Культурніпроцеси на Україні за доби пізньої бронзи

Археологічні відкриття останнього десятиріччя дозволяють по-новому, більш обґрунтовано виходити на рівень історичних інтерпретацій пам'яток бронзової доби. Спираючись на озброєння доби пізньої бронзи, я пропоную наступну модель цих процесів.

Сабатинівський період доби пізньої бронзи — 16—13 ст. до Р.Х. відзначається значною культурною стабільністю. Вірогідно, внаслідок кліматичних змін, знову відроджуються землеробські культури, які поширюються на південь і сягають морського узбережжя. Проте господарство цих племен було вже досить відмінним від трипільського, значно більшу роль у ньому починає відігравати скотарство, зокрема, конярство. Засвоєння металургії бронзи, розвиток ливарного виробниц­тва сприяли появі багатьох нових типів спеціалізованої військової зброї — мета­левих наконечників до стріл, списів, дротиків, нових типів бойових сокир, клюв- ців, появі мечів, захисного обладунку, кінської збруї. Ці вироби стають досить різноманітними і суттєво різняться у різних регіонах за типами та декором, що відбиває технологічні та культурні особливості різних племен, які населяли тери­торію України в цей час. Більш виразними постають місцеві особливості у озбро­єнні різних регіонів. Зброя стає важливим культурним показником, відбиваючи не тільки рівень розвитку технологій, але й ті чи інші традиції, генетичні зв'язки, напрямки культурних контактів, взаємовпливів та запозичень. У цей час досить виразним стає поділ території України на два великих регіони з різ­ними культурними тенденціями розвитку. Правобережна Україна тяжіє до Центральної Європи та Півдня, а Лівобережна має тісні зв'язки з Подонням, Поволжям та Приураллям, перебуваючи одночасно під постійними культурни­ми впливами із Правобережжя.

Культурні зміни, що відбулись в Україні під час існування культури багато- валикової кераміки, призвели до виникнення цілого ряду нових культур — Ноа, Сабатинівської, Білогрудівської, Бережнівсько-Маївської.

Одним із пояснень багатства Гордіївського могильника [Berezanskaja, Klocko, 1998], який я відношу до Білогрудівської культури (а він є на сьогодні найбагат- шою пам'яткою доби пізньої бронзи в Україні), може бути висунуте припущення про те, що ця пам'ятка знаходилась на торговельному “бурштиновому шляху”, що зв'язував басейн Південного Бугу зі Східним Середземномор'ям [Клочко, 1996]. Розглянемо речі з цього могильника, які свідчать про далекі зв'язки населення, що його залишило. Таким є ніж з кургану 6 — з прямою спинкою, загнутим дого­ри носком леза та коротким пласким руків'ям з двома заклепками [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 11: 6]. Деякі паралелі знайдені серед ножів з південно-східної Сицилії, Касабіле, провінція Сіракузи, поховання 3, 17, 76 [Muller-Karpe, 1959, 15-21, taf. 4: E3, G2, H2] — ці поховання віднесені до Tharsos-Stufe, SH IIIA — SH IIIB період, (Bz B). Дуже схожий ніж був знайдений також у Богазкьої (Мала Азія) — шар IVb [Boehmer, 1972, taf. XV, 265], датується періодом Alter Reich, близь. 1400-1300 до Р.Х. [Boehmer, 1979]. Подібний ніж знайдений також на ост­рові Фасос у могильнику Кентія, поховання 4 [Koukouli-Chrysanthaki, 1982, abb. 10, 6], віднесеному до “протогеометрічного” періоду (Ha A1). Таким чином, ножі цього типу є характерними для Східного Середземномор’я і їх можна датувати періодами Bz B — Ha Al (1400-1100 рр. до Р.Х.).

Ніж з кургану 7 — з прямою спинкою та трьома заклепками на руків’ї [Bere- zanskaja, Klocko, 1998, taf. 13, 8] має досить багато аналогів. Такі ножі знайдені у Трої VI [Blegen, Caskey, Rawson, 1953, pl. 297, 37-780], у скарбі Кєшьохідегкут, комітат Тална, Угорщина, віднесеному до скарбів “горизонту” Курд, Ha A1-A2 [Mozsolics, 1985, 80: 3], у скарбах I і II з Мікен [Muller-Karpe, 1980, taf.

Ніж з кургану 31 з прямим лезом та плоским кільцеподібним навершям [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 58: 1]. Повні аналоги цьому ножу мені невідомі. Пласка спинка та загнутий догори носок леза зближує його з ножем із кургану 6 та його аналогами, наведеними вище. Середня частина рукоятки оформлена по­дібним чином у ножів типу “Малбостовіце — Паудорф”, Нижня Австрія [Rihovsky, 1972, taf. 8, 95], датованих Bz D — Ha A1. Аналогічне плоске кільцеве навершя є у ножа із Ялісосу на острові Родос [Muller-Karpe, 1980, 774, taf.: 218, A8] — пері­оди пізньомікенські IIIA-IIIB. Проте, всі ці ножі можна розглядати тільки як про­тотипи, сам же ніж з кургану 31 відноситься до більш пізнього часу, скоріше за все, до періоду Ha A2, до 11 ст. до Р.Х.

Фрагмент пласкої ручки залізного ножа з кургану 5.2 [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 7, 11] — йому дуже близький однолезовий залізний ніж із бронзовими заклепками із поховання 7 Кікладського могильника та з Кносу на острові Крит, датованих 11 ст. до Р.Х. (Ha A1) [Snodgrass, 1979, fig. 75]. Такі ножі є, вірогідніше за все, одними з найстаріших залізних ножів у Європі.

