Військова справа доби пізньої бронзи
За доби пізньої бронзи ми бачимо бурхливий розвиток військової справи. Засвоєння металургії бронзи сприяло появі багатьох нових типів спеціалізованої військової зброї — наконечників стріл, списів, бойових сокир, мечів, кинджалів, захисного обладунку, збільшується різноманітність типів зброї та її декору, відбиваючи технологічні та культурні особливості різних племен (рис.
104). На матеріалах сабатинівської та лобойківської груп озброєння реконструюється важко озброєна піхота [Клочко, 1986, 1987, 1990, Klochko, 1993], яка була близькою за своїм озброєнням до “народів моря” Східного Середземномор’я. Іконографічні матеріали та письмові джерела надають нам досить цікаві відомості про військове мистецтво північнопонтійських вояків цього часу: вони використовували тактику важко озброєної піхоти, так звану “фалангу”, досить успішно відбивали атаки колісниць, брали штурмом фортеці, знали мореплавство. Їхні невеликі кораблі мали добрі морехідні якості, ходили як на веслах, так і під парусами. Екіпаж складався з самих вояків, озброєних списами, луками та короткими мечами. Вони мали захисний обладунок: бронзові та шкіряні пластинчасті панцири, поножі, шоломи та круглі щити. Це були своєрідні “вікінги” бронзової доби. Встановлення участі народів Північного Причорномор’я у навалі “народів моря” на Східне Середземномор’я [Клочко, 1990, Klochko, 1993] дозволяє включати територію України до регіонів зародження та найбільш давнього використання такої паноплії.Сабатинівська зброя, що була характерною для Сабатинівської та Ноа культур, близька до озброєння культури Кослоджень (це озброєння представлене знахідками у скарбах Вирбицького та Дічевського центрів металообробки Болгарії за Е.М.Чернихом [1978]). Воно значно відрізняється від озброєння сусідніх культур. Датується, виходячи з сучасних уявлень, 16—13 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993]. Походження цього озброєння у багатьох відношеннях залишається незрозумілим, що пов’язано з не розробленістю проблем походження культур Кослоджень, Ноа та Са- батинівська Західного та Північного Причорномор’я.
Сабатинівська група зброї доби пізньої бронзи України являє собою певний комплекс, що складався з наступальної зброї та захисного обладунку. Наступальна зброя складалася з дистанційної зброї: лука та стріл і дротиків та метальних списів. Луки використовувались для ураження супротивника на дальній дистанції. Під час зближення з ворогом переходили до метання дротиків та списів. Але більша частина зброї цього комплексу була орієнтована на ближній та рукопашний бій: списи, сокири-кельти, клювці, короткі мечі, кинджали та бойові ножі. Такий комплекс зброї, скоріше за все, призначався для пішого строю і був найбільш ефективним у розрядженому шеренговому строю війська. Ефективне використання списів вимагало особливих навичок та погоджених дій у шерензі. Створення ешелонованого шеренгового строю війська неможливо було без військової організації суспільства, військових вождів і спеціальних тренувань. Особливе місце в соціальній ієрархії сабатинівських племен повинні були займати воїни - списоносці, дії яких вирішували долю битв з ворогом. Під час військових сутичок з ворожими загонами списоносці повинні були швидко зблизитися з ворогом і нав’язати йому ближній бій, в якому мали очевидну перевагу. Їх військо повинно було діяти кількома шеренгами і атакувати ворогів з виставленими списами, захищаючись щитами та шкіряними панцирами. У рукопашному бою дуже ефективними були короткі рублячі мечі красномаяцького типу. Таку побудову війська можна назвати “сабатинів- ською фалангою”. Проте, ця фаланга, безумовно, відрізнялась від класичної греко- македонської фаланги більш пізніх часів розрідженим строєм і відсутністю списів різної довжини. Воїни сабатинівської фаланги були більш незалежними під час бою, а, отже і менше захищеними, ніж македонські. Ефект атаки фаланги на ворога, що не мав досвіду шеренгового строю та спільного ведення ближнього бою, був дуже великим. Про це переконливо свідчать успішні дії загонів найманців, набраних з “народів моря” у єгипетському війську, де вони використовувались у перших шеренгах і часто вирішували долю битви під час рукопашного бою [Sandars, 1978].Лобойківська група зброї Бережнівсько-Маївської культури представляє нам другий досить розвинутий і оригінальний комплекс озброєння пішого воїна, що складався зі зброї дальнього бою (лук і стріли типу “Лобойково”), середнього бою (дротики, списи типів “Головуров”, “Златополь”) та ближнього бою (рублячі списи типу “Златополь”, сокири-кельти кабаківських типів, клювці типу “Лобойково”, ножі-кинджали типів “Красний Маяк”, “Дерев'яне”, “Головуров”). У цьому комплексі кількісно та якісно переважає зброя ближнього бою, що свідчить про те, що він був орієнтований на дії в пішому строю, у розрядженій шерензі. Списи з вістрями златопольського типу — з широкими, загостреними з боків лезами були основною зброєю “лобойківців”. Вони були найбільш ефективні у ближньому та рукопашному бою, їхніми широкими лезами можна було наносити важкі поранення не тільки ворогам, але й їх коням, що особливо було важливе під час сутичок з колісницями. Думаю, що цей оригінальний і специфічний комплекс озброєння склався у