Глава 7 РЕМЕСЛО

Важливе місце в господарському житті давньору­ського суспільства посідало ремесло. Дослідження Б. О. Рибакова, Б. О. Колчина, Ю. Л. Щапової, Т. І. Макарової, Г. Ф. Корзухіної, Г.

Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. За­лізо добувалось із болотних руд, на які багата територія Київської Русі. У деяких місцевостях Полісся руди мають високий (від 18 до 40) процент заліза. Плавилось воно в спеціальних сиродутних гор­нах, залишки яких виявлені в багатьох пунктах. Як правило, залі­зоробне виробництво, що мало безпосередній зв’язок з ремеслом міст, знаходилось за їх межами. Основуючись на свідченнях писце­вих книг XV—XVI ст. Б. О. Колчин дійшов висновку, що металур­гійна промисловість в часи Давньої Русі була виключно сільським промислом, який зберігав общинний характер^[696].

Давньоруські міста одержували продукцію чорної металургії не тільки через ринок або відчуження продукції общинних домників на користь феодала. Виплавкою заліза займались і вотчинні реміс­ники, які проживали у сільських помістях, але поставляли продук­цію князівським і боярським майстерням у містах. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце так зване відхідництво. Розкопки поселень металургів X—XII ст. в за­плаві р. Тетерів засвідчили їх сезонний характер^[697].

Відомі на Русі і спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один з них знаходився в літописному міс­ті Городську на Тетереві — на місці сучасного села з тією ж назвою в Коростишевському районі Жито­мирської області. Тут на значній площі одночасно функціонували десятки сиродутних горнів.

Обробка заліза, виготовлення із нього речей для господарства, побу­ту, військової справи здійснюва­лись у ковальських майстернях — кузнях. їх залишки виявлено прак­тично в усіх давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Новго­род, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород, інші міста. Асортимент виробів із заліза включав близько 150 назв, у тому числі 22 знаряддя праці, 46 ремісничих інструментів, 16 видів зброї, 37 предметів домаш­нього начиння, 10 наборів кінської збруї і спорядження вершника, 19 прикрас. Неабиякою досконалістю відзначається ковальський інстру­ментарій: наковальні, молотки, клі­щі, зубила, пробійники. За формою і функціональним призначенням во­ни не поступалися аналогічним інст­рументам пізніших часів.

Давньоруські ковалі володіли різноманітними прийомами оброб­ки заліза: куванням, зварюванням, цементацією, обточуванням, інкру­стацією кольоровими металами, по­ліруванням. В ряді категорій ко­вальських виробів висока якість металу доповнювалась функціо­нальною досконалістю форм, а також художнім спорядженням. Насамперед це стосується давньо­руських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. аль-Бі- руні, становили речі «дивні і виключні». Переконливим підтвер­дженням сказаному є меч з автографом майстра: «Коваль Людота», виявлений на Полтавщині поблизу с. Хвощеве. Його руків’я при­крашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення.

Рис. 23. Гончарний горн.

У XII ст. в металообробному ремеслі замість високоякісних ба­гатошарових сталевих лез, які виготовлялись за допомогою трудо­місткої технології, з’явилися клинки з наварними лезами на заліз­ній основі. Така технологія значно підвищувала продуктивність праці і вказує на ринковий характер ковальської справи, яка роз­вивалась на вільній міській основі. У XII—XIII ст. помітно збіль­шився асортимент ковальських виробів, з’явилась серійність ви­робництва.

Давньоруське слово «кузнец» означало також і ремісника, який працював з кольоровими металами. Ковалі золота, срібла, міді до- сягли високої майстерності і володіли всіма видами обробки кольо­рових металів, відомих у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню і філігранню, зерню, емаллю, технікою свинцевих і олов’я­них відливок. Мистецтво відливок в так званих імітаційних формо­чках винайшли київські майстри у ХП ст. У цій техніці виготовля­лись прикраси, які імітували коштовні золоті та срібні вироби і призначались для широкого попиту. Монополією київських ливар­ників було виготовлення хрестів-енколпіонів, які мали широкий збут не лише в межах Київської Русі, але й в сусідніх регіонах.

Високою технологічною досконалістю відзначаються давньо­руські перегородчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена Руссю в X—XI ст. у Візантії, набула особливого поширення в XII—XIII ст. Відомими центрами емалевого виробництва вважались Київ, Новго­род, Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі. У майстернях цих міст виготовлялись князівські діадеми і барми, медальйони і колти, хрести, оклади церковних книг. Вершиною руської емалевої справи є роботи київського майстра другої половини ХП ст. Лазаря Богши, серед них — дві князівські діадеми (з деісусним чином і з зображен­ням сцени вознесіння Олександра Македонського), а також знаме­нитий хрест Єфросинїї Полоцької. Залишки ювелірних майстерень, пов’язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями, виявлено в центральній частині стародавнього Києва, а також на території Пе­чорського монастиря.

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи вже в X ст., але найвищої майстерності досягли у XII—XIII ст. У скарбах, а також культурних шарах великих міст незмінно виявляються ви­готовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести- енколпіони, широкі браслети-наручі. Вражає декоративність зображень на цих виробах, їх технічна і функціональна доверше­ність.