Золотий дископодібний медальйон, прикрашений пуансонним орнаментом у вигляді концентричних кіл, походить із кургану 34 [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 67, 2]. Медальйони цього типу існували на Близькому Сході протягом всієї бронзової доби, проте найбільш близька аналогія гордіївському — це два бронзо­вих медальйона з Богазкьоя, доба пізньої бронзи, перша третина 1 тис.

Циліндроподібні ребристі намистини з бурштину (типи “Тіринф” та “Алліму- єрє”) — кургани 31, 38 [Berezanskaja, Klocko, 1998, taff 58: 12, 13-15; 78]. Такі ж намистини були знайдені в Ялісосі на острові Родос, періоди LH III B-C, в Енкомі на Кіпрі, періоди LC III A-B [Harding, Hughes-Brock, 1974, fig. 6: 15-23], в пам’ятках доби пізньої бронзи північного [Terħan, 1984; Palavestra, 1993] та пів­денного узбережжя Адріатичного моря, на острові Сардинія, у Тіринфі, Саламіні, Угариті [Catacchio, 1989; Mastrocinque, 1991]. Тож бурштинові намистини, які були знайдені у Гордіївському могильнику у великій кількості, мають аналогії в пам’ятках Центральної Європи та Східного Середземномор’я бронзової доби. Вони знайдені майже у всіх торговельних центрах Середземномор’я того часу. Всього на могильнику знайдено 1502 бурштинові намистини, загальною вагою біля 2 кіло­грамів. За кількістю бурштинових виробів Гордіївський могильник не має собі аналогів серед доісторичних пам’яток Старого Світу. Питання про місцеве вироб­ництво є проблематичним, проте я думаю, що така велика кількість намистин і значне розмаїття типів у Гордіївському могильнику не могло бути результатом далеких імпортів. Скоріше за все, ці намистини виготовлялися десь відносно неда­леко від могильника. Неподалік відоме поселення білогрудівської культури, від­крите в селі, яке має назву Сандраки. “Шандарака”, “сандрака” — це санскритсь­ка, давня індоєвропейська назва бурштину. Величезна кількість знахідок буршти­нових намистин у Гордіївському могильнику та аналоги з Східного Середземно­мор’я також дозволяють припустити, що цей могильник знаходився на торговель­ному шляху, кінцевими точками котрого на півдні були острови Родос, Кіпр та Крит. У Північному Причорномор’ї цей шлях проходив по річці Гіпанісу (Півден­ний Буг) [Клочко, 1996].

В цілому ж набори бурштинових намистин найстаріших поховань Гордіївсь- кого могильника близькі наборам бурштинових намистин Унетицької та курган­них культур Центральної Європи, а набори намистин з пізніх поховань Гордіїв- ського могильника близькі до наборів намистин багатих поховань материкової Греції, Італії та островів Східного Середземномор’я. Більшість із південних ана­логів гордіївським речам датуються періодами Bz D — Ha A2. В цей час у Схід­ному Середземномор’ї відбулися значні етнополітичні зміни, що були пов’язані з навалою “народів моря”. Вірогідно, саме нові культурні елементи, пов’язані своїм походженням з європейськими культурами кола урненфельд [Bouzek, 1985] та культурного кола Кослоджені-Ноа-Сабатинівка [Klochko, 1993], що з’явилися в цей період у Східному Середземномор’ї, і були головними споживачами гордіїв- ського бурштину, і саме з ними в першу чергу і здійснювалися торговельні опера­ції, на що вказує характер східносередземноморських імпортів у Гордіївському могильнику. У пізніх похованнях могильника, похованнях білозерського періоду (періоду Ha B) кількість бурштину значно скорочується. Я думаю, що це є своєрі­дним свідченням того, що в цей час з якихось невідомих на сьогодні причин бур­штиновий торговельний шлях або припинив своє існування, або обсяг торгівлі різко скоротився. Цілком природно, що проблема нового, досі невідомого Півден- нобузького бурштинового торговельного шляху потребує подальших досліджень, одним із головних завдань яких є пошуки джерел походження бурштину.

Давньоєгипетські письмові джерела донесли до нас згадки про “навалу наро­дів моря”. На сьогодні у історичних працях цим поняттям позначаються події у Східному Середземномор’ї 1250-1150 рр. до Р.Х., що призвели до значного посла­блення Єгипту, загибелі Хетської держави та Мікенської Греції, викликали зна­чні зміни у політичній та етнічній сферах, економіці та матеріальній культурі населення цього регіону.

Н.К. Сандарс зібрала й систематизувала історичні та археологічні джерела, які свідчать про участь у цих подіях народів Центральної Європи [Sandars, 1978]. Дослідження Я. Боузека виявили докази участі у “навалі народів моря” носіїв центральноєвропейських культур урнових полів поховань [Bouzek, 1985]. Знахід­ки сабатинівської кераміки [Rutter, 1975, 17-31; Sandars, 1978, 192; Черняков, 1984, 34-42], кістяних шпильок культури Ноа [Hochstetter, 1981] та сабатинівсь- кої зброї [Klochko, 1993] у Східному Середземномор’ї свідчать про участь у цих подіях представників культурно-історичної області Кослоджені-Ноа-Сабатинівка Західного та Північного Причорномор’я. Отже, можна вести мову про переселен­ня частини цих племен на Балкани, в Малу Азію та на східне узбережжя Серед­земного моря у 13—12 ст. до Р.Х. Ці дослідження не тільки розширили наші знан­ня про зв'язки народів Північного Причорномор'я та Східного Середземномор'я у II тис. до Р.Х., але й дозволяють пов'язувати окремі археологічні знахідки з конк­ретними історичними подіями, відомими з писемних джерел, суттєво доповнюючи ці джерела. Згадані матеріали дають певні уявлення про динаміку та зміни ха­рактеру зв'язків цих двох регіонів. Особливе місце серед знахідок в археологічних пам'ятках України, що ілюструють зв'язки зі Східним Середземномор'ям, посіда­ють металеві вироби.

