Глава 6 ДАВНЬОРУСЬКЕ МІСТО

Вивченню давньоруського міста у вітчизняній іс­торичній науці завжди приділялась велика увага. Поставлена ще у XVIII ст. В. М. Татищевим, М. В. Ломоносовим, Г. Ф. Міллером, М. М.

Постійний інтерес до цієї теми у археологів. Пояснюється він не тільки виключним багатством археологічних матеріалів, що утри­муються в міському культурному шарі, але й надзвичайно широ­ким спектром проблем, які вони дозволяють вирішувати. Багаторіч­ні широкомасштабні розкопки Києва, Новгорода, Чернігова, Старої Ладоги, Ізборська, Любеча, Звенигорода, Мінська, Бреста, Гродно та інших давньоруських міст збагатили історичну науку якісно но­вим джерелом, дозволили відтворити яскраву картину їх історико- культурного й економічного розвитку.

Першопочатки найдавніших давньоруських міст належать до третьої чверті І тис. н. е. і збігаються в часі з процесами етнополітич- ної консолідації східнослов’янських племен. У літописі нова форма поселень дістала назву «град». У розповіді Нестора про заснування Києва читаємо: «И створиша градъ во имя братья своего старей­шего». Говорячи про уличів, він відзначив, що ті сиділи по Дніпру до моря «и суть грады ихъ и до сего дне». Літопис не розкриває, що становили собою ці перші «гради», але навряд чи може виникнути сумнів у тому, що вони були передусім адміністративно-політичним зосередженням союзів племен, фортецями в порубіжних районах, культовими центрами. їх рештки виявлені в Києві, Чернігові, се­лах Зимно, що поблизу м. Володимира-Волинського, Пастирському на Черкащині, Бітиця на Сумщині, в Ізборську (Псковська обл.), Пскові і деяких інших пунктах.

Визначення ранньосередньовічних східнослов’янських «градів» як племінних центрів, що набуло значного поширення в останні ро­ки, досить умовне. Воно не розкриває їх соціальної сутності. Тепер уже ясно, що явище це відноситься не до первіснообщинної епохи в історії східних слов’ян, а до перехідного етапу їх суспільного розви­тку, що характеризувався зародженням станових відносин. Свого часу П. М. Третяков вжив щодо цих центрів термін «ембріон міс­та»^[687]. Це визначення достатньо точно виявляє соціальний зміст «градів» VI—VIΠ ст. Вони мали можливість переростання у фео­дальні міста, яка не завжди реалізувалась. Більшість їх так і не ста­ли містами — їх спалили кочівники або ж залишили поселенці через інші причини.

Існування «градів» третьої чверті І тис. н. е., які були найваж­ливішими елементами суспільно-політичної організації східносло­в’янського суспільства, історично зумовило виникнення і розвиток перших давньоруських міст. Пошук їх витоків у племінних «гра­дах» такою ж мірою виправданий, як і пошук першопочатків дав­ньоруської державності в племінних «княжіннях», з яких літопи­сець Нестор почав історію держави Русі.

Процеси політичної консолідації і соціально-економічного роз­витку східнослов’янського суспільства, що визначились у третій чверті І тис. н. е., отримали значне прискорення наприкінці VIII—

IX ст. Саме в цей час у Середньому Подніпров’ї на базі племінних княжінь — полянського, древлянського — складалось державне об’єднання «Руська земля» на чолі з Києвом^[688].

Аналіз писемних й археологічних джерел переконує, що раннє давньоруське місто являло собою найважливішу структуру держав­ності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Давньоруські літописи називають для IX — першої половини

X ст. 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ла­дога (862), Білоозеро (862), Муром (862), Ізборськ (862), Смоленськ (882), Любеч (882), Псков (903), Чернігів (907), Переяслав (907), Пересічен (922), Вишгород (945), Іскоростень (946).

Безперечно, склалися ці міста значно раніше першої згадки про них в літопису. Більшість із них існувала в IX, а деякі, напевно, в останніх десятиліттях VIII ст. Археологічні розкопки Києва, Черні­гова, Ладоги, Пскова, Полоцька, Любеча, Ізборська виявили досить потужні культурні шари VIII—IX ст. У деяких найдавніших літо­писних містах (Новгороді, Смоленську, Ростові) матеріали цих сто­літь поки що не виявлені, але добре відомі ранньоміські поселення VIII—IX ст. поблизу них: Рюрикове і Сарське городища, Гньоздово.

До найдавніших східнослов’янських міст слід, очевидно, віднес­ти і Галич, хоч у літописі він згадується вперше у XII ст. Багаторіч­ні розкопки Галича, проведені В. В. Ауліхом і його попередниками на Крилоській горі, виявили рештки значного поселення VIII— XI ст. П. О. Раппопорт вважав, що перші укріплення в Галичі з’я­вились уже в X ст.^[690].

