Культура багатоваликової кераміки

Вістря стріл. Кременеві вістря стріл, знайдені на поселеннях та в похован­нях, віднесених до культури багатоваликової кераміки, можна розділити на декі­лька груп:

Група а) “ямно-катакомбна”.

У похованні Беєва Могила 3 у Північному Надазов'ї знайдено сагайдачний набір, що складався з 7 кременевих вістер [Полидович, 1993, рис. 52: 1], з них: 4 видовжено-трикутних з неглибокими виїмками (“давньоямний” тип) та три корот­ких листоподібних з неглибокою закругленою виїмкою (“ранньокатакомбний” тип) (рис. 60: 8—14). Стріли “пізньокатакомбного” типу більш видовжено-листо- подібні та мають більш глибокі виїмки. У похованні Князеве 1.5, судячи з описів, було знайдено 6 таких же вістер з неглибокими виїмками. У цьому похованні бу­ла простежена довжина древка стріли, яка дорівнювала 60 см, при діаметрі 0,9 см [Братченко, 1989, 77]. Такі розміри вказують на досить великий лук, за­вдовжки не менше одного метра.

У похованні Близнюки 1.1 [Литвиненко, 1999, рис. 1: 17—19] знайдено одне ви- довжено-трикутне вістря “давньоямного” типу, одне листоподібне вістря типу “Баби­не” (див. далі), і одне трикутне вістря “ранньокатакомбного” типу (рис. 60: 15—17). На поселенні Кременчук на Південному Бузі [Литвиненко, 1999, рис. 4: 5—7] знайдено два вістря “ямного” типу і одне “ранньокатакомбного” (рис. 60: 18—20).

Небіжчик із поховання Нові Раскаєнці 1.15 в районі Штефан Воде Молдови [Яровой, 1990, рис.

Група б) “КБК”. Досить упевнено до культури багатоваликової кераміки мо­жна віднести великі листоподібні стріли з неглибокою серпоподібною виїмкою (тип “Бабине”) з поселення Бабине 3 на Дніпрі [Березанская, 1986, рис. 10: 12, 13; Литвиненко, 1999, рис. 1: 1-3] (рис. 60: 25-27). Ці вістря дуже близькі за формою та технікою виготовлення до вістер типу “Межановиця”, характерного для куль­тур шнурової кераміки заходу України, але відрізняються більшими розмірами та вагою. Стріли типу “Межановиця” у Подніпров'ї почали використовувати ще в катакомбний час. А збільшення їх розмірів та ваги за доби середньої бронзи мож­на гіпотетично пояснити необхідністю протидії великим важким лукам “покров- ців” (див. далі), що представлені в пам'ятках України стрілами сейминського та інших східних типів. З наявних на сьогодні даних можна заключити, що тип “Ба­бине” є досить локальним, характерним тільки для КБК і зустрічається тільки на схід від Дніпра. У пізньокатакомбному (багатоваликового часу) похованні “майс- тра-стрілочника” Шахта 22, поховання 3.3 біля м. Орджонікідзе Дніпропетровсь­кої області [Николова, Бунятян, 1991, 128-136] разом з кам'яними абразивами для виточування древків стріл, віджимників-ретушерів та кременевої сировини, було знайдено три закінчених кременевих вістря стріл — два великих черешко­вих вістря “сейминського” типу та одне листоподібне із неглибокою виїмкою (тип “Бабине”) (рис.

У похованні Текстильщик 2.5 [Березанская, 1986, рис. 9: 4-7] знайдені два лис­топодібних вістря з глибокою виїмкою типу “Бабине” та два черешкових вістря сей- минского типу з обламаними черешками (рис. 60: 31-34). Судячи з того, що у “сей- минских” вістер з цього поховання були обламані черешки, можна припустити, що небіжчик був поранений ними, а його власними були стріли типу “Бабине”.

На мою думку, традиція виготовлення стріл типу “Бабине” на Лівобережній Україні була пов'язана з найпізнішими “катакомбниками” (“інгульцями” ?). По­одинокі кременеві листоподібні вістря з неглибокою серпоподібною виїмкою типу Бабине (поранення ?) походять із поховань в курганах Кулішівка 425.5б; Керчик 17.9 [Литвиненко, 1999, рис. 1: 9, 13]; з поховання біля с. Миколаївка Волновась- кого району Донецької області [Привалов, Литвиненко, 1996, 77, рис. 1: 12]; Мо- лодогвардійськ 2.5; В.Знам'янка 15.70; Новопідкряж 4.1.5 [Литвиненко, 1999, рис. 1: 8, 11, 12]; Новопідкряж 5.1.1 [Ковалёва, Волкобой, 1978, 44, рис. 1] (рис. 60: 35-41). Такі ж поодинокі вістря типу “Бабине” знайдені серед кісток грудної кліт­ки (поранення) у пізньокатакомбному похованні Цілинне 6.4 в Криму [Генинг, Корпусова, 1989, рис. 19: 2] та у похованні у підбої Добрянка 1.3 у Ямпільському районі Вінницької області [НА ІА НАНУ: Загоруйко, 1996, рис. 7: 4].

Група в) “покровська”. У цю групу включені вістря стріл східних типів, які були знайдені у похованнях та на поселеннях часу культури багатоваликової ке­раміки України та прилеглих до неї регіонів.