Так, в Північному Причорномор'ї знайдено два скарби з металевими речами середземноморського типу — Козорізівський та Щетківський. У Козорізівському скарбі, що походить з Миколаївської області [Tallgren, 1926, fig. 95], були егейська дволезова сокира та серп, характерний для дічивських скарбів Болгарії [Черных, 1978]. Щетківський скарб з Кіровоградської області цілком складався зі знарядь егейських типів — двохлезових сокир та серпів [Tallgren, 1926, fig. 95]. Аналізи, проведені Є.М. Чернихом, показали, що метал Щетківського скарбу відноситься до місцевої групи “Лб” [Черных, 1976, 106]. Усі вироби цього скарбу — це необро- блені відливки, що ніколи не використовувалися за призначенням, власне вони ще й не були підготовлені для практичного використання. А частина цих виробів взагалі є типовим ливарним браком. Тобто, все це свідчить про те, що речі скарбу були виготовлені на місці, у Північному Причорномор'ї. А. Хардінг, вивчивши дволезові сокири егейського типу, що були знайдені в Англії, на Балканах та в Північному Причорномор'ї, висунув припущення, що всі ці знахідки репрезенту­ють залишки діяльності крито-мікенських торгово-ремісничих колоній у цих регі­онах, і, перед усім, діяльності прото-грецьких майстрів-ливарників [Harding, 1975, 200]. Його припущення підтверджують знахідки крито-мікенської кераміки 15—13 ст. до Р.Х. на Британських островах і на Балканах. У Північному Причор­номор'ї поки що такої кераміки не знайдено, але, на мою думку, це справа часу.

Більш яскрава картина вимальовується на матеріалах озброєння, знайдених у пам'ятках обох регіонів. Так, найближчі аналоги вістрю списа — відбитка з ли­варної форми першого горизонту Новокиївської ливарної майстерні (вістря дре- майлівського типу) походять із толосів на островах Родос та Крит (рис. 103: 1—3). Матеріали цих розкопок погано документовані, а вказані толосові гробниці вико­ристовувались для поховань протягом 200—300 років, тож їх точне датування є досить проблематичним. Проте важливо, що інша зброя, знайдена в цих гробни­цях — мікенські рапіри — датовані Н.К. Сандарс першою половиною 15 ст. до Р.Х. досить надійно [Sandars, 1963, 149; Pl. 2, 1]. Серед списів із цих гробниць можна виділити ймовірні імпорти із Північного Причорномор'я — списи з відли­тою втулкою, а також місцеві репліки з них, виконані в іншій техніці — коваль­ській, яка була характерною для пізньомікенських зброярів — це списи з вузьким пером та кованою згорнутою втулкою [Muller-Karpe, 1980, taf. 182, 198, 199]. В могильнику Ялісос на острові Родос, серед знайдених вістер списів дремайлівсь- кого типу було і вістря стріли [Muller-Karpe, 1980, taf. 182, 3], аналогічне стрілам на ливарній формі з поселення Слобідка у Нижньому Подністров'ї (рис. 103: 14).

Пласка сокира, що аналогічна виробу на ливарній формі з с. Зазим'є Київсь­кої області та пласкій сокирі зі скарбу Одайлі-Подарі, походить з толосу у Зафер Папоура, Кнос на острові Крит (рис. 103: 11) [Muller-Karpe, 1980, taf. 199, B4]. У цих же толосах були знайдені ножі, бронзові котли північнопонтійських типів та бурштинові намистини, аналогічні намистинам з Гордіївського могильника. На думку Н.К. Сандарс, знахідки “північної” зброї у похованнях на островах Крит та Родос свідчать про використання воїнів з північних регіонів як найманців на службі у місцевих правителів мікенського часу. Можливою батьківщиною цих найманців вона називає Балкани та Дунайський регіон [Sandars, 1978, 93—94]. Але аналіз наведених вище матеріалів показує, що ця зброя має аналоги тільки в пам'ятках культурного кола Кослоджені-Ноа-Сабатинівка-Білогрудівка, тобто ці найманці були вихідцями з Північного Причорномор'я — “гіпербореями”.

