3. Слов'яни ТА готи на периферії Римської імперії

1

Наприкінці І ст.н.е. сарматський тиск на кордони Римської імпе­рії помітно послаблюється. Причорноморські міста, зокрема Ольвія, •' поступово відроджуються й шукають підтримки (як до того Xepco- ! нес) у Риму.

За хронологією Е.Бікермана¹³⁴, цар Дакії Децебал 85 р. розбив легата Мезії, але через три роки римляни здобули перемогу над даками під Трапами. 89 р. Доміціан справляє тріумф над даками, а 92 р. воює з сарматами, які напередодні, за Светонієм, завдали римля­нам сильної поразки. Логічно припустити, що Децебал, після невда­лої війни з Римом 85 — 88 рр., звернувся за допомогою до сарматів, з боку яких десь 90 — 91 рр. й отримав підтримку, але, з точки зору римлян, війну Імперія вела саме з Данією. Що то були за сармати, які прийшли на поміч Децебалу в цей час, нам невідомо. Язиги тоді за­ймали області сучасної Східної Угорщини й були добре відомі як ⅛ сусіди Риму, але стосовно спустошення їх земель (що логічно ^k, припустити в разі перемоги римлян над сусідами) мова не йде. Аорське об’єднання після смерті Інісмея (десь перед 83 р.) сходить з історичної арени і жодних відомостей стосовно нього більше не і маємо.

Посилення Дакії та можливість її спільного виступу разом з Парфією (головним противником Риму на сході) проти Імперії обу­мовлює заходи Траяна щодо завоювання цього царства. 101р. Траян розпочинає війну з даками, яка 106 р. завершилась їхнім повним роз­громом та перетворенням Дакії в римську провінцію. Ці події значно підвищили стратегічне значення Нижнього Дунаю, як і всього Пів­нічно-Західного Причорномор’я в цілому. Оборона нижньодунайсь- кого лімесу була зміцнена багатокілометровими валами, що тяглися від Карпат до Чорного моря північніше гирла Дунаю. Ці споруджен­ня повинні були захищати підступи до нижньодунайських переправ від войовничих східноєвропейських сусідів Імперії, насамперед — від придністровських бастарнів та придніпровських роксоланів. Для варварських загонів ці фортифікаційні лінії були значною перешко­дою, особливо для сарматів, які, за свідченнями сучасників, були не­переможними, поки сиділи на конях, але погано билися в пішому бою.

До середини II ст. римські гарнізони з’являються і в основних містах Північно-Західного Причорномор’я. В Херсонесі легіонери перебували вже з 60-х років, після походу Плавтія Сільвана на до­помогу цьому місту проти кримських скіфів, які десь протягом першої половини І ст. знову відроджують власну державність, вклю­чаючи до свого складу значну частину осілих на їх землях сарматів. В цей же час римська залога з’являється, можливо, і в Tipi, але перші документальні свідчення щодо перебування в цьому нижньод- ністровському місті римського гарнізону стосуються часів безпосе­редньо після завоювання Дакії, не пізніше 116 р. Очевидно, десь після смерті Траяна (117 p.), за доби правління Адріана (117 — 139 рр.) в Ольвії вже знаходився римський загін, але посилення тиску на місто з боку “тавроскіфів” призвело до відрядження у цей район Антонієм Пієм (138 — 161 рр.) значного контингенту військ, які отримали над кримськими скіфами повну перемогу і примусили їх дати ольвіополітам заложників¹³⁵.

Ціподії мали найістотніші політичні, економічні та етнокультурні наслідки. Представники гірської, ольвійської, херсонеської знаті почали приймати римські імена. Романізації сприяли і гарнізони, що розміщува лися в старих грецьких колоніях. Однак, як зазначають до­слідники, римські загони, розташовані на лівому березі Дунаю, в Ольвії та в Криму, комплектувалися у Балкано- Дунайських провінці­ях Імперії. Тому, принаймні рядовий склад, був представлений го­ловним чином солдатами фракійського походження Напливу до насе­лених пунктів Північно-Західного Причорномор’я значною мірою романізованих чи еллінізованих вихідців з Мезії та Фракії сприяло й посилення каботажного судноплавства між західнопонтійськими міс­тами, Тірою, Ольвією, Керкінітідоюта Херсонесом.