Вище відзначалось, що літописні терміни «город» або «град» не завжди розкривають соціальний зміст конкретного населеного пун­кту. Це дійсно так. Але звідси не випливає, що літописці взагалі не вкладали в термін «город» соціального змісту, а мали на увазі лише наявність укріплень. Аналіз писемних повідомлень про найдавніші руські міста показує, що літописці бачили в них, головним чином, центри державної влади, економічного і культурного зосередження.

Досить пригадати, яким принципово важливим для літописця було питання про соціальний статус засновника міста Києва. Про­вівши ціле дослідження, він показав, що Кий був не перевізником через Дніпро, а князем полян. Засноване ним місто, таким чином, являло собою не просто фортецю, а політичний центр княжіння. Оволодіння цим «градком» 862 р.

У цих літописних свідченнях простежується безпосередній зв’я­зок між давньоруською державністю і містами як центрами її зосе­редження. «Рускыа грады» києво-візантійського договору 907 р. — великі політичні й економічні центри Київської Русі, в яких зосере­джувались органи державного управління, мешкали представники вищих верств давньоруського суспільства, концентрувався і пе­рерозподілявся додатковий продукт, розвивалась міжнародна тор­гівля.

Свідчення руських літописів про існування на Русі значної кіль­кості міст уже в IX ст. підтверджується й арабськими джерелами. У творах IX — початку X ст. (ал Якубі, Ібн Хордадбеха, Ібн ал Факі- ха, Ібн Русте, анонімного автора «Худуд ал-Алам», ал Істархі, Ібн Хаукаля) незмінно йдеться про слов’янські міста. Крім загального зауваження про велику кількість міст у слов’ян і руських, вони містять відомості про конкретні міста Вабніт, Хордабе, Куйабу, Ca- лау, Apcy. Свідчення ці тим цінніші, що є по суті сучасними проце­су містоутворення і формування держави у східних слов’ян. Східні автори, життя яких було пов’язане з розвинутими міськими цент­рами арабського світу, добре розрізняли місто і фортецю, а тому їхні свідчення про наявність у слов’ян і русів міст не повинні під­даватись сумніву. В цілому, вони показують раннє східнослов’ян­ське місто як значний населений пункт, де живуть цар, його набли­жені, дружинна знать, жерці, купці. Його соціальний характер практично ідентичний тому, який відтворюється і за літописними даними.

Є достатньо підстав стверджувати, що головною містотворчою силою на початковому етапі давньоруської історії була політична влада.

Назви більшості давньоруських міст з’являються на сторінках літописів у другій половині XI — на початку XIII ст. Згідно з підра­хунками М. М. Тихомирова до другої половини XI ст. відносять згадки 50 нових центрів, до XII — понад 130 і до перших десятиліть ХПІ ст. — ще близько 50. Це приблизно три чверті усіх літописних міст^[692].

Бурхливий розвиток міських форм життя був закономірним на­слідком поглиблення процесів феодалізації всієї країни. На заключ­ному етапі раннього феодалізму (друга половини XI — початок XII ст.) нові міста виникали переважно в центральних районах Ру­сі. Це — Бужськ, Дорогобуж, Дубен, Новгород-Святополч, Острог, Пінськ, Сновськ, Теребовль, Треполь, Воїнь, Чорторийськ і деякі інші. У другій половині XI — на початку XIII ст. активні процеси містоутворення спостерігаються в західних землях Південної Ру­сі — Волинській і Галицькій. Будувались вони, переважно, на за­хідних рубежах князівств, що викликалось необхідністю окреслен­ня і стабілізації державного кордону Русі.

Відзначаючи загальне зростання чисельності давньоруських міст другої половини XI — початку ХПІ ст., слід враховувати, що це лише один із показників динаміки містоутворення. Інший поля­гав у бурхливому зростанні і розвитку старих міст, які у XII ст. на­були цілком нової якості.

Становлення міських форм життя на Русі не відбувалось за єди­ною соціологічною схемою. Процеси ці багатоманітні і різновек- торні. Умовно можна виокремити три основні шляхи містоутворен­ня: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний.

З часів М. М. Тихомирова побутує думка, що напередодні монго- ло-татарської навали на Русі налічувалось понад 300 міських посе­лень. Підставою для цього служили літописні повідомлення. Пізні­ше, в міру накопичення даних археологічного вивчення давньо­руських городищ, стало очевидним, що більшість цих центрів міс­тами, у соціально-економічному значенні цього слова, не були. За нашими підрахунками, справжніх міст на Русі в XII—ХІП ст. було близько IOO^[693].

