Глава 9 ГРОШІ ТА ГРОШОВИЙ ОБІГ

Функціонування грошової системи Київської Русі великою мірою проявилося під час обігу арабських монет, головним чином срібних дірхемів, які у VIII—IX — на початку XI ст. правили за світову «валюту».

Склад монетарного обігу Київського Подніпров’я другої полови­ни VΠI — першої третини IX ст. відрізняла також наявність у ньому, хоча й в обмеженій кількості, мідної арабської монети — фельсів (їх присутність поза межами Хозарії та Кавказу, у Східній Європі в цей час спостерігається ще на литовському узбережжі Балтики). З обі­гом арабського дірхему центральної та східної частини Халіфату пов’язано виникнення в Київському регіоні у другій половині IX — на початку X ст. вагових норм куни-срібляника (2,9—3,3 г) та нога- ти-злотника (3,9—4,2 г), які наприкінці X — на початку XI ст. ста­ють загальноруськими одиницями вагово-грошової лічби.

Вже з кінця 70-х рр. IX ст. у грошовий обіг Середньої Наддніп­рянщини вливається значна кількість саманидського та сафарид- ського карбу, випереджаючи за даними показниками північнору- ський обіг майже на два десятиріччя.

Прогресивність монетної системи Києва та пов’язаних з ним субсистем грошового обігу спричинилася до припинення обігу схід­ної монети у 60-х рр.

Поряд з арабською монетою у системі обігу Русі певне місце посідав карб Візантійської імперії. Ця складова монетного обігу Східної Європи була відома Середній Наддніпрянщині з моменту за­родження державницьких форм життя у східнослов’янському сере­довищі. Паралельний обіг на Русі як візантійської, так і арабської монети відзначається з 70-х рр. IX ст.

Інтенсивне надходження візантійської монети до Києва та його периферії спостерігається до 40-х рр. XI ст. Пізніше відзначається деяке згасання цього процесу, особливо помітне на прикладі карбу від Никифора III до Мануїла І (1073—1080). З початку правління Андроніка І Комніна (1183) надходження на Русь монет імперії зно­ву пожвавлюється. На початку XIII ст. воно припиняється. Серед південноруських знахідок імперський карб після Олексія III Ангела (1195—1203) практично відсутній.

Більшість візантійських монет IX — початку XIII ст., що надхо­дили до Русі, складають бронзові фоліси та золоті номісми. Срібний карб імперії відомий лише за шістьма міліарісіями. Певне місце серед знахідок бронзової монети другої половини IX—X ст. займав карб Херсонесу. Так, один з Київських скарбів (Замкова гора, 1908 р.) складали 37 фолісів 867—969 рр. тільки херсонеської мо­нетарні.

За характером місцезнаходжень, візантійські монети з півден­норуських земель належали, головним чином, до розряду поодино­ких знахідок або походили зі скарбів, що включали тільки карб ім­перії або й зливки коштовного металу та ювелірні вироби.

Надходження та паралельний обіг в Русі монет держав Сходу та Візантії після широкого застосування дірхему передбачає різні фун­кції цих складових грошового господарства східнослов’янської дер­жави. Якщо дірхем, з огляду на його перевагу в IX — другій поло­вині X ст., правив за загальноруський засіб обігу та неподільного платежу, порівняно нечисленні знахідки візантійських номісм, а також те, що вони входили до скарбу коштовностей, є ознакою сприйняття їх як міри вартості та накопичення майна. Орієнтація грошового господарства Києва наприкінці X—XII ст. на золото як загальний еквівалент засвідчена окремими статтями «Поширеної Руської Правди», наприклад ст. 22.

Помітне місце у монетному обігу півдня Східної Європи займав і фоліс. Згідно із західноєвропейськими джерелами, бронзовий фоліс XI—XII ст. (стаміна) являв собою не тільки розмінну одиницю вну» трішньовізантійського ринку, але й «міжнародний» номінал, що дорівнював 1/120 парпера-номісми. Виходячи з цього, фоліс висту­пав повноправним засобом платежів. Про його обіг нарівні з монет­ним сріблом та їх взаєморозмін може свідчити знаходження фолісів разом з гривнями київського типу в одному зі скарбів першої поло­вини XII ст. зі Старої Рязані.