По всьому Нижньому Подунав’ї та Нижньому Подністров’ї від­бувався складний процес соціальної та культурно-мовної взаємодії носіїв античної цивілізації з гето-фракійським населенням, яке ста­вало органічною частиною “Римського світу”¹³⁶. На Нижньому Дніпрі в такій ролі виступали борисфеніти, а на берегах Керченської про­токи —боспоряни 3 другої половини II ст. найбільші гето-фракійські поселення в Мезії отримують статус муніціпій; збільшується кількість колоній привілейованих поселенців — ветеранів. Разом з тим, грецькі міста зберігають не тільки власні сільськогосподарські угіддя, а й певну політичну автономію та самоврядування Перебуваючи під захистом римських гарнізонів, вони відроджуються економічно і найактивнішим чином розвивають взаємовигідне співробітництво з тубільним населен­ням Подністров’я (Tipa), Побужжя та Подніпров’я (Ольвія), Криму (Херсонес, Боспор) та Приазов’я і Прикубання (Боспор).

Ці зовнішні обставини мали найістотніше значення в розвитку лісостепового, слов’янського та сарматського (яке слов’янізувалося) населення Подніпров’я і Побужжя, так само як і значно строкатіших у етнічному відношенні мешканців Подністров’я та Прикарпаття. Логічно припустити, що під час римського завоювання Дакії певна кількість нижньодунайсько-карпатської людності втекла до сусідніх земель, шукаючи там притулку й захисту місцевої знаті.

Біженці з Дакії, серед яких мали бути кваліфіковані ремісники і люди, обізнані в торговельній діяльності й економічних зносинах з провінційно-римським світом, знаходили притулок у представників місцевої знаті й ставали свого роду клієнтами останньої. Не маючи традиційного права на землю, вони могли отримати її лише за умов покровительства з боку тубільної аристократії і опинялися у залежності від неї, частково входячи до її найближчого оточення. Саме ці люди могли успішно вести зовнішньоекономічні та політичні справи слов’яно-роксоланських володарів, зберігаючи їм особисту відданість. Від цих переселенців і місцеві слов’яни могли переймати передовий виробничий (особливо в галузі ремесел) та торговельний досвід.

Економічному піднесенню сприяв і мир, який тривав на території України протягом майже всього II ст. За доби правління династії Антонінів, після смерті Траяна, Рим відмовляється від подальших завоювань і всіляко сприяє розвитку добросусідських відносин з варварським світом. Іншого гідного суперника у роксола- но-слов’ян Подніпров’я (крім хіба що аланів, чиї інтереси були спря­мовані на південь) в цей час не було. Воювати ж з римлянами було безглуздо, в чому переконував і приклад Дакіі Набагато вигідніше було розвивати торговельні стосунки з Придунайсько-Причорно- морськими містами, гарнізони яких постійно відчували потребу в сільськогосподарській продукції.

Сталий мир та розвиток різноманітних взаємин з античним сві­том сприяли справжньому господарському піднесенню території су­часної України протягом Il — початку III ст.

Проблему можна вирішити лише за допомогою торгівлі. Однак на зовнішній ринок можна запропонувати не такий вже й великий асортимент товарів: продукцію лісових промислів та сільськогоспо­дарського виробництва. Величезна кількість римських срібних динаріїв II ст. разом із спостереженнями за топографією поселень цього часу переконують в слушності думки М.Ю.Брайчевського¹³⁹ стосовно того, що головною статтею експорту з лісостепової зони України в цей час було зерно. Висновки вченого щодо характеру еко­номічного розвитку місцевого населення цього часу в цілому підтверд­жуються археологічними дослідженнями останніх трьох десятиріч¹⁴⁰ та органічно вписуються до загального розуміння суспільного розвитку давнього населення України першої чверті І тис.н.е.¹⁴¹

Отримуючи за продукти власної праці “конвертовану валюту”, на яку можна придбати речі престижного вжитку, лісостепове насе­лення здобуває стимул для збільшення виробництва сільськогоспо­дарської продукції. На чорноземах, переважно вздовж невеликих річок, виникають багатолюдні відкриті села, де господарство ведеть­ся окремими малими сім’ями. Система суспільних відносин, що скла­лася після роксоланського утвердження на Правобережжі, в цілому не перешкоджала бурхливому розвитку продуктивних сил. Військо­во-аристократичний прошарок, який в межах Лісостепу у другій половині II ст.

