Середньодніпровська “Руська земля” та утворення Давньоруської держави

1

і До виникнення Давньоруської держави на території Східної Європи слов’яни утворювали кілька великих переддержавних об’єднань — так звані "племінні княжіння”. Більшість з них була роз-

; ташована в лісовій зоні: древляни — по Тетереву та правих притоках Прип’яті; дреговичі — на північ від них, за Прип’яттю, західніше Дніпра; сіверяни — по Десні, Сейму, а також у верхів’ях Сули, Псла, Ворскли, Сіверського Дінця та Осколу; радимичі — північніше від них, по Сожу, в лісовому Дніпро-Деснянському межиріччі; кривичі —по Західній Двіні, на Верхньому Дніпрі та біля

■і витоків Волги; ільменські словени — навколо оаїльмень, по Ловаті та Волхову, в я т и ч і — у верхів’ях Оки та Дону.

На захід від них, в Прибалтиці, північніше Вісло-Бузької луки, у басейні Німану та пониззі Західної Двіни (Даугави) мешкали пле­мена балтської етномовної спільності — пруси, ятвяги, литва, жмудь, корсь-курші, летьгола-латгали та ін. До балтської групи на­лежав, певно²⁵⁹, і невеликий племінний масив голяді в районі витоків Дніпра, Волги та Клязьми. В цілому ж Волзько-Окське межиріччя, лісове Заволжя, області біля Білого, Ладозького та Онезького озер, у басейнах Північної Двіни, Вятки та Ками, так само як і в Північно- Східній Прибалтиці, зокрема навколо Фінської затоки, займало фінно-угорське населення, чудь, ямь, корела, весь, меря, мурома, мордва, пермь тощо.

Слов’янська колонізація лісових просторів Східної Європи, що розпочалась не пізніше III ст. до н.е. й відбилася в утворенні полісь­кого та верхньодніпровського варіантів зарубинецької культури, поступово поширювалась і протягом першої половини — середини І, тис.н.е., головним чином за рахунок асиміляції давньобалтського на­селення в межах сучасної Білорусі. На час виникнення Київської держави цей процес слов’янізації тубільних мешканців Верхньод­ніпровського басейну в цілому завершився, за винятком голяді, яка у вигляді балтського осередку на порубіжжі між слов’янами та фінно-уграми існує до XII ст.

На противагу лісовій зоні, області Лісостепового Подніпров’я, Поділля, Волині та Прикарпаття з прилеглими до нього південно- східними областями сучасної Польщі здавна, як про те йшлося, ста­новили компактний слов’янський масив. Одна його частина складала в середині І тис.н.е. полянсько-антський союз (від Середнього Подніпров’я до Середнього Подністров’я), а друга, західніша, —від­носилась до склавенів. З полянами-антами доаварських часів та їх безпосередніми нащадками доцільно, як про то вже йшлося, пов’язувати пам’ятки пеньківської культури, а з угрупованнями, що відносилися до склавенів — празько-корчакські старожитності, поширені на території України в Поліссі, Волині, Західному Поділлі, Галичині, Буковині та Закарпатті. Сіверяни добре співвідносяться з пам’ятками колочинської культури Чернігівщини та Сумщини.

З Літопису, крім полян та русів, древлян та сіверян, в межах су­часної України для другої половини І тис.н.е. знаємо також уличів, тиверців, бужан, волинян, дулібів та хорватів. Питання їхнього роз­міщення і на сьогодні ще не вирішене остаточно²⁶⁰. Однак обгрунто- ванішою, на мій погляд, і досі є думка М.Ю.Брайчевського²⁶¹. Визнаючи за пізніми, або київськими, полянами, як це робить вчений, трикутник між Ірпенем, Стулюю та Дніпром (з прилеглою смугою Лівобережжя між Десною та Трубежем) і локалізуючи влас­не русів (про це докладніше мова піде далі) на Правобережжі (Поросся й Тясминсько-Дніпровське межиріччя) та широких прос­торах Лівобережжя (в межах приблизно Полтавщини), для часів між аварською та хазарською навалами (середина VI — середина VIII ст.), можемо запропонувати таку локалізацію південних східнослов’янських об’єднань.

У л и ч і, як позначено на карті П.П.Толочка²⁶², займали землі на південь та південний захід від русів, у верхів’яхТясмину, Інгулу та Ін­гульця, або ширше —міжлівим притоком Південного Бугу, Синюхою та Дніпровським Надпоріжжям (з яким, до речі, перший етап історії уличів пов’язує Б.О.Рибаков²⁶³). Це цілком узгоджується з даними І Новгородського літопису, що спочатку уличі сиділи ”по Дніпру вниз”, а потім переселилися до межиріччя Південного Бугу та Дністра²⁶⁴. Цілком вірогідно, що центром уличських володінь у другій половині VI — VII ст. були саме пеньківські поселення Надпоріжжя (Ігрень- Підкова І, Волоське, Діброва, Хортиця, Скельки та ін.).

Однак, як зазначає О.М.Приходнюк, починаючи з кінця VII ст. археологічні джерела в Надпоріжжі фіксують неслов’янський етно­культурний тип²⁶⁵, пов’язаний зі степовим світом тюркомовних на­родів. Певно, під тиском булгар хана Acnapyxa, під час їхнього пере­селення із Східного Приазов’я до Нижнього Дунаю, більшість уличів й залишила Надпоріжжя.

.і На захід від уличів, у лісостеповій частині басейну Південного -Бугу, за М.Ю.Брайчевським²⁶⁶, сиділи б у ж а н и, яких, зважуючи ’на дані Баварського аноніма X ст., не можна, як це нерідко роблять, ототожнювати з волинянами. Якщо ж відмовитись від цієї поширеної помилки, то стає зрозумілим, що слово ’’послеже’в Літопису має не часове, а просторове значення, тобто, що волиняни жили за бужа- ^, нами, далі від них. Оскільки перелік йде зі сходу на захід (сіве­ряни — бужани — волиняни), то і місцеположення бужан визначається десь на схід від волинян, тобто в басейні не Західного, а Південного Бугу. Якщо співвідносити з бужанами, за умов такої їх, локалізації, певні археологічні реалії третьої чверті І тис.н.е., а саме — пеньківські, за О.М.Приходнюком, поселення Вінниччини, що головним чином датуються в межах середини VI — середини VIII ст.²⁶⁷, то можна припустити, що саме це населення й було безпо- середніми нащадками ’’ядра” полянського об’єднання першої половини І тис.

