Сабатинівський етап 1600-1200 рр. до Р.Х.

Сабатинівська та Ноа культури (Сабатинівська група озброєння).

У Верхньому та Середньому Подністров’ї Комарівську культуру наслі­дує культура Ноа. Ця культура займала території південно-східної Трансільванії, Попруття, лісостепової Молдови та правобережжя середнього і верхнього Подніс­тров’я.

У зв’язку з тим, що озброєння цих двох культур, практично, було однако­вим, відмінності помітні лише в окремих тенденціях і носять регіональний ха­рактер, це озброєння я розглядаю у рамках однієї групи (Сабатинівська група озброєння) [Klochko, 1993]. Традиційно сабатинівське озброєння разом з іншими металевими виробами Красномаяцького центру (очагу) металообробки за Є.М. Чернихом деякі автори, наслідуючи традицію О.О. Кривцової-Гракової (О.М. Лєсков, В.С. Бочкарьов, Є.М. Черних), розглядають як подальший розви­ток загальнозрубних, сейминських металургійних традицій (у їхньому розумін­ні ці дві досить різні традиції не розрізняються). Розглядаючи Сабатинівську культуру як західний варіант пізньозрубної культури, який зазнав деяких впливів з боку карпатських культур, але пов’язаний своїм походженням з міг­рацією зрубної культури з Поволжя на захід, вони, ясна річ, і металеві вироби Сабатинівської культури намагаються пов’язати зі зрубною культурою, вивести типологічно сабатинівський метал зі “зрубного”.

Вістря стріл. Вістря стріл, що були знайдені на пам’ятках культур Ноа- Сабатинівка, виготовлені з кістки (рогу) та бронзи. Кістяні стріли за способом насаду поділяються на виїмчасті, черешкові та втулкові.

Виїмчасті вістря з три-чотирикутною голівкою знайдені на поселенні культу­ри Ноа Гирбовець в Молдові [Мелюкова, 1961] (рис. 74: 1-3). Аналогічні вістря знайдені на поселеннях Бережнівсько-Маївської культури Кірово в Криму [Лес­ков, 1970] та Лівенцівка на нижньому Дону [Братченко, 1969]. На мою думку, такі вістря є продовженням у іншому матеріалі традиції кременевих виїмчастих наконечників катакомбної культури.

Черешкові вістря з трикутними та трилопатевими голівками, знайдені на сабатинівському поселені Степове на Миколаївщині [Klochko, 1993, fig. 31: 5] та поселеннях культури Ноа Гіндешть у Молдові [Мелюкова, 1961, рис. 10: 9] та Ма- гала в середньому Подністров’ї [Смирнова, 1972, рис. 8: 1] (рис. 74: 4-6). Черешки у цих наконечників тонкі, загострені і призначалися, вірогідніше за все, для стріл з древками з очерету.

Видовжені кулеподібні кістяні втулкові вістря стріл знайдені на поселеннях Сабатинівка, Гирбовець, Пересадівка, Магала (рис. 74: 8-11). Як варіант кулепо­дібних наконечників можна розглядати вістря з тригранною голівкою з поселен­ня культури Ноа Трушешть у Молдові [Мелюкова, 1961] (рис. 74: 7). Бронзове кулеподібне вістря, що повністю наслідує форму та розміри кістяних, було знай­дене у похованні “періоду пізньої бронзи” біля с. Каплани Суворовського району Молдови [Агульников, 1984, 94] (поранення ?) (рис.

Всі інші бронзові вістря стріл поділяються на два розділи: черешкові та втул­кові. Серед черешкових форм виділені такі типи:

Унікальне бронзове вістря було знайдене на Новоселицькому зольнику [То- щев, Черняков, 1986]. Це вістря з довгою трикутною голівкою, ромбічною у розрі­зі, гострими кінцями граней та коротким загостреним черешком з невеликим шипиком на кінці (рис. 74: 13). За формою та розмірами воно нагадує кременеві вістря сейминського типу Покровської культури та кістяні вістря стріл Абашевсь- кої культури, відрізняє його тільки шип на черешку — нічого подібного на кістя­них черешкових вістрях стріл досі не було відомо.

Вістря з трикутним пером, гострими довгими кінцями лопатей та загостре­ним стрижнеподібним черешком (тип “Херсон”). Такий черешок був призначений для древків стріл з очерету. За формою пера є подальшим продовженням у мета­лі традицій кременевих наконечників стріл із загостреними кінцями лопатей — “шипами”. Ливарні форми для виготовлення таких наконечників були знайдені у місті Херсоні (рис. 74: 15) та на поселенні Сабатинівської культури Суворово IV в Ізмаїльському районі Одеської області [Черняков, Ванчугов, Кушнир, 1986, рис. 2: 2]. Цей тип металевих наконечників стріл вперше з'явився у Центральній Єв­ропі в “курганних” культурах [Mercer, 1970], проте широкого розповсюдження вони там не набули. Аналогічні вістря також були знайдені в пам'ятках Греції та Малої Азії LH II — III періодів: грот Тіхро; Санаторіум, камерна гробниця 3; о. Делос, Артемісіон; Мальті, толос 2; Просумна, гробниці 3 та 34; Троя VI. Ці вістря (тип V за Х.Г. Бухгольцем) датуються XV — XIII ст. до Р.Х. та вказують, на думку Х.Г. Бухгольца, на зв'язки Греції цього часу з Північним Причорномор'ям [Buch­holz, 1962, 29].

Варіантом цієї лінії розвитку є вістря з трикутним пером, гострими кінцями ло­патей та довгим Т-подібним черешком (тип “Суворово”). Така стріла вирізана на другому боці вже згаданої кам'яної ливарної форми з поселення Суворово IV (рис. 74: 17). Бронзове вістря цього типу було знайдене у зруйнованому похованні біля с. Буюкань під Кишиневом (рис. 74: 18). Найдавнішим вістрям цього типу є стріла з поховання Гончарівка групи Почапи в Середньому Подністров'ї (рис. 46: 25), що від­носиться до “пізньошнурового” часу. Знахідка аналогічного вістря на городищі Мад'яровської культури Нітрянський Градок [Tocik, 1978, tab. CXXII, 25] вказує на те, що цей тип наконечників продовжує свій розвиток у сабатинівський час (періоди Bz B-Bz D) як у Нижньому, так і в Середньому Подунав'ї, а вістря цього типу зі скар­бу Талга у північно-східній Угорщині, віднесеного Т. Кеменцеі до раннього горизон­ту скарбів культури Гава [Kemenczei, 1984, 74-75; taf. 188: 4], дозволяє продовжува­ти час існування таких наконечників до ранньобілозерського часу, що рівнозначно періоду Ha A1 Центральної Європи. Знахідка ливарної форми такого вістря на саба- тинівському поселенні вказує на те, що цей тип стріл використовувався і сабатинів- ськими лучниками, принаймні у регіоні нижнього Дунаю-Дністра.

В окремий тип виділяються вістря з листоподібним пером, посиленим тонкою нервюрою, гострими шипоподібними кінцями лопатей та стрижнеподібним чере­шком (тип “Слобідка”). Такі вістря вирізані на кам'яній ливарній формі з посе­лення Слобідка у Любашівському районі Одеської області [Klochko, 1993, fig. 30: 11] (рис. 74: 14). Аналогічні вістря знайдені на острові Родос у толосах Ялісосу разом з керамікою LH IIIA стилю за А.

Втулкове бронзове вістря з широким трикутним пером, сильно прокованими лопатями, довгою втулкою та круглою в розрізі нервюрою, що не доходить до кін­ця пера, було знайдене у шарі доби пізньої бронзи багатошарового поселення Су- ворово V у Ізмаїльському районі Одеської області [Черняков, Ванчугов, Кушнир, 1986, рис. 3: 16] (рис. 74: 16). Аналогічне вістря було знайдене у палаці в Пілосі, Греція [Buchholz, 1962, abb. 15, 1], який був спалений — як вважає Н.К. Сан- дарс — “народами моря” наприкінці ХШ ст. до Р.Х. [Sandars, 1978, 55]. Вістря цього типу та ливарні форми для їх виготовлення відомі у Середньодунайській курганній культурі, котра датується В. Фурманеком 1450-1200 рр. до Р.Х. [Furmanek, 1973, 131]. Відсутність знахідок ливарних форм для виготовлення таких наконечників на сабатинівських пам'ятках не дозволяє надійно визначити чи є це вістря місцевим типом, чи воно є імпортом з Подунав'я.

Отже, характерною ознакою культур Ноа-Сабатинівка є широке викорис­тання бронзових та кістяних наконечників стріл. У цьому відношенні вони є першими культурами на Україні, що практично повністю відмовились від кре­меневих наконечників, замінивши їх на кістяні та бронзові, що здебільшого притаманне культурам доби раннього заліза. Якоюсь мірою це явище можна пояснювати нестачею якісного кременю у степу, але більш суттєвим є досить високий рівень розвитку металургії, що дозволяв не тільки виготовляти якісні та високопродуктивні знаряддя для обробки кістки, але й вивести забезпече­ність металом суспільства на такий рівень, коли з нього вже починають вигото­вляти вістря стріл — речі, які часто втрачаються, тож, можна сказати, почина­ють викидати метал “на вітер”.

Вістря списів та дротиків. За доби пізньої бронзи на території Східної Європи в еволюції цього виду зброї позначились дві паралельні лінії розвитку: широкі гостролисті вістря з довгою втулкою — сейминська лінія, та вузькі листоподібні вістря з короткою лійкоподібною втулкою — сабатинівська (красномаяцька) лінія [Klochko, 1993].

Сейминська лінія розвитку представлена здебільшого у лісостеповій зоні Схі­дної Європи та у степовій зоні на схід від Дніпра (див. нижче). Сабатинівська ж лінія розвитку представлена у пам'ятках культур Ноа та Сабатинівська, що за­ймали терени східної частини Карпатського регіону та Північного Причорномор'я.

Вузьке листоподібне вістря мав дротик на ливарній формі з Малих Копанів, віднесеній мною до культури багатоваликової кераміки. Найбільш давніми віст­рями сабатинівського часу, на мою думку, є: орнаментоване у так званому “мікен- ському” стилі вістря з околиць міста Цюрупинська Херсонської області [Tallgren, 1937, fig. 7: 1] та вістря, знайдене О.В. Бодянським на річці Сура поблизу с. Волоське Дніпропетровської області [Klochko, 1993, fig. 26: 7] (рис. 75: 1, 2). В цю групу включений також наконечник списа з вузьким лезом і короткою ворон­коподібною втулкою з колекції “ПЛАТАР” (фото 14). На його втулці нанесений

гравірований орнамент у вигляді трьох фризів з “мікенської хвилі”, концентрич­них кіл та насічок.

Надійно з культурами Сабатинівська і Ноа пов'язу­ються вістря дремайлівського типу [Klochko, 1993] (части­на типу П-16 за Є.М. Чернихом [1976]) — вузькі листопо­дібні, розширені у верхній частині та з короткою лійкопо­дібною втулкою. Такі вістря представлені на ливарних формах Новокиївської “ливарної майстерні” (комплексної знахідки великого зібрання ливарних форм), знайденої на поселенні Сабатинівської культури біля с. Новокиївка Ка- ланчацького району Херсонської області [Гершкович, Клочко, Евдокимов, 1987] (рис. 75: 3-5) та на ливарній формі з ливарної майстерні Маринівка в Бердянському районі [Klochko, 1993, fig. 27: 7] (рис. 75: 7). Кам'яна лива­рна форма для виготовлення наконечників списів дре- майлівського типу [Klochko, 1993] походить також із лива­рної майстерні, що була досліджена Е.А. Балагурі на по­селенні біля с. Острівець Івано-Франківської області [Ба­лагури, 1985; Bockarev, Lescov, 1979, taf. 7: 56] (рис. 75: 6).

