Глава 3 ФЕОДАЛЬНЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами починаючи з IX ст. Феодали були зв’язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння.

Уже в X ст. формувалась великокнязівська вотчина, або домені- альні володіння. Після походу княгині Ольги 946 р. у Древлянські землі відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцеві старій- шини-землевласники були позбавлені своїх наділів, а їх місце посі­ла адміністрація Ольги. У Древлянській землі виникли великокня­зівські доменіальні володіння^[635]. «И йде Вольга по Дерьвьст'йй зем­ли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки; и суть становища e⅛ и ловища»^[636]. Наступного року великокнязів­ський домен розширився за рахунок володінь в інших землях. «Иде Вольга Нову горо ду, и устави по Mbcτ⅛ повосты и дани и по JIy3⅛ об­роки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знамянья и M⅛cτa и повосты... и по Днепру перев'ксища и по ДесшЬ, и есть село ее Ольжичи и доселе»^[637].

Літописна стаття 996 p., у якій розповідається про завершення будівництва Десятинної церкви, не лишає сумніву в тому, що вели­кокнязівський домен на цей час цілком визначився. Володимир Святославич виділив на утримання святої Богородиці десяту части­ну прибутків від «именья моего и отъ градъ моихъ». У «Сказанні про князя Бориса і Гліба» утримуються відомості про володіння Святополка.

З кінця X ст. почалось формування доменіальних володінь уділь­них князів.

У реальному житті все було значно складніше. Вотчинним пра­вом на володіння землею користувались лише ті князі, до яких переходила від батька влада — князівський стіл. Ізгої, які позбави­лись столів, втрачали не тільки владу, але й волость. Отже, домені- альні володіння на Русі становили певні сільськогосподарські окру­ги, закріплені не стільки за князівським родом, скільки за князів­ським столом^[638].

Розміри земельної ренти князям були досить великими. Рента стікалась у міста і матеріалізувалась там у князівських палацах, храмах, предметах розкоші, озброєнні дружини. Тільки десятої частини надходжень від доменіальних володінь Володимира Свято­славича виявилось достатньо, щоб побудувати один з найбільших храмів Русі — Десятинну церкву. Концентрація князівської данини Лівобережжя у Чернігові після поділу Русі 1026 р. дала можливість Мстиславу Володимировичу розгорнути велике будівництво міста, у тому числі кафедрального собору св. Спаса. Святослав Ярославич, за свідченням «Києво-Печерського патерика», пожертвував на будів­ництво Успенської церкви Печерського монастиря 100 гривень золотом. Князі Володимир Святославич, Ізяслав і Всеволод Яросла- вичі, Володимир Мономах, Всеволод Ольгович, Святослав Всеволо­дович, Ярослав Осмомисл та ін. були засновниками монастирів і фундаторами храмів.

Місцем концентрації прибутків від обширних доменіальних во­лодінь були князівські садиби. Коли повсталі 1068 р. кияни заходи­лись грабувати великокнязівську резиденцію Ізяслава Ярославина, там було «бещисленное множество злата, и серебра, и кунами, и скорою»¹⁰.

У кожному з великих давньоруських центрів знаходилось по кілька князівських дворів. У Києві і його околиці літописи назива­ють їх десять. Про те, що вони являли собою в економічному плані, досить конкретно розповідає стаття 1146 р. Іпатіївського літопису. В ній йдеться про пограбування союзниками великого київського князя Ізяслава Мстиславича дворів новгород-сіверського князя Святослава Ольговича. Один із них знаходився в Ігоровому селі, ін­ший — у Путивлі.

«Идоста на Игореве селце, идяже бяше устроилъ дворъ добръ, 6⅛ же ту готовизны много, въ бретьяничах и в πoгpaб⅜xъ вина и ме- ΛOB⅛, и что тяжкого товара всякого, до жел'Ьза и до m⅛λ∏, не тягли бяхуть от множества всего того вывозити. Давыдовича же по- вел’Ьста зажечи дворъ и церкви святаго Георгия, и гумно его, а в нем же 6⅛ стоговъ девять сот»^{[639] [640]. «И ту (в Путивлі.— П. Т.) дворъ Святославль роздали на четыре части, и скотниц^;, 6pecτbaHH∏⅛, и товаръ иже немочно двигнути и въ πoгpeб⅛xъ было 500 берковь- сковъ меду, а вина 80 корчагъ... и челяди семь сотъ»[641]. Були за­хоплені табуни коней, в яких налічувалось «кобыл стадних 300, а конь 1000».}

Князівський двір Андрія Боголюбського у Боголюбов!, як видно із статті 1175 р. Лаврентіївського літопису, мав «злато и сребро, порты и наволокы, и именье емуже не 6⅛ числа»^[642].

