Тшинецько-комарівська група

Враховуючи невелику кількість матеріалів, озброєння тшинецько-комарівської групи розглядається сумарно та описово без точного типологічного розподілу.

Вістря стріл. Кременеві вістря стріл, знайдені в тшинецько-комарівських пам'ятках я розділив на дві групи: а) “місцеві”; б) “ворожі”.

а) місцеву “шнурову” традицію продовжують кременеві листоподібні вістря з прогнутою основою та з аркоподібною виїмкою. В тшинецький час вони дещо збі­льшуються у розмірах. Як приклад таких стріл, можна навести вістря з тшинець- кого поселення Яструбичі 5 в Радехівському районі Львівської області [Івановсь- кий, Конопля, Михальчишин, 1998, рис. 10] (рис. 58: 1—3);

б) “ворожі”. Великі гостролисті (ланцетоподібні) вістря східного типу знайдені на поселенні Яструбичі 5 на Волині [Івановський, Конопля, Михальчишин, 1998, рис. 10: 3, 4, 7, 8]. Такі ж вістря довжиною 5, 7, 5 та 4,8 см знайдені у тшинецьких похованнях Пуркари 5.7 і 5.4 в Придністров'ї [Яровой, 1990, рис. 54] (рис. 58: 4-8, 11-13). У тих же Яструбичах були знайдені і черешкові вістря східних типів [Іва- новський, Конопля, Михальчишин, 1998, рис. 10: 6, 9, 14] (рис. 58: 8-18). Це посе­лення — багатошарове, має шари шнурового та тшинецько-комарівського часу. Дослідники віднесли ланцетоподібні вістря до тшинецько-комарівської культури на тій підставі, що в “шнурових” культурах такі вістря невідомі. Подібні вістря використовувались під час штурму Лівенцівської фортеці покровсько-зрубними нападниками (див. далі).

У четвертому похованні кургану 2 біля с. Іванья було знайдене кременеве лис­топодібне вістря з рівним дещо розширеним низом [Свешников, 1968, рис. 4: 9] (по­ранення?) (рис. 58: 14). Близьке за формою кременеве вістря, з невеличкими шипа­ми, походить з кургану 16 Войцехівського могильника [Лагодовская, Захарук, 1956]. Аналогічні вістря знайдені на сході у похованнях ранньозрубного часу (див.

Вістря списів. Наконечник списа втулковий. Довжина 21,4 см; діаметр втулки близько 2,5 см. Глибина втулки 50 мм. Леза проковані. Прикра­шений по нервюрі “ялинковим” орнаментом. Знай­дений на території Вінницької області (колекція “ПЛАТАР”) (фото 9). Аналогії не відомі. Віднесе­ний до доби середньої бронзи. Датується, 1900­1600 рр. до Р.Х.

Типологічно найбільш давнім також є вістря з с. Березино (Березинський цукрозавод) Жашківсь­кого району Черкаської області [Klocko, 1995, abb. 11, 3] (рис. 58: 16). Воно має гостролисте перо та довгу втулку, низ якої нерівний. Нерівний низ втулки свідчить про те, що це вістря було відлите у архаїчній ливарній формі, що не мала пристосу­вання для центрування сердечника, близькій за конструкцією до найдавніших ливарних форм втул­кових вістер списів Східної Європи (див. далі).

Сокири. Кам'яна сокира-молот видовжених пропорцій походить з кургану 48 Комарівського могильника [Swiesznikow, 1967, tabl. IV, 3] (рис. 58: 19). В цілому цей вид зброї характерний для пам'яток доби ранньої бронзи, проте епізодично кам'яні сокири-молоти зустрічаються і у похован­нях доби середньої бронзи. Дуже близька за фор­мою та розмірами до комарівської, кам'яна сокира- молот була знайдена у могильнику “постшнурової” культурної групи Гемейнлебарн у Нижній Австрії [Muller-Karpe, 1974, taf. 529, F1] разом із метале­вими виробами горизонту дунайських бронз Хай- душамшон, що дозволяє датувати цей тип сокир- молотів 17-16 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993].

Бронзова сокира-молот із зруйнованого кур­гану 1 біля с. Іванья [Свешников, 1968, рис. 1: 2] з грибоподібною шляпкою, видовженою трубчастою втулкою та вигнутим лезом (рис. 58: 20) аналогій не має. Хоча трубчаста втулка дозволяє співста­вити її з карпатськими сокирами-молотами типу “В” за А. Можоліч [Mozsolics, 1967], але в цілому вона є своєрідним виробом, який можна розгляда­ти як втілення у металі традиції кам'яних сокир- молотів бородінського типу (див. далі). У руслі тих же самих традицій слід розглядати, на мій по­гляд, і сокиру-молот із західної Волині з грибопо-

Фото 9.

