Глава 1 СТАНОВО-КЛАСОВА СТРУКТУРА ДАВНЬОРУСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Давньоруська держава з центром у Києві відкри­ла новий — феодальний період в історії східних слов’ян і ряду інших народів Східної Європи. Во­ни минули в своєму розвитку рабовласницьку формацію в її класичному вияві; на базі розкладу первіснообщинного ладу в них формувався феода­лізм.

Писемні джерела засвідчують для цього часу відносно розвинуту соціальну стратифікацію па­нівного стану на Русі. Русько-візантійські догово- ри поряд з великим київським князем називають світлих і великих князів, які «под Олгом суще», а також бояр. Немає найменшого сумніву в тому, що світлі князі («всякое княжье») і бояри — це місцеві племінні князі і вожді, які були підкорені київськими князями. Пізніше, наприкінці X ст., колишніх племінних володарів замінили князі — намісники — найближчі родичі (сини і племінни­ки) великих київських князів. Помітне місце в соціальній структурі давньоруського суспільства X ст. ще до прийняття християнства посідали «старці». У літописних розповідях про діяння Во­лодимира Святославича вони згадуються поряд з боярами в якості радників. Згідно з висновками В. В. Мавродіна, І. Я. Фроянова, X. Ловмянського та інших істориків, «старці» — це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції^[621].

Писемні джерела згадують також наприкінці X — першої поло­вини XI ст. такі категорії населення як «стара чадь» і «кращі му­жі». Генетично вони пов’язані з родоплемінною верхівкою, інтегро­ваною в панівний стан ранньофеодального суспільства X—XI ст.

З поглибленням процесів феодалізації на Русі, посиленням екс­плуатації населення ускладнювалась ієрархічна структура панівно­го класу.

На її вершині в X—ХПІ ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних ва­сально-ієрархічних відносинах.

Ідеальною нормою міжкнязівських відносин була суверенність влади в межах землі або волості. Цей принцип було сформульовано в середині XI ст. і закріплено 1097 р. на Любецькому з’їзді. «Каждо да держить отчину свою»^[622]. У реальній практиці норма суцільно по­рушувалась. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи заміщу­вання столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів. Бо­ротьба за владу велась на всіх рівнях князівської ієрархії.

Незважаючи на певну нестабільність, князівська влада на Русі мала широкі соціально-економічні функції. Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, але й володарем міста, розпоряд­ником усього місцевого життя. Йому належала законодавча і судова влада, право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контроль за державними податками, право на князівські податки з населен­ня. Князь очолював усі ієрархічні структури панівного класу, пред­ставляв, насамперед, його інтереси і був необхідним елементом со­ціально-політичної організації суспільства^[623]. Відсутність князя у місті (волості) порушувала нормальне функціонування всіх адмініс­тративно-управлінських служб. «Безкняжжя» створювало, по суті, кризові ситуації, оскільки саме князь був гарантом внутрішнього миру — «наряду» — і зовнішньої безпеки країни, землі, міста.

В історичній літературі має місце думка, за якою князі на Русі в XI—XII ст., хоч і володарювали в ім’я інтересів знаті, проте пра­вили і на благо народу^[624]. Об’єктивно це було справді так, але це не дає жодних підстав бачити в давньоруському князеві представника і виразника народних інтересів. Джерела незаперечно свідчать про станово-класовий характер князівської влади.

Більш численну категорію панівного класу становили бояри. У літописах вони, як правило, згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родопле­мінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землю і ставали крупними землевласниками. Уже в XI ст. бояри мали пев­ну соціальну диференціацію. Князівські бояри поділялись на «великих» і «менших». Крім того, були ще й «земські» бояри. Ети­мологія слова «боярин» лишається не цілком з’ясованою, але неза­перечним є зміст цього поняття. Це знатна, багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.

Диференціація боярства дає підстави стверджувати наявність всередині цього стану васальних відносин. М. С. Грушевський, вивчаючи галицьке боярство XII—XIII ст., зауважив, що кар’єра дрібного боярина як землевласника починалась з села, яке йому да­вав крупний боярин, що володів цілою округою^[625].

Разом з князями давньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. «Великі» бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, «малі» — посідали нижчі щаблі князів­ського судово-адміністративного апарату — міністеріалітету. У літописі до цієї категорії урядових чиновників відносяться соцькі, десяцькі, тіуни, дворецькі, осьменники, огнищани.,У виконанні своїх управлінських функцій вони спирались на вирників, митни­ків, мечників, дітських, печатників, які набирались із дворян-слуг князівського двору.

Привілейоване соціальне становище в давньоруському суспіль­стві належало дружині, яка була при князівському дворі, брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, але й управлінні державою чи землею. У ній інтегрува­лась військово-службова знать, воїни-професіонали, представники князівської адміністрації. З часів Київської Русі виробився своєрід­ний дружинний кодекс честі, який генетично походив з родо­племінного суспільства, але визначався конкретними князівськими пожалуваннями. Вони були грошові, а також бенефіційні; вірна служба своєму сюзеренові-князю оплачувалась земельним наділом, який передавався тому чи іншому знатному дружиннику в умовне володіння.

