Військова справа суспільств доби пізнього енеоліту — ранньої бронзи

У поховальному обряді усатівської і софіївської груп пізнього Трипілля вже досить виразно постає військова функція окремих членів суспільства. Крім того, хоча ми у цьому випадку зіставляємо синхронні та дещо споріднені культурні групи, мусимо відзначити, що структури цих суспільств та їхнє відображення у поховальному обряді досить суттєво розрізняються між собою.

Натомість, у могильниках Софіївської групи практично всі чоловічі поховання містять зброю. Поховання військових ватажків тут здійснювались в одному моги­льнику поряд з похованнями інших членів суспільства і вирізняються лише кіль­кістю та якістю зброї. Саме в них було покладено практично повний набір зброї того часу — стріли, дротики, кам’яні сокири-молоти, мідні пласкі сокири, кинджа­ли. В софіївських могильниках представлена зброя і старих трипільських типів (вістря стріл, човникоподібні сокири-молоти типу “Балкани”) і така, що пов’язана своїм походженням із Карпатським регіоном (сокири-молоти типу “Софіївка”, мо­лоти типу “Софіївка”, вістря стріл у вигляді рівнобічного трикутника, вістря дроти­ка, ножі-кинджали типу “Бодрогкерештур”, кинджали типу “Красний Хутір”).

Отже на цих прикладах ми спостерігаємо дві різні структури суспільства та дві різні військові структури. Так, пам’ятки Усатово відбивають формування вій­ськової аристократії, початок створення кастової будови арійського типу. А мате­ріали Софіївки ілюструють народження суспільства воєнної демократії, початок формування структури давньогрецького типу.

В ямній культурі “усатівський” тип суспільства набув подальшого розвитку. Особливо яскравим свідченням цього є поховання з возами в курганах, а також збільшення розмірів насипів курганів, що вимагало залучення до їх спорудження все більших людських колективів. Комплекс озброєння ямної культури реконст­руюється таким чином: лук і стріли з кременевими вістрями (використовувались епізодично); дротики з кременевими вістрями; кам’яні сокири-молоти, зрідка — рогові молоти та металеві обушкові сокири; кременеві кинджали (зрідка — мета­леві кинджали). Дуже цікавою є знахідка у пізньоямному похованні 1 кургану 4 Кутулукського 1 могильника на річці Кутулук в Кінельському районі Самарської області великого мідного виробу. Це видовжена брускоподібна річ вагою біля 1,5 кг, довжиною 48,7 см, з руків'ям довжиною 12,6 см. Руків'я прямокутне зі сто­ченими краями. На ній зберігся відбиток обплетення (вірогідно, це був шкіряний ремінь шириною до 0,7 см). Бойова частина має довжину 36,1 см. Її кінець закру­глений та розширений. У розрізі бойова частина видовжено-ромбічна, але краї леза тупі.

"Софіївський тип суспільства” набув подальшого розвитку у “катакомбних” та “шнурових” культурах. Комплекс озброєння катакомбної донецької групи реконст­руюється таким чином: лук та стріли з кременевими вістрями (використовувався широко); списи-дротики з кременевими (епізодично з металевими) вістрями викори­стовувались не часто; кам'яні і рогові сокири-молоти використовувались епізодично (дуже різні за типами та походженням, чіткого “донецького” типу сокир-молотів ви­ділити не вдалося); обушкові металеві сокири; булави з кам'яними навершями; кре­меневі та металеві кинджали. У донецькій катакомбній культурі помітно більше зброї, виготовленої з металу, ніж в інгульській. Комплекс озброєння катакомбної інгульської групи реконструюється таким чином: лук і стріли з кременевими вістря­ми (використовувався широко); списи-дротики з кременевими вістрями (подібні до “донецьких”); кам'яні сокири-молоти (основний тип зброї); булави з кам'яними навер- шями; кременеві кинджали.

