Військова справа доби середньої бронзи

З неоліту до доби середньої бронзи на Україні простежуються кілька місце­вих транскультурних ліній розвитку окремих видів зброї, які свідчать про існу­вання досить довгих та стійких автохтонних традицій:

а) Лінія розвитку кам’яних сокир-молотів Бернашівка (раннє Трипілля) — Софіївка (пізнє Трипілля) — Гостра Могила (ранньоямна культура) — Аккер- мень (пізньоямна та катакомбна культури) — Бородіно (культура багатовали- кової кераміки).

б) Лінія розвитку кам’яних хрестоподібних булав Маріуполь (степовий нео­літ) — Підгороднє (катакомбна культура) — Бородіно (культура багатоваликової кераміки).

в) Лінія розвитку мідно-бронзових провушних сокир Соколово (постмаріу- польська культура) — Баньябюкк (ранньоямна культура) — Підлісся (пізньоямна культура) — Колонтаїв (катакомбна культура) — Рибаківка (культура багатова- ликової кераміки) (рис. 72).

З першої половини II тисячоліття до Р.Х. починаються якісні зміни у вій­ськовій справі східних індоєвропейців та індоіранців — збільшення довжини і ваги клинків, широке використання металевих втулкових вістер списів і досить швидке зростання їх довжини і ваги, поява металевих клювців та бо­йових тесел (що свідчить про розвиток захисного обладунку), введення поту­жних типів луків. У цей час відбувається розселення аріїв і індоіранців на величезній території, яка включає також і регіони Середньої і Передньої Азії та Індії, де знаходилися досить розвинені цивілізації. Головною перевагою аріїв і індо-іранців у війнах була бойова колісниця, яку вони використовува­ли дуже ефективно.

Про час і місце доместикації коня, а також про основні етапи використання коня у господарстві та військовій справі єдиної думки не дійшли. Є досить різні уявлення, але найбільш обґрунтованою і наближеною до реальності нам вида­ється теорія М.М. Чередниченка, який намітив три основні періоди у викорис­танні коня в степах Євразії [Чередниченко, 1987].

Другий період починається з першої половини II тис. до Р.Х. з появою узди з м'якими (шкіряними) вудилами та кістяними псаліями. В цей час коня почина­ють використовувати, перш за все, запрягаючи в колісницю. Їзда верхи все ще була обмеженою, узда з м'якими вудилами не могла забезпечити виїздки, необ­хідної для створення кінноти (для цього пристосовані лише металеві вудила).

Останній етап, який продовжується і сьогодні, почався з кінця II — почат­ку I тис. до Р.Х. з винайденням і широким розповсюдженням металевих вудил. З цього часу, поряд з використанням коня в упряжці возів або колісниць, по всій степовій полосі характерною стає їзда верхи. Степові племена пастухів переходять до кочового способу ведення господарства, а у військовій справі проходять революційні зміни — з'являється кіннота. Фактично, цю ж концеп­цію підтримують і українські палеозоологи П.В. Пучков та О.П. Журавльов [Putshkov, Zhuravlev, 1999].

Колісний транспорт у степах Євразії з'явився ще за доби ранньої бронзи. Бі­льшість дослідників пов'язують його походження з Близьким Сходом, проте, так чи інакше, але чотириколісні вози на дискових колесах, запряжені волами, були добре відомі степовим скотарям вже починаючи з ранньоямного часу. Можна ска­зати, що, починаючи з того часу, еволюція колісного транспорту у степах Євразії і на Близькому Сході проходила паралельно і, очевидно, була тісно пов'язаною. На початку II тис. до н.е. і на Близькому Сході, і в євразійських степах з'являються легкі двоколісні вози, часто на дискових колесах з прорізами — прообрази коліс зі спицями. Такий возик реконструювали М.М. Чередниченко та С.Ж. Пустовалов за матеріалами поховання катакомбної культури Марьївка у Запорізькій області [Чередниченко, Пустовалов, 1991]. На Близькому Сході такі возики були бойовим транспортом, їх навіть часто називають колісницями. Проте, то не зовсім вірно, скоріше, то були “праколісниці”, класичні колісниці на колесах зі спицями і на кінській упряжці виникають трохи пізніше.