Зростання загального добробуту протягом всього II ст. при ін- S тенсивних зв'язках з провінційно-античними центрами сприяло ⁱ поширенню в побуті людей, до якої б етнічної групи за походженням вони не належали, однотипних імпортних речей,що й приводило до нівелювання матеріальної культури. Аналогічним чином вироб­лялись і спільні ціннісні орієнтири. Престижним і бажаним було все імпортне (античне), і чим більше ці речі поширювались серед вищого прошарку суспільства, тим більш жаданими вони ставали й для рядового населення. Відбувалася певна “меркантилізація свідомос­ті”, що сприяла стимулюванню пращ й гасила бойовий дух, прита­манний сарматам і дакам попередніх часів. Колись могутня та більш- менш структурно упорядкована “Роксоланія” перетворюється на конгломерат невеличких соціально-політичних об'єднань слов’ян та асимільованих ними іноетнічних груп, більш-менш рівних між собою. В їх середовищі існує певна соціальна неоднорідність, все більшого значення набуває економічне розшарування. Вони не ' мають спільного панівного центру, який міг би мобілізувати їх сили; принаймні про наявність останнього не свідчать ні писемні, ні архео- ' логічні джерела.

2

Етноісторичну ситуацію, що склалася в межах України у другій половині II ст., можна реконструювати з огляду на наявні факти. На­йважливішою писемною пам’яткою тут є “Географія” Клавдія Пто­лемея. Грунтовному вивченню етнонімії Птолемеево! Сарматії присвячене останнє дослідження О.С.Стрижака¹⁴². Птолемей наводить величезну кількість етнонімів (політонімів?), серед яких виділяються такі великі спільності, як венеди і готи в Нижньому По- вісленні, певкіни й бастарни у Прикарпатті, язиги в Середньому По- дунав’ї та частково Приазов’ї (очевидно, якась їх група, що залишилася в старих місцях мешкання) і роксолани. Останні розмі­щені в Приазов’ї, північніше групи язигів. Однак добре відомо, що античні автори дуже погано уявляли собі внутрішні райони Східної Європи (що, до речі, видно з карти Птолемея, на якій, наприклад, позначена велика гірська система, яка начебто тягнеться від Дніпра до Уралу, поділяючи басейни Балтійського та Азовського морів).. Ймовірно, роксоланські володіння у II ст. доходили з півночі до Приазов’я і тому александрійський географ помістив їх саме тут. Після найістотнішої етнічної міксації, що відбулася переважно про- *' тягом І ст., за цими етнонімами могли приховуватись спільності, які *■ в культурно-мовному відношенні не повністю тотожні своїм попе­редникам з такою самою назвою.

Цікаво простежити, як зазначає О.С.Стрижак, за етнічною атрибуцією роксолан, яких античні письменники протягом рубежу нашої ери — II ст. локалізують у Східній Європі. За Страбоном (рубіж нашої ери) вони — “останні з відомих скіфів”; за Плінієм Старшим (друга половина І ст.н.е.) — просто етнос, що мешкає за аланами-скіфами; за Тацітом (рубіж І і II ст.н.е.) — сарматське плем’я; за Птолемеем (середина II ст.н.е.) — етнічно не маркований народ, Зважаючи на таку швидкоплинну динаміку етносу при його загалом стабільній локалізації, можна висловити припущення сто­совно того, що віднесення його письменниками до різних угруповань засвідчує не етномовний, а, ймовірніше, військово-політичний зміст роксоланського та йому подібних об’єднань¹⁴³. Це зауваження О.С.Стрижака є цілком слушним і вимагає під відповідним кутом зору знову розглянути роксоланську проблему.

