Глава 1 ПОЛІТИЧНА ФОРМА ДЕРЖАВИ
Проблема державного устрою Русі не знімається з порядку денного історичної науки впродовж щонайменше двохсот років. За цей час історики намагались обгрунтувати ряд концепцій руської державності, які, хоч і не заперечували одна одну цілком, все ж мали суттєві розходження.
Наріжним їх каменем було ставлення до міжкнязів- ських відносин.Більшість істориків кінця XVHI — першої половини XIX ст. уявляли Русь у формі сімейно- родового володіння. Найчіткіше ця теорія була сформульована С. М. Соловйовим і дістала визначення родової. Суть її полягала в тому, що основною політичною силою Русі була князівська династія Рюриковичів. Міжкнязівські відносини регулювались не державним «началом», а сімейно-родовим, яке визначалось генеалогічним старшинством князів.
«Родова теорія» С. М. Соловйова справила глибокий вплив на історіографію другої половини XIX ст. Він відчувається у працях навіть тих учених, які усвідомлювали її обмеженість і намагалися доповнити її поняттями общинного побуту і вотчини. Це стосується й автора федеративної теорії М. І. Костомарова, за яким Русь була федерацією князівств, очолюваних представниками єдиного княжого роду. Ще виразнішу підтримку родова теорія знайшла з боку В. Й. Ключевського, який вважав, що на Русі мала місце єдина верховна влада, тільки не одноособова монархічна, а колективна. Весь князівський рід став елементом політичної єдності держави.
По суті, прихильником «родової теорії» виступив і С. Ф. Платонов, хоч і намагався вийти за межі її жорсткої схеми. Згідно з ним, на Русі панував родовий порядок успадкування столів як ідеальна законна норма, але виникали умови, які послаблювали його. Київську Русь історик розглядав як сукупність багатьох князівств, об’єднаних єдиною династією, спільністю релігії, мови і народної свідомості. Політичний зв’язок руського суспільства був слабший за всі інші і це стало однією з найсуттєвіших причин падіння Київської Русі.
Універсальність «родової теорії» була поставлена під сумнів дослідниками давньоруського права, насамперед В. І. Сергеевичем, який запропонував «теорію договірного права». Суть її полягала в тому, що замість родової солідарності руських князів і родинної етики їх стосунків, на перший план виводились особисті тимчасові угоди із взаємними зобов’язаннями. Останні справді мали місце в міжкнязівських відносинах, але відігравали не визначальну, а другорядну роль. Домовлялись, бо були, як зазначено в літописі, «єдиного діда внуками».
Інший погляд на проблему руської державності запропонував О. С. Пресняков. Він першим відмовився від пошуку єдиного визначального принципу у міжкнязівських відносинах. Останні регулювались, на його думку, як родовим звичаєм «старійшинства», так і нормами сімейного права, що виробили згодом поняття «вотчини». Боротьба «старійшинства» і «вотчини» була основним змістом міжкнязівських відносин на Русі в ХП—ХШ ст. На першому етапі (до середини ХП ст.) переважав принцип «старійшинства» і це забезпечувало єдність країни, на другому (до середини ХШ ст.) — він відступив під натиском вотчини, що й призвело до розпаду держави. Визначаючи форму державності Русі, О. С. Пресняков прийшов до несподіваного висновку, що наша давнина взагалі не знала єдиної держави; вона мала справу з багатьма невеликими державами, що існували одночасно. Русь не можна визначити ні як єдину державу, ні як федерацію, ні навіть як суверенну державу.
Велику увагу державному розвитку Русі приділив М. С. Гру- шевський. Опрацювавши широке коло писемних та археологічних джерел, він показав всю складність і суперечливість історичного розвою руської державності. Піддавши справедливій критиці висновки Соловйова й Ключевського щодо родового принципу успадкування столів як ідеальної норми, М. С. Грушевський не зміг запропонувати їй скільки-небудь прийнятної альтернативи.
По суті спільним для історіографії XIX — початку XX ст. було те, що Київська Русь не розглядалась як різновидність феодальної держави.
