Білозерський етап, 1200-900 рр. до Р.Х.

Другий етап доби пізньої бронзи на Україні, білозерський, синхронний пері­одам Ha Al — Ha B2 Центральної Європи, який датується 12-9 ст. до Р.Х., пред­ставлений культурами Гава-Голіградська, Висоцька, пізнім етапом Білогрудівсь- кої, раннім етапом Чорноліської, Білозерською, пізньозрубною та Бондарихінсь- кою культурами.

Озброєння усіх культур цього періоду я розділив на три умовні групи: захід­ноукраїнську, центральноукраїнську та східноукраїнську, в рамках яких я це озброєння і розглядаю.

“Західноукраїнська” група

У цю групу ввійшло озброєння культур Гава-Голігради, “фракійського галь­штату” Молдови, Висоцької, Лужицької. Голіградська група пам'яток займає Тернопільську, Чернівецьку, Івано-Франківську та Закарпатську області, дату­ється 11-8ст. до н.е. [Археологія УССР, 1986, 37]. Походження її остаточно не з'ясовано, більшість дослідників пов'язують її виникнення з міграцією населення з території Верхнього Потися.

Походження культур “фракійського гальштату” та конкретний внесок у їх створення культур Карпатського басейну попереднього часу залишається досить неясним. Серед найменш розроблених тем є проблеми участі у цих процесах культур Подністров’я. Словацька дослідниця с. Деметрова, вивчаючи процеси, що призвели до виникнення культури Гава у Східній Словаччині, дійшла висновку, що “фракійський гальштат” на цій території формувався на основі культури Су- чіу-де-Сус при сильних східних впливах, що проявилися у появі голіградських елементів на цій території, починаючи з рубежу періодів Bz D/Ha A1 [Demetrova, 1986, 129]. Такі спостереження примушують переглянути старі погляди на проб­леми походження пам’яток голіградської групи та пояснюють спостереження Л.І. Крушельницької про наявність “гальштатських” елементів у пізніх пам’ятках Комарівської культури, що, власне, вказує на пряму участь Комарівської культури у складанні цієї групи “фракійського гальштату” [Крушельницька, 1985, 41-47].

Пам’ятки молдавської групи “фракійського гальштату”, досліджені на сього­дні, здебільшого відносяться до перехідного часу від доби бронзи до раннього за­ліза. До пізньої бронзи відносяться пам’ятки типів Голеркани та Кишинівського поселення, що датуються ХІІ — X ст. до н.е. [Археологія УССР, 1986, 35]. Г.І. Смі- рнова підкреслює значну різницю між цими пам’ятками та голіградськими, в той же час відмічає їх значну близькість до пам’яток типу “Бабадаг” та “Інсула- Банулуй” Румунії [Смирнова, 1976].

Пам’ятки Лужицької культури на території України досліджені погано. Вони займають область верхньої та середньої течії Західного Бугу, деякі дослідники розповсюджують їх на схід до басейну ріки Горинь.

Висоцька культура займала верхів’я Західного Бугу, східну частину Львів­ської області та захід Тернопільської. Датується рубежем II та I тис. до н.е. — VII ст. до н.е. [Археологія УССР, 1986]. У формуванні цієї групи пам’яток бра­ли участь тшинецькі, комарівські та лужицькі елементи [Крушельницька, 1985, 71-84]. Деякі польські дослідники, зокрема З. Буковський, приєднують ці пам’ятки до лужицької культури [Bukowski, 1976]. Проте критерії виділен­ня лужицької культури (як і інших “імперських” археологічних культур доби бронзи Європи — курганної, урненфельд, зрубної) такі невизначені та розпли­вчасті, що їх межі можна розширяти практично безмежно. У всякому разі оче­видно, що Висоцька культура близька до карпатських культур та культурного кола урненфельд.

Виходячи з відносної малочисельності знахідок зброї (особливо комплексних) та поганого вивчення питань культурно-хронологічного розподілу регіону, озбро­єння племен Білозерського періоду Верхнього та Середнього Подністров’я роз­глядається разом.

Вістря стріл. Небіжчик із поховання 1 могильника лужицької культури Ро- ванці, розкопаному у Луцькому районі Волинської області (обряд випростаного тілопокладення на спині), був поранений в шию невеличким кременевим листо­подібним вістрям із коротким т-подібним черешком [Бандрівський, Кобаль, Кру- шельницька, 1993, рис. 6: 2] (рис. 93: 1). Бронзові стріли з т-подібним черешком більш характерні для культур доби пізньої бронзи Карпатського регіону.

Маленьке кременеве листоподібне вістря з коротким черешком знайдене на території лужицького могильника поблизу с. Тяглів Сокальського району Львів­ської області [Бандрівський, Кобаль, Крушельницька, 1993, рис. 19: 2] (рис. 93: 2). Культурну належність цього вістря я визначити не можу.

Вістря списів. Знахідок списів цього часу дуже мало. Полум’яноподібне віст­ря дротика походить зі скарбу Карижин (рис. 93: 6). Знахідка такого вістря у ска­рбі разом із кельтами особливого варіанта лужицького типу, датованими 12­11 ст.

До “білозерського” часу віднесені вістря списів зі скарбу у Баличах та з с. Ду- плиська Заліщицького району [Kozlowski, 1939, tabl. XV, 29, 33] (рис. 93: 3, 5). Вони належать до пізніх варіантів наконечників зі складною нервюрою, хара­ктерних для дунайських скарбів періодів Ha A2 — Ha B1 [Kemenczei, 1984]. Не­величке листоподібне вістря дротика походить зі скарбу Валя Русулуй у Молдові, датованого 10-9 ст. до Р.Х. [Дергачев, 1974, рис. 3: 7] (рис. 93: 4).

Бойові сокири. Білозерський період у Подністров’ї характеризується широ­ким розповсюдженням дуже різноманітних видів кельтів. Серед них виділяються:

1. Кельти з прогнутою втулкою (пізні варіанти східнокарпатського типу). На подальше продовження місцевої лінії розвитку кельтів із прогнутою втул­кою вказують знахідки ливарних форм на поселеннях Голіградської групи Мишковичі та Городниця та кельти зі скарбів Недліска, Заложиці, Узинь [Свешников, 1961, рис. 7] та Потічок. Кельти варіанта “Заложиці — Потічок” відрізняються від ранніх кельтів східнокарпатського типу більш широким ле­зом та видовженими вушками. Знайдені у скарбах Заложиці та Потічок Сня- тинського району Івано-Франківської області [Бандрівський, Кобаль, Круше- льницька, 1993, рис. 71] (рис. 93: 7-9).

Ливарна форма для виготовлення кельтів із широким, трохи скошеним лезом (варіант “Городниця”) походить із голіградського поселення Городниця у Івано-Франківській області [Свешников, 1964, табл. 1: 13] (рис. 93: 10), такі кельти походить зі скарбів Недліска Перемишлянського району Львівської області та Потічок (рис. 93: 11, 14). Кельти цього варіанта знайдені у Трансі­льванії, у скарбах Фінаце (Ha A2) та Тиру Секуєш I (Ha B2) [Petrescu- БітЬоуіюа, 1977, pl. 290, 11; 355, 13]. Поселення біля с. Мишковичі Тернопіль­ського району було віднесено Ю.М. Малєєвим до Голіградської групи пам’яток [Малеев, 1976, 232-239]. Л.І. Крушельницька віднесла це поселення до Висо- цької культури, відмітивши, що типи виробів, які представлені на ливарних формах із цього поселення, є характерними для “фракійського гальштату” [Крушельницька, 1985, 55-58].

На одній із кам’яних ливарних форм із цієї ливарної майстерні вирізаний негатив шестигранного одновушкового кельта зі вгнутою втулкою, що відно­ситься до досить оригінального варіанта кельтів цього типу (варіант “Мишко­вичі”) (рис. 93: 12). Такий кельт знайдений у вищезгаданому скарбі Недліска [Крушельницька, 1985, 81] (рис. 93: 13). Аналогічні кельти були знайдені у Трансільванії — скарби Дар’я (Ha A2), Новий Шатен та Вісуйя (Ha B1) [Petrescu-Dimbov⅛a, 1977, pl. 289, 8; 313, 5; 333, 2]. У північно-східній Угор­щині такі кельти знайдені у скарбах Піріце та Зентен, віднесених Т. Кеменцеі до другої фази культури Гава, Ha A-B [Kemenczei, 1984, 95, taff. CIXXXV: 9; CCIV: 19]. У Словаччині такі кельти знайдені у скарбі Лєсне [Novotna, 1970, taf. 54A]. Відносно мала чисельність знахідок кельтів цих варіантів (у порів­нянні з кельтами інших типів та варіантів) у південнокарпатському регіоні, а також знахідка ливарної форми у Мишковичах, дозволяють визначити північ- нокарпатський регіон як центр виробництва таких знарядь [Klochko, 1993].

2. Кельти голіградського типу (тип “Голігради”) походять із Крехова, із по­ховання біля с. Городенки [Kozlowski, 1939, tabl. XV: 9, 11, 12] та зі скарбу По­тічок (рис. 93: 16-19). На місцеве виготовлення одного з варіантів кельтів цьо­го типу вказує ливарна форма з майстерні Мишковичі (рис. 93: 15). Чисельні аналогії у дунайських скарбах дозволяють датувати ці кельти періодами Ha A1 — Ha B1.