Знахідки у похованнях ранньозрубного часу Поволжя кістяних псалій, кіс­ток коней та залишків двоколісних колісниць у могильниках сінташтинської і петровської культур Зауралля призвели до утвердження думки про широке ви­користання колісниць степовими суспільствами доби пізньої бронзи Євразії та існування в цих суспільствах соціальної групи воїнів-колісничників [Смирнов, Кузьмина, 1977, 54-57; Бочкарев, 1982, 20; Пряхин, Матвеев, 1988, 129; Генинг, 1990; Отрощенко, 1990, 108 та ін.].

Масоване використання колісниць, особливо проти народів, які до того з ними не зустрічалися, призводило до надзвичайних військових успіхів. Маємо тому до­сить багато історичних прикладів, наведу з них — завоювання Вавилона кассітами та Єгипта гіксосами. Деякі дослідники історії військової справи порівнюють коліс­ниці, за ефектом їх військового використання, з танками. На колісниці, як і на та­нку, не міг воювати будь-хто — тому треба було вчитися, для того потрібні були багаторічні тренування, починаючи з дитинства. Тож, разом із колісницями у сус­пільстві виникає нова суспільна верства (чи модернізується стара аристократія усатівського типу ?) — професійних воїнів-колісничників, кшатріїв, роди яких на­магаються “узурпувати” військову справу, право носити зброю і вести війну, а за­одно і взагалі владу, претендуючи на виключне право бути “царями”.

Саме масованим використанням колісниць я пояснюю швидке захоплення “покровцями” величезної території від Уралу до Дніпра. Рейди покровських колі- сничників фіксуються знахідками зброї у Нижньому Подунав'ї та у всьому Подні­стров'ї, аж до верхів'їв Дністра (стріли на поселенні Яструбичі). З того часу коліс­ниці переймаються європейцями і розповсюджуються від Греції до Скандинавії. Про комплекси озброєння колісничників на Україні говорити важко — таких знахідок у нас поки що просто нема.

Безумовно, то був прототип складного лука скіфського типу. Н.І. Шишліна пов'язує його походження з Сибіром, орієнтуючись на найдавніші знахідки кіс­тяних накладок з Прибайкалля [Окладников, 1950].

Сагайдачні набори стріл із поховань зрубної культури складаються з 4-5 або ж з 8-9 штук. Сагайдаки були виготовлені з берести [Шишлина, 1990, 27]. Ско­ріше за все, “покровці” на етапі своєї західної експансії використовували великі прості луки з великими вістрями стріл, а пізніше, на етапі стабілізації культурної ситуації, знову повернулися до використання короткого складного лука. Великий лук був далекобійним, але важким, в той час, як короткий складний лук міг бути не менш далекобійним, але набагато більш скорострільним. До того ж, з корот­ким луком легше було повертатися у вузькому кузові колісниці.

На кістяні тригранні вістря стріл зрубної культури дослідники давно вже звер­нули увагу, використовуючи їх для розуміння витоків утворення комплексу мате­ріальної культури скіфів. Так, А.М. Тальгрен у гіпотезі, висунутій У 1920-х роках, про витоки скіфської культури у зрубній, вказав на знахідки у зрубних похованнях тригранних втулкових кістяних вістер стріл, подібних до бронзових вістер скіфсь­кого часу [Tallgren, 1926].

1. Найдавніші кістяні тригранні, з гострими кінцями граней та схованою втулкою, вістря стріл з'являються в комплексах абашівської та ранньозрубної покровської культур Доно-Волзького регіону. Як приклади таких комплексів мо­жна навести: Покровські кургани Поволжя [Rycov, 1927, 18], знахідки на Успен­ському поселенні [Синицын, 1947, рис.4], похованні VI кургану біля хутора Істо­мін [Васильев, 1975, рис. 4: 1, 2], абашівському похованні в кургані біля с. Староюрьєво [Пряхин, 1972, рис. 2]. (рис. 73: 1). У “покровських” сагайдачних наборах вони зустрічаються разом із кременевими вістрями покровського та сей- минського типів і з кістяними вістрями інших типів — кулеподібними, ромбічни­ми та чотиригранними у перетині.

