Глава 8 ТОРГІВЛЯ

Товарний обмін та торгівля наприкінці І — на початку II тис. н. е. стали важливим фактором соціально-еконо­мічного розвитку давньоруського суспільства. Вони сприяли по­дальшій майновій диференціації.

θ¹ Абрамович Д. И. Житие святых мучеников Бориса и Глеба.— Пг, 1916.— С. 54—57.

Зрозуміло, протягом усього періоду давньоруської державності характер і напрями економічного обміну та торговельної діяльності Південноруського регіону не були сталими й пройшли низку етапів у своєму розвитку.

У загальноісторичному плані перший з періодів збігається з хо­зарським протекторатом над Південною Руссю та утворенням Дав­ньоруської держави під зверхністю Рюриковичів. Розвитку обмін­но-економічних зв’язків ранньофеодальної Русі сприяло загальне піднесення у надрах південних державно-племінних утворень схід­них слов’ян на зламі VIII—IX ст., що забезпечувало порівняно ста­більний додатковий прибуток, перерозподіл якого засереджувався у панівної верхівки києво-руського суспільства. Іншим чинником, що стимулював обмін, була суспільна диференціація та потреба у дорогих фабрикатах, що вироблялися за межами південноруської території.

За першого періоду давньоруських економічних зв’язків відбу­вається зародження та становлення основних напрямів товарооб­міну Русі з оточуючим світом. Товарообмін цього періоду мав пере­важно посередницький характер, коли вироблені продукти ставали товарною масою внаслідок самого обміну. Ал Масуді (середина X ст.) відзначав, що країна Хозар сама нічого не виробляє, крім «риб’ячого клею», а ті товари, які вивозять хозари на Південь до Персії (мед та віск.— В. 3.) виробляються на Русі у Києві та Булгарії (Волзькій.— В. 3.). За даними Джейхані (перша половина X ст.) з головних міст Русі по всьому світу (звичайно Східному) розвозили оливо та цину, що доставлялися із Західної Європи.

Отже, можна стверджувати, що на середину X ст. Русь не мала чіткого поділу товарообміну на внутрішній та зовнішній. Тому й професійне купецтво на Русі ще не являло собою виразної суспіль­ної верстви. Принаймні «купець» як соціально значуща особа по­трапляє до статей «Руської Правди» (Найдавнішої) лише після нов­городських подій 1018—1019 рр., пов’язаних з боротьбою Ярослава Володимировича за великокнязівський стіл^[701].

Розгромлення Хозарії створило умови для становлення справді загальноруського східного торгу. Балканський похід Святослава поставив під контроль Русі не тільки пониззя Дніпра (літописне Бі- лобережжя), але й Крим з Північним Причорномор’ям до Дунай­ського гирла.

За цього періоду виникає товарний обмін між окремими земля­ми та регіонами Давньоруської держави. На початку XI ст. доку­ментально фіксується купецтво як окрема соціально визначена гру­па. Наприкінці X — на початку XI ст. торгівля вже мала ознаки внутрішньої та зовнішньої, де головною особою у першій виступав «купець»; зміст поняття «гість» значно розширюється — від тор­говця із зарубіжними країнами до купця з іншого руського міста.

Наступний, останній, період історії давньоруського товарооб­міну, незважаючи на роздробленість держави, характеризується за­кріпленням та подальшим розвитком тих зрушень у торгівлі, що були окреслені за попереднього. Головним надбанням цього часу стало подальше становлення ринкових відносин.

Здійснення східноєвропейської торгівлі значною мірою залежа­ло від кореляції систем шляхів сполучення, які утворювали регіо­нальні комунікаційні мережі. Вихід Київської Русі до оточуючого світу, утворення зон сталих зв’язків півдня східнослов’янської дер­жавності реалізувалися, головним чином, функціонуванням дніп­ровської мережі шляхів. У перший період історії торгівлі Русі, за джерелами (Ібн Хордадбеґ — перша половина IX ст.; Ібн ал Фа- кіх — перша половина X ст.; Константин Багрянородний — середи­на X ст.; Ібн Хаукаль — остання третина X ст.), гирло Дніпра забез­печувало русам не тільки вихід на візантійське та болгарське узбе­режжя Чорного моря, але й проходи до Хозарії, Кавказької (Чорної) Болгарії, до Південного Прикаспію та Сибіру.

Крім шляху за течією Дніпра існував суходільний тракт до кримських володінь Візантії. За літописними повідомленнями від кінця XI ст. ця дорога мала назву «Грецький шлях». Найправдопо- дібніше, його маршрут пролягав від Канева до Протолчів (Кічкась- ка переправа), що вище Хортиці; потім Лівобережжям через Пере­коп до Криму. Початки функціонування цього шляху відносять до значно ранішого часу від появи першої літописної згадки про нього (1084 р.). Константин Багрянородний (50-і рр. X ст.) подає свідчен­ня про користування Протолчівським бродом («Переправа Крарія», за Константином Багрянородним) херсонітами, які йдуть з Русі, та печенігами на шляху до Херсона. Однак суто «Руським» Грецький шлях стає по встановленні над ним великокнязівського контролю у другій половині XI ст.

Значною мірою з «Грецьким шляхом», принаймні від Канева до Протолчів, збігався маршрут ще одного, відомого з літописних пові­домлень 1168 та 1170 рр., тракту «Залозного». Лівобережна час­тина «Залозного» шляху прямувала, найвірогідніше, південним бо­ком верболозових хащів «Голубого лісу» на Дніпровій Луці, горіш­нім вододілом Самари у напрямку межиріччя Дніпра та Дону до Тмутаракані й далі на Північний Кавказ.

До 70-х рр. X ст. слід відносити, як свідчать дані археології, по­чатки широковідомої за писемними реляціями («Повість минулих літ», ст. 964, 966, 981 рр.; «Худуд ал-Алем», 982—983 рр.; Абу Xa- мід ал-Гарнаті, середина XII ст.) магістралі по Дніпру, Оці, Волзі на Булгар та далі у Каспій. З встановленням стабільних булгаро-київ- ських контактів після падіння Хозарії відбувається й оформлення караванного Подніпровсько-Поволзького тракту, функціонування якого повного мірою проявляється наприкінці XI — на почат­ку XII ст. Він мав пролягати вододілами басейнів Дніпра, Дону та Волги південніше горішньої Оки.

