Полянн-анти за часів гуннської гегемонії, боротьби з Візантією та аварської навали1

Історична роль гуннського вторгнення до Східноєвропейських степів традиційно визнається всіма дослідниками. Саме г у н н и, витіснивши за Дунай вестготів, дали той вирішальний поштовх, який призвів до загибелі Західно-Римської імперії.

Однак тривалий час гуннська доба в історії Європи висвітлюва­лась занадто тенденційно та однобічно. Вважалося, що ці кочовики суцільною лавою рухались на захід, знищуючи все на своєму шляху¹⁹⁴, а слов’яни, начебто, лише у VI ст. ’’оправилися від гуннеь- кого розгрому”¹⁹⁵. Крім того, в певних дилетантсько-письменниць­ких колах набула поширення абсолютно безпідставна версія щодо тотожності гуннів та... слов’ян¹⁹⁶. Необхідно зазначити, що провідні українські науковці, насамперед М.Ю.Брайчевський та В.П.Пет- ров¹⁹⁷, вже давно запропонували обгрунтовану схему антсько-готсь- ко-гуннських взаємин, згідно з якою анти та гунни вже з кінця IV ст. підтримували союзницькі стосунки. Але проблема руху сюнну- хунну-гуннів з Монгольських степів до Середнього Дунаю остаточно не розв’язана й на сьогодні. Спеціальний розгляд цього питання на широкому терені євразійської історії та археології¹⁹⁸ дозволяє за­пропонувати досить логічну схему перебігу подій.

Як вже зазначалося, наприкінці III ст. до н.е. в Східній Монголії виникає могутнє ранньодержавне об’єднання сюнну, які протягом на- ступногосторіччя стають господарями степівміжТянь-ШанемтаХін- ганом і ведуть запеклу боротьбу з Ханьським Китаєм, але згодом були розбиті імператорськими військами та усунями.

Загальне розуміння природи кочового скотарства Середньоа- зійсько-Казахстанського регіону, разом з відповідним аналізом ар­хеологічних та писемних джерел, переконує, що зазнавши поразки в Монголії, частина сюнну переселюється до Східного Казахстану і Киргизстану, займаючи Північнотянь-шанські передгір’я та степи на північно-східній периферії могутньої на ті часи Кангаюйської держави, ядро якої знаходилось в середній течії Сирдар’ї, та, очевидно, потрапляє у залежність від неї. Згодом центр їх володінь, вздовж північно-східних схилів Каратау, зміщується до Нижньої Сирдар’ї та прилеглих районів Приаралля. Тут вони очолюють міс­цеві іраномовні пізньосакські та тюркомовні протобулгарські племе­на, що як політонім сприймають їх назву та значно посилюються протягом III —початку IV ст., коли їх тиск вже відчувається у Согді.

До середини IV ст., вже після зникнення Канпойської держави, остання згадка про яку датується 270 р., на півдні сучасного Казахс­тану, між Аралом та Тянь-Шанем, існували, ймовірно, вже два пов’язаних між собою, але в цілому самостійних, військово- політичних об’єднання на чолі з гуннами: східне — на Середній Сирдар’ї та в Тянь-Шанських передгір’ях; західне — в Приараллі.

Переможні походи за Волгу, до Приазов’я та Північного Причорномор’я відкрили перед тюркомовними кочовиками чудові 7 пасовиська. Ймовірно, відразу після остаточного придушення готсь­кого опору з-за Дону починається масове переселення гуннсько-бул- гарських груп, представники яких займають панівний стан серед місцевих аланських та готських угруповань. Протягом першої третини V ст. в степах між Дніпром і Волгою починає утворюватись

* новий, досить строкатий в етномовному відношенні, ранньодер- жавний соціальний організм на чолі з Ругілою. Ознайомившись з новими краями та довідавшись про багатства римських провінцій, гуннська знать планує подальші походи на захід, очевидно, залуча­ючи до них, як це раніше робили готи, сармати τa^, скіфи, військові загони залежних від них та союзних їм народів.

Гуннські війська та загони їхніх союзників просуваються до Дунаю і, займаючи Паннонію, вимагають від Візантії величезних ’’дарунків”. 433 р., після смерті Ругіли, Аттіла, вбивши брата Бледу,

- успадковує батьківську владу й протягом двадцяти років панує над усією Східною та Центральною Європою. Вже 437 р. він знищує Бур­гундське королівство, яке щойно утворилось, і безпосередньо загро­жує Західній та Східній імперіям. Нове загострення взаємин між гуннами та їх сусідами приводить до організації Аттілою 451 р. великого походу на захід. Його війська дійшли до Орлеана, але взяти його не змогли. На Каталунських полях у Північно-Східній Галлії відбулась грандіозна битва між римлянами, яких підтримували вес­тготи, франки та бургунди, й гуннами, у військах яких були анти та остготи²⁰.

» 454 р. об’єднані сили повсталих германських народів (остготів,

герулів, гепідів та ін.) у битві на р.Несаді (Недао) розбили синів Аттіли й залишки гуннів відійшли до Приазов’я, де стають відомими √ ранньовізантійським авторам як гунни-утригури та гунни- кутригури. За свідченням Феофана, що підтверджується й археоло- гічними дослідженнями²⁰¹, саме вони 527/528 рр. спустошили міста ⅛ Боспору, які до того пережили бурхливі події гуннсько-готських війн кінця IV ст. Однак за цих часів провідною силою в Східній Європі стають слов’яни, особливо їх лісостепова група —поляни-анти.

Встановлення гуннської гегемонії в Північному Причорномор’ї

* наприкінці IV ст. не відбилося негативно на житті лісостепових полян- антів. На відміну від південніших районів, черняхівські матеріали простежуються тут протягом V ст.^{2 2}, а, за М.Ю.Брайчевським, і VI

/ ст.²⁰³ Як зазначалося, той факт, що при готському нападі на антів (за

- Вінітарія) гунни виступили на боці останніх, а Лісостеп ще не був спустошений кочовиками, засвідчує встановлення мирних антсько-

s. гуннських взаємин. Гунни просувалися до кордонів Риму і, природно, були зацікавлені мати в тилу союзників, а не ворогів. Як і всім кочовикам, їм була необхідна надійна зернова та металургійна 'база. Тому "дружні” стосунки між обома народами грунтувались, очевидно, на певній, відносно м’якій, формі васально-данницької за­лежності лісостепових слов’ян від гуннських володарів. Цілком імо­вірно, що придністровсько-подніпровські слов’яни-анти у другій чверті V CT., коли центр Гуннської держави був перенесений до Се­реднього Подунав’я, взагалі мали з останньою суто військово- політичні зв’язки: виставляли загони на заклик Аттіли, але не спла­чували данини.