Вістря списів цього типу знайдені у Дремайлівсько- му скарбі [Lescov, 1981, taf. 4, E1] (рис. 75: 10), біля поро­гу Ненаситець на Дніпрі (рис. 75: 9), з “колекції Кондере- вича” [Tallgren, 1929, fig. 108: 2] та біля Цюрупинська на Херсонщині (рис. 75: 8). Варіантом цього типу я вважаю вістря з довгою лійкоподібною втулкою із скарбу культу­ри Ноа Олешів в Івано-Франківській області [Крушель- ницька, 1985, рис. 9: 7; Klochko, 1993, 13; fig. 2: 3] (рис. 76: 5) та знахідку біля с. Мігія Первомайського району Миколаївської області [Klocko, 1995, abb. 8, 4] (рис. 76: 6). Вістря дротиків цього типу відливалися у ливарній майс­терні Волоське на Нижньому Дніпрі [Klochko, 1993, fig. 27: 4] (рис. 74: 21).

Знахідки наконечників списів, аналогічних спису з першого горизонту Новокиївської майстерні (рис. 75: 3) у толосах острова Родос, Ялісос, поховання IV [Sandars, 1963, pl. 21, 1] та острова Крит — Ісопата, поховання 3 і Кнос, Зафер Папоура, поховання 36 [Muller-Karpe, 1980, taff. 198: B5; 199: A6] разом із мікенськими рапірами, датованими Н.К. Сандарс першою половиною 15 ст. до

Фото 14. Наконечник списа.

Колекція ПЛАТАР.

Р.Х. [Sandars, 1963, 149], дозволили мені віднести появу цього типу наконечників списів до 15 ст. до Р.Х., а знахідка пізнього варіанта вістря цього типу у великому скарбі зброї, знайденому у Енкомі на острові Кіпр [Catling, 1964, pl. 14] доводити час існування цього типу списів до кінця 13 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993].

Другий тип наконечників списів культур Ноа-Сабатинівка — красномаяць- кий (Красний Маяк) (друга частина типу П-16 за Є.М.Чернихом [1976]) [Klochko, 1993] — з короткою лійкоподібною втулкою та вузьким листоподібним вістрям, крила котрого плавно переходять у ребра на втулці списа. Представлений знахі­дками ливарних форм наконечників списа (рис. 76: 1) та дротика (рис. 74: 20) з Красномаяцької ливарної майстерні, знайденої біля с. Маяки Котовського району Одеської області [Черняков, 1965, рис. 13: 1, 3]. Вістря цього типу знайдені у ска­рбах культури Ноа біля с. Лозово Ніспоренського району у Молдові [Дергачёв, 1975, рис. 4: 8] і Красна в Трансільванії [Petrescu-Dimboviroa, 1977, pl. 134, 4] (рис. 76: 2-3) та на острові Ігрень на Дніпрі (рис. 76: 4). Цей тип датується на під­ставі комплексних знахідок з речами, типовими для скарбів культури Ноа пері­оду Bz D, 13 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993, 55].

Зв'язки Сабатинівської культури з Карпатським регіоном ілюструють знахід­ки наконечників списів дунайських типів. Таким є вістря дротика з полум'яно­подібним пером з Нікопольського скарбу (рис. 74: 19). Датування наконечників списів Подунав'я не є достатньо розробленим. Нікопольський скарб складався з речей, типових для карпатських скарбів Косідерського горизонту періоду Bz B — 14 ст. до Р.Х.

У Новотроянівському (Нові Трояни) скарбі, датованому авторами публікації XIII — XII ст. до н.е. [Суботін, Черняков, 1982, 5-23] було знайдене вістря списа з вузьким полум'яноподібним пером та довгою втулкою (рис. 75: 7). Усі інші речі скарбу — кельти та серпи — мають чисельні аналогії серед дунайських скарбів періоду Bz D — 13 ст. до Р.Х., у той же час у скарбі немає жодної речі, типової для скарбів періоду Ha A1 (12 ст. до Р.Х.), тож його не можна датувати пізніше кінця 13 ст. до Р.Х. Це в цілому відповідає датуванням найдавніших знахідок наконеч­ників списів цього типу у Карпатському регіоні [Paylic, 1963] проте, на мою дум­ку, час появи таких наконечників у Подунав'ї треба відносити до більш раннього часу. Спис, подібний до знахідки з Нових Троянів, знайдено у Лісовій Слобідці на Коломиї [Kozlowski, 1939, tabl. XV, 28] (рис. 75: 11) та у скарбі біля с. Узинь [Све­шников, 1961]. Появу таких наконечників пов'язують із середньодунайською об­ластю Карпатського басейну [Paylic, 1963, 308], де вони вперше з'являються у культурі Піліні. Найбільш близькі аналогії вістрю з Лісової Слобідки походять із скарбів другого горизонту скарбів культури Піліні періоду Bz D — Ha A1 [Kemen- czei, 1984, 22-23].

Зі скарбу Грушка походять два широких гостролистих вістря з складними по­трійними нервюрами вздовж середнього стрижня та лійкоподібними втулками [Zurowski, 1949, tab. XXXIV: 2, 4] (рис. 75: 9). Вістря цього типу були широко роз­повсюджені у пам'ятках Карпатського регіону, особливо у культурі Піліні пері­одів Bz D — Ha A1 [Veliacik, 1983; Kemenczei, 1984]. Такі списи знайдені також у скарбах культури Ноа у Трансільванії — Мосіу та Петрошань I (серія скарбів Уріу-Доманешть періоду Bz D) [Petrescu-Dimbov⅛a, 1977, pl. 56, 26; 59: 4]. Списи карпатських типів походять з пізніх комплексів культур Ноа і Сабатинівська, які датуються рубежем 13-12 ст. до Р.Х. Їх поява, на мою думку, відбиває нову куль­турну ситуацію, яка починає створюватись у Подністров'ї — початок міграцій пі­вденно-карпатських культур на північ, які призвели до зникнення культури Ноа у Подністров'ї та утворення культури Гава-Голігради.

Вістря зі скарбу Грушка з широким гостролистим пером (кінець обламаний) та довгою втулкою з валиком на низу (рис. 76: 10). Воно близьке до пізніших ва­ріантів списів сейминського типу Східної Європи, відрізняється дещо меншими розмірами. У карпатських скарбах таких списів немає, тож скоріше за все його треба вважати імпортом з більш східних регіонів. Вістря східного типу знайдене у скарбі Одайлі-Подарі в Румунії [Leskov, 1981] (рис. 76: 8). Цей скарб цілком скла­дався з речей східних типів (великий косар — прототип косарів кабаківського типу Бережнівсько-Маївської культури, пласка сокира-тесло, аналогічна сокирі з ливарної форми, знайденої на поселенні Зазим'є на Київщині та вістря списа). Вістря з Одайлі-Подарі за загальними обрисами близьке до ранньозрубного віст­ря з Іванівки на Херсонщині (рис. 69: 2), а орнамент та валики на втулці анало­гічні прорізним наконечникам списів типу “Златополь” Бережнівсько-Маївської культури (див. нижче). Склад речей цього “скарбу” більш типовий, на мою думку, для інвентарю поховань. Знахідка цих речей так далеко на заході може свідчити чи про зв'язки Сабатинівської і Бережнівсько-Маївської культур, чи, скоріше, про військові походи лівобережних племен у Нижнє Подунав'я.

Оригінальне знаряддя було знайдене у Михайлово-Апостоловому Херсонсь­кої області [Tallgren, 1937, fig. 7: 4] (рис. 76: 13) — з широким листоподібним ле­зом, закругленим на кінці, круглою у розрізі нервюрою, довгою воронкоподібною втулкою, посиленою внизу ограненим паском та упором під низом вістря, близь­ким за формою до упорів на руків'ях мечів красномаяцького типу — своєрідний спис-меч. На вірогідність віднесення цього знаряддя до сабатинівської культури вказує фрагментована частина знаряддя з упором біля низу пера на уламку ли­варної форми з Новокиївської майстерні (рис. 76: 12). Такі знаряддя до списів за­несені умовно, це, скоріше за все, держакова рубляча зброя, аналогічна за спосо­бом використання середньовічним алебардам.

Бойові сокири. Однією з найчисельніших металевих знахідок серед речей Са­батинівської і Ноа культур є кельти (втулкові сокири), серед яких виділяються.

Кельти старшого трансільванського типу (типи К-42 та К-44 за Є.М. Чернихом [1976]) — одновушкові, шестигранні в розрізі, зі складною арковою або трапецієпо­дібною фаскою. Типові для скарбів культури Ноа Румунії: у Румунській Молдові — це серія скарбів Рішешть — Белень; у Мунтенії — серія Драйна-де-Жос — Ойнак; у Добруджі — серія Ніколає Балкеску — Гура Доброджей [Petrescu-Dimbovrna, 1977, 73-80] та для скарбів культури Ноа Подністров'я [Klochko, 1993] і Сабатинівської культури Північного Причорномор'я [Черняков, 1985]. Наприклад, у Середньому Подністров'ї такі кельти знайдені у скарбі культури Ноа Олешів [Крушельницька, 1985, рис. 9: 8] (рис. 77: 5), а у Нижньому Побужжі входили до складу Інгульського скарбу Сабатинівської культури [Сымонович, 1966, рис. 2: 11, 12] (рис. 77: 6, 7). Ли­варних форм для виготовлення таких кельтів на території розповсюдження Саба- тинівської культури не знайдено, до того ж більшість знахідок кельтів цього типу походить із Трансільванії, тож вірогідніше за все пов'язувати кельти старшого трансільванського типу з культурою Ноа. Скоріше за все у Північне Причорно­мор'я ці кельти були привезені з Карпат.

Кельти східнотрансільванського типу (типи К-32 та К-34 за Є.М. Чернихом [1976]) — одновушкові, шестигранно-овальні у розрізі з арковими фасками, іноді з “печеркою” з одного боку. Цей тип досить часто зустрічається у скарбах культу­ри Ноа Румунії періоду Bz D, та також є типовим для Сабатинівської культури Північного Причорномор'я [Klochko, 1993]. Виробництво таких кельтів у Ниж­ньому Подністров'ї фіксується знахідкою ливарної форми у складі Красномаяць- кої ливарної майстерні [Черняков, 1965] (рис. 77: 3). Цей тип найбільш часто зу­стрічається у скарбах та серед випадкових знахідок на території Сабатинівської культури, наприклад, кельти з Інгульського [Сымонович, 1966, рис. 2: 9, 10], Бе- цилівського [Черняков, 1968, рис. 1] скарбів, скарбу Христич у Молдові [Дерга­чев, 1975] (рис. 77: 1; 78: 6). У Середньому Подністров'ї вони знайдені у скарбі культури Ноа Грушка (рис. 77: 2). Прототипом для таких кельтів можна вважати кельт на ливарній формі з ливарної майстерні Малі Копані (рис. 66: 13), яку я відношу до культури багатоваликової кераміки. Таким же прототипом можна вважати безвушковий кельт з Попгруєво на півночі Болгарії [Черных, 1978, табл. 31: 22]. У Попгруєво були знайдені бронзові болванки для виготовлення (відтис­нення) глиняних ливарних форм, за якими мною реконструйовані безвушковий кельт з печеркою та двовушковий арковий кельт (двовушковий варіант старшо­го трансільванського типу) (рис. 77: 1—4). Ця знахідка спростовує припущення В.С. Бочкарьова про те, що двовушкові кельти з’являються пізніше, ніж одно- вушкові та безвушкові і що їх всі треба відносити до білозерського часу [Bocka- rev, Lescov, 1979]. Попгруєвський безвушковий кельт виглядає дуже архаїчним і близький до одновушкового кельта з Малих Копанів. Тобто, зародження цього типу відбулось ще в досабатинівський “багатоваликовий” час. Цікаво, що прото­типи кельтів з печеркою знайдені і в Нижньому Подніпров’ї і в Нижньому По- дунав’ї, отже, еволюція таких знарядь почалася в обох регіонах одночасно і була певним чином пов’язана.

