Висновки

Підсумовуючи все сказане, варто зупинитися на узагальнюючій характеристиці трьох основних аспектів життєдіяльності історичних предків давніх русів, а саме: 1) етногенетичному, 2) соці­ально-економічному та суспільно-політичному; 3) духовно-світог­лядному, зокрема — релігійно-міфологічному.

1

Складні етнічні процеси відбувалися в південних облас­тях Східної Європи починаючи з моменту заселення цієї території людиною сучасного типу. Вже на межі верхнього палеоліту та мезо­літу в світі утворюються такі великі етномовні спільності, як ранньоіндоєвропейська, ранньоуральська, ранньоалтайська та інші, серед яких (й про це не варто забувати) були і такі, чиї мови не дожили до їх писемної фіксації, а, отже, залишилися нам неві­домими. Маємо всі підстави припускати, що саме останніх репрезен­тують мезолітичні й, значною мірою, неолітичні археологічні куль­тури північної, лісової смуги території сучасної України (й далі на північ — Білорусі, Прибалтики, Центральної Росії й т.п.).

Таке припущення здається більш вірогідним, ніж поширена думка щодо споконвічного мешкання на цих територіях носіїв фінно- угорських мов, провідної групи уральських етносів. Останні, ймовір­но, з’явилися тут не раніше V —IV тис. до н.е., поширюючись на пів­ніч та північний захід з рибальсько-мисливського Уральсько-Кас- пійсько-Аральського ареалу прото- і власне кельтеминарської не­олітичної спільності. В подальшій етнічній історії південної частини Східної Європи (на протилежність її центральним та північним областям) як більш давні, так звані палеоєвропейські, так і власне.фінно-угорські (уральські) етнічні спільності вирішальної ролі не ві­дігравали, хоча окремі їх групи брали участь в етногенезі певної частини предків праслов’ян.

Провідна роль у формуванні праслов’янської спільності належить двом великим культурно-мовним блокам: 1) і н д о є в- ропейському, що утворився ще до початку неолітичної доби у широкому передгірсько-степо-лісостеповому трикутнику між Кавказом, Північно-Західним Причорномор’ям та Південним Приураллям; і 2) так званому “північнокавказькому” (точні­ше — північно-західнокавказькому) за лінгвістичною класифіка­цією або в історичному розумінні — хатто-давньоанато- лійському.

З V тис. до н.е. в області між Дунаєм і Прутом, Дністром, а неза­баром і Південним Бугом та Дніпром починає пересолюватися висо- корозвинене землеробсько-скотарське населення, яке було пов’язане за своїм походженням та культурно-господарськими традиціями з творцями великих неолітичних культур Малої Азії та Егеїди Просуваючись Балканами, Подунав’ям і далі на північ та пів­нічний схід, ці групи, асимілюючи місцеве неолітичне, а подекуди ще фактично мезолітичне, населення, поширюють на нових землях значно вищі форми економічного розвитку. Це приводило не лише до змішування колоністів з аборигенами, а й до залучення останніх до нового культурно-господарського типу, що поширювався з носіями культур “мальованої кераміки”. Тому важко з впевненістю сказати, які саме з відомих археологічних культур відповідного кола та території між Егеїдою, Середнім Подунав’ям та Середнім Подніпров’ям в етномовному відношенні репрезентують вихідців з Анатолії та їх нащадків (що спілкувалися між собою на діалектах хатто-давньоанатолійської групи), а які залишені переважно на­щадками тубільної мезолітично-ранньонеолітичної людності, що засвоїли передовий досвід сусідів.

Цілком можливо, що на території сучасної України таке роз­межування існувало в трипільському ареалі між західною (пере­важно Придністровською, найтісніше пов’язаною з Балкано-Ду- найською спадщиною) та східною (умовно — Придніпровською) групами відповідного населення. Щодо останньої, то не виключена її індоєвропейська атрибутація, хоча певних аргументів на користь цього припущення навести майже неможливо. Це було б так, якщо б: 1) ми мали впевненість щодо індоєвропейської прина­лежності носіїв буго-дністровської культури; 2) були підстави вва­жати, що за вразливим впливом останньої на неоліт Середнього Подніпров’я стоїть індоєвропеїзація відповідного населення і 3) була доведена переважаюча участь місцевого — кола буго-дніст­ровської культури та її впливів — населення в формуванні носіїв східнотрипільської спільності.

Другим з провідних етномовних компонентів найдавнішого на­селення південної частини Східної Європи був, безумовно, індоєвро­пейський, пов’язаний головним чином із скотарськими племенами лісостепо-степового порубіжжя (мовний ареал “А": найвіддаленіші мовні предки хетто-лувійсько-палайської, кельтсько-іллірійсько- італійської й тохарської спільностей) та стикової смуги передгірсь- : ко-степово-узбережних ландшафтів Північного Причорномор’я і Приазов’я з Кримом і Передкавказзям (мовний ареал “В”: мовні пращури греко-вірмено-фракійців, індоіранців та германо-венедо-. балто-слов’ян).

За умов розвитку скотарства (доместикації коня), необхідності розширення площ пасовиськ, у зв’язку із збільшенням кількості на­селення в степу та загальної кризи давньоземлєробських суспільств Балкано-Карпатського регіону, що відбувалася на той час, в центрі індоєвропейського ареалу посилюється військово-політична напру­женість, що, разом з іншими факторами (кліматичні зміни, потяг до родовищ металів тощо), обумовлює широке розселення індоєвро­пейських племен починаючи з IV, а особливо у ІП—II тис. до не.

Завдяки військовій перевазі (з IV тис. до н.е. — використання коня, а з початку II тис. до н.е. — легкої кінної колісниці) на просто­рах Західної, Центральної та Південної Євразії ці племена перетво­рюються на пануючу еліту, підкорюючи собі більш давніх мешканців та їхні землі (напр.: арії та шудри, нащадки місцевого населення в Індії). Це обумовлює відносно швидкі темпи “індоєвропеїзації” величезних просторів Євразії врешті-решт, на середину І тис. до f н.е. — від Атлантики до Алтаю та Гімалаїв, що відбувалася за умов активного й притаманного кожній території власного етнокультур­ного синтезу прийшлих та тубільних груп населення, останнє відбу­валося й на території, раніше зайнятій носіями трипільської куль­тури.

Не пізніше середини III тис. до не. з областей нижньодніпровсь- ко-приазовських степів вгору вздовж Дністра, Південного Бугу, >, Дніпра, Сіверського Дінця та Дону (ймовірно, під час посухи, що значно змінила межі ландшафтних зон, посунувши їх на північ) починається переселення індоєвропейських скотарських племен — найвіддаленіших мовних предків германо-венедо-бал- то-слов’ян.

Інша, не така численна, група індоєвропейських племен, обій­шовши болота Прип’ятського Полісся зі сходу басейнами Верхнього Дніпра і Десни, просувалась до областей сучасних Білорусі, Східної Прибалтики та, частково, Центральної Росії, зустрічаючи на своєму шляху невеликі мисливсько-рибальські общини досить архаїчного, ще неолітичного, вигляду. І, нарешті, остання група племен, яка в певному відношенні “підпирала” з півдня дві попередні, опанувала широкі, переважно лісостепові, райони між Дніпровським Лівобе­режжям, Північним Прикарпаттям та Віслою.

На різних територіях ці, споріднені між собою за походженням, мовою, культурою, системою господарства, й таке інше племена вступали у зв’язки з різними за походженням і традиціями, мовою та економікою суспільствами. Це, разом з іншими факторами, обу­мовило утворення протягом кінця ІП — II тис. до не. окремих ком­пактних етномовних масивів: прагерманців Північної Ні­меччини та Південної Скандинавії; правенедів основної території Польщі, головним чином Повіслення; праслов’ян Се­реднього Подніпров’я та західніших областей сучасної України; п р а- б а л т і в на широких просторах лісової смуги Східної Європи від Нижньої Вісли й Балтійського моря до Волзько-Окського межиріччя, де відповідні індоєвропейські групи глибоко проникали в зону тубільного фінно-угорського рибальсько-мисливського насе­лення, але часто-густо в межах Центральної Росії зазнавали асимі­ляції з боку останнього (зникнення там баланівської та фатьянівсь- кої культур).