У справі становлення грошового господарства на Русі з імперською монетою було пов’язано застосування золота як валюти й мірила вар­тості, зародження гривневої системи грошової лічби та виникнення власне руського монетного карбу за стандартом номісми.

Невдовзі після прийняття християнства київська великокнязів­ська адміністрація вводить до обігу власнокарбовану монету за зо­лотим («злотник») та срібним («срібляник») номіналами. Напри­кінці свого правління Володимир Святославич здійснює ще одну емісію срібної монети, що вийшла у трьох різновидах (так звані срібляники II—IV типів). До срібляників Володимира Святославича IV типу наближена срібна монета Святополка Окаянного, випуск якої відбувся відразу після смерті великого князя влітку 1015 р.

Спостереження за вагою злотників та срібляників київського карбу, зважаючи на помітну строкатість, вказує, що більшість золо­тих номіналів дорівнювала ногаті (4,27 г при максимальних відхи­леннях у той чи інший бік на 0,13—0,27 г), а срібних — куні «пів- денноруської» монетної ваги (2,9—3,3 г), які на теренах Русі сформувалися за часів надходження сюди східно- та центрально- арабської монети другої третини IX — початку X ст. Відповідність срібляників Володимира куні, може бути, фіксує літописна стаття 1015 р., коли «Святополк же Окаянний став княжити у Києві, скликавши людей, став давати тим корзна, а другим кунами, розда­ючи множество отчого багатства». Пристосування київських сріб­ляників до «південноруського» обігу, орієнтованого на сприйняття візантійского фолісу, можливо, підтверджує й якісна характерис­тика металу монет. За результатами апробації срібляників Ніжин­ського (1852 р.) та Київського (1876 р.) скарбів, переважна біль­шість їх була карбована зі сплаву з мізерним вмістом срібла або зовсім без нього.

Крім київської монетарні емісію срібної монети, з огляду на то­пографію знахідок, на початку XI ст. здійснював також новгород­ський двір. Його продукція карбувалася від імені Ярослава-Георгія Володимировича за часів володіння новгородським столом. За ваго­вими нормативами срібляники Ярослава складають дві групи, що вказує на два різних за часом їх випуски. Більшість цих монет на­ближається до норми «південноруської» куни-срібляника.

На сьогодні склалися дві концепції щодо мети та наслідків давньоруського монетного карбування. Одна з них остаточно сформульована В. Л. Яніним. На думку дослідника, карбування монети Руссю було викликане суто економічними причинами: прагненням князівської адміністрації в умовах кризи арабського дірхему підтримати належну кількість монетного матеріалу в обі­гу. Крах карбування В. Л. Янін пояснював тим, що ці акції не спиралися на реальні можливості економічного базису держави. За другою гіпотезою, викладеною у працях І. Г. Спаського, М. П. Сотникової та М. Ф. Котляра, випуски злотників й срібля­ників мали передусім репрезентивне значення, демонстрували незалежність Русі від зовнішньоекономічної політики Візантії. М. Ф. Котляр вбачає в карбуванні Володимира Святославича й вузько фіскальну мету — раціональне використовування високо­якісної східної монети.

Цілком вірогідно, що Володимир Святославич переслідував і певні політичні інтереси емісією власної монети, однак не вони ви­значили явище. Разом з мотивами обліку дорогоцінного металу та прагненням до його раціонального використання, монетні емісії Ру­сі сприяли утриманню на необхідному рівні обігу металевих грошей та стабілізації засобів платежу й міри вартості при скороченні над­ходжень іноземної монети. У цьому причина біметалевості емісій Володимира, а також лігатурності срібляників київської монетарні всіх випусків.