Одновушкові, шестигранні у розрізі невеликі кельти (тип К-38 за Є.М. Черни- хом) представлені у скарбі Курячі Лози [Черняков, Никитин, 1981, рис. 2; 3: 1] та великою кількістю випадкових знахідок [Klochko, 1993, 37]. Такі кельти часто зу­стрічаються у скарбах культури Ноа періоду Bz D на території Румунії [Petrescu- Dimboviioa, 1977, 51—80], їх виробництво також і на території України фіксується ливарною формою з с. Рижівка Уманського району Черкаської області (рис. 77: 8), з району концентрації пам’яток Білогрудівської культури (див. далі).

Серед знахідок у Нижньому Подніпров’ї та Нижньому Подністров’ї помітно вирізняється група кельтів, що поєднують у собі риси красномаяцької, лобойків- ської та кардашинської металургійних традицій, перш за все — це наявність двох вушок. Це такі знахідки: двовушковий варіант кельтів східнотрансільванського типу (тип К-58 за Е.М.Чернихом) представлений на ливарних формах, знайдених біля сіл Дудчани та Верхньотарасівка Херсонської області [Klochko, 1993, fig. 22: 6, 8; Gerskovic, 1999, taf. 49, 3] (рис. 77: 10). Шестигранний у розрізі двовушковий кельт з видовженими вушками, один з прототипів кардашинських кельтів, був у складі Дремайлівського скарбу [Lescov, 1981, taf. 4, E2] (рис. 77: 11). “Протокар- дашинськими” можна назвати також кельт двовушкового варіанта східнотрансі- льванського типу на ливарній формі з Тілігульського лиману [Bockarev, Lescov, 1979, taf. 11, 91] (рис. 78: 5), двовушкові, пишно орнаментовані кельти з скарбу Делень, округ Яси в Румунії [Chirica, Tanasachi, 1984, 122, fig. 9: 8] та з с. Кіперчень у Молдові [Дергачев, 1975, рис. 8: 11] (рис. 78: 6, 10) і кельт, при­крашений орнаментом у вигляді петлі, вирізаний на кам’яній ливарній формі з ливарної майстерні Волоське на Нижньому Дніпрі (рис. 77: 9). Такі синкретичні типи кельтів, на мою думку, виникали у контактній зоні між красномаяцькою (Сабатинівська культура), лобойківською (Бережнівсько-Маївська культура) та кардашинською (? — культура) металургійними традиціями, кордон між якими проходив у той час по Дніпру. На співіснування та тісні контакти цих трьох ме­талургійних традицій вказує також комплексна знахідка у скарбі Христич, Мол­дова [Дергачев, 1975] кельтів східнотрансільванського типу (Ноа-Сабатинівка), пишно орнаментованого двовушкового варіанта східнотрансільванського типу (однин із “протокардашинських” типів) та головурівського (раннього) варіанта кельтів кабаківського типу (Бережнівсько-Маївська культура) (рис. 78: 7—9). Зве­ртаю особливу увагу читачів на цей скарб тому, що він є одним з тих комплексів, які не відповідають концепції В.С. Бочкарьова щодо того, що двовушковість — це пізня ознака, а всі кельти Північного Причорномор’я належать до однієї — зруб­ної — культурної традиції [Bockarev, Lescov, 1979]. Власне, на мою думку, у скар­бі Христич немає жодного “зрубного” виробу (кельт східнотрансільванського ти­пу — це витвір ливарників або культури Ноа, або сабатинівських, кельт двовуш- кового варіанта східнотрансільванського типу — це виріб північносабатинівських (?) майстрів, а кельт головурівського варіанта кабаківського типу — виготовле­ний майстрами Бережнівсько-Маївської культури), тож цей скарб до “зрубних” проблем не має ніякого відношення.

До сабатинівського часу (14-13 ст. до Р.Х.) [Klochko, 1993] відносяться шести­гранні в розрізі одновушкові кельти з прогнутою втулкою зі скарбу Грушка (рис. 77: 4) та деякі випадкові знахідки з Верхнього Подністров’я [Zurowski, 1949, tabl. II, III, IV]. Традиційно появу таких кельтів у Карпатському регіоні пов’язують із культурою Ноа, проте, як показали дослідження М. Петреску-Димбовиці, ці ке­льти найбільш характерні для скарбів Трансільванії серії Уріу — Доманешть. Намагаючись визначити культурну належність скарбів цієї серії, М. Петреску- Димбовиця вказує рівнозначно і на культури Отомань та Сучіу-де-Сус і на Вітен- берг та Ноа [Petrescu-Dimbovrna, 1977, 21], підкреслюючи, що територія розпо­всюдження цієї серії скарбів у Трансільванії охоплює досить великий регіон, який у той час був зайнятий пам’ятками усіх згаданих вище культур. Характерною особливістю скарбів серії Уріу — Доманешть Трансільванії є наявність у них ве­ликої кількості бронзових виробів косідерських типів, які складають скарби гори­зонтів Косідер та Форро Угорщини за А.Можоліч, які вона пов’язує з пізніми фа­зами культур Отомань і Вітенберг та культурою Сучіу-де-Сус [Mozsolics, 1967, 1973]. В той же час, у скарбах серії Рішешть — Белень Молдови, яка беззапереч­но пов’язується з культурою Ноа, таких кельтів практично немає. На мою думку, поява кельтів зі вгнутою втулкою у Верхньому Подністров’ї пов’язується з розпо­всюдженням на ці терени культури Вітенберг. Скарб Грушка [Свешников, 1964, табл. 3], в якому є речі, характерні для культури Ноа і речі карпатських типів, які можна пов’язувати з культурою Вітенберг, фіксує культурну ситуацію, що склалася у Верхньому Подністров’ї у 14-13 ст. до Р.Х. — змішання і співіснуван­ня цих двох культурних комплексів, включення і поступову асиміляцію Вітенбер- зької культури культурою Ноа. Цікаво, що виробництво кельтів з прогнутою вту­лкою більш пізніх варіантів зберігається в цьому регіоні ще і у 12-10 ст. до Р.Х, тобто такі кельти в білозерський час стають “своїми” для населення Подністров’я.

У скарбах культури Ноа на теренах Румунії досить часто зустрічаються обу­шкові сокири-молоти. Зрідка, як карпатські імпорти, вони зустрічаються і в па­м’ятках Подністров’я та Подніпров’я. Це карпатські бойові сокири-чекани з шай­бою на обусі з с. Стецева Снятинського району Івано-Франківської області [Кру- шельницька, 1985, рис. 3: 4], Нікопольського скарбу [Tallgren, 1926, fig. 80], зна­хідка з Дніпропетровської області [Черных, 1976, табл. 30: 2] (рис. 79: 1-3). Вони відносяться до сокир-молотів типу “В” за А. Можоліч, типових для Косідерського горизонту дунайських бронз. Сокири-молоти зі скарбів Журавлинського [Черных, 1976, табл. 10: 1, 2] та Курлозовського (Курячі Лози) [Черняков, 1985, рис. 61: 1] (рис. 79: 4-6) відносяться до більш пізніх типів. У Журавлинському скарбі була знайдена також сокира іншого карпатського типу — з гребенем на обуху [Черных, 1976, 10: 3] (рис. 79: 7). Ці сокири є типовими для карпатських скарбів періодів Bz B — Bz D. У скарбах горизонтів Форро та Уріу має аналогії сокира з ребром на вту­лці з с. Прилипче Заставнянського району Чернівецької області [Крушельницька, 1985, рис. 3: 4] (рис. 79: 8). Це найпізніший варіант карпатських сокир з “гребенем” на втулці, який зустрічається тільки у скарбах, що відносять до культур Сучіу-де- Сус та Піліні. Усі ці знахідки ілюструють чи то торговельні зв’язки Сабатинівської і Ноа культур з Карпатським регіоном, чи то військові трофеї.

Рідкісні види ударної зброї. У пам’ятках Сабатинівської культури знайдено декілька незвичних речей, які я відношу до рідкісних видів ударної зброї. Серед них вирізняються пласкі сокири-тесла та втулкові сокирки і клювці. На одній із сторін чотиристоронньої кам’яної ливарної матриці з Дудчан [Gerskovic, 1999, taf. 49, 1] знаходиться форма для відливання пласкої сокири-клювця з дископо­дібним упором на середині, призначеним для більш надійного кріплення ру­ків’я (рис. 80: 1). Більш проста пласка сокира-клювець походить зі скарбу Одай- лі-Подарі (рис. 80: 2). Подібна пласка сокира вирізана на кам’яній ливарній формі з бережнівсько-маївського поселення Зазим’є під Києвом (див. нижче). Пласкі сокири-тесла, подібні до лобойківських, відливалися у ливарній майстер­ні Волоське (рис. 80: 3).

На одній з ливарних форм Новокиївської ливарної майстерні вирізана втулко­ва сокирка-кельт з овальною уступчастою втулкою та вузьким трохи скошеним ле­зом (рис. 80: 4). Ця форма віднесена нами до другого хронологічного горизонту майстерні, датованого 13 ст. до Р.Х. Така ж втулкова сокирка, знайдена на терито­рії Вінницької області, зберігається у колекції “ПЛАТАР” (див. далі) (фото 15).

На ливарній формі з ливарної майстерні Волоське вирізаний втулковий клювець з оваль­ною у розрізі уступчастою втулкою та списоподі­бним бойком (рис. 80: 7). Цей виріб, найімовір­ніше, настромлявся на колінчасту ручку, подібну до руків’я кельтів та лобойківських кованих вту­лкових клювців (див. нижче). Втулковий клю­вець з литою втулкою та сплощеним бойком по­ходить із Дремайлівського скарбу (рис. 80: 5). У бойовому відношенні — все це знаряддя, при­значене для пробивання захисного обладунку, тож не дивно, що більшість цих речей походить з Нижнього Подніпров’я — з східного кордону Са- батинівської культури. Там вона стикалася з іншою великою культурою доби пізньої бронзи — з Бережнівсько-Маївською, і військова ситуація в цьому регіоні могла бути час від часу досить напруженою.

Таким чином, одним із основних (якщо не основним) видів сабатинівської ударної зброї ближнього бою були втулкові сокири-кельти та кельтоподібні знаряддя.

Фото 15. Сокира-кельт. Колекція ПЛАТАР.

Мечі. Ця категорія озброєння у пам’ятках Сабатинівської культури представлена оригі­нальним типом короткого рублячого меча — мечами красномаяцького типу (тип Н-48/50 за Є.М. Чернихом) [Klochko, 1993; Klocko, 1995]. Їх характеристики такі: відлиті з бронзи, дов­жина 35—45 см, двосічне листоподібне лезо з однією чи кількома нервюрами, широкий сплощений упор, сплощений чере­шок із додатковим овальним упором, ручки виготовлені з використанням ме­талевих та дерев’яних частин, маленькі грибоподібні навершя на руків’ях. Найдавнішим з них, вірогідніше за все, є меч із сабатинівського поховання у кургані біля с. Борисівка Татарбунарского району Одеської області [Черняков, 1985, рис. 56: 7] — з широким гостролистим лезом, посиленим потрійною нер­вюрою, широким сплощеним упором, пласким черешком з отвором для кріп­лення дерев’яної частини руків’я, обгорнутої шкіряним пасом та бронзовим втулковим грибоподібним навершям з двома отворами для кріплення до де­рев’яної частини руків’я (рис. 81: 8). Цей меч за формою леза та руків’я не має аналогій. Навершя цього меча за формою та способом кріплення аналогічне навершям крито-мікенських мечів та кинджалів MH III — LH I періодів Гре­ції, 1700-1550 рр. до Р.Х. [Sandars, 1963].