Небіжчик у похованні Артема 1.3 у Східному Надазів'ї, віднесеному Р.А. Лит- віненко до найпізнішого 3 хронологічного горизонту КБК [Литвиненко, 1996, рис. 1, 23] був поранений коротеньким кременевим черешковим вістрям (варіант сей- минського типу). Кременеві вістря різних варіантів сейминського типу (великі гостролисті з невеликим язикоподібним черешком) — як свідчення поранень — знайдені у похованнях Нагавський 2.1.4; Близнюки 1.1 [Литвиненко, 1999, рис. 2: 9, 10]; Калинівка 1.4 [НА ІА НАНУ: Кубишев, 1984/11]; Попів Яр 6.3; поселення Бабине 3 [Литвиненко, 1999, рис. 2: 12, 13] (рис. 61: 1-5). Такі вістря характерні для широкого кола лісових і лісостепових культур Поволжя, Приуралля та Зау­ралля багатоваликово-сейминсько-покровського часу.

У похованні Ростов-Схід 5.3; на поселенні Лівенцівка 1 [Литвиненко, 1999, рис. 2: 1, 2], на Лівенцівській фортеці [Братченко, 1976, рис. 68: 13-17, 20-23, 26­28] та у похованні Кулішівка 425.5 [Березанская, 1986, рис. 6: 10] знайдені великі кременеві гостролисті вістря з невеличким прямокутним черешком (рис. 61: 6-8). Ці вістря також відносять до варіантів стріл “сейминського” типу.

Листоподібні вістря з поховання Ясирів 1.8.9 [Литвиненко, 1999, рис. 2: 8] та Лівенцівської фортеці [Братченко, 1976, рис. 68: 9-12]; листоподібні з загостре­ним низом із поховання Кулішівка 425 в, г [Литвиненко, 1999, рис. 2: 5, 6] та Лі- венцівської фортеці [Братченко, 1976, рис. 68: 7-8], листоподібні зі звуженим рів­ним низом із поховання Котлубань 4.1.4 та поселення Лівенцівка 1 [Литвиненко, 1999, рис. 2: 3, 14] та невеличкі трикутні вістря з поховання Високе 1.1 [Литви­ненко, 1999, рис. 2: 7], поселення Титарівка в Старобешевському районі Лугансь­кої області [НА ІА НАНУ: Шаповалов, Кравец, 1985, рис. 24] та Лівенцівської фо­ртеці [Братченко, 1976, рис. 30-32] (рис. 61: 9-15) подібні до стріл з сагайдачних наборів, знайдених у похованнях ґрунтового могильника біля с.

У похованні Новоандріївка 4.1, на поселенні Лівенцівка 1 [Литвиненко, 1999, рис. 2: 15] та на пізньокатакомбній фортеці Байда (острів Хортиця на Дніп­рі) [Pustovalov, 1996, abb. 3, 1-3] знайдені великі трикутні вістря неолітичного типу (?) (рис. 61: 16-17). На фортеці Байда їх знайдено досить багато, що дозволяє припустити їх належність руйнівникам цієї цитаделі. Але визначити культурну належність цих нападників я не можу — знахідки таких вістер у культурно ви­значених “закритих” комплексах мені невідомі.

У кургані біля ТЕЦ-2 у м. Ростов-на-Дону знайдене велике бронзове череш­кове вістря стріли [Ильюков, 1991, рис. 8], подібне до вістря з поховання 7 могильника Сінташта 2 в Заураллі [Генинг, Зданович, Генинг, 1992, рис. 185: 5] (рис. 61: 18).

Небіжчик із поховання Холмське 2.37 в Ізмаїлському районі Одеської області [НА ІА НАНУ: Гудкова, 1978/15] (помилково віднесеного до ямної культури) був поранений кістяною гостролистою з загостреним низом стрілою (рис. 61: 19), поді­бною до кістяних вістер стріл із курганів 14 і 16 Покровського могильника зрубної культури Поволжя [Tallgren, 1926, abb. 20, 23].

Така велика кількість вістер стріл східних типів, знайдених на пам'ятках до­би середньої бронзи України, дозволяє досить впевнено стверджувати, що десь наприкінці існування культури багатоваликової кераміки на цю територію, перш за все на лісостепову і степову зони Лівобережжя, насунула навала східних наро­дів (“Покровська” експансія за В.В. Отрощенком [Отрощенко, 1994]).

Вістря дротиків. Кременеве видовжено-трикутне вістря з рівним низом, оброб­лене струмистою ретушшю, походить із поховання 4 кургану біля п. Сонячний Запо­різької області, віднесеного до культури багатоваликової кераміки [Плешивенко, 1996, 72-74; рис. 1: 5] (рис.

Унікальне вістря дротика, виготовлене з белемніту (викопного скам'янілого мо­люска), знайдено в похованні 3.9.1 біля с. Богданівка Павлоградського району Дні­пропетровської області [Марина, Ромашко, Северин, 1995, 43, рис. 3: 2] (рис. 61: 23).

До наконечників дротиків, на мою думку, можна відносити деякі бронзові черешкові ножі, наприклад, знахідку з поховання Олександрівськ 1.6 [Березанс­кая, 1986, рис. 9: 2] (рис. 61: 24).