Водночас гуннська навала значно сприяла прискоренню проце­су слов’янської колонізації просторів Центральної Європи до Ельби та Дунаю Цей процес, не кажучи вже про події скіфських часів, мав розпочатися значно раніше. Як вважає М.Ю.Брайчевський, перший період розселення слов’ян на Дунайському Лівобережжі охоплює часи готських війн та найближчу за ними добу. Однак слов’яни ще не виступали тоді як самостійна політична сила, а були лише одним з компонентів складного етно-політичного конгломерату. Тому сучасні цим подіям писемні джерела (Дексипп, автори ’’Історії августів” Юлій Капітолін і Требеллій Поліон, Філосторгій, Амміан Марцеллін та ін.) ще не знають слов’ян як окремого народу, а повідомляють про мешканців Північного Причорномор’я сукупно, називаючи їх в ціло­му "готами” (за назвою тих, хто очолював об’єднані війська) або ’’скі­фами” (бо цей регіон традиційно звався Скіфією)²⁰⁴. Розгром вестго­тів та інших, очолюваних переважно германцями, військово- політичних об’єднань Дунайсько-Карпатського регіону гуннами сприяв посиленню і слов’янського компонента, його поширенню в південно-західному та західному напрямках.

Кочовиків-гуннів та хліборобів-слов’ян приваблювали різні за ландшафтом Степ та Лісостеп, що перехрещувались в областях Нижнього та Середнього Подунав’я. Крім того, гунни були заці­кавлені у заселенні дружньою до них землеробською людністю спустошених областей, у першу чергу — Паннонії, де утворюва­лось ядро держави Аттіли. Тому не дивно, що, як свідчать сучасні дослідження, перша хвиля слов’янської колонізації, зокрема в Словач'чині, з’являється ще до приходу аварів у середині V ст.²⁰⁵ Посол Східної Римської імперії до Аттіли, Пріск Палійський, роз­повідаючи про центр гуннської держави на Дунаї, наводить окремі деталі, з яких випливає, шр під час подорожі він безпосередньо спілкувався із слов’янами²⁰. Розкішні дерев’яні палаци-тереми царя та вищої знаті також, безумовно, зводилися не кочовиками, а за технікою будівництва належали германським та слов’янським народам.

Аналіз праці Пріска свідчить, що в гуннському суспільстві доби правління Аттіли існував значний прошарок військової знаті, статус представників якої був обумовлений бойовими заслугами та місцем

у військовій ієрархії, наближеністю до царя, родинними зв’язками з дим або його близьким оточенням, службою при дворі тощо. Знатним гуннам належали цілі села, що складало одне з джерел їх добробуту, але кошти вони одержували і від данницьких надходжень, зокрема з обох римських імперій. Знать збагачувалася й за рахунок викупу за полонених. До складу знаті з оточення Аттіли входили не тільки гунни, а й представники інших варварських народів, зокрема, і колишні піддані Риму та Константинополя, проте гунни користу­вались перевагою²⁰". Безумовно, серед наближених до царя осіб мали бути і слов’яни, чия войовнича молодь проходила тут певну ’’школу життя”, гартуючись у далеких походах до Рейну, Луари і Тібру. Розпад гуннської держави, відхід кочовиків до Приазов’я та ' орієнтація германських дружин на оволодіння колишніми провінці­ями Риму сприяли ствердженню слов’янської домінанти північніше Дунаю та східніше Ельби

2

На підставі добре досліджених комплексів V ст. сучасні архео­логи визначають територію формування слов’янських куль­тур раннього середньовіччя. Ця земля, за В.Д.Бараном, простяга­лась від Середньої Десни та Верхнього Сейму до верхів’їв Дністра і Пруту. Ретроспективним аналізом на значній частині цієї території доведена спадкоємність археологічних культур від ранньосередньо­вічних слов’янських старожитностей вглиб до культур початку І тис.н.е. Це й визначає володіння давніх слов’ян на межі та в першій половині цього тисячоліття, звідки, за доби Великого переселення народів, пішли хвилі слов’янської колонізації на Північний Схід, Південь, Південний Захід та Захід²⁰⁸.

В середині V ст. на цій території, головним чином на терені ста­рожитностей київської та лісостепового варіанта черняхівської культур, з’являються пам’ятки трьох слов’янських культур — пеньківської (за М.Ю.Брайчевським, пастирської), празької та колочинської. В сусідніх з Україною південно-східних областях Польщі на початку VI ст. піпеворські пам’ятки також змінюють празькі старожитності, добре відомі в околицях Кракова, а в Серед­ній та Північній Польщі поширюються слов’янські пам’ятки типу Дзєдзіце-Шеліг^^. Зіставлення археологічних даних на всьому ареалі слов’янського розселення в третій чверті І тис.н.е. з даними писемних джерел, головним чином наведеними Йорданом та Проко- пієм Кесарійським, дають підстави для певних історичних виснов­ків²¹⁰

Йордан в першій половині VI ст. знав три основні групи слов’ян: венетів, що мешкали північніше Карпат десь в Повісленні, с к ла­ве н і в —в Карпатському басейні між Дністром та Середнім Дунаєм та антів — між Дністром та Дніпром, ”де Понт вигинається лукою” [Гет., 34, 35]. ІІовісленсько-полабсько-поморські пам’ятки логічно

пов’язуються з венетами Йордана, сло’янами та слов’янізованими нащадками давніх венедів цих територій. Матеріали празької куль­тури, відомі на північ від Дунаю до середніх течій Ельби, Одеру та Вісли, в Поліссі, на Галичині та Волині, співвідносяться зі склаве- нами, а пеньківські старожитності, поширені від Карпат та Нижнього Дунаю до району Києва, Дніпровських порогів та Лісосте­пової Донеччини — з антами в межах їх розселення у VI ст. Колочинські групи лісового Подніпров’я, Подесення та Посейм’я збі­гаються з ареалом північно-східної групи слов’ян, яка, через відда­леність від кордонів Візантії, залишилась невідомою ранньосередньовічним авторам.

Ототожнення пеньківських старожитностей з антами, за В.В.Сєдовим та О.М.Приходнюком²¹¹, в історичній площині не су­перечить і поглядам М.Ю.Брайчевського, який, не визнаючи пень- ківської культури, залучає її ранні пам’ятки до черняхівської, а пізні — до пастирської (або пастирсько-волинцевської)²¹². Вважа­ючи відповідні комплекси Лісостепової України, Молдови, Нижнього Подунав’я та Карпатського басейну V — VI ст. черня- хівськими, останній також вбачає в їх носіях антів. Таким чином, незважаючи на суперечки щодо археологічних класифікацій, роз­біжностей у територіальній локалізації антів в середині І тис.н.е. між фахівцями сьогодні майже немає. У VI ст. анти займали приблизно ті самі землі, на яких, за В.Д.Бараном, у III — IV ст. були поширені пам’ятки лісостепового ареалу черняхівської.куль­тури. Проте в цей час їх володіння поширюються також на землі між Середнім Дністром та Нижнім Дунаєм, на яких до 376 р. панували вестготи. Отже, маємо всі підстави вважати, що протя­гом V ст. поляни-анти поступово колонізують землі на південний захід від Дністра, поширюючись в напрямку Трансільванії та Нижнього Дунаю, а в цей самий час західні групи слов’ян, склаве- нів та венедів займають північні області Середнього Подунав’я разом з басейнами Одеру, а згодом і Ельби За доби правління Анастасія Дікора (491 — 518 рр.) розпочинаються й перші війсь­кові походи слов’янських дружин на Візантію (493, 499 та 502 рр.)²¹³. Серед них особлива роль належала антам, яких Йордан [Гет., 35] називав наймогутнішими серед слов’ян.