Мечі красномаяцького типу за формою упорів на руків'ях я підрозділяю на два варіанти: а) зі сплощеним упором; б) зі спіралеподібним упором. Типові крас- номаяцькі мечі варіанта “а” представлені на ливарних формах Красномаяцької [Черняков, 1965, 11-113] та Новокиївської [Гершкович, Клочко, Евдокимов, 1987, рис. 8: 3] ливарних майстерень (рис. 81: 9, 10, 13) та знахідкою біля с. Волоське Дніпропетровської області [Черных, 1976, табл. XXXVII: 2] (рис. 81: 12). Мечі ва­ріанта “б” походять із Лозовського скарбу в Молдові [Дергачев, 1975, рис.4] та Інгульського скарбу на Південному Бузі [Сымонович, 1966, рис. 2: 13] (рис. 81: 1­5, 6), випадково знайдені біля с. Чутулешть Флорештського району Молдови [Де­ргачев, 1975, рис. 9: 19] і в “Дніпропетровській області” [Черных, 1976, табл. 37: 3] (рис. 81: 7, 11). Усі ці знаряддя мають широке листоподібне лезо. На ливарних формах лезо досить вузьке і має по краях товсті валики, які потім розковувались. Після проковування лезо ставало значно ширшим, профіль його отримував два заглиблення, що підвищували, разом з нервюрою, його міцність. Нервюри на ме­чах красномаяцького типу зустрічаються різні — як прості, круглі чи ромбоподіб­ні у розрізі, так і складні, подвійні чи потрійні. Руків'я мечів мають складну фор­му та технологію виготовлення — на черешок (форми черешків різні — чотири­кутні загострені стержні, сплощені стержні, пласкі пластини) надівався де­рев'яний посередник, на який зверху настромлялося бронзове навершя. Волюти на руків'ях мечів варіанта “б” відливалися у ливарних формах у вигляді досить довгих тонких “вусів” (такі “вуса” має меч на ливарній формі з майстерні культу­ри Кослоджень Побіт Камик в Болгарії [Черных, 1978, табл. 68: 7], які потім ко­вальським способом закручувались у спіралі.

Намагання вивести походження цих мечів з мечів горизонту дунайських бронз Хайдушамшон [Бочкарёв, 1968], на мою думку, безпідставні. Дунайські мечі цього періоду є подальшим продовженням лінії розвитку центральноєвро­пейських кинджалів з металевим руків'ям із грибоподібним навершям та трикут­ним або гостролистим лезом, поєднаними за допомогою заклепок [Goldmann, 1981, 131-181]. Початковий етап цієї лінії розвитку на Україні представлений кинджалами усатівського типу. Вони значно відрізняються від красномаяцьких як формою та декором руків'я, конструкцією та формою леза, так і поєднанням леза та руків'я за допомогою заклепок. Мечі красномаяцького типу, на мою дум­ку, є самостійною, оригінальною північно-причорноморською лінією розвитку цього виду зброї [Klochko, 1993]. Форми лез, ручок, та їх конструкція дозволяють виводити їх з кинджалів красномаяцького типу (див. нижче). Виробництво та використання такого своєрідного виду коротких рублячих мечів, які за тактико- технічними даними близькі до давньогрецьких ксіфосів та римських pedite gladius — піхотних рублячих мечів ближнього бою, є характерною особливістю причорноморських племен доби пізньої бронзи, представлених такими археологі­чними культурами, як Кослоджень, Ноа, Сабатинівська. Найдавнішими мечами цього типу є меч на ливарній формі з майстерні Побіт Камик у Болгарії [Черных, 1978, рис. 68: 7] та меч з поховання біля с. Борисівка, які я датую періодами Bz A2— Bz B1, 17-15 ст. до Р.Х. Класичний варіант мечів красномаяцького типу датується 14-13 ст. до Р.Х. на підставі комплексів Новокиївської та Красномаяць- кої ливарних майстерень і Лозовського та Інгульського скарбів, що складаються з речей, характерних для періодів Bz B2 — Bz D [Klochko, 1993, 56-57].

У ряді скарбів горизонту Ha A1 Нижнього Подунав'я знайдені мечі, що ма­ють пласкі руків'я з отворами для заклепок — мечі типу “Печиця” [Bona, 1963]. Ручки цих мечів близькі за формою та конструкцією до руків'їв центральноєвро­пейських мечів типу Reutlingenn за П. Шауером, датованих Bz D — На Al [Schauer, 1971, taf. 154]. Коротке широке листоподібне лезо нижньодунайських мечів близьке за формою до лез мечів красномаяцького типу. Такі мечі знайдені у скарбах Айуд, Банд, Фелнак, Печиця II [Petrescu-Dimbovrna, 1977, pl. 106: 16, 17; 107: 1, 2; 115: 12; 141: 9; 170: 1] на території Румунії і у багатому курганному похованні Н'їркарас-Дюлахаза [Mozsolics, 1960, taf. LXXIX, 2; LXX, 5; LXX, 4], де вони супроводжувались кельтами старшого трансільванського типу та шпилькою типу Ноа. Усі ці комплекси відносяться до періодів Bz D-Ha A1. Поява цього ком­бінованого типу мечів у пам'ятках Нижнього Подунав'я кінця ХШ — ХП ст. до Р.Х., на мою думку, свідчить про контакти у цьому регіоні носіїв технологічних та збройних традицій центральноєвропейських племен “полів попільничих урн” та культур Кослоджені-Ноа-Сабатинівка. Ці контакти, на мою думку, пов'язані з так званою “експансією культури Ноа у Середнє Подунав'я” [Kemenczei, 1984]. Вони також свідчать про те, що власне красномаяцький тип мечів на початку 12 ст. до Р.Х. зникає. Інший пізній прояв цієї зброярської традиції — це мечі сосновома- зинського (Соснова Маза) типу валикового (білозерського) часу в Поволжі та За­хідному Казахстані (див. далі).

Кинджали. Є одним із найпоширеніших видів рублячо-ріжучої зброї ближньо­го бою Сабатинівської культури. Провідним типом серед них виступають кинджа­ли красномаяцького типу (частково, типи Н-34, 36, 37 за Є.М.Чернихом) — знаряд­дя з листоподібним двосічним клинком, кільцевим упором на руків'ях та черешком у вигляді овального, квадратного або сплощеного штиря. Така зброя є більш при­стосована для нанесення рубляче-ріжучих, ніж колючих ударів. Тож, назва “кин­джали” для цих знарядь є досить умовною, скоріше за все, за характером бойового призначення то були бойові ножі широкого спектра використання. Такі кинджали вирізані на ливарних формах сабатинівських майстерень Красномаяцької, Волось­кої [Bockarev, Lescov, 1979], Новокиївської [Гершкович, Клочко, Евдокимов, 1987], Андровської [Писларий, Будылкина, 1982] (рис. 82: 1-6). Такі ж кинджали знайде­ні біля с. Березки та Гаяни у Молдові [Дергачёв, 1975, рис. 24], у Єлісеєвичському скарбі в Приазов'ї [Lescov, 1981, taf. 3, B1], у “Прикарпатті” [Крушельницька, 1985, рис. 2], біля с. Салгани Білгород-Дністровського району [Білгород-Дністровський краєзнавчий музей], з Херсонського музею (рис. 82: 7-13).

Відносно давню появу цього оригінального типу знарядь у цілком сформова­ному вигляді підтверджує ливарна форма з майстерні культури багатоваликової кераміки Малі Копані, на якій негатив кинджала з кільцевим упором був виго­товлений раніше за негатив кинджала бородінського типу [Черняков, 1967, 23­27]. Цей факт спростовує теорію О. А. Кривцової-Гракової про походження кин­джалів з кільцевим упором від давньозрубних ножів з пласким упором. Останні є подальшим розвитком лінії пізньокатакомбних ножів [Братченко, 1976]. Красно- маяцька ж лінія розвитку кинджалів з кільцевим упором є цілком самостійною, паралельною зрубній лінії. Найбільш близькими прототипами цього виду зна­рядь є деякі близькосхідні знахідки. Найстарша з них — кинджал з давньодинас- тичних шарів храму бога Ненгірсу у Лагаші, Месопотамія (2600-2300 рр. до Р.Х.) — з пласким черешковим руків'ям, що має чотири отвори для заклепок, кі­льцевим упором та листоподібним, ромбічним у розрізі пером, прикрашеним гра­вірованим зображенням фантастичного звіра [Muller-Karpe, 1974, taf. 188, 17]. У літературі його трактують як вістря списа, але це невірно, бо у такому випадку незрозумілими постають отвори для заклепок на руків'ях, логічні тільки для ки­нджала. Але дійсно, на Близькому Сході така форма була більш притаманна віс­трям списів — такими є анатолійські черешкові вістря з листоподібним пером, довгим квадратним у розрізі черешком та кільцевим упором. Вони відрізняються від північних виробів, здебільшого, тільки довжиною черешка. Як приклади, мо­жна привести малоазійські вістря списів зі скарбу Солоі-Помпейополіс, 2200— 2100 рр. до Р.Х. та з Тарсу, Гезлю-Куле, горизонти, 1900-1700 рр. до Р.Х. [Muller- Karpe, 1974, taff. 291: B7; 294: 8]. Таке ж вістря нещодавно знайдене в регіоні Пі­вденного Бугу і зберігається в колекції “ПЛАТАР” (дивись попередній розділ). Ця знахідка підтверджує моє попереднє припущення [Klochko, 1993, 56], що десь на початку II тис. до Р.Х. такі вістря стають відомими у Північному Причорномор’ї і з 17-16 ст. до Р.Х. на їх основі тут виробляється новий тип зброї — кинджал з кі­льцевим упором на руків’ях. Повторюю, що такі кинджали вироблялись у майс­терні Малі Копані разом із кинджалами бородінського типу, тож їх поява у Пів­нічному Причорномор’ї відноситься ще до “багатоваликового” часу. Про південні зв’язки того часу свідчать також “мікенські” орнаменти на деяких срібних речах Бородінського скарбу.

Основний період існування кинджалів красномаяцького типу, представлених на ливарних формах Новокиївської та Красномаяцької майстерень, датується за цими комплексами 15-13 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993]. Подальше продовження лінії розвитку кинджалів красномаяцького типу — кинджали заградівського типу, що відрізняються більш вузьким лезом — характерні для пізньосабатинівських та ранньобілозерських пам’яток. Знахідка кинджала заградівського типу у скарбі в Угариті (городище Рас-Шамра, Сирія), у шарі, який пов’язується зі зруйнуванням міста Угарита “народами моря”, у комплексі з єгипетським мечем, прикрашеним картушем фараона Мернептаха (біля 1224-1214 рр. до Р.Х.) [Muller-Karpe, 1980, taf. 151, A3], дозволяє датувати появу таких кинджалів кінцем 13— початком 12 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993, 56].

Інший тип кинджалів багатоваликового часу представлений на другій сторо­ні ливарної форми з майстерні Малі Копані — черешковий з отвором на пласко­му черешку для кріплення руків’я, вузьким клинком з паралельними лезами та тонкою нервюрою, що розширяється до упору (тип Н-51 за Є.М. Чернихом) (рис. 67: 1-2) — близький за формою до кинджала з Бородінського скарбу (тип “Боро­діно”). Ця лінія розвитку кинджалів теж своїм походженням пов’язана з Східним Середземномор’ям від кинджалів та мечів з могильника Дорак до мікенських. Як подальший розвиток цієї лінії розвитку у Північному Причорномор’ї, вже в рам­ках сабатинівської культури, можна розглядати кинджали на ливарних формах з майстерні Маринівка [Bockarev, Lescov, 1979, taf. 12, 97] та Красномаяцької май­стерні (рис. 83: 1, 2) — з невеликим сплощеним черешком, чітко вираженим широким упором та листоподібним лезом (варіант “Маринівка”). На формах цих кинджалів відбився вплив кинджалів красномаяцького типу — це позначилось у листоподібній формі леза та на формі руків’я, фактично ця лінія розвитку по­ступово неначе розчиняється у красномаяцькій. До цього ж типу включені та­кож кинджали на ливарних формах з с. Дудчани Нововоронцовського району Херсонської області [Gerskovic, 1999] та майстерні Волоське [Шарафутдинова, 1982, рис. 46: 3] (варіант “Волоське”). Такий кинджал випадково знайдений в с. Ленінське Куйбишевського району Запорізької області (Гусарковський крає­знавчий музей, Запорізька обл.) [Самар, Шевчук, 1999, рис. 1: 1] — з вузьким листоподібним лезом довжиною 18,6 см, вузькою квадратною у розрізі нервю­рою, широким упором та складним черешком, що складається з круглої у розрізі частини, додаткового кільцевого упору та квадратного у розрізі короткого стри­жня — черешка (рис. 83: 5-7). Руків’я у цих кинджалів складалось з металевої частини із кільцевим упором та дерев’яної або кістяної частини, насадженої на черешок. Ці кинджали можна розглядати як вироби, що поєднують ознаки кин­джалів як бородінського, так і красномаяцького типів. Місця знахідок кинджа­лів варіанта “Волоське” концентруються у Нижньому Подніпров’ї, що дозволяє розглядати цей варіант як локальний.