Консолідація праслов’ янської спільності відбувалась на просторах між Дніпровським Лівобережжям, Прип’яттю, Віслою, Карпатами і степами Північно-Західного Причорномор’я протягом приблизно тисячоліття й закінчилася у другій половині II тис. до не. З огляду на конкретно-історичні обставини найбільш сталим і ста­більним її ареалом, що найменше зазнавав деформуючих впливів з боку сусідів, були лісостепові та порубіжні з ними лісові райони Ce- редньодніпровського Правобережжя, Поділля та Східної ВолиніТут, з переходом доранньозалізного віку, утворюється сталий праслов’ ян- ський масив, репрезентований білогрудівською та спадкоємно пов’язаною з нею чорноліською культурами передскіфського часу. Тлом формування праслов’янства тут були численні посттрипільські групи переважно, мабуть, неіндоєвропейського походження, так само як і, вірогідно, індоєвропейські племена східнотрипільського кола та дещо пізнішої (відносно них) культури кулястих амфор. Всі вони одна­ково зазнали етномовної асиміляції та значного культурного нівелю­вання з боку вже, безумовно, індоєвропейських племен —носіїв куль­тури мотузчатої кераміки та бойових сокир.

йт — ¹ ——...... ∙^ι" —' " і..

І Після цього майже до кінця першої третини І тис. до н.е. на решті

⅛ праслов’янського масиву, що формувався і розвивався, етнокуль- 3 турний процес відбувався досить повільно. Між тим, цілком Ii можливо, що на межі II —І тис. до н.е. певні групи придністровського ! населення (праслов’янської чи іноетнічної належності) увійшли до ⅛^f складу людності Середньодніпровського Правобережжя, що репре- / зентувала основний праслов’янський масив. Одночасно західні ком-, поненти праслов’янської спільності, межі якої в басейнах Верхнього Дністра, Сану та Західного Бугу були досить розмитими, відчувають « значний вплив з боку найближчих в етномовному відношенні до ' праслов’ян правенедів (або просто венедів до їх слов’янізації), які в

V Повісленні представлені комплексами лужицької культури.

1 Першу третину І тис. до н.е. можна вважати добою сталого існу-

* вання праслов’янської спільності, що вже остаточно сформувалася з і центром в Лісостеповому Правобережжі та найближчих до нього * областях Поділля і Волині, при зберіганні праслов’янського населен- ; ня в більш західних областях та помітній тенденції до колонізації Лі­состепового Лівобережжя, особливо — басейну Ворскли.

Новим — і заключним — етапом в розвитку праслов’янської спільності стають VII — IV ст. до н.е., що проходять під знаком на-

■ йтіснішої взаємодії автохтонного населення Лісостепової України з ⅞ іраномовними народами скіфської групи, насамперед —власне скі­фами та, на Лівобережжі, гелонами. Опинившись в орбіті від- повідної культурно-політичної системи після розгрому кіммерійців і максимально використовуючи певні можливості, праслов’яни про-

- тягом другої чверті І тис. до н.е. розпочинають широкий рух на захід,. зустрічаючи на своєму шляху споріднені в етномовному відношенні s групи населення, які раніше знаходились переважно в лужицькій. (венедській) зоні впливів. Цілком можливо, що окремі праслов’янські Ji групи вже на той час закріплюються у Буковині та Закарпатті, а також починають слов’янізувати східні групи венедів — нащадків. розгромленого за допомогою скіфів племінного союзу лужицької '^ι∙ культури. Одночасно на Лівобережжі Дніпра, принаймні з початку VI ст. до н.е., домінуючою силою стають іраномовні гелони.

Близько середини VI ст. до н.е. центр Скіфської держави пере­міщується з Передкавказзя до Нижнього Подніпров’я. Це має найіс­тотніші наслідки щодо етнокультурного розвитку правобережних праслов’ян. Утворюється Велика Скіфія, що складається з двох етно-культурно-господарських частин, що знаходяться у найтісні­шому симбіозі. З одного боку, це північноіраномовні кочовики Степо- ' вого Причорномор’я — власне с к і ф и, з іншого — праслов’яни, землероби лісостепової смуги, відомі як сколоти. Протягом понад двохсотрічного співіснування та постійних взаємозв’язків, за умов ' часткового осідання іраномовного населення в придатних для земле­робства місцевостях і перебування праслов’янських дружин у скла- ‘ ді скіфських військ, відбувалися процеси взаємоасиміляції двох від­повідних етнічних груп. Можна припускати широку скіфізацію лі­состепової праслов’янської знаті, яка інтегрувалася до складу пану­ючого прошарку відповідного ранньодержавного об’єднання. Крім того, цілком ймовірно, що частина іраномовних кочовиків під час осі­дання та засвоєння основ землеробського господарсько-культурного типу могла слов’янізуватися, залучаючись тим самим до складу праслов’янської спільності.

Посилення скіфського гноблення лісостепового землеробського населення протягом V — першої половини IV ст. до н.е. змушувало людей переселюватися до найвіддаленіших від Нижнього Подніпров’я південних районів лісової зони, де вони змішувались з близькими до них в етномовному відношенні, але менш розвиненими, носіями милоградсько-підгірцівської культури, очевидно—неврами. Масового характеру ця колонізація набуває після краху Великої Скіфії у другій половині IV — першій половині III ст. до н.е. Наслідком цього стало, з одного боку, відносне обезлюд­нення Південного Лісостепового Правобережжя та майже всього (принаймні до Сули) Лівобережжя, а з другого — етнічна консоліда­ція решток придніпровського праслов’янства з найближчими до нього, перехідними між праслов’янами та прибалтами, етнічними групами в північній частині Середнього Подніпров’я та, можливо, Волині, а незабаром також в басейнах Прип’яті, Верхнього Дніпра і, нарешті, Десни.

За умов постійного сарматського тиску з Подонсько- Приазовських степів та посилення впливу центральноєвропейської кельтської (латенської) культури в широких межах лісостепового та лісового Дніпровського басейну, разом з прилеглими до нього рай­онами Поділля та Волині, утворюється група давньослов’янських племен, що репрезентована матеріалами зарубинецької культури останньої чверті І тис. доне. —початку І тисне.

Одночасно на захід від ареалу зарубинецької культури, за умов значної міксації носіїв різних етнокультурних традицій і кінцевої переваги слов’янського компоненту, утворюється блок споріднених племен. Він репрезентований волино-подільською групою пам’яток, поширених і в прикарпатсько-верхньодністровських землях. Скільки-небудь чіткої істотної межі між зарубинецькими та волино- подільськими комплексами не простежується Останнє відбиває фактичну етно-мовно-культурну однорідність відповідних спіль­ностей і дає підстави вважати їх разом надійними репрезентантами основного масиву давніх слов’ян початку І тисне. Вірогідно, що на той час межі поширення давньослов’янської спільності мали бути дещо ширшими і, принаймні в Повісленні, в східному ареалі пшеворської культури, нащадки більш давнього місцевого венедсь- кого населення, зберігаючи старий етнонім, поступово інтегруються у загальну давньослов ’янську спільність.

Поширення слов’янства в лісовій зоні на межі ер було певною мірою пов’язане з сарматською, а саме — роксоланською експансією

Я»

до Середнього Подніпров’я. За умов, що склалися, слов’яни По- тясминня, які, ймовірно, утримували етнонім, близький до форми — пали-спали-полі-поляни, переносять власний центр до лісостепового басейну Південного Бугу, вбираючи до свогб- складу місцеві слов’янські та неслов’янські елементи, а у IV ст. (коли вони відомі вже південним сусідам як анти) —стають провідною силою в лісостеповій зоніміжДніпромта Дністром. Інша частинадавньослов’янського насе­лення Середнього Подніпров’я відходить у Подесення, де, асимілю- ючи тубільних мешканців, нащадків балтомовних носіїв юхнівської культури (геродотових будинів), складають основу сіверянського масиву.

Одночасно значна кількість давньослов’янського населення Ce- редньодніпровського Правобережжя, особливо північніше р.Рось, залишилась на своїх споконвічних місцях, частково увійшовши до складу великого придніпровського ранньополітичного утворення — Роксоланії, де у політичному відношенні спочатку домінував сар­матський компонент. Тим часом, протягом І — III ст.н.е. етнокуль­турні бар’єри в Середньому Подніпров’ї між слов’янами та сарма­тами поступово нівелюються і нащадки кочовиків, що осіли по Росі й Тясмину, швидко слов’янізуються.

