Покровська зрубна культура
За старою концепцією зрубна культура була чи не найбільшою культурою доби бронзи в Євразії і охоплювала величезний регіон від Подністров'я до Уралу [Кривцова-Гракова, 1955]. Пізніше цей ареал був дещо скорочений на схід до лівобережжя Дніпра за рахунок виділення Сабатинівської культури [Шарафутдинова, 1982, 1986; Черняков, 1985], а сама концепція єдиної зрубної культури була замінена зрубною культурно-історичною спільністю [Чередниченко, 1986], в рамках якої В.В.
Отрощенко виділив дві самостійні культури (східну — “Покровську” та західну — “Бережнівсько-Маївську”) [Отрощенко, 1994].У цьому розділі розглядається тільки озброєння Покровської культури на Україні. Критеріями для виділення “покровсько-зрубної” групи озброєння на території України мені слугували: а) форми, що є типовими для пам'яток зрубної культури Поволжя; б) форми, “зрубна” належність яких встановлюється знахідками у комплексах з керамікою зрубної культури. Велике значення для виділення зрубних типів бронзових виробів мають знахідки ливарних форм на поселеннях зрубної культури Мосоловське на Дону [Пряхин, Сагайдак, 1975] та Усове Озеро на Сіверському Дінці [Березанская, 1990].
Лук і стріли. Найкраще ця категорія озброєння зрубної культури представлена у пам'ятках міжріччя Дона і Волги. Як показують дослідження Н.І. Шишліної, лук займав важливе (якщо не головне) місце у озброєнні зрубної культури [Шишлина, 1990]. “Зрубники” використовували луки двох типів: простий та складний. Простий довгий лук мав товсту тятиву та стріли довжиною до 80 см і до 1 см у перетині. З таким луком було пов'язане використання великих важких кременевих вістер сейминського типу.
Складний короткий лук зрубної культури мав стріли довжиною до 67 см з кістяними вістрями в 3—5 см та кістяними ж “вушками”. Перетин таких стріл — 7— 8 мм. Це був лук з тонкою легкою тятивою, з кістяними та роговими кінцевими накладками, потужний та тугий.
Під час його використання необхідні були захисні пластинки для рук та кільця для натягування тятиви [Шишлина, 1990, 34]. Кістяні вушки-втоки вказують на використання очерету для виготовлення стріл, що було більше характерне для зрубних племен Заволжя [Малов, 1991].Для ранньозрубних пам'яток межиріччя Дону і Волги характерними є кременеві видовжено-трикутні вістря стріл двох варіантів: з коротким заокругленим черешком (сейминський тип) та з рівним низом (покровський тип) [Шишлина, 1990], наприклад, вістря з кургану біля с. Селезні Тамбовського району [Моисеев, 1996] та поховання біля ст. Голубинської на Дону [Мамонтов, 1996, рис. 2: 4] (рис. 68: 1—6). Стріли покровського типу є, фактично, збільшеними копіями стріл дав- ньоямного типу.
Найбільш повно типи ранньозрубних кременевих вістер стріл часів “покров- ської експансії на захід” представлені в матеріалах Лівенцівської фортеці, яку відносять до культури багатоваликової кераміки [Братченко, 1976]. Цю фортецю, що була розташована в низов'ї Дону, “покровці” взяли штурмом, буквально закидавши її стрілами. Серед лівенцівських знахідок “зрубних” типів вирізняються листоподібні стріли без виділеного черешка та черешкові великі і маленькі вістря (рис. 68: 7-26). Такі вістря характерні для культур лісової зони Східної Європи. Вони свідчать, що ті лісові мисливці брали участь у “покровській” навалі, а знахідки таких вістер у степових похованнях Поволжя та Зауралля вказують на те, що степові колісничні в цей час запозичили у лісовиків їх великі потужні луки.
Кістяні вістря стріл з покровських пам'яток України поділяються на такі типи: черешкове, ромбічне у перетині вістря з Ільїчівського поселення (рис. 68: 27) має чисельні аналогії у курганах давньозрубного часу Поволжя. На мою думку, такі вістря є кістяними варіантами кременевих вістер сейминського типу.