Судячи з літописних повідомлень середини XII — першої трети­ни XIII ст., на Лівобережжі Дніпра в цей час існувала налагоджена комунікаційна мережа суходільних шляхів, що прямували від Пе­реяслава, Чернігова, Новгород-Сіверського на Північний Схід.

Слід також зазначити, що Дніпро-Волзька система шляхів фор­мувалася й функціонувала як трансконтинентальна, що зв’язувала Схід та Захід усієї середньовічної Ойкумени. Одним з варіантів по­дальшого просування на Захід Європи Волго-Дніпровською магіст­раллю була подорож андалузця Абу Хаміда ал-Гарнаті 1150 р. з Булгару до Угорщини: спочатку по Волзі — Оці («Слов’янській річ­ці») до Києва, далі через Галицьку Русь у Дунайську Паннонію.

Північно-західний напрямок контактів Середньої Наддніпрян­щини забезпечувала Дніпро-Балтійська система водних шляхів. Во­на складалася, як свідчать археологічні дані, протягом другої поло­вини І тис. н. е. Головними зв’язуючими ланками між Дніпром та Балтійським морем виступали басейни Німану та Вісли.

З кінця IX ст., а особливо у першій половині X ст., стає поміт­ним функціонування Волховсько-Дніпровської системи шляхів, ві­домої з літопису під назвою «Путь з варяг в греки». Запропонована літописцем схема цього шляху яскраво виявляє його міжнародний «заморський» характер. Наближений до літописного маршрут був описаний Адамом з Бремена. Він починався у Старігарді, або ІПлез- вігу, проходив через Волін (гирло Одри), огинав Південно-Східну Прибалтику й «за 14 днів від Воліна осягав Східну країну Русь», «де митрополія Київ, суперниця константинопольського скипетру, краса і слава Греції». Стосовно Русі шлях «з варяг в греки» відігра­вав, здебільшого, роль військово-політичної магістралі, що з’єдну­вала північ (Новгород) та південь (Київ) Східної Слов’янщини в єди­ну імперію під владою Рюриковичів.

У другій половині X ст., як випливає з писемних джерел (літо­писні статті 980, 1128, 1135, 1158 рр.; «Кріснасага», оповідь якої сягає кінця X — початку XI ст.), склався ще один шлях з Києва до Пскова й Новгорода. Він проходив через Мінськ, Полоцьк, Неклочь (верхів’я Полоти). Переправа через Західну Двіну здійснювалась, найімовірніше, біля гирла Дісни^[702].

Щодо самої Західної Двіни, незважаючи на згадку про неї у «Повісті минулих літ» як про відгалуження шляху «з варяг у гре­ки», її роль в обслуговуванні києво-руських зв’язків прибалтійсько- го напрямку не досить помітна. Становлення торгової траси по Дау- гаві-Двіні відбувається, ймовірно, у другій половині XII — на поча­тку XIII ст. з проникненням у даугавське гирло північно-німецьких купців.

Уже на початку IX ст. склався суходільний шлях з Києва до міських осередків горішнього Дунаю, що проходив землями Пів­денно-Західної Русі, Малопольщею, Моравією та Богемією («Гео­граф Баварський» — середина IX ст.; «Митний устав міста Раф- фельштеттена» — 903—904 рр.; Ібрагім ібн Якуб — остання третина

X cτ.). На основі цієї міжнародної магістралі у другій половині

XI ст. утворюються два шляхи, що відігравали значну роль в еконо­мічних та політичних зносинах між Києвом та Південно-Західною Руссю. Один з них йшов через Білгород, Здвижень, Мичськ, Ушеськ, Дорогобуж на Володимир.

Другий, що реконструюється за літописними статтями 1150, 1153, 1159, 1160, 1258 рр., пролягав від Києва понад самим Степом на горішній Буг до міст Галицької Русі. Його маршрут проходив Ba- силевим, Котельницею, Болоховим, Межибожем, Теребовлем, звід­си до Галича або через Звенигород до Перемишля. Є всі підстави ототожнити цю дорогу з відомим літописним «Соляним шляхом».

Врешті Володимирський та Галицький («Соляний») тракти зми­кались з давньою По дунайською трасою. Від Володимира дорога вела на Судомир (Сандомир) — Краків — Прагу до Регенсбурга. Ці шляхи інтенсивно використовуються в XII ст.

Шлях від Галича йшов через Коломию на перевал Борсуків Діл (Присліп) або через Перемишль на перевал Ворота (Дукля) до Угорщини.

У XII—XIII ст. на Волині та Прикарпатті утворюється досить разгалужена мережа регіонального сполучення. Від Галича на По­низзя Дністра йшли як водні, так і суходільні шляхи. Судячи з джерел, сплавним Дністер був лише після Кучельмина та Ушиці. Суходільні дороги йшли обопіл Дністра.

Від західних кордонів Галицько-Волинського князівства пряму­вали шляхи у Польщу: з Володимира на Городло, Холм, Люблін та далі у Торунь; з Червена — на Сутійськ, Завихвіст, Судомир, а та­кож на нижню Віслу. Mana ал-Ідрісі (1154 р.) змальовує шлях Кра­ків — Перемишль — Туров. Існував і досить сталий зв’язок між окремими містами руських, земель: Володимир — Любомль — Берес­тя; Володимир — Белз; Галич — Перемишль — Звенигород — Белз — Володимир — Пінськ — Туров та далі у Понімання до міст Чорної Русі. До Києва була ще дорога Поліссям («Лісовою сторо­ною»): від Володимира на Случ через «Чортів ліс» (лісовий масив між правобережжям середньої течії Случі та лівобережжям горіш­нього Тетерева) до Ушеська.

Розвиток шляхової мережі безпосередньо залежав від стану дер­жавних інституцій, міських форм життя, нарешті, самої торгівлі.

Рис. 25. Міжнародні торговельні шляхи Київської Русі.

