Глава 5 СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО
Основу економіки давньоруського суспільства складало сільське господарство. Завдяки працям В. Д. Грекова, В. П. Левашової, В. Й. Довженка, О. В. Чернецова, П. П. Толочка, Ю. О. Краснова та інших дослідників підтверджено комплексний землеробсько-скотарський характер виробництва, високий рівень його розвитку, технічну досконалість знарядь праці.
Структура сільського господарства Південної Русі, яка включала землеробство, тваринництво, промислові галузі: мисливство, рибальство та бджільництво, сформувалася на основі досягнень східнослов’янського суспільства додержавного періоду і, за співвідношенням галузей, мала регіональну специфіку. Головною умовою розвитку останньої є природно-кліматичне середовище. Крім загального розподілу території на лісову та лісостепову смуги, існували відмінності мікрорегіонального членування, ландшафту, грунтів, флори і фауни. У давньоруський час мали місце й деякі зміни клімату з чергуванням відносно посушливих і зволожених періодів на фоні тенденцій до погіршення кліматичних умов, збільшення континентальності у XIV—XV ст.[675].
У лісовій смузі найбільш сприятливими для вирощування землеробських культур були лесові острови вздовж р. Тетерів у Житомирському Поліссі Правобережжя та на високому Лівобережжі Дніпра, особливо в районі р. Мени на Чернігівщині.
Лісостепова смуга була найважливішою для землеробства, де найбільшу площу займають чорноземи, але і тут, за мікрорегіональ- ним розподілом, були різні умови вирощування тих чи інших культур.
Протягом давньоруського часу землеробство зазнало докорінних змін. Відбувається поступовий перехід від техніки розпушування грунтів до плужної оранки з обертанням шарів. Рало залишається у вжитку. Найбільш широко це спостерігається у лісовій смузі. У Лісостепу вже з XI ст. рало використовується в основному як допоміжне знаряддя. З цього ж часу фіксується поява іншого за технікою оранки знаряддя — плуга.
На відміну від розпушувальних знарядь плуг був здатний підрізати та переміщувати грунт, обертати скибу. Протягом кількох століть мала місце еволюція робочих частин плуга: лемешів та чересел. Лемеші XI ст. симетричні за формою, у XII ст. з’являються ознаки асиметрії, яка збільшується. Перехід до асиметричних лемешів з одним плічком фіксується не раніше другої половини ХІП — у XIV ст. Змінюються і розміри лемешів та чересел у бік зростання, збільшується вага. Усе це позначилося на подальшому вдосконаленні техніки оранки. Вона була глибокою, ефективно знищувала коріння бур’янів, не залишала неораних смуг, сприяла підйому вологи з нижніх шарів грунту у верхні, аерації, що прискорювало розвиток мінералізації органічних речовин, тобто формування гумусу[676]. З переходом до плужної оранки стало можливим відновлення родючості за рахунок заорювання органічного добрива — гною — на відміну від попередніх систем землекористування, які базувалися лише на природному відновленні родючості ріллі. З введенням плужної оранки поступово змінюється структура орного фонду. Сюди увійшли земельні масиви різних за якістю грунтів, відчувається рух на вододіли, а згодом і просування на платові чорноземи, прискорюється засвоєння лугово-степового ландшафту[677].Зазнає істотних змін і склад культур зернового господарства — головної галузі землеробства Давньої Русі. У IX—X ст. в цілому простежується переважання плівчастих видів пшениць: однозернянки, двозернянки та спельти. Вони використовувалися насамперед як ярові, і лише двозернянка іноді могла вирощуватись як озима. Для плівчастих видів цілком достатнім було розпушування грунту за допомогою рала на малу глибину. Вони давали невеликий вихід борошна, були трудомісткими через необхідність очищення зернівок від плівок, потребували додаткової підсушки у відповідних глинобитних печах-сушарках і використовувалися головним чином для отримання круп, приготування каш. Плівчасті пшениці-не могли забезпечити правильний сівообіг, розвиток більш ефективних форм парової системи землеробства, отримання великого обсягу хлібного зерна, неухильне зростання додаткового продукту в умовах швидкого збільшення кількості населення.
З упровадженням глибокої оранки плугом у видовому складі пшениць має місце поступова заміна плівчастих голозерними, для яких характерний великий вихід борошна, менші витрати праці на під сушку та обробку. У спеціальних приміщеннях — шишах або овинах — одночасно підсушували велику кількість зернових. Голо- зерні види могли використовуватись як ярові і озимі.
Плужна оранка відкрила широкі можливості вирощування іншої високопродуктивної зернової культури — жита. У системі сіво- обігу відбувалося поєднання позитивних властивостей пшениці та жита: засів жита як озимої культури очищував ріллю від бур’янів і навесні сприяв доброму розвитку ярових пшениць[678]. Засіви жита протягом давньоруського часу неухильно зростають, особливо у північних та північно-західних районах Південної Русі. Додатково це пояснюється і змінами клімату: збільшенням вологості та конти- нентальності, похолоданням, що особливо наростають з кінця XII, у XIII—XIV ст. й надалі.
