Глава 4 ДАВНЬОРУСЬКЕ СЕЛО

Величезний економічний потенціал Давньоруської держави був зосереджений у селі: сільське господарство, промисли, деякі види ремесла. Тут мешкала і переважна більшість населення.

Вивчення сільської проблематики, зокрема історії феодального землеволодіння, його правових аспектів, історії селянства та об­щини, деяких інших питань започатковано ще з кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Значний інтерес для вивчення історії давньоруського села ста­новлять праці Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова, Б. О. Рибакова, але в останні десятиліття все більше уваги приділяється дослідженням археологів, завдяки яким більш детально встановлено топографію, структуру та побут населення (В. Й. Довженок, В. В. Седов, П. П. To- лочко, М. П. Кучера, В. П. Коваленко, О. В. ІПекун, О. П. Моця, В. О. Петрашенко та ін.).

У писемних джерелах трапляється декілька специфічних назв, які стосуються основних типів селищ і відбивають їх соціально-іс­торичну структуру: «село», «сельце», «весь», «деревня», «погост», «двір», «дим», а також «стан», «становище», що мають стосунок до них. Такий розподіл зумовлений різними факторами розвитку тих чи інших населених пунктів: фізико-географічним розміщенням, специфікою господарювання, соціальним складом населення, міс­цем у системі феодальної власності та правових відносин, іншими рисами, а також розвитком поселень протягом X — першої полови­ни XIII ст.

Архаїчний статус та назва одного з типів поселень, яке могло належати раніше великій родині — «дім»29, відомі з літопису під 853 p.³°. Згодом під назвою «дім» мається на увазі місце мешкання індивідуальної родини, у тому числі заможних феодалів, а термін «дім» зазначає житлову частину садиби.

Структура та назви різних типів поселень X ст. відомі з дуже ва­жливого тексту літопису про реформи княгині Ольги під 947 р. Тут згадується «село», «погост», «становище», а також такі назви, як «ловища» та «перевесища», що мають стосунок до сільських пунк­тів також. За літописом, у ближчих землях — на території древлян, яка включала райони від устя р. Славечни та пониззя р. Случ на півночі до межі природної смуги Лісу та Лісостепу на півдні, що не виходили за кордони поширення широколистих та хвойних лісів^{[649] [650] [651], були поставлені Ольгою «становища» як опорні пункти полюддя, до яких звозили дань і зберігали її до приїзду князівських чиновни- ків-вирників. У віддалених від Києва землях кривичів та новгород­ців створювалась система більш значних укріплених або неукріпле- них пунктів збирання дані — «погости», які були поширені й на територію «всей землі»[652]. Надалі погости фіксуються не лише як адміністративні центри податної адміністративно-територіальної одиниці[653], а також як центральне поселення округи, можливо сіль­ської територіальної общини, де були торги, культові установи[654]. Ймовірно, деякі погости мали умови і для розвитку міських структур.}

Невеличкі поселення досить раннього.часу IX — початку X ст. фіксуються поряд з ловищами, своєрідними князівськими заповід­никами та угіддями, як, наприклад, «ловища» княгині Ольги^[655]. Можливо, що аналогічні пункти нагляду були і поруч з перевеси- щами — у місцях встановлення перевесів для відлову птахів. Крім того, назва «ловища» стосувалась рибальських угідь, тому могла поширюватись і на невеличкі рибальські поселення.

Основна частина неукріплених селищ — це «село», «сельцо» та «весі». Останні, на думку Б. О. Рибакова^{[656] [657] [658] [659], дуже близькі за змістом до таких населених пунктів Північної Русі, як «деревня». Це посе­лення особисто незалежних селян. Але у деяких текстах літопису визначення «гради і села» замінюється на «гради і весі», що, мож­ливо, близьке і за змістом.}

Головне місце у соціально-історичному розподілі поселень нале­жить селу — маєтку князів, бояр, інших власників, а також сель- цю — невеликому маєтку. Відомі й тимчасові сезонні поселення за виробничою та господарською функцією — поселення металургів, скотарів³?.