Стосовно локалізації тиверців, хорватів, дулібів та волинян особливих розбіжностей між дослідниками не спостерігається. T и- в е р ц я м відводять Дністро-Прутське межиріччя в межах Мол­дови², хоча наявність значної кількості пеньківських старожитнос­тей на території Румунського (Східного) Прикарпаття, по Серету та Бирладу²⁶⁹, наводить на думку, що тиверці займали й ці райони. Тоді за хорватами (’’білими хорватами” ’’Повісті... ”, ’’Великою Хор­ватією” Константина Багрянородного) залишається Північнокар- патський регіон з Правобережжям Верхнього Дністра та, очевидно, Закарпаттям: дуліби (принаймні, в межах України) розміщуються на Галичині північніше Дністра, а волиняни —на Волині, насам­перед, по Західному Бугу. На схід від останніх — древляни, а на північ — починалися володіння балтів — ятвягів.

Якщо викладені міркування слушні, то тоді безпосередніми на­щадками антів V — VIct. у широкому розумінні, як великої конфе­дерації, є не тільки київські поляни та дніпровські роси, а й уличі, бужани та тиверці. Принаймні бужани та київські поляни були без­посередніми нащадками полян-палів-спалів пізньоантичної доби, хоча перші пізніше відомі вже як мешканці Побужжя. Цілком віро- ' гідно, що не тільки росомони-руси, а й уличі та тиверці вже у другій чверті І тис. були окремими етно-політичними об’єднаннями, що в середині цього самого тисячоліття входили до складу антської кон­федерації, де провідна роль належала полянам.

З іншого боку, хорватів, дулібів, волинян та древлян, репрезен­тованих пам’ятками празько-корчакської археологічної культури, можна вважати нащадками склавенів, хоча навряд чи склавенська конфедерація як певна політична система коли-небудь охоплювала всю ту людність, що залишила по собі пам’ятки празько-корчаксько- го типу.

До антського (очолюваного полянами) союзу могли входити і близько споріднені з давньослов’янською людністю Середнього Подніпров’я сіверяни, які залишили полонинські пам’ятки. Це за­свідчується наявністю ’’северів” у VII ст. в складі нижньодунайсько- го союзу ’’семи племен”²⁷⁰ — нащадків місцевих антів. Згадки у ві- зантійських джерелах тих часів відносно ”драгувітів”-дреговичів та ’’смолян” ¹ (ймовірно, представників східнокривичського об’єднан­ня на протилежність західним кривичам — полочанам) дозволяють припускати, разом з Б.О.Рибаковим, що до складу антів вливалися й певні контингенти лісових об’єднань Подесення та Подніпров’я.

2

Розпад під ударами авар та спустошення власне полянських південних областей Українського Лісостепу обумовили, як про те вже йшлося, перехід домінуючої ролі в Середньому Подніпров ’ї до росів-русів. Це засвідчує не тільки згаданий текст Псевдо-Захарія. Військово-політичну активність росів Vl — VII ст. відзначають і інші, хоча й пізніші, східні автори. Так, ат-Табарі (X ст.) пише, що роси брали участь у воєнних діях на Кавказі 643 р., а ас-Са’аліба (початок XI ст.) згадує росів поруч з тюрками та хозарами, коли розповідає про спорудження перським шахом Хосровом І (531 — 579 рр.) стін біля Дербента з метою захисту Закавказзя та Ірану від нападів з півночі²⁷². Про діяльність росів задовго до виникнення Київської держави є відомості й у візан­тійських джерелах, про які, незважаючи на прихильність до нор­манізму, згадував ще Л.Нідерле²⁷. У них йдеться про участь росів, разом з іншими військами, в облозі Константинополя 626 р. та, як пише Феофан, про спільні дії візантійської флотилії та чов­нів росів проти болгар в 773 р.

В цьому немає нічого дивного, тому що не пізніше кінця VIII — початку IX ст. роси нападали вже на візантійські міста Південного узбережжя Криму (похід князя Бравліна на Сурож-Судак) та Причорноморської Анатолії.

У третій чверті І тис. політичне об’єднання під назвою ”Рос”- ”Русь” вже існувало. Його назва, яка, найімовірніше, у др.пол.УІ — cep.VIII ст. була назвою військової конфедерації — спадкоємниці антів у Середньому Подніпров’ї, поступово замінює старий етнонім ’’поляни”, який ще довго зберігається в народній пам’яті.

Витоки росів-русів,як про те докладно йщлося, найдоціль­ніше пов’язувати з лінією середньодніпровських слов’ян зарубине- цької культури та сарматів-роксоланів і їх слов’янізованих нащад­ків IV ст. — росомонів. Вже М.С.Грушевський наголошував на тому, що за уявленнями давньоруських літописців власне ’’Руською зем­лею” у вузькому розумінні цього слова був ’’трикутник між Дніпром, Ірпенем і Россю — се центр історичного життя нашого народу і вихідна країна його імені — се Русь властива. Київщина під іменем Руси, Руської землі, протиставляється ще у XI — XII ст. не тільки північним та східним землям (Новгороду, Полоцьку, Смоленську, Суздалю, Вятичам), а й українським, навіть найблизшій... Дерев- лянській”, не кажучи вже про Волинь та Галичину²⁷⁵.