Отже, на середину II тис. до Р.Х. між Північним Причорномор'ям та Східним Середземномор'ям встановлюються досить тісні торговельні зв'язки (Південнобу- зький бурштиновий шлях) та безпосередні контакти населення обох регіонів: мі- кенські колонії на Південному Бузі (?), північнопонтійські вояки-найманці у державах Східного Середземномор'я (?). Коли настала епоха “навали народів мо­ря”, характер взаємовідносин народів Східного Середземномор'я та Північного Причорномор'я значно змінився. Про це маємо досить свідчень з різних джерел. З письмових джерел відомо, що перший з народів, що пізніше взяв участь у “навалі народів моря” на Єгипет, мав ім'я, яке читається дослідниками як “Шардана”. Шардана з'явилися на північному кордоні Єгипту у 14 ст. до Р.Х. — “вони атаку­вали дельту Нілу до Північної війни Рамзесу II (тобто, до 1285/6 р. до Р.Х.), у бит­ві при Кадеші вони виступили вже як найманці в єгипетському війську” [Sandars, 1978, 50: 161]. Н.К. Сандарс припускає, що на рельєфах з Луксору зі сценами цієї битви Шардана зображені з круглими щитами. Ці щити аналогічні щиту з саба- тинівського поховання біля с. Борисівка Одеської області [Клочко, 1990; Klochko, 1999, fig. 40: 2, 3]. Пізніше такі щити, здебільшого вже обтягнуті бронзовою бля­хою і прикрашені різьбленими геометричними орнаментами, стають досить роз­повсюдженими у Європі в культурах кола урненфельд, але ж борисівський щит та щити на рельєфах з Луксору є найстарішими, тобто, цілком можливо, що євро­пейці познайомилися з круглими щитами та запозичили їх у Шардана під час “навали народів моря” [Gamber, 1978]. Зброярські контакти між сабатинівськими та урненфельд племенами спостерігаються і у Нижньому Подунав'ї — вони фік­суються появою там мечів типу “Печіца” (див. озброєння Сабатинівської культу­ри). На тих же рельєфах з Луксору зі сценами битви біля Кадешу союзники хетів (а Н.К. Сандарс вважає, що серед них теж були представники північних народів) зображені з короткими рублячими мечами у руках, аналогічними мечу з того ж борисівського поховання [Клочко, 1990; Klochko, 1999, fig. 40: 1]. Усе це дало мені підстави висловити припущення про те, що “Шардана” єгипетських джерел є во­яками Сабатинівської культури, вихідцями з Північного Причорномор'я [Klochko, 1993].

Археологічні матеріали вимальовують досить складну картину контактів на­селення Північного Причорномор'я та Східного Середземномор'я. Можна вказати ряд знахідок в обох регіонах, що під час аналізу досить чітко визначають харак­тер цих зв'язків. Насамперед, це різні види зброї — категорії археологічних пам'яток, яка в контексті теми навали північних варварів на Східне Середземно­мор'я є визначальною. Так, вістря списів дремайлівського типу сабатинівської культури були знайдені у похованні пізньомікенського часу у Ставросі, Фессалія [Bulletin de Correspondance Hellenique, 1986, CX] та у великому скарбі зброї з Ен- комі на Кіпрі (рис. 103: 7), вістря дротика дремайлівського типу походить із Іол- ку, археологічний музей в Волосі [Hockmann, 1980, abb. 92, b] (рис. 103: 5). В Ен- комі на Кіпрі, у горизонті, пов'язаному із зруйнуванням стародавнього Енкомі (столиці Кіпру того часу) “народами моря”, знайдено вістря списа з короткою вту­лкою та широким листоподібним лезом [Catling, 1964, pl. 14] (рис. 103: 4). Воно подібне до знахідок у Подніпров'ї — у селі Гребені Ржищівського району, селі Обухівка Дніпропетровського району та з Вінницької області (колекція “ПЛАТАР”) — такі вістря я пов'язую з Білогрудівською культурою.

Кинджал заградівського варіанта красномаяцького типу (рис. 103: 9) по­ходить із городища Рас-Шамра (стародавній Угарит, столиця однойменного князівства у Сирії), він був знайдений у складі скарбу, який походить з того шару городища, що пов’язують із зруйнуванням стародавнього Угариту “наро­дами моря”. З того ж скарбу походить єгипетський меч, прикрашений карту­шем фараона Мернептаха, який правив близько 1224-1214 рр. до Р.Х. [Muller- Karpe, 1980, taf. 151, A3]. Такі кинджали я пов’язую з пізнім етапом сабатинів- ської та з білозерською культурами.

Черешкові вістря стріл, аналогічні стрілам на ливарній формі з поселення Слобідка у Нижньому Подністров’ї, походять з острова Родос, із вже згаданих то- лосів Ялісосу та з Трої VIIA [Muller-Karpe, 1980, taf. 218, 12] (рис. 103: 14, 15). Втулкове вістря, аналогічне вістрю з поселення Суворово у Одеській області, знайдене у палаці міста Пілос, спаленому наприкінці 13 ст. до Р.Х. [Buchholz, 1962, abb. 15, 1; Sandars, 1978, 55] (рис. 103: 16). Вістря стріл, що мають трикутне перо, довгі кінці лопатей та короткий загострений стрижнеподібний черешок, аналогічні вирізаному на тальковій ливарній формі з міста Херсону (тип “Херсон”), у великій кількості знайдені на території Греції та Малої Азії, у пам’ятках пізньоелладських II та III періодів: грот Тіхро; Санаторіум, гробниця 3; острів Делос, Артемісіон, толос 2; Просумна, гробниці 3 та 34; Троя VI [Buchholz, 1962, abb. 12]. Ці вістря (тип V за Х.Г. Бухгольцем) датуються 15-13 ст. до Р.Х. і вказують, на думку автора, на зв’язки Греції цього часу з Північним Причорно­мор’ям [Buchholz, 1962, 29]. Знахідка ливарної форми у місті Херсоні вказує на існування традиції виготовлення таких наконечників стріл у сабатинівських племен Північного Причорномор’я, тобто підтверджує припущення Х.Г. Бухголь­ца та показує, що з боку Північного Причорномор’я суб’єктом зв’язків з Східним Середземномор’ям в цей час виступала перш за все Сабатинівська культура. Іко­нографічні матеріали доповнюють коло джерел. Так, на єгипетських рельєфах “народи моря” завжди зображені з круглими щитами, аналогічними щиту з Бо- рисівки. Вони тримають по два списи, один з котрих коротший. Комплекси, що складаються з двох наконечників списів, один з яких був меншого розміру і, ма­буть, слугував вістрям дротика, були характерними для Сабатинівської культури Північного Причорномор’я. Виробництво таких парних наконечників фіксується Красномаяцькою та Новокиївською ливарними майстернями. На одному з єги­петських рельєфів в Медінет Хабу зображений воїн, озброєний коротким мечем з листоподібним лезом, що нагадує мечі красномаяцького типу Сабатинівської культури [Клочко, 1990; Klochko, 1999, fig. 40: 3].