Отже, у князівських дворах знаходились комори, токи, погреби, де зберігались продукти харчування, господарський інвентар, ре­місничі вироби. Продукти, зосереджені на цих дворах, признача­лись не тільки для особистих потреб господарів цих садиб і їх челя­ді, але й для продажу.

Розміри князівського землеволодіння залежали від багатьох факторів, насамперед від якості земельних угідь і густоти заселен­ня.

У Давній Русі склались три основні типи князівських волостей.

Перший — це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Гали­чу, Новгороду, Смоленську, Володимиру-на-Клязьмі й іншим уділь­ним столицям. Економічна їх консолідація зі своїми обширними сільськогосподарськими округами визначилась уже на першому пе­ріоді історії Київської Русі.

В епоху феодальної роздробленості кристалізуються менші адмі­ністративно-політичні й економічні регіони на чолі з такими міста­ми, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров та ін.

Процес формування нових волостей на цьому не завершився. З другої половини XII ст. по 40-і рр. XIII ст. на політичній карті Русі з’явились князівства третього типу на чолі з такими містами, як Новгород, Вишгород, Торчеськ, Пересопниця, Теребовль, Бел з, Пу­тивль, Курськ, Брянськ та ін. Усього утворилось близько 100 неве­ликих князівств. Якщо виключити Переяславську і Новгородську землі, для яких процес виокремлення невеликих князівств не був характерний, то виявиться, що в кожному великому удільному князівстві Русі з’явилось приблизно по десять структурних ново­утворень, військово-фінансових волостей.

Юридичний і територіальний статус цих князівств-волостей не мав жорсткої визначеності, але складались вони як стабільні еконо­мічні райони на чолі з кількома міськими центрами, можливо, ста­рими племінними зосередженнями (по п’ять у кожному районі). Це був той оптимальний економічний регіон, сукупний додатковий продукт якого дозволяв нормально функціонувати основним дер­жавним cτpyκτjrpaM, у тому числі й військовим. За необхідності князь такої волості міг (або повинен був) виставити бойову одиницю рівну полку, яка в давньоруський час дорівнювала тисячі чоловік.

Волості-тисячі, у свою чергу, поділялись на менші адміністра­тивно-фінансові і військові одиниці («сотні») на чолі з невеликими містечками. Сільськогосподарська округа, яка здавна тяжіла до них, займала територію близько 15—20 км у радіусі.

В останні роки, завдяки суцільному археологічному обстежен­ню окремих регіонів, зокрема межиріччя Дніпра і Десни, вдалось отримати достатньо повне уявлення про характер їх поселенської структури. На площі понад 2 тис. км² виявлено 24 городища і 120 неукріплених селищ IX-XIII ст. Розміри останніх значні — від 2—3 до 10—12 і навіть 17 га. У середньому на одне укріплене посе­лення припадає п’ять — шість неукріплених. На карті неважко помітити їх своєрідне кущове розташування, і сільські поселення немов би групуються довкола свого соціально-економічного цен­тру — замку.

Давньоруські князі, будучи верховними власниками землі, ма­ли право на певну долю додаткового продукту з підвладної терито­рії, який вилучався через систему податків. Крім цього, вони також мали власні господарства-вотчини, які в літопису одержали назву «жизнь». Розповідаючи про пограбування 1147 р. в Путивлі та Іго­ревому сільці, літописець уточнює, що постраждали не всі села, а тільки князівські: «А жизнь есмы его (Ігоря.— П. Т.) взяли, а ∏M⅛Hbe его разд'Ьлилъ»^[643]. У статті 1148 р. йдеться про розорення великим князем Ізяславом Мстиславичем доменіальних володінь чернігівських князів в околицях Чернігова і Любеча: «И пожьже села ихъ о ли до Боловоса», нача Изяслав молвити: «се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь ихъ всю... а поидемъ к Любчю, идеже ихъ есть вся жизнь»^[644]. Зауваження літопису про те, що разом з селами згоріла і «вся жизнь» чернігівських князів, свідчить про знахо­дження тут таких же князівських дворів-господарств, які були по­грабовані роком раніше під Путивлем.

Судячи з повідомлень Іпатіївського літопису 1158 р. про дар во­линського князя Ярополка Ізяславича Печорському монастирю, йо­го «жизнь» — доменіальні володіння — знаходилась як на Волині, так і біля Києва.

За певних загальних закономірностей формування князівських доменів у кожній землі мало і свої особливості. В одних землях до князівського домену входила більша частина території князівства (Київська, Чернігівська, Переяславська, Рязанська, Суздальська), в інших його складання наштовхувалось на сильний опір місцевого боярства (Галицька).