2. Під час експансії “покровських” племен на захід такі стріли потрапляють на Лівобережну Україну. До цього часу відносяться знахідки на поселенні хутір Божків біля с. Федорівка на Дніпрі (рис. 73: 2). Такими стрілами були поранені небіжчики у похованнях Новоолександрівка 1.2 та Андріївка 1.7.

3. Пізніше тригранні кістяні вістря досить широко розповсюджуються на пам'ятках бережнівсько-маївської зрубної культури Лівобережної України, при чому вони дещо зменшуються. Серед таких знахідок можна назвати: Кіровське поселення в Степовому Криму [Лесков, 1970, рис. 29], Чикалівське поселення поблизу Кременчука [Шарафутдінова, 1964, рис. 6], Пересадівське поселення на Інгулі (рис. 73: 5, 6).

4. Як подальшу модифікацію цього типу стріл бережнівсько-маївськими племенами можна розглядати черешкові вістря з тригранними голівками з поселення Кірове [Лесков, 1970, рис. 29]. Такі ж стріли були знайдені на саба- тинівському поселенні Степове на Миколаївщині та на поселенні культури Ноа Магала на Дністрі [Смирнова, 1972, рис. 8] (рис. 73: 3, 4). Тонкий загост­рений черешок у таких стрілах призначався, найвірогідніше, для древків з очерету. На використання стріл з очерету зрубними племенами також вказу­ють знахідки кістяних черешкових “яблучок” для вставлення тятиви лука (на­приклад, поховання біля с. Черебаєво [Синицын, 1959, рис. 2: 1]. Такі “яблуч­ка” були потрібні тільки для стріл з очерету, бо на дерев'яних стрілах вони вирізалися на самому древку. Якщо знахідки бережнівсько-маївських стріл на поселеннях сабатинівської культури можуть свідчити або про збройні сутички, або ж (спираючись на знахідки зрубної кераміки на цих поселеннях) про до­сить тісне співіснування, то знахідки таких стріл на поселеннях культури Ноа більш певно можна трактувати як свідчення військових походів бережнівсько- маївських племен у Прикарпаття.

5. Модифікація покровських стріл населенням Лівобережної України також призвела до появи кістяних трилопатевих вістер — як з виступаючою втулкою, так і зі “схованою” знахідки на Лівенцівському [Братченко, 1969, рис. 11: 12, 13] та Кіровському [Лесков, 1970, рис. 29] поселеннях (рис. 73: 7). Саме такі стріли вперше почали виготовляти з бронзи на Кіровському поселенні. У ливарній фор­мі з цього поселення мною були відлиті великі трилопатеві вістря з довгими гост­рими кінцями лопатей — шипами. Варіюючи довжину сердечника для втулки, у кіровській формі можна було відливати як стріли з виступаючою втулкою, так і з “схованою” [Клочко, 1980] (рис. 73: 8).

Отже, вже в “сабатинівський час” на Лівобережній Україні з'являються усі три типи вістер “скіфських” стріл — тригранні з “схованою” втулкою, трилопатеві з “схованою” втулкою і трилопатеві з виступаючою втулкою (останні два типи — як кістяні так і бронзові) — які можна розглядати як прототипи скіфських вістер стріл “класичної” доби. Від стріл скіфського часу зрубні стріли України відрізня­лися лише більшими розмірами.

6. В білозерський час розміри кістяних вістер зменшуються, ще більше на­ближаючись до скіфських. Це вістря з Кіровського поселення (рис. 73: 9), посе­лення Бабине IV [Ильинская, 1955, табл. 1: 8] (рис. 73: 10) та Суботівського горо­дища чорноліської культури (рис. 73: 11). Тож можна стверджувати, що давньо- зрубна традиція тригранних вістер стріл на Лівобережній Україні в середовищі бережнівсько-маївської зрубної культури стає місцевою і доживає, практично, до передскіфського часу.