Емісія Володимиром золотої монети є свідченням остаточного закріплення у грошовому господарстві за цим металом функцій мірила вартості та початок залучення його до обігу та платежів.

Примусовий курс срібляників та злотників спричинявся сріб­ним голодом й стихійно утримувався протягом усього періоду їх обігу до заміни монет зливками коштовного металу. При цьому дис­кретність й нетривалість емісій врівноважувалися, як це не дивно, численністю випущеної до обігу монети. Для порівняння можна на­вести дані щодо кількості монет тих держав, де карбування відбува­лося завдяки імпорту сировини, а випуск власної монетної продук­ції наприкінці X — на початку XI ст. був короткочасним. Крім Русі, до таких належали Польща та Швеція. Якщо всі відомі на сьогодні знахідки злотників та срібляників налічують понад 340 екз., те карб Польщі часів Мешка І та Болеслава Хороброго репрезентує близько 170 денаріїв; Швеції «епохи вікінгів» — 177. Це разом зі знахідками на давньоруських теренах.

Таким чином, давньоруський карб кінця X — початку XI ст. по­вністю виконав покладену на нього місію зміцнення грошового гос­подарства Києва, обслуговуючи внутрішній торг Київської Русі. Руське монетне карбування краху не зазнало. Давньоруські номіна­ли з примусово високим курсом «пережили» світову кризу монетно­го срібла й об’єктивно вийшли з обігу, звільнивши місце обігу злив­ків — гривень. Стара ж монета осіла у вигляді резерву коштовнос­тей у двох вищезгаданих скарбах. Вилучення з обігу срібляників відбувалося, найімовірніше, протягом XI — на початку XII ст. При­наймні ще 1115 р., під час перенесення мощів св. Бориса та Гліба у новий Вишгородський храм, Володимир Мономах «...повелів, ріжу­чи паволоки, мережева, (кидати їх і) біль розкидати народу, а та­кож срібляники кидати людям, які сильно налягали,— аби легко внести (раку Бориса) в церкву».

Історія давньоруського монетного карбування не завершується емісіями Володимира, Святополка, Ярослава. Спробу випуску влас­ної монети здійснив Олег (Михайло) Святославич під час свого короткочасного сидіння у Тмутаракані (квітень 1078 — серпень 1079 р.). Однак тмутараканський карб за типологією зовсім відмін­ний від київського та новгородського. Срібляники Олега наслідува­ли міліарісії Михайла VII Дуки із формулою «господі помозі» на зворотному боці. їх малочисельна емісія була непомітною навіть у регіональному обігу Тмутаракані та Корчева. Карбування власної монети цим ізгоєм князівського роду можна розцінювати лише як політичну декларацію, прагнення підвищення авторитету власної персони Олега Святославича.

За хронологією скарбів заміна карбованої монети стандартизо­ваними за вагою та формою зливками срібла у грошовій системі Києва відбулася не пізніше середини XI ст. Цей різновид грошей, так звані гривні «київського типу» шестикутної форми, був викли­каний до життя розвитком товарного виробництва в давньорусько­му місті, поширенням практики оптових закупівель, великих пла­тіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнародних торгах. Зрушення у напрямі до товарності виробництва та еволюції елемен­тів ринкових відносин у надрах києворуського суспільства, знахо­дить вияв уже в другій половині X ст. Відображенням цього проце­су можна вважати присутність у нумізматичних комплексах другої половини X—XI ст. Південної Русі та контактуючих з нею регіонів Західної Русі й Південно-Східної Прибалтики зливків срібла неста­лої ваги. Відсутність стандартизації ускладнювала їх функціону­вання як засобів обігу та платежу.

Емісії «київських гривень» здійснювалися у двох номіналах. Перший з них дорівнював половині візантійської літри (163,73 г) й являв собою літру срібла за «законом руським», існуючу вже за ча­сів русько-візантійських угод першої половини X ст. Другий номі­нал дорівнював гривні срібла «північноруської» вагової системи (204,66 г), яка насправді була загальноєвропейською одиницею, так званою фрізькою, або скандинавською, маркою, що прийшла на зміну «фунту Карла Великого» й складала його половину. У свою чергу, гривня срібла, або марка, цілком узгоджувалася з іракським ратлем (409,32 г), від якого протягом кінця VII—IX ст. здійснюва­лося карбування дірхемів, що перебували у європейському монетар­ному обігу.