Природно, що не були поставлені питання її політичної форми і соціальної природи владних структур, а також базисних основ. Характерно, що цю особливість вітчизняної історіографії чітко помітив уже М. П. Павлов-Сільванський на початку XX ст. Згідно з ним, «хороший тон» російської історичної науки бачити в усіх явищах давньоруського життя глибоку різницю із Заходом не сприяв розумінню нею сутності соціально-економічної природи Русі.В радянський період цей недолік вітчизняної історіографії був подоланий, але без перекосу також не обійшлося. В окремих працях надто спрощено подавалась тотожність феодальних інститутів Русі і країн Західної Європи. Так, М. М. Покровський рішуче заперечив тезу В. Й. Ключевського та інших істориків ліберального спрямування про те, що на Русі розвинулась не феодальна держава, як у Франції, Англії чи Німеччині, а цілком особливий тип надкласової влади. Русь була типовою феодальною державою, політична структура якої, згідно з М. М. Покровським, впродовж X—ХІП ст. не зазнавала скільки-небудь кардинальних змін. Що стосується політичної форми держави, то вона уявлялась історику як республіканська. Давньоруські республіки почали аристократією походження, а закінчили аристократією капіталу, але між ними пройшли стадію, яку можна назвати демократією.
Згідно з С. В. Юшковим, феодальна державність проходить у своєму розвитку ряд стадій, політичних форм. Історія знає феодальні монархії і феодальні республіки. Київська Русь найбільше відповідала формі ранньофеодальної монархії. Складалася вона в часи Володимира Святославича, коли відбулась стабілізація державних рубежів, внутрішня об’єднаність територій на чолі з сильним політичним центром — Києвом. Ця політична форма існувала як на етапі становлення держави, так і в період її феодальної роздробленості. С. В. Юшков вважав Київську Русь комплексом окремих держав, пов’язаних між собою системою сюзеренітету-васалітету. Діяльність феодального монарха спрямовувалась радою із верхівки феодалів, для вирішення найбільш важливих загальноруських питань скликались князівські з’їзди.
Подальший розвиток теза С. В. Юшкова щодо характеру васальних відносин на Русі знайшла у працях Б. Д. Грекова, М. М. Тихомирова, В. Й. Довженка, В. Т. Пашуто, Л. В. Черепніна та інших істориків. За незначним винятком, історики радянського періоду були одностайні у ствердженні феодального характеру Київської держави X—ХПІ ст.
На першому її етапі, що датується IX — 30-и роками XII ст., формою держави була «ранньофеодальна монархія». Що стосується другого етапу (від 30-х років XII по 40-і роки XIII ст.) подібної одностайності не спостерігається. Тривалий час під впливом праць Б. О. Рибакова вважалось, що Київська Русь як єдина феодальна держава перестала існувати уже в 30-і роки XII ст. На зміну їй прийшли незалежні князівства-королівства, князі яких вважали себе
4⅛6
суверенними володарями, а влада київського князя назавжди відійшла в минуле.
Теза розпаду Київської держави з 30-х років XII ст. була згодом поставлена під сумнів (В. Й. Довженок, П. П. Толочко, В. Т. Пашу- то, Л. В. Черепній та інші). Дослідники все більше схилялись до думки, що так звана феодальна роздробленість країни не означала державного розпаду. Зміцнення феодального способу виробництва привело до зміни форм політичної і правової надбудови, а зовсім не до розпаду держави. До того ж, удільні князівства зовсім не були породженням епохи феодальної роздробленості, а характеризували адміністративно-територіальну структуру Русі і на її першому етапі.
Отже, якої форми набув державний устрій Русі у XII—XIII ст.? За визначенням В. Т. Пашу то — це система «колективного сюзеренітету», коли Руссю правив не лише великий київський князь, а й ряд інших найбільш сильних князів, які сиділи в удільних столицях і мали наділи у Київській землі.
Зрозуміло, що і поділ історії Русі на два періоди (ранньофеодальний та феодальної роздробленості), і визначення форм її державного устрою як «ранньофеодальної монархії» й системи «колективного сюзеренітету» значною мірою умовні.