Тригранне вістря з гострими кінцями граней та прихованою втулкою з с. Федорівка Запорізької області (рис. 68: 28). Має чисельні аналогії у ранньо- зрубних пам'ятках Поволжя та Подоння.
Такими вістрями були поранені небіжчики (КБК) у похованнях Андріївна 1.7 Донецької області [Клименко, 1997] та Новоолександрівка 48.2 Ростовської області (розкопки Є.І. Безпалого) (рис. 68: 29, 30). Варіантом цього типу є тригранні вістря з рівним низом, як, наприклад, вістря з поселення Чикалівка біля Кременчука [Шарафутдинова, 1964, рис. 6] (рис. 68: 31).Кулеподібне втулкове вістря з поселення Капітанове (рис. 68: 32). Такі вістря знайдені у деяких давньозрубних похованнях, наприклад, у кургані біля с. Черебаєво [Синицын, 1959, рис.2]. Такі ж вістря походять із багатьох сабатинів- ських та білозерських поселень, що дозволяє розглядати Північне Причорномор'я як основний регіон їх використання [Klochko, 1993].
Вістря списів. Знахідка на поселенні Усово Озеро уламка ливарної форми вістря списа дозволяє охарактеризувати деякі риси цього виду “покровської” зброї на Україні. Такими рисами є три широко розставлені валики на втулці (рис. 69: 3). Спис з такою втулкою знайдений у селі Іванівка Голопристаньсько- го району Херсонської області [Кривцова-Гракова, 1955] (рис. 69: 2). Гостролиста форма пера та товста нервюра зближують його з вістрями сейминського та голо- вурівського (див. наступний розділ) типів. Знахідки наконечників списів сейминського типу відомі у зрубних курганах Поволжя [Кривцова-Гракова, 1955]. Валики на втулці здебільшого характерні для лобойківських вістер златополь- ського типу (див. наступний розділ). Тож знахідки з Усова Озера та Іванівки, скоріше за все, репрезентують тип вістря, характерний для зрубної культури Лівобережної України.
До зрубної культури також віднесене коване з гостролистим пером та довгою згорнутою втулкою вістря з Полтавського музею (рис. 69: 1). Близьке за формою вістря походить із поховання 2 кургану 15 біля Покровська у Поволжі [Tallgren, 1926, fig. 50: 1] і є одним із найпізніших кованих списів у Східній Європі.
Бойові сокири. До недавнього часу зрубна культура відносилась до тих культур, що використовували втулкові сокири — кельти.
Відділення від неї краснома- яцьких, лобойківських, кардашинських та завадівських металевих виробів, включаючи всі північнопричорноморські кельти, остаточно виключило зрубну культуру з числа “кельтових” культур (див. наступний розділ). У той же час, знахідки ливарних форм для відливання обушкових сокир на поселеннях Усово Озеро та Мосоловське [Пряхин, Сагайдак, 1975, рис. 4; 5: 1, 2] показують, що саме провуш- ні сокири були головним видом ударної зброї та знаряддями праці зрубної культури. Сокири з Мосоловського поселення належать до пізнього “широковислообушного” типу за Е.М. Чернихом [1970, 58]. Однією з головних відзнак цього типу є розташування ливника на “брюшку” сокири. Така сокира з залишками ливника на “черевці” походить із Дивногорська Воронезької області [Tallgren, 1926, fig. 90: 7] та з хут. Бабенкова на Сів. Дінці [Старовинності Ізюмщини, 1928, таб. 20: 12] (рис. 69: 7). Найбільш західною знахідкою таких знарядь є кам'яна ливарна форма з колекції О. Поля, знайдена у Дніпропетровській області [Tallgren, 1926, fig. 99: 5] (рис. 69: 6). Цей тип є найбільш пізнім проявленням лінії розвитку сокир “колонтаївського” типу катакомбної культури.Сокири, що реконструюються за ливарними формами, знайденими на поселенні Усово Озеро, за формою лез близькі до сокир “широковислообушного” типу (рис. 69: 5), але зруйнованість тих частин форм, де були розташовані обухи сокир, утруднює визначення типу цих сокир. До того ж, на ливарних формах з Усово Озера немає додаткових ливників на “брюшках” сокир, вірогідніше за все, вони відливались у провушну частину. Така техніка лиття в цілому є архаїчною для доби пізньої бронзи, проте її використання в цей час фіксується також на сокирах “урекського” типу Прикубанського центру металообробки (XV/XIV — XIII ст. до Р.Х.) [Кореневский, 1981, 36]. Форма лез та техніка лиття сокир з Усова Озера ближче всього стоїть також до сокир “костромського” типу КБК, подальшим продовженням лінії розвитку котрих вони є.