Формування давньоруської поселенської структури простежу­ється наприкінці IX — на початку X ст. Спостерігається виникнен­ня поселень переважно на місцях розташування більш давніх пунк­тів, у тому числі поселень переддержавного типу. На деяких з них вда- ється простежити спадкоємність та безперервний розвиток по­селень з VII—VIII по XII ст. включно. Частина поселень хоч і розта­шована на місці попередніх, але не пов’язана з ними генетично і є новим етнокультурним явищем. Невеличкі скупчення поселень, частина яких становила початок майбутнього гнізда або куща 38_j концентрується у місцевостях з розвинутою гідрологічною сіткою, де річки створюють природні осі регіонального членування, що ха­рактерно як для центральних, так і периферійних щодо основного державного ядра «Руської землі» регіонах39.

Основним типом, за топографічним розміщенням, був прирічко­вий, характерний як для лісової, так і лісостепової смуг. До нього ж примикає і мисовий тип, коли поселення пристосоване до особли­востей місцевості: на мисах у місцях перехрестя дрібних річок, ярів, уступах корінного берега, а також мисах, що утворені поворо­том річки^[660]. Ще одним типом поселень були ті, що розташовані на дюнах, пагорбах, останцях у заплавах річок та серед численних бо­лотних грунтів, що особливо помітно у Поліссі. Ці особливості роз­ташування останніх пояснюються природним ландшафтом смуги, необхідністю захисту поселень від надмірної вологи. Звичайно ми­сові та дюнні поселення не могли бути великими, їх площа була об­межена природними умовами, що створило несприятливі тенденції до їх зростання і розвитку планувальної структури.

Близькість поселень до річок та водоймищ була зумовлена на­самперед характером господарства: використанням староораних алювіальних грунтів уздовж річок на підставі техніки розпушуван­ня, заплавних луків для пасовищ та добування заліза, потребою у природних водоймищах у мисливському та рибальському промис­лах, побутових витратах води, коли штучні джерела-криниці ще не увійшли у побут мешканців.

За картографуванням поселень, особливо під час суцільного об­стеження регіонів^[661], а також за результатами археологічних дослі­джень простежується певна ритміка формування поселень. Так, зі 120 селищ IX—XIII ст. у межиріччі Дніпра та Десни в IX—X ст. ви­никло 40 неукріплених поселень, у XI—XIII ст. — 27^[662]. Схожий ритм виникнення поселень відзначається і в інших регіонах Півден­ної Русі.

Наприкінці IX — на початку X ст. скупчення поселень включа­ли від двох до 10, інколи й більше селищ, площа яких у середньому інтервалі становила 0,5—10 га і більше. На поселеннях фіксується формування двох зон. Зона житлової забудови індивідуальних ро­дин складалась з житла, господарських будівель, ям, а в зоні сус­пільного користування сільської общини-верві знаходились госпо­дарські будівлі та ремісничі комплекси (інколи сезонні).

Житлово-господарська зона індивідуальної забудови мала ряд­кове або безсистемне планування відповідно до топографи' місцевос­ті з перевагою першого. Суспільна зона господарсько-ремісничої ді­яльності не мала чіткої системи планування і, як правило, займала непридатні або незручні для житлової забудови ділянки території, здебільшого пониззя, заплавні луки.

Житла IX—X ст. заглиблені, площею від 7 до 12 м², інколи біль­ші. За плануванням квадратні або прямокутні, зрубної та стовпової конструкції. На більшості території України простежується наяв­ність обох типів, але, наприклад, у Закарпатті мають місце виключ­но зрубні будівлі^[663]. Наприкінці IX — у X ст. зберігаються локальні прояви конструкції опалювальних пристроїв, що пов’язано з етніч­ними ознаками різних слов’янських племен, які увійшли до складу Давньоруської держави. Це печі-кам’янки древлянського населен­ня Полісся, хорватів Північної Буковини, тиверців та уличів Пів­денного Подністров’я, Середнього Дністра і Пруто-Дністровського міжріччя, різноманітні опалювальні пристрої від печей-кам’янок до глинобитних — полян Середнього Подніпров’я, волинян міжріч­чя Західного Бугу, Прип’яті та Случі, переважання глиняних печей та наявність відкритих вогнищ Закарпаття, конструктивно різних глиняних печей сіверян у басейні Десни, Сейму та Сули^[664].