боротьбі бережнівсько-маївських племен з волго-уральськими сінташтинсько-покровськими колісничими. Про використання колісниць у культурах доби пізньої бронзи України маємо досить мало свідчень. Фактично, це тільки знахідки псалій різних типів на поселеннях та зображення коліс на бережнівсько-маївських горщиках. Але ж псалії свідчать, в першу чергу, лише про використання коня як тяглової худоби, яку запрягали у вози різних типів, в тому числі, можливо, і в колісниці. Зображення ж на горщиках, насамперед, свідчать про сакралізацію колеса, про солярні культи, а не про конструкцію уживаних візків. На мою думку, за доби пізньої бронзи на Україні, в результаті розвитку піхотного озброєння та тактики боротьби з колісницями, їх бойове використання стає малоефективним. Це не означає, що вони взагалі виходять з ужитку. Скоріше за все, що сфера їх використання скорочується і зводиться до функції елітарного транспортного засобу. Тобто, їх використовували так само, як і мікенські греки часів Троянської війни — переважно для доставки військової еліти на поле бою.
А в бою царі та герої в більшості випадків спішувались і билися у рядах своїх піших родичів (“Іліада” Гомера). Використання колісниць як елітарного транспорту, зберігається до кіммерійського часу (колісниці новочеркаської групи пам'яток), а як сакрального, поховального транспорту зберігається до скіфського часу (так звані “поховальні кортежі”).У Білозерській час у Подністров'ї з'являються групи озброєння культур Гава- Голігради та Лужицької. За складом типів зброї ці групи складають комплекси піхотного озброєння центральноєвропейського типу, різниці між ними несуть лише культурні ознаки. Провідне місце у озброєнні Центральної Європи періоду урненфельд займають досить довгі двосічні мечі. Головною ударною силою європейських військ цього часу були мечники, а головним видом був ближній та рукопашний бій. Військова еліта того часу має на озброєнні бронзові ковані шоломи, кіраси, поножі та круглі щити, обтягнуті бронзовою бляхою. У фаланзі вона займає перші ряди. Рядові воїни широко використовують шкіряні панцирі. Популярними стають поєдинки на мечах, фехтування. Винятком може бути лише “дністровська” група кіммерійського часу, у комплексах якої досить часто зустрічаються деталі кінської упряжі, що може свідчити про появу кінноти.
Білогрудівсько-білозерський комплекс озброєння складався з метальної зброї (лука, дротиків), колючої зброї середнього радіуса дії (списи), ударної зброї ближнього бою (сокири-кельти) та колючо-ріжучої (кинджали). Це піхотний комплекс, який мало чим відрізнявся від попереднього, сабатинівського. З кінця 13 — початку 12 ст. до Р.Х. знову починається аридизація степу, землеробство у степовій зоні поступово зникає, а чільне місце посідає скотарство. Але тепер у господарстві степових племен на перше місце виходить кінь. З'являються перші вершники, починається становлення нового роду війська — кінноти. В той же час з'явилися перші комплекти верхової кінської узди у Східній Європі — узда з курганів 34 та 37 Гордіївського могильника [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf.
66: 3-4; 67: 1, 3-4; 72: 3-5; 73: 1, 3-4]. Проте поява вершників ще не означала автоматичної появикінноти. Для появи кінноти вершництво повинно було стати масовим, вони повинні були навчитися діяти спільно у великих загонах, виробити нову тактику бою та нові форми керівництва військом. У ті часи масове вершництво можливе було тільки у кочових народів, і вперше з'явилось воно на сході Євразії (див. розділ 9).
Наприкінці білозерського періоду в лісостеповій зоні України в культурах Гава-Голіградська та Чорноліська з'являється значна кількість городищ. Такі городища досліджені у Гава-Голіградській культурі Ю.М. Малєєвим [Малеев, 1987]. Всього у Прикарпатті він виявив сім городищ цього часу: на уривчастому плато правого берега р. Серет біля с. Лисичники Заліщицького району Тернопільської області, на мису правого берега р. Циганка біля с. Кривче Борщівського району Тернопільської області, на мисі правого берега р. Прут біля с. Грушів Коломийського району Івано-Франківської області, біля с. Волока Глибоцького району Чернівецької області, в с. Хомяківка Тисменицького району Івано- Франківської області, в с. Городниця Городенківського району Івано-Франківської області, в с. Федорівка Гусятинського району Тернопільської області. Усі вони розташовані на високих мисах плато з крутими уривчастими схилами. Пологі частини плато були перерізані одним-трьома ровами глибиною до 3 м та земляними валами (рис. 105). У декількох випадках зафіксовано облицювання схилів ровів та зовнішніх схилів валив камінням на глиняному розчині. Ця глина на городищах Лисичники та Федорівка була обпалена. Ю.М. Малєєв вважає, що вона була обпалена будівельниками для більшої стійкості. Але, цілком можливо, що вали усіх цих городищ насправді є залишками дерев'яно-кам'яно-земляних стін, зовнішні сторони яких були обкладені каменем. Така конструкція стін городищ, з кам'яними панцирами та з ровами, обкладеними камінням, обмазаним глиною, з'являється у Центральній Європі ще в культурі Баден. Пізніше таку конструкцію мали укріплення городища Вучедол у Хорватії, а за доби середньої бронзи — городища культури Отомань Спішкі Шверток у Словаччині.