За розмірами, а отже, і кількістю населення давньоруські міста ХП—XIII ст. можна розподілити на чотири групи. У першу ввій­дуть найбільші центри, площа яких наближалась або перевищувала 100 га: Київ (360—380), Чернігів (250), Новгород (150), Переяслав (100), Галич (250), Володимир-Волинський (близько 80), Полоцьк (80), Смоленськ (70), Суздаль (близько 70), Володимир-на-Клязьмі (200), Василев (130), Вишгород (близько 80), Білгород (100).

Другу групу складали міста, площа яких дорівнювала 10— 50 га: Новгород-Сіверський (ЗО), Остерський Городець (ЗО), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10), Вітебськ (11), Псков (15), Ладога (16), Переяслав-Заліський (ЗО), Білоозеро (ЗО), Рязань (53), Переяслав-Рязанський (ЗО).

Третя група — це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 га. До четвертої належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 га.

Дані, які є сьогодні в розпорядженні дослідників, дозволяють зробити висновок, що загальна кількість міського населення Русі у XII—XIII ст. складала 510—520 тис. чоловік. Великі міста мали населення від 10 до 50 тис. чоловік, середні — 3—5, малі — 1— 2 тис.^[694]. У цілому це близько до тієї кількості населення, яке меш­кало в містах Західної Європи. Лондон в XI ст. налічував ЗО тис. чо­ловік, Гамбург, Гданськ та інші торговельні міста XII—ХПІ ст.— близько 20 тис.

Упродовж тривалої еволюції визначились основні соціально-то­пографічні закономірності розвитку давньоруських міст. Незалеж­но від давньої родоплемінної чи общинної поселенської основи, на базі якої виникали найдавніші міста, головним елементом їхнього зростання і розвитку була фортеця. Спорудження цитаделі призво­дило до концентрації населення під її стінами, а отже, й до немину­чого руйнування старої поселенської структури. Феодальна природа міста зумовила його соціально-топографічну двочастинність: від­носно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджува­лись органи влади і управління, наче протистояв величезному передмістю — посаду, населеному, переважно, демократичними шарами. Ряд великих міст мав окольні міста, які посідали у місто­будівельному і соціальному планах немов би проміжне становище між дитинцем і посадом.

Народжена на ранніх етапах розвитку східнослов’янської дер­жавності така соціально-топографічна модель давньоруського міста лишалась універсальною впродовж століть. З кінця XII — початку ХПІ ст. передмістя-посади ділились на більш дрібні адміністратив­но-структурні одиниці, так звані кінці. Найкраще вони відомі у міс­тах Північної і Північно-Східної Русі, але мали місце і в містах Південної.

Давньоруські міста були різними як за соціально-економічною основою свого розвитку, так і за формами міського устрою. їх типо­логічна різноманітність зумовлювалась багатьма факторами, серед яких: природно-географічні і господарські умови, нерівномірність феодалізації країни, зовнішні впливи, особливості політичного уст­рою, місце того чи іншого міста в державній ієрархічній структурі.

Більшість міст основою свого економічного розвитку мали сіль­ськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Цей загальний висновок не виключає того, що в окремих містах співвідношення цих галузей було різним. Вивчення таких міст Південної Русі, як Білгород, Торчеськ, Треполь, Чучин, Полонний, Колодяжин, Пліс- неськ, Ізяслав та ін., показало, що вони, будучи центрами світсько­го і церковного землеволодіння, розвивались переважно на сіль­ськогосподарській основі. їхня виробнича база цілком або значною мірою знаходилась за межами міста. Ремесло в них відігравало дру­горядну роль і обслуговувало насамперед провідну галузь госпо­дарства.

Такі аграрно-феодальні міста були в усіх давньоруських землях, але найбільше їх у лісостеповій смузі, що мала родючі землі і по­рівняно високу густоту населення. Не випадково більшість давньо­руських міст виникала в районах інтенсивного розвитку земле­робства.

У XII—XIII ст. економічний розвиток міст визначався, в основ­ному, процесами природно-географічного поділу праці. Нерідко ре­гіон, в якому знаходився тільки йому притаманний вид сировини, визначав виробничу специфіку міст. Овруч виробляв і постачав у різні райони Русі шиферні прясла, натільні хрестики, іконки, вели­кі партії шиферних плит для культового і цивільного монументаль­ного зодчества. Городеськ був, насамперед, великим центром чорної металургії на півдні Русі, Галич і Стара Руса — організатори вироб­ництва повареної солі. Навіть найбільші — столичні — міста Русі мали певну виробничу специфіку: у Новгороді переважного роз­витку набули галузі ремесла, пов’язані з господарською діяльністю; у Києві більш високого рівня досягли склоробство, керамічне і юве­лірне виробництва; у містах Північно-Східної і Західної Русі — Bo- лодимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Галичі та ін.— неабияке визнання мали майстри з обробки каменю, які працювали на місцевій си­ровині.