Крім князівських, велике значення у господарському житті Ру­сі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Найбільши­ми зосередженнями землеволодільців були Київ, Чернігів, Переяс­лав, Галич та інші столичні міста. Давньоруська земельна знать, проживаючи у містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями (з часом — вотчинами) в селах. Наявність родових володінь у землях засвідчують патронімічні назви сіл, які були похідними від пріз­вищ київських, чернігівських, галицьких та інших бояр. Про бояр­ські села говорять і літописи. Під час походу 1146 р. великого київ­ського князя Ізяслава Мстиславича на Чернігів були пограбовані «... домы дружины Игоревы и Всеволожь, и села и скоты, взяша именья много в домехь»^[645].

Високу концентрацію землеволодільців у містах засвідчує стат­тя 1208 p., в якій йдеться про гострий соціально-політичний конф­лікт у Галичині. Князі Ігоровичі, що правили там, вирішили покін­чити з непокірними боярами за допомогою фізичного знищення: за короткий час було вбито 500 великих бояр, інші розбіглись. Якщо припустити, що тут мова йде не лише про власне галицьких бояр, але й перемишльських, Звенигородських, теребовльських, бояр ін­ших центрів Галичини, то і в цьому разі їх кількість досить значна. Утримуючи в своїх руках фактично всю землю, галицьке боярство являло собою одну з головних політичних сил землі. Певне уявлен- ня про його реальне економічне становище дає літописна стаття, що розповідає про антибоярські санкції Данила Галицького. Захопив­ши двір Судислава Бернатовича, князь узяв «вино и овоща, и кор­ма, и копии, и стр^лъ, пристраньно видити»^[646].

Способи утворення крупного боярського землеволодіння були різними: експропріація земель общинників шляхом силового захоп­лення, освоєння нових земель, їх купівля, князівські пожалування за службу. Відповідно до змін у поземельних відносинах змінюва­лось і давньоруське законодавство. «Руська Правда» утримує ряд норм, у яких послідовно проводиться різниця правового статусу майна смерда і боярина. «Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не дасти части им... Аже в боярах, любо в дружине, то за князя задниця не идет, но оже не будет сынов, а дщери возьмуть».

Зміст цих постанов полягає в обмеженні прав спадщини смер­дів, дочки яких не розглядались правонаступниками, тоді як бояр­ські дочки володіли всіма правами на батьківське помістя.

У XI—XIII ст. дрібними землевласниками ставали дружинни­ки, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову служ­бу. З них поступово формувався стан дворян.

Великим землевласником була Руська православна церква. «Ус­тавом» Володимира Святославича церкві надавалась десяті частина податкових надходжень. Пізніше, як свідчать князівські грамоти Мстислава Володимировича, Всеволода й Ізяслава Мстиславичів Юр’євому і Пантелеймоновому монастирям Новгорода, а також ста­тути Ростислава Мстиславича й Андрія Боголюбського, церкві пе­редавались у володіння великі земельні наділи. Села Києво-Печер­ського монастиря згадуються уже в ранній період його історії. Близько 1087 р. князь Ярополк передав у власність цього монасти­ря «всю жизнь свою Небльськую волость, и Деревьскую, и Лучь- скую и около Киева». Аналогічні дари відписала монастиреві й доч­ка Ярополка: «А по своем живот'Ь вда княгини 5 сел исъ челядью и все да и до повоя»^[647]. Великим землевласником були Київська мит­рополія, єпископії земель, крупні монастирі. Літописна стаття 1229 р. Московського літописного зводу повідомляє, що єпископ Ростовський Кирил був багатий «з’Ьло кунами и селы и всем това- ромъ и книгами»^[648].

Київській Десятинній церкві належало багато сіл і місто Полон- не, Володимирська церква Богородиці мала «много hm⅛hhh и свобо­ды купленныя и з даньми и села л'Ьпшая», Печерський монастир одержав від Андрія Боголюбського міста Василів на Стугні і Мичеськ на річці Микі.

Адміністративним і господарським центром феодальних воло­дінь був панський двір, де зосереджувались житлові і господарські будівлі феодала, інвентар, запаси продуктів, зброя тощо. У таких дворах мешкали їх власники, тіуни — управителі помістим, адмі­ністративний персонал, дружина і челядь, яка обслуговувала гос­подарство і двір. Двори-замки будувались, як правило, в густона- селених місцях, мали потужні укріплення й призначались для захи­сту майна і особи феодала від нападу як зовнішніх ворогів, так і феодалів-суперників. Площа таких замків порівняно невелика, їх внутрішнє планування зумовлювалось потребами феодального двору. Частина будівель становила єдиний комплекс житлових, господарсь­ких і оборонних споруд. Вони розташовувались по периметру валу й органічно з’єднувались з кріпосними стінами. Йдеться про так звані житлові стіни, відомі також і в замках Західної Європи.