Серединою X—XI ст. датується розвиток другого етапу поселен­ської територіальної структури. Це формування гнізд поселень, які вже складають замкнену систему, значне збільшення їх кількості. Зберігається попередній зональний розподіл поселень на житлову та господарсько-ремісничу зони, продовжується його подальший розвиток — це металургійні комплекси з виробництва заліза, кера­мічні майстерні, дігтярний та смолокуренний промисли та ін.^[665]. Житла цього етапу заглиблені, але спостерігається тенденція до зменшення глибини котловану, збільшується площа жител.

Третій період розвитку територіальної структури поселень, що простежується з кінця XI — початку XII ст. характеризується іс­тотними змінами. Зростає загальна кількість поселень. Це призво­дить до поступового розмивання гнізд, що фіксується за картогра­фуванням. Площа поселень зменшується в середньому в 1,5— 2 рази. Але інтенсивне господарське освоєння території продовжу­ється: відбувається розселення з берегів великих річок у басейни малих, у сільськогосподарський обіг надходять додаткові угіддя. Мають місце суттєві зміни у домобудівництві: житла наближуються до наземних, збільшується їх площа до двох і навіть трьох примі­щень, печі частіше глинобитні. Відомі і житла на житлових або нежитлових підклітах, а також такі, одне з приміщень яких було житловим, друге — ремісничою майстернею. У другій половині XII — першій половині XIII ст. вищезгадані тенденції зростають. Для цього часу характерні наземні житла на підклітах або без них, розмірами 20—ЗО м² і навіть більше. Опалювальні пристрої — гли­нобитні печі на каркасі.

У безпосередньому взаємозв’язку з розвитком планувальної структури здійснюється і соціально-історичний розвиток давньорусь­кого села. Як встановлено за матеріалами писемних та археологіч­них джерел, уже в X—XI ст. відбувається формування дворів, що набуває поширення у XII ст. на всій території Південної Русі. Разом із збільшенням площі садиб, зменшується їх чисельність, фор­мується тип малодвірних поселень.

Назва «двір» як позначення окремої житлово-господарської одиниці різних верств феодального суспільства досить часто трап­ляється на сторінках писемних джерел. У текстах про події, пов’я­зані з дворами князів та інших феодалів, переважно йдеться про право феодальної власності і його захист. Уже у вищезгаданому тек­сті про реформи княгині Ольги вказується на наявність князівсько­го володіння — села Ольжичи. В іншій відомій статті 975 р. Све- нельд переказує Ярополку: «Поиди на брат свой і прийми волость його»^[666]. Ретельний аналіз писемних джерел і археологічні дослі­дження^[667] приводять до висновку про активне формування князів­ських та боярських володінь з X ст., яке було остаточно закріплено в «Руській Правді» у XI ст.

Одні з найраніших сільських садиб-дворів відкрито на селищі «Криниці» поблизу с. Новий Білоус на Чернігівщині, що належало до князівських поселень. У літописі князівські села по р. Білоус згадуються під 1148 та 1152 роками. їх належність до вотчини Чер­нігівських князів й донині добре зберегли стародавні топоніми: «Князино Селище», «Княгинено», «Ольжине». Садиби селища «Криниця» займали площу 900 і відповідно 560 м². Вони склада­лись з житлової будівлі, 7 господарських приміщень і господар­ських ям (17 та 10 відповідно)^[668]. Садиби датуються кінцем X — пер­шою половиною XI ст., але за складом забудови неважко впізнати в них риси, які будуть характерні для пізнішого часу, що засвідчено літописом. Князівське село середини XII ст. налічує: церкву, двір князя, двори інших мешканців села, господарські будівлі (братни- ці, погреби, гумно та ін.). До складу володінь входили також сіль­ськогосподарські угіддя, стада худоби та коней. Саме таким було літописне Ігореве сельце, що згадується під 1146 р. В умовах зрос­тання феодальної роздробленості, демографічного вибуху земельні ділянки феодальних володінь набували все більшої цінності як ос­нови добробуту. Тому не дивно, що саме в писемних свідченнях про події XII ст. селу, з яким пов’язується «все життя» князів, на­дається надзвичайно велике значення.