У повоєнні роки аналогічних висновків дійшов і О.М.Насонов, який, за даними літописів, відніс до початкової ’’Руської землі” й значні простори Лісостепового Лівобережжя²⁷, над східними рай­онами яких за часів Хазарського каганату панували носії салтівської (алано-булгаро-хазарської) культури. Таку первинну територію ’’Руської землі” Б.О.Рибаков пов’язав з певною археологічною реальністю — ареалом розповсюдження так званих ’’старожитнос- тей русів” — ювелірних виробів певного стилю із специфічними пальчастими фібулами²⁷⁷. Пізніше М.Ю.Брайчевським було обгрун­товано, що археологічним еквівалентом цієї ’’початкової Русі” (яку на відміну від Русі Київської можна було б назвати Руссю Серед- ньодніпровською)є пам’ятки виділеної ним пастирсько- волинцевської культури VII — першої пол. VIII ст., що пов’язані з територією поширення певних скарбів (Малоржавецького, Мартенівського, Перещепинського та ін.). Вони засвідчують більш високий рівень соціально-економічного розвитку, ніж той, що існу­вав у їх сусідів-слов’ян²⁷⁸.

На жаль, археологи використовують неоднаковий терміноло­гічний інструментарій і тому одні й ті ж самі пам’ятки фігурують як належні різним культурам. Так, пастирсько-волинцевська культура М.Ю.Брайчевського, яку він, на мій погляд, цілком слушно охарак­теризував як ’’найдавнішу руську”, в просторі й часі ’’перехре­щується” з пеньківською культурою В.В.Сєдова та О.М.Приходнюка. Однак ці археологічні розбіжності, що випливають з вибору різних критеріїв класифікації матеріалів, не повинні затулити картину власне етноісторичного розвитку, найістотнішим моментом якого в третій чверті І тис. була консолідація середньодніпровського слов’янства приблизно в тих межах, що окреслюються як ’’руські” М.С.Грушевським, О.М.Насоновим, Б.О.Рибаковим та М.Ю.Брай- чевським.

Так само і П.М.Третьяков у своїх пошуках витоків “давньоруської Народності”, підкреслюючи, що ’’Руська земля” утворилася навколо ’ ’триграддя’ ’—Києва, Чернігова та Переяслава, розглядав населення Середнього Подніпров’я третьої чверті І тис.н.е. як господарів ”ста- рожитностей русів”, що мали порівняно з іншими слов’янами Східної Європи досить високий рівень ремісничого виробництва. На його думку, ця людність складала єдиний масив мешканців найдавнішої Руської землі, ’’безпосередніх предків середньодніпровського насе­лення часів Київської Русі”, що залишили численні поселення як на правому боці, так і на Лівобережжі Дніпра²⁷⁹.

У наш час, зокрема на підставі останніх археологічних досліджень Середньодніпровського Правобережжя Є.В.Максимова та В.О.Петра- шенко, можна з впевненістю говорити про інтенсивні процеси етно­культурної (що відбивала суспільно-політичну) інтеграції середньод­ніпровського населення VΠ — VΠI ст., відомого за пам’ятками пастирського, волинцевського, ходосівського та сахнівського типів. Від­повідно, період VHI—Хет. є фінальним етапом у формуванні давнь­оруської культури та власне “давньоруськоїнародності’*⁸⁰.

В цьому контексті продуктивним є погляд І.П.Шаскольського на ’’Руську землю” VI — VIII ст. як на певний етап суспільно- політичного розвитку середаьодніпровських слов’ян, що змінив ста­дію ’’племінного княжіння”²⁸¹. Остання була пройдена тут ще у дру­гій чверті І тис.н.е. і її кінець можна пов’язувати із загибеллю Божа та його синів. Тому, враховуючи наведені свідчення військово- політичної активності Середньодніпровської Русі та рівня її соціаль­но-економічного розвитку й суспільного розшарування²⁸², доцільно розглядати останню як протидержавну конфедерацію, більш розвинену ніж полянсько-антська першої половини — середини VI ст., традиції якої вона успадкувала.

Стадійно і типологічно Середньодніпровська Русь співпадає із синхронними їй слов’янськими політичними об’єднаннями перед- державного типу, такими як ’’держава Само” на Середньому та ’’Союз семи племен” на Нижньому Дунаї. В усіх трьох випадках не­безпека з боку тюркських кочових народів сприяла (а рівень розвитку на середину І тис. це дозволяв) прискоренню соціально- політичної консолідації та етно-культурної інтеграції населення від­повідних областей, яке усвідомлювало спільність своїх інтересів та утворювало відповідні військово-адміністративні структури²⁸³.

З кордонами Середньодніпровської Русі збігається розташу­вання цілої низки укріплених протоміських центрів — городищ- ’’градів”, виникнення яких пов’язується з процесом утворення дер­жавності²⁸⁴. Центром етно-політичної групи, що зберегла назву полян, був Київ — північно-західний форпост ’’Руської землі", що замикав Верхньодніпровський басейн. Відповідну роль в Подесенні відігравав центр західних сіверян (Б.О.Рибаков вважає його також полянським) — Чернігів. Південні, особливо небезпечні, кордони захищало добре укріплене Пастирське городище, значний ремісничий та торговельний центр тих часів на р.Сухий Ташлик у верхів’ях Інгулу. Він міг належати або власне росам-русам, або,

якщо погодитися з локалізацією уличів південніше Потясминня, між Синюхою та Дніпром, останнім, особливо після того, як вони ⁷ покидають Надпоріжжя під тиском булгар приблизно в третій чверті VII ст. Саме ж Пастирське городище існує до середини VIII ст., коли гине від військового нападу^{2 [3] [4] [5]. На східній околиці Сіверської землі, на березі Псла, існувало велике Битицьке городище.}

Головні центри росів-русів тих часів розташовувалися біля Дніпра, по Росі й Тясмину, на Лівобережжі між Трубежем та Ворск­лою. Саме на цих найродючіших черноземах розміщувались числен­ні відкриті поселення з ремісничими майстернями. Тут концентру­ються і скарби з коштовностями русів, залишені в середині VIII ст. Поросся на північному сході захищалося Зарубинецьким городищем, зведеним на стрімкому березі Дніпра над переправою (біля якої починав формуватись Переяслав) на Лівобережжя; нижче по Дніпру — городище біля аБудище під Черкасами, а з заходу Поросся прикривалося городищем біля с.Момоти поблизу Богусла- ва²⁸.Ці городища, невеликі за розмірами (можливо, лише за винят- ; ком Зарубинецького), не виконували ніяких протоміських функцій. Найімовірніше, вони відігравали роль фортець-сховищ, які, разом з тим, утворювали внутрішнє коло оборони ’’Руської землі” на ⁱ протилежність городищам-протомістам зовнішнього кола, таким як Київ, Чернігів, Пастирське та Битицьке.