3. Кельти, типові для культури Гава (тип “Гава”), представлені знахідками у скарбі Заложиці (рис. 94: 1, 2) та з Крехова [Zurowski, 1949, tabl. VIII, 1, 2]. За чисельними аналогіями у дунайських скарбах датуються періодами Ha A1-A2. Як приклад, можна навести ливарну майстерню Клуш та скарб Фінаце у Трансіль­ванії [Petrescu-Dimbovrna, 1977, pl. 133, 1; 290].

4. Пізньокрасномаяцька (чи може, краще, посткрасномаяцька ?) група кельтів вказує на те, що металургійна традиція культур Ноа-Сабатинівка продовжує існу­вати у Подністров’ї і у білозерський час.

5. Лужицька група кельтів із Верхнього Подністров’я представлена великою кількістю кельтів словацького типу. Це знахідки з Галича, Грубешова [Zurowski, 1949, tabl. IX], Бедріківців Заліщицького району Тернопільської області [НА ІА НАНУ: Олійник, 1993] та скарбів Недліска і Потічок [Бандрівський, Кобаль, Крушельницька, 1993, рис. 72: 7—9] (рис. 94: 6—12). Кельти цього типу характерні для північнословацького варіанта Лужицької культури [Veliacik, 1983, 41—42; taf. XIVI: 2-5], датуються 12-11 ст. до Р.Х.

6. Пізньоголіградський тип кельтів (тип “Руда” за Л. Козловським) — одновуш- кові, асиметричні, маленькі кельти. Представлені знахідками у Коржові, Корніїві, Великих Грибовичах, Молодятині, Червонограді, Руді, Сосулівцях [Zurowski, 1949, tabl. VI, VII], Пудлівцях [Кам’янець-Подільський музей: 1570] (рис. 94: 13-15), Воро­ні [Свешников, 1961, рис.1-5], скарбі Валя Русулуй [Дергачев, 1975, рис. 3]. Кельти цього типу характерні для пам’яток “кіммерійського” часу у Подністров’ї. Датуються періодами Ha B1 — B2 за чисельними знахідками у скарбах Подунав’я [Chochorowski, 1993]. У 10-9 ст. до Р.Х. вони стають одним із основних типів озбро­єння у Подністров’ї. Дуже важливо, що саме ці кельти входять до складу скарбів із деталями кінської узди “фрако-кіммерійських” типів у Подунав’ї. Ці скарби є одним із джерел для виділення слідів навали східних кочовиків на Центральну Європу наприкінці бронзової — початку залізної доби [Kemenczei, 1984, 94-95].

Центральноєвропейська хронологія 9-8 ст. до Р.Х. розроблена досить слабо. З 9 сторіччя до Р.Х. у Східному Середземномор’ї почалися “темні часи”, викликані навалою “північних варварів” [Snodgrass, 1971]. Більшість хронологічних конс­трукцій для цього часу у Центральній Європі побудовані виключно на формаль­ній типології. У ряді випадків це призводить до прикрих непорозумінь. Так, Т. Кеменцеі, публікуючи скарб із с. Прюдь в Угорщині, зазначив, що за більшістю речей скарб можна датувати 10-9 ст. до Р.Х., але наявність в ньому деталей кін­ської збруї “кіммерійського” типу не дозволяє датувати його раніше ніж 9-8 ст. до Р.Х. [Kemenczei, 1981, 29-42]. При цьому слід зазначити, що передскіфські пам’ятки Північного Причорномор’я самостійної, незалежної від центральноєв­ропейської, хронології досі ще не мають. Єдина історична дата — середина 7 ст. до Р.Х. — дата повернення скіфів із передньо-азійських походів позначає кінець цього періоду. Щодо датування початку передскіфського періоду та того, як довго він продовжувався — питання залишаються відкритими. У комплексах Новочер­каської групи пам'яток, що безпосередньо передують скіфським, деталей кінської збруї, аналогічних прюдьським, немає. Кельти зі скарбу Прюдь аналогічні кель­там зі скарбу Ветиц у Румунії, датованому 8 ст. до Р.Х. також спираючись на на­явність кінської збруї [Petrescu-Dimbovrna, 1977, pl. 326]. Такі ж самі кельти вхо­дять до складу скарбу Валя Русулуй із Молдови, датованого В.О. Дергачовим 10­9 ст. до н.е. [Дергачёв, 1975, 74] на основі аналогій із Подунав'я. Цікаво, що усі ці аналогії, це, перш за все, кельти типу “Руда”. Тож, кельти без кінської збруї (яка своєї власної розробленої хронології ще не має) датуються 10-9 ст. до Р.Х., а зі збруєю — 9-8 ст. до Р.Х.! Цей казус в першу чергу вказує на нерозробленість ти­пології, хронології та питань походження конкретних типів кінської збруї кімме­рійського часу. Однокільчасті вудила та інші деталі кінської збруї з вищезгада­них скарбів можна розглядати як особливі, “дністровські” типи кінської узди кім­мерійського часу і датувати їх на основі датувань кельтів 10-9 ст. до Р.Х. Таке датування співпадає з появою другого “кіммерійського” типу узди — новочеркась­кого у 10-9 ст. до Р.Х. [Клочко, Мурзин, 1987]. Все це дозволяє відносити перше проникнення східноєвропейських кінних загонів “кіммерійців” у Центральну Єв­ропу до кінця 9 ст. до Р.Х. Саме з цим проникненням, на мою думку, і була пов'я­зана поява речей чорногорівських, новочеркаських та дністровських типів у Центральній Європі [Klochko, 1993]. Дністровські кельти типу “Руда” та чорнолі- ські кельти, орнаментовані “ялинкою” — це ті типи кельтів на Україні, для яких зафіксоване “доживання” до початку доби раннього заліза на підставі комплекс­них знахідок.

Мечі. Представлені декількома типами:

1. Мечі з приклепаним руків'ям (тип “Ліптов”). Представлені досить чисе­льними знахідками з Подністров'я. Такі мечі характерні для культури Гава у Подунав'ї, а також часто зустрічаються у пам'ятках Лужицької культури Поль­щі. Типологія цих мечів розроблена Є. Фогелем на мечах Лужицької культури [Fogel, 1979]. Мечі з Коропця Бучацького району та Галича (рис. 95: 4, 5) відно­сяться до підтипу ХХС, Ha A1-A2; меч із Комарників [Zurowski, 1949, tabl. XXXIII, 5] — до підтипу XXD, Bz D — Ha A1; меч із Завалова [Zurowski, 1949, tabl. XXXIII, 3] — до підтипу XXF, Ha A1-A2 (за Є. Фогелем). Мечі пізніх варіан­тів ліптовського типу, з воронкоподібним навершям з Наддністрянів [Zurowski, 1949, tabl. XXXIII, 6], Волоки Глибоцького району Чернівецької області [Черні­вецький ОКМ], м. Яремчи та Залукви Галицького району Івано-Франківської області [Івано-Франківський ОКМ] віднесено до типу XXI, Ha B1 [Fogel, 1979, 56] (рис. 95: 1-3). Хоча мечі ліптовського типу широко розповсюджені у пам'ятках доби пізньої бронзи Центральної Європи, центром їх виробництва, вірогідніше за все, слід вважати Середнє Подунав'я [Fogel, 1979, 47-55], поява ж їх у Верхньому та Середньому Подністров'ї, вірогідніше за все, пов'язана з експансією на північ культури Гава.

2. Мечі з “язичковим” руків'ям (Griffzungenschwerter), які є типовими для центральноєвропейських urnenfeld культур і для Лужицької культури Словаччи­ни і Польщі. Типології цих мечів розроблялись багатьма дослідниками [Cowen, 1956; Muller-Karpe, 1961; Schauer, 1971; Fogel, 1979]. Найбільш повна та розроб­лена їх типологія, на мою думку, належить П.Шауеру, нею я і користуюся. Мечі з Галича та Бурканова [Zurowski, 1949, tabl. XXXII, 1, 2] належать до типу “Reutlingen” [Schauer, 1971, 132-148], Bz D — Ha A1. Мечі з Прикарпаття [Kozlowski, 1939, tabl. XV, 5] (рис. 95: 8), Комарників [Zurowski, 1949, tabl. XXXII, 5], с. Ступка Тернопільського району [Тернопільський ОКМ] та с. Товмачик Ко­ломийського району Івано-Франківської області [Івано-Франківський ОКМ] (рис. 95: 6-7) належать до типу “Hemigkofen” [Schauer, 1971, 157-160], Ha A1 — A2.

3. Меч “нордійського” типу знайдено буля с. Волока Глибоцького району Черні­вецької області [Чернівецький ОКМ] (рис. 95: 9). Мечі цього типу характерні для північних районів Німечини, Данії та Польщі, датуються періодом На В [Fogel, 1979, 34-37].

4. Група з “антеноподібними” навершями. До оригінального варіанта мечів ліптовського типу належать мечі з с. Яблунівка (Язловець) Бучацького району Тернопільської області та скарбу Валя Русулуй у Молдові [Дергачев, 1975, рис. 3: 1], що мають антеноподібні навершя (рис. 95: 10-11). В цілому, мечі ліптовського типу у Центральній Європі доживають до періоду Ha B1, і саме в той час з’являються перші мечі з антеноподібним навершям, тож, виходячи із цих мірку­вань, я датую ці мечі 10-9 ст. до Р.Х. Досить давню появу антеноподібних навер- шів на мечах Подністров’я підтверджує руків’я меча, близьке за формою до “язи­чкових” ручок мечів типу “Reutlingen”, але з антеноподібним навершям, знайдене біля с. Ворона Івано-Франківської області [Малеев, 1992, рис. 2] — це необробле- на відливка, що є свідченням місцевого виробництва (рис. 95: 12). Мечі з антено- подібним навершям одержують широке розповсюдження у Центральній Європі в періоди Ha B2 — Ha C, тобто у власне гальштатський час (час існування культу­ри давнього Гальштату). Центр походження антеноподібних навершів, які в цей час з’являються на мечах різних типів, ще й досі не виділений. Знахідки у селах Язловець та Ворона таких давніх автентичних варіантів мечів з антено- подібними навершями дозволяють включати Подністров’я у регіон їхнього похо­дження та найбільш давнього виробництва.