Уявлення про феодальний двір-замок дає городище на Княжій горі. Розташована вона на правому березі Дніпра, вище гирла Росі, на видовженій височині, що обмежена з трьох боків природними рубежами — стрімкими схилами до річки і глибокими ярами, а з четвертого — ровом і валом. Площа городища дорівнювала 0,25 га. На ньому виявлено рештки 22 жител і господарських споруд у два ряди, велику кількість предметів, зокрема знаряддя праці, зброю, ювелірні вироби тощо. Є всі підстави стверджувати, що в замку на Княжій горі жило населення, тісно пов’язане з сільськогосподарсь­ким виробництвом, ремеслом і військовою справою. На городищі виявлено велику кількість дорогоцінних прикрас (12 скарбів), які належали представникам вищих феодальних верств. Весь комплекс речей, а також назва місцевості дають підстави стверджувати, що феодальний двір-замок належав князю. Не виключено, що тут ми маємо справу із заміською резиденцією канівських князів, де зна­ходилась «вся их жизнь».

Картину життя феодального двору розкрили й розкопки Райко- вецького городища. Воно займало площу 0,30 га, було оточено гли­боким ровом і валом. Замок згорів в часи монголо-татарської нава­ли 1241 р. У його центрі знаходився загін для худоби, запаси сіна у стогах. В усіх приміщеннях знайдено знаряддя праці, переважно сільськогосподарські, багато зброї (мечі, наконечники стріл, спи­сів). Можна було б вважати, що виявлені житлово-господарські комплекси належали виробникам, які вели власне господарство і мали приблизно однаковий соціальний статус. Є, проте, підстави стверджувати, що приміщення, у яких мешкали ці виробники, не становили їх власність, оскільки будувались одночасно з укріплен­нями і конструктивно пов’язувались з усією фортифікаційною сис­темою. Господарська самостійність виробників зумовлювала при­ватну власність на худобу, але в Райковецькому замку вона утриму­валась у спільному загоні. Таким чином, у райковецьких будин­ках — «житлових стінах» — мешкали не самостійні виробники, а особи, які обслуговували велике феодальне господарство, можливо челядини або закупи.

Подібними за своїм соціально-економічним змістом були двори- замки, досліджені поблизу с. Колодяжин на Случі (Житомир­ська обл.), с. Городище (Хмельницька обл.), на горі Іван поблизу смт Ржищева (Київська обл.) та ін.

Головною галуззю господарства феодальних помість були земле­робство і скотарство. Це підтверджується археологічними і писем­ними джерелами. Найчастішими знахідками на них є землеробські знаряддя праці і залишки продуктів землеробства.

Князівське і боярське землеволодіння охоронялось законодавст­вом Київської держави. «Руська Правда» передбачала стягнення ве­ликих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпалення току, знищення межового знаку.

У феодальних господарствах значного розвитку набули також різні галузі ремесла, насамперед ті, які обслуговували потреби фео­дального господарства і найближчої сільськогосподарської округи. За валами Райковецького городища виявлено залізоплавильні і гон­чарні горни, практично кожне із досліджених укріплених поселень мало залишки ковальських майстерень.

На підставі археологічних даних можна скласти уявлення не лише про виробничу галузевість феодальних господарств, але й про їх потужність і продуктивність. Підраховано, що Райковецький за­мок міг мати від 270 до 300 га орної землі. Більша частина цієї пло­щі відводилась під злакові культури. Приблизно визначається і кількість зерна, яке збиралось у цьому господарстві: щорічне ви­робництво його досягало понад 4 тис. пудів.

Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, яка йому потрібна для життя. Всього жителів було 140 чоловік. Ви­ходячи з норм споживання у селянській сім’ї в XIX ст. — 18 пудів зерна на душу на рік, усе населення замку потребувало близько 2,5 тис. пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну част­ку врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його час­тина лишалася на продаж. У середньому вона становила приблизно 1/3 валового збору зерна.

Адміністрацію феодального двору-замка складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розве­денню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путив­лем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.

На Русі X—XIII ст. було дві основні форми феодального земле­володіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Упродовж тривалого часу вони співіснували, хоча їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало по- місне землеволодіння, у період феодальної роздробленості — вот­чинне. Юридичний статус володарювання обох форм дещо відріз­нявся, але в цілому був близький і мав багато спільного з візантій­ською системою суверенітету. Давня Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або «Золотої були» угорського короля Андраша П не виробила. Для конфіскації володінь, яка широко практикувалась в обох державах, не вимагалось жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, але й церковне землеволо­діння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі, в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю, приватне спадкове землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.