Володимирко докладав усіх зусиль, щоб відвернути загрозу від Галичини, а тим часом галицькі бояри,, скориставшись його відсутністю, вели переговори про запрошення на князівський стіл Івана Ростиславича. Іван зайняв Галич, але протримався там лише три тижні. Здійснивши невдалу вилазку з обложеного Воло­димирком Галича, він утік на Дунай, а потім до центральних зе­мель Русі. У Києві Іван здобув прихильність Всеволода й отримав від нього В’ятицьку землю. Рішення київського князя викликало незадоволення Володимирка, й між ними почалася нова війна.

Аналізуючи конфлікт Володимирка і великого князя Всеволода, неважко помітити, що, хоча безпосереднім приводом до нього став Іван Бер лад ник, справжні причини його лежали значно глибше.

У 1146 р. Іван Берладник отримав в’ятицький уділ і служив (за 12 гривень золота і 200 гривень срібла) Святославу Ольговичу. IIo- тім він перейшов на службу до Ростислава Смоленського, очевидно, сподіваючись на допомогу його брата Ізяслава, тоді великого київ­ського князя, у боротьбі за Галич. Однак сподівання його не здійсни­лись, і Берладник 1149 р. перейшов на бік Юрія Довгорукого. На ви­могу Володимирка, який одружив свого сина Ярослава на дочці Юрія, останній ув’язнив Івана і тримав його в суздальській в’язниці. Незабаром Берладника відбив Ізяслав Давидович, який намагався в боротьбі за великокнязівський стіл нейтралізувати Ярослава Ocmo- мисла. У 1158 р. через Берладника виник майже всеєвропейський конфлікт; його видачі від Ізяслава Давидовича вимагали Ярослав Oc- момисл, Ростислав Смоленський, Мстислав і Ярослав Ізяславичі, Святослав Всеволодович, угорський король і навіть польські князі. Іван Ростиславич залишив Київ і вирушив на Дунай, звідки на чолі шеститисячного війська виступив на Галич. Під Ушицею на його бік почали перебігати смерди і холопи, й лише зрада половців, яким Бе­рладник заборонив грабувати і вбивати руських, не дала можливості оволодіти цією галицькою фортецею. Похід Ізяслава Давидовича на Галич завершився тим, що він втратив великий стіл і разом з Берлад- ником утік до Вирі. У 1161 р. обидва ізгої — київський і галиць­кий — зійшли з історичної арени. Ізяслав Давидович загинув у битві під Білгородом, а Іван Ростиславич помер від отрути в далекому ві­зантійському місті Салоніки.

Після смерті Всеволода Ольговича Володимирко продовжив бо­ротьбу з його наступником Ізяславом Мстиславичем, для чого уклав воєнний союз з Юрієм Довгоруким. За роки князювання (1141— 1152) Володимирку вдалося подолати опір не лише князів-претен- дентів на галицький стіл, але й місцевого боярства, зокрема галиць­кого, яке здавна мало міцні позиції.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Яро­слава Осмомисла (1152—1187). На шляху до свого визнання йому довелось зіткнутись зі значними труднощами. Головна з них — бо­ротьба з боярством, яке не хотіло примиритися з втратою свого пе­реважного впливу на справи князівства. У 1153 р., не дотримавши слова, даного великому князю, Ярослав змушений був вступити у воєнний конфлікт з Ізяславом. У битві під Теребовлем галицькі вій­ська зазнали поразки. Князь Ярослав у ній участі не взяв, оскільки бояри, посилаючись на його молодість, заборонили йому з’являтись на полі бою. Не виключено, що справжньою причиною неучасті Ярослава у битві було те, що бояри не довіряли йому, адже знали, як він нещодавно клявся у вірності Києву. Серйозний конфлікт між галицьким боярством і Ярославом Володимировичем виник близь­ко 1159 р. Незадоволені крутою вдачею князя, бояри вирішили за­просити на князівський стіл його двоюрідного брата Івана Берлад­ника, який перебував тоді у Києві і разом зі своїм заступником Ізяславом Давидовичем готувався до походу на Галич. Літопис так розповідає про ці події: «Том же л’ЬгЬ поча рать Изяславъ Давыдо- вичъ на Ярослава на Галичьского, ища волости Иванови Ростисла- вичю, рекшему Берладнику: слахуть бо ея к нему Галичане, величе, ему bc⅛cth на koh⅛ и тЬмъ словемъ поущивають его к co6^τfc, рекуче: «толико явишь стягы, и мы отступимъ отъ Ярослава».