Процеси, подібні до тих, що відбувалися в Середньому Подніп­ров’ї, але часто трохи пізніше і дещо повільніше, проходили й на інших слов’янських землях Східної Європи, VI —VIII ст. виникають на Волині городище Зимне, можливий центр дулібів або волинян, який загинув під час одного з аварських походів, Хотомель —неда­леко від злиття Горині та Прип’яті, Колочин на Гомельщині, Тушем- ля поблизу Смоленська, Псков та Ізборськ. Аналогічні процеси мали місце й в областях розселення західних груп слов’ян, де виникають _s такі укріплені городища, як Микульчице в Моравії, Шелеги на Ce- редній Віслі, Торнов біля витоків Шпреє на сході Німеччини²⁸⁷.

У межах України окремий, поруч з середньодніпровським, ∙⅛, центр слов ’янського державоутворення складається, очевидно, десь ⁱ на території Волині-Прикарпаття, в землях дулібів-волинян. Йому, спираючись на повідомлення Аль-Масуді стосовно об’єднання ’’валінана” (волиняни) на чолі з власним ’’царем”, надавав великого значення В.О.Ключевський²⁸⁸. Можливо, посилення волинян та встановлення їх гегемонії у західних областях України припадає на часи після аварського розгрому дулібів, тобто десь на другу половину VII — VIII ст.

Приазовсько-Каспійських степів до середини V ст. визнавали гун- нську гегемонію. Після розпаду держави Аттіли вони утворили власне протодержавне об’єднання в прикаспійській частині Північ­ного Передкавказзя, звідки здійснювали напади на Закавказзя та Сасанідський Іран. В третій чверті VI ст. хозари та булгари Приазов’я визнають над собою владу Тюркського каганату, але під час міжусобиць 632 р. булгари на чолі з ханом Курбатом утворю­ють власну державу, відому під назвою Великої Булгарії. Після смерті свого засновника вона розпадається на дві частини, чим і скористалися хозари. В 50-ті роки вони підкорюють одну з них, поширюючи владу на все Передкавказзя, від Каспійського до Азовського і Чорного морів. Друга частина булгар, очолювана ханом Аспарухом, відкочовує до Північнопричорноморських степів і, очевидно, певний час контролює Дніпровські пороги. 679 р. війська Acnapyxa з’являються в Нижньому Подунав’ї і, розбивши візан­тійську армію та підкоривши місцевих слов’ян, утворюють 681 р. нову державу — Перше Болгарське царство, що проіснувало до 1019 р. Привертає увагу той факт, що рух орди Acnapyxa не був спрямо­ваний до Середнього Подніпров’я, хіба що, можливо, вони витіснили уличів з Надпоріжжя. Це певною мірою можна розглядати як побіч­не свідчення сили й могутності ’’Руської землі” того часу. Ймовірно, що булгари Acnapyxa склали з русами якусь угоду, бо, не забез­печивши собі тил, ці кочовики навряд чи розпочали б широкий на­ступ на східнобалканські володіння Візантії у 679 — 681 рр.

Хозари, підкоривши після приазовських булгар і передкав- казьких а л а н і в предків сучасних осетинів, поширюють свою владу на Східний Крим та, наприкінці VII ст., знову розпочинають грабіжницькі напади на Закавказзя, яке кількома десятиріччями раніше увійшло до складу арабського халіфату Омейядів. Спочатку ці походи приносили велику здобич, але незабаром мусульмани перейшли до контрнаступу, спустошивши алано-булгарські землі та хозарські міста Баланджар та Самандар. Населення Північного Кав­казу змушене було втікати на північ, до Сіверського Дінця, а сам каган, якого вщент розбив арабський полководець Мерван і загнав у Заволзькі степи, 737 р. змушений був капітулювати і навіть прийняти іслам, від якого незабаром відмовився.

Після відходу арабів хозари відновлюють власну державу, але вже на Нижній Волзі, у дельті якої виникає їхня нова столиця — Ітіль. Тепер вони намагаються підтримувати з світом ісламу мирні торговельні стосунки. Однак, як засвідчують східні джерела, нічого свого, за винятком риб’ячого клею, на зовнішній ринок вони запропо­нувати не могли. Звідси, маючи значні військові сили та звичку жити за чужий рахунок, їх потяг до підкорення та данницької експлуата­ції сусідів, тим більше, що племена лісостепової та, особливо, лісової смуги мали саме те, що цікавило купців з півдня — хутра, мед Та віск, дьоготь тощо. Значні доходи приносила і торгівля невільниками, на яких був великий попит в країнах мусульманського світу.