Від старих колонізаційних магістралей, що перетинали Південь Русі у VIII—X ст., протягом XI—XII ст. відгалужується ціла мере­жа регіональних та міжнародних трактів, охоплюючи, практично, всю територію Київської держави.

Про державне піклування про безпеку на шляхах свідчать ви­ступи князівських військ на охорону купецьких валок, які фіксує літопис під 1167, 1170 рр. Згадки про організовані переправи та мо­сти через ріки можуть свідчити про існування державної шляхової служби, принаймні з кінця X ст.

Наприкінці І — на початку II тис. н. е. Середня Наддніпрянщи­на відігравала роль активного посередника у товарному обігу між південно-східною та північно-західною частинами тогочасної Ойку­мени. При цьому Київ у другій половині VIII — першій X ст. був центром одного зі східноєвропейських кіл економічного обміну, яке умовно можна визнати за «хозаро-руське», на відміну від «булгаро- руського» кола, що склалося у Північній Русі. Від кінця X ст. цей поділ у здійсненні історико-економічних зносин східноєвропей­ських держав вирівнюється, але контактні впливи Південної та Північної Русі у євроазіатському світі XI—XII ст. набувають нової якості.

Основними партнерами Київської Русі у перший період історії її економічних зносин виступали на Півдні й Сході візантійські та арабо-азіатські міські осередки, на Півночі та Заході — торговельні факторії («віки») Південної Прибалтики й міста Центральної Європи.

Писемні джерела досить ретельно фіксують склад товарів, що надходив з Русі в цей час на міжнародні торги. Ібн Хордадбег від­значав, що руси вивозили до Чорного моря, столиці хозар Ітіль та навіть у Багдад хутра білок, чорних лисиць та мечі. Раффе льштет- тинський устав до цього додає віск, невільників, коней, що поступа­ли з Русі на торги горішньодунайських міст. З повідомлень Конс­тантина Багрянородного можна зробити висновок про печенізьке посередництво у продажу руського воску херсонітам.

Яскрава картина тогочасного товарообміну відкривається вус­тами Святослава, котрий після захоплення дунайського Переяслав- ця (967) звертається до матері та бояр своїх: «Нелюбо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї; бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра («благая») сходяться: із Греків — поволо­ки, золото, вино, овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні; із Русі ж — хутро, віск, мед, челядь». Константан Багрянородний на підтвердження цього сповіщає про торг херсонітів з печенігами шовковими тканинами візантійського та сирійського виробництва, готовою дрібного галантереєю, пасками, парфянськими червоними шкурами, перцем. Безсумнівно, ті ж самі товари були в асортименті херсоно-руської торгівлі, яка велася, деякою мірою, за печенізького посередництва. Трохи вище, той же автор сповіщає, що руси купу­вали у печенігів корів, коней, овець «й від того живуть легше та ситніше». Ібрагім ібн Якуб повідомляє також, що Русь ще ввозила з празького торгу цину.

Найбільш виразним свідченням економічних зв’язків Київської Русі першого періоду її торгівлі зі Сходом є скарби та окремі знахід­ки арабського монетного срібла. Його надходження на Південь Русі відзначається з другої половини VIII ст. Поширення арабського дір- хему у Східній та Північній Європі було переважно результатом простого товарного обміну, коли монетарні функції накопичення та обігу виступають неподільно. Як товар значна частина арабського металу йшла на потреби місцевого золотарства.

Масову групу імпорту VIII—X ст. до Південної Русі складали скляні намистини. На волзьких торгах, за словами Ібн Фадлана (перша чверть X ст.), ці намистини купувалися русами по дірхему за штуку. Археологічно поширення цього імпорту фіксується у ба­сейнах Сули, Ворскли, Сейму, у пониззі Десни. Другим районом їх розповсюдження було Правобережжя Дніпра (басейни рік Прип’я­ті, Тетерева, Росі, Тясмина). До району Середньої Наддніпрянщини тяжіло Буго-Дністровське межиріччя. За даними спектрального аналізу більшість намистин цього часу з сучасної території України була виготовлена сирійськими та візантійськими центрами скло­робства.

У комплексах Києва, Новгорода, Чернігова, Вишгорода, Воїня кінця IX — першої половини X ст. зафіксовано амфорну тару Пів- нічночорноморських володінь Візантії, у якій доставлялися на Русь вино, олія, можливо нафта. З амфорами потрапляв і столовий посуд Візантії.

Археологічно фіксуються й сліди раніших києво-русько-євро- пейських зв’язків. Пердусім, це невелика кількість скляних намис­тин та гем, виготовлених майстернями каролінгсько-оттонівської Німеччини IX—X ст. Знайдені вони у Києві, Білгороді, Судовій Вишні. Скупчення цієї продукції склоробів Надрейня у Південно- Східній Прибалтиці передбачає транзит їх у Південну Русь Дніпро- Німанською системою шляхів через сучасні території Литви та Білорусі. Про тісні зв’язки південноруських земель з надрейнською областю протягом X ст. свідчать знахідки мечів з майстерень «Ulfberht» та «Ingelredo, виявлені тут у кількості 21 екз.

Більшість знайдених у межах Південної Русі скандинавських імпортів (переважно південношведського походження) також відно­сять до IX—X ст. Це зброя, військовий об ладунок, різного роду при­краси, найбільш ефектні з яких жіночі шкаралупчасті фібули, пряслиця та інші вироби з чорного стеатиту, поклади якого відомі в районі Осло-фіорду. Рештки стеатитового котла були знайдені у шарі кінця IX — початку X ст. на Вишгородському городищі. Зі скандинавським імпортом пов’язані й скляні гральні шашки, які неодноразово знаходили у похованнях IX—X ст. Києва, Чернігова, Шестовиць.

З останньої третини І тис. н. е. відбувається й проникнення на Середню Наддніпрянщину балтського речового імпорту X ст. Відно­сно невелику статтю балтського імпорту становлять також буршти­нові прикраси: підвіски, намистини, сакральні амулети.