Слов’янсько-візантійське протиборство в Подунав’ї та на Бал­канах з кінця V до початку VII ст. докладно висвітлене в творах су­часників цих подій, насамперед в працях Прокопія Кесарійського, Менандра, Ісидора Севільського, Феофілакта Сімокатти, Іоанна Ефеського Феофана та ін.²¹⁴ Цьому питанню, починаючи з М.СТру- шевського²¹⁵, значну увагу приділяли й науковці: М.В.Левченко, М.Ю.Брайчевський, В.П.Петров, О.М.Приходнюк та ін.²¹⁶ В стислому вигляді перебіг подій можна висвітлити таким чином.

З початку VI ст. напади різних слов’янських та гуннських об’єднань на Візантію частішають і ситуація стає настільки склад­ною, що, незважаючи на наявність низки фортець по Дунаю, уряд у ■, 512 р. розпочинає будівництво Довгих стін, між Мармуровим і _; Чорним морями, з метою захистити Константинополь. Це були своєчасні заходи, тому що вже у 517 р. слов’яни знов переходять Дунай і спустошують численні райони Іллірії та Македонії. ' Починаючи з часу правління Юстініана (527 — 565 рр.), гунни, скла- вени та анти майже щороку нападали на Візантію, грабуючи бал- канські провінції та забираючи в полон місцеве населення. Ситуація дещо стабілізується на початку 30-х років VI ст., коли на чолі імпе­раторських військ на Дунаї стає Хільбудій. Він навіть переніс бойові дії на північний берег Дунаю, вбиваючи або забираючи у полон міс­цеве населення. Однак через три роки він зіткнувся вже зі значними силами слов’ян, що призвело до його загибелі разом з більшістю війська. Це відбулося 534 р., і незабаром стратегічна ініціатива вже повністю перейшла до антів та склавенів. Як пише Прокопій Keca- рійський, після розгрому війська Хільбудія Дунай назавжди стає приступним ’’для переходів варварів за їх бажанням і римська область повністю відкритою для їх вторгнення” [III —VII, 14, 6].

Перелом у війні з Візантією слов’яни навряд чи могли забез­печити силами лише самих придунайських общин. Цілком мож­ливо, що на допомогу прийшли одноплемінники з Подніпров’я, що археологічно підтверджується знахідками в Подунав’ї харак­терних ювелірних виробів, так званих ’’старожитностей русів”, центром виготовлення яких було саме Середнє Подніпров’я². На користь цього свідчить і поширення в цьому регіоні, на південному сході Румунії та півночі Болгарії, топонімів та гідронімів з коренем ”рос/рус” (Росиці — два містечка та річка, місто Русе тощо)²¹⁸. До речі, Прокопій Кесарійський [IV — VIII, 4, 8 — 9] розміщує антів не тільки між Дунаєм і Дніпром, а й дещо північніше Азовського моря, за гуннами-уртигурами, саме там, де його су­часник, сирійський історик, відомий як Псевдо-Захарія, локалізує могутній ’’народ Рос”²¹. Це є ще одним, хоча й не прямим, підт­вердженням того, що роси/руси Середнього Подніпров’я та Ліво­бережжя в середині І тис.н.е. входили до складу антсько-полянсь- кої федерації або конфедерації.

Наприкінці 30-х років VI ст. анти разом із середньодунайськими склавенами здійснюють кілька вдалих походів, але у 540 р. взаємини між цими об’єднаннями погіршуються. Склавеци укладають угоду з гуннами-булгарами й протягом 540 — 542 рр. тричі вдираються до меж Імперії, а анти власними силами спустошують Фракію. Скориставшись цими чварами, уряд Юстініана І 545 р. досягає з антами миру, за умовами якого за останніми визнається право на придунайську фортецю Typpic та території північніше Дунаю. Ві­зантія виплачує їм великі суми, вимагаючи за це миру та, в разі не­обхідності, спільних дій проти гупнів-булгар, які іноді нападали на її володіння в Криму з Приазовських степів. Можливо, ці кочовики за­грожували і полянам-антам Придніпров’я, тому ця угода відповіда­ла інтересам обох сторін. З цього часу аж до 602 р., до якого від­носиться остання згадка про антів, вони підтримували з Візантією союзницькі стосунки² °.

В контексті цих подій реальних контурів набуває і літописний переказ про заснування Києва, історичне тло якого в наш час не викликає особливих сумнівів²²¹. За часів зміцнення та піднесен­ня слов’янських угруповань, дружини яких розпочинають походи на південь, місце біля злиття Десни та Дніпра, нижче впадіння в останній його найважливіших притоків (Березини, Сожу, Прип’яті, Тетерева), набуває поруч з старим, торговельним, особливого стратегічного значення. Це обумовило побудування біля старого торжища, яке функціонувало ще в перші сторіччя І тис.н.е., а, вірогідно, й значно раніше, протоміста-фортеці — саме там, де полянські (антські) володіння межували із землями сіве­рян (Подесення) та древлян (що починалися за Ірпенем). Тут зна­ходилась і важлива переправа через Дніпро, стосовно якої є згад­ка в Літопису. Той, хто володів цією місцевістю, контролював рух товарів та військових з’єднань як по Дніпру, так і, в зоні збігу лі­состепової та лісової смуг, між Правобережжям та Лівобережжям.

Заснування Києва приблизно можна віднести до часу, що безпо­середньо передував антсько-візантійській війні 30-х років VI ст. Вся інформація, яку маємо з цього приводу, викладена в літописних ряд­ках:

’’Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи родом своїм, —то було [між них] три брати: одно­му ім’я Кий,.а другому — Щек, а третьому — Хорив, а сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів... Зробили вони го­родок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був навколо города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: ”На перевіз на Київ”. Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря...

А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають ду- найці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян”²²².

З наведеного уривка, незважаючи на його певне фольклорне за­барвлення (сюжет стосовно трьох братів тощо), можна зробити кон­кретні історичні висновки.

