Культурні процеси на Україні за доби пізнього енеоліту — ранньої бронзи

Культурні процеси за доби пізнього енеоліту — ранньої бронзи на матеріалах озброєння реконструюються таким чином:

З усіх нео-енеолітичних культур Європи Трипільська культура, на мою дум­ку, найбільш повно відповідає індоєвропейській прабатьківщині, особливо піз­нього періоду її існування, що передував розпаду спільноти і виділенню індоаріів і балтів.

Виникнення Трипільської культури, що було пов'язане з міграцією на Право­бережну Україну балканських племен — носіїв досить розвиненої відтворюваль- ної економіки, призвело до відносно швидкого становлення первісної цивілізації в цьому регіоні. Але господарство Трипільської культури, найбільшої та найроз­виненішої серед неолітичних культур України, було розраховане тільки на певні екологічні умови. В цілому це було господарство південного, близькосхідного ти­пу, і хоча в ході міграції на північ воно, в деякій мірі, набуло ознак пристосуван­ня до більш суворих природно-кліматичних умов, все ж його адаптаційні можли­вості були обмежені. Саме тому Трипільська культура, зайнявши практично всі простори лесових плато Правобережної України, не змогла просунутись ні далі на північ — у лісову зону, ні на схід — на територію лівобережного лісостепу. З тих же причин вони не вийшли і на простори східноєвропейських степів. Екстен­сивний характер господарства, поступове виснаження полів та пасовищ, знищен­ня лісів з одного боку, і досить швидке зростання кількості населення та коли­вання клімату — з іншого, не могли не призвести до демографічного напружен­ня.

Перші спроби вийти в лісову зону з відтворювальною моделлю господарства в Європі були зроблені культурою лійчастого посуду. Ці менш розвинені, ніж Три­пілля та інші культури балканського типу племена, витіснені в ліси на території сучасних Північної Германії та Польщі, змогли пристосувати своє господарство до більш суворих природно-кліматичних умов [Kosko, 1979]. У них вперше виникає господарство “пасторального” типу — досить рухливе лісове скотарство та підсіч­не землеробство. Такий спосіб ведення господарства швидко виснажував і без того бідні лісові ґрунти та вимагав періодичної зміни полів, пасовиськ, місць роз­ташування поселень. З іншого боку, він відкривав носіям відтворювальної еконо­міки шляхи до широких просторів європейських лісів. У Трипільську культуру протягом усього часу її існування постійно “вливалися” нові південні та західні культурні елементи. На ранніх етапах це була інфільтрація населення з боку спорідненої культури Кукутень, пізніше до цього додається Тісаполгар. З захо­ду — це культури лендельсько-полгарського кола, а пізніше — культур Баден, лійчастого посуду та кулястих амфор. Здебільшого це була інфільтрація (прони­кнення невеликих груп населення) в трипільське середовище, яка не призводила до значних культурних змін, і лише на пізньому етапі фіксується міграція досить великої групи племен культури кулястих амфор [Szmyt, 1999]. Ця міграція від­булась за часів деградації Трипілля. Племена культури кулястих амфор були носіями економіки нового “пасторального” типу. Але навряд чи необхідно пов’язувати перехід населення Правобережної України до пасторального госпо­дарства виключно з міграцією культури кулястих амфор. На пізньому етапі свого розвитку Трипілля відкрило власні шляхи виходу в інші природно-кліматичні зони. Перший — в лісову зону — це пам’ятки городської та софіївської груп, які займають території на північ та північний схід від основного трипільського маси­ву.

Саме з цього часу починається інтенсивне освоєння носіями відтворювальної економіки лісової та степової зон Східної Європи. До того лісова зона Східної Євро­пи була зайнята здебільшого мисливськими племенами. В степову зону носії неолітичної відтворювальної економіки почали проникати вже з VZ тис. до Р.Х. (буго-дністровська та дніпро-донецька культури [Археологія УССР, 1985], але цей процес відбувався поступово, на його початкових етапах щільність жителів у степу була досить невисока. Населення концентрувалось у заплавах рік, і далеко в степ, мабуть, не заходило. З початку ІІІ тис. до Р.Х. процес заселення степової зони зна­чно прискорюється, виникає ямна культурно-історична спільнота, що охоплює те­риторії від Дніпра до Уралу, щільність степового населення швидко зростає.

Треба зазначити, що другим великим центром відтворювального господарст­ва, що примикав до східноєвропейського степу з півдня, був Кавказ. Але природ­но-кліматичні умови Північного Кавказу — різкий перехід в цьому районі від зони субтропічного клімату до зони сухих степів — стримував кавказькі племена на шляху у напрямку півночі. Цей бар’єр змогла подолати лише майкопська культура, але вона вийшла в степ у ті часи, коли вже почалася могутня міграція на схід давньоямних племен, котрі відтіснили “майкопців” назад у передгір’я Ка­вказу. В результаті ямної міграції утворилась величезна спільнота степових скотарських племен, яка займала терени від Волги і Тереку на сході до Дунаю на заході [Нечитайло, 1999], тобто Північний Кавказ фактично став складовою час­тиною відносно єдиного етнокультурного степового східноєвропейського регіону.

Наприкінці енеоліту — початку доби ранньої бронзи на території Правобе­режної України починає функціонувати Карпато-Дніпровський центр культуро- генезу [Клочко, 1996а].

Трипіллі починають утворюватись локальні варіанти (чи окремі культури [Мов- ша, 1985]). Тобто, в цей час в рамках Трипільської культури починається процес культурогенезу, який на етапі С ІІ, з утворенням Усатівської та Софіївської груп (культур?), виходить за рамки цієї культури.

Міграція культури кулястих амфор на територію Волині та Поділля приско­рила трансформаційні процеси в культурах Трипілля і посилила міграції насе­лення з Правобережної України на схід, південь та захід. З цими міграціями, на мою думку, було пов'язане виникнення культур “шнурової кераміки”, Кемі- Обінської культури в Криму та Новосвободненської на Північному Кавказі, ямної культурно-історичної спільноти у східноєвропейських степах від Дністра до Ка­захстану. Міграція ямних та ямно-катакомбних племен аж до Алтаю стала пер­шою міграцією індоєвропейських племен на схід [Посредников, 1992].

Ці археологічні конструкції досить повно збігаються з конструкціями лінгвіс­тичними — перед нами вимальовується картина руйнації індоєвропейської мов­ної спільноти, виділення індоєвропейських та індо-іранських народів, початок великих міграцій тих і других.