Наприкінці X — на початку XIII ст. закордонні торговельні зв’язки значно зростають як за географією, так і за змістом. Одним з основних партнерів у торгівлі Південної Русі цього часу стає Ві­зантійська імперія. У стабільному розвитку візантійсько-руського торгу була зацікавлена державна влада обох країн.

Нарівні з традиційними товарами давньоруського торгу (хут­ром, шкурою, воском, медом), починаючи з кінця XI ст., на візан­тійські ринки надходять деякі ремісничі вироби, головним чином київські. За «Книгою епарха» (X—XI ст.) джерелами надходження до Константинополя лляних тканин нарівні з Балканами й Малою Азією виступали землі за Понтом, тобто Русь. Вартість тонкої лля­ної матерії у XI—XII ст. тут була вищою за вовняну. Афонські ін- вентарії 1142 р. вказують на численність серед монастирського май­на руського срібного посуду, тканин, килимів.

Постійний попит на солунському (фесалонійському) ярмарку, який щорічно проходив у жовтні, мала «біла» (червона) риба, осет­ровий кав’яр. За «Тімаріоном» та Євстафієм Солунським (XII ст.) їх, сюди доставляли з Дону та Дунаю. Напевно, ці ж продукти на візан­тійські торги привозили й олешські рибалки.

За археологічними даними найбільш масовою продукцією, що доставлялась на Русь з Візантії, були вина та різного роду олія. Фрагменти та цілі форми амфорної тари походять, практично, зі всіх давньоруських городищ та поселень на сучасній території України. У деяких об’єктах XII—XIII ст. Києва та Вишгорода амфори становлять 15—25% сукупності зібраного тут керамічного посуду.

Велику частку імпорту становили також вироби константино­польських та малоазійських склоробів, ткацька продукція. У

XI— XIII ст. збільшується довіз у Русь художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, включаючи книж­ки. Ігумен Данило писав про поставки горючої сірки, яку «варяче продають; ми же з неї огнь витинаємо».

Головна особливість візантійсько-руського торгу полягала у то­му, що він здійснювався шляхом активного обміну за пасиву зов­нішньоторговельних операцій. Це означало урівняння купівлі та продажу на території самої імперії з обмеженням вивозу засобів об­міну, тобто монетного металу.

Не згасають наприкінці X — на початку XIII ст. й східні зв’язки Русі. За повідомленням В. М. Татищева, Володимир Святославич на прохання булгар дозволив їм 1006 р. торгівлю у руських містах. При цьому продаж дозволявся лише купцям та заборонявся торг по селах. Разом з тим руські купці отримували від своїх посадників дозвіл на торгівлю у булгарських містах.

Яскравими виробами булгарських майстрів, зразки яких знай­дено у Києві, Вишгороді, Воїні, Чернігові, були бронзові замки у вигляді фігурок коня, барана, лева. Потрапляли сюди булгаро-бур- таські прикраси. Починаючи з XI ст. в містах Середньої Наддніп­рянщини відзначаються окремі знахідки типово булгарської кухон­ної та столової кераміки.

Практично в усіх містах Русі знайдено намистини з гірського кришталю, сердоліку, аметисту. Довіз цього товару сюди сягає апо­гею у XII ст. В одному з київських жител цього часу знаходилось 1274 намистини з гірського кришталю та 65 з сердоліку^[703].

Картографування знахідок свідчить про їх транзит на Русь через Волзьку Булгарію. Через булгарське посередництво надходила у

XII— XIII ст. до Києва й середньоазійська ртуть, про що свідчить картографія посудин сфероконусної форми, в яких перевозилось «живе срібло».

Археологічні матеріали XII — початку XIII ст. виявляють масо­вий характер надходження імпорту з Середньої Азії, Ірану, Сирії до Києва та інших міст Русі. До асортименту східних товарів входили шовк, скляні вироби, керамічний розписний та полив’яний посуд, металеве начиння, військовий обладунок.

Дані археології чудово узгоджуються з писемними джерелами: Бейхані (1030—1041) засвідчує човни руських купців поблизу Амо- ля; Веніамін Тудельський згадує руські торгові суда у Александрій- ському порту, ал-Ідрісі повідомляє, що мусульманські купці дохо­дили з Вірменії до Києва; ал-Гарнаті, котрий відвідав Київ між 1150—1153 рр. зустрів тут людину з Багдада. Згідно з хорезмій- ськими актами XII ст. на місцеві торги надходили руський льон та шкіряна вичинка, яка мала назву «тел’ятін».

Певну роль у товарному обміні Південної Русі XI—XII ст. віді­гравав також торг з кочовиками східноєвропейського Степу. Як і в попередні часи, головною статею цього обміну була худоба. Київ­ський митрополит Іоанн (1080—1089) у «Правилах церковних» звинувачував руських купців у тому, що вони їздять до половців «іменія та скотолюбія ради».

У XI — на початку XIII ст. сягає розквіту і європейська торгівля Південної Русі. Літописні повідомлення ХП ст. неодноразово згаду­ють «латинян», під якими, найвірогідніше, криються негоціанти, німецької нації Священної Римської імперії. З літописної статті 1174 р. можна дійти висновку щодо існування у Києві німецької ко­лонії. Можливо, при ній знаходилась кірха св. Марії та місія бене­диктинців ірландського походження з Регенсбурга, яку 1230 р. спробував скасувати Володимир Рюрикович (повідомлення «Хроні­ки» Длугоша) й ченці якої 1240 р. втекли від татар до Ірландії («По­слання єпископа Гильдесгеймського Годехарда»). Крім Києва до­сить потужна колонія німецьких купців існувала у Володимирі.

Значним осередком європейської торгівлі на середину XII ст. стають руські міста Нижнього Дунаю: Берладь, Текучь, Малий Га­лич (Галац). Відома грамота Івана Ростиславича Берладника 1134 або 1144 рр. месемврійським купцям у справі сплати мита по зга­даних містах. За змістом грамоти стає відомим, що через Малий Га­лич відбувався транзит («Іеьвоз») місцевих, київських («руських»), угорських та чеських товарів.