Комплекс озброєння “шнурових” культур, дуже подібний до катакомбного, ре­конструюється таким чином: лук і стріли з кременевими вістрями; дротики з кре­меневими вістрями (нечисельна категорія зброї); кам'яні сокири-молоти (основ­ний вид зброї); зрідка — металеві обушкові сокири; пласкі кам'яні сокири (зрід­ка — пласкі металеві); кременеві та бронзові кинджали. Судячи з усього, “шнуро- вики” були дуже подібними до “катакомбників” у військовому відношенні.

Нерівномірність розвитку суспільств в різних регіонах Старого Світу, яка стає помітною вже в неоліті, за доби ранньої бронзи зберігається. Це позначи­лось на нерівномірності розвитку захисного обладунку. Його будова, форма тісно пов'язані з наступальною зброєю, характером війн та бойових сутичок, тобто, врешті-решт, залежали від соціально-політичної ситуації в тому чи ін­шому регіоні. Досить специфічно це відбилося на території степової частини Євразії, у військовій справі індо-іранських племен. Протягом ІІІ — першої чверті ІІ тисячоліть до Р.Х. рівень розвитку наступальної зброї цих племен був відносно низьким.

Пояс (чи пас) був найдавнішим видом захисного обладунку. Як такий він зо­бражений на деяких стародавніх мистецьких витворах Європи та Азії. Основним видом наступальної “броні” він був майже до початку ХХ ст. у багатьох етнічних групах, наприклад, тропічної зони. Іноді пас трансформували у захисний корсет. (Згадаймо, пояси-череси — характерну деталь гуцульського костюма). Головну і найбільш давню функцію пояса — захисну — підтверджує те, що в давнину він досить часто не був пов'язаний з вбранням: його одягали на голе тіло. Крім того, що пас захищав від “зовнішньої” загрози, він слугував корсетом-бандажем, захи­щав організм від небезпечних змін, пов'язаних з великими навантаженнями. Пояс-черес допомагав зберігати осанку і силу під час довгих подорожей та похо­дів. У комплексі з одягом його захисна функція була також дуже суттєва: він утримував на тілі поясний одяг, не давав розкритися плечовому розпашному вбранню, заважав проникненню повітря під поділ нерозпашного плечового одягу, захищаючи від холоду. Захисна роль паса була осмислена людьми ще на ранніх етапах становлення суспільства. Вони наділяли його якостями не тільки реаль­ного, але й магічного захисту. В додинастичному та ранньодинастичному Єгипті саме за пояс правив хвіст лева, що було символом мужності воїна, в тому числі і фараона. Роль пояса у військовій сфері збільшувалась ще й тим, що він одночас­но слугував і портупеєю — в Біблії зустрічається вираз “підперезатись мечем” (І Книга царств 25, 13, 2; ІІ Книга царств 20, 8), що означає вихід на війну, на бій. В уявленнях багатьох народів пас асоціювався із змією — істотою, котра мала могу­тні і таємні сили: її сприймали як уособлення сил Землі і Води — нижнього світу, який хоча і недобрий, страшний, але є основою і підґрунтям середнього світу, сві­ту людей.

Деякі матеріали дають можливість реконструювати північнопонтійські по­яси. Так, ймовірно, що довгі трубчасті мідні пронизки з поховання 53 могильника середньодніпровської культури біля с. Стрелиця в Білорусі [Артеменко, 1967, рис. 27: 5] армували передню частину шкіряного бойового пояса.

До захисного покриття верхньої частини тіла можна віднести мідні пекторалі з поховань 7, 8, 43 та 53 того ж могильника Стрелиця (І.І. Артеменко трактував їх як “діадеми”) [Артеменко, 1967, рис. 21: 23]. Бронзові пекторалі, дещо відмінні за формою від середньодніпровських, зустрічаються у скарбах доби ранньої бронзи на території Польщі [Blajer, 1990], здебільшого віднесених до Унетицької культу­ри і датованих періодами Bz A1-A2 — Bz B1. Унетицькі пекторалі мають більш розвинені форми і, мабуть, дещо більш пізні. Середньодніпровські та унетицькі пекторалі можна відносити до найдавніших в Європі металевих деталей захисно­го обладунку.