Кинджали з Інгульського скарбу [Сымонович, 1966, рис. 2: 8] та с. Орелець на Івано-Франківщині [Крушельницька, 1985, рис. 2] — з невеликим валикоподібним потовщенням, що слабо нагадує кільцевий упор (рис. 83: 3, 4), відносяться до ноїч- ного варіанта кинджалів красномаяцького типу, характерного для культури Ноа. Подібні ж кинджали походять зі скарбів Белень та Дуда у Румунській Молдові, які М. Петреску-Димбовиця відносить до серії скарбів Рішешть — Белень періоду Bz D та пов’язує з культурою Ноа [Petrescu-Dimbovrna, 1977]. Тож, кинджали з “недо­розвиненим” кільцевим упором з Інгульського скарбу, Орельця, Белень та Дуди пропонується розглядати як варіант кинджалів красномаяцького типу.

Захисне озброєння. Воно у пам’ятках Сабатинівської культури представлене єдиною знахідкою круглого дерев’яного обтягнутого шкірою щита, який був при­крашений бронзовими цвяхами з широкими шляпками, набитими у вигляді со­лярного знаку — свастики. Цей щит був знайдений у похованні в кургані біля с. Борисівка разом з вищезгаданим мечем [Черняков, 1985, рис. 56] (рис. 80: 6). Питання походження круглих щитів вважається дискусійним. Деякі дослідники (наприклад, О. Гамбер, Н.К. Сандарс, Я. Боузек) вважають, що їх винайшли цен­тральноєвропейські народи “полів поховальних урн” і що саме вони принесли цей тип щитів у Східне Середземномор’я наприкінці ХІІІ ст. до Р.Х. Борисівська зна­хідка, яку я відношу до більш раннього часу, дещо розширює географію ужитку таких щитів та поглиблює їх хронологію. А взагалі, такий простий і раціональний за технологією виготовлення (плетення з лози) захисний обладунок був досить поширений у Старому Світі. Просто, виготовлений з органічних матеріалів, він, практично, до нас майже не дійшов, за винятком таких унікальних та поодино­ких знахідок як борисівська. Інша справа, круглі щити, оббиті бронзовою бляхою, які поширюються у Центральній Європі з ХІІ — ХІ ст. до Р.Х., але ж вони повинні були б мати передісторію?

Таким чином, озброєння культури Ноа у Подністров’ї представлено типами зброї, що є характерними для скарбів культури Ноа Румунії, Сабатинівської куль­тури Північного Причорномор’я та південних карпатських культур. Спільними типами зброї для культур Ноа та Сабатинівка були кинджали красномаяцького типу (серед яких вирізняється ноїчний варіант), кельти східнотрансільванського типу та вістря списів дремайлівського і красномаяцького типів. Кельти зі вгнутою втулкою, бойові чекани та вістря списів з профільованою нервюрою та з по­лум’яноподібним пером — типи зброї, що характерні для південних карпатських культур періодів Bz D — Ha A1 (такі чекани та вістря списів у великій кількості знайдені у скарбах Румунії, віднесених М. Петреску-Димбовіцею до культури Ноа), вони були запозичені цією культурою у південних сусідів.

Озброєння племен Сабатинівської культури представлене типами металевої зброї, що були характерними для Красномаяцького металургійної традиції [Кло- чко, 1994]. Це вістря стріл типів “Херсон” та “Собківка”, списи і дротики дремай- лівського та красномаяцького типів, сокири-кельти східнотрансільванського ти­пу, мечі красномаяцького типу, кинджали красномаяцького типу. У західних пам’ятках цієї культури трапляються знахідки імпортного дунайського озброєн­ня. У східних пам’ятках, розташованих у Подніпров’ї, присутні предмети озбро­єння синкретичних форм, які поєднують у собі ознаки, характерні для сабатинів- ської та бережнівсько-маївської зброї (двовушкові кельти).

Сабатинівський комплекс озброєння реконструюється таким чином: наступаль­на зброя складалася з дистанційної зброї (лука, дротиків та метальних списів), зброї ближнього та рукопашного бою (списи, сокири-кельти, клювці, короткі мечі, кин­джали та бойові ножі). Такий комплекс зброї, скоріше за все, призначався для пішо­го строю і був найбільш ефективним у розрядженому шеренговому строю війська.

Пізньосхіднотшинецько-ранньобілогрудівська група

Територія Східнотшинецької культури на пізньому етапі її існування дещо скоротилася. Комарівську культуру у Подністров’ї заступила культура Ноа, зі сходу, у Середньому Подніпров’ї Східнотшинецьку дещо потіснила Бережнівсько- Маївська культура, а з півдня насунулась Сабатинівська культура. На території Вінницької області почалося формування Білогрудівської культури, яка в цілому відноситься до більш пізнього, білозерського етапу. Більшість знахідок зброї з теренів Східнотшинецької культури пізнього етапу випадкові, не комплексні, тож ця група озброєння у мене вийшла досить умовною і неповною.

Вістря списів. Вістря з випадкових знахідок, переважно, з Київщини та Чер­кащини я розділив на три групи: а) західна, б) місцева, с) південна.

а) Західна група. Гостролисті вістря з досить довгою втулкою знайдені біля с. Пугачівка Уманського району та у “Канівському району” (рис. 84: 1, 3). Ці віст­ря мають чисельні аналогії у центральноєвропейських пам’ятках періодів Bz D — Ha A [Klochko, 1993]. Вістря списа з Київської області (рис. 84: 4) з потрійною не­рвюрою та відносно короткою воронкоподібною втулкою, подібне до вістря з скар­бу культури Ноа Грушка у Подністров’ї, належить до центральноєвропейського типу наконечників, характерного для періодів Bz D — Ha A1. У 13 ст. до Р.Х. такі вістря з’являються на території України, у Північному Причорномор’ї та Серед­ньому Подніпров’ї [Клочко, 1992]. Уламки ливарної форми для виготовлення та­ких наконечників були знайдені у Завадівській ливарній майстерні (див. розділ про Білозерську культуру).

б) Місцева група. Вістря списіві з с. Веремьє (рис. 84: 5) та Юдіново [Артеме­нко, 1987, рис. 51: 5] за формою втулки близькі до сабатинівських наконечників дремайлівського типу, проте гостролисте перо (у дремайлівських наконечників перо листоподібне) дозволяє розглядати їх як місцевий варіант. Як місцевий ва­ріант наконечників списів дремайлівського типу можна також розглядати вістря з Київської області (рис. 84: 2), що відрізняється від сабатинівських значно біль­шою довжиною втулки та “вусиками” на лезі біля втулки, що нагадують “вусики” на “вилчастих” сейминських списах. Спис місцевого варіанта дремайлівського типу походить з колекції Кундеревича [Tallgren, 1926, abb. 108, 2] (рис. 84: 18). Відрізняється від “класичних” сабатинівських списів трьома валиками на втулці та ограненою потрійною нервюрою. Таке оформлення втулок та нервюр характе­рне для лобойківської металургійної традиції (Бережнівсько-Маївська культура). Уламок вістря дротика з такою же нервюрою знайдено біля с. Леплява на Чер­кащині [НМІУ: а11/2] (рис. 84: 17).

Досить оригінальними знаряддями є вістря з широким листоподібним пером, міцною ромбічною у розрізі нервюрою та дуже короткою втулкою, посиленою біля низу валиком з с. Гребені Ржищівського району Київської області (рис. 84: 15) та вістря з широким листоподібним пером, товстою сильно профільованою нервюрою і дуже короткою втулкою з валиком унизу, знайдене між селами Обухівка та Су- гаківка Дніпропетровської області (рис. 84: 14). Аналогічні вістря знайдені у ска­рбі Путреда, Мунтенія (Румунія) періоду Bz D [Petrescu-Dimbov⅛a, 1977, pl. 96, 4] та у скарбі Алсодобза з північно-східної Угорщини, віднесеному до найстарших скарбів культури Піліні періодів Bz D — Ha A1 [Kemenczei, 1984, 20-27, 113; taf. XII: 5], а також у Енкомі на Кіпрі [Catling, 1964, pl. 14]. Поява такого незвичного для цього регіону вістря на острові Кіпр, вірогідніше за все, була пов’язана з пів- нічнопонтійськими вояками, що брали участь у так званій навалі “народів моря” [Клочко, 1990, 1992; Klochko, 1993]. Такі широкі, загострені по всьому краю віст­ря, вірогідніше за все, призначались переважно для нанесення рублячих ударів, тобто вони виготовлялись не для звичайних списів, а для рубляче-колючих зна­рядь на довгому держаку.

с) Південна група. На поселенні Козинці Переяслав-Хмельницького району Київської області знайдено вістря списа раннього варіанта дремайлівського типу (рис. 84: 6). Вістря дротика дремайлівського типу, характерного для Сабатинівсь- кої культури, знайдено на поселенні Вишеньки Бориспільського району (рис. 84: 7). Уламок вістря списа цього типу знайдено біля с. Шабельники Чигиринського району на Черкащині (рис. 84: 8) [Klocko, 1995].

Вістря дротиків красномаяцького типу, також характерного для Сабатинів- ської культури, знайдені біля с. Селище Черкаської області, с. Лісовичі Таращан- ського району Київської області, сіл Прохорівка та Гришинці Канівського району Київської області, а також у колекції Кундеревича [Klocko, 1995] (рис. 84: 9-13, 16). Цікаво, що це все вістря дротиків, які частіше губилися під час бою, тобто цілком вірогідно, що їх поява у Середньому Подніпров’ї була пов'язана з сабати- нівськими військовими рейдами на північ.

Бойові сокири. Ця категорія зброї представлена пласкими сокирами і втул­ковими сокирами-кельтами. Пласка сокира знайдена у скарбі з с. Бачкурине Мо- настирищенського району Черкаської області (Бачкуринський скарб) [Молодцов, 1993] (рис. 85: 4). Подібна до бачкуринської пласка сокира знайдена на поселенні Білогрудівської культури Сандраки на Вінниччині [Музей археології НАНУ] (рис. 85: 5). Я відношу їх до пізнього варіанта пласких сокир типу “Гродниця” [Blajer, 1990, 1999]. Цей тип сокир існує у західнотшинецькому середовищі досить довго. На мою думку, на Україні знахідки більшості таких сокир відносяться до раннього етапу Східнотшинецької культури і лише ці дві знахідки можна віднес­ти до пізнього (сабатинівського) етапу.

Пласка сокира-клювець, подібна до сокири-клювця зі скарбу Одайлі-Подарі, реконструйована мною по ливарній формі з східнотшинецького поселення За- зим’є на Київщині [Клочко, 1998, рис. 4: 2; Klochko, 1998, fig. 5: 2] (рис. 85: 7).

На території розповсюдження Східнотшинецької культури знайдено досить багато втулкових сокир-кельтів, які я розподілив на такі групи: а) “місцева”; б) “лобойківська”; с) “сабатинівська”.

а) “Місцева”. Оригінальний одновушковий кельт — великий, вузький, міш­коподібний знайдено у селі Маркелівка Володимир-Волинського району на Во­лині [Кучінко, Охріменко, 1995, рис. 28: 11] (рис. 85: 12). Прикрашений вертика­льними рисочками. Форма цього кельта дуже архаїчна, а орнамент подібний до прикрас кельтів лужицького типу (див. далі). Пропоную віднести його до “прото- лужицького” типу.