У мікенсь- кі часи таку конструкцію мали укріплення більшості міст давньої Греції (за винятком Мікен). Таку ж конструкцію мали центральноєвропейські укріплення гальштатського та латенського часу. Коли такі стіни підпалювали під час штурму, дерев'яні конструкції вигорали, обпалюючи глину, а стіни з часом опливали, перетворюючись на вали. Біля в'їзду на городище Лисичники виявлені залишки стіни шириною 8 м, яка була споруджена у вигляді двох кам'яних панцирів циклопічної кладки товщиною біля 2 м, простір між ними був заповнений землею. Висота стіни сягала 8 метрів [Малеев, 1987, 87—88]. В'їзд на городище Лисичники за своєю конструкцією та “циклопічною” будівельною технікою нагадує давні Мі- кени в Греції та цитадель Хаттуши — столиці хетів у Малій Азії. Безумовно, городище в Лисичниках потребує подальшого дослідження. Ю.М. Малєєв відносить спорудження гава-голіградських городищ у Подністров'ї до відносно пізнього часу — ХХ — VIII ст. до Р.Х. і пов'язує їх спорудження з можливою загрозою з боку культури Сахарна-Солончени Молдови [Малеев, 1987, 99]. Проте, споруджувати їх могли почати і раніше, але коли саме, наразі не відомо. Більш важливе його спостереження про те, що всі ці городища припиняють своє існування не пізніше VII ст. до Р.Х., ще до приходу скіфів на ці землі.Городища Чорноліської культури виявлені на Правобережжі Лісостепового Подніпров'я [Тереножкин, 1961]. Під час побудови цих городищ, поряд з використанням природного рельєфу, теж споруджувались рови та вали, точніше, дерев'яні стіни у вигляді зрубів, заповнених землею. Спорудження чорноліських городищ відноситься до відносно пізнього часу і, можливо, було пов'язане з загрозою степових кочовиків кіммерійського часу.
Впадає в очі деяке зменшення розмірів та значне скорочення кількості бронзової зброї у пам'ятках пізньобілозерського часу. О.І. Тереножкін пов'язував це явище з кризою бронзоливарного виробництва, яка була зумовлена нестачею сировини [Тереножкин, 1961]. До цієї думки приєднався і Є.М. Черних [Черных, 1976]. Проте у наступні, кіммерійські часи ми бачимо на Україні досить масове виробництво бронзових деталей кінської узди, прикрас, посуду і одночасно масове виробництво залізних речей. На мою думку, зменшення кількості бронзової зброї наприкінці білозерського періоду пояснюється прогресом металургії заліза, заміною, перш за все, великих металоємних бронзових виробів залізними (сталевими) [Клочко, 1994]. Технологія виготовлення сталевих виробів була відкрита хетами у Малій Азії ще у XV ст. до Р.Х., а після загибелі Хетської держави на початку ХІІ ст. до Р.Х. вона почала розповсюджуватись по навколишніх регіонах. Інтенсивні зв'язки населення півдня України з Східним Середземномор'ям у цей час (Південнобузький бурштиновий шлях, “народи моря”) могли сприяти відносно ранньому запозиченню сталевих технологій та розвитку металургії заліза на Україні. Кінець доби пізньої бронзи знаменує собою початок доби раннього заліза, початок нової, “кіммерійської” доби історії України, доби походів загонів вершників історичних кіммерійців у Подунав'я, на Балкани та в Малу Азію.
Рис. 103. Північнопонтійське озброєння у Східному Середземномор'ї. 1. Крит, Ісопата; 2. Крит, Арханес; 3. Крит, Кносс;
4,7. Кіпр, Енкомі; 5. Іолк; 6,8,10,12-13. Сардінія; 9. Угаріт; 11,14. Родос, Ялісос; 15. Троя; 16. Пілос.
Рис. 104. Система озброєння доби пізньої бронзи (реконструкції автора та З. Васіної).
Рис. 105. Городища голіградської культури. 1. Городниця; 2. Лисичники; 3. Кривче.