Глава 2 ФЕОДАЛЬНІ ПОВИННОСТІ

За феодалізму земля, яка перебувала у її власни­ків, була головним засобом виробництва. Власність на неї становила економічну основу отримання феодалами земельної ренти від за­лежних селян.

У класичному феодальному суспільстві первісною формою дани­ни була відробіткова, яка відповідала найнижчому рівню розвитку продуктивних сил. Натуральна форма ренти відповідала більш ви­сокому ступеню розвитку класового суспільства, а передумовою грошової був значний розвиток торгівлі, ремесла і взагалі товарного виробництва.

Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти, яка базувалась на общинному володінні землею.

Общинна земля у деяких народів поділялась на оброблювану ко­жним членом общини як приватним власником і ца оброблювану общинниками спільно, а отримані продукти використовувались на общинні потреби. У Київській Русі общинні запаси для покриття спільних витрат накопичувались інакше — шляхом внесків певної кількості продуктів кожним членом общини. З часом ці запаси і право їх збирання з общинників узурпувала родоплемінна знать. Так натуральні повинності вільних селян на користь общини посту­пово перетворились на феодальні натуральні повинності. Уже в IX — першій половині X ст. право племінних і міжплемінних князів на збір данини перейшло до київського князя як верховного суверена.

Феодалізм у східних слов’ян складався на базі розпаду первісно­общинних відносин. Родоплемінна верхівка поступово перетворю-

Рис.

валась на феодалів, общинники ставали феодально залежними ви­робниками, забезпеченими всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, ставали панівною формою феодальної експлуатації.

Данина була двох видів: разові контрибуції і регулярні податки на користь держави. Вони розподілялись між господарствами від­повідно до кількості землі, якою вони користувались. Отже, данина являла собою фактично земельну ренту.

Збір данини отримав назву «полюддя». Зміст її найкраще описа­ний Константином Багрянородним у праці «Про управління імпе­рією». Згідно з ним, князі з усіма русами виходили з Києва в по­люддя в листопаді і «кормились» у землях древлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян упродовж усієї зими. У квітні вони повертались до Києва. Звичайно, київський князь і його дру­жина не об’їжджали всі населені пункти, щоб зібрати данину. Вона вилучалась місцевим адміністративно-управлінським апаратом зе­мель і концентрувалась у спеціальних місцях — погостах, які від­відувались київськими князями, їх дружиною, податковими чинов­никами. Погости були своєрідними фінансово-адміністративними і судовими осередками, які зміцнювали владу київських князів на місцях^[629].

Писемні джерела фіксують полюддя на етапі його відмирання. Напевно, вже з середини — другої половини X ст. ця форма збиран­ня данини втрачає своє значення. Передача міст і земель в управ­ління мужів-посадників і намісників-князів зробила непотрібними щорічні князівські об’їзди земель. Податки відтепер збирались су­дово-податковим апаратом земель і централізовано передавались до Києва. За часів Ігоря Святославича, як гадають дослідники» «по­люддя» перетворилось на особливий податок, який київські князі намагались стягувати понад встановлених норм.

Древлянське повстання 945 р., яке призвело до вбивства київсь­кого князя Ігоря, зумовило великокнязівську владу запровадити фіксовану норму податку — так звані уроки. Про її характер і роз­міри можна здогадуватись на підставі літописного повідомлення 1014 р., в якому йдеться про «уроки», які виплачував щорічно Нов­город Києву.

Крім централізованої, значна частина данини збиралась для місцевих потреб. Ярослав, будучи новгородським князем, третину сум (1 тис. гривень) розподіляв між своїми дружинниками. У X—XI ст. склалась досить розвинута система податків, які стягува­лись розгалуженим апаратом князівських чиновників.

У «Повісті минулих літ» містяться згадки про данину, що зби­ралась у східнослов’янських землях від окремого будинку — «ди­му». «А козари имаху на поляшйх, и на c⅝Bep⅛x, и на вятич^хъ имаху по б’Ьл'Ь и B⅛Bep∏4⅛ от дыма»^[631]. Подимна данина з часом

трансформувалася в поземельну — від рала або плуга. Про неї зга­дує літопис під 964 і 981 роками. Перемігши в’ятичів, Володимир Святославич «възложи на ня дань от плуга», яку вони давали і його батькові. Це могли бути як хутряний, так і грошовий податки. Наприкінці X ст. важливим джерелом князівських прибутків були «віри» — штрафи за скоєні злочини. Володимир хотів запровадити смертну кару, але єпископи і старці порадили йому брати штрафи, які використовувались на утримання дружини. «Рать многа: Рже вира, то на оружьи и на коних буди»^[632]. Віри стали своєрідною фор­мою експлуатації місцевого населення, яке, відповідно до «Покону вірного», зобов’язувалось надавати князівським чиновникам проду­ктові і грошові подарунки.

Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий повоз, відомий з X ст. У літописній статті 984 р., в якій йдеться про перемогу Володимира над радимичами, зазначається: «И платят дань Руси, повозъ везуть и до сего дне»^[633]. Уточнення тер­міна «повоз» у літописі немає,„але на підставі аналізу попередніх даних дослідники дійшли висновку, що він означав державну по­винність — постачання коней і транспорту для потреб князя і його адміністрації^[634].

Ще однією повинністю сільського населення було будівництво міст і їх укріплень. Сил міських жителів для цього не вистачало, а тому до роботи залучалось населення підвладної місту округи. Кон­кретні вказівки на це утримуються у літописах пізньосередньовіч- ного періоду, але немає сумніву, що вони відобразили явище, яке мало місце ще в давньоруські часи.

Поширеною формою експлуатації були відробітки. їх значення у феодальному господарстві зростало в міру розвитку і збільшення попиту на продукцію сільського господарства. Розвиток торгівлі і ремесла, зростання міського населення ставили перед сільським господарством, і передусім землеробством, завдання значно збіль­шити товарне виробництво. Князі і бояри у своїх володіннях орга­нізовували господарства, які виробляли сільськогосподарську про­дукцію для продажу.

Поряд з продуктовою даниною і відробітками феодально залеж­не населення платило грошову данину. Остання, засвідчена писем­ними джерелами X ст., пізніше стала поширеною формою ренти. Про рівень її розвитку у XII ст. дає уяву жалувана грамота 1150 р. смоленського князя Ростислава Мстиславича монастирю. У цій гра­моті згадується близько ЗО сіл і волостей, які мусили виплачувати грошову данину в розмірі 800 гривень; десята частина її віддавалась на користь смоленської єпископії.

Форми феодальної експлуатації, які визначались рівнем розвит­ку виробництва, у свою чергу впливали на економічне становище суспільства. Характерною рисою Київської Русі були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. ЗIX по XI ст., тобто за порівняно короткий історичний час, вона досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури. Серед пояснень цього феномена мали місце й такі, які все зводили до впливів зовнішніх чинників. Так з’явились різні теорії про впливи і запозичення, зокрема хозарська, норманська.

Дійсною ж причиною високих темпів розвитку Київської Русі були сприятливі соціально-економічні умови, що визначалось більш доцільною, порівняно з рабовласницькою, формою феодаль­них відносин.

За натуральної і особливо грошової ренти виробник віддавав власному господарству весь свій робочий час. У нього був стимул для пошуку раціоналізації виробництва, удосконалення знарядь праці і максимальної віддачі фізичних зусиль.