Цікаво звернути увагу на бронзові статуетки з острова Сардинія: вони зобра­жують воїнів з круглими щитами, що нагадують щит з борисівського поховання та з короткими мечами красномаяцького типу [Клочко, 1990; Klochko, 1999, fig. 41]. Російський етнограф Н.А. Красновська дослідила походження сардів — дав­нього населення острова Сардинія. Її гіпотеза виявилась тісно пов’язаною з кон­текстом цієї роботи: Н.А. Красновська припускає, що сарди — це нащадки леген­дарних Шардана, які за легендою прийшли з Малої Азії разом з іншими “наро­дами моря” в Єгипет та Лівію, а потім захопили частину острова Сардинія. Брон­зові статуетки з острова Сардинія зображають, найімовірніше, Сарда родонача­льника, сина Геракла [Красновская, 1986]. З того ж острова Сардинія походять знахідки вістря списа дремайлівського типу, пласкої сокири, подібної до сокири з Бачкуринського скарбу на Київщині та двовушкового кельта кардашинського типу (рис. 103: 6, 8, 10, 12, 13) [Thimme, 1983, Nr. 62, 69, 71, 72]. Цікаво, що Плі- ній Старший згадує про народ скіфів — сардів, який жив біля устя Гіпанісу (Пів­денного Бугу) у римський час.

На перший погляд здається, що ми маємо замало матеріалів для розгорнутої історичної інтерпретації. Але ж в цій роботі наведені тільки ті джерела, що свід­чать про участь у “навалі народів моря” східноєвропейських народів. Н.К. Сан- дарс та Я. Боузек зібрали велику кількість матеріалів, що дають можливість з впевненістю говорити про участь у цих історичних подіях, крім народів Східної Європи, народів Балкан та Центральної Європи. Особливо виділяються знахідки в комплексах, що так чи інакше пов’язуються з конкретними історичними подія­ми, а також ті, відомості про які є в письмових джерелах. В цілому кількість ар­хеологічних свідчень, що дозволяють вести мову про участь європейських народів у “навалі народів моря”, значно переважає кількість археологічних свідчень про інші грандіозні за своїми масштабами історичні події давнини, такі, наприклад, як походи скіфів у Малу Азію та на Близький Схід. Слід підкреслити, що всі опи­сані вище типи озброєння не мають аналогів серед озброєння народів стародав­нього Близького Сходу і в той же час вони є типовими для Північного Причорно­мор’я пізньобронзової доби.

Звичайно, ідентифікація “північних народів”, що брали участь у подіях, пов’язаних з політичною історією Східного Середземномор’я другої половини II тис. до Р.Х., повинна здійснюватися з урахуванням широкого кола історичних, лінгвістичних та археологічних джерел, але навіть наведені матеріали певним чином відображають участь племен Північного Причорномор’я у навалі “народів моря” на Східне Середземномор’я, перед усім на Малу Азію та Левант [Клочко, 1987, 1990; Klochko, 1993]. Встановлення факту участі європейських народів доби пізньої бронзи у “навалі народів моря” на Єгипет на рубежі 13/12 століть до Р.Х. відкриває великі перспективи історії стародавньої Європи. Зокрема, у хронології певне місце повинні зайняти нові опорні абсолютні дати, що подовжують істори­чний період у Центральній та Східній Європі до 13 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993, 77]. Іконографічні матеріали та письмові джерела дозволяють у загальних рисах ре­конструювати особливості військової справи “народів моря”, з якими пов’язаний занепад колісничної тактики ведення бою та поява важкої піхоти, яка використо­вувала тактику, що була близькою до так званої “дорійської” фаланги, яка з’явилась трохи пізніше [Sandars, 1978]. Ці ж матеріали дозволяють реконструю­вати паноплію, яка складалася з круглого щита, пластинчастої броні (праобраз ламінарної), поножів, металевого шолома з рогами, списів (як правило, два списа у одного воїна, один з них метальний), короткого рублячого меча та бойового но­жа з листоподібним лезом.

Деякі елементи цієї паноплії знаходять аналогії у сабатинівській та лобо- йківській групах озброєння з Північного Причорномор’я, а деякі — у матеріалах озброєння культур пізньої бронзи Центральної Європи. Такий комплект озброєн­ня є незвичним для країн та народів Давнього Сходу і Східного Середземномор’я II тис. до Р.Х., і в той же час він став основою для складання таких систем озбро­єння давньої Європи, як давньогрецька, гальштатська та давньоримська.