Істотні агротехнічні зміни разом із становленням правильного сівообігу зумовили поступовий перехід від двопілля до трипілля, що забезпечувало високу ефективність землеробства. Підсічна та перелогова системи продовжують своє існування, але лише як допоміжні.
Завдяки паровому трипіллю значно збільшується обсяг хліба, поліпшується забезпечення хлібопродуктами широких верств населення, зокрема міського та того, що працювало в інших галузях господарства. Врожайність зернових у XII—XIII ст. залежно від якості грунту становила б—8 ц з гектара[679], а в лісостепових районах на чорноземах сягала 10 ц з гектара. Загальні витрати одної родини на рік, з урахуванням насіннєвого фонду, складали не більше 2,5—3 т зерна. Таким чином, залежно від природної родючості грунтів, системи їх обробки, загальний обсяг врожаю міг забезпечити існування 1—3 родин.
Як засвідчується писемними джерелами, максимальним обмеженням їжі в Давній Русі, навіть покаранням, вважався перехід на хліб та воду. Про достаток зернопродуктів та хліба у X—XI ст.
свідчить відсутнісь їх нормування серед їстівних припасів, які мав брати собі збиральник податків — «вірник» — для власних потреб на час збирання віри, на відміну від інших, регламентованих продуктів[680]. У XII—XIII ст., незважаючи на збільшення виробництва хліба в цілому, зростання товарного значення хліба зумовлює регламентацію його видачі вірнику, підвищення вартості орних ділянок[681]. Є свідчення східних авторів про хлібне багатство Київської Русі, а також вартості великої круглої хлібини на ринку міста'Києва у середині XII ст., яка становила одну куну, або срібний дірхем[682]. Але в цілому вартість хліба не була стабільною і залежала від багатьох факторів, зокрема значно зростала в роки недороду, що засвідчено літописом. Якщо обсяг виробництва хліба змінювався протягом давньоруського та наступного часів, врожайність зернових зростала дуже повільно, аж до першої половини XIX ст.[683].Крім основних зернових культур широкого розповсюдження у рільництві набули: ячмінь, просо, овес, горох, віка, сочевиця; масличні та технічні рослини: льон, конопля. Відомий і мак.
Для збирання врожаю використовували серпи двох типів: київський та південно-західний, які мали найбільш оптимальні виробничі якості. Крім того, рослини, що можуть осипатися при струсах — ячмінь, овес, горох — збирали за допомогою коси. Подальша обробка залежала від видового складу зернових. Зберігали зерно у підмазаних глиною або обкладених дошками ямах. Для короткочасного збереження використовували господарські приміщення: під- кліти житлових будинків, окремі господарські будівлі. Зерно зсипалося у засіки або у різноманітну тару: дерев’яні скрині, кадібці, лантухи, горщики-зерновики, казани та ін. Для помолу зерна використовувався жорновий постав з двох жорен, порхлиці і цапфи.
У підсобному господарстві мешканців міст і поселень чільне місце належало городництву та садівництву. Вирощували різноманітні овочеві культури: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряк, цибулю та ін.
Серед плодових дерев відомі яблуні, груші, сливи, вишні, ягідні кущі. Важливу роль у селекції та розвитку агрономічних знань відігравали монастирі.Друга найважливіша галузь сільського господарства Давньої Русі — тваринництво. Відповідно до природних умов, у процесі еволюції склалося два типи господарства: лісовий та лісостеповий, які значно відрізнялися породами худоби, продуктивністю галузей. У лісовій смузі свійські тварини були низькорослими, дрібнокістко- вими з невеликою корисною вагою. Сприятливі кліматичні умови та природне середовище Лісостепу позитивно позначилися на розвитку тваринництва, для якого характерні великі, грубокістні та високопродуктивні породи худоби.
Перше місце серед інших галузей належить розведенню великої рогатої худоби, на другому — свинарство, третє—четверте поділяють вівчарство та конярство. Але за конкретним мікрорегіональним членуванням спостерігається переважання тих чи інших галузей, незалежно від їх загального співвідношення. На південних землях Правобережжя та Лівобережжя простежується перевага свинарства над розведенням великої рогатої худоби. У деяких місцевостях Чернігівщини, на великому просторі лісостепу Київщини та Переяславщини значного розвитку набуло конярство, паслись величезні стада коней, призначених для господарських, військових цілей, транспортних потреб і, звичайно, продажу, що було важливою статтею прибутку як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі. Важливе значення для сільського господарства мало використання коня як тяглової сили, що фіксується за джерелами не пізніше другої половини XI ст., значно раніше ніж у Західній Європі. На початку ХП ст. у промові Володимира Мономаха згадується про смерда, який оре за допомогою коня[684]. Зростання ролі коня в орному землеробстві, у першу чергу плужному, простежується в різних письмових джерелах, насамперед у законодавстві[685], а також за біометричними даними палеонтологічних знахідок кісток коня на південноруських пам’ятках.