Захисний обладунок. Чи не єдина знахідка захисного обладунку цього часу в Україні — бронзовий шолом із с. Крем’яна Кам’янець-Подільського району Хме­льницької області [Sulimirski, 1970, tabl. XLVIII] (рис. 94: 16). В цілому, цей шо­лом близький до “протоетруських” шоломів Італії та альпійської зони Централь­ної Європи, але прямих аналогій він не має. Це, а також некомплексний харак­тер знахідки обмежує наші можливості у визначенні його хронології та культур­ної належності і змушує обмежитись визначенням “шолом кіммерійського часу”.

Таким чином, на тих матеріалах, що ми маємо на сьогодні, у Подністров’ї ви­діляються такі групи озброєння:

1. Гава-Голіградська група — містить у собі як озброєння, що характерне для культури Гава західної частини Карпатського регіону (кельти, мечі ліптовського типу, вістря списів із потрійною нервюрою) так і місцеві форми, пов’язані зі спа­дщиною Комарівської та Ноа культур (кельти та зі вгнутою втулкою, красномая- цькі вістря списів). Останні, вірогідніше за все, відбивають місцевий культурний пласт, що склав особливість голіградських пам’яток.

2. Лужицька група — містить у собі як озброєння, що є характерним для пів- нічнословацького варіанта Лужицької культури (кельти словацького варіанта лужицького типу, вістря списів із профільованим пером, мечи типів “Reutlingen” та “Hemigkofen”) та місцеві форми, що відбивають злиття лужицьких та красно- маяцьких традицій (кельти).

За наявном на сьогодні матеріалом не вдалося виділити якогось озброєння, що можна було б трактувати як характерне для Висоцької культури. На мій по­гляд, це підтверджує спостереження Л.І. Крушельницької [1986, 72-84] про змішаний — лужицько-голіградський характер цих пам’яток.

Тож, озброєння Білозерського періоду у Подністров’ї дуже близьке до озбро­єння культур південної та західної частини Карпатського регіону — Гава та Лу­жицької періодів Ha A1-A2, що дозволяє датувати цю групу озброєння 12-9 ст. до Р.Х. За складом типів зброї всі групи складають комплекси піхотного озброєння центральноєвропейського типу, різниці між ними несуть лише культурні ознаки. Провідне місце у озброєнні Центральної Європи періоду урненфельд займають досить довгі двосічні мечі. Головною ударною силою європейських військ стають мечники, а головним видом бою — ближній та рукопашний. Винятком може бути лише “дністровська” група кіммерійського часу (див. “озброєння кіммерійського часу”), у комплексах якої досить часто зустрічаються деталі кінської упряжі, що може свідчити про появу кінноти.

Центрально-українська група (білозерсько-білогрудівська)

До цієї групи увійшло озброєння Білозерської, Білогрудівської та раннього етапу Чорноліської культур. Пам'ятки білозерського типу, які були виділені В.В. Отрощенком у самостійну Білозерську культуру, займають степову зону Пів­нічного Причорномор'я до низов'їв Прута та нижнього Дунаю. Південна група пам'яток займає степовий Крим до передгір'їв включно. Датується ХІІ — Х ст. до н.е. [Отрощенко, 1986]. Ще й досі деякі дослідники розглядають ці пам'ятки як пізній етап зрубної культури (О.М. Лесков, А.І. Мелюкова, В.С. Бочкарьов), інші розглядають як самостійну археологічну культуру, що виникла під сильним впливом культур “фракійського гальштату” на Сабатинівську культуру (С.С. Березанська, М.М. Чередниченко, Л.А. Новикова, Е.С. Шарафутдінова) або сусідніх культур пізньої бронзи та “раннього гальштату” Карпато-Дунайського басейну (І.Т. Черняков, В.П. Ванчугов) або ж як пізній етап Сабатинівської куль­тури (І.М. Шарафутдінова). В.В.Отрощенко пов'язує створення цієї культури з мі­грацією зрубних племен із Дніпровського Лівобережжя на захід [Отрощенко, 1986]. Проте, віднесення поселення біля Білозерського лиману до зрубної, а не до Білозерської культури [Горбов, 1995], ослаблює “зрубний компонент” у Білозерсь- кій культурі. В.П. Ванчугов у Білозерській культурі північно-західного Причор­номор'я виділяє два локальних варіанти: тудоровський та балтський і простежує на конкретних матеріалах загальну для них сабатинівську підоснову поряд із впливами культур Карпатського басейну та Центральної Європи [Ванчугов, 1990]. Відкриття Гордіївського могильника на Південному Бузі [Березанська, Лабай, 1994; Berezanskaja, Klocko, 1998] значно прояснило походження Білозер- ської культури, перш за все, пам'яток балтської групи. Цей могильник відкрив ще одну місцеву культурну групу, тісно споріднену з Білогрудівською культурою. Ця культурна група, на мою думку, разом із Сабатинівською культурою були осно­вою утворення Білозерської культури.

Білогрудівська культура займала східну половину Правобережної України. На півночі кордон проходив по лінії Київ — Житомир — Рівне, на заході — по річках Збруч та Горинь, на півдні — по лінії Могилів-Подільський — Кірово­град — Кременчук, на сході по Дніпру. Культура датується ХІ — ІХ ст. до н.е. [Археологія УССР, 1985, 501-502]. Її заступила Чорноліська культура, яка за­ймала ту ж саму територію, додавши до неї басейн річки Ворскла на Дніпровсь­кому Лівобережжі. Остання датується IX— VIII ст. до н.е. [Археологія УССР, 1986, 29-30]. Проте, нові дослідження на Суботівському городищі Чорноліської культури дозволили мені, на підставі великого пакета радіовуглецевих дат, ран­ній етап цієї культури відносити до 1200-1000 BC [Клочко, Ковалюх, Мотзенбек- кер, 1998, 96; Klochko, Kovaliukh, Skripkin, 1998, 669], тобто до 12 ст. до Р.Х. Таке поглиблення датувань Чорноліської культури викликає необхідність перегляну­ти датування і Білогрудівської культури, яка за стратиграфією є більш ранньою, ніж Чорноліська. Враховуючи єдність території розповсюдження та культурну спорідненість, що значно утруднює розділення білозерської, білогрудівської та давньочорноліської зброї, вона розглядається разом.

Вістря стріл. Поділяються на дві групи: “західна” та “місцева”.

1. ”Західна” група. Представлена, переважно, трикутними вістрями з круг­лою у розрізі нервюрою, гострими кінцями лопатей у вигляді шипів та виступа­ючою втулкою. Така стріла походить із поховання у кургані 2.2 біля с. Холмське Арцизького району Одеської області [Гудкова, 1979, 323] (похований лежав на спині на дерев’яному ложі, головою на північ, у вузькій ямі з закругленими ку­тами — цей поховальний обряд є незвичним для пізньої бронзи Північного Причорномор’я, вістря стріли було знайдене в його хребті — тобто, це було по­ранення) (рис. 96: 1). Аналогічна стріла знайдена і в похованні 3.3 Василівсько- го могильника на Одещині [Ванчугов, Субботин, 1989, рис. 3: 6] та з матеріалів розвідок О.Бодянського у районі с. Златополь Василівського району Запорізької області (рис. 96: 2). Вістря стріл цього типу типові для культур періоду Urnenfeld Центральної Європи [Mercer, 1970, 173-185]. Ливарні форми для ви­готовлення таких стріл знайдені у пам’ятках Лужицької культури Польщі [Gediga, 1982, Ruc. 14, 15]. Вістря стріли з кургану 35 Гордіївського могильни­ка — бронзове двохлопатеве втулкове з трикутною, ромбічною у розрізі голів­кою, та гострими кінцями лопатей, що утворюють шипи, та довгою ограненою втулкою [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 69, 2] (рис. 96: 4). Огранена втулка віс­тря стріли з кургану 35 є відносно пізньою ознакою, що дозволяє відносити це вістря до періодів Ha A2 — початку Ha B1, 11-10 ст. до Р.Х. [Klocko, 1998, 348]. До білозерського часу відноситься і коротковтулкове вістря з трикутною голів­кою, знайдене у Херсонській області [Klochko, 1993, fig. 33: 12] (рис. 96: 3). Це також вістря центральноєвропейського типу. На жаль, поховання з вищезгада­ними стрілами як Гордіївського, так і Василівського могильників були зруйно­вані грабіжниками. В кожному похованні знайдено тільки по одній стрілі, до того ж не in situ. Тож ми не маємо змоги точно встановити, чи є ці стріли похо­вальним приданим (отже, чи належали вони небіжчикам — “білозерцям”), чи вони є пораненнями (тобто, свідчать про збройні сутички з ворогом — носієм лужицької збройної традиції).