З пам’яток XI ст. відомі й сільські садиби феодалів: бояр та дру­жинників. На селищі поблизу с. Дорогинка Фастівського р-ну Київ­ської обл. досліджено садибу феодала, яка складалась з двох жител, двох господарських приміщень, ями-погреба та двох груп господар­ських ям по чотири у кожній. Будинок феодала є досить великим для XI ст. — площею 35 м². В інвентарі, крім господарських ре­чей — вудила, кістяний гребінь, скляна обручка, сережка, фібула. Цікава знахідка — печатка Мстислава Володимировича, сина Воло­димира Мономаха. На садибі розташований і менший за розміром будинок, певно челядина, в якому знайшли характерні знаряддя праці: серп, жорно, важелі з свинцю для рибальства, голку, прясе­льце для ткацтва. Поряд у господарській будівлі — чересло, свердло та інший інвентар.

Цоблизу садиби феодала, за її межами, була значно менша за площею садиба смерда, який, як відомо., за писемними джерелами, мешкав окремо. Площа його будинку 16м². Загальна ж площа обох садиб складає понад 600 м², але більша її частина — 500 м² — нале­жала садибі феодала^[669].

Таким чином, протягом давньоруського часу простежується формування та розвиток системи поселень, що належали різним власникам: князю, боярам, а згодом — церкві та монастирям. Крім особи князя, який частіше мешкав у місті, склад мешканців князів­ського села, за текстом «Руської Правди», налічує князівських чи­новників (тіуна, мечника, огнищанина). До них належать і сільські старости, у тому числі староста ратайний, тобто той, що наглядав за орними ділянками та працею на них. Можливо, що княжі старости, або один з них, були старостами місцевої громади. Серед населення князівського двору також різноманітні категорії залежних або на­півзалежних дворових робітників та обслуги: князівські конюхи, рядовичі, закупи, інші челядини, раби, холопи. Але основними ро­бітниками були смерди, які мали і своє господарство.

Останнє, як у смерда княжого, так і вільного, було тотожним за складом — це дім смерда, господарські приміщення, в тому числі для худоби. Смерд мав і знаряддя праці для сільськогосподарських робіт, ремісничих занять, промислів, виробництва предметів побу­ту. Смерд володів орними ділянками, бортями. Разом з іншими ме­шканцями села він був володарем лісових угідь, луків та інших ділянок, що складали власність сільської общини-верві.

За свідченнями «Правди Ярославичів»^[670], у X—XI ст. існував чіткий розподіл власності смерда та князя на угіддя та засоби пра­ці. Згадується кінь княжий та кінь смерда (ст. 28), у складі стада свійських тварин — тяглові (коні та воли), необхідні саме для оран­ки. Перелічені борті, мисливські угіддя, у тому числі боброві запо­відники. Фіксується наявність податної системи з округи князеві, а згодом і церковної десятини.

Подальше закріплення права приватної власності і його охорони з боку держави відзначається у XII—XIII ст., що добре простежу­ється у «Пространній Правді».

У поступовому розвитку сільського господарства, особливо зер­нового, феодальні володіння князів та феодалів, залежних від них поселень поставали головними осередками виробництва зернових культур, товарного хліба. Укріплені або неукріплені садиби з вели­кими посадами та селищами, що входили до складу володінь, скла­дали єдиний організм у системі виробництва. Саме в таких осеред­ках фіксується найбільша кількість сільськогосподарських зна­рядь, у першу чергу орних.