В цілому, у складі стада лісостепової смуги переважають дорослі особини, що свідчить про добру кормову базу тваринництва.
Завдяки стійлово-пасовищному утриманню худоби забезпечувалися цілорічні потреби населення у м’ясо-молочних продуктах, накопичення добрива для ріллі. Продуктивність тваринництва Лісостепу у 1,5—2 рази вища ніж у лісовій смузі.За археологічними даними, приміщення для свійської худоби фіксуються на багатьох поселеннях міського та сільського типу. Для заготівлі кормів використовували залізні коси, пристосовані до особливостей ботанічного складу трав лісової та лісостепової смуг. Найбільш поширеним був південноруський тип кіс. Трапляються й інші знаряддя, необхідні для заготівлі кормів: граблі, вила, кінське спорядження, ножиці для стрижки овець.
Важливе місце у спеціалізації сільського господарства, отриманні продукції харчування, сировини належить промислам: мис? ливству, рибальству, бджільництву.
Уже на початку давньоруської державності надзвичайно високий попит на хутро як товар міжнародної торгівлі сприяв, насамперед, зростанню обсягу хутрового мисливства. Частково потреби задовольнялися за рахунок мисливських угідь на території України. За реформою Ольги ще у X ст. були визначені місця ловищ, які охоплювали переважно лісову смугу, але поширювалися й на лісостепову. Окреслювалися і місця перевесищ — лову птахів. У лісовій та частково лісостеповій смузі полювали на чорних куниць, білок, лисиць, зайців, ведмедів, бобрів та інших звірів. М’ясо деяких хутрових тварин вживалося в їжу. Але основне поповнення харчового раціону надходило за рахунок добування копитних. У промислі лісової смуги переважав лось, лісостепової — олень та дикий кабан. Крім того полювали на тарпанів, куланів, зубрів, турів. «Звірина» використовувалася у харчуванні різних верств населення від князів до смердів, але в цілому з часом відсоток м’яса диких тварин у харчовому раціоні зменшується. Дуже розповсюдженим було також полювання на диких птахів: журавлів, сірого гуся, тетерева, глухаря та ін.
Мисливський інвентар та зброя були досить різноманітними: лук та стріли, самостріли, списи, рогатини, пристосовані для відповідних цілей. Зокрема використовувалися й спеціальні кістяні стріли особливої форми, щоб не зіпсувати хутро. З писемних джерел відомо про капкани, сіті, ловчі ями та інші пристосування.
Значного поширення у Південній Русі набуло рибальство. Цьому сприяли численні водоймища, річки, насамперед наявність
потужної дніпровської річкової системи. Різноманітний рибальський інвентар забезпечував цілорічний лов риби з переважанням промислового рибальства над індивідуальним. Це гачки, гарпуни, остроги, блешні, свинцеві, глиняні грузила. У грунтах, що добре зберігають органіку, знайдено поплавці з деревини, кори, берести. На деяких пам’ятках виявлено приміщення для зберігання рибних припасів. Поступово, у ХП ст., а можливо навіть наприкінці XI ст., рибальство переростає у спеціалізовану галузь господарства. І мисливство, і рибальство перетворюються на самостійні галузі. Існували навіть спеціалізовані поселення мисливців і рибалок.
Важливе значення у системі господарства мало й бджільництво. Мед користувався значним попитом на міжнародному та внутрішньому ринках. У зв’язку із поширенням християнства зростала необхідність забезпечення воском виробництво свічок. За часів Київської Русі бортницьким угіддям надавався пріоритет, вони були чітко визначені й відрізнялися за володінням: князівські, боярські, общинні ділянки, на кордонах яких були відповідні межові знаки. Бджільництво існувало у трьох формах: природне дуплове, бортництво та бджільництво з вуликами. Якщо перші види виникли досить давно, то початок культурного бджільництва відносять до часу не пізніше X ст. На пам’ятках фіксуються залишки вуликів, меду, сот та й самих бджіл[686]. Є дані про зимування бджіл на садибах та їх підкормку. Про широке розповсюдження культурного бджільництва з вуликами у XII—XIII ст. свідчить і норма законодавства: ціна штучного вулика значно нижча ціни борті та меду. На багатьох пам’ятках знаходять спеціальні ножі для збирання меду, а також дереволазні шипи, необхідні як для корінного дуплового, так і для бортного бджільництва.
Таким чином, протягом давньоруського часу сформувалася і отримала подальший розвиток якісно нова система комплексного сільського господарства з високим агротехнічним рівнем землеробства, штучним відновленням родючості, високопродуктивним тваринництвом та спеціалізацією промислів. Усе це створювало сприятливі умови динамічного розвитку економіки Русі.