Бронзове вістря з кургану 34 Гордіївського могильника — пласке, двохлопа- теве черешкове з трикутною голівкою, подовженими кінцями лопатей, що утво­рюють шипи різної довжини, та коротким сплощеним черешком, кінець якого був обламаний в давнину [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 66, 5] (рис. 96: 5). Це досить оригінальне та рідкісне вістря стріли. Пласкі черешкові вістря час від часу зу­стрічаються у центральноєвропейських комплексах періоду urnenfeld [Mercer, 1970]. Появу таких стріл (як втулкових, так і черешкових) на території України я пов’язую з міграціями з Центральної Європи періодів Bz D — Ha A2 (“лужицька експансія”) [Клочко, 1992; Klochko, 1993].

2. “Місцева” група. Кістяне тригранне вістря з короткою виступаючою втулкою походить з кургану білозерського часу біля с. Хаджилар району Штефан Воде Мол­дови [Агульников, Курчатов, 1994, 5, рис. 1, 2] (поранення ?) (рис. 96: 7). Це вістря продовжує традиції бережнівсько-маївських та сабатинівських тригранних стріл. В той же час, воно дуже близьке до найпоширенішого типу скіфських бронзових стріл і відрізняється від них лише дещо більшими розмірами. Тож його можна розглядати як з’єднувальну ланку в одному еволюційному ряду між тригранними кістяними бережнівсько-маївськими і сабатинівськими вістрями та бронзовими скіфськими.

Небіжчик із поховання Каплани Суворовського району Молдови [Агульни- ков, 1984, 94] був поранений бронзовим кулеподібним вістрям, що повністю наслі­дує форму та розміри кістяних сабатинівсько-зрубних стріл (рис. 96: 6). Цікаво, що обидва поранення місцевими стрілами зафіксовані у західному регіоні Білозерсь- кої культури, а знахідки стріл західних типів доходять на схід, аж до Дніпра.

Вістря списів та дротиків. Поділяються на такі групи:

1. Гостролисті вістря з короткою втулкою — тип “Птахівка” (тип П-20 за Є.М. Чернихом), представлені знахідками біля сіл Данку Котовського району Молдови [Дергачёв, 1975, рис.7, 7], Обухівка Дніпропетровської області, Калан - таївського скарбу Світловодського району Кіровоградської області [Бокий, 1968; Lescov, 1981, taf. 4, H2] та на ливарній формі з ливарної майстерні Птахівка Ска- довського району Херсонської області [Bockarev, Lescov, 1979, taf. 15, 149] (рис. 96: 8, 11—13). Цей тип легких списів отримав широке розповсюдження у Європі пері­одів Ha A1-A2, в тому числі і на Україні білозерського часу [Klochko, 1993, 46]. В цю групу включений також наконечник списа зі сплощеною нервюрою, знайде­ний на території Вінницької області, зберігається в колекції “ПЛАТАР”. Відрізня­ється від попередніх трохи більш довгою втулкою. Довжина 13,8 см; діаметр вту­лки 1,8 см. Глибина втулки 91 мм. (фото 16).

Фото 16. Наконечник списа. Колекція ПЛАТАР. Фото 17. Наконечник списа. Колекція ПЛАТАР.

Вістря дротика з с. Мишурин Ріг [Klocko, 1995, abb. 21, 4] (рис. 96: 9) відрізня­ється трапецієподібною у розрізі нервюрою та невеликим отвором біля низу пера. Такі нервюри характерні для найпізніших бронзових списів Подунав'я, отвори ж в нижній частині пера характерні для найдавніших залізних списів кіммерійського періоду [Тереножкин, 1976]. Усе це дозволяє датувати це вістря 10-9 ст. до Р.Х.

2. Вістря списів з вузьким листоподібним пером, короткою лійкоподібною втулкою та отворами на низу пера, знайдені біля сіл Маяки та Санжейки Одесь­кої області [Черняков, 1985, рис. 58: 5, 12] (рис. 96: 14-15). За загальними обри­сами та розмірами ці вістря близькі до списів дремайлівського типу Сабатинівсь- кої культури. Проте, наявність у них отворів на низу пера (як вже зазначалось — це ознака, що була характерна для кіммерійського періоду) та трапецієподібна у розрізі нервюра на списі з с. Маяки дозволяють відносити їх до білозерського часу та розглядати як продовження сабатинівських збройних традицій у Білозерській культурі [Klochko, 1993, 46]. Умовно в цю групу включений уламок списа з с. Стайки Ржищівського району Київської області (рис. 96: 10) — з трапецієподіб­ною у розрізі нервюрою.

До цієї ж групи списів, які пов'язані своїм походженням із місцевими культур­ними традиціями попереднього часу, включений також наконечник списа з широ­ким пером і короткою втулкою, знайдений на території Вінницької області, зберіга­ється в колекції “ПЛАТАР”. Довжина 16 см; ширина пера 4,9 см; діаметр втулки

2 см (фото 17). У втулці збереглися залишки дерев'яної ручки, закріпленої заліз­ним штирем. За формою та розмірами він близький до наконечника з Гребенів, віднесеного до сабатинівського часу, але те, що це вістря кріпилося за допомогою залізного штиря, дозволяє відносити його до більш пізнього, білозерського часу.

3. Вістря центральноєвропейських типів.

а) з профільованим полум'яноподібним пером. Вирізані на ливарних формах

3 м. Миколаїв та с. Новотроїцьке Херсонської області [Bockarev, Lescov, 1979] (рис. 96: 18, 20). Походження таких списів пов'язують з середньодунайською областю Карпатського басейну [Paylik, 1963, 308], де вони з'явилися у культурі Піліні. До цього треба додати, що найближчі аналогії вістрям списів з Північного Причор­номор'я походять з другого горизонту скарбів піліньської культури, датованого періодами Bz D — Ha A1 [Kemenczei, 1984, 22-23]. Вістря з Новотроїцького відрі­зняється сплощеною, трапецієподібною у розрізі нервюрою, що є ознакою білозер- ського часу. Знахідки ливарних форм таких списів у Північному Причорномор'ї фіксують їх місцеве виробництво у білозерський час [Klochko, 1993, 47];

б) пізні варіанти списів зі складнопрофільованою нервюрою. Знайдені у скар­бі (похованні?) Радіонівка [Klochko, 1993, fig. 37: 4] та у Запорізькому районі [Klocko, 1995, abb. 18, 3] (рис. 96: 16-17). Як вже зазначалося, найдавніші вістря цього типу з'явилися у культурі Піліні періоду Bz D, вони відрізняються воронко­подібною втулкою, як, наприклад, вістря зі скарбів Тіболдарок та Бюкараньосфо- лдвар у північно-східній Угорщині [Kemenczei, 1984, taff. XXVII: 10, 11, 14; IV: 4]. Пізніше втулка у списів цього типу стає більш видовженою.

Такий варіант списів представлений у дунайських скарбах Галошпетрі, Уіоара-де-Сус та Шушені, віднесених М. Петреску-Димбовіцею до періоду Ha A1 та у скарбі Корнешть періоду Ha A2 [Petrescu-Dimbov⅛a, 1977, pl. 190: 4, 5; 146: 4; 251: 1; 306: 19]. В Угорщині такі списи знайдені у скарбах Кек та Тіса- доб, віднесених Т. Кеменцеі до культури Гава періодів Ha A1-A2 [Kemenczei, 1984, taff. CIXXXI: 13-15; CIXXXIX: 4]. Тож, спис із Радіонівки не може дату­ватись пізніше кінця 10 ст. до Р.Х. Тим же самим часом датується і вток до списа центрально-європейського типу з Одеського археологічного музею [Klochko, 1993, fig. 37: 5] (рис. 96: 19).

Бойові сокири на території розповсюдження Білозерської та Білогрудівської культур представлені кельтами, що поділяються на такі групи: кардашинська, пізньосабатинівська, західна.

Кардашинська група. До її складу входять:

1) Двовушкові, шестигранні у розрізі кельти з видовженими вушками — кар- дашинській тип (типи К-68; К-70; та К-72 за Є.М. Чернихом). Поділяються на два варіанти — варіант а) з “виступаючою” втулкою, посиленою додатковим валиком; варіант б) без додаткового валика на втулці. Кельти варіанта а) представлені на ливарних формах із майстерень Новоолександрівська Нововоронцовського району Херсонської області [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 9, 24] (рис. 97: 1), Кардашинка I, Цюрупинського району Херсонської області [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 10, 86] (рис. 97: 2-3), Кардашинка II [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 11, 90], Вознесенка, м. Запоріжжя [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 8, 66]; на ливарних формах з поселення “доби пізньої бронзи” Стара Ігрень, м. Дніпропетровськ [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 14, 142] та білогрудівського поселення Собківка на Уманщині [Klochko, 1993, fig. 12: 10]. Такі кельти знайдені у скарбах Соколени (Молдова) [Дергачёв, 1975, рис. 7] (рис. 97: 4, 5), Кривий Кут на Херсонщині [Кривцова-Гракова, 1955; ДІМ: А-509, 549] (рис. 97: 8, 12), Медведівський у Ржищівському районі Київської області [НМІУ: а, 190/49], на поселенні білогрудівської культури Віта Литовська під Киє­вом [Klochko, 1993, fig. 8: 8], біля с. Чаплище Чигиринського району Черкаської області [НМІУ: а107/30], Григорьївка у Молдові [Дергачёв, 1975, рис. 9: 16], на Ки­ївщині (чи на Поділлі?) [НМІУ: а270/5] (рис. 97: 4-12). Кельти варіанта б) предста­влені на ливарних формах з майстерень Кардашинка III та Вознесенка [Bockarev, Lescov, 1979, taff 8-11] (рис. 97: 13). Такі кельти знайдені у Старосільському скарбі з Городищенського району Черкаської області [Телегин, 1982], біля с. Голов’ятино Смілянського району [НМІУ: а107/32] та с. Гришинці Канівського району Черкась­кої області [НМІУ: а190/10], та з колекції НМІУ (без номера) (рис. 97: 14-17). Цей тип кельтів характерний для Кардашинської металургійної традиції Білогрудівсь- кої культури Середнього Подніпров’я [Клочко, 1994] (Кардашинського очагу мета­лообробки за Є.М. Чернихом [1976]). На початку білозерського періоду ця металур­гійна традиція розповсюджується на південь, перш за все у Нижнє Подніпров’я, де знайдені всі перераховані вище ливарні майстерні.