: Незабаром влада кагана була встановлена (або відновлена) в

,, Середньому Поволжі над буртасами. Очевидно, її визнали алани J та булгари, які, тікаючи від військ Халіфату, у 20 — 30-х роках ⅝ зайняли Подоння і Донеччину й силоміць утвердилися на східних околицях слов’янської (Сіверської) землі, частково підкоривши. місцеве населення. Внаслідок цих процесів тут, як і у Північному Ж Приазов’ї та східних і південних районах Криму, утворюється У. алано-булгаро-хозарська за походженням салтівська культура, ■s провідні ранньоміські центри якої з середини VIII ст. відомі на ^, Харківщині. Найзначнішим серед них було Верхньосалтівське ⅛ городище, укріплене кам’яними мурами та вежами. Археологічні ⅛ матеріали засвідчують, що в районі с.Верхній Салтів у VIII — X ст. існувало велике (площею близько 120 га) середньовічне ⅛ місто — значний Ремісничий, торговельний та адміністративно- K політичний центр °. Певно, це була столиця окремої, хоча, можливо, і залежної від Хозарії, держави, населення якої Склада- S. лося, як добре видно за матеріалами могильників, з іраномовного K аланського, тюркомовного бунтарського та хозарського і слов’янського контингентів.

⅛ Такі військово-політичні зміни не могли не призвести до зітк- ⅛ нення Середньодніпровської Русі з хозаро-алано-булгарським ж ранньодержавним утворенням, що прагнуло до панування на пів- I₁, дні Східної Європи. Для слов’ян цей конфлікт мав тяжкі наслідки. ⅜ В середині VIII ст. гине Пастирське городище. В цей самий час за-

* копуються найбагатші скарби Середнього Подніпров’я — Малор- ’•< жавецький, Мартенівський, Перещепинський та ін. Все це, безпе- ⅛ речно, свідчить про навалу хозар на південні райони "Руської ⅛ землі’²⁹¹, разом, ймовірно, із залежними від них алано-булгарами ⅜ Донеччини. Лівобережжя опиняється під безпосереднім XO-

згрським гнобленням, яке перешкоджало розвитку місцевого сі- ∣_i верського населення та вятичів області верхів’їв Оки та Дону.

’ Археологічно це відбилося в переході від досить розвиненої

• волинцевської культури до старожитностей роменського типу з 5, характерними для них невеликими, розташованими у важкопос- ( тупних місцевостях, городищами з низьким життєвим рівнем.

Київські поляни увійшли з хозарами (певно, не нижньоволзькими, а сіверсько-донецькими алано-булгарами сал- тівської культури) у безпосередній контакт: ”1 знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: ’’Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: ’’Ось, знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: ’’Звідки?” І вони сказали їм: ”В лісі на горах, над рікою Дніпровською”. А ті запитали: ”Що вони дали?” І вони показали меч, і мовили старці хозарські: ’’Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а се оружжя обоюдогостре, себто мечі. Ci будуть брати данину і з нас, і з інших земель”. І все це збулося...” ²⁹³.

Наведений текст, безумовно, відбиває давній народний києво- полянський переказ з характерними фольклорними рисами. Однак, напевно, за ним стоять дійсні події середини VIII ст., коли хозари спустошивши землі росів-русів та сіверян, примусили Київських полян визнати свою верховну владу над ними Останнім, очевидно, вдалося запобігти безпосередньому військовому розгрому, що підір­вав сили слов’янства Лівобережжя, Потясминня та Поросся. Саме цим П.М.Третьяков²⁸⁴ переконливо пояснює відсутність на Київщині скарбів з ювелірними виробами типу ’’старожитностей русів”. Насе­лення цього району не ховало своїх коштовностей у землю й не тіка­ло від рідних осель.

Можна припустити, що після спустошення головних життєвих центрів росів-русів по Ворсклі, Тясмину та Росі князь київських полян, розуміючи неможливість відбити ворогів власними силами, уклав з хозарами якийсь договір, що охороняв від їхнього нападу, але примушував виплачувати данину та визнавати зверхність кага­на. На кілька десятиріч поляни-роси Правобережжя позбулися не­залежності, проте, очевидно, саме з цього часу Київ стає центром консолідації всіх сил середньодніпровських слов’ян, що раніше входили до складу конфедерації ’’Руська земля”.

Під захист Києва та його князів починає приходити населен­ня спустошених південних та придушених східних околиць — селяни, ремісники та представники дружинного прошарку. Вони шукають допомоги та заступництва місцевої аристократії, очолю­ваної князем, що зміцнює позиції останнього, підвищує госпо­дарчий, військовий та культурний потенціал його володінь. Київ та його володар поступово стають персоніфікаціями колишньої єдності Середньодніпровської Русі, а київські поляни та роси- руси, що знайшли притулок на їх землі й протягом двох-трьох поколінь остаточно злилися. Вони стають носіями нової ’’києво- руської” самосвідомості. Постійна військова загроза з боку сильно­го сусіда-сюзерена або, точніше, окремих кочових орд, які, визнаючи хозарську владу, діяли й на власний розсуд, сприяла усвідомленню місцевими слов’янами спільності їхніх життєвих ін­тересів. Це полегшувало утвердження авторитету центральної влади, мобілізації сил та накопичення коштів київським князем і його боярсько-дружинним оточенням.

Разом з тим, за останню третину VIII ст. на півдні Східної Європи під егідою Каганату встановлюється відносний спокій. На кілька десятиріч хозарська гегемонія стає беззаперечною і підкорені народи визнають свою підвладність. Така військово-політична стабілізація певною мірою сприяла поступу продуктивних сил та розвитку широких міжрегіональних торговельних зв’язків, безпосередньо пов ’язаних з діяльністю іудейських та мусульманських купців.

Необхідно сказати кілька слів відносно Хозарської дер­жави часів її найвищого піднесення, що збігається з добою підвлад­ності каганам певної частини слов’янського світу. Центром Хозарії з ■ середини VIII ст. було Нижнє Поволжя. В дельті Волги знаходилася « столиця — Ітіль, велике місто з палацами, мечетями, церквами та W синагогами, з баштанами, садами й полями навколо нього. Це місто « фактично замикало на собі всю східноєвропейську торгівлю з ® країнами Сходу. Каспійським морем товари поступали до Закавказ­зі зя та Ірану, звідки потрапляли до Багдаду і далі на південь, а кара- ft ванним шляхом прямували до Хорезму, Согду й Тохарістану, < з’являючись на ринках провідних середньоазійських міст по трасах. Великого шовкового шляху — Бухари, Самарканда або Ходжента.