Вістря списів. Досить велике вістря з гостролистим пером, товстою ромбічною в перетині нервюрою і довгою втулкою, посиленою на низу товстим широким ва­ликом, на якому розташовані спущені донизу “вушка” з отворами для кріплення древка списа (тип “Бородіно”). Походить із Бородінського (Бессарабського) скарбу, знайденого біля с. Бородіно Татарбунарського району Одеської області [Кривцо­ва-Гракова, 1949]. Виготовлене з срібла, втулка інкрустована золотом і прикра­шена гравірованим орнаментом у вигляді зиґзаґів, трикутників та насічок (рис. 62: 1). В цілому за формою воно близьке до “сейминських” вістер [Эпоха бронзы. 1987], але суттєво відрізняється від них складом металу та сюжетами і технікою нанесення візерунка. Взагалі мені невідомі аналоги спущених донизу “вушок” з отворами для кріплення держака. Зв'язок цього скарбу з культурою багатовали- кової кераміки фіксується знахідками кам'яної зброї бородінських типів серед її матеріалів [Березанская, 1986]. Крім того, прототипи цих знарядь, а також і деякі вироби, дуже подібні до бородінських, походять з пам'яток катакомбної культури. До складу Бородінського скарбу входили кам'яні булави та сокири-молоти, мета­леві вістря списів, кинджал та шпилька (див. далі).

Друге вістря з Бородінського скарбу представлене втулкою (перо втрачене). Втулка відлита зі срібла, знизу прикрашена гравірованим орнаментом у вигляді трикутників та так званої “мікенської хвилі”. Візерунок плакований золотом. Знизу на втулці пробиті два отвори для кріплення держака списа (рис. 62: 2). Третє вістря з Бородінського скарбу з широким гостролистим пером, вилчастим стрижнем, довгою втулкою, прикрашеною литим орнаментом у вигляді трикутни­ків, трьома валиками на низу втулки та вушком відноситься до типу “Сейма” (рис. 62: 3). Виготовлено з білону (сплав міді з сріблом), візерунок на втулці, пла­кованій золотом. Це вістря близьке за формою знахідкам з Сейминського (низов'я ріки Ока) та Турбинського (біля міста Перм) могильників [Черных, 1976, 45]. Від­різняється від “сейминських” орнаментом (фриз із заштрихованих трикутників, які спираються на “пас” з трьох валиків на самому низу втулки) та плакуванням орнаменту тонкою золотою пластиною. Бронзове вістря списа типу “Сейма” було знайдене також біля с. Печі Борзнянського району Чернігівської області, непода­лік від станції Крути (рис. 62: 4).

До культури багатоваликової кераміки також віднесені вістря списа на гли­няній ливарній формі з колекції О. Поля, знайденої біля порога Ненаситець на Дніпрі [Bockarev, Lescov, 1979, taf. 3, 34] та вістря з “Подніпров'я”, що має вузьке орнаментоване перо та довгу втулку [Черных, 1976, табл. 27: 4] (рис. 62: 7, 8). Ва­жливою хронологічною ознакою ливарної форми з Ненаситецького порога є відсу­тність у нижній частині додаткового поглиблення для кріплення сердечника — таке пристосування є типовим для ливарних форм вістер списів доби пізньої бро­нзи Північного Причорномор'я, за його допомогою утворювався рівний нижній край втулки. Без цього пристосування важко було центрувати глиняний сердеч­ник, необхідний для виготовлення втулки списа, а відсутність такого пристосу­вання призводила до перекосів сердечника, в результаті чого край втулки часто виходив нерівним, “рваним”, таким, як на вістрі з “Подніпров'я”. Найближчою аналогією ненаситецької форми є ливарна форма списа з листоподібним пером та довгою втулкою з поселення доби ранньої бронзи Нова Загора у Болгарії [Чер­ных, 1978, 135]. Ця знахідка дозволяє розглядати відсутність додаткових присто­сувань для кріплення сердечника на ливарних формах вістер списів як архаїчну ознаку і вважати вістря з нерівним нижнім краєм втулки найдавнішими відлити­ми втулковими вістрями списів у Східній Європі [Klochko, 1993].

У цю архаїчну групу мною включені також вістря дротика на ливарній формі з ливарної майстерні Малі Копані [Bockarev, Lescov, 1979, taf. 4, 41] та вістря, знайдене біля с. Кам'яна Балка Миколаївської області [Черняков, 1985, рис. 58: 3] (рис. 62: 5, 6). На втулках цих вістер відлиті вушка, аналогічні вушкам на спи­сах сейминського типу, тож наявність вушок на втулках списів теж можна вважа­ти архаїчною ознакою. Загальні ж обриси цих вістер нагадують вістря дремайлів- ського типу, які я відношу до більш пізнього часу — Сабатинівської культури. Ливарна майстерня з с. Малі Копані відноситься до найдавніших комплексів Красномаяцького центру металообробки [Klochko, 1993], а наявність вушка на втулці дротика на ливарній формі з цієї майстерні та форма для виготовлення кинджалів бородінського типу дозволяє розглядати її серед комплексів, що вхо­дять до багатоваликового хронологічного горизонту.

Питання походження та датування вістер списів “сейминського” типу, як і всього набору “сейминських” бронз, давно вже привертають увагу дослідників. Досить докладний аналіз робіт з цього питання, що вийшли на сьогоднішній день, наведений у праці Є.М. Черниха та С.В. Кузьміних “Памятники сейминско- турбинского типа в Евразии” [Черных, Кузьминых, 1987]. Підсумовуючи багато­річні дискусії, можна виділити дві найпоширеніші гіпотези.

Перша — “європейська” [Бочкарёв, 1968] — це лінія синхронізації з шахто­вими гробницями в Мікенах, горизонтом дунайських бронз Хайду-Шамшон — Апа, гіпотеза про східносередземноморське або центральноєвропейське похо­дження цих речей. Відсутність знахідок типових “сейминських” бронз у комплек­сах згаданих регіонів утруднює доказовість цієї гіпотези. Проте сильною стороною її є так звані “мікенські” орнаменти на більшості металевих речей Бородінського скарбу. Спіральні візерунки у Східному Середземномор’ї (так звані “мікенський орнамент”, “мікенська хвиля”, “мікенський спіральний орнамент”) мають тисячо­літні традиції. Їхня поява в Карпатському регіоні сягає ще доби ранньої бронзи [Salkovsky, 1980, 310-311].