7. В ранньоскіфський час сагайдачні набори складалися переважно з бронзо­вих стріл східноєвразійських типів (що мають у нас назви “келєрмеський”, “ран- ньожаботинський”, “жаботинський”) — дво- та трилопатевих з листоподібною го­лівкою і виступаючою втулкою, досить часто з шипом на втулці. Усі ці типи стріл генетично пов'язані з андронівською культурною традицією [Аванесова, 1991] і розповсюдилися у західній частині Євразії під час міграції ранньоскіфських пле­мен. Але в деяких наборах цього часу зустрічаються і поодинокі тригранні та трилопатеві бронзові вістря, що, з одного боку за формою нагадують кістяні вістря зрубних типів, а з другого — скіфські вістря другої половини V — IV ст. до Р.Х. Ареал їх розповсюдження досить широкий — поховання біля с. Єнджа в Болгарії [Тереножкин, 1976, рис. 16: 6, 7] (рис. 73: 12), Олексіївський курган [Тереножкин, 1976, рис. 82: 27], могильник Самтавро з Грузії, Келєрмеські кургани (рис. 73: 13), курган 406 біля с. Журівка [Іллінська, 1973, рис. 2: 6в-д], поховання в Куланурх- ві, Абхазія [Іллінська, 1973, рис. 4: 4е-з], Джерар (Передня Азія) [Іллінська, 1973, рис. 5: 2е] (рис. 73: 14—16) — тобто всюди, де були помічені факти найбільш ран­нього перебування скіфів, або ж їх військових походів.

З першої половини V ст. до Р.Х. трилопатеві та тригранні бронзові вістря зрубних (що мають у скіфології назву “пізньоскіфських”) типів у сагайдачних на­борах скіфських вояків починають витісняти стріли східноєвразійських (що ма­ють назву “ранньоскіфських”) типів. Остаточне витіснення “ранньоскіфських” форм вістер стріл “пізньоскіфськими” датується А.І. Мілюковою серединою V ст. до Р.Х. [Мелюкова, 1964, 23].

З усього цього можна зробити такі висновки: а) скіфські тригранні та трилопатеві вістря стріл походять від кістяних вістер бережнівсько-маївської зрубної культури України і є вкладом місцевого населення (або ж, інакше, “місцевого культурного компонента”) в формування культури Європейської Скіфії; б) таке довге існування та еволюція вістер стріл — протягом тисячі років — пов'язане, вірогідніше за все, з еволюцією короткого складного лука скіфського типу.

У 35 похованнях зрубної культури Поволжя знайдена велика кількість фрагментів луків та стріл [Шишлина, 1987]. Досить часто в цих похованнях зу­стрічається і інша зброя, яка в той же час виступає як символи влади (списи, сокири, булави). Н.І. Шишліна вважає, що це поховання вождів племен, родо­вих старійшин, військової старшини та, взагалі, військової верстви. Багаті по­ховання військових вождів відомі і в інших східних культурах цього часу — у сейминсько-турбінській, андронівській, абашівській. Заснування традиції вико­ристання луків як символів влади, цілком вірогідно, можна віднести до доби бронзи. Подальшого свого розвитку вона набуває у скіфів та в Парфії (“скіфсь­кий лучник” — “парфянський лучник” [Раевский, 1972, 1985]). Стріла в похо­ванні могла заступати лук, тож знахідки луків у похованнях доби пізньої брон­зи дуже нечисельні.

Отже, за часів середньої бронзи на Україні, під впливом культур Волго- Уралля, досить швидко був здійснений перехід від систем озброєння ранньоб- ронзового типу (фактично, трохи модернізованого неолітичного типу) до нової “колісничної” системи, у якій на першому місті стояв далекобійний лук, потім важкий довгий спис, а вже потім зброя ближнього, рукопашного бою — сокири, булави, кинджали.