Бойове тесло.
Досить виразно бойова функція проявляється у виробі з поховання 2 кургану 1 біля с. Гнаровське Вільнянського району Запорізької області (рис. 69: 11). Це бронзове “тесло” відлите у відкритій ливарній формі, потім лезо і черешок насаду були проковані, довжина виробу 13,5 см. Аналогічні знаряддя були знайдені у IV та V шахтових гробницях Мікен. На одному з них, на вузькому кінці, збереглася дерев'яна голівка, прикрашена циркульним орнаментом (рис. 69: 8). Типологічно близькі вироби знайдені також у похованнях у Лангдгаді (Данія) та у Грюндерунге (Північна Німеччина) (рис. 69: 9, 10). К. Голдман вважає ці знаряддя зброєю ударної дії типу клювців [Goldmann, 1981].Булави. Знайдені, переважно, у давньозрубних пам'ятках Поволжя. За формою навершя поділяються на декілька типів.
1. Хрестоподібні. У кургані 7 Натальїнського могильника біля с. Натальїно Балаковського району Саратовської області знайдене лите бронзове хрестоподібне навершя булави [Малов, 1991, 13] (рис. 70: 1). Висота виробу 3, 8, зовнішній діаметр втулки — 2,5 см. Корпус булави конусоподібний з чотирма “гульками” — виступами. Низ втулки посилений валиком. Виступи в середині порожні, на одному з них є наскрізний отвір діаметром 2 мм, що протинає “гульку” до отвору втулки. Вірогідніше за все, в цей отвір забивався клин для фіксації держака у втулці. В порожнинах знаходяться кульки металу, завдяки чому річ дзвенить. На мою думку, такий складний в технологічному відношенні виріб можна було виготовити лише у двоскладовій ливарній формі з використанням глиняного вкладиша з чотирма виступами для отримання отвору втулки та порожнин у “гульках” і металевого стрижня для отримання наскрізного отвору в одній із “гульок”. Ця булава є металевою модифікацією північнопонтійських кам'яних булав типу “Маріуполь — Бородіно”. М.М. Малов нараховує у похованнях зрубного часу Вол- го-Донського міжріччя ще три кам'яні хрестоподібні булави, в тому числі і з Ми- кольського могильника, к.1, п.5 (рис. 70: 2). Він пов'язує їх походження з нижньо- волзьким неолітом [Малов, 1991, 33], не враховуючи знахідки на території України.
Я вважаю, що хрестоподібні булави слід розглядати в межах загальної східноєвропейської лінії розвитку цього виду зброї, яка охоплювала Північне Причорномор'я і Поволжя. Про бойове використання хрестоподібних булав у “зрубний” час свідчить спостереження П.Ф.Кузнєцова та А.А.Хохлова [1998, 33], зроблене на черепі з синташтинсько-потапівського поховання з 8 кургану Потапівського могильника.2. Еліпсоподібні. У кургані 6 Натальївського могильника знайдено навершя булави еліпсоподібної форми, виготовлене з темно-зеленого серпентиніту. Висота виробу — 2,5, діаметр — 5,5 см. Діаметр втулки у нижній частині — 1,5, а в верхній звужується до 1 см. Близьке за формою навершя походить з Биково 1.1.5 [Малов, 1991, 15, 36; рис. 7: 4, 7] (рис. 70: 3, 4). У похованні Пришиб 2.40 на Донеччині [Гершкович, 1982, рис. 5: 1] була знайдена еліпсоподібна булава, близька за формою до натальївської (рис. 70: 6). Для Східної Європи це досить рідкісний тип булав, більше характерний для Близького Сходу, де він з'являється ще в ранньому неоліті (наприклад, у Єгипті) [Muller-Karpe, 1979], проте, їх можна розглядати і як подальший розвиток сплющено-кулястих катакомбних булав.