Ще один нетиповий одновушковий кельт знайдено у Польщі, у скарбі Вітов Келецького воєводства [Kostrzewski, 1964, rys. 101: 1]. Це великий, вузький, міш­коподібний, овальний у розрізі кельт з двома валиками на втулці, втулка його трохи прогнута (рис. 85: 2). В. Блайер помилково відніс його до східнокарпатсько- го типу (кельти з прогнутою втулкою) і датував його періодом Ha B1 [Blajer, 1999, 28], тобто відніс його до найпізніших варіантів кельтів цього типу. Але ж усі пізні варіанти кельтів з прогнутою втулкою значно коротші, мають розширене лезо і втулка у них прогнута значно більше, ніж у вітовського (див. білозерський час). У тому ж скарбі були знайдені і пласкі сокири “чеського” типу (рис. 85: 1), які зви­чайно датуються періодом Bz D. Тож, на мою думку, скарб з Вітова відноситься до періоду Bz D, а кельт з цього скарбу є раннім варіантом (чи прототипом?) східно- карпатських кельтів і є імпортом з Подністров’я. Ці знахідки, на мою думку, свід­чать про те, що на заході України у сабатинівський час було своє виробництво втулкових сокир-кельтів.

Східна частина східнотшинецького регіону представлена іншими типами кельтів, які я вважаю “протокардашинськими”. Кельт з двома валиками на вту­лці і одним видовженим вушком походить із с. Хмельна Канівського району [НМІУ: а163/7] (рис. 85: 6). Валики, що розташовані нижче краю втулки, та ви­довжені вушка є характерними ознаками кельтів кардашинського типу. У кар- дашинській групі кельтів найбільш давніми є кельт на ливарній формі з посе­лення Зазим'є [Березанская, 1985, рис. 119, 11]. Я його реконструював як дво- вушковий, шестигранний у розрізі кельт з двома широко розставленими вали­ками на втулці та орнаментом у вигляді опущених “вусів” — валиків [Клочко, 1998a, рис. 4: 5; Klochko, 1998b, fig. 5: 5] (рис. 85: 8). На користь раннього дату­вання кельта з Зазим'я свідчать ті речі, що були вирізані на інших боках цієї ливарної форми — втулкове долото та пласка сокира-тесло. Аналогічне втулко­ве долото вирізане на ливарній формі з ливарної майстерні Малі Копані, яку я відношу до багатоваликового часу і датую 16 ст. до Р.Х. Пласкі сокири, аналогі­чні виробу з Зазим'я, походять зі скарбу Одайлі-Подарі у Румунії (рис. 80: 2), який О.М.Лєсков датував 16—15 ст. до н.е., спираючись на досить великий, си­льно вигнутий серп з крюком “ранньозрубного” типу. Пласка сокира, яка дуже близька до сокири з Зазим'я за формою та розмірами, була знайдена у похован­ні толоса 7 у Зафер Папоура, Кнос на острові Крит, датованому 15 ст. до Р.Х. [Muller-Karpe, 1980, taf. 199, B4]. Останній комплекс особливо важливий для встановлення абсолютного датування цих речей тому, що він датується на осно­ві історичної єгипетської хронології.

Кельт з Батуринського скарбу [Молодцов, 1993] — двовушковий, шестигран­ний у розрізі, з втулкою, піднятою над вушками (ознака, яка відрізняє кельти кар- дашинського типу від кельтів кабаківського типу) (рис. 85: 3) також можна вва­жати найдавнішим кельтом кардашинського типу (або ж “протокардашинсько- го”). Пласка сокира типу “Гродниця” з того ж скарбу дозволяє відносити його до сабатинівського часу. До ранньокардашинських я також відніс кельти з НМІУ (рис. 85: 10, 13, 14), с. Перебудова Ніжинського району Чернігівської області (рис. 85: 11) та з Ніжинського району (рис. 85: 15). Тож, ці знаряддя можна розглядати як прототипи до кельтів кардашинського типу білозерського часу (типи К-66, К­68 (частково), К-70, К-72 за Є.М. Чернихом [1976]).

Серед усіх металургійних центрів доби пізньої бронзи на Украї­ні Кардашинський — найменш вивчений з точки зору території його розповсю­дження, хронології, культурної належності, практично не досліджені питання його походження. Знахідки прототипів кардашинських кельтів у Середньому По­дніпров'ї дозволяють визначити цей регіон як центр їх походження, а, отже, і як центр походження усієї цієї металургійної традиції. Кельти з Зазим'я та Хмельни дещо прояснюють наявність певних архаїчних сейминських рис на кельтах роз­винутого кардашинського типу, відмічених Є.М.Чернихом. Це дозволяє вести мо­ву про певну участь сейминської (чи протосейминської) металургійної традиції у формуванні кардашинської металургії. Як продовження цієї традиції можна роз­глядати також і вістря списів з гостролистим пером, значну кількість яких знай­дено у Середньому Подніпров'ї — у районі, звідки походять і найдавніші досей- минські втулкові вістря списів. Усе це дозволяє відносити час формування Кар- дашинської металургійної традиції до 16—15 ст. до Р.Х., а територію її розповсю­дження на ранніх етапах пов'язувати з протобілогрудівськими пам'ятками Сере­днього Подніпров'я, а пізніше — з Білогрудівською та Білозерською культурами. Датування таких скарбів, як Соколенський [Дергачев, 1975], Старосільський [Те- легин, 1982] та Медведівський дозволяють продовжувати час його існування до 12-11 ст. до Р.Х. (див. далі).

б) “Лобойківська” група кельтів на Київському Правобережжі представлена значною кількістю знахідок (див. розділ “Бережнівсько-Маївська культура”). Тут як приклад я навожу лише кельт з колекції НМІУ (рис. 86: 1). Прикладами схід- нотшинецьких варіантів лобойківських кельтів є два інших кельти з колекції НМІУ (рис. 86: 2-3).

с) “Сабатинівська” група на території розповсюдження Східнотшинецької культури представлена кельтами двовушкового варіанта східнотрансільвансько- го типу з с. Голов'ятино Смілянського району Черкаської області [НМІУ: а267/2б], з колекції НМІУ та з Вінниччини [Вінницький ОКМ: КВ-1956] (рис. 86: 4-6). Ке­льти східнотрансільванського типу були знайдені біля с. Кошевате Таращансько- го району Київської області [НМІУ: а107/35], с. Таганча Гельмязівського району Черкаської області [НМІУ: а190/36] та селі Чуків Немирівського району Вінниць­кої області (рис. 86: 7-9).

Типові одновушкові шестигранні у розрізі сабатинівські кельти були знайде­ні у селах Маліївці Дунаєвецького району Хмельницької області [Хмельницький ОКМ], Никифоровці Немирівського району, Бандурівці Чечельницького району Вінницької області та з Вінницького обласного краєзнавчого музею (рис. 86: 10­13). Ливарна форма з с. Рижовка Уманського району Черкаської області [Klochko, 1993, fig. 9: 1] (рис. 77: 8) вказує на те, що виробництво таких кельтів розповсю­дилось досить далеко на північ, у середовище Білогрудівської культури.

Рідкісні види ударної зброї. Втулковий клювець з білогрудівського поселення Лука Райковецька з литою конічною втулкою і трапецієподібним у розрізі вузь­ким бойком (рис. 85: 9) дуже близький до втулкового клювця з Дремайлівського скарбу Сабатинівської культури (рис. 80: 5).

Втулкова бойова сокирка, знайдена на території Вінницької області, зберіга­ється в колекції “ПЛАТАР” (фото 15). Довжина 14 см; діаметр втулки 1, 7 см. Глибина втулки 59 мм. Унікальна знахідка. Досі подібна сокирка була відома лише за моєю реконструкцією з ливарної форми Новокиївської ливарної майстер­ні, віднесеної до Сабатинівської культури. Датується сабатинівським періодом доби пізньої бронзи (1600-1200 рр. до Р.Х.) [Klochko, 2002, 214; fig. 85: 4 ].

Кинджали. На існування у пізньосхіднотшинецько-ранньобілогрудівських племен своєї власної, досить своєрідної форми кинджалів вказують знахідки че­решкових кинджалів із листоподібним клинком на поселенні біля с. Сандраки Хмельницького району Вінницької області [Лагодовська, 1954, 133-141] та в с. Козинці Переяслав-Хмельницького району Київської області (рис. 86: 14-15).

На представлених вище матеріалах виділяються місцева, ранньо-карда- шинська, західна (карпатська), сабатинівська та бережнівсько-маївська (лобой- ківська) групи озброєння. Сабатинівська група озброєння на теренах Східнотши- нецької культури, що представлена вістрями списів, дротиків та кельтами, відби­ває контакти з південними сусідами — племенами Сабатинівської та Ноа куль­тур. Початок таких контактів, як показують аналогії між ливарними формами з Малих Копанів та Зазим'я, простежується вже у 17-16 ст. до Р.Х. Карпатська група може пояснюватись як контактами з культурою Ноа, так і іншими карпат­ськими впливами, що призвели до утворення Білогрудівської культури. Лобо- йківська група вказує на близьке сусідство та тісні контакти з Бережнівсько- Маївською зрубною культурою. Тож, озброєння сабатинівського часу на теренах Східнотшинецької та Білогрудівської культур досить різнотипне і різне за своїм походженням та культурною належністю, це відбиває складні та багатокомпоне­нтні культурні процеси, що відбувались того часу в регіоні.

Бережнівсько-Маївська культура (Лобойківська група озброєння)

Бережнівсько-Маївська зрубна культура, виділена В.В. Отрощенком [Отро- щенко, 1994, 150—153], займала переважно лісостепову і степову зони Лівобереж­ної України, а також деякі ділянки вздовж правого берега Дніпра (зокрема на Київщині). З цією культурою я пов'язую лобойківську металургійну традицію [Klochko, 1998]. Лобойківський центр металообробки вперше був виділений Є.М. Чернихом [Черных, 1976, 190-195] як особливий район пізньобронзової ме­талургії зі специфічним набором типів виробів та технологією, характерними для Лівобережної України (перша назва — Заводово-Лобойківский очаг). О.М. Лєс- ков, який вказав на належність Завадівської ливарної майстерні до білозерського часу та включив до складу “осередка” Головурівську ливарну майстерню, значно уточнив його хронологічні та територіальні рамки, приділивши особливу увагу ливарним майстерням, як центрам виробництва. Також він розширив специфіч­ний набір виробів цього центру і висунув тезу про його належність до зрубної культури [Lescov, 1981], назвавши його “Головурово-Лобойківским”. Я відніс За- вадівську ливарну майстерню до білозерського часу і запропонував закріпити за ним назву “Лобойківський” [Klochko, 1993]. М.М. Чередниченко підійшов до ви­рішення культурної належності цієї металургійної традиції досить обережно (у нього це — метал зрубних племен Подніпров'я), вказавши на суттєві різниці між нею та металевими виробами зрубної культури Подоння та Поволжя [Чередни­ченко, 1986, 44-82]. Ці положення він навів як один із доказів на користь необ­хідності розділення зрубної культурно-історичної спільноти на ряд локальних груп, які “вероятнее всего было бы назвать самостоятельными культурами” [Че­редниченко, 1986, 42]. Чітка різниця між лобойківськими, красномаяцькими та зрубними металевими виробами, виявлена Є.М. Чернихом, а також територія, окреслена О.М. Лєсковим, дозволили мені поставити питання про належність цієї металургійної традиції окремій археологічній культурі. Спочатку я відніс її до Сосницької культури за 1.1. Артеменком [Клочко, 1994], а пізніше до Бережнівсь- ко-Маївської за В.В. Отрощенком [Klochko, 1998].

Вістря стріл. Виготовлені з кістки та бронзи. Кістяні вістря поділяються на такі типи: трикутні виїмчасті; багатогранні (кулеподібні) втулкові; трилопатеві втулкові. Трикутні виїмчасті вістря, що наслідують традицію кременевих нако­нечників ранньобронзового часу, знайдені на поселеннях Лівенцівка на Ниж­ньому Дону [Братченко, 1969] та Кірово в Криму [Лесков, 1970] (рис. 87: 7, 8). Ці стріли подібні до виїмчастих наконечників культур Ноа-Сабатинівка.