По-перше, напередодні походу на Дунай та контактів з вищими урядовими особами Візантії анти-поляни не мали над собою якоїсь уособленої, монархічної, спадкоємної влади, а жили ' окремими великими родинами (подібними до південнослов’янських задруг або римських фамілій — з дітьми та їхніми сім’ями, чадами та домочадцями, інколи і з челяддю — патріархальними ■ рабами та іншими залежними особами), серед яких, безумовно, ’ виділялись сильні, багаті, родовиті та впливові — аристократичні. Це підтверджується і візантійськими джерелами, зокрема Проко- ⁱ* пієм [ПІ, 14, 22], який писав, що склавенами та антами не керує якась окрема людина, а вони живуть в народоправстві. Описуючи події часів аварської навали середини VI ст., Менандр засвідчує наявність ’’володарів антських” та ’’знатних антів” [фр.6], тобто родовитої військово-політичної аристократії, представником якої, ймовірно, і був Кий. Певно, після загибелі Божа та його синів ¹ спадкоємна одноосібна влада над всім антсько-полянським, об’єднанням вже не оновлювалась. Ним керували представники вищого аристократичного прошарку.

По-друге, Київ бувзасяоваяийдесьнапередодніважливихвійсь- ково-політичних подій на Дунаї, в яких мав брати участь правитель цього граду, тобто, найімовірніше, близько межі 20—ЗО хроків VI ст. Разом з іншими ’’володарями антськими” він очолює походи на Бал­кани і приблизно між 534 та 545 рр. перебуває головним чином в Поду- нав’ї. Цілком вірогідно, що Кий був серед керівників антського посоль­ства до Константинополя, а можливо, і очолював його.

По-третє, після укладання мирної угоди антів з Візантією Кий намагався закріпитися десь на Дунаї, заснувавши там ’’городок невеликий”, але через протидію місцевого населення утриматися там не зміг і змушений був повернутися додому. Де ж повинна була знаходитися нова резиденція? Як правило, її розміщують десь в пониззі Дунаю, але ці землі після 545 р. залишалися за антами. Тому не зовсім зрозуміло, яке саме населення чинило йому опір. Але привертає увагу містечко Кийова на півдні Моравії, тим більше, що неподалік від нього, під Братиславою, є населений пункт Русовце. В цьому самому районі поширені археологічні матеріали, подібні до старожитностей пеньківської (антської) культури²², тоді як в ціло­му цей Середньодунайський регіон був заселёний переважно скла­венами, носіями культури празького типу. Нагадаємо й суперництво та періодичні сутички між антами і склавенами. Зважаючи на це, є підстави припускати, що після миру з Візантією Кий зі своїми людьми здійснив спробу закріпитися в басейні Морави в північній частині Середнього Подунав ’я, але місцеві склавени, що зайняли цей регіон раніше, не допустили цього і він був змушений повернутися до свого містечка на Дніпрі. Сталось це приблизно на межі 40 — 50-х років VIct.

З моменту повернення Кия характер його влади дещо змінюється. Збагачений життєвим та військово-політичним досві­дом, здобутим під час походів та дипломатичних місій, він стає вже не просто одним з місцевих можновладців, а утверджує власну кня­зівську, тобто одноосібну та спадкоємну, владу, яка, однак, поширюється не на всіх полян-антів, а лише на ту їх частину, що мешкала в районі Києва. В цьому нововведенні він повинен був, очевидно, спиратися на власну дружину, що ходила з ним на Дунай. Ймовірно, відповідні процеси посилення військово-політичної влади окремих представників аристократичних родин, що висунулися та зміцніли під час вдалих походів на Балкани, взагалі були харак­терними для антського та склавенського суспільства принаймні з другої чверті VI ст.

Процес утворення невеличких князівств навколо окремих міс- течок-фортець — ’’градів” —в середині VI ст., напевно, відбувався в усій південній частині слов’янського світу, але, зрозуміло, писемні джерела висвітлюють його саме на Балканах, де з цього часу починається формування ’’славшій”. За даними візантійських авто­рів, Прокопія Кесарійського, Феофілакта Сімокатти та інших, у слов’ян доби походів на Балкани вже існували загони добре озброєних професійних вояків, тобто — дружини. Маючи значний прибуток від військової здобичі, цей прошарок відходить від заняття власним господарством, орієнтуючись на службу князю, складаючи, разом з родовитою аристократією, його безпосереднє оточення²²⁴. Очевидно, десь в середині VI ст. починається формування князівсь­кої влади та відповідних династій і на території Середнього Подніпров’я.

З

Доба відносного добробуту та піднесення антів-полян незабаром змінюється часами важкого випробування. 559 р. на них навалюється орда аварів очолювана ханом Баяном. Мешкаючи раніше в Уральсь­ко-Каспійських степах, вони близько 557 р. перейшли Волгу, де під­корили своїх родичів-тюрків, нащадків гуннів-утригурів й кутригурів Приазов’я. Уклавши 558 р. угоду з Візантією щодо недо­торканості її кордонів за умов сплати нею щорічної данини, авари наступного року спрямовують свою зброю проти антів, які виявились неготовими до відсічі цій агресії. Останнє, ймовірно, обу­мовлювалося низкою чинників, серед яких назвемо відносну неспо­діваність появи на південно-східних кордонах могутнього ко­чівницького об’єднання, широту антських володінь (від Дунаю до Ci- верського Дінця) та відсутність централізованої, якоїсь сталої та структурно упорядкованої в межах об’єднання влади та системи уп­равління. Певно, після підписання миру з Візантією у антському сус­пільстві посилились центробіжні тенденції, пов’язані з укріпленням окремих князів, невеликих автономних володінь.

За словами Менандра Протіктора, через аварську навалу ’’во­лодарі антські” потрапили до надзвичайно скрутного становища. "■ Щоб викупити полонених, вони 560 р. направили до хана послів на чолі із знатним Мезаміром, який, прибувши до ворогів, вів себе гордо й незалежно. Це роздратувало кочовиків, і вони, ’’нехтуючи звичаєм поваги до особи посла”, вбили його, після чого почади спустошувати антські землі ще жорстокіше. Відчувши силу, кочовики роз- I₁. починають воєнні дії й проти Візантії, а пізніше, в союзі з лангобар- ?; дами, 567 р. розбивають гепідів Трансільванії, які орієнтувалися на L Константинополь, захоплюють чудові пасовиська Потисся та Ce- ; реднього Подунав’я і підпорюють місцевих склавенів. З цього часу * головним об’єктом аварської експансії, у здійсненні якої най- ї, активнішу участь брали і залежні від каганів слов’яни Центральної Європи, стають балкано-дунайські володіння Візантії²².

Не виключено, що, як інколи припускають, аварський напад на антів здійснено не без участі візантійської дипломатії, але початок широких агресивних дій аварів проти Імперії обумовив і укріплення її союзу з придунайськими антськими угрупованнями. Рух аварської орди на захід призвів до розпаду антсько-полянсь- кої спільності. На грунті колись могутньої конфедерації виникає кілька менших, але згодом чіткіше організованих військово- політичних об’єднань.