Жодна форма будь- якого періоду не виступає у єдиній і незмінній структурі. Колективне управління на Русі з’явилось ще на початку другої половини XI ст. Вмираючи, Ярослав Мудрий поділив державну територію між синами, кожний з яких отримав свою частку. Згідно із заповітом, вони разом очолили Київську Русь. Після смерті Ізяслава Яро- славича тріумвірат Ярославичів змінився дуумвіратом. У XI ст. він модифікується у форму одночасного «сидіння» на київському столі двох князів, але і це співправління не було новим. Щось подібне Русь знала уже в IX—X ст., коли дуумвірами на київському столі були Аскольд і Дір, Олег і Святослав. Своєрідним дуумвіратом були також Ярослав Мудрий і чернігівський князь Мстислав.Слід відзначити, що «колективний сюзеренітет», якої б форми він не набував, не витіснив із практики міжкнязівських відносин і поняття «старшинства». Звичайно, воно також не лишалося незмінним впродовж століть. Досить часто право на нього залежало не стільки від фізичного старшинства того чи іншого князя в роді, скільки від його реальних можливостей втримати у своїх руках великокнязівський київський стіл. У такому разі саме старший стіл Русі забезпечував князю старійшинство. Не випадково Київ впродовж всієї історії Русі перебував у центрі міжкнязівських відносин, а його володар, якої б політичної орієнтації не дотримувався раніше, перетворювався на виразника загальноруських інтересів. Не всім князям вдавалося реалізувати свої честолюбні претензії, але шлях до їх реалізації лежав через Київ.
Вважається, що другий період історії Русі найбільше відповідає визначенню удільно-вічового, коли основним змістом міжкнязівських відносин стає юридично закріплене поняття вотчинних воло-
Рис. 27. Родина Ярослава Мудрого. Фрески київського Софійського собору XI ст.
дінь. До певної міри це справді так, але абсолютизувати цей висновок не слід. По-перше, вотчинна система почала складатися вже на ранньофеодальному етапі і навіть отримала юридичне закріплення на Любецькому з’їзді 1097 р.
По-друге, у ХП—ХІП ст. вона так і не забезпечила непорушності удільних володінь і незаперечного їх закріплення за конкретною князівською гілкою. Нерідко вотчинне право втрачало свою силу вже в третьому поколінні володарів і вони розпочинали нескінченну боротьбу за дідівську спадщину. Не зупинила вотчинна система і кочування князів із землі в землю, що ще більше заплутувало поняття «батьківських володінь». До того ж Київська і Новгородська землі взагалі не набули вотчинного статусу; на їх столах утверджувались представники різних князівських родин. Постійно прагнучи в Київ, а також вимагаючи частки власності у старій «Руській землі» як загальнородовій спадщині, удільні князі мотивували свої претензії тим, що всі вони є «єдиного діда внуки». Звичайно, за такого розуміння князями ролі Києва і Київської землі говорити про незалежне і суверенне існування удільних князівств немає жодних підстав.Щоб правильно зрозуміти характер політичного розвитку Русі, необхідно з’ясувати питання структури влади удільних князівств.
А саме, якою мірою вони володіли більшою державною стабільністю порівняно з усією Руссю? Виявляється, що принципових відмінностей немає. Мирне життя осілих на землю князів тривало недовго. Протиріччя між ними і місцевим боярством загострюються саме тоді, коли, за визначенням окремих істориків, удільні князівства набули форм державної суверенності. Невдоволені незалежним становищем князя і не домігшись від нього тієї ролі в управлінні землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко позбавляли його столу. У свою чергу, князі, котрим вдавалося зміцнити своє становище в землі, жорстоко розправлялись із непокірними васалами.
Мали свої труднощі удільні князівства і з успадкуванням столів. Бо
рис. 28. Запис про смерть Ярослава Мудрого
20 лютого 1054 р. Софійський собор у Києві.
ротьба за старшість і кращі наділи тут була такою ж гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, зростання князівських родів неминуче супроводжувалось дробленням волостей-вотчин і плутаниною їх юридичної належності. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. кожна земля в мініатюрі практично повторювала політичну структуру всієї Русі. Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість.
Визнання цього не дає підстав для твердження про розпад державності чи навіть її втрату. В Русі, як, до речі, і в усій середньовічній Європі, роздроблена структура влади була природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва, її, проте, не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав, не зруйнувала систему васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, рада, князівські з’їзди, віче та інші, які визначились ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період так званої феодальної роздробленості. Вони становили загальноруську систему політичної влади, яка була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.
В умовах спільності походження усіх представників правлячого князівського роду, коли кожний з них вважав себе водночас незалежним володарем і потенційним великим князем Русі, така форма державності була єдино можливою. У рамках монархо-федеративного державного устрою знаходять пояснення і різні форми спів- правління на київському столі.