На той час, коли Візантія переживала тривалий економічний занепад та політичні смути ’’доби іконоборства” (20-ті роки VIII — ’ 40-ві роки IX ст.), саме мусульманський світ виступав головним споживачем товарів, що добувалися й вироблялися народами Схід­ної Європи. Розвиток торгівлі сприяв переселенню до Ітіля значної, кількості євреїв-караїмів, які, маючи великий вплив на двір кагана (що прийняв їх віру), фактично і взяли до своїх рук цю галузь еконо­мічного життя країни. Самі ж хозари ще тривалий час повністю не І залишали традиції напівкочового скотарства і за теплої пори року

■ випасали великі гурти худоби в степах між Волгою, Каспієм, Тере­ком та Кубанню, Азовським морем і Доном. Вони також володіли своїми старими прикаспійськими містами (Баланджаром і Саманда- ром), Таманським півостровом з містом Самкерцем (у майбутньо-

« му —Тьмутараканню руських князів) і Східним Кримом, контролю- ; ючи, таким чином, судноплавство на Керченській протоці.

Крім цього ядра Каганату, до політичної системи Хозарії входили й інші, залежні від володарів Ітіля, автономні соціальні організми. У центральній і західній частинах Північного Кавказу л значною силою були алани (яси) та черкеси-адигейці (касоги), а в \ Приазов’ї — булгарське населення. На Сіверському Дінці, як про те йшлося, з середини VIII ст. виникає сильне алано-булгарське

■ об’єднання, яке, певно, визнаючи владу Хозарії, панувало над слов’янами Подесення і Дніпровського Лівобережжя — сіверя- нами та, вірогідно, радимичами й вятичами, як випливає з

літописного тексту. Під владою хозар опинились і народи Повол- ; жя — буртаси Саратовського Правобережжя, волзькі або камські булгари в межах сучасного Татарстану та Самарського Лівобе­режжя і частина тюрків-булгар, яка, рятуючись від арабських військ Марвана, відкочувала на північ майже до межі лісової смуги і, зберігаючи залежність від Хозарії, підкорила місцеве ⅛' фінно-уторське населення. Можливо, що зверхність хозарських І каганів якийсь час (десь до 20-х рр. IX ст., коли починається рух і на захід мадярів) визнавали і народи південних областей. Приуралля.

_ilj Всі ці об’єднання в останній третині VIII ст. залежали від хо- ⅞ зарських володарів, сплачуючи їм данину, але були втягнуті, через посередництво тієї ж Хозарії, до системи світової торгівлі, головною _; трасою якої на той час був трансазійський Великий шовковий шлях.

Одна З ЙОГО ГІЛОК, виходячи з провідних центрів могутньої се- редньоазійської держави Саманідів та їх попередників, з Самаркан­да і Бухари через Хорезм та Ітіль вела на Донеччину, Київ і далі до країн Центральної Європи. Середнє Подніпров’я, таким чином, ста­вало однією з ланок в торгівлі між Сходом і Заходом, що, безумовно, сприяло прискоренню темпів розвитку місцевого слов’янства та підвищенню міжнародної ролі київських князів.

Через Хозарію до Русі (яку власне з цього часу маємо всі підс­тави називати Київською Руссю) починають надходити престижні товари — коштовні тканини та посуд, ювелірні вироби, можливо прянощі, ароматичні препарати тощо. Східні купці розра­ховуються й срібною монетою, що сприяє розвитку товарно- ринкових відносин та поширенню грошового обігу. Іноземних гостей, як і хозар, яким сплачувалась данина, цікавили головним чином товари, що надходили з лісової зони, де рівень економічного розвитку та соціально-політичної інтеграції був помітно нижчим, ніж в Лісостеповому Подніпров’ї.

З одного боку, це підштовхувало торговельну активність, а з другого, за доби раннього середньовіччя більш ’’дієвим” засобом кон­центрації матеріальних цінностей були підкорення та данницька експлуатація переможених сусідів, київські володарі, які завдяки хозарам були залучені до системи східної торгівлі, спрямовують сили на ствердження свого панування над сусідніми ’’племінними княжіннями” лісової зони басейну Дніпра та Прип’яті з притоками, в той час як Подесення, ймовірно, знаходилося під беспосередньою владою ’’хозар” (точніше алано-булгар) салтівської культури.

Київська знать зосереджує зусилля на налагодженні данницької системи експлуатації лісового слов’янства, організуючи з цією метою полюддя, що в середині X ст. яскраво змальована Кон­стантином Багрянородним²⁹⁵. За його даними, в листопаді князі росів виходять із своїми дружинами з Києва збирати данину у залежних від них ’’славіній” вервіанів-древлян, другувітів-дреговичів, кривичів, северієв-сіверян та інших слов’ян, що були данниками росів. Цілком вірогідно, як припускає Б.О.Рибаков, що ці об’єднання (за винятком сіверян) входили до складу Київської держави. Прина­ймні з VIII ст. Київ виступає одночасно і як політико-адмініст- ративний центр, і як місце концентрації, трансформації (за рахунок зовнішньої торгівлі та розвитку власного ремесла) і споживання сус­пільного додаткового продукту в масштабах всієї Русі. Остаточно ця система складається до середини IX ст., але у загальних рисах вона, вірогідно, існувала і в останній третині VIII ст., коли, за свідченням археологічних джерел²⁹⁶, до Середнього Подніпров’я, особливо до району Києва, починають масово надходити срібні дирхеми, а в побуті знаті зростає питома вага престижних імпортних речей. Через Київ ці товари потрапляють до рук князів васальних ’’славі­ній”, що стимулює розвиток експлуататорських відносин та політичних структур лісової зони.

f Всім цим і пояснюється той факт, що східні джерела нібито пос-, тійно суперечать собі у питанні співвідношення ’’слов’ян” та ’’русів”, ' то наближаючи, то протиставляючи ці поняття²⁹⁷. Лрабомовні ман-. дрівники знають росів-русів як згуртовану військово-політичну силу, що панує над навколишніми слов’янськими об’єднаннями, бере з них данину та займається торгівлею і військовими справами. Ці ві- ⅛ домості походять від авторів IX ст., але сама система домінування росів-русів з центром у Києві серед придніпровських слов’ян, без­умовно, давніша й існувала, якщо погодитись з наведеними вище '. міркуваннями, принаймні з другої половини VIII ст.