Придунайська частина антів консолідується у ’’союз семи племен” та разом з Візантією продовжує боротьбу з аварами, на боці яких бились і залежні від них склавени. 602 р. під час черго­вого загострення конфлікту каган дає своєму воєначальнику Апсиху наказ ’’знищити плем’я антів, які були союзниками ромеїв”. Однак, дізнавшись про це, частина війська (ймовірно, слов’яни, які не хотіли воювати зі своїми одноплемінниками) перейшла на бік імператора Маврикія²²⁶. Жодних відомостей стосовно того, чи відбувся цей похід насправді, а якщо так, то які він мав наслідки, в нас немає. Припущення, що антські землі були вщент спустошені, внаслідок чого сама назва антів зникає з писемних джерел, не має під собою певних підстав, а зникнення цієї назви переконливо пояснюється розпадом самого об’єднання протягом другої половини VI ст. та ут­воренням замість нього кількох нових соціальних організмів — русів, тиверців, уличів та ін.

Важко погодитися і з думкою В.П.Петрова відносно того, що похід аварів 602 р. змальовується у літописному переказі про гноб­лення дулібів обрами ²²⁷. Землі дулібів знаходились десь в Північно­му Прикарпатті чи на Волині, тобто в глибині території празької культури, яку (на відміну від пеньківської — антської) зіставляють саме зі склавенами. Крім того, літописець пов’язує аварський похід на дулібів з часом правління імператора Іраклія(610 —641 рр.), вмі­щуючи це повідомлення після згадки про велику аварсько-візан­тійську війну, коли ’’обри... воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили”. Останнє, найімовірніше стосується спільної облоги аварськими та перськими військами Константинополя, коли 7 серп­ня 626 р. вони трохи не захопили візантійську столицю.

Якщо це так, то похід на дулібів мав відбутися не раніше другої половини 20-х років VII ст. В цей час, після поразки кагана під мурами Константинополя, значно посилилися протиріччя між ава­рами та склавенами, які також брали участь у цьому поході й, можливо, складали навіть більшу частину війська. Залежні від кага­на слов’яни підняли повстання на чолі з Само, якому пощастило утворити відносно міцне ранньодержавне об’єднання, що проіснува­ло до 658 р. і розпалося зі смертю його засновника²²⁸. В ці самі роки, за часів імператора Іраклія, як повідомляє Константан Багряно- родний²²⁹, хорвата, а за ними й серби, воюючи з аварами, переселилися з прикарпатських областей до Балкан, уклавши з цього приводу угоду з Візантією.

Тому цілком вірогідно, що саме після поразки кагана під Конс­тантинополем дуліби виступили проти аварів разом з іншими скла- венськими об’єднаннями, що призвело до відповідної каральної експедиції. Остання могла бути спрямованою не лише проти дулібів, а й проти хорватів та сербів, але давньоруський літописець чув роз­повіді саме про страждання перших, землі яких знаходились поблизу Подніпров’я.

Як бачимо, аварські походи привели не тільки до зникнення політичної цілісності антської конфедерації, а й до істотних змін в межах об’єднання склавенів, до складу яких входили, принаймні, союзи хорватів, сербів та дулібів. Всі вони розпадаються на окремі групи, що зберігають в переважній більшості власний початковий етнонім. Так, з цього часу хорвати, чиїм первинним ареалом були Прикарпаття — Верхнє Подністров’я (назва могла походити від колишнього дако-фракійського населення Карпат — карпів; кор/хор-пати/вати), відомі не тільки там (де як ’’білі хорвати” вони зберігаються до часів Володимира Святославича), а й на Балканах, між Дунаєм та Адріатикою, у верхів’ях Вісли та Одеру і на Верхній Ельбі. Так само і дуліби відомі на Волині, в Чехії та Правобережжі Середнього Подунав’я, а серби не лише на Балканах, а й на середній Лабі-Ельбі, де вони відомі як лужицькі серби (лужичани). Відповідним чином за доби раннього середнь­овіччя і поляни фіксуються не тільки в районі Києва (який, як переконливо доводить М.Ю.Брайчевський, не був первісним ядром їх території і куди вони прийшли з дещо південніших рай­онів), а також в Польщі (у басейні Варти з центром в Гнєздо біля Познані), Моравії та Болгарії²³⁰.

Ймовірно, історичний полянський (антський), у вузькому та первинному значенні цього 'етноніма, центр, що знаходився в Лісо­степу між Дністром та Дніпром головним чином, очевидно, в басейні Південного Бугу, був розгромлений у 60-ті роки VI ст., під час руху аварів до Центральної Європи, як згодом (протягом першої половини VII ст.) початкові осередки хорватів, сербів та дулібів. Відповідно, частина полян відійшла до більш безпечних на той час районів Моравії та, особливо, Центральної Польщі (де пізніше їх нащадки й

289 4. Поляки-Аитм за часів rγκκCLK0l гегеммЛ, короткки з Візантією та ASApCbiwT навали утворюють ядро майбутньої Польської держави, назва якої походить саме від них); інша — закріплюється на Балканах, розчинившись з часом між тамтешніми слов’янськими групами; і, нарешті, остання, пережила аварську навалу в районі Києва, який залишався осторонь від руху аварської орди, а після її закріплення на Дунаї знаходився занадто далеко від центру Каганату, щоб стати об’єктом його агресії. Саме ці поляни й складають основу на­селення майбутньої столиці Київської держави

Розгром антсько-полянського центру в Східному Поділлі обу­мовив виникнення нового співвідношення політичних сил на території України у другій половині VI ст. Можливо, найменшого плюндрування від аварської навали зазнало Лісостепове Лівобе­режжя та Придніпровські райони. Рухаючись Азово-Чорно- морським узбережжям²³¹, авари протягом десятиліття перенесли свій центр в Середнє Подунав’я, спустошивши головним чином землі Поділля, Молдови та Трансільванії.

На широких просторах від Дніпровського Правобережжя до До­неччини, а, можливо, навіть і до Дону та Азовського моря, реальною політичною силою залишалися нащадки росомонів попередньої доби —місцеві слов’яни та слов'янізовані потомкироксоланів, які з цього часу²³² і стають відомими під назвою ”р о с и”. Роси очолюють південно-східну групу слов’ян (насамперед, придніпровських або київських полян і сіверян²³³) та утворюють власне ранньополітичне об’єднання.На цьому й закінчується антсько-полян- с ь к а доба та починається історія давніх росів-ру- с і в, формуванню та першим сторіччям політичного життя яких присвячена численна література²³.

4

Наведені вище міркування дають підстави простежити та гіпо­тетично реконструювати (у найзагальніших рисах) історію дав­ніх п о л я н. Вони відомі ранньосередньовічним авторам, починаючи з Йордана та Прокопія Кесарійського, піц назвою антів, як свого часу це було доведено М.Ю.Брайчевським²³⁵ (до речі, саме він вперше й висунув тезу щодо антського періоду в історії східного слов’янства, хоча на цей блок проблем особливу увагу звертав ще М.С.Грушевський²³ ). Виділяються три головні етапи (з відпо­відними підетапами), що умовно можна назвати давньополянським, полянсько-антським та пізньополянським.