Внаслідок відповідних етноінтеграційних процесів у Середньо­му Поднідпров’ї південніше Києва поступово утворюється слов’янський (за всіма етно-культурно-господарськими ознаками) соціальний організм, в назві якого зберігається свідчення спад­коємного зв’язку з роксоланським об’єднанням. В третій чверті IV ст. його представники відомі як “р о с о м о н и”, а з середини VI ст., особливо після розгрому антів-полян аварами, як “н а р о д р о с”, що володіє “Руською землею” — Середнім Подніпров’ям.

З середини І тисне., таким чином, власне і можна починати історію давніх росів-русів Але їх розвиток протягом VI — першої половини IX ст. майже не висвітлений у писемних джерелах і тому цей час фактично відноситься до передісторії давніх русів. Після ліквідації в Північному Причорномор’ї готського панування, а незабаром, й значного послаблення гуннів, полі-поляни, відомі як анти, очолюють слов’янські об’єднання в межах сучасної Лісостепової України і утворюють велику конфедерацію, що роз­починає широкий наступ на дунайсько-балканські володіння Ві­зантії. До складу цього об’єднання, як можна припускати, входили й середньодніпровські роси-руси, так само як і лівобережно-поде- сенські сіверяни або їх частина. На цей час поляни розширюють свої володіння, опановуючи економічно та стратегіч­но важливий річковий вузол при впадінні Десни у Дніпро, де й виникає Київ.

Останньою ланкою у формуванні давніх росів-русів як етнопо- літичного ядра майбутньої Давньоруської держави була консолідація середньодніпровських слов’ян —власнеросомонів-росів, київських полян та, можливо, сіверян або, принаймні, їх частини — безпосе-

редньо після аварськоїнавали,тобтопочинаючидесьприблизноз60-х років VI ст. Ядром нового об’єднання— “Руська земля” — стали мешканці Поросся, носії відповідного етноніма, що поступово поширювався на їх союзників. На терені цієї ранньополітичної струк­тури, за умов розширення зовнішніх економічних, політичних і куль­турних зв’язків з християнським Причорномор’ям, Хозарією, через неї мусульманським Сходом, на початку IX ст. зі столицею у Києві виникає перше в східнослов’янському світі державне утворення —Давня або Київська Русь.

Підсумовуючи вищенаведені дані, можемо висловити і певні міркування щодо періодизації етнічної передісторії давніх русів. На­самперед необхідно розмежувати, з одного боку, добу формування й розвитку слов’янського масиву, а з іншого — часи, що передували виникненню останнього. Відповідна межа проходить десь близько до середини — третьої чверті III тис. до н.е., коли розпочалася широка інтеграція доіндоєвропейської людності Середнього Подніпров’я, Поділля, Волині й Галичини та індоєвропейських племен, носіїв спо­ріднених германо-венедо-балто-слов’янських діалектів, які на той час ще не були поділені на окремі гілки.

Власне передісторію давніх росів-русів варто починати саме з цього часу, від якого більш-менш чітко простежується спадкоємна лінія розвитку єдиного етнокультурного масиву протослов’ян, праслов’ян, давніх слов’ян, що врешті-решт й виводить на середньод- ніпровських русів раннього середньовіччя. Тим часом, цей приблизно тритисячорічний період досить чітко розподіляється на кілька відріз­ків, які умовно можна було б позначити як протослов’янський, праслов ’янський та давньослов’янський періоди.

І. Протослов’янський період охоплює приблизно тисячоріччя в широких межах третьої чверті III —третьої чверті II тис. до н.е. За цієї доби завершується суцільна індоєвропеїзація території сучас­ної України, як і навколишніх земель. Поступово досить аморфна германо-венедо-балто-слов’янська спільність носіїв культур мотуз- чатої кераміки розмежовується на чотири відповідні блоки, серед яких десь до останньої чверті II тис. до не. викристалізовується і власне праслов’янська сім’я племен на просторах між Дніпром та Віслою південніше Прип’ятського Полісся.

. II. Праслов’янський період охоплює останню чверть II тис. до н.е. — третю чверть І тис. до н.е. і відбиває існування окремої праслов 'янської етнічної спільності зі сталим центром Дніпровського Лісостепового Правобережжя, Східного Поділля та Східної Волині. В його межах виділяються свої етапи та підетапи, а семе:

1) Доскіфський (XIII — VΠI ст. до н.е.), коли відбувалася подальша інтеграція праслов’янських племен. В його межах прогля­даються два підетапи, що співвідносяться з періодами

а) білогрудівської культури (XIII —X ст. до н.е.), коли склалася провідна основа праслов’янської групи племен, які, ймовірно, зна­ходились між собою в певних союзницьких взаєминах;

б) чорноліської культури (X — VIII ст. до н.е.), коли провідна ⁱ rpy∏a праслов’янських племен Правобережжя консолідується у.? ранньополітичне об’єднання, очолюване Потясминським центром, t та, відбиваючи напади кіммерійців, розпочинає колонізацію Лівобе- $ режного Лісостепу, переважно в басейні Ворскли.^c

t 2) C к і ф с ь к и й (VII — ΓV ст. до н.е.), тобто часи найтіснішої

P взаємодії праслов’ян та іраномовних етносів скіфської культури, ; який також поділяється на два підетапи, що можна умовно назвати, S враховуючи традиційну термінологію:

а) архаїчним скіфським (VII — VI ст. до н.е.) — існування фактично самостійних, хоча і якимось чином залучених до глобаль­ні ної архаїчно-скіфської політико-культурної макросистеми, ско- 3V лотських князівств з провідним серед них Потясминським центром;

б) класичним скіфським (V—IV ст. до н.е.), коли праслов’янське _r суспільство Лісостепової України зазнає все більшого гноблення з л боку панівної верхівки Скіфського царства і поступово розпочинає '∣⅛ колонізацію південних районів лісової смуги, інтегруючись з ⅛ близькоспорідненими місцевими групами.

.⅛ ПІ. Давпьослов’япський період, який, стосовно Середнього Подніпров’я, охоплює часи останньої чверті І тис. до н.е. — середини

* І тис.н.е., власне до тієї хронологічної межі, коли є підстави припус-, кати утворення переддержавної конфедерації “Руська земля”. Сам 'г він може бути поділений на три етапи:

1) Д о с а р м а т с ь к и й (III — І ст. до н.е.), коли поляни (пали- _i полі) та споріднені з ними слов’янські групи Правобережжя Дніпра утворюють власні соціальні організми.

2) Поляно-роксоланський(І — III ст.), що харак- £' теризується всебічною слов’яно-сарматською інтеграцією та кінце- I вою слов’янізацією номадів, які осіли в Лісостепу.

3) Антсько-полянський (IV — VI ст.), коли в межах ⅛ Лісостепової України існувала відповідна слов’янська конфедера- ⅛ ція, зі складу якої після аварської навали виділяється окремий соці- Ґ альний організм — ранньополітичне об’єднання “Руська земля”, очолювана росами-русами.

4⅛ 3 60-х років VI ст., тобто з часів після аварської навали та роз­

паду антсько-полянської конфедерації на окремі частини, серед яких найзначнішими стають “Руська земля” у Середньому Подніп­ров’ї та “Союз семи племен” на Нижньому Дунаї, починається влас- ⁱ не історія давніх русів, зокрема її перший етап —період формуван- →- нята утвердження Давньоруської держави і відповідної до неї етніч­ної спільності: друга половина VI—середина IX ст.

2

Уявляючи загальний розвиток етноісторичного процесу в пів­денній частині Східної Європи протягом кількох останніх тисячоріч, що передували виникненню Київської Русі, розглянемо дещо з іншо­го боку, ніж це робилося раніше, суспільно-історичний по­ступ відповідних суспільств. Для цього необхідно усвідомити за­гальні тенденції розвитку тих суспільств, що склали грунт протослов’янської спільності, розглянути магістральний напрямок цього процесу у власне протослов’янські часи, за доби праслов’янства та давніх слов’ян і зважити роль зовнішніх чинників, що обумовлювали ті чи інші кардинальні зміни в соціально-еконо­мічному житті давніх мешканців території сучасної України.