У 1187 р. Ярослав Осмомисл помер, залишивши галицьким князем не законного сина Володимира, а позашлюбного сина Олега «Настасьича». Таке рішення Осмомисла поклало початок новій міжусобиці, яка ледве не призвела до повного політичного занепаду Галицької землі. Головною дійовою особою наступних подій знову виступило галицьке боярство. Незважаючи на клятву Ярославу, бо­яри вигнали Олега із Галича і запросили Володимира, очевидно, сподіваючись, що, здобувши від них галицький стіл, він слухняно буде виконувати їх волю. Володимир, однак, повів себе інакше. Як відзначає літопис, він «любезнивъ питию многому, и думы не любя- шеть о мужми своими». Це досить швидко призвело до конфлікту з боярами, які після переговорів з Романом Метиславичем разом ви­ступили проти Володимира. «Мужи же Галичскые приимше съв'Ьть Романовъ, совокупивше полкы своя и утвердившеся крестомъ, И BO- сташа на князь свои». Володимир, «поимавъ злато и сребро много с дружиною, и жену свою поимя, и два сына», втік в Угорщину. За допомогою угорського короля він намагався повернути стіл, але ме­ти своєї не досяг. Король Бела III, захопивши Галич, віддав його своєму сину Андрію, а Володимира вивіз до Угорщини й ув’язнив.

У 1189 р. Володимир Ярославич утік з угорського полону, «из Угоръ, из вежі; каменое», і звернувся по допомогу до Фрідріха І Барбароси. Імператор погодився допомогти галицькому князю, за що останній мав щорічно виплачувати контрибуцію 2 тис. гривень сріблом. Підтримка імператора, а також польського короля Кази­мира, забезпечила Володимиру повернення Галича, де він просидів ще десять років.

Зі смертю Володимира (1199) династія Ростиславичів припинила своє існування, а західні землі Русі остаточно втратили свою полі­тичну незалежність. За князювання Романа Мстиславича Галицька земля об’єдналась з Волинською і Київською. У його руках зосере­дилась величезна територія південно-західних давньоруських земель.

Переможні походи дружин Романа на Литву, Польщу, Угорщину й половців створили йому і князівству високий міжнародний авто­ритет. У Галицькій землі знайшов теплий притулок візантійський імператор Олексій Ангел, вигнаний у 1201 р. племінником Олек­сієм Ісаковичем. У 1204 р. папа римський Інокентій III запропону­вав Роману Мстиславичу королівську корону. Після смерті Романа (1205) західні землі Русі знову вступили в смугу князівсько-бояр­ських міжусобиць.

Стара земельна знать, намагаючись обмежити права своїх кня­зів, вела з ними постійну боротьбу, чим сприяла посиленню міжусо­биць, а нерідко — й іноземній окупації. Найбільшої гостроти бо­ротьба феодальних угруповань західних земель Русі досягла за ма­лолітніх синів Романа Мстиславича — Данила і Василька. З волі га­лицьких бояр Данило успадкував батьківський стіл у чотириріч­ному віці, але був на ньому недовго. Зрозумівши, що під натис­ком Рюрика й Ольговичів галицькі бояри готові відступитися від Данила, вдова Романа разом з дітьми втекла до Володимира — своєї вотчини.

Через деякий час над малолітніми Романовичами і в батьківсь­кому Володимирі зібрались хмари. Княгиня знову змушена була втікати. На цей раз вона з дітьми знайшла притулок у Польщі. На володимирському столі сів Святослав Ігорович.

Галицько-Волинське князівство розпалось на уділи — Галиць­кий, Звенигородський і Володимирський. Це дало можливість Угор­щині, в якій при дворі короля Андрія П виховувався юний Данило, постійно втручатися в галицько-волинські справи, а незабаром й окупувати західноруські землі. Відбулося це 1209 р., коли галицькі і волинські бояри відступились від Ігоровичів й позбавили їх столів. Запрошені ж до Галича угорці поводились не як союзники галиць­ких бояр, а як завойовники: вони чинили насильство і над прости­ми людьми, і над боярами. Це примусило бояр тепер уже просити допомоги у Ігоровичів. У 1210 р. угорці були вигнані із Галицької землі, а князі Володимир, Роман і Святослав зайняли відповідно га­лицький, Звенигородський і перемишльський столи.

Переконавшись, що могутні й свавільні галицькі бояри, незва­жаючи на їх обіцянки і клятви, ніколи не примиряться з другоряд­ною роллю в управлінні князівством, Ігоровичі вчинили жорстокі розправи. За короткий час вони знищили близько 500 знатних бо­яр, багато їх втекло до Угорщини. Терор не дав бажаних результа­тів, а, навпаки, призвів до нової іноземної інтервенції.