Належність такого типу кельтів Білогрудівський культурі фіксується знахідкою ливарної форми на поселенні Собківка. Знахідки таких кельтів у скарбах Соколени [Дергачёв, 1975] та Старосільському [Телегин, 1982] разом із безвушковими кельта­ми пізнього варіанта східнотрансільванського типу (тип К-12 за Є.М. Чернихом) до­зволяють синхронізувати початок їх виробництва з пізнім етапом діяльності Крас- номаяцького центру металообробки Сабатинівської культури і датувати 13 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993]. Знахідка такого кельта у Медведівському скарбі разом із кель­том раннього лужицького типу (див. далі), характерного для карпатських скарбів періоду Ha A1, дозволяє продовжувати час їх існування до 12 ст. до Р.Х.

2) Безвушкові, шестигранні у розрізі кельти з двома валиками на втулці — тип “Птахівка” (типи К-4 та К-6 за Є.М. Чернихом). Представлені на ливарних формах з майстерень Птахівка Скадовського району Херсонської області, Карда- шинка II та Новоолександрівка [Bockarev, Lescov, 1979, taff. 9: 77; 11: 90] (рис. 98: 6, 17). Такі кельти знайдені у скарбі Кривий Кут та в с. Козинці (рис. 98: 18, 19). Кельт з с. Козинці — безвушковий, шестигранний у розрізі з двома валиками на втулці та чотирикутною втулкою. Квадратна у розрізі втулка з закругленими ку­тами є характерною для лужицьких та чорноліських кельтів, що дозволяє відно­сити цей кельт до пізньої фази Білозерського етапу. Те, що такі кельти представ­лені на ливарних формах з ливарних майстерень “кардашинської” групи, дозво­ляє включати кельти цього типу до складу “кардашинських” форм предметів. Тобто, кельти птахівського типу також характерні для кардашинської металур­гійної традиції білозерського часу, незважаючи на те, що в них найбільш яскраво проявилися архаїчні сейминські риси [Черных, 1976].

Пізньосабатинівська група. До її складу входять:

1. Двовушкові аркові кельти на ливарних формах із Новоолександрівської ли­варної майстерні [Bockarev, Lescov, 1979, taff. 9: 77; 11: 90] (рис. 98: 1) — це найпіз­ніші з кельтів двовушкового варіанта красномаяцького типу (тип К-58 за Є.М. Чер- нихом). Новоолександрівський кельт відрізняється від сабатинівських орнаментом у вигляді трикутників та видовженими вушками, характерним для кельтів карда- шинського типу. Такий кельт знайдено в с. В. Знаменка Кам'янка-Дніпровського району Запорізької області [Тощев, 1998, рис. 1] (рис. 98: 10). У цю групу включені також кельти з Голов'ятино Смілянського району [НМІУ: а107/31, а107/34] та с. Хмельна Канівського району Черкаської області [НМІУ: а163/6], Вітачів Обухівсь- кого району [НМІУ: а107/37, а107/36] та Букрин Миронівського району Київської області [НМІУ: а107/37], колекції НМІУ (без номера) (рис. 98: 2-9).

2. Одновушкові аркові кельти (пізні варіанти кельтів східнотрансільвансь- кого типу) походять зі скарбу Кривий Кут та з колекції НМІУ (рис. 98: 12, 13).

3. Безвушкові маленькі аркові кельти з товстим валиком на втулці знайдені у скарбах Старосілля та Кривий Кут (рис. 98: 14, 15).

4. Маленький одновушковий, шестигранний у розрізі кельт знайдено у Ко- лонтаївському скарбі (рис. 98: 11).

5. Умовно до білозерського часу я відношу маленькі кельти дремайлівського типу з Київщини (чи з Поділля?) [НМІУ: а270/4] та с. Балаклея Смілянського району Черкаської області [НМІУ: а267/23] (рис. 98: 20, 21). Вони дуже близькі до кельта з Дремайлівського скарбу (рис. 77: 11), віднесеного мною до Сабатинівсь- кої культури. Дремайлівський кельт більш видовжений, можливо, це показник більш давнього часу. Усі вони мають додатковий валик на втулці та видовжені вушка, що зближує їх з кардашинськими кельтами, але шестигранне у розрізі “тіло” відрізняє їх від овальних кардашинських. Можливо, їх слід розглядати як південний варіант кардашинських кельтів?

”Західна” група. До її складу входять: кельти дунайських типів, що характер­ні для скарбів півдня Карпатського регіону періодів Ha A1-A2, представлені у Новогригор'ївському скарбі [Tallgren, 1926] (рис. 99: 2-5). Скоріше за все, це скарб імпортних виробів, бо ливарних форм для виготовлення таких знарядь у Північ­ному Причорномор'ї немає. Основний же ареал розповсюдження кельтів цих ти­пів знаходиться у Середньому Подунав'ї. Видовжений, одновушковий овальний кельт, подібний до новогригорьївського, походить зі скарбу Соколени в Молдові [Дергачёв, 1975] (рис. 99: 1).

Кельт лужицького типу знайдено в с. Карапиши Миронівського району Київ­ської області [Klochko, 1993, fig. 12: 16] (рис. 99: 8), уламок такого ж кельта похо­дить із Медведівського скарбу [НМІУ] (рис. 99: 7). До лужицьких типів відносять­ся також кельти з сіл Іванівка і Пиковець Уманського району Черкаської області [УКМ: 8301, 5968] (рис. 99: 9, 10). Лужицька належність таких кельтів фіксується ливарними формами з Пекар, воєводство Вроцлавське та Боядла, воєводство Зе- леногурське у Польщі [Gediga, 1982, Ryc. 11, 12]. Кельти цього типу широко роз­повсюджені у карпатських скарбах періодів Ha A1 — A2, поява їх на Україні пов'язана з “лужицькою експансією” [Клочко, 1992; Klochko, 1993].

Кельт з с. Андрушівка Житомирського району [Klochko, 1993, fig. 12: 15] (рис. 99: 6) належить до типу, що є характерним для скарбів Подунав'я періодів Ha A1 — A2, наприклад, Балса з Угорщини, Ha A1 [Kemenczei, 1984, taf. CIVI: 5]. Ця знахідка розширює географію “запозичень” центральноєвропейської зброї в Сере­днє Подніпров’я білозерського часу.

Мечі. Уламок леза бронзового двосічного меча зі скарбу Миндрешть у Мол­дові [Дергачёв, 1975, рис. 3, 21] (рис. 99: 11) віднесений до мечів центральноєвро­пейських типів умовно, бо відсутня найбільш діагностична частина — руків’я.

У кургані 32.2 Гордіївського могильника знайдені уламки залізного одноле- зового (?) меча [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 61, 3]. Руків’я у нього було про­сте — черешкове з дерев’яною накладною ручкою, яка (судячи із відбитка на за­лізі) закривала трохи і лезо меча біля ручки. Це найдавніший на сьогодні заліз­ний меч у Східній Європі.

Кинджали. Кинджали Білозерської та Білогрудівської культур поділяються на три типи: бронзові кинджали з кільцевим упором (тип “Заградівка”); бімета­леві з кільцевим упором — ручка бронзова, лезо залізне (тип “Степовий”); брон­зові черешкові кинджали з паралельними лезами (тип “Кардашинка”); залізні черешкові кинджали.

1. Тип “Заградівка” — це кинджали заградівського варіанта кинджалів красно- маяцького типу Сабатинівської культури — з вузьким листоподібним лезом, кіль­цевим упором та чотиригранним у розрізі стрижнеподібним черешком. З’явилися вони ще на пізньому етапі Сабатинівської культури — у 13 ст. до Р.Х. У пам’ятках білозерського часу вони представлені на ливарних формах із Заградівки Велико- Лепетиського району Херсонської області [Bockarev, Lescov, 1979, taf.14, 131] та з Новоолександрівської ливарної майстерні [Bockarev, Lescov, 1979, taf. 9, 11] (рис. 100: 1-4), у скарбах Соколени та Миндрешть у Молдові [Дергачёв, 1975, рис. 3: 22; 7] (рис. 100: 8, 12), похованнях Каланчак [Отрощенко, 1986, 139] та Афанасівка [Ван­чугов, 1990, 89] у Таращанському районі на Київщині [НМІУ: а107/2], на Кучугурах під Херсоном, у селах Думанці Черкаського району, Пилява [НМІУ: а190/39] та Хмельна Канівського району Черкаської області [Klocko, 1995, abb. 27, 28] (рис. 100: 6-11), в с. Богородичне Слов’янського району на Донеччині [КСНАСДО, 1993, рис. 46: 6]. Невеликий (довжина леза 7 см) кинджал такого типу був знайдений у похо­ванні Каіри 4.1 на Херсонщині [Агульников, Шилов, 1990, рис. 1: 5]. Автори публі­кації віднесли це поховання до чорногорівського періоду “кіммерійського часу”, що не є вірним — і поховальний обряд цього поховання і керамічні горщики, а, голо­вне, і сам кинджал вказують на ранньобілозерський час. На продовження у Біло- зерській культурі сабатинівських традицій виготовлення бронзових втулкових ру­кояток кинджалів вказує ливарна форма руків’я з грибоподібним навершям з Но- воолександрівської ливарної майстерні (рис. 100: 5).