Сабатинівська навала на Східне Середземномор’я на рубежі 13-12 ст. до Р.Х. співпадає з зникненням Сабатинівської і Ноа культур на Україні, виникненням нової — Білозерської культури та різким скороченням ареалу Бережнівсько- Маївської культури. Одночасно з міграцією носіїв Сабатинівської культури на південь спостерігається розповсюдження лобойківських металевих виробів Бере- жнівсько-Маївської зрубної культури на схід. Окремі речі лобойківських типів та цілі скарби таких виробів знайдені досить далеко на сході — це Терешковський скарб у Воронізькій області [Пряхин, Синюк, Матвеев, 1981], Карманівський скарб у Закам’ї [Кузьминых, 1981], Ільдеряківський і Дербеденівський скарби та цілий ряд окремих знахідок у Поволжі [Черных, 1970], знахідки предметів лобо- йківських типів на пам'ятках андронівської культури у Заураллі [Черных, 1983]. Усі ці речі належать до відносно пізніх варіантів лобойківських типів, тож я роз­глядаю розповсюдження лобойківської металургійної традиції на схід як відносно пізнє явище [Клочко, 1994], яке свідчить про участь східноукраїнських культур­них елементів у культурному процесі доби пізньої бронзи на сході Європи — у Поволжі та Західному Казахстані, перш за все у складанні приказанської куль­тури та федорівських і саргаринських пам'яток андронівської культури.

Так, Терешковський скарб, знайдений біля с. Терешково Богучарського ра­йону Воронізької області [Пряхин, Синюк, Матвеев, 1981], складався з трьох сіка­чів кабаківського типу, двох двовушкових кельтів кабаківського типу та бритви лобойківського типу. Перелюбський скарб із с. Перелюб Саратовської області [Максимов, 1972] складався з чотирьох сікачів кабаківського типу. Сікачі каба- ківського типу знайдені також у скарбі з с. Омари Мамадишського району Татарії та у Казанській губернії. Одновушковий кельт благовіщенського типу був знай­дений у скарбі біля с. Кріуши (в минулому — Чебоксарського повіту). Двовушкові кельти кабаківського типу походять із поховання приказанської культури на VII Лебединський стоянці та з урочища Петр-Тау в Башкирії [Черных, 1970]. Прорі­зне вістря списа златопольського типу було знайдене у Маклашеєвському моги­льнику приказанської культури [Смирнов, 1952, табл. 2: 7]. До складу Карманів- ського скарбу, знайденому на березі Куйбишевського водосховища, входили: про­різне вістря списа златопольського типу, кинджал з кільцевим упором краснома- яцького типу та два сікача кабаківського типу [Кузьминых, 1981, рис. 5]. До складу Дербеденівського скарбу входили два одновушкових кельти благовіщен­ського типу, втулкове виїмчасте долото трьохізбенського типу, бритва лобойківсь- кого типу та чотири косарі кабаківського типу [Булычев, 1902, табл. VI— VII]. Безумовно імпортна, виготовлена з українського талькового сланцю, тристороння ливарна форма була знайдена у районі Волгограда [Мамонтов, 1971]. На ній ви­різані негативи двовушкового кельта кабаківського типу, плоского тесла та втул­кового долота трьохізбенського типу.

Лобойківські металеві вироби та металургійні традиції у своєму розповсюд­женні на схід сягають не тільки Поволжя, але й перетинають Уральські гори та з'являються на теренах Казахстану. Так, кулеподібне вістря стріли з чотирилопа­тевою голівкою, подібне до вістря з Лобойківського скарбу, походить з могильни­ка федорівської культури Єловка 2, могила 43, а вістря стріл лобойківського типу знайдені у Смоліно, курган 7 та у землянці 2 Садчіковського поселення культури валикової кераміки [Аванесова, 1991, рис. 5: 23, 24; 7: 13]. На поселенні федорів- ської культури Явленка знайдений косар кабаківського типу [Аванесова, 1991, рис. 6: 55]. Кинджал красномаяцького типу був знайдений на поселенні Саргари культури валикової кераміки [Аванесова, 1991, рис. 8: 22], а на поселеннях Як- шиянгізтау та Бєс-Тюбе тієї ж культури валикової кераміки знайдені кинджали варіанта “Дерев'яне” красномаяцького типу [Аванесова, 1991, рис. 8: 23; 25: 26]. На поселенні Чаглинка знайдене прорізне вістря списа златопольського типу, на могильнику Саргари 2, могила 14 знайдена бритва лобойківського типу, на посе­ленні Жабайпокровка 3 — втулковий гак лобойківського типу, на поселенні Кар- луга 2 — втулкове долото трьохізбенського типу [Аванесова, 1991, рис. 8: 19, 29, 32, 34]. Кинджали красномаяцького типу також знайдені біля Кочневська у При­ураллі, у Західному Казахстані — на Олексіївському поселенні, землянка 8, у Петропавловську-Казахстанському та у могильнику Саргари, могила 14, у Схід­ному Казахстані — озеро Прісне та у Семипалатінській області, у Центральному Казахстані — у Алмаатинській області та в Улутау, на Алтаї — на могильнику Чорноозер'я, могила 61 та у зруйнованому похованні з Ільїнки [Аванесова, 1991, рис. 24: А13, Б16; 25: 24, 25; 26: 12, 13; 27: А10, 11; 28: А13, 14]. З поселення Кан- чуртут походить кам'яна ливарна форма для виготовлення кинджалів варіанта “Дерев'яне” красномаяцького типу, характерних для Середнього Подніпров'я [Аванесова, 1991, рис. 29: 5]. Бритви лобойківського типу були знайдені: Саргари, м.14, Прііск Степанова у районі Усть-Каменогорська на Алтаї, у скарбі з Шамши [Аванесова, 1991, рис. 35: 11-14]. У Шадринську, на річці Критішкі була знайде­на двохстороння кам'яна ливарна форма для відливання одновушкових кельтів благовіщенського типу та бритва лобойківського типу [Аванесова, 1991, рис. 35: 15]. Втулкові долота трьохізбенського типу знайдені: на поселенні Карлуга 2, у гірничих виробках Чердояка, на поселенні Переліски 2, у Вірному, на Алтаї, на поселенні Нікольське 1, у скарбі з Шамши та Омському скарбі [Аванесова, 1991, рис. 37: А7-13, 16, 17].