Появу «київських гривень» більшої ваги, за хронологією Мишо- ловського скарбу (південна околиця сучасного Києва, тут вони збе­рігалися разом з ювелірними прикрасами та зливками ненормова- ного срібла), можна відносити до кінця XI — початку XII ст. Найімовірніше, у цей час з’являються й так звані новгородські гривні, які відливалися за нормою «фрізької марки» й мали форму бруска.

Певну роль в обігу на Русі відіграли й західноєвропейські дена- рії, хоча їх функція як засобу обігу повною мірою виявилася на пів- нічноруських землях. Саме там наприкінці X — у XII ст. найбільше поширення мала лічильно-вагова резана, норма якої дорівнювала вазі денарія.

Обіг денарія у південноруській зоні відбувався паралельно зі срібляниками, виконуючи аналогічні з ними функції підтримання належного рівня обігової монетної маси. За результатами хороло­гічного аналізу, надходження денарія у київську обігову зону відбу­валося через Південно-Східну Прибалтику та Західну Русь. Разом з денарієм тими ж самими шляхами надходили до Південної Русі зливки срібла з несталими формою та вагою. Невідповідність захід­ноєвропейської монети ваговій нормі куни, що побутувала у півден­но-східноєвропейському обігу, призводила до відпливу її на північ Східної Європи. У цьому русі криється одна з причин порівняно об­меженої кількості західноєвропейського монетного срібла на півдні Русі та у регіонах її традиційних економічних контактів.

Київ. Михайлівський Золотоверхий монастир. ХП—XIX ст. Відновлений у 1998—1999 рр.

Київ. Михайлівський монастир.

Святий вершник з розкопок 1998 р. Пірофіліт.

Подальший розвиток урбаністичних процесів у надрах давньо­руського суспільства, які досягають апогею на зламі XI—XII ст., неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної міської торгівлі. Втім на цей час виразно проявляється «мо­нетний голод». Адекватних роздрібненому торгу металевих засобів обігу й платежів на землях Давньої Русі катастрофічно не вистача­ло. Гривні-зливки у даному випадку також були малопридатні, на­віть у своїх половинних фракціях. За цих умов у XII—XIII ст. в Давній Русі набуває великого поширення обіг шкіряних грошей.

Свідчення про використання тут шкіри у якості грошей подають східні та західні джерела (Наджиб Хамадані, XII ст.; Нізамі Гян- джеві («Іскандер-наме», 1203 р.); Вільгельм Рубрук, 1253 р.; Амін Разі, компілятор XVI ст.), найбільш цінним серед яких є твір Абу Хаміда ал-Гарнаті, що у 1150—1153 рр. перебував на Русі, зокрема у Києві. Саме від нього дізнаємося про механіку обігу цього грошо­вого матеріалу: «Розраховуються вони (Руси. — В. 3.) між собою старими шкірами білки, що не мають хутра... Якщо шкіра голови білки й шкірка її лапок цілі, то кожні 18 шкірок коштують за ра­хунком слов’ян срібний дірхем; зв’язують шкірки у низку й назива­ють її «джукн» (на думку деяких дослідників — перекручене «ку­на» у формі родового відмінку множини. — В. 3.). За кожну з таких шкірок купують відмінний круглий хліб... Коли шкірки псують­ся..., то їх... несуть... на відомий ринок, де є певні люди, а перед ними робітники... Робітники нанизують їх на міцні ниті, кожні 18 штук у одну низку й кріплять на кінець нитки дрібочок чорного свинцю й ставлять на нього печатку. За кожну печатку беруть одну шкірку...».