4

І Соціально-економічне піднесення Русі, перетворення її на •* складний ранньокласовий соціальний організм з центром у Києві, вело до нового конфлікту з Хозарією. Слов’янська держава пряму- : вала до політичної незалежності, звільнення від данини та самостій- ; ного виходу на світові ринки. Натомість Каганат намагався цьому

3 перешкоджати.

Зовнішні обставини сприяли зміцненню й утвердженню Русі. На V початку IX ст. на східних і північних кордонах Хозарії посилюється ' тиск кочовиків-мадяр, на яких, у свою чергу, насувались орди пече- J нігів, а в самій Хозарії виникають смути, викликані незадоволенням

4 політикою кагана Обадії, який офіційно прийняв іудаїзм²⁹⁸. Після сутичок з волзькими булгарами, мадяри-угри переходять на правий

⅛ берег Волги. У 20-ті роки IX ст. вони займають Степове Подоння і

I виходять до Азовського моря. Від Хозарії, яка за допомогою візан- тійських фахівців терміново будує на р.Дон місто-фортецю Саркел

^? (пізніше давньоруська Біла Вежа), було відсічено сіверсько-до- нецьких алано-булгар салтівської культури, ранньодержавне. об’єднання яких, починаючи з цього часу, занепадає.

Внаслідок цих подій десь з 30-х років IX ст. Русь вже не мала з Хозарією навіть спільних кордонів, а соціальний організм з г столицею на Салтівському городищі змушений був спрямувати всі ® свої сили на боротьбу з мадярами, втрачаючи вплив на слов’ян Дніп- ® ровського Лівобережжя та Подесення. В цьому контексті досить ві-

II рогідним є припущення Г.І.Магнера щодо лояльності й навіть Ц союзницьких відносин між Руссю та мадярами²⁹⁹ у середині IX ст. Ц проти спільних ворогів — салтівських алано-булгар та їх сюзерена в Хозарії, яка все ще зберігала значну силу та вплив на події у Східній K Європі й на Кавказі.

й Політичні акції Київської держави засвідчують, що не пізніше Ц 30-хроків, а, можливо, ще з початку IX ст., Русь набуває повного су- « веренітету і стає самостійною державою. На межі VIII —IX ст. русь- ⅜^, кі дружини вже регулярно виходять у Чорне море й спустошують № володіння дружньої з Хозарією (на грунті спільного протистояння K арабам) Візантії на південному узбережжі Криму (похід князя Брав- ліна, описаний у ’’Житії св.Стефана Сурозького”) та північній частині Малої Азії (про що свідчить ’’Житіє свТеоргія Амастридського”)³⁰⁰. Не виключено, що напади робилися і на саму Хозарію, тому будівництво Саркела, можливо, було викликане і зростанням небезпеки з боку Русі.

Однак наприкінці 30-х років між Руссю та Візантією на два десятиріччя встановлюються добросусідські взаємини (посольство русів до Константинополя, турботи імператора, щоб воно повернуло­ся додому, як це відомо з франкських ’’Бертинських аналів”). Остан­ні засвідчують, що до 839 р., коли посли ’’народу Рос” разом з візан­тійською делегацією прибули до двору сина Карла Великого — Людовика Благочестивого, володар Русі вже прийняв титул "кага­на", чим поставив себе на один рівень з монархами Хозарії та Ду­найської Болгарії. Каганом вшановують великого князя київського у X ст. мусульманські автори Ібн-Русте та Аль-Мукаддасі, а у XI ст. — митрополит Іларіон³⁰¹

Військово-політичні успіхи Русі забезпечили їй вільний вихід на Причорноморські та Прикаспійські ринки вже, мабуть, з 40-х років IX ст. В середині цього сторіччя Ібн-Хордадбех та інші мусуль­манські автори писали³⁰², що ”купці-руси” (ймовірно, князівські торговельні агенти, що збували данницькі надходження та продук­цію самої Русі) ’’вивозять боброві хутра, хутра чорної лисиці й мечі з найвіддаленіших [областей] країни слов’ян” до Джурджану (Прикаспійський Іран) і навіть ’’привозять свої товари на верблю­дах” до Багдада. Спираючись на археологічні джерела, можна твердити, що не менш широка торгівля на той час велась Руссю і з Причорноморськими центрами, особливо з візантійським Херсоном- Корсунем, колишнім Херсонесом. Цікаво, що саме в цьому місті Кирило, який незабаром створив слов’янську абетку, так вивчав руську мову: ’’Обрете же ту євангеліє и псалтірь руськыми письме­нами писано и человека обрете глаголюща тою беседою”. З наведе­ного уривку випливає, що в середині IX ст. в Криму не тільки тривалий час жили люди з Русі, але були і церковні книги на слов’янській мові, написані, можливо, глаголицею³.