Тож бачимо, що лобойківські металеві вироби з'являються вперше на пам'ятках федорівської культури, а пізніше — на пам'ятках культури валикової кераміки — вони вже досить чисельні. Це дозволяє припустити, що саме інвазія носіїв лобойківської металургійної традиції — бережнівсько-маївських племен на схід призвела до створення так званої “валикової спільності” [Черных, 1983]. На мою думку, бережнівсько-маївські культурні елементи взяли участь у створенні приказанської культури у Поволжі та культури валикової кераміки азіатської частини Росії і Казахстану. Деяка інфільтрація північнопричорноморського на­селення на схід тривала і у білозерський час. Про це свідчать кинджали загра- дівського варіанта красномаяцького типу, які характерні для пізнього етапу са- батинівської культури та для білозерської культури. Такі кинджали знайдені на Єнісеї, у селі Кривошеїно Мінусинського краю та с. Каратуз Красноярського краю [Аванесова, 1991, рис. 28: Б5, 6].

Міграція Бережнівсько-Маївської культури на схід була останньою зі східних міграцій індоєвропейських племен (не беручи до уваги східної експансії Росії). На рубежі II та I тис. до Р.Х. демографічна ситуація на сході Євразійського степу стає напруженою і починаються міграції азійських племен на захід. На тому етапі це були ще східноіндоєвропейські (індоіранські) народи, але ці міграції почалися пізніше вже у наступну, кіммерійську епоху. То що ж викликало міграції носіїв культур Ноа і Сабатинівської на південь, а Бережнівсько-Маївської на схід? На­прикінці сабатинівського періоду першою у Прикарпатті зникає культура Ноа під тиском південнокарпатських культур Піліні на Гава. Ці процеси були досить тривалими у часі і на початку зустрічали активну протидію культури Ноа — зга­даємо теорію про експансію культури Ноа у Середнє Подунав'я та її впливи на пізню фазу культури Отомань і на Кійятицьку культуру (Т. Кеменцеі). Проте, на рубежі 13-12 ст. до Р.Х. південнокарпатський тиск посилився і призвів до утво­рення Висоцької та Гава-Голіградської культур в Подністров'ї. Відтік ноїчного населення на північ та північний схід посилив демографічний потенціал Біло- грудівської культури і вона починає розширюватись на схід та південь, утворюю­чи Білозерську культуру та витісняючи Сабатинівську культуру на південь, у Нижнє Подунав'я, а Бережнівсько-Маївську — на схід.

В цей час на всій території України посилилися південно-західні, карпатські культурні впливи. В процесі вивчення озброєння доби пізньої бронзи на Україні була виділена велика група зброї південнокарпатських типів, серед яких виділя­ються типи зброї, що були характерні для південнокарпатських культур Кійяти- це, Піліні, Гава та зброя, що була характерна для Лужицької культури Словач­чини [Клочко, 1992; Klochko, 1993]. Переважна більшість таких знахідок сконце­нтрована у Верхньому Подністров'ї, де вони легко пояснюються як присутністю пам'яток Гава-Голіградської та Лужицької культур, так і інтенсивними зв'язками з близькими південними сусідами. Але деякі предмети озброєння гавських і лу­жицьких типів були знайдені досить далеко на схід.

Розглянемо ці знахідки в контексті окремих археологічних культур. Право­бережжя Лісостепового Подніпров’я у 12 ст. до Р.Х. займала Білогрудівська куль­тура. Типовою зброєю цієї культури на нинішньому рівні знань можна визначити кинджали з кільцевим упором заградівського варіанта красномаяцького типу та двовушкові кельти кардашинського типу. В той же час на території розповсю­дження цієї культури — у Медведівському скарбі, у селах Карапиши Миронівсь- кого району та Іванівка і Пиковець Уманського району були знайдені одновуш- кові кельти, прикрашені вертикальними канелюрами (рис. 99: 7—10). Такі кельти характерні для Лужицької культури як для північнословацького її варіанта за Л. Вєліячіком [Veliacik, 1983, 41-42; taf. XLV: 1, 2-5], так і для пам’яток Польщі. Виробництво таких кельтів у Польщі фіксується знахідками ливарних форм з Пекар та Волова, Вроцлавське воєводство та з Боядла, Зеленогурське воєводство [Gediga, 1982, 11-13]. Кельти цього типу широко розповсюджені у карпатських скарбах періодів Ha A1-A2. Кельт з с. Пиковець Уманського району (рис. 99: 10) орнаментований як лужицькі кельти, але за формою та пропорціями близький до одновушкових шестигранних у розрізі красномаяцьких кельтів Сабатинівської та Ноа культур. Аналогічні кельти були знайдені у скарбі Карижин з Верхнього Подністров’я. Я пропоную розглядати їх як верхньодністровський варіант лу­жицьких кельтів, який утворився після злиття ноїчних та лужицьких металургій­них та культурних традицій у Верхньому Подністров’ї.