Давньополянський етап фактично не висвітлений в писемних джерелах, але згадки стосовно відповідних етнічних уг­руповань є в творах деяких авторів. Нестор Літописець, що виділяє полян серед усіх інших слов’янських груп та описує як людей мудрих і розсудливих, відносить часи їх існування до дале­кого ЯЗИЧНИЦЬКОГО минулого, ЩО передувало Загнутая нию Кмгтая тобто в цілому раніше VI ст. Поруч з формою ’’поляни” в літопису

зустрічається і скорочена форма ’’полі”, дуже близька до імені ’’палів”, однієї з двох гілок нащадків скіфів, за Діодором Сіцилійським (І ст.до н.е.)²³⁸. В наступному столітті ’’спалеів” на півдні Східної Європи згадує Пліній Старший [VI, 22]. За Йорда­ном, як про це вже йшлося, готи, просуваючись з Прибалтики до Причорномор’я, десь в межах Поділля²³⁹, з боями пройшли через землю ’’спалів”, які, певно, тотожні діодоровим ’’палам”, плінієвим ’’палеям”, очевидно, ’’спорам”, стосовно яких, як про спільних предків антів та склавенів, пише Прокопій Кесарійський у ’’Готських війнах” [III, 14, 29].

З наведеного можна дійти висновку щодо наявності наприкінці І тис. до не. — першої чверті І тисне. на території Лісостепової України, між Дніпром та Дністром, давньослов’янської етнічної спільності з самоназвою ’’полян и” — ”п о л і”. Логічно припустити, що вона виступає нащадком місцевих праслов’ян-сколотів, які в середині І тис. до н.е. мали три-чотири ’’князівства” з провідним цен­тром в Потясминні. На їх терені протягом III ст. до н.е. на Дніпровсь­кому Лісостеповому Правобережжі утворюються три ранньопо- літичних об’єднання носіїв зарубинецької культури: потясминське, поросько-канівське та київське, які під час сарматської (роксолансь- кої) експансії на межі ер мали неоднакову долю. Найпівденніше з них пересолюється (можливо, і за угодою з роксоланами) до лісосте­пової частини басейну Південного Бугу, опановуючи землі Східного Поділля. Саме через їх володіння й мали пройти готи під час руху до Причорномор’я. Тому можемо припустити, що саме цю людність Йордан називає ’’спалами”. А якщо їхніми безпосередніми предками були ’’пали” Діодора Сицилійського, то останніх, найімовірніше, можна зіставити з носіями зарубинецької культури Середнього Подніпров’я. Одна їхня частина згодом переселилася до Бугу, друга відійшла до Десни та Сейму, а третя — залишившись на власній землі, змішалася з частиною роксоланів, що зайняли Середнє Подніпров’я, та слов’янізувала їх.

Таким чином, давньополянський етап можна розділити на два підетапи, межа між якими припадає на рубіж ер. П е р ш и й, що в цілому охоплює останню чверть І тис. до не., характеризується ло­калізацією полянського центру в південній частині Лісостепового Правобережжя, коли місцеве слов’янство, можливо, в союзі з нижньодніпровськими борисфенітами, боролося проти сарматської експансії, утримуючи лінію оборони по Дніпру. Другий підетап укладається в хронологічні рамки міжроксоланським завоюванням Середнього Подніпров’я та переходом готів з Волині до Причорномор’я. Він приблизно збігається з першою чвертю І тисне.

Цілком можливо, що у І ст.н.е. поляни, автономним політичним центром яких стає Східне Поділля, залежали від певних сар­матських об’єднань (роксоланів, потім, можливо аорсів), однак про­тягом II ствідбувається змішання та етнічна консолідація населення за домінантою слов’янського компонента. В Лісостепу спостері- 291 4. Поляни-дитн за чдсік гунникої гегемонії, коротькн з Візантією та Akapclkoi накали гається нівеляція археологічних комплексів і протягом першої половини III ст. у Східному Прикарпатті та Подністров’ї утво­рюється черняхівська культура. Поруч з гето-дакійськими та скіфо- сарматськими групами в формуванні її початкового ареалу безпосе­редню участь брали і поляни Східного Поділля, які в середині — другій половині III ст. виступили в ролі головного її ретранслятора в слов’янське та слов’яно-сарматське середовище Середнього Подніпров’я.

Другий, полянсько-антський етап, охоплює час приблизно від середини III —до другої половини VI ст., від руху готів до аварської навали, і Ч ітко поділяється на два підетапи, що розмежовуються ча сом встановлення гуннського панування у Причорномор ’ї, тобто кінцем IV ст. За цієї доби поляни та інші слов’янські об’єднання, що групу­валися навколо них, відомі іноземним авторам під назвою ’’антів”. Не виключено, їло саме ця назва засвідчена на одному з боспорських написівІПст.² °,алешироковідомоювонастаєздругоїполовиниІУст.

Перший підетап полянсько-антського періоду відноситься до середини III — кінця IV ст. В цей час поляни (анти) опановують широкі лісостепові простори між Дністром та Дніпром і складають основу населення відповідного варіанта черняхівської культури Принаймні, наприкінці цього підетапу, а, можливо, і значно раніше (останнє здається вірогіднішим) в них виникає спільна система сус­пільної влади та управління на чолі зі спадкоємними володарями (’’князями” чи ’’королями”), серед яких відомий Бож, що загинув у боротьбі з остготами Вінітарія.

В нас немає ніяких фактичних підстав для твердження, що поляни-анти за цієї доби підкорялись готським королям, серед них і Германаріху, але якась форма сталих та узгоджених політичних відносин, так само як і економічних та культурних зв’язків, між остготами, вестготами, полянами-антами та іншими слов’янськими та слов’яно-сарматськими угрупованнями Лісостепу безперечно іс­нувала. На думку про це наводить уніфікований характер черня­хівської культури (в широкому розумінні) на всьому просторі її поширення — від нижньої течії Дунаю до верхів’їв Сіверського Дінця.

З контексту оповіді Йордана про ті часи складається враження, що росомони (слов’янізовані нащадки роксоланів, які, певно, воло­діли Пороссям та значними просторами Лісостепового Лівобе­режжя) могли якоюсь мірою залежати від остготів за часів правління Германаріха. Вважати, що поляни-анти та росомони вже тоді знаходились в союзницьких відносинах немає особливих підстав, але мирний характер інтенсивних зв’язків між ними підтверджується загальним виглядом лісостепової групи черняхівських пам’яток.

Другий підетап охоплює період від кінця IV —до третьої чверті VI ст. Розгром готів гуннами та перенесення політичного цен­тру останніх у другій чверті V ст. до Середнього Подунав’я відкриває перед антами широкі можливості для відновлення сил, а після смерті Аттіли та розпаду його держави — і до встановлення власної геге­монії в південній частині Східної Європи. Центром полянсько- антських володінь залишається Лісостеп між Дніпром та Дністром, але протягом V ст. їх колонізація охоплює землі сучасної Молдови і частково східних районів Валахії та Трансільванії. Не пізніше кінця V ст. вони виходять до Нижнього Дунаю.