3. Кулясті. У кургані 10 Натальївського могильника знайдене кулясте навершя булави, виготовлене з блідо-зеленого серпентиніту. Найбільший діаметр — 7, висота 6 см. Нижній діаметр втулки — 2, верхній — 1,5 см. Така ж булава знайдена в похованні Єрзовка 3.1.3 (рис. 70: 5, 7). Варіантами цього типу можна вважати “сплющені” булави — знахідки з поховань Подклетноє 13.2, В. Баликлєй 6.6 [Малов, 1991, рис. 7] та Ясинівка 2.3 на Донеччині [Житніков, Циміданов, 1999, рис. 1] (рис. 70: 8-10).
Усі типи “покровських” булав були широко розповсюджені у пам'ятках ямно- катакомбного часу Східної Європи.
Кинджали (точніше, бойові ножі) зрубної культури — це знаряддя з вузьким листоподібним лезом, пласким упором та загостреним на кінці пласким черешком (типи Н-30 та Н-32 за Є.М.Чернихом). В якості зброї нами розглядаються тільки вироби з довжиною леза не менше 10 сантиметрів. Вірогідніше за все, цей тип є подальшим продовженням лінії розвитку ножів катакомбної культури. На Україні такі кинджали знайдені: у Чутовському районі Полтавської області, на поселенні Капітанове [Чередниченко, 1970, рис. 1: 6], у селі Козинці Переяслав- Хмельницького району [Березанская, 1986], на поселенні Калинівка під Донецьком, на поселенні Янохіно на Харківщині, між селами Обухівка та Сугаківка Дніпропетровської області [Черных, 1976, 118], Городище 4.1 на Луганщині [Гершкович, 1996, рис. 4: 3] (рис. 71: 1—6). Широке розповсюдження таких кинджалів на сході та знахідки на поселеннях зрубної культури на Україні дозволяють надійно пов’язувати цей тип кинджалів з Покровською культурою і датувати його 17— 16 ст. до Р.Х.
Подальшим продовженням цієї лінії розвитку є кинджали з більш широким лезом та виділеною нервюрою. Це знахідки у селах Берестяги та Гришинці Канівського району, з району Дніпровських порогів [Черных, 1976], с. Прибужжя Доманівського району Миколаївської області (рис. 71: 8—12). Виробництво таких кинджалів ливарниками зрубної культури фіксується знахідкою ливарної форми на поселенні Усово Озеро (рис. 71: 7). Більш широке листоподібне лезо та виділена тонка нервюра, виконана у техніці лиття (у класичних зрубних ножів ребро на лезі сформовано ковкою), скоріше за все, є результатом впливів сабатинівських та лобойківських металургійних традицій на ливарне виробництво покровських племен. Такі кинджали характерні здебільшого для території України і їх можна розглядати як місцевий, відносно пізній варіант “покровських” кинджалів.
Тож на наявних на сьогодні матеріалах найбільш надійно виділяються тільки три види зрубного озброєння на Україні — кременеві вістря стріл кількох варіантів “сейминського” типу, “широковислообушні” провушні сокири та кинджали з плоским упором “зрубного” типу. В цілому, це озброєння характерне для покровського та сейминського хронологічних горизонтів Східної Європи, що були синхронізовані М.М. Чередниченком із центральноєвропейським періодом Bz A2 [Чередниченко, 1977], що датується 17—16 ст. до Р.Х. Враховуючи матеріали поселення Усово Озеро, цю групу озброєння можна синхронізувати з періодами Bz A2 — BzB1 Центральної Європи і датувати 17-15 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993]. Зміни у європейській хронології останніх років, пов’язані з прогресом у галузі радіовуглецевого датування, дозволяють передбачати, що ці хронологічні рамки з часом будуть “понижені” до 18 ст. до Р.Х. Пізніше на території, зайнятій пам’ятками покровської зрубної культури на Україні, розповсюджується лобо- йківське (бережнівсько-маївське) та, подекуди, сабатинівське (красномаяцьке) озброєння.