За писемними джерелами найбільш виразно виступають еконо­мічні зв’язки Русі з містами Наддунав’я, зокрема між Києвом та Регенсбургом. На початку XI ст. стосунки між Києвом та Регенсбу­ргом стають настільки звичною справою, що нестача коштів на за­вершення будівництва (1090—1122) регенсбурзької обителі ірланд­ських бенедиктинців — монастиря св. Якоба та Гертруди, була по­крита виторгом від дарованого їм Володимиром Мономахом та «ін­шими поважними людьми багатющого міста Києва» хутра ціною у сто фунтів срібла («Житіє св. Маврикія Гібернійського»).

У цьому ж столітті в Регенсбурзі існувало купецьке об’єднання «русаріїв», члени якого спеціалізувалися на торзі з Південною Рус­сю. Деякі з регенсбурзьких «русаріїв» мали власну оселю в Києві, як то Ґартвік, котрий 1178 р. наділив 18 фунтів срібла монастирю св. Еммеррама у Регенсбурзі («Устав монастиря св. Еммеррама»).* Мабуть, пожвавленням торговельної діяльності регенсбурзьких «русаріїв» у Подунав’ї наприкінці ХП — на початку ХШ ст. викли­кана поява грамоти угорського короля Імре (1196—1204), якою він підтвердив давнє право естергомського монастиря на збір мита з купців, що йшли з Русі через Пешт, Естергом або інше королівське місто. Зусиллями цієї корпорації руське хутро розповсюджувалося у багатьох містах Німеччини, зокрема у Кельні, як це видно з гра­моти герцога Леопольда від 9 липня 1192 р.

Стійкі економічні контакти у XI—XII ст. з Південною Руссю ма­ли також міста Рейнської провінції, Вестфалїї та Пфальцу. У гімні на честь кельнського архієпископа Ahho (помер 1075 р.) є рядки про дари, що він отримував від різних країн. З Русі добував він «різноманітне добро для свого міста». У нотатках шпеєрського ра- бина Ісака бен Ашера згадується пайове товариство (друга половина XI ст.) місцевих євреїв, які утримували караванну торгівлю з Рус­сю, частина з них походила з Русі й мала там постійні оселі. Роль вузлових транзитних пунктів регенсбурзько-кельнської торгівлі з Руссю відігравали Прага та Краків.

З другої половини XI ст. відзначається також активність руської сторони у наддунайсько-рейнській та богемсько-моравській торгівлі.

У В. М. Татищева збереглося повідомлення під 1124 р. про по­грабування «ляхами» руських купців, що поверталися з Моравії. Пригода скінчилася обіцянкою польської сторони сплатити збитки та надалі супроводжувати по своїй землі руські купецькі валки.

З міських актів Кельна дізнаємося про арешт купця Беньямина з Володимира. Його було затримано на торгу за помилковим звину­ваченням. Подія сталася 1171 р.

Угорський король Імре надав руським купцям володіння у місті Лелле на Балатоні. У 1214 р. ця нерухомість, за грамотою єпископа Болеслава, переходить до конвенту місцевого монастиря.

Наведені факти суперечать уявленням, що склалися в історіо­графії, про пасивність південноруського купецтва на західноєвро­пейських торгах XI — початку ХІП ст.

За другого — третього періодів торгівлі Русі стабільністю від­значалися її зносини також з Північчю та Північним Заходом Євро­пи. Описуючи у середині — другій половині XI ст. Південно-Східну Прибалтику, Адам з Бремена відзначав, що Курземе «має багато зо­лота, найкращих коней» й туди «тягнуться зі всього світу особливо від іспанців та греків...». Під «іспанцями» бременського хроніста криються, мабуть, мусульмани Південно-Східної Європи; за «гре­ків», безсумнівно, він приймає вихідців з Русі (нагадаємо, що й Ки­їв цей автор вважає «красою та славою Греції»).

Літописні повідомлення разом з аналізом динаміки археологіч­но фіксованого імпорту-експорту свідчать, що найбільшої активнос­ті південнорусько-прибалтійські стосунки досягають у XII ст.

Наприкінці X ст. торговельні експедиції від київського велико­князівського столу до вендського Помор’я стали настільки звични­ми, що коли Олаф Трюггвасон, покинувши десь у 980—981 рр. Він- дланд, уже на Датському узбережжі видав себе за руського гостя, ніхто з місцевих не здивувався. Адам з Бремена підкреслював, що на торгах центральношведського віку Бірка, який на час завершен­ня його хроніки (1073 р.) заступила Сигтуна, «постійно присутні люди скіфського народу, приходячи сюди з метою комерції», а в ободритському Воліні «постійно перебувають греки та саксонці». Згідно з письмовою традицією середньовіччя, під «скіфами» слід розуміти населення південної частини Східної Європи, включаючи Середнє Подніпров’я. Кого автор вважав за «греків» — з’ясовано вище.

За Гельмгольдом, саксонський герцог Генріх Лев, відновлюючи 1163 р. після пожежі торговельну площу Любека, відправив послів до Данії, Швеції, Норвегії, Русі з проханням миру та вільного торгу в його місті. Торгівлю без мита для руських купців у Любеку під­тверджено 1188 р. імператором Фрідріхом І. Є підстави вважати, що новонаданим правом повною мірою скористалися саме гості пів- денноруських міст. Як відомо, на вказаний рік припадає конфлікт між Новгородом та Готландом, у якому готландці блокують торго­вельну діяльність новгородців на всій Балтиці.

Звіти королівської скарбниці за 1180—1182 рр. свідчать про прямі південнорусько-англійські контакти. Записи цього джерела повідомляють про повернення боргу до скарбниці єврейським пайо­вим товариством, до складу якого входив й Ісак з Русі. Деякі до­слідники ототожнюють його з рабином !саком з Чернігова, котрий перебував у Лондоні саме в цей час, про що повідомляє англійський автор єврейського походження Мошес Ханессі (1170—1215).

Літературні джерела подають звістки й -про зв’язки Південної Русі з країнами романського світу. Зокрема, Плано Карпіні, який відвідав Київ невдовзі після Батиєвої руйнації міста 1247 р., застає там чимало італійських купців. Поіменно він згадує негоціантів з Генуї, Венеції, Пізи та Акри.