Друга — “азійська” гіпотеза (Є.М. Черних) — базується на знахідках сеймин- ських бронз у Сибіру. Вони датуються на підставі аналогій в китайських пам’ятках Інського періоду (не раніше другої половини XIV ст. до Р.Х.). Крім того, для дове­дення гіпотези багато важить припущення Б.Г. Тихонова про східне походження сейминських вістер списів [Тихонов, 1960, 25]. При цьому необхідно зазначити, що вістря списів сейминського типу походять лише з прикордонних північно-західних районів Китаю. Вони є найдавнішими металевими вістрями списів в Китаї. Ма­буть, ця категорія виробів була принесена з півночі. З них починається еволюція вістер списів Інського періоду [Варенов, 1983, 100-123]. Тобто, сейминська металур­гія для Китаю є північно-західним запозиченням [Бадер, 1964, 138-139]. Як моди­фікація цієї теорії виглядає гіпотеза Є.М. Черниха та С.В. Кузьміних [1987, 103] про “исходный сейминско-турбинский импульс”, що йшов зі сходу, а точніше з Ал­таю в Європу. В руслі цієї гіпотези знаходяться і спроби Н.І. Шишліної довести схі­дне походження кам’яної сировини, з якої були виготовлені булави і сокири Боро­дінського скарбу (див. далі). Відсутність будь-яких археологічних даних про цей гіпотетичний алтайський центр утруднює розгляд припущення. Самі автори під­креслюють типологічно більш пізній характер сейминських бронз, знайдених на схід від Уралу, в порівнянні з східноєвропейськими речами.

Вирішення проблем походження Бородінського скарбу і сейминсько- турбинських могильників є досить важливим для археології Східної Європи, тому що в них відбивається нова металургійна і збройна традиція, яка стала провід­ною в цьому регіоні в добу пізньої бронзи. Основні риси цієї традиції такі: використання олов’яних бронз і техніки лиття тонкостінних втулкових знарядь (перш за все, втулкових списів та втулкових сокир-кельтів) у двоскладових кам’я­них ливарних формах. У 1993 році я виступив з новою гіпотезою про походження металевих речей Бородінського скарбу [Klochko, 1993], яка передбачає фактично третій шлях у вирішенні цих проблем. Суть її така: навряд чи необхідно шукати прабатьківщину олов’яних бронз далеко на сході, враховуючи факти використан­ня таких сплавів у Анатолії і на Балканах [Черных, 1978] та в культурах шнуро­вої кераміки України [Рындина, 1980] ще в добу ранньої бронзи. Знаряддя з ли­тою втулкою широко розповсюджуються наприкінці середнього — на початку піз­нього етапів доби бронзи не тільки в Східній, але і в Центральній Європі, де вес­ти мову про східні “сейминські” впливи немає ніяких підстав. Прототипи сеймин- ських знарядь — списів та кельтів — відомі в пам'ятках шнурових культур Украї­ни. Отже, саме на цій території і слід шукати витоки нової металургійної тради­ції. Знахідка в Бородінському скарбі чотирьох металевих виробів (два списи, ки­нджал та шпилька), виготовлених за технологією, близькою до сейминської (лит­тя в двоскладовій, вірогідно, кам'яній ливарній формі), але відмінних від сей- минських і за декором (“мікенські” орнаменти), і за металом (срібло, золото), а в ряді випадків і за формою (шпилька та кинджал в сейминських бронзах аналогів не мають, а близькі до мікенських знарядь — кинджал та карпатських — шпиль­ка) вказує на те, що на території України в цей період існувала ще одна металур­гійна традиція, технологічно близька до сейминської, але культурно від неї від­мінна. Ця технологічна традиція повинна була мати тісні зв'язки з Балканами та Східним Середземномор'ям, а з іншого боку — з сейминсько-турбинськими пле­менами Східної Європи. Тож, я вважаю, що становлення цих двох металургійних традицій (бородінської і сейминської) відбулось наприкінці доби ранньої бронзи в контактній зоні шнурових і катакомбних культур України [Klochko, 1994a; b]. Це є важливим як для розуміння походження металургійних та збройних традицій доби пізньої бронзи України, представлених Красномаяцьким, Лобойківським, Кардашинським та Завадівським центрами металообробки [Черных, 1976], так і пояснення самого феномена доби пізньої бронзи України — доби, коли у металу­ргійному виробництві місцевих культур з'являються своєрідні та самобутні тех­нології і типи знарядь праці та зброї [Klochko, 1994a; b].

Остаточне становлення сейминської металургії відбулось у Верхньому Повол­жі ще до початку покровської експансії на захід, тим і пояснюється відмінність бородінських і сейминських виробів. А нечисельні знахідки типових сейминських речей на Україні, скоріше за все, повинні пов'язуватись із покровською навалою. Розповсюдження сейминської металургії на схід аж до Алтаю було пов'язане з міграцією пізніх шнуровиків (фатьянівців та баланівців). Саме з тією міграцією М.Ф. Косарєв пов'язує становлення відтворювальної економіки у лісостеповій зоні Західного Сибіру [Косарев, 1981].