У 1211 р. галицькі бояри у супроводі угорських і польських військ вторглися у Галичину, стратили Ігоровичів, а на галицький стіл урочисто посадили Данила Романовича. Щоб мати необмеже­ний вплив на малолітнього князя, група бояр на чолі з боярином Володиславом вислала із Галича його, матір. Цією ситуацією вирі­шив скористатися угорський король Андрій II, який 1212 р. ввій­шов у Галич, закував Володислава і всіх його спільників у кайдани й відправив до Угорщини. Не встигли угорці відійти до своєї землі, як галицькі бояри, очолювані братами Володислава Яволодом і Ярополком, знову підняли заколот проти Данила і його матері. Отримавши від прихильних белзьких бояр Гліба Потковича і братів Івана й Сбислава Станіславичів повідомлення, що до Галича поспі­шає запрошений боярами Мстислав Пересопницький, княгиня з Данилом утекла до Угорщини, а потім — знову до Польщі. Через деякий час за допомогою польського князя Лешка вона повернула­ся на Русь, але отримала не Галич і Володимир, на які мали право її сини, а Кам’янець, Тихомль і Перемишль.

У 1212 р. угорський король звільнив Володислава з полону і той, зібравши багато воїнів, пішов на Галич і зайняв його. Мсти­слав побачивши королівське військо, втік з Галича. Уперше за бага­тобічну історію Русі боярин привласнив собі князівський титул: «Володнелавъ же Bθ⅛xa в Галичъ, и вокняжися и c⅛fle на стол'Ь». Це викликало обурення не лише князів, але й феодальної верхівки. Проти узурпатора князівського престолу виступили Мстислав Пере- сопницький, Олександр Володимирський, Всеволод Белзький, Да­нило Романович, під знамена якого зібрались всі бояри його батька, а також Лешко Краківський. У битві на р. Бобриці Володислав зі своїми союзниками чехами й угорцями був розгромлений і відсту­пив до Галича. Спроба князів вибити його звідти завершилася не­вдачею. Щоправда, того ж року Галич захопили поляки й угорці, які посадили Володислава у в’язницю, де він і помер.

Під приводом того, що на князівському столі не може сидіти бо­ярин «не єсть л'Ьпо боярину княжити въ Галичи», Лешко Краківсь­кий запропонував угорському королю Андрію II посадити в Галичі королевича Коломана. Умовою було одруження його на дочці Леш­ка. Андрій II погодився. П’ятирічний угорський королевич, який на прохання батька отримав від папи римського королівський ти­тул, став галицьким князем. Перемишль відійшов до володінь Леш­ка Краківського, а Данило Романович замість Галича одержав Володимир-Во линський.

Так, волею феодалів Галицьке князівство було втягнуто в глибо­ку кризу, із якої не могло вийти упродовж багатьох десятиріч. Його землями розплачувались бояри зі своїми іноземними союзниками за допомогу в боротьбі з князями, воно стало ареною, де зводили між собою рахунки правителі сусідніх країн, а також предметом по­літичних маніпуляцій римської церкви. Навіть під загрозою повної втрати Галичиною політичної незалежності й перетворення її на придаток Угорщини і Польщі земельні магнати не могли змінити свою політику. Боярство то запрошувало на галицький стіл давньо­руських князів, зокрема Мстислава Удатного і Данила Романовича, то організовувало проти них змови й віддавало Галич до рук угор­ського короля Андрія та його сина Коломана.

У 1219 р. повсталі народні маси вигнали Коломана із Галича. У ньому до 1228 р. князював Мстислав Удатний. Після його смерті Галич на деякий час знову потрапив під владу угорського короля, але 1229 р. Данило Романович за підтримки галичан звільнив міс­то. Щоправда, і цого разу він зіткнувся з сильною боярською опози­цією. Під час засідання думи бояри вирішили підпалити палац і вбити князя. Коли ж брату Васильку випадково вдалося відвернути здійснення цього підступного плану, бояри вдалися до іншого. Вони запросили Данила на обід у Вишню, щоб там його вбити. Посол ти­сяцького Дем’яна попередив князя: «Яко пиръ ти золъ есть, яко св'Ьщано есть безбожнымъ твоим бояриномъ Филипомъ и брату ча- домъ твоимъ Олександромъ, яко убьену ти быти». Розгніваний Да­нило наказав схопити 28 бояр, але стратити їх не наважився. Оче­видно, ще свіжою була в пам’яті сумна доля князів Ігоровичів.

І все ж покінчити з незалежним і сильним земським боярством, сепаратистські тенденції якого завдавали стільки горя Галицькій землі, можна було лише шляхом встановлення сильної князівської влади. На вічі в Галичі, яке Данило скликав після розкриття бояр­ської змови, соцький Минула дав князю пораду, яка визначила всю його подальшу політику: «Господине! Не погнетши пчелъ меду не *Ьдать». Але до монголо-татарської навали Данило так і не подолав боярської опозиції, яка не була настільки організованою і зрілою, щоб перетворити Галицьку землю на боярську республіку, але мала достатньо сил, щоб організовувати безкінечні змови і бунти проти князів.