Однією з основних статей європейського імпорту XI — початку XIII ст. на Русь, включаючи її Південь, були кольорові та дорого­цінні метали: цина, олово, мідь, срібло. Перші три, як й за попере­днього періоду, надходили з Богемії та Сілезії. Археологічні дані свідчать про поставки в цей час жовтої міді та бронзи у вигляді зливків продовгуватої форми. Ця сировина відома з комплексів XI—XII ст. у Києві, Овручі, Надпоріжжі. Відомі такі зливки й у Новгороді Великому з шарів ХП ст. Найближчі аналогії їм знаходи­мо на Готланді, у Південній та Центральній Швеції, де, найімовір­ніше, було налагоджено їх виробництво. Картографія знахідок зма­льовує їх шлях до Подніпров’я через Південно-Східну Прибалтику.

Надходження європейського срібла до південноруських земель відбувалося шляхом монетного обігу. За карбом тут передусім ви­рівняється продукція монетарень Центральної та Південної Німеччини, вендського узбережжя Балтики, Англії та Данії. По надходженні цих монет в Русь більшість їх, найімовірніше, пере­плавлялася у гривні, чим і пояснюється відносна нечисленність західноєвропейського монетного металу на південноруських землях.

Цікаві матеріали щодо імпорту кольорових металів у Київ були отримані розкопками останніх років. У 1987 р. на одній з садиб XI — початку XII ст. південно-західної частини Подолу була дослі­джена майстерня з двома ливарними горнами, у заповненні якої збереглося до 2 кг халькозинової руди. Ця знахідка вказує як на існування у давньоруському Києві рудної металургії міді, так й на імпорт самої руди. З європейських родовищ халькозину, з погляду на рівень тогочасної технології, найбільш доступними виявляються рудні поклади Гарцу. _ _

З другої половини XI—XII ст. до Південної Русі активно достав­ляються різноманітні церковні та світські художні вироби роман­ського стилю.

За археологічними джерелами романське металеве начиння та інші речі відомі на лише у Києві, а й у Чернігові, Переяславі, міс­тах Волині та Галичини. Вони репрезентовані дзвонами, свічни­ками, водоліями, чашами, скриньками, декоративними ложками для причастя, різьбляною кістяною штукою.

З країн Західної Європи на Русь, як і раніше, надходила зброя та військовий обладунок, збруйні гарнітури. Алегорії «Слова о пол­ку Ігоревім» згадують «латинські шоломи» у дружинників Романа Мстиславича Володимирського та Мстислава Ярославича Пересоп- ницького. Статистика знахідок романських мечів на Русі виявляє переважну їх кількість саме у південноруських центрах. Разом із західноєвропейськими зразками археологічно фіксуються також литі наконечники піхов кінця X—XII ст., що вийшли з пруссо- куршського або ливського центрів європейського зброярства. Зна­хідки їх відомі з Середнього Подніпров’я, Поділля, Прикарпаття, на Сіверському Дінці.

Почесне місце у європейській торгівлі Русі XI—XIII ст. посідала й сукнярська продукція. Згідно з проведеним аналізом фрагментів шовку з комплексів кінця XI—XIII ст. Києва та Росави, деякі з них виготовлені шовкоткацькими майстернями Іспанії^[704].

Дефіцит Русі у верхових конях другої половини X — початку XIII ст. покривався не тільки завдяки обміну з кочовиками та тор­гівлі з Угорщиною. «Літописець Переяславля-Суздальського» (XIII ст.) характеризує Литву як «неправа исконіи данници и коно- крьмци» Києва. Смислове навантаження останнього з цитати термі­на — «котрий є постачальником верхівців».

Південно-Східна Прибалтика відігравала не останню роль у за­безпеченні Південної та Південно-Західної Русі натуральною сиро­виною та продуктами промислового господарства. Літописи дають уявлення про реальні товари, що їх отримував Данило Галицький від ятвягів. Це хутра куниць, горностаїв, бобрів, віск.

Аналіз археологічних знахідок бурштину з Києва доводить, що його імпорт з Прибалтики здійснювався, головним чином, до сере­дини XI ст. В основному це були готові вироби.

Провідним товаром, що визначав експорт Русі до європейських торгів цього часу, було різноманітне хутро. Про його доставку з Києва та інших міст Русі до Регенсбурга, Естергома, Пешта відомо з багатьох документів.

На європейських торгах з’являлася й інша продукція руських промислів та землеробства. Зокрема, привілей Казимира Справед­ливого 1176 р. надавав право бернардинцям Сулейова отримувати щорічно 13 возів солі від митниці у Сандомирі, коли вони надходи­ли з Русі. Безсумнівно, мова йде про галицьку сіль. Цю ж саму сіль, за посланнями пап Ганорія ПІ (1218) та Інокентія IV (1254) отриму­вали по Німану Литва та Пруссія.

Коли 1279 р. виник великий голод у Литві, Ятвягїї, Польщі, Во­лодимир Василькович надіслав до ятвягів з Берестя човнами жито, за яке ятвязькі посли пропонували віск, хутра або срібло.

Крім натуральної сировини та зерна на європейський Захід, як і до Візантії цього часу, надходили вироби києворуського ремісниц­тва. Вірші середньонімецьких мінезінгерів XII—XIII ст. іноді фік­сують на своїх героях матерію та одяг з Русі. Дорогі «руські шовки» та плащі, разом з «руським золотом й сріблом» згадано французь­кими «Піснями про діяння» (XIII ст.). «Руські шапки» можна бачи­ти на персонажах другої половини X — початку XI ст. скандинав­ських саг. Зміна звичайного для саг визначення «гардський» на «руський», ймовірно, пов’язана з традицією північноруського літо­писання вбачати в «Русі» власне Середню Наддніпрянщину. Гото­вий одяг з Південно-Західної Русі надходив до Литви, про що спові­щає згаданий вище лист папи Інокентія IV.