Сокири-.молоти. Уламки човноподібних кам'яних сокир-молотів знайдені в нижньому житлі на поселенні Бабине 3 [Березанская, 1986, рис. 10: 10, 11, 14] (рис. 63: 1). Пласка човноподібна сокира-молот шнурового типу знайдена в похо­ванні Водославка 12.17 на Херсонщині [НА ІА НАНУ: Кубишев, 1982/4] (рис. 63: 2). Човноподібна видовжена сокира-молот пізньошнурового типу (рис. 63: 3) знай­дена у пізньоямному (“ямна-захід”) похованні Копчак 3.10 в Молдові [Савва, 1992, рис. 27: 2]. Є.Н. Савва відніс це поховання до КБК. Я теж не виключаю мож­ливість віднесення цього поховання принаймні до багатоваликового часу.

Уламок кам'яної сокири-молота типу СМК, характерного для “інгульської” катакомбної культури, знайдений у похованні Ваду Луй Ісак 1.4 в Молдові [Агу- льников, 1998, рис. 2: 3]; ціла сокира-молот “інгульського” типу СМК знайдена у похованні Бурти 286.6 на Київщині [Березанская, 1986, рис. 6: 16] (рис. 63: 4). Уламок кам'яної сокири-молота інгульського типу СМВ знайдений у похованні Хащове 2.12 на Дніпропетровщині [Ковалёва и др., 1979, 7, рис. 2]; цілі такі соки- ри-молоти знайдені в похованні Липовець 266.6 на Київщині та у зруйнованому похованні на околицях Луганська (Ворошиловград) [Березанская, 1986, рис. 6: 17; 9: 9] (рис. 63: 5, 6).

Три видовжені сокири-молота з грибоподібними навершями знайдені в Боро­дінському скарбі (рис. 64: 1—3). Дві з них виготовлені з нефриту, одна — з габро. Ці сокири мають традиційну назву “бородінський тип”, але їх можна розглядати і як варіант сокир-молотів аккерменського типу катакомбної культури, який вирі­зняється грибоподібним навершям. Точніше, в них поєднані риси двох типів ка­такомбних сокир — знарядь аккерменського типу та сокир-молотів з грибоподіб­ним навершям (СМГ). Четверта сокира-молот з грибоподібним навершям, теж виготовлена з нефриту, виділяється широким секироподібним лезом (табл. 63: 9). Видовжена нефритова сокира-молот бородінського типу знайдена у похованні КБК Балабіно 1.2 під Запоріжжям [Антонов, 1998, рис. 1]. Довжина 11,7 см, діа­метри конічної втулки від 1,4 до 1,6 см (рис. 63: 1.2). Ця знахідка підтверджує належність Бородінського скарбу до КБК. У 1993 році у старому руслі Дніпра бі­ля о. Хортиця підводною експедицією Запорізького краєзнавчого музею знайдена серпентинова сокира бородінського типу з секироподібним лезом (рис. 63: 8). У провуху виробу збереглися залишки держака, виготовленого з гілки ліщини (діа­метром 21—25 мм), в середину якої був загнаний стрижень з дуба. Тобто, ручка сокири виготовлена як у рефлексійного лука [Нефедов, 1998, 108-112]. Така конструкція держака пояснює те, що було незрозумілим раніше: відносно малі діаметри отворів у кам'яних сокирах-молотах, які, здавалось, не відповідають роз­мірам та вазі сокир. Отже руків'я сокир-молотів були гнучкі, рефлектуючі.

Булави. В Бородінському скарбі було знайдено три кам'яних навершя булав: куляста з заглибленим “паском” посередині (рис. 64: 4); куляста сплющена з бор­тиком навколо нижнього отвору (рис. 64: 5); грушоподібна з чотирма шишечками (бородінський тип) (рис. 64: 6). Усі ці типи булав є в ямних і катакомбних пам'ятках України, отже принаймні наприкінці доби ранньої бронзи їх можна вважати місцевими типами. Усі булави Бородінського скарбу виготовлені з таль­кового сланцю — досить м'якого каменю, який завдяки своїй пластичності був зручним для обробки, але міцність таких знарядь вельми невисока, тобто є під­стави сумніватись в тому, що їх використовували як зброю. Вірогідніше за все, це були парадні речі. Хоча, можливо, я і помиляюсь щодо властивостей цього каме­ню. Грушоподібна булава з чотирма великими виступами-шишечками походить із поховання Семенівка 8.1 на Дністровському лимані [Субботин, 1985, рис. 7: 1, 2]. Булава виготовлена з діориту, висота 5, 3, товщина 3, 8, діаметр провуху 1,3 см (рис. 64: 7). За формою вона дуже близька до булави з Бородінського скарбу, від­різняється лише значно більшими виступами-шишечками. Ця знахідка підтверд­жує належність Бородінського скарбу до КБК.