Формування роксоланського етносу мало відбуватися в остан­ній чверті І тис. до н.е. в степо-лісостеповому межиріччі Дніпра та Дону. Його матеріальна культура була типово сарматською. Близькою до сарматської або скіфської (принаймні, північноірансь- кої групи) мала бути спочатку й мова, тим більше, якщо погодитися з тлумаченням “руських” назв Дніпровських порогів саме з осетинських коренів, як пропонує М.Ю.Брайчевський. В такому разі причетність роксолан до пізньоскіфсько-сарматської групи народів, як на те прямо вказують Страбон і Таціт, не підлягає сумніву. їх слов’янізація мала відбуватись лише після підкорення Лісостепово­го Правобережжя та осідання в районі Потясминня — Поросся.

Однак загадковим залишається сам етнонім, який розпадається на дві частини : рокс/рос — алани, тобто — алано-рОси. З ала­нами більш-менш зрозуміло. їх споконвічна територія знаходилась на сході, приблизно між Каспієм, Уралом та Аралом, звідки протя­гом II ст. до н.е. — І ст.н.е. вони значною частиною переселюються до Поволжя, Подоння та Передкавказзя. Очевидно, якась аланська група потрапляє до Доно-Дніпровського межиріччя, приблизно в район Донеччини (ще у II ст. до н.е.), і, вже під іменем роксолан, бере участь на боці скіфів у боротьбі з Діофантом. Що ж тоді означає ко­рінь “рос” і звідки він взявся у Подніпров’ї?

Не торкаючись “варязької” версії походження етноніма “рос- рус” (бо ніяких скандинавів в Україні у той час не могло бути), наве­демо три гіпотези: північноіранську, балто-слов’янську та кельтсь­ку. Згідно з першою, запропонованою М.Фасмером та розробленою В.ІАбаєвим, корінь “рос” виводиться з іранського “рокс” — білий, світлий¹⁴⁴. В цьому випадку вся конструкція має значення — білі, світлі або біляві, русяві алани. Семантику цієї назви можна тоді пояснювати двояко. Або це “північні” алани, тому що для багатьох індоєвропейських народів зокрема і слов’ян, білий колір асоціюється з північчю, а також і з верхом. Тому така назва могла б означати “верхні” (в географічному — вгору по річці або соціальному розу­мінні); або ж — русяві, світловолосі алани, що мало б природно від­бутися при змішенні окремих сарматських груп з населенням більш північних районів Східної Європи. До речі, якщо формування роксо­ланського етносу відбувалося певною мірою й на Лісостеповому Лі­вобережжі, то до його складу мали увійти нащадки місцевого зміша­ного гелонсько-сколотсько-будинського населення. Відносно зовніш­ності будинів відомо, що вони були русявими та синьоокими, що значною мірою відноситься й до праслов’ян-сколотів. Обидва ці трактування не тільки не суперечать, а доповнюють одне одне.

Якщо прийняти іранську версію, то роксоланами спочатку називалася етнічна група Донсько-Дніпровського межиріччя, що утворилася протягом II ст. до н.е. за участю тубільного населення (значною мірою — світловолосого) при асиміляції його прийшлими сарматами-аланами, які, безумовно, як і всякі завойовники, вважали себе “вищими”. Тому цей етнонім утвердився і як самоназва, і як поз­начення за зовнішнім виглядом з боку сусідніх груп сарматів. Згодом ця назва закріпилася і в гідронімії нового політичного центру роксо- ланського об’єднання — в Пороссі (річки Рось, Роська, Росава, Росавиця тощо).

Не можна також повністю виключати зв’язок між назвами “ала- нів” (власне — Дніпровського Лівобережжя) та “гелонів”¹⁴⁵, се­мантика яких, ймовірно, однаково пов’язана із спільноіндоіранським “ар’я” — благородні. В такому випадку формування роксоланів Східної України взагалі можна було б розглядати на місцевому суб­страті, хоча й за певною участю сарматів з-за Дону. Останнє добре узгоджується з характеристикою Страбоном їх як “скіфів”, оскільки гелони колись належали до об’єднання останніх.