Сприйняття хутра білок і куниць як загального еквіваленту на теренах, зайнятих східними слов’янами, бере початки ще з часів до- державного їх існування, з примітивного товарного обміну. Про це красномовно свідчать назви дрібних фракцій давньоруської грошо­вої системи: вевериця — білка та куна — куниця. У Східній Європі хутряні товаро-гроші стосовно Волзької Булгарії фіксує також арабський географ Ібн Русте (903 p.). Використання на порозі циві­лізації товаро-грошей характерно для всіх без винятку варварських суспільств.

Проте обіг шкіри наприкінці XI — у XIII ст. в специфічних умо­вах функціонування давньоруського грошового господарства, що характеризувалося дефіцитом монетної маси, зовсім іншого кшал- ту. По-перше, в обігу були лише витерті, без хутра, шкіри. Причо­му, певних сортів — білки (вевериці) та куниці (куни). Тобто, їх то­варна споживча вартість явно була меншою за номінальну мінову.

По-друге, обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламетації з боку держави. Регламент обігової маси встановлюва­вся пломбуванням певної кількості шкір. Крім того, в обігу знахо­дились лише шкіри, що мали голови й лапи. Наджиб Хамадані до­дає: «лапи з пазурами». За його свідченням, «якщо ж чогось з цього не вистачало, шкірка є непридатною у якості монети». Тобто, осо­би, що займалися пломбуванням («карбуванням») шкір виступали у ролі емітентів, дії яких контролювалися владою. Державна адмі­ністрація слідкувала не тільки за введенням грошової маси в обіг (обсяг «емісії»), але й вимагала уніфікації зовнішнього вигляду.

По-третє, емітентами встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетарне срібло, який сприймався утримува­чем шкір гарантом їх обігу як платіжного засобу. Про участь кня­зівської адміністрації у встановленні обігового курсу шкіри знахо­димо натяк у поетичних рядках Нізамі. Після оповіді русів Іскандеру про їх шкіряні гроші можновладець був вражений: «Що за покірність велінням є на Русі! Безмірна вона». З повідомлень ал- Гарнаті дізнаємося й про реальний зміст курсу: шкіряна куна дорів­нювала 18 веверицям або 1 дірхему-куні сріблянику (2,9—3,3 г срібла). Отже, вевериця утримувала 0,16—0,19 г срібла. Зауважи­мо, на початку X ст., згідно з Ібн Русте, ціна однієї шкури куниці з хутром у волзьких булгар становила два з половиною дірхема.

Опломбовані шкіри білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі у другій половині XI—XIII ст. правили за своєрідні кредитні гроші. За кожною з таких грошових одиниць повинна була стояти конкретна сума монетарного металу у державній скарбниці або готівка на руках приватних емітентів, які користувались підтримкою князівської влади. Побічні дані про емісію шкіряних грошей приватними особа­ми дає археологічний матеріал. На думку прихильників реалій обігу шкі-ряних (хутряних) грошей за умов руського середньовіччя, матері-альним свідченням цього явища є так звані дрогічинські пломби. Вони виявлені у шарах XII—XIII ст., практично кожного давньоруського міста. За В. Л. Яніним, на середину 70-х рр. XX ст. їх кількість складала близько 15 тис. еземплярів. Якщо зобра­ження князівської тамги («знака Рюриковичів») на цих артефак­тах можна сприймати ознакою державного забезпечення шкір-гро- шей, то інші тавра (а їх, до речі, більшість) є гарантом приватного емітенту.

З огляду на велику кількість знайдених «дрогічинських пломб» та на строкатість зображень на них Давня Русь на XII ст. мала роз­галужену мережу державних і приватних установ з правом здійс­нення емісії шкіряних грошей, які функціонально були уподібнені до кредитно-обмінних банків. Шкіряні куни та вевериці обслугову­вали дрібний, лише внутрішній, товарно-грошовий обіг. «...Вони» (руси,—В. 3.) «не мають права вивозити ці шкіри за кордон», зауважує Наджиб Хамадані. Кожен акт забезпечення обігової шкі­ряної куни державним або приватним тавром, що фактично прирів­нювалося акту емісії, обкладався комісійним податком на користь емітенту. За ал-Гарнаті, цей податок складав 1 веверицю. Не виключено, практикувалося й стягнення цього податку сріблом за курсом.