Бородінський скарб зберігається в Державному історичному музеї Росії в м. Москва. У 1987 році співробітник цього музею Н.І. Шишліна оприлюднила ре­зультати діагностичного аналізу мінералів, з яких були виготовлені сокири та булави скарбу [Шишлина, 1987]. Ці аналізи були зроблені в Інституті літосфери АН СРСР з застосуванням методики електронної мікроскопії. Одержані дані до­зволили віднести мінерал, з якого виготовлені булави, до талькового сланцю. Ці­лі ж сокири, що були лише візуально оглянуті, за кольором, фактурою та твердіс­тю мінералів віднесені до нефритових та габроїдних. Далі в цій публікації пові­домляється, що “нефрит такой интенсивной густой зеленой окраски известен на территории СССР только в месторождениях хребта Восточных Саян”. А з того, що габро і талькові сланці також зустрічаються на Саянах, автор робить висновок: уся кам'яна сировина Бородінського скарбу була видобута на Східних Саянах. А після цього дослідниця запропонувала більш широке узагальнення: “во II тыс. до н.э. между Европой и южными регионами Сибири существовали интенсивные торгово-транспортные связи” [Шишлина, 1987, 179]. Ці висновки свідчать про не­достатні знання геології Північного та Північно-Західного Причорномор'я. Так, за даними геологів, Середньодніпровський район Українського кристалічного щита побудований із зеленокам'яних поясів, які знаходяться на території Дніп­ропетровської, Запорізької та Херсонської областей, але найбільш перспективни­ми для промислової розробки є Верховцівський район Кіровоградської області [Щербак, Павлишин, Литвин, 1990, 15]. За хімізмом тремоліти Верховцівського району близькі до нефритів Східних Саянів [Солоненко, Струева, Смоголюк, 1977]. В геологічних колекціях України репрезентовані “нефрити” різноманітних кольорів: від молочно-білого до зеленого різної інтенсивності і до дуже темного, майже чорного. Поверхня мінералів буває інколи плямистою, а також однотонно­го рівномірного забарвлення. Вироби з нефритоїдів зустрічаються і в археологіч­них пам'ятках України, наприклад, в Маріупольському могильнику та на деяких ранньотрипільських поселеннях Нижнього Подністров'я і Побужжя. Останні (а це пласкі сокири-тесла) за визначеннями В.Ф. Петруня були виготовлені як з місце­вих нефритоїдів (побузьких), так і з жадеїтітових порід, які, скоріш за все, видо­буті на території сучасної Румунії [Петрунь, 1994].

Тальк — широко розповсюджений мінерал в усіх областях розвитку основних та ультраосновних порід України. Виходи його на поверхню відомі на річках Пів­денний Буг та Інгулець, на Лівобережжі Дніпра північніше м. Запоріжжя, в Приазов'ї на ріках Обіточна та Кільтич'я Берда, на півдні Донбасу. Максимальні концентрації його зосереджені в тальковому горизонті Криворізького басейну — у Веселянському, Правдинському та Білозерському масивах [Щербак, Павлишин, Литвин, 1990, 180—182]. Про використання тальку на Україні в бронзову добу для виготовлення ливарних форм вже неодноразово писали [Петрунь, 1967; Шарафу- тдінова, 1985]. Поклади талькового сланцю на південному кордоні Українського кристалічного щита населення цього регіону починає інтенсивно розробляти за доби пізньої бронзи [Шарафутдінова, 1985]. На сьогодні в археологічних пам'ят­ках України знайдено вже багато сотень виробів із тальку.

Тож, у майстрів, що виготовили кам'яні вироби Бородінського скарбу, не було потреби здійснювати фантастично далекі для того часу подорожі до Східних Саян за сировиною, бо ця сировина знаходилась у них під ногами.

Металеві сокири. До КБК відносяться видовжені бронзові обушкові сокири “кост­ромського” типу [Кореневский, 1976; Березанская, 1986]. Назву цей тип отримав від скарбу, знайденого біля станиці Костромської на Кубані [Tallgren, 1926, fig. 89]. Назва не досить вдала, оскільки вона охоплює вироби істотно різних обрисів та пропорцій, знайдені на широкій території Східної Європи. Ця група сокир ще потребує розробки детальної типології. Я обмежуюсь лише кількома виробами з цієї групи, що мають більш-менш певні культурні та хронологічні визначення на території України.

Варіант “Рибаківка” — сокира з скарбу, знайденого біля с. Рибаківка Бере- занського району Миколаївської області [Фабрициус, 1951]. Скарб був знайдений у 1915 році в горщику на березі Чорного моря. До його складу входили: провушна сокира, чотири пласких сокири-тесла та два черешкових долота. О.А. Кривцова- Гракова, а за нею і С.М. Кореневський помилково розмістили його в Одеській об­ласті [Кривцова-Гракова, 1955, рис. 35: 12; Кореневский, 1976]. Провушна сокира з Рибаківського скарбу відрізняється коротким обухом із заглибиною-нервюрою (рис. 65: 1). Такі ж сокири знайдені біля с. Тарасівка Дніпропетровської області [ДІМ, А-574; Кореневський, 1976, рис. 4: 3, 7] (рис. 65: 4), Кам'янка-Дніпровська, Михайлівка [Кореневский, 1976, рис. 4]. Належність таких сокир до КБК визна­чається за допомогою пласких сокир типу Рибаківського скарбу, знайдених у по­хованнях КБК (див. далі).

Варіант “Олександрівка” — сокира з скарбу, знайденого в кургані 1.5 біля с. Олександрівка на Дніпропетровщині [Ковалёва, 1981, рис. 5: 1-4] відрізняється коротким закругленим обухом (рис. 65: 2). Разом з сокирою у скарбі знайдено два пружиноподібних рукозахисних браслета типу, що зустрічається у центральноєв­ропейських скарбах періоду Bz A1. Такі ж сокири знайдені в Кіровоградській об­ласті [Кіровоградський обл. музей, знахідка, 1948 р.] (рис. 65: 3) та у згаданому вище скарбі біля станиці Костромської на Кубані.

Варіант “з канельованими обухами”. Такі сокири відомі лише з випадкових знахідок: с. Тарасівка [ДІМ, А-504], Веселі Тирни під Кривим Рогом (рис. 65: 5, 6), с. Ульянівка Єланецького району Миколаївської області (Ульянівський скарб -?), м. Кривий Ріг [Кореневский, 1976, рис. 3: 3, 6].

