Глава 2 КНЯЗІВСЬКА ВЛАДА

Основним інститутом державного правління Русі, безперечно, була князівська влада. Князь був не тільки верховним правителем країни, землі або волості, але й законодавчим розпоряд­ником усього місцевого життя.

У літературі побутує думка, що князівська влада на Русі є вто­ринним елементом, привнесеним у східнослов’янське життя ззовні. Дійсно, у тому вигляді, в якому її зафіксували літописці для IX ст., вона являла собою зовнішню силу, що протистояла міській общині. Але запрошення варязьких князів зовсім не означає, що до цього часу східні слов’яни взагалі не знали такої форми правління. Відо­мості про слов’янських князів додержавного періоду утримуються у вітчизняних і зарубіжних писемних джерелах. Йордан повідомляє про «короля» антів Божа, Масуді — про «царя» волинян Маджака, «Повість минулих літ» вміщує розповідь про князя Кия, Феофі- лакт Сімокатта розповідає про слов’янського вождя Ардагоста. Є також відомості про князя Бравліна, який здійснив далекі походи в Крим наприкінці VIII — на початку IX ст., про новгородського та ізборського князів Гостомисла і Вадима.

За всієї умовності означеної титулатури — «король», «цар», «князь» — є підстави стверджувати, що князівська влада на Русі була давнім і місцевим політичним інститутом. Династична зміна, що сталася наприкінці IX — на початку X ст., не привнесла в полі­тичний ровиток Русі принципово нового, незнайомого раніше схід­нослов’янському суспільству, елементу.

На ранньому (язичницькому) етапі становлення князівської вла- ди на Русі, вона сприймалась суспільною думкою як продукт не стільки політичного розвитку, скільки ритуально-магічного.

Після прийняття християнства князівська влада набула більш реального державно-політичного змісту, але не втратила певної сак- ральності. Дещо в ній лишалося від язичництва, щось з’явилося під впливом християнства. Йдеться, зокрема, про визнання божествен­ного походження царської і князівської влади. Великі київські кня­зі, за прикладом візантійських імператорів, володіли суверенним правом у справах церкви. У руських літописах влада князів визна­чається тим же набором харизматичних характеристик, що й імпе­раторська. Князі були «богобоязливі», «правовірні», «христолюби­ві», «благовірні», «боголюбиві» тощо.

Що стосується диференційованої титулатури князів, то в літо­писі трапляються такі терміни — «каган», «цесар», «архонт», «ве­ликий князь», «князь». Перші два титули, як можна зробити ви­сновок з літописних повідомлень, мали до певної міри мемора- тивний характер. Так називали померлих князів. На титул «цеса­ря» київські князі не могли претендувати, оскільки такими вони визнавали візантійських імператорів. Редактор Ізборника 1076 р. скрізь замінив титул «василевс»-«цесар» на «князь», а з середини XI — початку XII ст. руські князі користувалися візантійським ти­тулом «архонт». Судячи з грецьких написів на печатках, титул «ар­хонт» жалувався руським князям із Візантії. На одній із печаток слово «архонт» доповнене поняттям «великий»: «Мстислав, вели­кий архонт Росии». Б. О. Рибаков вважає, що «великий архонт» тут тотожний «великому князю» або «київському князю». Очевидно, уже в часи Володимира Святославича і Ярослава Мудрого запозиче­не із Візантії поняття стало офіційним титулом київських князів. У повідомленнях про смерть Володимира і Ярослава зазначається: «Умре же Володимиръ, князь великый»; «Преставися великий князь русьскый Ярославъ».

У працях останнього часу визначилась тенденція дещо архаїзу­вати зміст такого явища, як князь, представити його не феодальним володарем держави чи землі, а таким собі патріархом, слугою наро­ду, вождем героїчної епохи докласового суспільства.

Насправді давньоруський князь, а особливо великий київський, це феодальний монарх з практично необмеженими політичними і соціальними функціями.

Одною з суттєвих функцій князівської влади була законодавчо- судова. Вже з перших років існування Київської держави князі включались в активну законодавчу діяльність. Вона детально вив­чена С. В. Юшковим, М. М. Тихомировим, Л. В. Черепніним, В. Т. Пашуто та іншими дослідниками, які висвітлили феодальний характер давньоруського законодавства.

Звичайно, укладання різних юридичних кодексів, як зауважує І. Я. Фроянов, не було суто приватною справою князя або його най­ближчого оточення. Воно диктувалось умовами соціально-еконо­мічного розвитку країни, стимулювалось соціальною активністю мас, а до правотворчості не закривався доступ представників круп­ного боярства. Але хіба суть полягає в тому, з ким саме князь укла­дав судові збірники? Важливіше визначити їх характер, з’ясува­ти — інтереси якої категорії населення вони захищали. Устави й уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поши­рювалась фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце церкви у міському управлінні (Устав Володимира Святосла­вича про церковну десятину, Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торговельні). Природно, що дотри­мання усіх цих правових норм, що виходили від князівської влади, було обов’язковим для достатньо розвинутого князівського адмініс­тративно-управлінського апарату.

Прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними дер­жавами, а також з іншими князівствами.

Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, був гарантом нормального функціонування усіх органів управління, символом державної стабільності. Навіть у Новгороді, де мала місце розвинута система боярського самоуправління, князі були політичними фігурами номер один. Знахідки великої кількос­ті князівських печаток свідчать про регулярне виконання ними урядово-судових функцій. Бояри часто не мирилися з князями, але жити без них не могли. Тривала відсутність князя на новгородсько­му столі призводила до порушення звичних контактів Новгорода з рештою Русі, викликала економічні труднощі.

На жаль, юридична практика часів Київської Русі не випрацю- вала чіткої системи міжкнязівських відносин. Якщо поняття «вот­чини» хоч якось було унормоване, то принцип «старійшинства» практично не мав жодного юридичного обгрунтування. Моральні ж його підвалини часто-густо порушувались, і тоді в Києві утверджу­вався князь не за правом старшинства, а за правом сили. Відсут­ність на Русі кодексу престолонаслідування, з одного боку, і спові­дування принципу рівності усіх представників правлячого роду — з другого, породжували систему взаємних претензій і образ, що не­рідко призводило до військових конфліктів. Не знайшли юридично­го визначення також «колективний сюзеренітет князів» і різні фор­ми дуумвірату. Динамічна зміна форм інститутів князівської влади, звичайно, не сприяла державно-політичній стабільності Русі.