«Житіє Фоми Бенета» та «Пісні про діяння» дають свідчення про «скіфську» зброю на лондонському торзі; про руський обла- дунок й верхових коней, що славилися у середовищі французь­ких лицарів. Обидва згаданих папи у своїх посланнях застеріга­ють християнський світ проти постачання балтійським язичникам руської зброї. Зразки продукції київських зброярів XI—XIII ст. археологічно фіксуються у Литві, Пруссії, Лівонії, Швеції, Фінляндії, Великопольщі, на Середньому Одері (Франк­фурт), в Угорщині.

Археологічні матеріали XI — початку XIII ст. свідчать про екс­порт південноруських художніх виробів та християнської атрибу­тики, що вийшли з ювелірних майстерень Києва. Ці речі надходили на Балкани, у Придунайські країни, Польщу, Моравію, Богемію, Німеччину, Прибалтику, включаючи Скандинавський півострів. Київські енколпіони знайдено навіть у Франції та Іспанії.

З речей хатнього вжитку, що набули широкого розповсюдження у Європі з Київської Русі, слід згадати пряслиця з пірофілітового сланцю Овруцького родовища, полив’яні пасхальні писанки, які виготовлялись гончарами Києва та Вишгорода. До Литви, на Курзе­ме, у Пруссію, Польщу, Богемію, на Балкани надходили руські тру­бчасті замки.

Період XI—XII ст. в економічному житті Русі відзначений не тільки активізацією зовнішньої торгівлі, але й становленням внутрішньоміських та регіональних руських торгів. З кінця

XI ст. набувають поширення такі інститути ринкового господарс­тва, як товарно-грошовий кредит та лихварство. «Поширена Правда Руська» описує здійснення купівлі-продажу на позичені гроші як справу надто звичайну. Кредит надавався навіть інозем­ним купцям.

У загальноруському товарному обміні висока питома вага нале­жала Києву. На початок XI ст. у місті, за повідомленням Тітмара з Мерзебурга, налічувалося 8 торговищ. З писемних джерел маємо деякі свідчення про механізм міського торгу. «Житіє Феодосія Пе­чорського» сповіщає про можливість купівлі на київському торго­вищі в борг великої партії продуктів (цей епізод відбувався за ігу­менства самого Феодосія, який помер 3 травня 1074 р.). З даного прикладу можна дійти висновку, що київська продуктова торгівля була зосереджена в руках купців-оптовиків, котрі володіли постій- ним місцем продажу — лавкою. Неодмінним атрибутом міського торгу в XI—XII ст. стає митник. За статтями 37 та 39 «Поширеної Руської Правди» до кола його обов’язків входило й з’ясування супе­речок з приводу реалізації краденого майна.

Нові зрушення у міській економіці, пов’язані зі збільшенням та урізноманітненням товарної маси у торгівлі, на початок — середину

XII ст. зумовили потребу в державних метрологічних інститутах. Практика зберігання метрично-вагових еталонів та контролю над ними закріпилася за торговищенською церквою, що правила за ар­хітектурну й суспільну домінанту площі. Типовою «ecclesia mar- katorum» була церква Богородиці Пирогощі на Києво-Подільському торговищі, завершення будівництва якої сталося 1135 р.

З писемних джерел маємо уявлення про асортимент товарів, що надходили у міську торгівлю. Передусім це різноманітні продукти: жито, хліб, борошно, городина, м’ясо, риба, сіль, мед. Поширеним був продаж коней та худоби. Перші ченці Києво-Печерського мо­настиря виготовляли на продаж «копитці» (панчохи?) та «клобуки» (вбрання для голови). На виторг від цієї продукції вони купували жито («Житіє Феодосія Печорського»). Сільськогосподарська про­дукція хоча й переважала на внутрішньоміських торгах, однак не була єдиною. Про товарність продукції київських гончарів свідчать результати досліджень однієї будівлі XII ст. у прибережній час­тині Києва — Подолу. Це було складське приміщення, в якому на час загибелі зберігалося близько 200 нових посудин, що вийшли з рук двох майстрів. За підрахунками, виготовлення такої кількості посудин вимагало від кожного з майстрів майже місячної праці по вісім годин щоденно^[705]. Наведений приклад не є поодиноким для Києва. Вище згадувалося про будівлю, заповнення якої утримувало велику кількість імпортованих зі Сходу намистин. У Верхньому міс­ті було відкрито будівлю також XII ст., в якій у дерев’яній діжці зберігалося 8 кг необробленого бурштину^[706].

Археологічні знахідки продукції київських ремісників кінця X — початку XIII ст. практично на всіх пам’ятках обширної терито­рії Русі свідчать про справді широке коло збуту цих виробів.

Починаючи з кінця XI ст. Київ стає й експортером бурштину се- редньодніпровських родовищ. Київський період східноєвропейської бурштинової торгівлі характеризувався вивозом не стільки готової продукції, скільки необробленої сировини.

За археологічними даними, найбільш тісні зв’язки Києва кінця X — початку XIII ст. відзначаються зі Смоленськом, Новгородом, Туровом, Пінськом, містами Понімання, Берестям, а на Північному Сході — з Рязанню. Київ відігравав й значну роль у транзиті до пів­нічних та західноруських міст товарів, що надходили з Південно- Західної Русі, Чорноморсько-Середземноморського регіону, Балкан та Кавказу.

Велике значення у загальноруських торгових операціях мали лівобережні Чернігів та Переяслав. Вони були головними зв’язую­чими ланками у товарообміні між Південно-Східною та Північно- Східною Руссю — від Тмутаракані до Володимира й Суздаля, а да­лі — до булгарських міст.

Важко переоцінити значення Галича у здійсненні загальнодер­жавного соляного торгу. Галицькі міста Удеч, Перемишль, сам Галич монопольно користувалися збутом цього вкрай необхідного продукту.

Джерелознавча база повною мірою не відбиває усіх напрямів економічних зв’язків Русі, їх товарного змісту, а також питань со­ціального статусу давньоруської торгівлі. Втім принципи соціаль­ної механіки цього базисного явища завдяки наявним джерелам стають зрозумілими. Економічні зв’язки Південної Русі з оточую­чим світом за першого періоду їх еволюції, коли руське купецтво ще не становило чітко визначеної верстви, вирізнялися напіввійсь­ковим характером торговельно-обмінних операцій.