Виходячи з підрахунків виробничих можливостей господарства смерда, він міг обробити в середньому 8 десятин, а, враховуючи зем­лю під паром, площа орного клину могла сягати 12 десятин. При врожайності 6—8 ц з гектара, або десятини, загальний обсяг дорів­нював 300—400 пудів зерна озимих та ярових. Якщо взяти до уваги середню кількість дворів, орний масив міг охоплювати близько 200 га. З переходом до малодвірних поселень ця площа могла бути меншою, але завдяки великій щільності розташування поселень, зростанню загальної кількості населення збільшується потреба у до­даткових ділянках, підвищенні технічної досконалості знарядь. Со­ціально-економічні наслідки цього процесу відбуваються у декіль­кох напрямах: міграції частини населення на північ та південь; перерозподіл та постійні чвари за землю між феодалами. Поява но­вих орних знарядь зумовила можливість відірватись від віковічного використання лише староорних земель річкових долин, про що свідчить поступовий рух населення на вододіли, засвоєння родючих чорноземів плато на півдні регіону.

Процес розвитку поселенської структури засвідчує переважну роль індивідуальної родини у системі виробництва, але важливе значення у давньоруський період мала і сільська громада — верв — як форма організації індивідуальних господарств, як спільний володар сільськогосподарських угідь: лісів, водоймищ, луків. У за­конодавстві чітко фіксується громадська відповідальність за пору­шення на території громади. Згодом, норми, закріплені у «Прост­ранній Правді» не тільки зберігають, а й значно збільшують громадську відповідальність перед судом. Надається високий статус старості общини, який разом з княжим старостою був помічником феодала, його опорою на селі. З розвитком феодальної власності на землю, зростанням цінності орних і бортних ділянок збільшується й відповідальність як окремих селян, так і общини в цілому за зни­щення знака власності.

Рис. 21. Рибальські знаряддя.

Давньоруське село характеризують розвиток як сільськогоспо­дарської, так і ремісничої діяльності, певна спеціалізація господа­рювання. Значна кількість поселень, де жили смерди, відзначаєть­ся змішаним типом господарської діяльності при дуже невеликій кількості орних знарядь праці. У зонах відносно меншої родючості грунтів, наприклад у Поліссі, відомі постійні поселення, де займа­лися переважно обробкою шиферу, а також тимчасові поселення металургів та скотарів. У Карпатському регіоні теж поширені посе­лення скотарів. У лісовій смузі простежується спеціалізація посе­лень на промислах: мисливстві, рибальстві, ремесел^[671]. Тут зберіга­ються й архаїчні форми обробки грунтів, підсіка.

На ділянках найбільш родючих грунтів лівобережжя та право­бережжя Чернігівщини, а також у лісостеповій смузі існували посе­лення зі змішаним типом господарювання з переважанням земле­робства або скотарства. У той же час, значне місце на поселеннях займають ремесла: металургія, смолокурний та дігтярний промис­ли, гончарство, обробка кістки, дерева, ковальство, ткацтво і навіть ювелірна справа, відома на князівських поселеннях^[672]. Як свідчить аналіз якості, продукція сільських ремісників не поступалася місь­ким виробам.

Історичні шляхи розвитку давньоруських поселень на території України склались по-різному. Частина їх, що виникла наприкінці IX — у X ст. припинила своє існування, інші продовжили свій роз­виток у XII—XIII ст. Переважна більшість поселень протягом усьо­го існування зберігає статус поселення сільського типу, але деякі, завдяки сприятливим умовам, наближаються до поселень міського типу^[673]. Значна частина поселень переживає або відроджується на­віть після монголо-татарської навали і продовжує існувати у другій половині XIII ст.^[674]. Спадкоємність давньоруської матеріальної і ду­ховної культури, збереження її основних досягнень були надійним підгрунтям формування та розвитку українського села.