дібною шляпкою та вигнутим секироподібним лезом (рис. 58: 17). Ця сокира на­лежить до карпатських типів сокир-молотів, найближчою аналогією їй є сокира зі скарбу Ларга в Румунії [Petrescu-Dimbov⅛a, 1977, pl. 19, 6], який відноситься до скарбів горизонту дунайських бронз Хайдушамшон. Цей тип сокир-молотів у ска­рбах Подунав'я зустрічається не часто. Якщо ж розглядати його в одному типоло­гічному ряду з сокирою із Іванья, то і цей тип можна трактувати як подальший розвиток у металі бородінських традицій. Проте сокира з Іванья стоїть ближче до

кам'яних прототипів, ніж дунайські сокири-молоти з грибоподібним навершям, які, до того ж, мабуть, є дещо пізнішими. Про зв'язки Середнього Подністров'я з Поду- нав'ям свідчить також знахідка бронзового чекана з трубчастим обухом із с. Заболотів Снятинського району Івано-Франківської області (рис. 58: 18). Він нале­жить до типу “Кртенів Аб” за А. Можоліч, що є характерним для дунайських скарбів горизонту Хайдушамшон і пов'язується з культурою Отомань [Mozsolics, 1967].

Пласкі сокири. Для цієї культурної групи характерні металеві пласкі сокири з невисокими закраїнами — так звані “сокирки унетицькі”. Найбільш архаїчна з них, дуже подібна до сокир “шнурового” часу, знайдена на поселенні Сандраки на Вінниччині (рис. 59: 1). Більш пізні варіанти таких сокир знайдені на поселен­ні Народичі, в Володимирі-Волинському [Березанская, 1972; Археологія УССР, 1985, рис. 119, 12, 13], Володарську-Волинському, Тростянці Канівського району [Каталог XI Археологического съезда, 18], в Канівському районі [НМІУ, 1511], Києві [НМІУ, 7380] та Ліпляві на Черкащині [каталог Кундеревича, 46]. Дві та­ких сокири зберігаються в колекції НМІУ в Києві [без номера та N. 5203] (рис. 59: 2—11). Усі вони дуже близькі до пізньоунетицьких пласких сокирок Польщі типу “Гродниця”, які датуються періодами Bz A2 — Bz B [Blajer, 1990, 23-24], але від­різняються більш вузьким лезом.

Сокира, що походить з Вінницької області, зберігається у колекції “ПЛАТАР”. Це пласка сокира типу “Вроцлав-Житники” за В. Блайєром [Blajer, 1990, 19-21]. Довжина 11,9 см, товщина до 2 см (фото 10). Такі сокири характерні для унети- цької та тшинецької культур Польщі. Датуються, 1900-1600 рр. до Р.Х.

Пласка сокира-тесло типу “Рибаківка” (див. далі), знайдена на території Він­ницької області, зберігається у колекції “ПЛАТАР”. Довжина 13,8 см, товщина 0,5 см (фото 11). Такі сокири характерні для культури багатоваликової кераміки.

Бронзові кинджали. Кинджал із скарбу, знайденому в м. Кам'янка-Бузька, [Swiesznikow, 1967, tabl. XI, 1] з вузьким трикутним, ромбічним у розрізі клинком з чотирма отворами для заклепок і з залишками ручки, що була виготовлена чи то з дерева, чи то з кістки (рис. 59: 16). Це типовий давньоунетицький кинджал, як і дру­га річ скарбу — рукозахисний спіральний браслет (рис. 59: 12), обидві вони характе­рні для унетицьких скарбів рубежу періодів Bz A1-A2 [Blajer, 1990]. Уламок кин­джалу унетицького типу з металевим руків'ям походить із с. Городок Заліщицького району Тернопільської області. Руків'я кинджала має конічну форму з плавно ви­гнутими боками. У розрізі руків'я овальне. До вершини воно поступово звужується та закінчується конічною овальною в перетині шишечкою. Знизу руків'я розширю­ється і має посередині півкруглий виріз. Ромбічний у розрізі клинок двосічного леза розширюється догори, нижня частина його обламана. Руків'я та клинок з'єднані за допомогою ковальського зварювання. Довжина рукоятки 10 см. Ширина у нижній частині 4,4 см, максимальний діаметр навершя 2,5 см (рис. 59: 14).

У похованні 4 кургану 2 біля с. Іванья був знайдений унікальний кинджал з широким гостролистим клинком із широкою, квадратною в перетині нервюрою та рукояткою у вигляді втулки, відлитої разом з лезом. У цю втулку був вставлений дерев'яний стрижень, на який з другого боку було надіте бронзове втулкове гри­боподібне навершя [Свешников, 1968, рис.