Сприйняття та підтримка впроваженої наприкінці XI ст. шкіря­ної грошової системи давньоруською спільнотою зумовлювалися давньою традицією визначення шкіри та хутра як загального товар­но-грошового еквіваленту за умов додержавного товарного вироб­ництва лісової та лісостепової смуг Східної Європи. Обіг шкіри в якості грошей засвідчує й Вільгельм де Рубруквіс, який відвідав Київ невдовзі по Батиєвій руйнації. Більше того, обіг шкіряних гро­шей тривав на Україні й за часів її існування у складі Великого князівства Литовського. Це фіксується у назві староукраїнської лічильно-грошової одиниці — «шевень» — в’язка певної кількості білячих шкірок або хутра. За претензійною грамотою лівонських міст до Англії 1406p., 1 «шевеніс» (германізоване «шевень») дорів­нював, як і за часів ал-Гарнаті, 18 шкіркам.

Грошова система Русі як економічний інститут давньоруської державності з самого початку формується на іноземній монетній базі. Тобто за своєю суттю вона була монетарною. Пристосування іноземної монети до потреб внутрішнього обігу відбувається на під­ставі існуючої у східних слов’ян лічби, виникнення якої сягає у до- державний товарний обмін. Вагове втілення цієї грошової лічби у монетному металі на півдні Східної Європи пов’язане із сприйнят­тям норм візантійської грошово-вагової системи, що цілком при­родно з огляду на традиційність східнослов’янсько-візантійських контактів, починаючи з середини І тис. н. е.

Наряду з гривнею-літрою, Південна Русь з другої половини VIII ст. приймає в обіг дірхеми Центральної та Східної частин Халі­фату, які, порівнюючи з африканським карбом, мали більш зручне раціо. Наприкінці X ст. Русь здійснює серію власних емісій, голов­на мета яких полягала у підтриманні належного обсягу обігової мо­нетної маси. Подальший розвиток грошового господарства Русі по­в’язаний з масовим обігом гривень-зливків та введенням кредитних асигнацій зі шкіри.

Загальновизнано, що на Русі з кінця VIII до середини X ст. існу­вала єдина грошово-вагова система, яка з початком кризи арабсько­го монетного срібла розпалась на дві локальні: «південну» та «пів­нічну». Вищевикладене свідчить, що локальні особливості монет­ного обігу Давньої Русі виявилися уже на самому початку надхо­дження дірхему у Східну Європу. Причому розбіжності у монетно­му обігу «півдня» і «півночі» мали прояв на більш широких тере­нах, ніж власне Давньоруська держава. У сферу обігу Києва були втягнуті Південно-Західна та Західна Русь, західна частина верх­нього басейну Дніпра, Південно-Східна Прибалтика. З обігом Пів­нічної Русі були пов’язані землі у Північно-Східній Прибалтиці. Ці зони східноєвропейського монетного обігу та сталих економічних контактів зберігали свої особливі риси протягом усієї доби давньо­руської державності. Найбільш виразною рисою обігу в зоні сталих контактів Києва була відносна малочисельність збереженої таврова­ної монети. Це явище поясненюється прискореним товарно-гро­шовим обігом на окреслених теренах. Накопичення скарбів тут від­бувалося, головним чином, за рахунок товарного металу у вигляді коштовних виробів та зливків срібла і золота.

Таким чином, грошова система Русі IX—ХІП ст. пройшла у своєму розвитку всі стадії становлення — від товаро-грошей через монетний номінал вартості до усвідомлення обігу грошового матері­алу, що не мав ніякої споживчої вартості (шкіряні асигнації), при збереженні металевої основи у засобах обміну на міжнародних й загальноруських ринках.