Приблизно з кінця неолітичної доби, десь з VI тис. до н.е., в широких межах Передньоазійсько-Східносередземноморського центру випереджуючого розвитку досить чітко починають просту­пати абриси трьох магістральних шляхів господарського і, відповід­но, соціально-економічного розвитку Мається на увазі розвиток: 1) переважно аграрних суспільств поливного землеробства; 2) аграрно- тваринницьких суспільств зони достатніх для неполивного земле­робства атмосферних опадів, і 3) переважно скотарських (з певною питомою вагою землеробства) суспільств степових та степово- гірських ландшафтів.

В першому випадку успіх господарської діяльності безпосе­редньо залежить від якості організації спільної праці великої кіль­кості людей (на ритті каналів, будівництві дамб тощо), і тому дуже рано провідну роль в суспільному житті тут починають відігравати представники адміністративно-господарчого персоналу, пов’язані, як правило, з жерцями. Рух в цьому напрямку розпочинається ще в пізньонеолітичних суспільствах Сирії, Палестини, Північної Месо­потамії та Східної Анатолії й досягає повної реалізації в Єгипті, Шу­мері, Еламі, Харапській цивілізації долини Інду наприкінці IV — III тис. до н.е. Останнє забезпечується зростанням обсягів виробництва засобами удосконалення організації праці та централізованого пере­розподілу (редистрибуції) її плодів, концентрації надлишкового про­дукту (завдяки феномену влади-власності правлячої еліти на мате­ріальні й трудові ресурси відповідних соціальних організмів та її контролю над системою редистрибуції) в руках соціальної верхівки адміністративно-господарчими методами та трансформації нату­рального прибуткового продукту в престижні цінності внаслідок організації відповідного ремісничого виробництва та широкої торгів­лі з варварською периферією.

Цей шлях розвитку не міг бути реалізований на території Пів­денно-Східної Європи насамперед тому, що природні умови (го­ловним чином з огляду на достатню кількість атмосферних опадів) не стимулювали розвиток широких колективних форм організації праці і, відповідно, формування ієрархічної піраміди бюрократично- адміністративного апарату управлінців суспільного виробництва та перерозподілу народних коштів. Поширення суспільств з іригацій- но-централізованою системою аграрного виробництва відбувалося переважно в смузі сухих субтропіків, від Єгипту, Сирії та Месопота­мії через !райське нагір’я та південні райони Середньої Азії До за­хідних і північних районів Індостану, хоча цілком можливо, що на­ступні дослідження в центральноазійських оазисах підтвердять припущення щодо інфільтрації відповідних груп давньоземлеробсь- кого населення і значно східніше. Однак навіть у західних та пів­нічних районах Малої Азії, на Кавказі, не кажучи вже про Балкани та взагалі помірну смугу Європи, підгрунтя для виникнення та ут­вердження суспільств відповідного типу не було.

Другий шлях розвитку пізньопервісних суспільств відтворю­ючих форм господарства, для якого є характерним саме неполивне землеробство, був притаманним спочатку західноанатолійським та західнозакавказьким нео- та енеолітичним суспільствам, з тенден­цією поширення через Егеїду та Балкани до Нижнього і Середнього Подунав’я, Карпатського басейну та Дністро-Дніпровського лісосте­пового межиріччя. Суспільства відповідного типу (культури Хаджі- лара, Сескло, Караново, Вінчі, Бояна, Гумельниці, Кукутені- Трипілля) демонструють високий рівень господарчого добробуту і побутової культури, вишуканий естетичний смак та ін. Проте сама система організації виробництва, що не обумовлювала утворення пануючого адміністративно-бюрократичного прошарку (з його то­тальною владою-власністю на ресурси, насамперед землю, та вико­нуванням редистрибутивних функцій), не сприяла прискоренню темпів утворення надплемінних ранньополітичних структур. Ці сус­пільства, що за доби енеоліту були найрозвиненішими в світовому масштабі, саме тоді, коли населення заплав Нілу, Tirpy та Євфрату, Інду робило вирішальний крок в напрямку до цивілізації, увійшли в смугу стагнації та, врешті-решт, остаточного занепаду. Причиною цьому було те, що на переважній більшості зайнятих ними територій підвищення продуктивності праці за рахунок удосконалення органі­заційної сфери було неможливим, тоді як розвиток завдяки удоско­наленню знарядь праці (з огляду на високу собівартість виробів з ме­талу за доби енеоліту і, значною мірою, бронзового віку) відбувався вкрай помірними темпами. Останнє реалізується тут лише за часів раннього заліза — у першій половині І тис. до н.е.

Певним винятком з цього правила були суспільства Егеїди IV — III тис. до н.е., насамперед культура Кіклад та Мінойська цивілізація на Кріті. Початкові інтенції цих спільностей були споріднені тим, що спостерігалися в усьому Егейсько-Балкансько-Дунайсько-Кар- патському ареалі. Однак специфічні умови, а саме: можливість розвитку багатогалузевого сільськогосподарського виробництва (так звана середземноморська тріада — зернові, оливки, виноград — разом зі скотарством, рибальством та іншими морськими промислами тощо) завдяки різномаїттю природних умов на невеликих площах (острів, гірська долина з виходом до моря), умови для відповідної праці протягом практично цілого року, наявність власної металургійної бази, морське судноплавство, виробництво високотоварної продукції, на яку завжди був значний попит на зов­нішньому ринку (вино, олія тощо), сприяли виникненню цивілізації в Егеїді. Головним було те, що за умов чіткої організації праці в межах відносно невеликих соціальних організмів (кілька общин з певним адміністративно-культовим центром — палацом-храмом типу Кноського) можна було забезпечити і виробництво та концент­рацію натурального прибуткового продукту, і його трансформацію, особливо при наявності морської торгівлі, в речі престижного вжитку.

Відповідних умов північніше Егеїди, у тому числі в областях Прикарпатської та Лісостепової України, за доби енеоліту — брон­зового віку не існувало. Тому можливості суспільного поступу трипільців були вичерпані протягом IV тис. до н.е. Наступні погір­шення екологічних умов, виснаження грунтів, загострення військо­во-політичної ситуації у зв’язку із зростанням чисельності власного населення та посилення тиску з боку степових скотарських племен обумовили повний крах трипільської системи так само, як і (дещо раніше) споріднених з нею балкано-дунайських культур “мальова­ної кераміки”: Гумельниці, Бояну або Вінчі.

Третій, переважно скотарський, шлях розвитку, що окреслився наприкінці неолітичної доби, в межах західноєвразійсько-північно- африканської ойкумени досить чітко виступає у двох різних варіан­тах. З одного боку, згідно з деякими дослідженнями, майже з VII тис. до н.е. в Передній Азії (насамперед в степах Сирії та Північної Ара­вії), а пізніше і в Північній Африці, частина землеробсько- тваринницьких общин, що опинялися в зонах мало придатних до аг­рарної діяльності, поступово переорієнтовувалася на розведення дрібної або (переважно в Африці) великої рогатої худоби. Ці суспіль­ства були безпосередньо і генетично пов’язані з тими, що стояли коло джерел неолітичної революції, але в економічному, демогра­фічному, військово-політичному та інших відношеннях вони значно поступалися сусіднім аграрним соціальним організмам, насамперед тим, які, практикуючи іригаційне землеробство, виходили на рівень перших цивілізацій. Можливості розширення бази скотарства у них були досить обмеженими, оскільки вони переселялися до набагато гірших, ніж попередні, ландшафтних зон —в напрямку до північно- африкансько-аравійсько-центральноіранських напівпустель та кам’яних гірських плато. Тривалий час вони не становили якоїсь іс­тотної загрози для сусідніх прото- і власне ранніх цивілізацій.

Принципово відмінним був другий варіант скотарського розвитку, що реалізував себе північніше Кавказу в Східноєвро­пейських степах. Він обумовлювався: 1) наявністю широких перс­пектив розвитку відгінного тваринництва завдяки чудовим пасовиськам, що могли прогодувати велике поголів’я худоби; 2) до­местикацією коня близько рубежу V—IV тис. до н.е. або навіть рані­ше, що відкрила широкі можливості для піднесення військово- політичної могутності місцевих індоєвропейських племен. Міцніючи економічно і демографічно, а тому й у військово-політичному відно­шенні, завдяки освоєнню нових пасовиськ та збільшенню поголів’я худоби, вони розпочинають десь з другої половини IV, а особливо у Ш тис. до н.е. широке просування до лісостепової, а незабаром і лісо­вої областей Східної та Центральної Європи, підкорюючи та асимі- люючи залишки тубільного давньоземлеробськогр населення.