Кинджал (чи, скоріше, бойовий ніж) з кургану 15 Комарівського могильника [Kozlowski, 1939, tabl. XIII, 19] — з листоподібним лезом, що має круглу в пере­тині нервюру та короткий язичковий черешок (рис. 59: 14). Ножі з язичковим че­решком — це давній центральноєвропейський тип знарядь, що з'являється в Ка­рпатському регіоні у IV тис. до Р.Х., вони відомі у пам'ятках культури Тісаполгар, а пізніше — у пам'ятках типу Ложняни в Словакії, а ще пізніше — у першій по­ловині III тис. до Р.Х. — такі ножі з'являються у могильниках Софіївського типу у Подніпров'ї. У першій половині II тис. до Р.Х. ножі цього типу в ході міграцій індоевропейських племен на схід розповсюджуються до Уралу — кинджали з Сейменського могильника з “намечающимся трапециевидным черешком”, деякі з них мають металеве руків'я унетицького типу [Черных, 1967, рис. 3: 14—21; 4: 45, 58] та до Західного Казахстану — кинджали Андронівської культури [Аванесова, 1991, рис. 22—28]. Кинджал із Комарівського могильника відрізняється від згада­них вище більш східних знахідок чітко виділеною, виконаною в техніці лиття круглою в розрізі нервюрою. Наявність такої нервюри для комарівського кинд­жала цілком природна, бо він був виготовлений за вже досить розвиненою кар­патською технологією (нервюри дозволяють отримувати високоякісні вироби з мінімальним використанням металу), в той час як більш східні кинджали продо­вжували виготовлятись за архаїчною практично ранньобронзовою технологією, що в цей час ще зберігається на Сході Європи та в Казахстані (там архаїчна ко­вальська техніка в цей час використовувалась для виготовлення не тільки ножів, але й гривен, окуляроподібних підвісок, каблучок з спіральними щитками, спі­ральних скроневих підвісок — прикрас “арійського” кола).

Захисний обладунок представлений рукозахисним спіральним браслетом унетицького типу з скарбу у м. Кам'янка-Бузька (рис. 59: 12).

З розглянутих матеріалів видно, що зброя тшинецько-комарівської групи, тобто зброя населення Прикарпаття, Поділля та Волині доби середньої бронзи дуже близька до зброї Південної та Західної частин Карпатського регіону цього часу. Це підтверджує мій висновок про те, що більша частина Правобережної України у II тис. до Р.Х. була заселена етносами, що були культурно споріднені з населенням південних та західних схилів Карпат, тобто, що карпатський етноку­льтурний регіон у II тис. до Р.Х. включав в себе крім Подунав'я, Центральних та Західних Карпат ще й Прикарпаття, Поділля та Волинь [Klocko, 1998].

Загальноприйняте в українській археологічній літературі [Археологія УССР, 1985] датування Комарівської культури значно застаріло [Klochko, 1993], але біль­шість моїх східноєвропейських колег не помітили цієї пропозиції і продовжують ко­ристуватись старими датуваннями. Тому я змушений повторити свої аргументи.

На сьогодні горизонти дунайських бронз, на яких традиційно базується хро­нологія тшинецько-комарівських пам'яток [Березанская, 1986], датуються таким чином: Хайдушамшон — 1700-1500 рр. до Р.Х., Косідерський — 1500 р. до Р.Х., Форро — 1350-1300 рр. до Р.Х., початок горизонту Уріу відноситься до 1300 р. до Р.Х. [Muller-Karpe, 1980]. Дуже примітним є те, що більша частина комарівської зброї зустрічається тільки у скарбах горизонту Хайдушамшон. Те ж саме можна сказати і стосовно деяких прикрас, знайдених у курганах біля с. Іванья. Шпилька з трикутним щитком з кургану 1938 р. [Свешников, 1968, рис. 1: 11] — це шпиль­ка давньоунетицького типу, що зустрічається по всій Центральній та Північній Європі у пам'ятках періодів Bz A1-A2. У Карпатському регіоні цей тип шпильок є типовим для рубежу періодів Bz A1-A2. Тож на наявних на сьогодні матеріалах можна відносити початок Комарівської культури до 17 ст. до Р.Х., що відповідає змінам, які відбулися протягом останніх 20 років у хронології культур Подунав'я. Це дозволяє зберегти намічену раніше синхронізацію з горизонтами скарбів Хай- душамшон та Косідерський, ранніми фазами культур Отомань, Вітенберг, Тей та Монтеору [Klochko, 1993]. Фінальна стадія Комарівської культури співпадає з появою у Верхньому Подністров'ї культури Ноа [Балагури, 1985, 482]. В цей час у Верхньому Подністров'ї з'являються нові типи зброї, що мають чисельні аналогії у матеріалах скарбів горизонтів Форро та Уріу (1350-1200 рр. до Р.Х.). Це підтвер­джує спостереження Г.М. Смірнової на поселенні Магала 1, яке дозволило їй дату­вати пізній етап Комарівської культури кінцем 14 ст. до Р.Х. [Смирнова, 1976, 127].