Нестабільність в Хозарії в першій чверті IX ст. сприяла перемі­щенню торговельних шляхів. Руси здебільшого користувалися водними артеріями: Дніпром у Чорне море, до Болгарії й Конс­тантинополя, або вздовж узбережжя Криму до Азовського моря, а далі Доном і Волгою до Каспію. Східні ж купці, після того як Подоння зайняли кочовики-мадяри, використовували караванний шлях на Русь через Волзьку Булгарію—довгий, але відносно безпечний. До­рога з Булгара до Києва була добре відома мусульманським геогра­фам, що, між іншим, донесли цікаві відомості стосовно "трьох груп русів"та їх "острова’³⁰*, які дослідники локалізують по-різному. Всі одностайно погоджуються лише з тим, що центр першої з цих ’’груп” Куяба —це Київ, руське місто, яке набагато більше волзько­го Булгара та є найближчим до останнього порівняно з двома іншими. Із запропонованих варіантів локалізації найпереконливішою можна вважати версію Є.В. та С.В.Максимових. Місто ас-Славійю із східних джерел, на їх думку, слід співвідносити з Переяславом та розташо­ваним на протилежному боці Дніпра, через брід, βapy6θM, a Apcy — з фортецею та старовинним культовим центром Роднею на горі при впадінні Росі у Дніпро. Тоді ’’острів русів”, своєрідний військовий табір-застава, розташовується на південь від головних центрів Русі IX ст. — в сучасному межиріччі Дніпра й Тясмину. Воно за тих часів дійсно було островом, що за розмірами та ландшафтними особливос­тями цілком збігається з характеристикою, наведеною у джере­лах³⁰⁶.

З перелічених центрів у велике місто, крім Києва, розвинувся Переяслав. Джерела не згадують Чернігів, який, безперечно, існував у IX ст. Пояснити це можна тим, що шлях з Булгара до Києва, по якому рухались каравани східних купців, проходив по водорозділу, значно південніше цього міста³⁰⁷, тому іноземці могли взагалі майже нічого не знати про нього або не надавати йому істотного значення.

За твердженнями сучасників, резиденцією володаря русів, їхнього ’’царя” (маліка) або ’’кагана”, був Київ. Сюди надходила данина від інших слов’ян і звідси, минаючи ас-Славійю та Арту (куди не пускають чужинців, бо це найважливіший стратегічний пункт), руси йдуть торгувати до Руму (Візантії), Хозарії та країн му­сульманського Сходу. їхній цар має право на десяту частку від тор­говельних операцій (очевидно, тих, що відбувалися на підлеглій йому території) та виконує функції верховного судді, але влада його деякою мірою обмежена жерцями. Остання відомість дуже важлива й певною мірою пояснює події доби Аскольдового (Осколтового) правління, коли князь, Намагаючись звільнитися від опіки з боку служителів язичницького культу, прийняв хрещення та, врешті- решт, як про те писав ще В.М.Татищев³⁰⁸, пав жертвою змови опозиційної київської знаті з варязьким конунгом Олегом.

Чи знаємо ми щось про особи тих князів (царів або каганів), які протягом першої половини —середини IX ст. підняли Київську Русь від пригнобленого хозарами володіння до ’’каганату”? Крім Кия та його напівміфічних братів, на межі VIII —IX ст. нам відомий Брав л і н, ’’новгородська” належність якого неможлива хоча б тому, що це місто виникло на сторіччя пізніше³⁰⁹. Навряд чи він міг очолювати ’’Азовську Русь”, саме існування якої (принаймні до утворення Тму- тараканського князівства після розгрому Святославом Хозарії у 60 — х роках X ст.) маловірогідне. Князь, який, полонив все узбережжя Криму від Корсуня (Херсона-Херсонеса) до Корчева (Керчі) і після десятиденної облоги взяв Сурож (Судак), мав стояти на чолі значно­го війська. Тому, оскільки його слов’янське (руське) походження сумніву не викликає, логічно припустити, що саме він міг бути воло­дарем Київської Русі тих часів. Ймовірно, Бравлін був першим з київських князів, який після хозарської навали почав проводити активну самостійну політику. Не виключено, що саме за часів його правління Русь звільнилась від влади Каганату. До речі, він першим з давньоруських можновладців прийняв християнство, якщо вірити свідоцтву ’’Житія св.Стефана Сурозького”.

З ’’Повісті временних літ” нам відомі також Аскольд і Дір. Про них, як відзначав М.С.Грушевський, літописці щось чули, ’’але не вміли нічого розвідати, і те, що вони розповідають — що се були два брати, прийшли з Новгорода (якого, до речі, тоді ще не існувало. — Ю.П)... —все, мабуть, їх власні здогади”³¹.Дір (Дара) був відомий мусульманським мандрівникам 40-х років IX ст., зокрема — Аль- Масуді. Останній називає його найвидатнішим з слов’янських правителів, який володів багатьма містами і до столиці якого приїздило багато іноземних купців. Можливо, саме від Діра наприкінці 30-х років відбуло посольство до Константинополя, а піз­ніше до франків. Не виключено, що він і справді був братом А с к о л ь- д а, але правив раніше за нього. Як згодом писав польський хроніст Ян Длугош [X, с.48], ”по смерті Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини і небожі багато років панували серед русів, аж поки спадщина не перейшла до двох рідних братів Аскольда і Діра”. Тому не виключено, що в Києві справді з середини VI до кінця IX ст. влада належала одному роду, представниками якого могли бути і Бравлін, і Дір, і Аскольд. Версію, за якою останні двоє були нащадками Кия, М.С.Грушевськии ¹ вважав більш давньою (порів­няно з тією, що стверджує їхнє варязьке походження). Нащадками Кия, спираючись на ретельне зіставлення літописних версій, вважав цих князів і О.О.Шахматов³¹². Такої самої думки дотримуються й провідні сучасні історики³¹³.

Історичним подіям часів Аскольдового княжіння (похід або походи, —за М.Ю.Брайчевським, —росів на Константинополь у 60- х роках та експедиція в Табаристан (Південний Прикаспій), прийняття князем (’’каганом”) та його оточенням християнства за участю патріарха Фотія та імператора Михайла) активній військо­во-політичній діяльності Аскольда в лісовій зоні та інших районах Східної Європи) присвячені численні праці³¹⁴. З другої половини IX ст. ми вже маємо певне цілісне уявлення про історичний розвиток населення Давньої Русі, що грунтується на свідченнях іншомовних і вітчизняних писемних пам’яток та археологічних джерел. В цей час руси стають на чолі великої ранньосередньовічної держави — Київської Русі, населення південної та південно-західної частин якої й було безпосередніми предками українського народу.