Галуззю, тісно пов’язаною з виробництвом емалей, було скло­робство.

Рис. 24. Кам’яні формочки і прикраси, виготовлені за їх допомогою.

центрах. Склоробні майстерні виготовляли мозаїчну масу (смаль­ту), віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто та інші речі. Оволодіння давньоруськими майстрами секретами скловарно­го виробництва відносять до кінця X — першої половини XI ст., час розквіту цього виду ремесла припадає на XII—XIII ст.

Наймасовішу продукцію поставляло на ринок гончарне вироб­ництво. Асортимент її широкий. Це горщики, глечики, корчаги, амфорки київського типу, голосники, світильники, підсвічники, керамічні плитки, іграшки тощо. На рубежі X—XI ст. розпочалось виробництво полив’яної кераміки: столовий посуд, дитячі іграшки, декоративні плитки, які вживались в оздобленні інтер’єрів храмів і палаців. У XII—ХПІ ст. давньоруські керамісти виготовляли вже такий полив’яний посуд, який міг успішно конкурувати на внут­рішньому ринку з девізним.

Виявлення керамічних центрів у Білгороді і Вишгороді засвід­чує значну концентрацію цього виробництва в посадських районах міст і його відносно велику потужність. У XII—XIII ст. гончарство розвивалось під дією ринку. Майстри досконало оволоділи матеріа­лами і технологією, але їхня продукція поступалась якістю.

Серед матеріалів, які вживались-на Русі для виготовлення різ­них виробів, значне місце посідала кістка. З неї робили руків’я но­жів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники стріл, гре­бінці, писала, гудзики, іконки. У цій галузі працювали досвідчені різьбярі, майстерні яких виявлено в Києві, Галичі, Звенигороді, Новгороді, інших містах.

Високого рівня розвитку досягли у Київській Русі галузі ремес­ла, пов’язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виго­товлення цегли, вапна.

Найдавнішим із цих ремесел було деревообробне. З дерева буду­вались житлові й господарські споруди, перші християнські храми, оборонні стіни довкола міст і феодальних замків, виготовлялись різноманітні господарські й побутові речі: вози, сани,судна, меблі, посуд.

Широке кам’яне будівництво, яке розгорнулося на Русі напри­кінці X — на початку XI ст., потребувало різних спеціалістів — ар- хітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випален­ня вапна. Залишки майстерень з оброблення каменю, печей для випалу плінфи і вапна виявлені в Києві, Суздалі, Чернігові, Старій Рязані, Полоцьку. Свого часу Б. О. Рибаков припускав існування цегляного виробництва в понад 25 великих міських центрах Русі. Сьогодні є підстави стверджувати, що виробництво будівельних і опоряджувальних матеріалів було в кожному місті, де велось мону­ментальне будівництво. Виняток складали ті матеріали, яких не було на місці (шифер, вапняк) або ті, чиє виробництво вимагало наявності певних традицій (смальта, скло, полив’яна плитка).

Існували й такі різновиди ремесла, як кравецьке, обробка шкіри і пошиття взуття. -У писемних джерелах неодноразово згадуються кожум’яки й усмошевці. Майстерні для вичинки шкір виявлені у Києві, Новгороді.

Значне поширення на Русі мали так звані домашні ремесла, до яких належать прядіння і ткацтво, переробка сільськогосподарсь­кої продукції, приготування продуктів харчування тощо.

За соціальною формою давньоруське ремесло поділялось на вот­чинне, або помісно-вотчинне, до якого близько стояло церковно-мо­настирське, вільне, або посадське, і державне^[698].

Помісно-вотчинне ремесло на Русі розвивалось у межах фео­дальних садиб, а в містах — в їх центральних частинах, де була ве­лика концентрація дворів знаті. Вотчинні ремісники жили на тери­торії феодальних садиб, працювали в майстернях, які належали їхнім господарям, виготовляли продукцію із матеріалів замовників. Тільки багатим феодальним господарствам вдавалось забезпечити таке дороге і трудомістке виробництво всім необхідним для його нормального розвитку.

На ранніх етапах розвитку ремісничого виробництва вотчинні ремісники працювали на порівняно обмежене коло замовників. Піз­ніше, у XII—XIII ст., з розвитком товарних відносин продукція вотчинних майстрів вийшла на ринок. На жаль, на основі археоло­гічних матеріалів неможливо встановити, як вотчинне ремесло виходило на вільний ринок. Було це компетенцією виключно хазяї­на виробництва, чи може в реалізації «надлишків» брав участь і ре­місник, одержуючи при цьому певну долю прибутку,' сказати важко.

Поряд з помісно-вотчинним розвивалось у давньоруських містах і вільне ремесло. Місцем його зосередження були посади. Спір про час їх формування не зовсім коректний. Як частини міської посе­ленської структури передмістя посади практично одночасні дитин­цям. Інша справа — питання про характер виробничої діяльності мешканців цих посадів, про час їх бурхливого зростання і розвитку.