Три, чотири та шестигранні (кулеподібні) втулкові вістря знайдені на по­селеннях Кірово та Ушкалка (рис. 87: 1-3). Трилопатеві втулкові вістря похо­дять із Лівенцівського поселення (рис. 87: 9, 10). Одне з них має виступну вту­лку. Ці вістря дуже нагадують бронзові скіфські стріли, тільки трохи більші [Клочко, 1982].

Кістяний вток до стріли з “яблучком” для тятиви та кістяне тригранне віст­ря з круглим у розрізі тонким загостреним черешком походять з пізньозрубного поселення Безіменне 2 у Надазов'ї [Усачук, 1996, рис. 4: 7]. Вток та тонкий загос­трений черешок вістря стріли (рис. 87: 4-6) вказують на використання очерету для виготовлення стріл.

Першою, відомою на сьогодні, спробою втілити у металі трилопатеве вістря стріли є ливарна форма з Кіровського поселення в Криму, що призначалася для відливання великих втулкових трилопатевих наконечників з дуже довгими, дещо загнутими в середину кінцями лопатей [Клочко, 1981, 69] (рис. 87: 16). Це найда­вніша на сьогодні ливарна форма для виготовлення трилопатевих наконечників з бронзи — прототипів одного з найпоширеніших типів наконечників стріл скіф­ського часу [Клочко, 1982, 83]. Мені вигляд кіровської стріли нагадує Гомерів опис стріли фракійського лучника Пандара з “Іліади” Гомера [пісня IV].

Металеві вістря стріл також знайдені у Лобойківському скарбі [Leskov, 1981, taf. 3]. Це втулкове кулеподібне вістря з чотирилопатевою голівкою (рис. 87: 15) та широке трикутне, ромбічне у розрізі вістря з короткою круглою виділеною вту­лкою (тип “Лобойково”) (рис. 87: 11). Вістря лобойківського типу знайдені також на річці Камишеваха [Klocko, 1995, abb. 37, 2] (рис. 87: 12) та поблизу містечка Ялта Першотравневого району Донецької області [КСНАСДО, 1993, 237] (рис. 87: 13). Більш вузьким лезом від них відрізняється вістря з Слов’янського краєзнав­чого музею Донецької області [КСНАСДО, 1993, 236] (рис. 87: 14). О.Р. Дубовська помилково сприйняла нерівний нижній край втулки ялтинського вістря як свід­чення того, що ця втулка була довга, а потім зламалася, і з того припущення ро­бить невірні, на мій погляд, типологічні і хронологічні висновки, відносячи це вістря до довговтулкового варіанта, який датує “кіммерійським” часом [Дубовс- кая, 1993, 140].

Взагалі запропонована нею схема подальшої еволюції стріл типу “Лобойково” за доби пізньої бронзи — початку доби заліза вийшла дуже плутаною і мало зро­зумілою. Вона чомусь співставила істотно різні стріли лобойківського типу з ма- лоцимбальскими (див. далі), не врахувавши (і не помітивши) попередні розробки Н.А. Аванесової [Аванесова, 1975, 1991] та мої [Клочко, 1979, 1988; Klochko, 1993]. Полемізуючи з С.О. Скорим, який використовував у своїх висновках про похо­дження стріл новочеркаського типу кіммерійського часу результати моїх розро­бок, вона жодним словом не згадала ні автора цієї концепції, ні надала детально­го аналізу самої концепції. Вона просто презирливо її відкинула. З таким “диспу­тантом” важко полемізувати. Насправді ж нерівний край втулки вістря з Ялти утворився під час відливання того вістря через неточне центрування сердечника. Взагалі такий ливарний брак є типовим для бронзових втулкових наконечників стріл, загальна технологія відливки яких була однаковою як за доби пізньої бро­нзи так і в скіфський час. Цей приклад ще раз свідчеть про те, що не маючи хоча б загальних уявлень про технологію виготовлення, за розробку типологій бронзо­вих виробів нема чого братися. Усі вістря стріл лобойківського типу дещо відріз­няються за формою одне від одного. Це вказує на те, що їх виробництво ще не було серійним і майстри, що їх відливали, активно експериментували, відпра­цьовуючи оптимальні форми та технології — тобто, ці стріли можна розглядати як перші металеві вістря на Лівобережній Україні.

Декілька наконечників стріл лобойківського типу знайдено у Поволжі та За­хідному Казахстані — типи III та IV за О. Аванесовою [1975, 30—32]; я пропоную розглядати їх у загальному контексті розповсюдження лобойківської металургій­ної традиції і інших елементів Бережнівсько-Маївської культури на схід, де вони, на мою думку, мають відношення до створення Приказанської культури у Пово­лжі та федорівських пам’яток у Західному Казахстані. Розвиток цього типу стріл на Лівобережній Україні продовжувався в білозерський та кіммерійський час (див. далі).

Вістря списів. Ранні бережнівсько-маївські вістря списів представлені на ли­варних формах з ливарної майстерні, знайденої поблизу с. Головурів Бориспіль­ського району Київської області [Клочко, 1998, рис. 1-3; Klochko, 1998, fig. 2-4]. Це вістря з гостролистим пером та довгою воронкоподібною втулкою, з вушком біля низу пера (тип “Головурів”) (рис. 88: 1-2). Такий спис знайдено у бережнів- сько-маївському похованні в кургані 1 з урочища “Панщина” біля с. Кветунь Брянської області Росії [Падин, 1963, рис.2], уламок такого ж вістря зберігається у Національному музеї історії України (рис. 88: 3-4). Вістря списів головурівсько-

го типу — найдавніші у Лобойківському металургійному центрі — за загальними обрисами та формою пера близькі до сейминських вістер, проте відрізняються від останніх більш короткою втулкою та валиком на низу втулки. На відміну від сей­минських, ареал розповсюдження яких дуже великий і охоплює майже всю північ Євразії, головурівський тип — вузьколокальний, характерний тільки для Серед­ньої Наддніпрянщини. Вістря дротиків головурівського типу, що повністю повто­рюють форму списів, тільки значно менші, реконструйовано за ливарною формою з тієї ж Головуровської майстерні (рис. 87: 19).

Пізніше, на мою думку, ця лінія розвитку приводить до створення вістер спи­сів з прорізним пером златопольського типу (що дещо заощаджувало метал не зменшуючи, а, навіть, дещо підвищуючи міцність списа). Перехідним від голову- рівських до златопольських можна вважати вістря зі скарбу Одайлі-Подарі (рис. 76: 8). Цей скарб, знайдений у Румунії, цілком складався з виробів середньодніп- ровських типів, вістря ж з цього скарбу за формою пера — близьке до головурів- ських, а за формою втулки — до златопольських. Отже, подальшим продовжен­ням бережнівсько-маївської лінії розвитку списів я вважаю прорізні списи злато- польського типу — з широким гостролистим пером з великими округлими прорі­зами, посиленими валиками та відносно короткою воронкоподібною втулкою, по­силеною по низу одним-трьома валиками [Klochko, 1993]. Втулки таких списів прикрашені зображеннями стріл та блискавок. Це вістря списа на ливарній фор­мі зі Златопольської ливарної майстерні [Бодянский, Шарафутдинова, 1967, 90— 93] (рис. 88: 7). Такі вістря знайдені між селами Келеберда і Прохорівка Канівсь­кого району [Klocko, 1995, abb. 13: 3] (рис. 88: 8) та в Криму [Збруева, 1952, табл. ХХ: 11] (рис. 88: 9). Найдавніші прорізні вістря відрізняються широким пером заточеним по всьому краю та товстими нервюрами. На мою думку, ширина пера та загостреність усього його леза вказують на те, що ці вістря призначалися бі­льше для нанесення рублячих, ніж колючих ударів. Вірогідно, що саме таке при­значення мали і сейминські “вилчасті” вістря з широким гостролистим пером та тонкою нервюрою, що мала у нижній частині два відгалуження у вигляді зубців вилки [Klochko, 1993]. Вістря дротика типу “Златополь” вирізьблене на ливарній формі з с. Іванковичі (Янковичі) Васильківського району Київської області [Tallgren, 1926, fig. 108: 11] (рис. 87: 20). Такий же дротик знайдено в с. Леополь на Київщині [Tallgren, 1926, abb. 108, 9] (рис. 87: 21)

Варіантом наконечників златопольського типу я вважаю прорізні вістря спи­сів з більш вузьким пером з с. Солдатово Харківської області [Збруева, 1952, табл. ХХ, 18] та Лобойківського скарбу [Lescov, 1981, taf.3, 42] (рис. 88: 12-13). Умовно до златопольського типу я відношу вістря дротиків, знайдених в с. Ласки під Ма­ріуполем [Кривцова-Гракова, 1955, рис. 34: 32] та на поселенні “доби пізньої бро­нзи” в с. Гоголів Броварського району Київської області (рис. 88: 10, 11). Умов­ність цього відношення полягає в тому, що ливарних форм для виготовлення та­ких вістер ми не знаємо, подальша еволюція списів златопольського типу у біло- зерський час відбувалась переважно на схід від України — в Поволжі та Захід­ному Казахстані (див. далі), але ж вістря з Ласок та Гоголева відрізняються і від “златопольських”, і від східних варіантів, тож питання про їх походження зали­шається відкритим, маючи на увазі можливість існування місцевої, східноукраїн­ської “постзлатопольської” традиції, відмінної від зафіксованої на сьогодні “зава- дівської” (див. далі).

Сабатинівська група. На бережнівсько-маївській території знайдено кілька вістер списів та дротиків сабатинівських типів. Біля м. Керч у Криму [Лесков, 1965, рис. 1: 4] знайдено вістря списа раннього варіанта дремайлівського типу (рис. 88: 5). Вістря дремайлівського типу знайдене біля Калинівки на Донеччині (рис. 88: 6), відрізняється від “класичних” дещо більш довгою втулкою. Дротики типу “Красний Маяк” знайдені біля с. Роздольне на річці Кальміус та в Романко- во під Дніпропетровськом [Klocko, 1995, abb. 9: 4, 6] (рис. 87: 17, 18). Вірогідніше за все, ці знахідки позначають сліди походів “сабатинівців” на схід.

Бойові сокири. Ця категорія рублячої зброї ближнього бою Бережнівсько- Маївської культури представлена втулковими сокирами-кельтами лобойківської групи. Найбільш давніми серед них є кельти на ливарних формах з Головурівсь- кої ливарної майстерні [Шарафутдинова, 1973; Клочко, 1998, рис. 1; 3: 6, 7; Klochko, 1998]. Це видовжений шестигранний у розрізі одновушковий кельт (рис. 89: 1) та двовушковий кельт овальний у розрізі з дещо скошеним лезом (рис. 89: 2). Датуються 16 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993]. Такі ж архаїчні видовжені кельти по­ходять із Трьохізбенського скарбу на Луганщині [Lescov, 1981] (рис. 89: 3) та з Адамівки Слов’янського району на Донеччині [КСНАСДО, 1993, рис. 47: 2]. Арха­їчним виглядає також кельт на ливарній формі з поселення Студенок V [Теле­гин, 1959, рис. 4] — шестигранний одновушковий кельт з двома валиками на втулці. В цілому він близький до кельтів із Сейминського могильника [Бадер, 1970], як за пропорціями, так і за розмірами та наявністю і розташуванням вали­ків на втулці. Єдина відзнака — вушко — відрізняє його від сейминських кельтів та зближує з прототипами кардашинських та кабаківських кельтів з Середнього Подніпров’я. Це дозволяє розглядати ливарну форму з поселення Студенок V се­ред найстарших комплексів Лобойківського центру металообробки. Спираючись на загальну синхронізацію сейминського горизонту з центральноєвропейським періодом Bz A2, я припускаю можливість датування цієї ливарної форми 17— 16 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993].