Друга, балто-слов’яцська, версія походження етноніма (і пов’язаної з ним гідронімії) може спиратися на розробки B.∏∙∏eτpo- ва¹⁴⁶. Він переконливо довів, що назви річок типу Роставиця, Росава тощо добре пояснюються на терені сучасної балтської лексики, що краще за слов’янську відбиває колишні балто-слов’янські діалекти, і перегукуються з литовським “раса” — слов’янським “роса". Дода­мо й відомий етнонім нижньоніманського балтського населення — пруси. Якщо прийняти цю точку зору і погодитись з тим, що гідроні­мія (включаючи Поросся) Середнього Наддніпров’я і Верхнього Наддністров’я (від Карпат до Прип’яті) зберегла виразні сліди балто-слов’янської спільності, то цілком логічно припустити, що етнонім “рос/рус” місцевого, правобережно-наддніпрянського походження і існує принаймні з II тис. до н.е. У такому випадку і назва роксолан, аланів-росів, може означати народ, який утворився завдяки об’єднанню частини аланів (гелонів?) та росів Придніпров’я.

Така думка виглядає дуже привабливо, але зустрічається з певними труднощами. Етнонім “роксолан” засвідчено вже наприкінці II ст. до н.е., коли носіїв сарматської культури на Правобережжі ще не було. Не виключено, зрозуміло, що люди, які називали себе росами/русами, ще за скіфських часів мешкали й на Лівобережжі та, змішавшись з носіями сарматської культури, утворили етнос роксо­ланів, проте певних підтверджень такому припущенню в нас немає. Тому, не виключаючи й такої можливості, зазначимо, що перша версія з історико-археологічної точки зору є грунтовнішою, а зісторико-лін- гвістичної обидві вони приблизно рівноцінні.

Третя концепція, що особливо приваблює О.С.Стрижака (хоча він і не відстоює її категорично), полягає в кельтському походженні •етноніма “рус”, який тлумачиться з галльського слова, що означає “поле”. У давньокельтському ареалі знаходять багато відповідних топонімів: Русяна, Руссільон, Русціно, Русітон тощо¹⁴. Філологічно це здається цілком вірогідним зіставленням, але історична побудова, що з цього має випливати, виглядає досить штучною. Спочатку необ­хідно обгрунтувати опанування кельтами-рутенами/русенами Лі­состепового Правобережжя у III ст. до н.е. (археологічно це ніяк не підтверджується), а потім показати інтеграцію цих кельто-слов’ян з аланами (або нащадками місцевих гелонів, які перейняли сарматсь­ку культуру) не пізніше першої половини — середини II ст. до н.е. За сучасним станом джерел це зробити неможливо. До того ж, і це варто підкреслити, найдавнішою формою етноніму, що нас цікавить, за­свідченою в джерелах І тисл.е., було саме “рос-”, а не “рус-”.

На сьогодні більш-менш впевнено можемо говорити лише сто­совно того, що роксолани як окремий етнос утворюються не пізніше II ст. до н.е. між Дніпром і Доном. В цей час вони за матеріальною культурою, поховальними звичаями, побутом, системою господарст­ва тощо повністю належать до сарматського кола. Ймовірно, їхня мова також була північноіранською—скіфо-сарматської діалектної групи. Протягом І ст. н.е. вони значною мірою займають Лісостепове Правобережжя і поступово слов'янізуються? господарчо-побутово­му та культурно-мовному відношенні, зберігаючи самоназву та історичну пам’ять. Як політичні гегемони майже всієї Лісостепової та Степової України вони поширюють власну назву (як політонім) й на інші, здебільшого — слов’янські, етнополітичніугруповання, що мали зберігати й власні, старі етнічні назви Врешті-решт до кінця II ст. н.е. в Середньому Подніпров’ї та східних областях України (Тясминсько-Пороське Правобережжя, район Дніпровських порогів, Лівобережжя до Сіверського Дінця разом з Північним Приазов’ям) утворюється роксоланське сармато-слов’янське етнополітичне об’єднання, від якого певною мірою залежать і слов’янські групи східних районів Поділля та Волині, а також Північної Київщини і, можливо, Чернігівського Подесення.