Таким чином, якщо абстрагуватися від досить нечисленних не­олітичних груп рибалок, мисливців та збирачів північної лісової. зони, то ми бачимо, що в межах території етнографічної України протягом другої половини III тис. до не. відбуваються схрещення, міксація та кінцевий синтез двох типів ігізньопервісних суспільств: неполивних землеробів-тваринників та степових рухомих скотарів. Останні, на відміну від перших, мали досить низькі матеріальну культуру та рівень побутового комфорту. Однак розвиток відносин власності (і, відповідно майнової стратифікації) та соціальної ієрар­хії знаходився тут на значно вищому рівні Саме у них набуває силу індивідуалістично-аристократичний, пов’язаний з військовою вда­чею та рухомою власністю елемент, що так виразно відтінює специфіку власне індоєвропейських суспільств давнини, будь то хетти або ахейські греки, індо-арії чи кельти, особливо якщо зістав­ляти їх з іригаційними цивілізаціями Єгипту, Месопотамії або Еламу.

Наведені міркування дозволяють дещо конкретніше, ніж це звичайно робиться, уявити собі джерела протослов’янської суспіль­ної системи. Принциповим моментом тут є усвідомлення факту взаємодії й кінцевого синтезу двох різних за своїми початковими ін- тенціями, традиціями і структурою суспільних систем, умовно кажучи — трипільської кола культур “мальованої кераміки” та (як її узагальнююче інколи називають на Заході) курганної, культур з мотузчатою орнаментацією кераміки, який заклав основи подаль­шого соціально-економічного і громадсько-політичного розвитку протослов’янських племен та праслов’ян аж до скіфської доби. Про­відною в цьому синтезі була скотарська лінія. Це, як і сам факт посилення соціально-політичного рангування, за умов утвердження військової домінанти прийшлих етнічних груп над нащадками ту­більної людності, сприяло потенційному підвищенню аристок­ратично-індивідуалістичного елемента в суспільному та культурно­му житті. Проте, і це варто підкреслити, відносно низький рівень сус­пільного виробництва за умов кризи енеолітичного землеробства та досить обмежених перспектив розвитку скотарства в лісостепових і, тим більше, лісових ландшафтах в помірній (з досить тривалими і холодними зимами) смузі не давав можливості наповнити таке соці­альне розшарування (що мало чітке ідеологічне обгрунтування в системі індоєвропейської міфології) власне соціально-економічним і політичним змістом.

Населення могло досить чітко розмежовуватися на різні соці­альні ранги, подібно до ведійських аріїв напередодні їх вторгнення у Індію, або як в Полінезії чи в багатьох районах Тропічної Африки, але рівень добробуту і споживання різнився скоріше символічно, ніж якісно. Принципове зростання матеріальної бази за таких умов досить швидко привело б до утворення власне ранньокласової, ранньодержавної структури через монополізацію соціальною вер­хівкою контролю над суспільним надлишковим продуктом. Симво­лічна форма переважно спадкоємних соціальних рангів, що була типовою взагалі давньоіндоєвропейським суспільствам, могла швидко наповнюватись економічним змістом (майнова нерівність) і переходити до більш-менш сталих й міцних політичних, власне — ранньодержавних, форм, які забезпечували можливість експлуата­ції рядового населення правлячою військово-адміністративною вер­хівкою.

Складається враження, якщо на Близькому Сході (особливо в Шумері) V — III тис. до н.е. темпи економічного розвитку значно випереджали поступ аристократизації та індивідуалізації свідомос­ті й культури “правлячої меншості”, то в індоєвропейському сус­пільстві навпаки, завдяки певній господарській самостійності окремих сімей, наявності в них рухомої власності, а тому й відпо­відних соціальних прав, складноорганізована соціально-політична система з елементами військово-громадського устрою утворювалася набагато раніше, ніж економічна база виходила на певний рівень продуктивності — доста твій для держа воутворення.

Якщо погодитися з наведеними вище міркуваннями, то набагато простіше пояснити те якісне, типологічне розмежування, що спосте­рігається протягом II тис. до н.е. між умовно кажучи південними та північними індоєвропейськими суспільствами. Перші, репрезенто­вані ахейськими греками, хеттами й лувійцями, деякою мірою міта- нійцями, а також індо-аріями в межах Північного Індостану, мали можливість розгорнути свою потенційно придатну для експлуатації переможеного населення соціальну систему на територіях, де й до їх вторгнення рівень продуктивності виробництва був досить високим та обумовлював наявність значного натурального надлишкового продукту. Тому, підкоривши тубільне населення, хаттів чи пеласгів, хетти або ахейські греки досить швидко утворили і державні струк­тури, що на рівні політичної системи являли собою модифіковані традиційно-індоєвропейські інститути влади і управління, а у соці­ально-економічному відношенні успадковували механізм організа­ції праці місцевих доіндоєвропейських суспільств (насамперед систему палацової економіки). Штучність поєднання різних за походженням політичних інститутів та соціально-економічних систем відносин не сприяла стабільності відповідних суспільств, які, особливо Східносередземноморські, не витримали випробування часу і розпалися на початку останньої чверті II тис. до н.е. (Мітанні, Хеттське царство, Мікенська Греція).

На протилежність цьому там, де за доби бронзового віку еконо­мічний рівень не давав можливості виробляти скільки-небудь іс­тотний обсяг надлишкового продукту, розвинута соціально-рангова стратифікація не ставала ранньокласовою, з притаманними їй

експлуатацією рядового населення правлячою верхівкою, ранньо- державними інститутами та престижним споживанням. Серед індоєвропейських суспільств північної частини ^Європи — кельтів Ірландії та Шотландії, германців Скандинавії, балтів та лісових груп слов’ян — така система зберігалася до раннього середньовіччя.

Можливо, яскравим прикладом розглянутих вище двох ситуа­цій є близькі до індо-арійських, а, ймовірно, й власне прото-індо- арійських, племена Передкавказзя початку бронзового віку. Одна їх частина близько межі III та II тис. до н.е. просувається до Передньої Азії та, використовуючи перевагу колісничного війська, незабаром утворює політичне ядро держави Мітанні (не виключено, вони мають відношення і до утворення об’єднань гіксосів та каситів). Інша гілка відповідного етнічного масиву, поширюючись в степових облас­тях Східної Європи, де її репрезентують комплекси катакомбної культури, так і не виходить на ранньодержавний рівень саме через недостатній розвиток місцевої економічної бази. Навіть поширивши власну гегемонію на місцеві племена нащадків носіїв ямної куль­тури, вони поступово переходять до стану стагнації.

Через вирівняння розвитку прийшлих та місцевих компонентів перші незабаром втрачають свою колишню перевагу. В значній своїй кількості вони витісняються за Волгу, опановують багаті на мідь землі Степового Зауралля й утворюють тут високу культуру ко­лісничних воїнів, відому за пам’ятками типу Сінташти та Аркаїму. Однак і тут економічний рівень не дозволяє вийти на щабель цивілі­зації. Лише їхні далекі нащадки, які протягом наступних сторіч (з середини II тис. до н.е.) опинилися у Індостані й згодом підкорили досить розвинене місцеве землеробське населення (“шудр” — на­щадків людності Харапської цивілізації), вже за доби ранньозаліз- ного віку вийшли на ранньодержавний рівень.

Все це пояснює, чому в протослов’янському середовищі Лісосте­пової України, так само як і в іраномовному — Євразійських степів, протягом майже всього II тис. до н.е. суспільно-економічний поступ відбувався вкрай повільно. Нове піднесення (як в Лісостепу, так і в Степу) почалося лише на межі II—І тис. до не., хоча окремі суспіль­ства поблизу металургійних центрів (наприклад, сабатинівське Пів­нічно-Західного Причорномор’я) демонструють тенденції більш швидкого розвитку вже за доби пізньої бронзи. Відповідне економіч­не зростання в лісостеповому, землеробсько-скотарському ареалі безпосередньо пов’язане з поширенням металевих, насамперед за­лізних, знарядь праці та озброєння, тоді як в степовій зоні це узгод­жувалось з переходом скотарських племен до нової форми організа­ції виробництва —кочівництва.