З повідомлень Прокопія Кесарійського випливає, що в першій половині VI ст. володіння антів простягались від цієї ріки до лісосте­пових областей Північного Приазов’я, тобто території, що в цей час була зайнята (за О.М.Приходнюком) пеньківською культурою. Це дає підстави вважати, що за ”а н та м и” юстініановоїдоби стоять не тільки поляни (до складу яких входили або на терені яких пізніше сформу­вались тиверці —на Тірасі-Дністрі, уличі та ⅛√, айр о с о м о н и - р о с и, які контролювалиДніпро-Донецьке лісостепове межиріччя, так само, як,можливо,/ сіверяни ПодесеннятаПосейм’я.

Ці три об’єднання (про що не слід забувати) були безпосередньо пов’язані з давньослов’янським субстратом носіїв зарубинецької культури Середньодніпровського Правобережжя останньої чверті І тис.до н.е. і, безумовно, усвідомлювали свою спорідненість. VI ст. в них існувала аристократична форма правління, хоча на місцях, ймовірно, вже починали утворюватись власні князівські династії (наприклад, рід Кия). Центральна одноосібна спадкоємна влада після загибелі Божа та його синів вже не відновлювалась. Найістотнішими військово- політичними акціями антів у цей час були тривалі й у цілому перемож­ні війни з Візантією, що закінчились мирною угодою 545 р. Однак неза­баром на власній території анти зазнали поразкивід аварів, які просу­вались до Центральної Європи саме через полянські землі.

Аварська навала кінця 50 —першої половини 60-х років VI ст. призвела до деструкції антської конфедерації, а її колишній полянський центр —Східне Поділля — зазнав найсильнішого спус­тошення. Окремі її частини починають жити своїм власним життям. Придунайськіанти орієнтуються на союз з Візантією, а згодом складають слов’янську основу утворення Першого Болгарського царства. В Середньому Подніпров’ї провідною силою стає ’’народ р о с”. На зближення із своїми традицідними союзниками за ’’антсь­кою коаліцією” — росами — йдуть поляни Київського ре­гіону, які залишаються ще певний час (навіть до 80-х років IX ст., якщо Аскольд-Осколт, як стверджує польський середньовічний хроніст Ян Длугош²⁴¹, дійсно був нащадком Кия) під владою Києвичів. Цілком вірогідно, що входженню київських полян до союзу ’’Руська земля” сприяли їх сутички із сусідніми лісовими об’єднан­нями, що розпочалися після смерті Кия²⁴² та (якщо зважити на за­гальний історичний контекст) розпаду антської конфедерації під аварськими ударами.

Можливо, в межах України тільки ці київські поляни й зберегли власну давню назву, поруч з якою швидко сприйняли й етйонім "роси-руси”, що поступово витіснив перший. Разом з тим стара са­моназва не була забутою і за доби Київської Русі. Цей період існу­вання автономного відносно невеликого полянського об’єднання з центром у Києві (ще до того, як він десь з останньої чверті VIII ст. очолив "Руську землю ” та найближчі до неї лісові "племінні княжін­ня’* ) можемо називати пізньополянським, датуючи його початок 60-ми роками VI ст.

Таким чином, якщо погодитись з наведеними вище міркуван­нями, то можемо уявити собі в найзагальніших рисах історію полян протягом тисячолітнього відрізку часу — від III ст. до н.е. до VIII ст.н.е. В своїх витоках вони безпосередньо і спадкоємно пов ’язуються з придніпровсько-подільськими праслов’янами-сколотами скіфсь­кої доби, а в фіналі органічно переростають в ядро етнічної спільнос­ті Київської Русі. От же, поляни уособлюють живий спад­коємний з в’язокетногенезу та культурогенезу на відрізку часу між скіфсько-праслов’янською державою (Великою Скіфією) та власне схід- нослов’янською, з провідним центром в Серед­ньому Подніпров’ї (Київською Руссю).

5

Складні етнополітичні процеси пізньоантичних часів за доби Великого переселення народів, безумовно, відбивались і на розвитку релігійно-міфологічних уявлень слов’ян Лісостепової ■ України. Історичні обставини сприяли певній синкретизації та ото­тожненню подібних за функціями, культовими особливостями та символікою богів різних народів. Разом з тим крах ієрархічно-струк- турованої суспільної системи скіфського періоду та утворення ново-. го, давньослов’янського суспільства, близького до моделі так званого "германського способу виробництва", були пов’язані зі зміною принципів моделювання сакральної сфери буття. Утворюються окремі релігійні культи певних богів, автономних і самодостатніх, що усвідомлюються їх адептами як, так би мовити, ". ’’базові”, ’’провідні”, ’’центральні”. Особлива роль серед них належа- Уникнувши загибелі, вони офірують те, що обі­цяли, і вірять, що порятунок куплений ціною тої жертви. Вони шану­ють річки і німф, і всякі інші божества, складають їм всім офіри і за допомогою цих жертв здійснюють гадання...” [Гот.війн., III, 14, 23 — 24]²⁴⁵. Навряд чи є підстави брати під сумнів думку, що Прокопій мав на увазі саме Перуна. Однак постать останнього, не без пізньоантично-християнських впливів, вже, безумовно, починала набувати в князівсько-дружинному середовищі певного монотеїстичного (через, вірогідно, генотеїстичну фазу) забарвлення.

Генотеїстичнихрис набувала йпостать Велеса, аналога бал- тського Велса. Його культ, що складався на тлі уявлень давніх ско­тарів, традиційно пов’язується дослідниками з торговельно- ремісничим середовищем, але, напевно, він був значно багатшим. Велес асоціювався з потайними знаннями, з ’’волхвуванням” та ві- щунами-волхвами, тобто він певною мірою пов’язувався з езо­теричним шаром духовної культури жрецтва, з чим могла співвід­носитись і його функція провідника душ померлих. На переконливу думку Ю.Г.Писаренка²⁴⁶, Велес виступав і як гарант договірних від­носин, і навіть (очевидно, саме в лісовій зоні) як хтонічно-аграрне бо­жество. Широкий полісемантизм цієї постаті, її зв’язок з основними життєвими потребами так би мовити ’’середнього шару” давньослов’янського суспільства, так само як і таємничий вигляд са­мого бога, сприяли усвідомленню його образу певною частиною сус­пільства як провідного і центрального, але таємничого, прихованого в містичній темряві першобуття. Ймовірно, його культ (особливо в селянському середовищі) був більш поширеним в лісовій смузі, а в лісостеповій — функції головного аграрного бога, так само як і пок- ровителя-царя-судді душ померлих, були притаманні переважно Роду.

Поліфункціональність та "осірістична ” суть бога Рода грун­товно досліджена Б.О.Рибаковим², який довів, що вшанування пат­рона хліборобства-життєвідтворення, приймаючи певне монотеїстично-пантеїстичне забарвлення, співпадало з світоглядом найширших верств, насамперед, селянського населення. Род був силою, що відтворювала природне життя на землі й відповідала за долю душі після смерті. Ідея спорідненості східнослов’янського Рода з давньоєгипетським Осірісом досить приваблива. Якщо цю пара-

>F -- ' ' '

_ лель проводити далі, то можна припустити, що хтонічно-хлібо- робський Род десь напівсвідомо протиставлявся небесно-во- ^йовничому Перуну не менше, ніж відомий антицод останнього — ~ Велес.