Подальшим продовженням лінії розвитку лужицьких кельтів у Середньому Подніпров’ї є кельти Чорноліської культури [Тереножкин, 1961, 126-130]. На ге­нетичний зв’язок чорноліських кельтів (називаючи їх лужицько-українськими) з лужицькими вказав Т. Сулімирський [Sulimirski, 1936, 184]. Чорноліські сокирки практично нічим не відрізняються від лужицьких — вони тільки трохи інакше орнаментовані: на типові лужицькі вертикальні канелюри у них зверху накладе­ний ще й “ялинковий” орнамент. Це кельти з Підгірцівського поселення, на гли­няній ливарній формі з того ж Підгірцівського поселення, зі скарбу на Суботівсь- кому городищі, з с. Хмільна Черкаської області, з пристані Юшки у Ржищівсько- му районі Київської області, с. Кип’ячка Миронівського району (див. озброєння кіммерійського часу). На цих знаряддях можна відмітити додатково до визначе­них вище рис, ще й такі як круглий, а іноді й квадратний перетин втулки (на відміну від витягнутого овалу у кардашинських кельтів білогрудівської культури) та використання глини для виготовлення ливарних форм (всі ливарні форми ке­льтів місцевих кардашинського та красномаяцького типів виготовлені з талько­вих сланців). Усе це дозволяє стверджувати, що традиція виготовлення чорнолі- ських кельтів є не місцевою, а лужицькою, вона принесена у Середнє Подніпров’я з Верхнього Подністров’я під час переселення частини лужицьких племен на схід. В результаті цього переселення від змішання місцевого білогрудівського населення та прийшлого верхньодністровського (змішаного лужицько-голіградсь- ко-гавського) і утворилась Чорноліська культура.

Отже, на Лісостеповому Дніпровському Правобережжі у білозерській час ми бачимо поступове розповсюдження зброї карпатських типів, що пояснюється, на мою думку, інфільтрацією населення з Подністров’я, яка призвела до “карпати- зації” культури населення цього регіону. Дуже близькі за своїм характером про­цеси відбувались у цей час і в степу, який був зайнятий Білозерською культурою. Тут теж з’являється озброєння центральноєвропейських типів. Так, вістря списа з складною потрійною нервюрою центральноєвропейського типу було знайдене у Запорізькому районі (рис. 96: 17). Більш пізній варіант списів цього типу, що від­різняється довгою втулкою, походить із с. Радіонівка Широківського району Кіро­воградської області [Клочко, Мурзин, 1989, 66—67] (рис. 96: 16). Другий тип цент­ральноєвропейських наконечників списів — з профільованим полум’яноподібним пером представлений у Білозерській культурі знахідками ливарних форм, виго­товлених з місцевого талькового сланцю — з м. Миколаїв та с. Новотроїцьке Херсонської області (рис. 96: 18, 20). Походження цього типу наконечників теж пов’язують із середньодунайською областю Карпатського басейну, де вони з’яви­лися у культурі Піліні. Але пізніше вони розповсюджуються і у культурах кола урненфельд. Найближчі аналоги північнопричорноморським вістрям походить з другого горизонту скарбів культури Піліні періодів Bz D — Ha Al [Kemenczei, 1984, 22—23] та пам’яток північнословацького варіанта Лужицької культури [Veliacik, 1983]. Знахідки ливарних форм таких наконечників списів у Північно­му Причорномор’ї фіксують їх місцеве виробництво у білозерській час, тож вони свідчать про зміну культурної ситуації у цьому регіоні, появу карпатських збро­ярських традицій. Тобто, в степовій Україні в білозерський час на зміну Сабати- нівській культурі, яка мігрувала на південь, прийшла Білозерська культура, у якій ми бачимо потужну у культурному відношенні білогрудівську основу та де­який домішок карпатських культурних елементів. Білогрудівська основа, що доб­ре простежується перш за все у поховальному обряді, стала зрозумілою після від­криття Гордіївського могильника, який дозволив простежити розвиток курганно­го обряду поховання на Правобережній Україні з доби ранньої бронзи до початку залізної доби. Карпатські впливи у білозерський час сягають Лівобережної Укра­їни. Так, на одній з ливарних форм Завадівської ливарної майстерні з с. Завадівка Херсонської області [Гершкович, Клочко, 1987] був вирізаний нега­тив вістря списа з потрійною нервюрою центральноєвропейського типу. На жаль, ця ливарна форма у процесі подальшого використання була розрізана (вона ви­готовлена з талькового сланцю) та використана для виробництва інших речей. Проте, залишки старого негатива достатньо діагностичні і вістря легко реконст­руюється (рис. 101: 16). Це той же тип, що і вістря з Київської області та з Запорі­зького району.

Бронзові вістря стріл, знайдені на поселеннях біля сіл Бузівка Магдалинів- ського району Дніпропетровської області [Ромашко, 1982, 57, рис. 1: 2] та Залі- нійне Зачепилівського району Харківської області [Ромашко, 1983, рис. 2: 31]. Ці одночасові поселення розташовані на протилежних берегах річки Орель. Вістря, що були знайдені на них — коротковтулкові двохлопатеві ромбічні у розрізі з трикутною голівкою та довгими шипоподібними закінченнями лопатей (рис. 101: 13, 14). Дуже цікаві обставини знахідки вістря на поселенні біля с. Бузівка — воно було знайдене серед залишків спаленого житла у обпаленому уламку підпі­рного стовпа цього житла. В.А. Ромашко цілком справедливо пов’язує це вістря з загибеллю даного поселення [Ромашко, 1985, 1995].

Вістря стріл з поселень Бузівка та Залінійне і меч з Більського городища до озброєння місцевого населення відношення не мають, а їх поява на Лівобережжі, Дніпра скоріше за все, була пов’язана з експансією Чорноліської культури [Іллін- ська, 1975], яка, фактично, була продовженням експансії західних лужицько- білогрудівських племен на схід.