В добу ранньої бронзи у степах Північного Причорномор’я з’являються перші фортеці — Михайлівка [Лагодовська, Шапошнікова, Макаревіч, 1962] і острів Байда на Дніпрі [Pustovalov, 1994, 108-115] та Лівенцівська і Каратаївська на Нижньому Дону [Братченко, 1976]. Ці укріплення були розташовані на важко доступних місцях (у першому і третьому випадках це високі миси берегів Дніпра і Дону, а в другому — високий мис острова Хортиця на Дніпрі). З напільної сторо­ни вони мали земляні стіни, посилені кам’яними панцирами, та рови (рис. 56).

Матеріали археологічних культур доби пізнього енеоліту — ранньої бронзи України свідчать, що в цей час військова справа на теренах України поступово змінюється. Збільшується кількість поховань зі зброєю. Значного поширення на­буває використання метальної зброї — лука і дротиків та ударної зброї ближнього бою — сокир, молотів, булав. З’являється металева зброя, до того ж поряд з нама­ганнями виготовити з металу традиційні форми кам’яної зброї (сокири-молоти, булави, вістря стріл, пласкі сокири) виробляються нові специфічні металеві види зброї — обушкові сокири, кинджали та втульчасті вістря списів [Klochko, 1994]. Проте у цей час металева зброя ще не набуває широкого ужитку, а залишається на рівні раритетів, престижних речей — ознак соціального та військового рангу. За своїми бойовими якостями вона ще значно не відрізняється від звичайної кам’яної та кістяної зброї (рис. 57).

За доби ранньої бронзи в північнопонтійських степах з’являється військовий транспорт. Спочатку то були чотириколісні вози, запряжені биками. Матеріали Близького Сходу того часу свідчать про широке використання таких візків у вій­ськовій справі. Пізніше візки стають більш легкими, двоколісними, а ще пізніше з’являються і двоколісні колісниці на кінській упряжці. Необхідно зазначити, що намагання М.В. Гореліка [1985] пов’язати походження колісниць виключно з Близьким Сходом входить в протиріччя з археологічними свідченнями, які вка­зують на те, що вози близькосхідного типу (як чотириколісні на суцільних коле­сах, так, пізніше, і двоколісні на колесах з прорізами) з’явилися в Північному Причорномор’ї ще в ІІІ тис. до Р.Х., і саме з цього часу починається розвиток вій­ськового транспорту на території Україні, в тому числі і колісниць [Чередничен­ко, Пустовалов, 1991]. Про можливість використання коней в колісничній упряж­ці ще в катакомбний час вказує знахідка цілого скелета коня в похованні ката­комбної культури у Нижньому Придністров’ї [Яровой, Четвериков, 1996].

Поява великої кількості зброї в похованнях цього періоду свідчить про зрос­тання значення війни в житті суспільств, відповідні зміни соціальної структури, які позначаються появою професійних воїнів, зародженням військової аристокра­тії. Безумовні свідчення ведення бойових дій не так часто знаходять на кістках людей доби бронзи. Це обумовлено і поганою збереженістю кісток, і тим, що до вивчення антропологам потрапляють далеко не всі матеріали. Проте окремі спо­стереження є. Так, на матеріалах поховань доби бронзи Волго-Уралського регіону були проведені такі спостереження [Кузнецов, Хохлов, 1998]: для ямної та полта- вкінської культур найбільш характерними поранень такі, що були заподіяні кам'яними сокирами-молотами, менша кількість поранень — стрілами та вузь­кими колючими знаряддями. Щодо стріл, то далеко не всі такі поранення зали­шали сліди на кістках, тож реальна кількість їх могла бути набагато більшою. Цікавими є спостереження про досить велику кількість переломів носових кісток, що, найвірогідніше, були заподіяні під час рукопашного бою.