Сам торг, за свідченням джерел (Ібн Фадлан, Константин Багря- нородний, Ібрагім ібн Якуб) відбувався за принципом сезонних яр­марків, що виникали на перехрестях трансєвразійських, головним чином водних, магістралей. У Східній Європі найбільше значення серед інших мали такі центри тогочасної надплемінної, міжнарод­ної торгівлі, як Київ на Середньому Дніпрі, Гньоздово — на Верх­ньому та Білобережжя (майбутнє Олешшя) — у гирлі; Тімерево — на Горішній Волзі, Булгар — на Середній та Ітіль — у гирлі; Трюсо, Віскяутен та Гробіня (Зеєберг) на Південно-Східному узбережжі Балтійського моря, Ладога — у Північно-Східній Прибалтиці, Рю- рикове городище та Новгород на Волхові.

Торг здійснювався, здебільшого, натуральним обміном, хоча на таких ярмарках, як Празька та Булгарська (на Волзі), за свідчення­ми Ібрагіма ібн Якуба та Ібн Фадлана, користувалися й грошовим металом як засобом обміну та міри вартості. У цей же час формуєть­ся й «гостьове право», початки якого зафіксовано в русько-ві­зантійських угодах 907, 911, 944 рр. та митному уставі Раффель- штеттена.

Руська «гостьба» вже на раніших етапах функціонування у якості суспільно-економічної інституції виробляє власні норми юридичного буття. Однією з особливостей «закону Руского», яку фіксують договори 911 та 944 рр. з греками, була відсутність у ньому «берегового права» — узаконеного грабунку майна кораб­лів, що зазнали катастрофи. На Русі кінця IX — початку X ст. за­стосування цього «права» вважалося за злочин. Зазначимо, що Ві­зантійська імперія законодавчо скасувала практику «берегового права» лише 1184 р.

Соціально-економічні зрушення другого періоду визначилися зростанням міських форм суспільного життя, переходом до вироб­ництва на потребу торгу. Станове визначення руського купецтва наприкінці X — на початку XI ст. фіксується упорядженням торго­вельних подвір’їв або гостевих факторій-земляцтв. У Константино­полі організація «руського емболоса» (убола, квартал) регламенту­валася греко-руською угодою 988 р., укладеною невдовзі після хрещення Володимира Святославича. Ознакою соціального усвідом­лення виокремлення торгівлі з-поміж інших чинників економічно­го буття Давньої Русі є встановлення податку на користь церковної митрополії «с торгу десятою неделю», який юридично закріплявся «Уставом про десятини...» Володимира Святославича у другій поло­вині XII ст.

Останній період давньоруської торгівлі з огляду на її соціальний зміст характеризується пом’якшенням форм залежності купецтва від князівської адміністрації й особисто князя. Цілковите одержав- лення обміну, особливо за першого періоду, підкорення його інтересам майнового збагачення можновладної верхівки поступово змінюється на отримання загальної суспільної користі від торгівлі як такої.

Шлях до суспільного компромісу між новим у міському середо­вищі «трет’їм» станом та князівською владою був пройдений не без боротьби. Її кульмінацією стала київське повстання 1113 р., резуль­татом якого було прийняття доповнень до загальноруського законо­давства щодо захисту купецького капіталу від свавілля князівсько- лихварської олігархії.

Риси відносної незалежності у соціальному волевиявленні дав­ньоруського купецтва після подій 1113 р. виразно відбиваються на його фаховій організації.

Наприкінці XI ст., за літописними даними, створюються гостеві корпорації типу гільдій. Найбільш ранні (1084 р.) відомості про та­ке об’єднання маємо щодо київських гостей «гречників», тобто куп­ців, які спеціалізувалися на візантійському торзі. 1168 р. поряд з «гречниками» названі «залозники», що утримували, найвірогід­ніше, києво-кавказько-передньоазійську торгівлю.

На існування купецької корпорації типу «ряду», ознаками якої були торгівля певною категорією товарів, володіння спільними при­міщеннями, постійно обладнаним місцем торгу, можливо, вказує назва церкви Богородиці на київському торговищі — «Пирогоща». Етимологія цього слова, на думку деяких дослідників, вміщує «пир», «пиро» — грецьке ⅛πυpoς⅛ — пшениця (сучасне — «пиріг») та «гость» — купець. Від цього — приналежність церкви києвопо- дільському ряду хліботорговців.

У XII—XIII ст. були відомі й менш стійкі товариства купців, що створювалися за принципами «складництва» та «паю» для тимча­сових торговельних підприємств. Ці об’єднання нерідко складалися з купців різних країн. Суто руські складники відомі за деякими но­вгородськими берестяними грамотами. Одна з них (№ 105) повідом­ляє про пайовиків з Новгорода та Переяславля (Руського), об’єдна­них грошовими розрахунками^[707].

Поширюються в цей час й старі корпоративні форми купецької організації — факторії-земляцтва. Мабуть, на початку XII ст. утво­рюється у Києві «новгородське подвір’я», відоме за Михайлівською божницею, згаданою під 1147 р.

Нове ставлення до купецтва як до соціально значущої верстви давньоруського суспільства засвідчують писемні джерела. Літопис зберіг запрошення Михайла Всеволодовича новгородським купцям на торг у Чернігові, яке він зробив після відмови зайняти новгород­ський стіл (1224 р.).

Таким чином, торговельний обмін Київської Русі відігравав зна­чну роль у досконалості базису Давньоруської держави. Маючи ши­рокий міжнародний характер, цей обмін сприяв збагаченню верхів­ки Київської держави та появі купецького капіталу. З іншого боку, міжнародна торгівля Русі сприяла виникненню товарного вироб­ництва, а отже — внутрішнього товарного обігу. Осередками торго­вельних операцій, товарного транзиту та купецтва виступали міста, добробут яких не останньою чергою залежав від успіхів торгівлі. Найвищого розквіту торгівля Русі досягає в середині XH ст. Архео­логічні джерела цього часу яскраво фіксують процес проникнення торгово-обмінних відносин практично в усі шари давньоруського суспільства.