Ознакою переходу до доби ранньозалізного віку стало утворен­ня нової в господарсько-культурному відношенні конфігурації су­спільств Європи і, ширше, всієї помірної смути Західної й Централь­ної Євразії та Середземноморсько-Передньоазійського регіону. По- перше, незважаючи на подальше зростання могутності давньо- східних суспільств, насамперед Ассирії, Нововавилонського царст­ва, Мідії та її спадкоємниці Перської імперії Ахеменідів, центр дина­мічного розвитку переміщується до Егеїди і незабаром поширюється на Італію й Північну Африку, що об’єднуються навколо Риму та Карфагену. Ще до цього усе Середземномор’я та Причорномор’я охоплюються могутніми процесами грецької колонізації.

Нові міста утворюють вузли зв’язків з тубільним варварським населенням. Насамперед маються на увазі Массалія біля гирла Рони (сучасний Марсель) стосовно Галії та Ольвія у Byro-Дніпровському лиману—відносно Скіфії. З колонізованих морських узбереж вглиб Європи, переважно вгору по великих річках (Роні, По, Дунаю, Дніс­тру, Дніпру, Дону, Кубані) поширюється вплив античної цивілізації. Через попит власного ринку остання розпочинає безпосередньо обу­мовлювати (поруч з іншими, часто більш дієвими факторами) напря­мок суспільно-економічного розвитку європейських етносів приблизно до 50° північної широти, десь до лінії Париж — Франк- фурт-на-Майні — Прага — Краків — Львів — Київ — Харків.

Паралельно, і в органічному зв’язку з цим, суспільства се­редньоєвропейської смути, слідом за населенням Закавказзя, Бал­кан, Італії та Іспанії, через поширення залізних знарядь праці та зброї виходять на якісно новий рівень розвитку. Відбувається значне підвищення суспільної продуктивності праці внаслідок удоскона­лення відповідних засобів виробництва. Насамперед це стосується аграрної сфери, але завдяки збільшенню обсягу виробництва сільсь­когосподарських продуктів (як і відповідних технологічних та тран­спортних новацій) нового рівня досягають реміснича діяльність і тор­гівля. Крім того, поширення залізного озброєння, розвиток військо­во-транспортних засобів та ін. сприяє утворенню великих складних ранньополітичних соціальних організмів навколо певних прото- міських столичних центрів, де концентрується політична влада та данницькі надходження. Нерідко виникнення такого роду мілі­таризованих суспільств ранньозалізного віку обумовлювалося й за­гальним зростанням військової напруженості, активізацією ко­чівницьких племен Східноєвропейських степів, починаючи з кімме­рійців. Останнє особливо стосується праслов’ян Лісостепової України, фракійців і, частково, іллірійців та кельтів Карпато-Ду- найсько-Балканського ареалу.

Ситуація, що складалася, мала істотне протиріччя, що розгор­талося у вигляді суперечності між тенденціями розвитку економіч­ної та політичної сфер життя. На рівні господарської діяльності індивідуалізація виробництва від Атлантики до Дону та Кубані вже за доби енеоліту-бронзи зайшла досить далеко. Окремі сімейні домо- господарства перетворилися на дійсні клітинки виробничого проце­су, досить автономні й у безпосередньо господарсько-практичному відношенні (на рівні повсякденної праці та побутового життя) майже самостійні щодо інститутів племінної та надплемінної влади. Разом з тим, потестарно-політичні органи протягом всієї доби пізньої первіс-

П9

ності та розвитку ранньоклаеових відносин постійно посилювали власні позиції у військово-політичному відношенні. Це призводило до зміцнення феномену влади-власності носіїв влади на земельні й, трудові ресурси та посилення редистрибутивної системи, що зна­ходилась в їх руках. Це сприяло збільшенню саме соціально-еконо­мічної залежності рядового населення від родоплемінної аристокра­тії та утвердженню експлуататорських відносин.

За цих умов майже весь обсяг надлишкового продукту, що одер­жували в землеробстві завдяки удосконаленню знарядь пращ, від­чужувався у безпосереднього працівника, що призводило до втрати зацікавленості у збільшенні його виробництва. Натомість, суспільна верхівка, яка вела постійні війни і суперничала в розкоші та престижному споживанні, була зацікавлена в збільшенні надход­жень. Тому вона посилювала податковий тягар (та інші повинності) й вела загарбницькі війни з метою отримання здобичі й нових данницьких надходжень. Аналогічні процеси відбувалися й у давнь- осхідних та східносередземноморських цивілізаціях доби енеоліту- бронзи, але там зазначене протиріччя тривалий час (а за умов ірига­ційного землеробства — взагалі) не могло бути подоланим через те, що ранньодержавні органи влади виконували провідні економічні функції щодо організації господарчого життя в цілому або певних провідних галузей.

В середній смузі Європи ранньозалізного віку у власне виробничому відношенні окремі домогосподарства були цілком здат­ні налагодити власну життєдіяльність і без втручання політичних структур. Однак останні, по-перше, зберігали верховну владу-влас- ність на суспільні ресурси, найважливіше —на землю, та, по-друге, певною мірою гарантували військову безпеку відповідному колу общин

Вихід з зазначеного протиріччя полягав або в переселенні окремих груп людей до відносно безпечних у військово-політичному відношенні земель, на яких ще не існувало інститутів влади перед- державного або ранньодержавного рівня, або (в разі зруйнування власного соціального організму зовнішньою силою) у відтворенні нормального життя на принципово нових засадах, завдяки самоор­ганізації “знизу” окремих, автономних в соціально-економічному, а тому й громадсько-політичному, відношенні домогосподарств, голови яких і утворювали б громаду як сукупність повноцінних в суспільно-правовому відношенні суб’єктів-власників.

Якщо перший з цих двох варіантів почав реалізовуватись ще з V ст. до н.е., коли за умов посилення тиску з боку скіфської та власної скіфізованої знаті праслов’яни з лісостепових областей починають освоювати південні райони лісової смуги в межах Волині та Полісся, то другий пов’язується з подіями другої половини IV — першої половини III ст. до н.е., коли під час загибелі Великої Скіфії зруйно­вано традиційну, що своїм корінням сягала доби чорноліської та бі- логрудівської культур, систему суспільної органіпяції

Слов’янська людність Середнього Подніпров’я, вбираючи іноет- нічні елементи та заспокоюючись після зумовленої політичною ка­тастрофою деморалізації, самоорганізується в суспільні об’єднання зарубинецької культури. Останні базуються на самостійних в соці­ально-економічному відношенні домогосподарствах, з середовища голів яких обираються представники суспільної влади, які, прина­ймні спочатку, не мають ніяких привілеїв щодо використання і привласнення суспільного надбання. Така система добре висвіт­люється відомою моделлю “германського способу виробництва”, притаманного переважній більшості суспільства середньої смуги Європи близько до межі ер.

Стосовно Середземноморського (з епіцентром в Егеїді) центру випереджуючого розвитку в першій половині — середині І тис. до н.е. широке півколо варварських європейських землеробсько-ско­тарських суспільств (“від Іберії до Іберії”, тобто від кельто-іберійсь- кої Центральної Іспанії, через кельтські Галлію, верхні басейни Рейну, Дунаю та Ельби і Північну Італію, іллірійсько-фракійський Балкано-Дунайсько-Карпатський регіон та праслов’янську Прикар- патсько-Середньодніпровську Україну до сіндо-меотського Східного Приазов’я та регіону Кавказу) становило ближню або зовнішню периферію античного світу, яка саме в цей час виходила на рівень ранньокласових відносин та ранньодержавних структур, складаючи певні периферійно-ранньоцивілізаційні блоки. Серед останніх найвиразнішими і значнішими були, умовно кажучи, “с к і ф- с ь к и й” та “к е л ь т с ь к и й”. Слов’яни Східної Європи протягом І тис. до н.е. були причетними до кожного з них.