Пласкі сокири. Гіпотетично до бойових знарядь відносяться пласкі сокири (тесла ?) з закругленим лезом (тип “Рибаківка”) з Рибаківського скарбу (рис. 66: 1—4). Знахідки таких знарядь у похованнях культури багатоваликової кераміки Книшівка 4.41 та Морокіно 8.1 в Близнюківському районі Харківської області [НА ІА НАНУ: Бондарь, 1980/97] та з поховання 4 кургану 4 в Кріумянському районі Молдови [Борзияк, Манзура, Левицкий, 1983, рис. 3: 8] (рис. 66: 5-7) до­зволяють відносити їх до КБК.

Найбільш архаїчна пласка сокира-тесло походить із Старобиківського скар­бу, знайденого біля с. Старий Биків Бобровицького району Чернігівської області [НМІУ, а271/5] (рис. 66: 8), віднесеного мною до доби середньої бронзи [Klochko, 1994, 108; Klochko, 1994b]. До складу скарбу крім пласкої сокири-тесла входять кинджал та три маленьких крюкастих серпи. Знахідки бронзових серпів староби- ківського типу на поселеннях КБК біля м. Черкаси дозволяють відносити його до середньодніпровського варіанта КБК.

Втулкові сокири (кельти). Умовно до культури багатоваликової кераміки мо­жна віднести серію знахідок кованих втулкових сокир-кельтів із Середнього По­дніпров’я [колекція НМІУ; Tallgren, 1926, fig. 104] (рис. 66: 10-12). Віднесення цих виробів до доби середньої бронзи підтверджується знахідкою кованої сокири- кельта в ранньому шарі (Монтеору I) поселення Sегаїа Monteoru в Румунії [Zaharia, 1990, fig. 11: 10] (рис. 66: 9).

Ливарна форма для виготовлення одновушкової втулкової сокири-кельта з отвором-“печеркою” з одного боку (рис. 66: 13) походить з ливарної майстерні Ма­лі Копані з Цюрупинського району Херсонської області [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 4, 39a], яку я відношу до КБК. У складі ливарної майстерні Побіт Камик з Болгарії разом з ливарними формами кельтів з “печеркою”, близьких до кельта з Малих Копанів, були знайдені ливарні форми для центральноєвропейських про- вушних сокир з подовженим обухом [Черных, 1978, табл. 67], які зустрічаються тільки у скарбах горизонту Хайдушамшон — період Bz A2, 17-16 ст. до Р.Х. У скарбі Дічево (Болгарія) разом із кельтами такого ж типу знайдене лезо рапіри передньоазійського типу [Черных, 1978, табл. 65: 5], типологічно близької до ран- ньоегейських рапір із Малії; Каковатоса, толос В; Акрохорі — цей тип мечів дату­ється Н.К. Сандарс 1650-1550 рр. до Р.Х., він “не може бути пізнішим ніж 1500 р. до Р.Х.” [Sandars, 1961, 18; Pl. 17, 1-3]. Наведені вище факти дозволили мені да­тувати ливарну майстерню Малі Копані XVI ст. до Р.Х. та на цій підставі відно­сити зародження сабатинівських (красномаяцьких) металургійних традицій (див. далі) до того часу, коли у Північному Причорномор’ї існувала культура багатова- ликової кераміки [Klochko, 1993, 54-55].

Походження цього виду знарядь — а кельти могли використовуватись і як робочі сокири, і як мотики, і як бойові сокири (в залежності від форми та констру­кції ручки) — залишається не до кінця вивченим. Проте, основний ареал розпо­всюдження за доби пізньої бронзи знарядь з колінчатою ручкою (кельтів та плас­ких сокир) лежить у лісовій та лісостеповій зонах Європи, накладаючись на тери­торію розповсюдження у попередній час культур шнурової кераміки, для яких типовими були пласкі кременеві та сланцеві сокири, що дуже близькі до кельтів за конструкцією руків’я та розмірами робочого клина. Якщо еволюція пласких сокир від кам'яних до пізніших форм металевих пласких сокир із закраїнами до­сить ясна, то час та місце походження втулкового варіанта пласких сокир-кельтів є проблематичними. Я запропонував свою версію походження втулкових сокир- кельтів від кованих кельтів Середньої Наддніпрянщини, які я відношу до часу культури багатоваликової кераміки [Клочко, 1994a, b]. Досить довго вважалось, що кельти є типовими знаряддями також і для зрубної (Покровської) культури, проте відкриття на зрубних поселеннях басейну Дону — Мосоловському та Усово Озеро багатьох ливарних форм для виготовлення провушних сокир (див. нижче) і жодної форми кельтів, на мою думку, остаточно зняли питання про віднесення зрубної культури до “кельтових” культур Європи.

Красномаяцька (культури Сабатинівська + Кослоджень + Ноа) лінія розвит­ку кельтів доби пізньої бронзи, на мою думку, є самостійною, паралельною сей- минській (групи Сейминська, Лобойківська, Кардашинська, Завадівська, Анан'їнська та сибірські кельти) та карпатській (кельти культур західної полови­ни Карпатського регіону та Західної Європи). З цих трьох “кельтових” традицій карпатська, західноєвропейська та сибірська є пізнішими, пов'язаними, на мою думку, своїм походженням із східноєвропейськими впливами. Красномаяцька лінія розвитку кельтів доби пізньої бронзи, яка представлена у комплексах крас- номаяцького центру металообробки на Україні, Вирбицького та Дічевського центрів Болгарії та скарбах Румунії була характерною для культурно-історичної спільноти Кослоджені — Ноа — Сабатинівка. Поява цієї металургійної традиції відноситься до “багатоваликового” часу (17—16 ст. до Р.Х.) — майстерні Побіт Ка- мик, Малі Копані, скарби Ришешть, Дічево, Семерджієво, на території України вона існувала до 10-9 ст. до Р.Х., аж до кінця білозерського періоду.