В цілому ієрархічна структура панівного класу була достатньо розвинутою, повністю відповідала функціонуванню феодального ор­ганізму і перебувала під захистом держави. «Правда Ярославичів» передбачала штраф за вбивство княжого тіуна і конюха в розмірі 80 гривень (проти 5 гривень за холопа чи смерда). За вбивство боя­рина, як вважав С. В. Юшков, належала смертна кара^[626].

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували фео­дально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Основною категорією населення, зайнятого в сфері сільськогос­подарського виробництва, були смерди. Б. О. Рибаков, на підставі аналізу статей «Руської Правди», дійшов висновку, що смерди ма­ли своє господарство, земельні наділи, мешкали в князівських се­лах і платили данину князю^[627]. Підтверджується це літописними свідченнями. Володимир Мономах у своєму «Повчанні» дітям гово­рить, що він «и худого смерда и убогые вдовице не далъ семь силь­ным обидети»^[628].

Новгородський князь Мстислав Всеволодович був позбавлений 1136 р. столу, зокрема й за те, що «не блюдеть смердъ». Смерди бу­ли як особисто вільні, що виконували повинності на користь князя, держави, церкви, так і феодально залежні, становище яких було ближчим до вільного, ніж до рабського.

У писемних джерелах трапляється термін «люди», який озна­чав і селян-общинників, що проживали в общинних селах-весях, і взагалі сільське населення незалежно від його соціальної належ­ності.

Проміжне становище між вільним і феодально залежним насе­ленням посідали закупи. Це колишні смерди, які в результаті поси­лення експлуатації, неурожаїв, війн і князівських міжусобиць втрачали власне господарство й потрапляли в залежність до феода­ла. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші — «купу» в господар­стві свого пана. Тимчасова залежність нерідко перетворювалась на постійну, хоч давньоруське законодавство забороняло феодалам це робити. Використання праці закупів у панському господарстві за­свідчує існування на Русі інституту відробітку економічно залеж­них селян, які мали земельні наділи, тяглову силу і реманент.

Помітну групу давньоруського населення складали наймити, рядовичі, челядь. Із писемних джерел XIV ст. відомі «челядин-най- мит» і «закупний наймит», які становили робочу силу вотчинного господарства й працювали в умовах найму.

Закупництво зумовило практику укладання договору-ряду, який мав два основні вияви — договір-найм і договір-займ. У ре­зультаті з’явився термін «рядович», який означав селянина, пов’я­заного з князівським і боярським господарством. Судячи з того, що ряди-договори укладались у присутності свідків, обидві сторони являли собою вільних людей. Є підстави вбачати в рядовичах своє­рідний різновид закупів. їх юридичне становище, судячи з «Руської Правди», було практично тотожним.

Рядовичі і закупи виступають основними об’єктами «Статуту» Володимира Мономаха про різи, який з’явився після повстання 1113 р. Мономах змушений був видати нові законодавчі статті, які до певної міри обмежували свавілля панів. Відмінялось, зокрема, холопство за борги і зменшувались позичкові проценти.

Челядь згадується на сторінках літопису з X ст. без вказівки на конкретну форму соціально-економічного статусу. В «Руській Прав­ді» термін «челядин» має широке поняття, яке стосується різних ка­тегорій залежного населення. Одним з джерел формування челяді на Русі був полон. Челядь продавали, дарували і передавали в спадщи­ну. За вбивство челядина пан не ніс практично ніякої відповідально­сті, «Руська Правда» за цю дію не передбачає будь-якого штрафу.

Близьким до челядинського було становище холопів. Термін «холоп», як вважають дослідники, походить з праслов’янського пе­ріоду і означає людину неповноправну. «Руська Правда» визначає холопство, як категорію населення, що перебувала у повній власно­сті пана. Його соціальне становище було аналогічним рабському. Ряди холопства поповнювали люди різних суспільних груп. Холопи в XI—XIII ст. — невід’ємна структурна частина панського госпо­дарства; вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві, обслуговували потреби двору, брали участь у торгове­льних зв’язках вотчини.

Холопське становище не було довічним. Данило Заточник пові­домляє, що за хорошу «службу» холопів відпускали на волю. Холоп міг одержати волю також через суд. Але все це залежало від «доб­рих» або «злих» панів. Перед їх владою холопи були повністю без­правні.

У XII—XIII ст. становище холопів дещо поліпшилося. У право­вому статусі вони наблизились до феодально-залежного селянства. Причини цього явища ховаються в подальшому розвитку феодаль­них форм експлуатації (раб економічно був менш вигідний, ніж смерд).

Ще одна категорія давньоруського населення одержала назву «ізгоїв». Це люди, які з тих чи інших причин випали із свого соці­ального середовища і втратили з ним законний зв’язок. Ними були колишні смерди, які втратили землю і засоби виробництва, збранк- рутілі князі, позбавлені столів. Високий процент за вбивство ізгоя (40 гривень проти 5 за вбивство залежної людини) свідчить, що дав­ньоруський закон охороняв його як вільну людину.

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що мешкали в садибах феодалів. Вотчинного ремісника згадує «Руська Правда», яка оцінює його життя в 12 гривень — удві­чі більше, ніж за життя смерда або закупа. У містах значний про­цент мешканців складали вільні ремісники — так звані посадські.

Окремою групою давньоруського населення було православне духовенство, яке поділялось на біле і чорне. Формувалось воно із різних суспільних верств і не складало окремого стану.