2. Тип “Степовий”. Найбільш пізніми проявленнями красномаяцької лінії розвитку кинджалів з кільцевим упором є біметалічні “кинджальчики” з бронзо­вою черешковою рукояткою з кільцевим упором та залізним листоподібним ле­зом, знайдені на поселеннях та у похованнях Білозерської культури Збруївка, Широка Могила, Степовий, Кочковате, Малохортицьке поселення [Отрощенко, 1986, 139]. Такий же біметалевий кинджал — з залізним вузьким лезом довжи­ною біля 10 см та бронзовим черешковим руків’ям з кільцевим упором був знай­дений у кургані білозерського часу біля с. Хаджилар району Штефан Воде Мол­дови [Агульников, Курчатов, 1994, 5; рис.1, 11] (рис. 100: 13).

3. Тип “Кардашинка” — бронзові черешкові кинджали з паралельними лезами. Для них характерні невеликі розміри, що навіть ставить під сумнів ймовірність вико­ристання їх як зброї. Це “кинджальчики” на ливарних формах з ливарних майстерень Кардашинка I, II, Цюрупинськ, Стара Ігрень, Раденськ, Птахівка, Миколаїв [Bocka- rev, Leskov, 1979, taff. 11: 14, 15]. Такі ж знаряддя знайдені на поселеннях та в по­хованнях: Дереївка, Каланчак, Любимівка 12.1 [Отрощенко, 1986, 139-140, рис. 42: 2- 4], Василівна, Широке, Будуржель, Дивізія, Етулія XI [Ванчугов, 1990, 89, рис. 33], поховання Калчева 1.2.1 на Одещині [Субботин, 1997, рис. 1: 5] (рис. 100: 14).

4. Залізні черешкові кинджали. Знайдені у могильниках Будуржель, Кочковате [Ванчугов, 1990, 89, рис. 33] та кургані 37 Гордіївського могильника [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 73, 2]. Це одні з найдавніших серійних залізних виробів на Україні.

Мечі. Уламок пізнього варіанта мечів типу “Красний Маяк” знайдений на те­риторії Вінницької області [колекція “ПЛАТАР”]. Довжина 13,5 см (фото 18а, б). Відрізняється від красномаяцьких мечів ручкою, відлитою разом з лезом, та круг­лим прорізом на руків'ї. Проріз на ручці дозволяє розглядати цей меч серед про­тотипів мечів типу “Соснова Маза” (див. наступний розділ).

Фото 18. Меч. Колекція ПЛАТАР.

Захисний обладунок. До білозерського часу я відношу круглий бронзовий щит з Подніпров’я (колекція О. Поля) (рис. 99: 12) — за формою він близький до центральноєвропейських бронзових щитів періодів Ha Al — A2, проте точні ана­логії, особливо за декором, мені не відомі.

Таким чином, на всій території розповсюдження Білозерської, Білогрудівсь- кої і ранньочорноліської культур простежується продовження сабатинівських (списи, кельти, кинджали, вістря стріл) та ранньобілогрудівських (кельти) збро­ярських традицій, а також фіксується поява центральноєвропейських збройних традицій (стріли, кельти, списи, в тому числі і виготовлення списів). Центрально­європейська група озброєння представлена типами, що характерні для півдня і заходу Карпатського регіону періодів Ha Al — A2, 12—11 ст. до Р.Х. Винятком є тільки вістря списа з Радіонівки, для котрого ми не виключаємо датування 10 ст. до Р.Х. [Клочко, Мурзин, 1987]. Для кардашинських кельтів верхньою межею існування, на підставі комплексних знахідок разом з пізньокрасномаяцькими та лужицькими кельтами визначається період Ha A1, 12 ст. до Р.Х. Проте, можливо, більш пізні варіанти цих кельтів поки що не представлені у комплексах. Звертає на себе увагу відсутність у Білозерській і Білогрудівській культурах бронзової зброї, датованої 10 ст. до Р.Х.

Білогрудівсько-білозерський комплекс озброєння складався з метальної зброї (лука, дротиків), колючої зброї середнього радіуса дії (списи), ударної зброї ближ­нього бою (сокири-кельти) та колючо-ріжучої (кинджали). Це піхотний комплекс.

Східноукраїнська група

До цієї групи включено озброєння пізньозрубної та Бондарихінської культур. На пізньому етапі ареал розповсюдження пам’яток бережнівсько-маївської (пізньозрубної) культури дещо скоротився і вони зосередились переважно у степовій зоні Лівобережної України. Бондарихінська культура займала лісостепове дніпровське Лівобережжя. Датується вона кінцем XII — кінцем VIII ст. до н.е. [Археологія УССР, 1985; Артеменко, 1987].

Вістря стріл. До білозерського часу я відношу декілька втулкових кістяних стріл із Кіровського поселення в Криму: кулеподібне та два тригранних вістря з гострими кінцями граней та короткими, майже “схованими” втулками (рис. 101: 1—3). Ці тригранні вістря дуже подібні до скіфських бронзових стріл, лише дещо більші за розмірами. Бронзові вістря представлені двома групами — пізньоло- бойківською та “західною”.

Пізньолобойківська група. Варіантом стріл лобойківського типу білозерсько- го часу я пропоную вважати вістря з короткою втулкою, знайдені у зруйнованому похованні кургану 6 біля с. Широке Херсонської області [Черненко, Яковенко, Корпусова, 1967, рис. 6: 3] та знахідку у Слов’янському районі Донецької області [КСНАСДО, 1993, 235] (рис. 101: 10-11) (коротковтулковий варіант лобойківсько­го типу). Іншим варіантом цього типу, що відрізняється довгою видовженою вту­лкою, можна вважати вістря стріл з Астраханської пустелі, Каховського району, “Нижнього Поділля”, с. Петровського Дніпропетровської області, поховання Кото- вка 1.2 на Дніпропетровщині [Дубовская, 1993, рис. 79], музею міста Каховка [Klochko, 1993, fig. 18: 10] (має більш чітко викувану нервюру) та з с. Краснівка Волноваського району Донецької області [КСНАСДО, 1993, 237-A] (рис. 101: 4-9, 12) (довговтулковий варіант лобойківського типу).

“Західна” група. Бронзові вістря стріл лужицького типу знайдені на поселен­нях біля сіл Бузівка Магдалинівського району Дніпропетровської області [Рома­шко, 1982, 57, рис. 1: 2] та Залінійне Зачепилівського району Харківської області [Ромашко, 1983, рис. 2: 31]. Ці одночасові поселення розташовані на протилежних берегах річки Орель. Вістря, що були знайдені на них — коротковтулкові двохло- патеві ромбічні у розрізі з трикутною голівкою та довгими шилоподібними закін­ченнями лопатей (рис. 101: 13, 14). Дуже цікаві обставини знахідки вістря на по­селенні біля с. Бузівка — воно було знайдене серед залишків спаленого житла у обпаленому уламку підпірного стовпа цього житла. В.А. Ромашко цілком справе­дливо пов'язує це вістря з загибеллю даного поселення, але його визначення аналогій та датування [Ромашко, 1985, 1995], на мій погляд, невірні. Він порів­нює вістря з Бузівки та Залінійного з вістрями, які я називаю стрілами типу “Ма­ла Цимбалка” (див. кіммерійський час), вони зустрічаються у пам'ятках чорного- рівського типу кіммерійського часу і пов'язані своїм походженням із пізньоанд- ронівським колом культур Казахстану та Сибіру [Клочко, 1979]. Проте, чорного- рівські вістря суттєво відрізняються від тих, що були знайдені на вказаних посе­леннях Бондарихінської культури, формою пера та його перетином. У той же час, вістря стріл, аналогічні знайденим на вказаних бондарихінських поселеннях, широко розповсюджені у Центральній Європі періодів Bz D— Ha B1 [Mercer, 1970, 213]. Найближчі за формою вістря представлені на ливарних формах із по­селень Лужицької культури Польщі [Gediga, 1982, Ryc. 14, 15]. Це вістря того ж типу, що і знайдене у Гордіївському могильнику, який дозволяє датувати їх появу на Україні 11—10 ст. до Р.Х., у зв'язку з “лужицькою експансією” на схід [Клочко, 1992]. Поява ж стріл малоцимбальського типу на Україні датується 9 ст. до Р.Х. і пов'язується з іншими історичними подіями (див. розділ “Військова справа кім­мерійської доби”).

Вістря списів і дротиків. На поселенні Діброва у Краснолиманському районі Донецької області знайдене невелике кременеве листоподібне черешкове вістря дротика, яке автори відносять до білозерського часу [Колесник, Гершкович, 1996, рис. 1: 1]. Бронзові вістря представлені гостролистими та “прорізними” списами. Вістря “західного” типу з гостролистим пером та складною профільованою нервю­рою вирізане на ливарній формі з Завадівської ливарної майстерні Велико- Лепетиського району Херсонської області [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 9-10; Гер­шкович, Клочко, 1987] (рис. 101: 16). Це вістря подібне до списів із Радіонівки, Запоріжжя (рис. 96: 16-17), Київщини (рис. 84: 4) та скарбу Грушка (рис. 76: 9), проте через фрагментованість ливарної форми точно визначити його тип важко. Але, так чи інакше, завадівська ливарна форма — це найсхідніша форма для виготовлення списів “західного” типу, переконливе свідчення їх місцевого вироб­ництва. Публікуючи Завадівську ливарну майстерню, ми зазначили, що цей не­гатив старий, відноситься до більш раннього часу, ніж інші ливарні форми цієї майстерні, тобто що його, можливо, слід датувати ще сабатинівським часом. До білозерського часу, умовно, я відношу вістря дротика з Петрівки Червоноградсь- кого району Полтавської області [Klocko, 1995, abb. 11, 6] (рис. 101: 15).