На південь та захід від окресленої “Роксоланії” у І — II ст. виникає етнічно строкате, сильно еллінізоване або романізоване ото­чення прикордонних з Римською імперією областей. Це стосується, по-перше, району Бузького лиману та Нижнього Подніпров’я пів­денніше Порогів, де крім Ольвії Птолемей називає ще кілька міст на Дніпрі (Азагаріон, Амадока.-Сарон. що ототожнюються з окремими нижньодніпровськими городищами¹ ); по-друге, всього північно-за­хідного узбережжя Чорного моря, між гирлом Дунаю та Дніп­ровським лиманом, разом з великим осередком грецького та елліні- зованого населення навколо Тіри у пониззі Дністра; по-третє, східних та північно-східних передгір’їв Карпат, разом з прилеглими областями вздовж Серету, Пруту та Дністра.

В пониззях Дніпра та Бугу, біля Ольвії та у дніпровських городищах, переважало грецьке або еллінізоване скіфо-сарматське населення; навколо Дністровського лиману та північніше гирла Дунаю — змішане гетсько-сарматське, яке також знаходилося під найістотнішим впливом греко-римської культури. У Дністровсько- Карпатському регіоні, безпосередньо східніше римської Дакії, утворилася етнічна амальгама з нащадків гето-даків, кельтів, сар- матів та, деякою мірою, слов’ян і германців (карпи, певкіни, бастарни тощо). За рівнем суспільно-економічного та культурного розвитку вони майже не відрізнялися від сусідніх даків і фракійців, що опинилися під владою Риму і, орієнтуючись на провінційно-римські смаки, втрачали власні етнокультурні особливості. В такому строка­тому середовищі, яке півколом (від Західного Поділля до Нижнього Подніпров ’я) оточувало “Роксоланію” та причетні до неї слов 'янські землі, на межі Пі IH ст. й починає утворюватись надетнічна, провін­ційно-римська (за своєю суттю) черняхівська культура.

З

Проблема черняхівської культури, її етнічний зміст та соціаль­но-економічний характер населення, має величезну історіогра­фію¹⁴, зупинятися на якій немає ні можливості, ні необхідності. В цілому моє ставлення до неї вже висловлене¹⁵⁰. Виходячи з цього і дотримуючись в інтерпретації археологічних пам’яток точки зору Н.М.Кравченко, яка докладно розглянула співвідношення черня­хівської та тих культур, що передували їй на території України¹⁵, розглянемо в найзагальніших рисах процес утворення цієї спільнос­ті напередодні вторгнення готів до Причорномор’я.

На території, де у III ст. утворилася черняхівська культура, в першій чверті І тис.н.е. існувало велике розмаїття археологічних спільностей. На Волині, Галичині та Західному Поділлі у І —П ст. в процесі симбіозу зарубинецьких, пшеворських та липицьких куль­тур утворюється досліджена Д.НКозаком¹⁵² волино-подільська група пам’яток, що надійно пов’язується із західноукраїнськими групами слов’ян того часу. Південніше, в межиріччі Дністра і Пруту, переважають сарматські комплекси, які далі на захід, від Пруту до Карпат і Дунаю, зустрічаються суміжно з пам’ятками гето-дакійсь- кого типу. Останні, як зазначалося, зустрічаються і східніше, аж до південних районів Лісостепового Правобережжя. В Степовому Под­ніпров’ї переважають, поруч із сарматськими матеріалами, пам’ятки еллінсько-скіфського (борисфенітського) населення.

Черняхівська культура, на думку сучасних фахівців, в цей час ще не сформувалась як цілісність, але прототипи її специфічних форм та речей вже на межі П — III ст. відомі в Римському Подунав’ї, Дакії та Потиссі. Найдавніші з черняхівських пам’яток, що локалізу­ються у Прикарпатті та Подністров’ї, датуються другою чвертю III ст.¹⁵³ Аналогічні їм комплекси (початок III ст.) зустрічаються на території Румунії та Молдови, там де їм передують переважно гето- дакійські (поруч з сарматськими) комплекси. Незабаром такі матері­али з’являються в усьому Північно-Західному Причорномор’ї до Нижнього Дніпра.