Спостереження над посадом найбільшого в Русі міста — Подо­лом Києва — показують, що вже у IX ст. він являв собою сформова­ний міський район. До X ст. відносять сліди ремісничої діяльності його жителів. Більшою наповненістю ремісничими виробами і за­лишками різних виробництв характеризуються шари XI ст. їх знач­ний якісний стрибок припадає на XII ст. У різних районах Подолу виявлено залишки майстерень з обробки бурштину, шиферу, виго­товлення скляних і ювелірних виробів, ковальського виробництва. Весь характер культурного шару вказує на розвинуту виробничу діяльність жителів цього міського району. Аналогічна ситуація спо­стерігається в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Смолен­ську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі, інших містах. їхні посад­ські райони у XII—XIII ст. все більше набирають значення зосереджень дрібнотоварного виробництва.

Ще один сектор ремісничого виробництва може бути кваліфіко­ваний як державний. Організатором його виступала князівська вла­да. За своєю організаційною формою це виробництво, очевидно, ближче стояло до помісно-вотчинного, оскільки у його сфері труди­лись переважно залежні ремісники. У ряді випадків провести чітку межу між власне князівським і державним ремеслом надзвичайно важко. Тим часом були специфічні виробництва, які викликались до життя потребами загальнодержавного розвитку. До них, насам­перед, належало будівництво міст й оборонних укріплень. Державна влада надавала цьому великого значення, і не випадково старійшини городників займали високе соціальне та громадське становище.

У сфері князівської компетенції значною мірою перебувало міське монументальне будівництво. Йдеться про князівські резиден­ції, церковні споруди. Літописи вміщують численні свідчення про їх будівництво тим чи іншим князем. Така персоніфікованість, у більшості випадків, пов’язана з етикетом придворного літописання, але в ній відображені й певні реалії, що засвідчують організаційний бік справи. Як показали дослідження П. О. Раппопорта, руські май­стри кам’яних справ перебували у віданні князівської адміністра­ції. Переміщення князів на столах нерідко супроводжувалось пере­міщенням із міста в місто і будівельних артілей^[699].

Аналіз археологічних матеріалів дозволяє виокремити два основ­ні періоди давньоруського ремесла, які добре узгоджуються із за­гальною картиною соціально-економічного розвитку Давньоруської держави. Ранньофеодальному етапу відповідає малорозвинуте ремес­ло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального господарства. Періоду феодальної роздробленості відповідає ремесло більш розви­нуте, що значно збільшило обсяги товаровиробництва. У літературі ці великі періоди кваліфікуються як вотчинний і вільний. Визна­чення ці, проте, досить умовні. По-перше, класична вотчинна систе­ма феодального господарства визначається на Русі саме на другому етапі її історії і немає підстав вважати, що вотчинне ремесло цього часу було менш розвинутим, ніж раніше. По-друге, помітні сліди вільного посадського ремесла виявлено у давньоруських містах уже на ранньофеодальному етапі їх розвитку.

Одним з важливих і не до кінця з’ясованих є питання організа­ційної структури вільного ремесла. Чи знало давньоруське місто до- монгольського часу цехову організацію так характерну для захід­ноєвропейських міст XII—XIII ст.? У літературі з цього питання висловлені різні погляди: від обережного визнання на Русі цехопо- дібних організацій до повного їх заперечення^[700].

Давньоруське місто перебувало під владою феодалів, що, природ­но, не могло сприяти розвитку специфічних міських комунальних структур. На ранньофеодальному етапі історії Київської Русі прак­тично всіх ремісників об’єднували феодальні господарства. Інших організаційних структур не було. Повідомлення писемних джерел про досить ранні прояви артільних форм праці на Русі не дають під­став вбачати в них зародки самоуправління міських общин. Свідчен­ня Києво-Печерського патерика — «князь призва старейшину древо- делам, повеле ему изготовить древо на согражение церкви»8і,— під­креслює повну залежність вишгородської будівельної артілі від кня­зя. Старійшина виступає тут, по суті, як представник князівської адміністрації. Аналогічним було становище будівельних артілей і в наступні часи. Організаційно вони входили до складу державного сектора ремесла. За відсутності прямих свідчень про корпоративну структуру давньоруського ремесла велике значення мають опосе­редковані. До них належать історичні назви міських районів, уро­чищ, вулиць, в яких знайшли відображення процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. У Києві відомі урочища «гон­чарі» і «кожум’яки», у Вишгороді — «гончарі», у Новгороді два ра­йони мали назви Гончарського і Плотницького кінців. Давні назви «гончарі» зберегла історична топографія Любеча, Володимира-на- Клязьмі. «Кузнечные» ворота згадуються у Переяславі Руському.

Наведені назви міських районів, урочищ, воріт, пов’язані з від­повідними виробництвами і підтверджені, у ряді випадків, резуль­татами археологічних розкопок, вказують на важливі консоліда- ційні процеси в давньоруському ремеслі XII—XIII ст. Можна ду­мати, що вони торкнулись не лише територіальних, але й організа­ційних структур. Проте цього замало для ствердження наявності цехової організації ремесла. Її формування штучно стримувалось феодальним характером руського міста і не було завершене в домон- гольський період.