Прорізні вістря: Завадівський тип стріл, списів та дротиків [Klochko, 1993] (тип П-12 за Є.М.Чернихом) поєднує в собі риси центральноєвропейських по­лум'яноподібних списів (полум'яноподібна форма та тонкі додаткові нервюри вздовж леза, огранена, трапецієподібна в розрізі центральна нервюра) та про­різних списів златопольського типу Лобойківської металургійної традиції (прорізи). Такі вістря представлені на ливарних формах Завадівської ливарної майстерні (рис. 101: 17-18) та на ливарній формі з урочища Солоха біля міста Кам'янка-Дніпровська Запорізької області [Лесков, 1967, рис. 2; Bockarev, Leskov, 1979, taf. 10, 80, 84]. Публікуючи Завадівську майстерню, ми датували її 13-12 ст. до н.е. [Гершкович, Клочко, 1987, 112], проте тепер мені ця дата видається дещо “заниженою”, більшість аналогій вказує на 12-11 ст. до Р.Х. Вістря завадівського типу знайдено в с. Келеберда Канівського району Черка­ської області [Klochko, 1993, fig. 11: 7; Klocko, 1995, abb. 17, 2] (рис. 101: 19). Дуже близькі до завадівських прорізні вістря з с. Хмельна Канівського району Черкаської області [Klocko, 1995, abb. 16, 1] та з Донецька [КСНАСДО, 1993, рис. 45: 4] (рис. 101: 20). Умовно, до білозерського часу я відношу спис із неве­ликими прорізами на низу вістря з Козинців на Переяславщині [Klocko, 1995, abb. 21, 3] (рис. 101: 21).

Бойові сокири-кельти. Представлені кількома типами.

Двовушкові, шестигранні у розрізі кельти на ливарних формах із Завадівсь- кої ливарної майстерні, на ливарній формі з урочища Солоха [Bockarev, Lescov, 1979, taf. 8: 72] та на ливарних формах з поселення Бондарихінської культури Бондариха, м. Ізюм Харківської області [Іллінська, 1967, табл. 3; Klochko, 1993, fig. 19: 1-2] (тип “Завадівка-Бондариха”) (рис. 102: 1-4, 8) є подальшим продов­женням лінії розвитку кельтів кабаківського типу Лобойківської металургійної традиції. Відрізняються від кабаківських дещо меншими розмірами та прикрасою у вигляді тонкого вертикального валика, спущеного з-під валика на втулці до леза (на деяких з них). Один із бондарихінських кельтів має додатковий валик на втулці (ця риса притаманна кельтам кардашинського типу). Так само і одновуш- кові, шестигранні у розрізі кельти на ливарних формах із Завадівської майстерні та урочища Солоха (рис. 102: 7) є подальшим продовженням традиції лобойківсь- ких одновушкових кельтів.

На ливарних формах Завадівської майстерні вирізані також невеличкі одно- вушкові кельти (рис. 102: 5, 6) — це один із типів кельтів, характерних для Крас- номаяцької металургійної традиції культур Ноа та Сабатинівська (тип К-38 за Є.М.Чернихом). Завадівські форми підтверджують наше припущення, зроблене на матеріалах Подністров’я, що цей тип кельтів доживає до 11-10 ст. до Р.Х. Бли­зький до них за формою, розмірами та орнаментом кельт знайдено в с. Адамівка Слов’янського району на Донеччині [КСНАСД: 222, рис. 47: 3].

Рідкісні види ударної зброї. Традицію виготовлення втулкових клювців са- батинівського часу продовжує клювець із Завадівської майстерні (рис. 102: 9). Це знаряддя з відлитою конусоподібною втулкою та трапецієподібним у розрізі вузьким бойком. Цей негатив на ливарній форми помилково був інтерпретова­ний В.С. Бочкарьовим та О.М. Лєсковим як залишки негатива вістря списа [Bockarev, Leskov, 1979]. Вони прийняли викришені краї негатива клювця за залишки “пера” списа. Проте, по-перше, краї викришились по всій довжині зна­ряддя, а не тільки біля бойка (який інтерпретований як нервюра вістря), а, по­друге, глибина викришення сягає 1 мм, тож за такої незначної глибини пошко­дження залишки негатива вістря списа залишились би, але їх немає. Аналогіч­ний завадівському втулковий клювець був знайдений на ранньослов’янському поселенні біля с. Лука Райковецька у шарі разом із керамікою білогрудівського типу [Березанская, 1972, рис. 27: 2], він лише трохи коротший від завадівського (рис. 85: 9). Знахідка клювця такого типу у скарбі Кінку в Трансільванії періоду Ha A1 [Petrescu-Dimbov⅛a, 1977, 88-89; Pl. 129, 1] дозволяє датувати клювці завадівського типу 12-11 ст. до Р.Х. Знаряддя, що морфологічно близькі до за- вадівських, але відрізняються наявністю валика на втулці, походять зі скарбів північно-східної Угорщини культури Кійятиця, Бюккараньос та Борсодгест- Керекхеді і культури Гава — Балса, Таллуйя, Карсаг та Роход [Kemenczei, 1984]. Тож можна зазначити, що цей тип ударної зброї, призначений для проби­вання захисного обладунку, був досить поширений у культурах карпатського кола періодів Ha A1 — A2.

Мечі. Єдиний меч доби пізньої бронзи на “зрубно-бондарихінській” тери­торії був знайдений на Більському городищі [Ковпаненко, 1973]. Це довгий прямий двосічний меч з “язичковою” рукояткою (рис. 102: 12). Належить до широко розповсюдженого у Центральній Європі типу мечів “Nenzingen” за Д. Коеном [Coven, 1956, taf. 5, 1-4], вони ж мечі типу “Reutlingen” за П. Шауе- ром [Schauer, 1971, taf. 154] та мечі Лужицької культури типу III за Є. Фоге­лем [Fogel, 1979, 27-31]. Датується цей тип мечів періодами Bz D — Ha A1, 1250-1100 рр. до Р.Х., “він не може бути датований пізніше кінця 12 ст. до Р.Х.” [Fogel, 1979, 31].

Кинджали. На ливарних формах Завадівської майстерні вирізані невеличкі кинджали з паралельними лезами [Bockarev, Leskov, 1979, taf. 10, 83, 84]. В ці­лому вони подібні до білозерських кинджалів кардашинського типу, відрізняють­ся лише тим, що у них центральна нервюра розташована не тільки на лезі, а і на черешку руків'я. Уламок кинджала з паралельними лезами був знайдений на поселенні біля с. Оскол на Харківщині [Ильинская, 1959, табл. 1: 1] (рис. 102: 11). Традиційно його співставляють із кинджалами білозерського типу, проте, значно більші розміри, відсутність чіткої нервюри та ромбічний перетин леза, відсутність руків'я утруднюють такі співставлення і взагалі його типологічне визначення.

Кинджал з вузьким листоподібним лезом, сплощеним кільцевим упором та обламаним прорізним руків'ям походить із колекції Харківського музею [Tallgren, 1926, abb. 109: 10; Klocko, 1995, abb. 35, 4] (рис. 102: 10). Традиційно його співставляють з мечами сосновомазинського типу (див. кіммерійський час), але, на мою думку, це невірно. Харківський кинджал за формою леза та упора на руків'ї близький до кинджалів з кільцевим упором лобойківського варіанта красномаяцького типу. Ручка у нього пряма, рамкова, а не овальна, як у сосновомазинських. До білозерського часу я відношу його умовно, головне, пропоную розглядати його як прояв місцевої (пізньолобойківської) традиції виготовлення прорізних ручок.

Вістря стріл із поселень Бузівка та Залінійне і меч з Нільського городища до озброєння місцевого населення відношення не мають, їх поява на Лівобережжі Дніпра пов'язана з так званою “експансією Чорноліської культури” [Іллінська, 1975], яка, на мою думку, була продовженням на Лівобережну Україну “лужиць­кої експансії” [Клочко, 1992].

Отже, Завадівська група озброєння представлена невеликою кількістю пам'яток на Дніпровському Лівобережжі (Завадівська майстерня, ливарна фор­ма з урочища Солоха, Бондарихінське поселення та декілька випадкових знахі­док). За набором головних категорій та типів зброї (вістря списів з прорізним пером, двовушкові кельти) вона є прямим продовженням лобойківських тради­цій на цій території. У статті, присвячений публікації Завадівської ливарної майстерні [Гершкович, Клочко, 1987], ми невиправдано занизили час існування цієї металургійної традиції до другої половини 13 ст. до Р.Х. Немає жодних під­став датувати її раніше 12 ст. до Р.Х., що ж стосується загального періоду її іс­нування, то він сягає до 11 ст. до Р.Х. включно. В цілому ж, матеріалів, що по­ходять з пізньозрубних і бондарихінських пам'яток, явно недостатньо для розго­рнутої характеристики озброєння. Вірогідніше за все, на цій території якийсь час продовжувалось виробництво озброєння за традиціями, що походили від Лобойківського центру металообробки. Тут, як і на території Білозерської куль­тури майже немає знахідок бронзової зброї більш пізніх, ніж 10 ст. до Р.Х. Од­ним із пояснень такого феномена може бути відносно більш давній перехід (ніж це здавалось раніше) до виробництва головних категорій знарядь праці та зброї з заліза [Klochko, 1993].