З цього випливає, що в утворенні черняхівської культури на початку III ст. взяло участь різноетнічне населення Північного Причорномор’я, Подністров’я та Прикарпаття, але провідну роль ві­діграла гето-дакійська людність прикордонних з Імперією областей. Цілком природно, що саме вона швидше за інші сприйняла культур­ні стереотипи, що формувались в середовищі близького їй за мовою, походженням та світоглядом фрако-дакійського населення Північ­но-Східних провінцій Римської держави —- Дакії, Мезії та Фракії. Ці групи були 'проміжною ланкою у взаєминах римських провінцій із слов’янами і сарматами Середнього Подніпров’я. Тут протягом першої половини ПІ ст. пізньозарубинецькі пам’ятки, на фоні яких сарматські старожитності стають майже непомітними і як певний етнокультурний тип зникають взагалі, поступово переростають у так звану київську культуру. Придніпровське слов’янство починає сприймати провінційно-римський (за своїм походженням) культур­но-ціннісний стереотип і пов’язаний з ним набір речових ознак, що вважають черняхівською культурою у її класичному прояві.

Саме в той час, коли в Прикарпатті, Подністров’ї та Північно- Західному Причорномор’ї черняхівська культура вже склалася, між Дністром та Дніпром з’являються і пам’ятки вельбарської культури, яку зараз надійно лов ’язують з г о т а м и. Проблема співвідношення готів і людності, в чиєму середовищі сформувалась черняхівська культура, останнім часом вичерпно розглянута в спільній праці В.Д.Барана, Є.Л.Гороховського та Б.В.Магомедова¹⁵⁴. В ній доведена безпідставність припущень деяких дослідників¹⁵⁵ щодо утворення черняхівської культури готами, які прийшли з Повіслення. Вель- барські пам’ятки Волині й ранньочерняхівські Лісостепової України та Молдови синхронні. Протягом середини —другої половини III ст. вони змішуються з черняхівськими, що збігається із свідченням писемних джерел стосовно сусідства готів з іншими етнічними гру­пами. Однак власне вельбарські поселення та могильники, залишені етнічно більш-менш гомогенним населенням, спостерігаються лише на Волині та Східному Поділлі, у верхів’ях Західного Бугу, Случі, Горині та Південного Бугу, де вони втілюються в черняхівське сере­довище¹⁵⁶. У Причорномор’ї ж, де, за свідченням писемних джерел, готи з’являються у 30-х роках III ст., вельбарські матеріали завжди змішані з синхронними їм черняхівськими.

Пам’ятки вельбарської культури виникають у І ст.н.е. на території Північно-Східної Польщі й швидко займають Мазовію, поширюючись у південно-східному напрямку. В другій половині II ст. вони з’являються східніше Західного Бугу і поширюються пере­важно на Волині, а згодом і Поділлі. На межі П—ПІ ст., за спостере­женнями М.Ю.Брайчевського¹⁵, залишено переважну більшість кладів римських монет, що засвідчує різке посилення військової на­пруженості в Лісостеповому Правобережжі та на Поділлі.

Це добре узгоджується з даними писемних джерел. За Йорда­ном, на шляху до Понту та Меотіди, готи перейшли смугу річок і боліт, ймовірно, заплаву Західного Бугу або Прип’яті, і вторглися до землі спадів (очевидно, слов’янського народу, відомого античним письменикам як “пали”, а літописцям — “поляни”), перейшли через ' неї і, як фіксується за археологічними пам’ятками, просуваючись між Дністром та Південним Бугом, вийшли до Північного Причорномор’я [Йорд., 27 — 28]. Відповідно, готи на Нижньому Дунаї вперше згадуються у 238 р., на Боспорі — 250 р. ⁵⁸ Таким чином, не пізніше першої чверті ІП ст. готи проходять через землі спалів-полян (Східне Поділля) і у 30-ті роки якась їх частина (віро­гідно, майбутні візіготи) розселюється у Північно-Західному Причорномор’ї десь поруч з карпами, стверджуючи там свою геге­монію над змішаним і значною мірою еллінізованим гето-сар- матським населенням.