Цілком можливо, що протягом І тис.н.е. у давньослов’янському г середовищі, переважно в жрецьких колах, почала вироблятись і певна пантеїстична концепція, за якою окремі боги як носії відпо­відних космічно-природних функцій мали розглядатись як своєрідні аспекти-проекції або втілення-персоніфікації першобуттєвої єднос­ті, чогось подібного до Брахми постведійських текстів (пуран, упані­шад тощо). До речі, відповідні уявлення у давніх індійців склалися на тій самій стадії суспільного розвитку, на якій знаходились слов’яни другої половини І тис.н.е. Якщо погодитисг з цим припущенням, то в ролі такої світової першореальності для лісостепових слов’ян, на­самперед, мав би виступати власне Род. Цілком вірогідно, що стату- арним втіленням такої міфологічно-пантеїстичної концепції Всесві- ту є відомий Збруцький ідол²⁴⁸.

Яскравим свідченням досить розвиненого релігійно-культового f життя слов’ян Лісостепової України І тис.н.е. є святилища. Як зазна- * чає Д.Н.Козак, для II ст.до н.е. — III ст.н.е. типовими є святилища j закритого типу, розташовані в центральній частині селищ. В них В. знаходилися культовий посуд, жертовне вогнище і яма, а ідол ⅜ ставився в окремій ніші стіни. Святилища такого типу на сьогодніш- I ній день відкриті на Волині й пов’язуються, насамперед, з ⅛ пам’ятками волино-подільської культурної групи.

⅛ III — IV ст. в лісостеповому ареалі черняхівської культури, f особливо на Поділлі, поширюються святилища відкритого типу на J околицях селищ (Ставчани, Іванківці) або осторонь від них (Ягнятин, І Бакота). їх головним атрибутом був один або кілька ідолів (кам’яних $ в Подністров’ї та дерев’яних в Подніпров’ї) і відповідні комплекси t∙ ритуальних споруд — ям та вогнищ-жертовників. Ці святилища у порівняно з першим типом мали досить складну конструкцію. Вони f могли виникнути лише за умов тривалого проживання людей на J одній території та сталого, в цілому стабільного, і забезпеченого / життя. їх поширення відбиває новий рівень суспільно-економічного ⅛ та релігійно-культурного життя, якого досягли слов’яни України у *' III ст. і який засвідчений матеріалами місцевої черняхівської куль- й тури²⁴. Запропонована вище локалізація полянсько-антського цен- тру III — IV ст. саме на Поділлі дає підстави припускати, що відпо- ⅛ відний тип святилищ має безпосереднє відношення до культового £ життя полян цієї доби.

J Характерно (і це підтверджує висловлену вище думку), що ; Подібного типу, але грандіозніше, ніж середньодністровські, є Капище з кам’яною вимосткою, зображеннями язичницьких богів, _i Що відкрите у полянському Києві на Старокиївській горі²⁵⁰. Капище * датується П.П.Толочко кінцем V —VI ст.²⁵¹ Цілком можливо, що це _i святилище було побудоване групою полян, на чолі з Києм, під час заснування містечка-резиденції десь у 20-ті роки VI ст. або дещо піз­ніше, коли Кий вже повернувся з Подунав’я. Це давньокиївське святилище пов’язується з культом Перуна, перед яким, за Літописом, давали клятви Олег, Ігор та Святослав зі своїми дружинами².

980 р. князь Володимир спорудив й нове святилище, яке було досліджене 1975 р. біля садиби N 3 по вул.Володимирській²⁵. Наяв­ність величезного ’’невгасимого вогнища”, що палало перед ідолами богів, не дає можливості припустити, що це був ’’храм”, тим більше, що ніяких згадок про язичницькі храми в Києві (які б, до речі, мали б бути дерев’яними) Літопис не дає. Це святилище успадковує ха­рактерні ознаки капищ VI ст., продовжує традиції полянських куль­тових споруд ще догуннських часів. Більше того, на обох київських капищах знайдено величезну кількість обгорілих кісток свійської, зокрема великої рогатої худоби, а з повідомлення Прокопія Keca- рійського відомо, що анти приносили в жертву богу громовиці та блискавок биків. Цілком природно, що цей ритуал зберігся і досяг грандіозних масштабів у їх нащадків, київських полян, у другій половині І тис.

Численні язичницькі святилища (можливо, не тільки відкриті, а й під дахом) відомі поблизу Києва та в інших місцях Правобережної України. Це святилище Рода на горі Пластунка, ім’ям якого названо місто на сусідній, Княжій горі — Родня; жіночого божества на вершині Дівич-гори поблизу Трипілля; Берегині на Благовіщенській горі у Вжищі; місцевих богів у !Думську поблизу Житомира; Свя- товита-Рода поблизу с.Городище Гусятинського району на Західно­му Поділлі та ін ²⁵⁴ Безумовно, принаймні їх переважна більшість виникає значно раніше останньої третини І тис.н.е. і походить з давньослов’янських (полянсько-антських), праслов’янських (ско- лотських) або навіть ще давніших часів. До таких глибинних шарів культово-релігійної свідомості належить і вшанування священних дерев, зокрема дубів²⁵, що, як встановлено археологічно, набуло поширення в околицях Києва²⁵⁶, та, очевидно, і на інших слов’янських (як і балтських, германських, кельтських та ін.) землях. В цілому до перших трьох чвертей, а в лісовій смузі майже й до всього І тис.н.е. відноситься відтворена М.В.Поповичем картина сві­тогляду давніх слов’ян, їх уявлень стосовно порядку й хаосу, тіла і духу, простору й часу².

За винятком черняхівської культури, біритуалізм могильників якої переконливо пояснюється не лише поліетнічним походженням її населення, а й значними впливами на світогляд і культову практику її носіїв з боку пізньоантичного населення Причорномор’я, інші архео­логічні культури Східної Європи І тис.н.е., що пов’язуються із слов’янами, репрезентують обряд трупоспалення на стороні з подальшим похованням кісток в урнах (перекритих чи ні іншою посудиною) або в неглибоких ямках. Це стосується зарубинецької, пшеворської та київської культур першої половини І тис.н.е.,

пов’язаних за своїм походженням з київською та (в межах Лісостепу) черняхівською культурами поховальних пам’яток пеньківської, : празько-корчакської та колочинської, а пізніше культури типу Луки- Райковецької, волинцевської та роменської²⁵⁸. Перехід на території Лісостепової України протягом V ст. від традицій біритуалізму до, виключно трупоспалень можна розглядати як свідчення остаточної слов’янізації решток скіфо-сармато-аланського населення.

5.