Більш пізні кельти кабаківського типу поділяються на два варіанти:

Варіант “а” — двовушкові, шестигранні у розрізі (тип К-52 за Є.М. Черни- хом). Такі кельти вирізьблені на ливарних формах із Суботівського городища під Чигирином [Клочко, 1998, рис. 8: 4; Klochko, 1998, fig. 9: 4] та на ливарній формі з с. Пилипчатино Артемівського району Донецької області [Татаринов, 1977, рис. 2: 1] (рис. 89: 10). Такі ж кельти знайдені у скарбах Кабаківському — Кобелякський район Полтавської області [Рудинський, 1929], Лобойківському — околиця м. Дніпропетровська [Leskov, 1981], Благовіщенському (Кам’янка-Дніпровський район Запорізької області) та Нижньохортицькому (м. Запоріжжя) [Клочко, 1998; Klochko, 1998] (рис. 89: 11, 13, 15). Кельти цього типу, прикрашені досить своєрі­дними трикутниками, знайдені біля сіл Безівка та Гупалівка на Дніпропетров­щині (рис. 89: 7, 8).

Варіант “б” — двовушкові, овальні у розрізі (тип К-54 за Є.М. Чернихом) представлені на ливарних формах із майстерень Дерев’яне у Обухівському райо­ні та Мазепинці у Білоцерківському районі Київської області [Bockarev, Lescov, 1979, taff. 2: 7] (рис. 89: 9, 6). Ливарні форми, які А. Тальгрен, а за ним і В.С. Бо- чкарьов з О.М. Лєсковим позначили як “Мазепинці”, зберігаються у Краківсько­му археологічному музеї. На них зберігся напис “Заріччя Васильківського пові­ту”, скоріше за все, це тепер село Застугна Васильківського району. Такі ж кельти представлені на ливарних формах з поселень Капулівка та Вовніги на Дніпрі [Клочко, 1998a; Klochko, 1998b] (рис. 89: 4, 5), знахідками у Кабаківському, лобо- йківському, Благовіщенському, Нижньохортицькому скарбах (рис. 89: 14, 16). Ці кельти характерні для Лобойківської металургійної традиції [Клочко, 1994].

Отже, кельти Бережнівсько-Маївської культури представлені оригінальними “кабаківськими” типами двовушкових знарядь, досить часто орнаментованих. Ці кельти поряд з прорізними вістрями списів є найбільш характерними типами лобойківської зброї. У ранніх кельтах цих типів помітна подібність до сейминсь- ких та ранніх кардашинських форм, більш пізні (власне кабаківські) близькі до бондарихінських та завадівських кельтів білозерського періоду які є подальшим продовженням цієї лінії розвитку.

Булави та сокири-молоти. Кам'яні булави знайдені в двох бережнівсько- маївських похованнях. Сплощено-куляста булава знайдена в похованні Кастир- ський 5.2.1 на Донеччині [Житников, Цимиданов, 1999, рис. 2: 3] (рис. 90: 3). Гру­шоподібна булава знайдена в похованні Желанне 1.11 Ясиноватського району Донецької області [Полидович, 1993, рис. 40: 1] (рис. 90: 2). Обидві ці булави дуже подібні до булав катакомбної культури. Бронзова булава з п'ятьма симетрично розташованими “шишечками” знайдена у Райгородському скарбі під Луганськом [Лесков, 1967, рис. 9: 14] (рис. 90: 4). На мою думку, ця булава продовжує в металі традиції кам'яних булав типу “Маріуполь-Бородіно”.

Кам'яна сокира-молот знайдена в похованні Калинове 2 у Червоноармійсь- кому районі Донецької області [Цимиданов, Евглевский, 1993, рис. 58: 2] (рис. 90: 1). Ця сокира дуже близька за формою та розмірами до катакомбних інгульських сокир-молотів типу СМГК.

Рідкісні види ударної зброї. Втулкові клювці з кованою згорнутою втулкою та вузьким бойком (тип “Лобойково”, походять з Лобойківського скарбу та с. Сувид Чернігівської області [Klocko, 1995, abb. 40: 4] (рис. 90: 5-8). Втулкові клювці ло- бойківського типу є оригінальним видом лобойківської зброї. Як прототипи цих знарядь можна розглядати кістяні клювці трипільської культури, а пізніше їх втілення у металі — теслоподібні знаряддя з Сейминського та Турбінського мо­гильників [Бадер, 1970, рис. 41: Б; 67: 68] та городища Грохань [Збруева, 1947, рис.19, 1]. О.М. Бадер назвав ці знаряддя “сокирами-клювцями”. Два знаряддя, близьких за формою та розмірами до сейминських, були знайдені у скарбі Ємен­ська пештера в Болгарії [Черных, 1978]. У IV та V шахтових гробницях з Мікен знайдено загалом чотири таких знаряддя, до того ж, на одному з них була на­стромлена дерев'яна шляпка, прикрашена циркульним орнаментом. Дуже бли­зькі до них знаряддя походять із Ландваду у Данії та Гюндерупгарду у Північній Німеччині, де вони були прикрашені кістяними шляпками, орнаментованими “мікенською хвилею”. Усі знахідки з Греції та Півночі Європи датуються 17-16 ст. до Р.Х. та трактуються як ударна зброя типу клювців [Goldmann, 1981, 138; Abb.31]. Пізніше ця ударна зброя, характерна для давньоіндоєвропейських куль­тур Європи, стає втулковою. У Центральній Європі, Карпатському регіоні, куль­турах Сабатинівський, Ноа та Білозерській такі клювці мали литу втулку. Лобо- йківські ж втулкові клювці зберегли більш архаїчну технологію — вони мали ко­вану згорнуту втулку.

Кинджали. Ця категорія озброєння представлена кинджалами з кільцевим упором красномаяцького типу (тип Н-36 за Є.М. Чернихом), їх варіантом, що від­різняється від красномаяцьких більш сплощеним овальним упором та більш ко­ротким та широким черешком (тип “Дерев'яне”) та кинджалами з сплощеним упором (тип “Головурів”).

Красномаяцький тип. Найстаріший кинджал цього типу з лобойківських комплексів вирізаний на ливарній формі з Головурівської майстерні (рис. 91: 1). Такі ж кинджали знайдені у Лобойківському скарбі (рис. 91: 13-14) (один із них має дуже сточене лезо), в с. Хмельна Канівського району [Klocko, 1995, abb. 24: 2], з колекції Кундеревича, з м. Новоазовська на Донеччині, з Сватівського музею на Луганщині (рис. 91: 8, 10, 11-12), Кременівки Володарського району, Трьохізбен- ки Слов'яносербського району [КСНАСДО, 1993, рис. 46: 1-4]. Кинджал цього типу, з бронзовою ручкою знайдено на бережнівсько-маївському поселенні Богу- слав на Дніпропетровщині [Ромашко, 1997] (рис. 92: 5). В.А. Ромашко запропону­вав виділити кинджал з поселення Богуслав разом з кількома подібними знаря­ддями, що мають приклепані металеві руків'я красномаяцького типу, в окремий “богуславський” тип, який, на його думку, є характерним для “озброєння пізньо- зрубних племен лісостепової та північностепової Лівобережної України” [Ромаш­ко, 1997]. Проте, такі ж руків'я зустрічаються і на сабатинівських кинджалах та мечах красномаяцького типу Правобережної України (див. “Озброєння сабатинів- ської групи”). Тож, для виділення богуславського кинджала в окремий тип, на мою думку, підстав немає. А лобойківські варіанти кинджалів красномаяцького типу свідчать про тісні контакти Бережнівсько-Маївської культури з Сабатинівською. Кинджал із Запорізької області [Ляшко, 1986, рис. 1] (рис. 92: 6) має суцільнолите руків'я, яке загальною формою нагадує складені красномаяцькі ручки, але вигото­влене (відлите) за один прийом, разом з лезом. Можливо, що ця річ відносно пізня. Умовно до цієї групи кинджалів я відношу кинджал з Лівенцівського поселення з листоподібним лезом, розплесканим черешком та невеличким упором (рис. 92: 3). Цей кинджал дещо нагадує варіанти красномаяцьких кинджалів.

Тип “Дерев'яне”. Як вже зазначалось, кинджали цього типу відрізняються від красномаяцьких більш сплощеним, овальним упором та більш коротким та широким черешком. Такі кинджали вирізані на кам'яних ливарних формах із майстерень Дерев'яне, Мазепинці, В'язівок, Дніпропетровськ [Bockarev, Lescov, 1979] (рис. 91: 2-5, 7). Вони ж знайдені у Кабаківському скарбі [Lescov, 1981], на поселенні Буланово Полтавського району [Полтавський ОКМ: а2034] (рис. 91: 6) та в кургані біля с. Байрак Великобагачанського району Полтавської області [Полтавський ОКМ: а6933; Klochko, 1993, fig. 16: 6]. Такі кинджали характерні для лобойківської металургійної традиції [Клочко, 1994, 1998; Klochko, 1998].

Тип “Головурів” (дуже близькі до красномаяцьких за формою леза та руків'я, відрізняються сплощеним прокованим упором). Ливарна форма для виготовлен­ня таких кинджалів походить із Головурівської майстерні (рис. 92: 1). Такі кин­джали досить часто зустрічаються на Україні у бережнівсько-маївських похован­нях, наприклад, у похованні біля Русиного Яру на Донеччині [Полидович, Цими- данов, 1996, 100-105, рис. 2: 6] (рис. 92: 2).

Унікальний кинджал із бронзовою прорізною рукояткою знайдено в похо­ванні Кветунь на Брянщині разом з вістрям списа головурівського типу (рис. 92: 4). Це листоподібний кинджал із невеликою язикоподібною “п'яткою”, на яку на- клепане виготовлене окремо сплощене руків'я з двома прорізами та лійкоподіб­ним навершям. Архаїчна форма кріплення руків'я цього кинджала та головурів- ський спис дозволяють відносити цей комплекс до найстаріших бережнівсько- маївських поховань.

Умовно в цю групу зброї включена “шабля” з станиці Нагавської на Дону [Klocko, 1995, abb. 22: 2] (рис. 92: 7). Цей короткий однолезовий рублячий меч має прорізну рукоятку із кільцевим упором красномаяцького типу. Ця ручка дещо нагадує руків'я мечів сосновомазинського типу Нижнього Поволжя та Зауралля (див. кіммерійське озброєння), але мечі типу “Соснова Маза” не мають кільцевих упорів, вони всі двосічні, листоподібні і відносяться до білозерського часу. Мож­ливо, нагавська знахідка свідчить про те, що традиція виготовлення прорізних руків'їв у бережнівсько-маївській культурі починається ще у сабатинівський час.

Таким чином, Бережнівсько-Маївська (Лобойківська) група зброї представ­ляє досить розвинутий і оригінальний комплекс озброєння пішого воїна, що складався зі зброї дальнього бою (лук і стріли типу “Лобойково”), середнього бою (дротики, списи типів “Головурів”, “Златополь”) та ближнього бою (рублячі списи типу “Златополь”, сокири-кельти кабаківських типів, клювці типу “Лобойково”, ножі-кинджали типів “Красний Маяк”, “Дерев'яне”, “Головуров”). У цьому ком­плексі кількісно та якісно переважає зброя ближнього бою, що свідчить про те, що він був орієнтований на дії в пішому строю, у розрядженій шерензі. Списи із віст­рями златопольського типу — з широкими, загостреними з боків лезами були ос­новною зброєю “лобойківців”. Вони були найбільш ефективні у ближньому та ру­копашному бою, їхніми широкими лезами можна було наносити важкі поранення не тільки ворогам, але й їх коням, що особливо було важливо під час сутичок із колісницями. Думаю, що цей оригінальний і специфічний комплекс озброєння склався у боротьбі бережнівсько-маївських племен із волго-уральськими сінташ- тинсько-покровськими колісничниками. Комплекси з речами лобойківських та красномаяцьких типів — майстерні Головурів та Малі Копані, скарби Христич та Лобойківський — дозволяють синхронізувати ці металургійні традиції і датувати їх 16-13 ст. до Р.Х. [Klochko, 1993].