Якщо в соціально-економічному відношенні за всіма своїми іс­тотними ознаками праслов’янство органічно належало до сім’ї євро­пейських етносів середньої смуги Європи, що безпосередньо прилягали до античного Середземномор’я, і в цьому плані було ближче до фрако-дакійців, іллірійців та кельтів або сіндо-меотів, ніж, скажімо, до прабалтів чи прагерманців ранньозалізного віку (які ще не мали безпосередніх зв’язків з цивілізованим світом), то в політичному і культурному аспекті воно досить рано, вже з VII ст. до н.е., опинилося у могутньому силовому полі переважно кочівницьких народів північноіранської мовної групи, безпосередньо пов’язаних як з найближчими до них в етнічному відношенні номадами Євра­зійських степів, так і з могутніми давньосхідними державами: Урар­ту, Ассирія, Мідія, Бактрія тощо. Таким чином, якщо за своєю внут­рішньою природою праслов’янство було, так би мовити, суспільст­вом європейським, як кельтське або фракійське, що відчувало істот­ні античні впливи, то його розміщення на кордоні з Великим Степом на відносно незначній відстані від цивілізації Сходу, обумовило причетність і до азійського кола культур.

Така подвійність історичного буття праслов’янства (як, згодом, і східних груп давніх слов’ян, Київської Русі та східнослов’янських народів впродовж майже всієї їх історії) обумовила специфіку

> своєрідної Скіфської культури І тис. до н.е. Останню скла- W дали не тільки скотарські народи північноіранської групи, очолювані ∣jr власне скіфами, а й придніпровські праслов’яни, приазовсько- Y передкавкаізькі сінди й меоти та інші народи Північного Кавказу тощо. їхні найважливіші економічні та культуротворчі ареали розмі- Іщувались саме в порубіжних зі степом лісостепових та передгірних

. землеробсько-ремісничих районах: Північному Кавказі (де зна­ходився центр скіфської політичної системи VII —першої половини VI ст. до н.е.) та в межах Лісостепової України (експлуатації якої Велика Скіфія кінця VI — середини IV ст. до н.е. й завдячувала своєю могутністю), як пізніше, вже за часів Пізньоскіфського царст­ва, в передгір’ях Криму.

За доби зарубинецької культури, після загибелі Великої Скіфії,

? архаїчні форми кланово-станового панування, влади-власності та Ij редистрибуції в основному відійшли в небуття На їхніх руїнах скла- ⅛ лося суспільство з пов’язаних між собою різноманітними еконо- ζ мінними, сімейними, громадськими, культовими тощо зв’язками ав- I тономних домогосподарств — великих родин, очолюваних ста- I? рійшинами — та форма суспільного життя, яку помилково ще й досі $ називають “родовим ладом” (на території України він відійшов у не- *• буття не пізніше IV тис. до н.е.). Цим самим закладено первинну осно- ⅛ ву громадянського суспільства — власне того, що має можливість f протидіяти публічній владі, яка рано чи пізно утворюється у вигляді < Державних інституцій. Подібних наслідків досягнуто за тисячу років ■ ДО того давньогрецьким та італійським суспільствами, а у відповідні ⁱ часи — й багатьма іншими спільностями давньої Європи північніше і Римського лімесу. Цим, як і античною спадщиною та християнськими цінностями, й закладено підвалини Європейської І Цивілізації.

Разом з тим, конкретно-історичні умови, за яких відбувався розвиток давньослов’янського суспільства протягом І тис., визна­чали певні форми реалізації державоутворюючого процесу, що за­вершився лише у IX ст. Він просувався від Роксоланії І — II ст. через Антсько-Полянське “королівство” Божа IV ст. та відповідну конфедерацію VI ст. до переддержавного об’єднання “Русь­ка земля” VII — VIII ст. і, нарешті, первинного ядра Давньо­руської держави з столицею у Києві. Її суспільна система спиралася на індивідуальні домогосподарства, автономні у економічному та громадському відношенні. їх голови, повноправні вільні власники-общинники, а при необхідності — воїни, були пов­ноцінними суб’єктами права і складали основу так би мовити грома­дянського суспільства у його ранньосередньовічно-європейському вигляді, подібно до того, як це було у Центральній Європі або Скандинавії, за межами колишніх римських володінь.

Проте, з іншого боку, як і за скіфських часів, середньодніпровсь- ке слов 'янство вже у VIII ст. підпало під могутній вплив східних сус­пільств: з одного боку — Хозарії та, через неї, мусульманського світу, а з іншого —автократичної Візантії. Певною (хоча й тимчасо­вою) противагою цьому став варязький фактор, подібно до того, як дещо пізніше, за часів Ольги та особливо Ярослава Мудрого, посту­пово зростала орієнтація у бік західноєвропейського світу: традиція, що після монгольської навали сприяла інтеграції Галицько- Волинської держави Данила Романовича та його спадкоємців до центральноєвропейської політичної системи.

З

Найважче зробити певні висновки щодо тенденції духовного поступу історичних предків давніх русів. Якщо погодитися в ці­лому із викладеною вище загальною концепцією етнічного та сус­пільно-економічного розвитку відповідних людностей, то будемо мати і деяке уявлення відносно стадійних етапів розвитку праслов’янського та давньослов’янського світогляду. Насамперед це стосується реконструкції уявлення історичних предків давніх русів про світ богів. Розуміючи, що духовна культура давніх народів не зводиться лише до релігійно-міфологічних уявлень, зупинимось го­ловним чином на реконструкції розвитку саме останніх.

Почнемо з джерел праслов’янської міфології. Як зазначалося, степові простори та півдеппі, суміжні з ними лісостепові райони Східної Європи спочатку були периферією індоєвропейського етно­генезу, але починаючи з неоліту значна частина відповідного насе­лення вже мешкала на степо-лісостеповому порубіжжі, де поширюються пам’ятки середньостогівсько-хвалинської культурної спільності, давньоямної культури тощо. На півдні та південному за­ході давньоіндоєвропейські скотарські племена сусідили з носіями давньоземлеробських енеолітичних культур “мальованої кераміки”, які у V — IV тис. до н.е: займали значні території від Середнього *. Подунав’я та Середнього Подніпров’я до Єгипту та Західного Індос- Г тану. В етномовному відношенні вони належали до різних спільнос- f тей (хаттсько-хурритсько-північнокавказької, прасемітської, пра- : картвельської, праеламодравідської тощо), але репрезентували _j єдиний господарсько-культурний тип та складали велику історико- $ культурну область з відносно спільною системою релігійно—міфоло- г' гічних уявлень.

Міфологія давніх землеробів кола культур “мальованої кера­міки "грунтувала ся на парадигмі священного шлюбу Богині Ma тері- > Землі з небесним Богом-Биком та її періодичного викрадення Драко- ІІ ном-Змієм підземного світу. Ця міфологема, відбиваючи річний Г природно-господарчий цикл, відома за символічними зображеннями ⅛ на кераміці, зокрема трипільській. Інша міфологема була тлом сві- j тоглядудавньоіндоєвропейських скотарів, в уявленні яких нормаль- ї не функціонування космосу забезпечується не священним шлюбом, ⅛ а битвою та перемогою войовничого Бога Громовержця над його І земно-водним антиподом —Драконом-Змієм. Розселення індоєвро- ⅛-. пейських скотарських племен в землеробських областях Південно- ⅛ Східної Європи, що супроводжувалося підкоренням та асиміляцією ' місцевої людності, приводило до синкретизації відповідних світо- ■л: глядних стереотипів та пантеонів, при тому, що “вищий світ”опано­вувався богами племен-переможців. Уявлення останніх ставали, як правило, своєрідним концептуальним каркасом формування нової "і системи поглядів.

Формування праслов’янської спільності, як про те йшлося рані­ше, розпочинається десь у другій половині III тис. до н.е. за умов і- індоєвропеїзації посттрипільського та іншого місцевого населення Лісостепової Правобережної України та більш західних областей. Тлом праслов’янської релігійно-міфологічної картини світу стає кла сичне індоєвропейське трища блеве моделювання світу богів, сус­пільства та космосу, при тому, що на кожному з рівнів боги розміщу- • ються за правилами бінарних опозицій та співвідносяться між собою * за законами асоціативної логіки первісної свідомості.