Рис. 74. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1-3,9. Гирбовець; 4. Степове; 5. Гиндешті; 6,10. Магала; 7. Трушешті;

8. Перисадівка; 11. Сабатинівка; 12. Каплани; 13. Новоселиця; 14. Слобідка; 15. Херсон; 16. Суворово; 17. Суворово 4;

18. Буюкани; 19. Нікополь; 20. Красний Маяк; 21. Холмське.

Рис. 75. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1,8. Цюрупинськ; 2. Волоське; 3- 5. Новокиївка; 6. Островець; 7. Маринівка; 9. Ненаситенець; 10. Дремайлівка.

Рис. 76. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1. Красний Маяк; 2. Лозово; 3. Красна; 4. Ігрень; 5. Олєшев; 6. Мігея;

7. Нові Трояни; 8. Одайлі-Подарі; 9,10. Грушка; 11. Лісова Слобідка; 12. Новокиївка; 13. Михайлово- Апостолове.

Рис. 77. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1. Бецилово; 2,4. Грушка; 3. Красний Маяк; 5. Олєшев; 6,7. Інгул; 8. Рижов- ка; 9. Волоське; 10. Дудчани; 11. Дремайлівка.

Рис. 78. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1-4. Попгруєво; 5. Тілігул; 6. Делень; 7-9. Христич; 10. Кіперчень.

Рис. 79. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1. Нікополь; 2. “Дніпропетровщина”; 3. Стецева; 4. Курячі Лози; 5-7. Жу­равлино; 8. Прилипче.

Рис. 80. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1. Дудчани; 2. Одайлі-Подарі; 3,7. Волоське; 4. Новокиївка; 5. Дремайлівка; 6. Борисівка.

Рис. 81. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1-5. Лозово; 6. Інгул; 7. Чютулешть; 8. Борисівка; 9,10. Красний Маяк;

11. “Дніпропетровщина”; 12. Волоське; 13. Новокиївка.

Рис. 82. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1,6. Новокиївка; 2,5. Волоське; 3. Красний Маяк; 4. Андровка; 7. “Херсон­щина”; 8,12. “Прикарпаття”; 9. Салгани; 10. Березки; 11. Гаяни; 13. Єлісеєвичі.

Рис. 83. Доба пізньої бронзи. Сабатинівська група. 1. Маринівка; 2. Красний Маяк; 3. Орелець; 4. Інгул; 5. Дудчани; 6. Волоське; 7. Ленінське.

Рис. 84. Доба пізньої бронзи. Пізньотшинецько-раньобілогрудівська група. 1. Пугачівка; 2,4. “Київщина”; 3. “Канівщина”;

5. Верем'є; 6. Козинці; 7. Вишеньки; 8. Шабельники; 9. Лісовичі; 10-11,18. колекція Кундеревича; 12. Гришенці;

13. Прохоровка; 14. Обуховка / Сугаковка; 15. Гребені; 16. Селище; 17. Леплява.

Рис. 85. Доба пізньої бронзи. Пізньотшинецько-раньобілогрудівська група. 1,2. Вітов; 3,4. Бачкурин; 5. Сандраки; 6. Хмільна;

7,8. Зазим'є; 9. Лука Райковецька; 10,13,14. НМІУ; 11. Перебудова; 12. Маркелівка; і5. Ніжинський район.

Рис. 86. Доба пізньої бронзи. Пізньотшинецько-раньобілогрудівська група. 1-4. НМІУ; 5,13. “Вінниччина”; 6. Голов'ятино;

7. Кошевате; 8. Таганча; 9. Чуков; 10. Маліївці; 11. Никифоровці; 12. Бандурівка; 14. Козинці; 15. Сандраки.

Рис. 87. Доба пізньої бронзи. Лобойківська група. 1,2,7,16. Кірово; 3. Ушкалка; 4-6. Без'іменне; 8-10. Лівенцівка; 11,15. Лобой- ково; 12. Камишеваха; 13. Ялта; 14. Слов'янський КМ; 17. Раздольне; 18. “Дніпропетровщина”; 19. Головуров; 20. Іванковичі;

21. Леополь.

Рис. 88. Доба пізньої бронзи. Лобойківська група. 1,2. Головуров; 3. НМІУ; 4. Кветунь; 5. Керч; 6. Калинівка; 7. Златополь;

8. Келіберда / Прохоровка; 9. Крим; 10. Гоголів; 11. Ласки; 12. Лобойково; 13. Солдатово.

Рис. 89. Доба пізньої бронзи. Лобойківська група. 1,2. Головуров; 3. Трьохізбенка; 4. Капулівка; 5. Вовниги; б.Мазепинці;

7. Бузовка; 8. Гупаловка; 9. Дерев'яне; 10. Пилипчатіно; 11,12. Благовіщенка; 13,16,17. Лобойково; 14,15. Кабаково.

Рис. 90. Доба пізньої бронзи. Лобойківська група. 1. Калиново; 2. Желанне; 3. Кастирський; 4. Райгородка; 5-7. Лобойково; 8. Сувід.

Рис. 91. Доба пізньої бронзи. Лобойківська група. 1. Головуров; 2. В'язовок; 3. Мазепинці; 4,5. Дніпропетровськ; 6. Буланово;

7. Дерев'яне; 8. Хмільна; 9. Кабаково; 10. колекція Кундеревича; 11. Новоазовськ; 12. Сватово; 13,14. Лобойково.

Рис. 92. Доба пізньої бронзи. Лобойківська група. 1. Головуров; 2. Русин Яр; 3. Лівенцівка; 4. Кветунь; 5. Богуслав; 6. Запо­ріжжя; 7. Нагавська.

Рис. 93. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Західноукраїнська група. 1. Рованці; 2. Тяглів; 3. Галич; 4. Валя Русулуй;

5. Дупліско; 6. Карижин; 7. Заложиці; 8, 9, 14, 19. Потічок; 10. Городниця; 11, 13. Недліска; 12,15. Мишковичі; 16, 18. Крехов; 17. Городенка.

Рис. 94. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Західноукраїнська група. 1,2. Заложиці; 3. Іванчин; 4,5. Карижин; 6,7. Не- дліска; 8. Галич; 9-11. Потічок; 12. Бедріківці; 13. Руда; 14. Сосулівка; 15. Пудловці; 16. Кременна.

Рис. 95. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Західноукраїнська група. 1,9. Волока; 2. Яремча; 3. Залуква; 4. Галич;

5. Коропець; 6. Ступка; 7. Товмачик; 8. “Прикарпаття”; 10. Язловець / Яблунівка; 11. Валя Русулуй; 12. Ворона.

Рис. 96. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Білозерсько- білогрудівська група. 1. Холмське; 2. Златополь; 3. “Херсонщина”; 4. Гор- діївка 35; 5. Гордіївка 34; 6. Каплани; 7. Хаджилар; 8. Птахівка; 9. Мишурин Ріг; 10. Стайки; 11. Колонтаївка; 12. Обуховка; 13. Данку;

14. Санжейка; 15. Маяки; 16. Радіонівка; 17. Запоріжжя; 18. Миколаїв; 19. Одеський Археологічний музей; 20. Новотроїцьке.

Рис. 97. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Білозерсько-білогрудівська група. 1. Новоолександрівка; 2-3. Кардашинка; 4­

5. Соколени; 6. Чаплище; 7. Григорьївка; 8,12. Кривий Кут; 9. “Київщина”; 10. Медведівка; 11. Віта Литовська; 13. Кардашинка 3; 14. Старосілля; 15. Голов'ятино; 16. Гришенці; 17. НМІУ.

Рис. 98. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Білозерсько- білогрудівська група. 1,17. Новоолександрівка; 2,8. Голов'ятино;

3. Хмільна; 4,6,12. НМІУ; 5,9. Вітачів; 7. Букрин; 10. Знаменка; 11. Колонтаївка; 13,14,18. Кривий Кут; 15. Старосілля;

16. Птахівка; 19. Козинці; 20. Балаклея; 21. “Київщина”.

Рис. 99. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Білозерсько- білогрудівська група. 1. Соколени; 2-5. Новогригор'ївка; 6. Анд- рушівка; 7. Медведівка; 8. Карапиші; 9. Іванівка; 10. Піковець; 11. Миндрешті; 12. “Подніпров'я”.

Рис. 100. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Білозерсько- білогрудівська група. 1,2. Заградівка; 3-5. Новоолександрівка;

6. Таращанський район; 7. Кучугури; 8. Миндрешті; 9. Хмільна; 10. Пілява; 11. Думанці; 12. Соколени; 13. Хаджилар; 14. Калчеве.

Рис. 101. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Східноукраїнська група. 1-3. Кірово; 4. Астраханська пустеля; 5. Красновка;

6. Каховський район; 7. “Нижнє Поділля”; 8. Петровське; 9. Котовка; 10. Слов'янський КМ; 11. Широке; 12. Каховка; 13. Бузівка;

14. Залінійне; 15. Петровка; 16-18. Завадівка; 19. Келеберда; 20. Хмільна; 21. Козинці.

Рис. 102. Доба пізньої бронзи. Білозерский етап. Східноукраїнська група. 1-3,5-7,9. Завадівка; 4,8. Бондариха; 10. Харків; 11. Оскол; 12. Бєльськ.