Кинджали. Бронзовий кинджал пізньокатакомбного (привільненського ?) ти­пу походить із скорченого поховання у кам'яній скрині Кривий Ріг, ЮГОК, 1.1 [Шарафутдинова, 1982, рис. 16: 15-17].

Бронзовий кинджал з вузьким гостролистим лезом, невеличким, розклепа­ним на кінці черешком та двома приклепаними бронзовими обоймами на п'ятці леза походить з поховання Куконештій Вєкь 9.28 (позначення “Даумяни”, що зу­стрічається у деяких працях, є невірним) у Молдові [Савва, 1992, рис. 60: 1] (рис. 67: 5). Його традиційно співставляють з кинджалом Бородінського скарбу або з давньозрубними та абашівськими кинджалами [Березанская, 1986, 11; Савва, 1992, 138]. Але таке співставлення, на мою думку, не є правомірним. Спосіб кріп­лення руків'я на цьому кинджалі — приклепування за допомогою двох заклепок на коротку п'ятку леза — зближує його з центральноєвропейськими кинджалами на заклепках періоду Bz A, які є подальшою модифікацією кинджалів “усатівсь- кого” типу. Невеликий черешок на цьому кинджалі відігравав підсобну роль — слугував для більш надійного центрування леза відносно руків'я, закріпленого заклепками, тоді як черешки на кинджалах давньозрубного типу були головним засобом поєднання леза та руків'я. Значно він відрізняється за способом кріплен­ня руків'я і від бородінського кинджала. Я вважаю, що кинджал із Куконештій Вєкь слід розглядати як “східний” місцевий варіант кинджалів дунайського гори­зонту Хайдушамшон-Апа і він не є імпортом ані зі сходу, ані з Кавказу.

Бронзовий двосічний кинджал з широким трикутним черешком походить із Старобиківського скарбу [НМІУ, а271/4] (рис. 67: 4). Кинджали, аналогічні старо- биківському, знайдені в пам'ятках доби середньої бронзи Болгарії (центральноєв­ропейський період Bz A1) — поселення Езеро, Ямбол, Берекетський некрополь [Черных, 1978, табл. 29: 6-9].

Черешковий двосічний кинджал з Бородінського скарбу (рис. 67: 1). Відлитий із срібла у двоскладовій формі (ливник розташований з боку вістря). Після відливки лезо було проковане та відполіроване, а на черешку пробито три отвори для кріп­лення руків'я. Середня частина леза прикрашена золотою пластиною, наклепаною на нервюри і вкритою гравірованим спіральним орнаментом. Цей кинджал близь­кий до мечів та кинджалів із шахтових гробниць “кола В” у Мікенах, які датуються другою половиною XVII ст. до Р.Х. [Mylonas, 1957], але відрізняється від них орна­ментом. Ливарна форма для виготовлення кинджалів бородінського типу походить з ливарної майстерні Малі Копані [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 4, 39b] (рис. 67: 2). На тій же матриці з іншого боку вирізаний черешковий з упором на руків'ї гостролистий кинджал “красномаяцького” типу [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 4, 39c] (рис. 67: 3). Цей тип кинджалів (бойових ножів) пізніше набуває широкого розповсюдження і стає чи найголовнішою зброєю ближнього бою в Сабатинівській та Бережнівсько-Маївській культурах доби пізньої бронзи (див. наступний розділ).

Листоподібний черешковий ніж з розклепаний пласким упором на черешку походить із Ульянівського скарбу, знайденого на березі річки Соленої, притока Гнилого Єланцю, напроти с. Ульянівка Єланецького району Миколаївської обла­сті [Миколаївський обл. музей] (рис. 67: 6). До складу цього скарбу входили також пласке тесло з “закраїнами”, великий “крюкастий” косар, уламок також косаря та, вірогідно, провушна сокира “канельованого” варіанта костромського типу. Цей скарб я відношу до часу культури багатоваликової кераміки.

Листоподібний ніж з коротким язикоподібним черешком, прикрашений че­канним “шнуровим” орнаментом, знайдено в похованні 6 кургану біля с. Володи- мирівка в Акимівському районі Запорізької області [Ванчугов, 1990, рис. 40] (рис. 67: 7). Це поховання В.П. Ванчуговим помилково було віднесено до пізньобронзо- вого, “білозерського” часу. Підставою такого визначення слугували невірна ре­конструкція руків'я ножа (до неї автор безпідставно додав довгий черешок) та велика чорнолискована “амфора” з цього поховання, але ж ця посудина аналогі­чна “амфорам” культур доби середньої бронзи Подунав'я — Фюзешабонь і Ватья, а не посуду цього регіону “ранньогальштатської” доби.

Тож, комплекс озброєння “багатоваликової” групи реконструюється таким чи­ном: лук зі стрілами з кременевими наконечниками ямного типу і типів “Межано- виця” і “Бабине”; дротики з кременевими та бронзовими вістрями; списи з метале­вими вістрями; кам'яні сокири-молоти і булави; металеві обушкові та пласкі соки­ри, кельти; бронзові кинджали. Більша частина озброєння культури багатовалико- вої кераміки представлена типами, характерними для катакомбних і шнурових культур. Новаціями в ній є бронзові списи, кельти і великі бронзові кинджали різ­них типів, а також дископодібні псалії, що пов'язуються з колісницями.