Праслов’янський пантеон пізньопервісної доби, часів тшине- цько-комарівської та, значною мірою, білогрудівської спільностей, як його вдалося реконструювати, мав такий вигляд. 'Вищий, наднебесний світ очолювали Сварог та 1 Стрибог. Вони асоціювалися з жрецьким прошарком та свя­щенними “царями-жерцями” й відповідали за юридично-магічні ' аспекти космічного буття. Сварог пов’язувався з спокійним, ясним, доброзичливим до людей станом неба, а Стрибог навпаки був пер- ' соніфікацією грізної, темної, буремної сили, що могла обернутись як на благо, так і на зло.

• На рівні середнього світу, що охоплював простір між небом та землею, діють вже їхні “сини”, що конкретизують і реалі- „• зують окремі “батьківські” функції. Насамперед це Дажбог, “Цар-

Сонце”, син ясного неба Сварога, та Перун, бог громовиці, син темно­го, захмареного неба—Стрибога. Один відповідає за мирну, упоряд­ковану, адміністративно-організовану працю, передусім — хлібо­робство та суспільний порядок, а інший — бог війни та перемоги.

На цьому самому рівні буття мав діяти Вогонь-Сварожич, на­йімовірніше, — патрон ремісників. Тут були й богині, серед яких маємо образ Лади, пов’язаний з відтворенням життєдайних сил природи та людини. Мали існувати також боги місяця, вітру, зірок та ін., не кажучи вже про численних німф-берегинь чи мавок-дріад.

Головними постатями нижнього, підземного світу уявляються такі хтонічні персонажі, як Род (своєрідна трансформа­ція великого небесного бога трипільської доби) та Велес-Змій, су­перник Перуна, дуже подібний до Дракона-Змія енеолітичних зем­леробів і, мабуть, ототожнений з ним. Ймовірно, до цієї самої катего­рії хтонічних богів мала належати і Мати Сира-Земля, можливо, Мокош володимирового пантеону. Вона, вірогідно, була дружиною чи (та — ?) сестрою когось з провідних небесних богів (мабуть — Сварога) та матір’ю Лади.

Цей пантеон, подібний до тих, які Ж.Дюмезіль реконструював для давніх індо- та ірано-арієв, германців чи італіків, відповідав реаліям праслов’янської спільності доби фінальної бронзи, коли реальністю вже став архаїчно-становий (“варновий”) суспільний поділ, але ранньополітична адміністративно-військова система влади та управління ще не набула чітких та спадкоємних інституці- онально-ієрархічних форм.

Новий період в історії праслов’ян починається з часів широкого застосування залізних знарядь праці та зброї, що сприяло не лише піднесенню продуктивних сил, а й посиленню військової напруже­ності. Лісостепові племена набувають вигляду складних, ієрархічно побудованих племен-вождеств (чіфдомів), у межах яких предс­тавники родоплемінної аристократії монополізують владу-влас- ність та редистрибутивні функції. Зміни в суспільно-політичному житті праслов’ян Лісостепової України першої половини — серединні тис. доне, обумовили і трансформацію пантеону в бікйого структурної ієрархізації.

Трищаблева модель сакрального світу починає набувати коніч­ного вигляду. Підвищення структурованості суспільно-політичного буття спричинило висування на передній план бога упорядкованого космосу, Сварога, за рахунок Стрибога, персоніфікації сил хаосу. Пі­діймається рейтинг богів середнього рівня буття, пов’язаних з про­відними соціальними та виробничими функціями: Дажбога, Перуна, Лади та Вогню-Сварожича. Цілком вірогідно, що на даному етапі образ Змія-Велеса вже був розщепленим на власне Змія-Дракона, пов’язаного з земно-водною стихією, та Велеса як бога скотарства та обміну, а також провідника душ померлих до потойбічного світу.

Повністю, особливо серед широких верств селян, зберігається авторитет таких хтонічних постатей, як Род (який, за Б.О.Рибаковим, виконував “осірістичні” функції) та Мати-Земля. Конічно-ієрархічне моделювання пантеону обумовлює і встановлен- ня між богами певних родинно-пірамідальних зв’язків: сакральний світ починає уявлятися як велика сім’я з певною субординацією. їй мали протистояти сили хаосу — похмурі, ворояЙ до людей істоти, такі як Чорнобог у західних слов’ян або Див у східних.

Тривале співіснування праслов’ян та скіфів в межах єдиної політичної системи сприяло процесам релігійно-культового синкретизму — зіставлення, ототожнення чи об’єднання за їх ха­рактерними ознаками богів цих двох народів. Найшановнішою у скі­фів була тріада: Табіті (“Гестія”) —Папай (“Зевс”) —Ani (“Гея”). Цапай, вищий небесний бог, уявляється аналогом Сварогу, a Ani — Матері-Землі. Табіті, богиня домашнього вогнища, не має певних аналогів серед відомих нам слов’янських богинь, але її функції наво­дять на думку щодо її некочівницького (або, принаймні, не тільки ко­чівницького) походження. Найімовірніше, за нею стоїть якась ' праслов’янська богиня, сестра небесного бога, з архаїчними спільно- індоєвропейськими рисами.

Серед групи молодших скіфських богів Аргімпаса '(“Афродита”) співвідноситься з Ладою, Гойтосир (“Аполлон”) з Дажбогом, а “Арес” та “Геракл”, чиїх скіфських імен Геродот не наводить, з, відповідно, Перуном та провідним міфологічним “куль­турним героєм” та (або) “героєм-першопредком”. Не має певних ана­логів в праслов’янському пантеоні лише Тагімасад (“Посейдон”, очевидно; H його образі покровителя конярства), який вшановувався тільки скіфами-кочовиками. Як скотарський бог він дещо нагадує Велеса, але останній асоціативно пов’язується з низинами та земно­водною стихією, тоді як в контексті індоіранської свідомості ко­нярський бог мав відношення до небесно-сонячної сфери. Тому Tari- масада і Велеса важко ототожнювати.

Крах скіфської політичної системи, пов’язані з цим соціокуль- турні та етнічні зрушення відбилися на структурі та “особовому складі” давньослов’янського пантеону. В різних групах слов’ян (ве­недів, склавенів, полян-антів) пантеони почали набувати власних специфічних рис, тому характеризувати їх в цілому вже недоцільно. Отже, зупинимось саме на культовому житті середньодніпровського слов’янства, на терені якого формується ранньодержавне об’єднан­ня давніх росів-русів. Утворюються окремі культи певних богів, ав­тономних і самодостатніх, що усвідомлюються їх адептами як “базо­ві”, “провідні”, “центральні”. Такі зміни, якщо враховувати історичні та етнографічні аналогії, мали бути пов’язані з генезисом блоку потайних, езотеричних знань, жрецьких корпорацій (типу кельтських друїдів) тощо.

Головні сакральні постаті починали зазнавати спіритуа­лістичного тлумачення, тоді як зв’язок з ними їх найвідданіших адептів міг здійснюватися за допомогою певних містико- медитативних прийомів та психотропних препаратів, галюцино- генних засобів тощо. Архаїчний генотеїзм, вшанування окремих богів як центральних, за умов перенесення на них функцій та якос­тей інших персонажей сакрального світу, поєднувався з впливами з боку синкретичних та монотеїстичних концепцій пізньоантичного світу, де з початку IV ст.н.е. провідна роль належала християнству. Все це сприяло посиленню культового вшанування окремих сак­ральних фігур, навколо яких повинні були утворюватися певні системи тео-космічних міфів. В цьому відношенні особливою попу­лярністю мали користуватися Перун, Велес та Род — боги, що й за праслов’янської доби відзначалися значною поліфункціональністю та полісемантичністю. Цілком вірогідно, що поширюватись могли і пантеїстичні уявлення.

Генотеїстичні та пантеїстичні тенденції в світогляді давніх слов’ян, що були стадійно закономірними та стимулювались впливами з боку більш розвинутих суспільств, об’єктивно готували грунт для сприйняття однієї з світових релігій. Давньослов’янські релігійно-міфологічні уявлення поступово підходили до утворення складної світоглядної системи вищого типу, готуючи тим самим грунт для сприйняття християнської системи світогляду. Духовне оновлення давніх русів протягом IX — X ст. стало так само необ­хідним, як і утворення та утвердження їх власної державності зі столицею у Києві.