Господарської специфічності надавала давньоруським містам і торгівля. Міста, розташовані поблизу важливих внутрішніх і між­народних торговельних магістралей, росли і розвивались переваж­но завдяки торгівлі. До них належали Вітачів, Канів, Олешшя, Ва­силів, Туров, Воїнь на півдні Русі, Дорогочин, Берестя, Друцьк і Новогрудок на заході, Ладога, Новий Торг, Коломна, Устюг на пів­ночі і північному сході.

Давньоруські міста відрізнялись не лише економічною основою свого розвитку, але й формами міського устрою. Переважна біль­шість їх перебувала в залежності від князів і феодалів. Із великих міст лише деякі — Новгород, Псков, Полоцьк — мали відносно роз­винуте самоврядування, засноване, проте, не на комунальних фор­мах власності, а на боярсько-феодальних. Місцева земельна знать не тільки не ліквідувала інститут князівської влади, але й не могла без нього існувати.

Більшість давньоруських міст мали статус державних. Це всі міста, які виникали на окраїнах Давньоруської держави, виконува­ли функції опорних пунктів на території підвладних Русі іншомов­них народів, вирішували завдання оборони країни від іноземних вторгнень або ж служили перевалочними центрами міжнародної торгівлі: Ладога, Білоозеро, Юр’єв, Корсунь, Канів, Торчеськ, Бе­рестя, Олешшя, Дорогочин, Перемишль, Тмутаракань, міста га­лицького пониззя.

Аналогічний статус мали всі князівські міста, що перебували в руках державної влади. В умовах нестабільної політичної обстанов­ки, яка постійно змінювалась, князі не тільки не могли надовго закріпити за своїм родом те чи інше місто на правах спадкового володіння, але й обгрунтувати своє власне право на його стіл. Усі

вони перебували фактично на становищі тимчасових володарів, дер­жавних чиновників, обов’язком яких було управління містом і його волостю.

Писемні джерела дозволяють виокремити ще одну категорію давньоруських міст — церковні. До таких належали Полонний і Синелець на півдні Русі, Гороховець — на північному сході.

Соціальний склад міського населення був досить строкатий, що є характерною рисою середньовіччя. В основному ж воно поділя­лось на дві головні категорії — міську аристократію і міські низи.

До першої належали князі і бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники, вище духівництво. У центрі міст їм належали просторі садиби, до складу яких входили житлові хороми, господарські приміщення, будинки дворових людей і челя­ді. Князівські двори, особливо в столичних містах, мали кам’яні па­лаци, оздоблені фресками, різним каменем, майоліковою керамі­кою. Рештки кам’яних палаців виявлено у Києві, Чернігові, Пере­яславі і деяких інших містах.

У руках князівсько-боярської верхівки міст зосереджувались великі багатства. Про їх розміри можна судити на підставі коштов­них скарбів, знайдених на території боярських і князівських осель багатьох давньоруських центрів. У Києві виявлено близько 60 скар­бів, переважна більшість яких припадає на аристократичну части­ну міста. Скарби складались звичайно із золотих і срібних при­крас — гривен, колтів, браслетів, намиста, сережок, персців, різних підвісок, монет тощо. Деякі з них мали князівські діадеми і барми. Усі предмети відзначаються художньою досконалістю. Розміри скар­бів були різними — від десятків до кількох сотень предметів.

Великі давньоруські міста, як правило, мали по кілька монасти­рів, значну кількість храмів з численним кліром. У Києві в X—ХПІ ст. було 10 монастирів, серед яких найбільший на Русі — Києво-Печерський, у Галичі — п’ять, Чернігові — три, Переясла­ві — два, Володимирі-Волинському і Новгород-Сіверському — по одному.

До другої категорії міського населення належали ремісники, дрібні крамарі, челядь. Більша їх частина у X—XI ст. зележала від своїх хазяїв і мешкала на їхніх садибах. У ХП—XIII ст. різко зрос­тає у містах кількість особисто вільного населення, місцем прожи­вання якого стають посади.

Значну частину міського населення на Русі становили робітни­ки, зайняті в сфері сільськогосподарського виробництва. У малих містах їх питома вага була визначальною, у великих — досить по­мітною. Аналіз писемних й археологічних джерел показує, що без­посередній зв’язок з сільським господарством мали практично усі міські населені пункти.

В цілому давньоруські міста являли собою соціально-економіч­ні, політичні й культурні центри, де зосереджувались вищі мате­ріальні і духовні надбання народу. Впродовж усієї своєї історії во- ни найтісніше були пов’язані з сільськогосподарським виробниц­твом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередка­ми ремесла і торгівлі, державної влади і управління. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньоруські міста досягли високого європейського рівня розвитку, але цей поступальний про­цес був насильно зупинений азіатськими зайдами.