Спочатку головним об’єктом готської експансії було Нижнє Подніпров’я, Приазов’я, Крим та міста Боспору. Розгрому зазнають нижньо-дніпровські городища борисфенітів, а незабаром і Кримська Скіфія, сили якої були підірвані нищівною поразкою, що вона зазна­ла 193 р. від боспорського царя Савромата II. В Ольвії римські війсь­ка перебували принаймні до 248 р. ⁹ Проте, враховуючи посилення варварського тиску вздовж всієї лінії північних кордонів, в середині III ст. римляни були змушені вивести свої загони з міст Північного Причорномор’я, чим одразу й скористалися готи. Після спустошення Ольвії їхні лави спрямовуються до Боспору, де протягом 50-х років спалено та зруйновано Горгіппію, Ілурат, Кіммерик, численні сільсь­кі поселення. В цей самий час варвари грабують і Танаїс в гирлі Дону. Bocnop опиняється під владою готів-боранів і перетворюється на базу для варварських нападів з моря на малоазійські провінції Ім­перії. В Tipi, на Дністровському лимані, римський гарнізон утриму­вався деякий час і після 253 р.¹⁶¹, але 269 р. там вже готувався готський флот для нападу на Балкани. Тому встановлення готського панування над цим містом (яке, очевидно, разом з військами покинула і значна частина мешканців) відбулося між цими датами, десь наприкінці 50-х років¹⁶².

Таким чином, не пізніше початку 60-х років ПІ ст. все Північне Причорномор ’я, від гирла Дунаю до Нижнього Дону та Гамані, пот­рапляє до рук конгломерату варварських етнічних груп, на чолі яких стають готські князі, що розпочинають тривалі й запеклі війни проти Риму, грабуючи протягом 50 — 70-х років дунайсько-бал- канські та малоазійські провінції Імперії.

“Готські” або “скіфські” війни охоплюють, головним чином, третю чверть III ст. —час найглибшої політичної кризи Римської ім­перії та постійної боротьби за вищу владу командуючих різних військових об’єднань. Проте можливість переможних походів північ- нопричорноморських варварів, які доходили навіть до Греції (як 268 р.), засвідчує й досить високий економічний потенціал та політичну консолідацію в їх середовищі. Тільки погоджені дії представників різних народів, що спільно прагнули до збагачення за рахунок гра­бування римських провінцій, могли забезпечити успіх таких широкомасштабних акцій.

Вірогідно, після перших конфліктів між готами та тубільним на­селенням територій України та Молдови була укладена певна війсь­ково-політична угода. Готська верхівка утверджується головним чином над сильно еллінізованим гетсько-скіфсько-сарматським на­селенням у гирлах Дністра, Південного Бугу, Дніпра, в Криму та на Боспорі, повністю переймаючи місцеву матеріальну культуру. Під час цих бурхливих подій в межах України відбуваються, очевидно, як істотні переміщення певних етнічних груп (особливо з Нижнього Подніпров’я та Степового Побужжя, що зазнали готської навали, до Середнього Дніпра), так і остаточне вирівнювання економічного, со­ціального та культурного розвитку населення Причорномор’я та Лі­состепової України.

З цього часу наплив римської монети на Україну майже припиняється, що відбиває порушення торговельних зв’язків з римськими провінціями. Однак, починаючи з другої половини III ст., рівень місцевого ремісничого виробництва, особливо — гончарного, досягає провінційно-римської майстерності. Не відчуваючи зов­нішньої загрози, люди селяться на досить великих неукріплених селищах, топографія та планування яких в цілому відповідають традиціям українського села. Домобудівництво — хати-мазанки; господарство — орне землеробство з використанням справжнього плуга та волів, пов’язане з розвиненим скотарством, орієнтованим переважно на велику рогату худобу. Місцеве ремесло задовольняє потреби і у виробництві засобів виробництва, і в речах широкого вжитку. Грошовий обіг обслуговується використанням римських монет, головним чином повноцінних срібних динаріїв минулої доби Антоні нів.

Така господарсько-побутова база, як свого часу переконливо довів М.Ю.Брайчевський¹⁶³, і відповідає добі класичної черняхівсь- кої культури, пам’ятки якої протягом другої половини III ст. стають переважаючими на Лісостеповому Правобережжі, а з рубежу III — IV ст. широко розповсюджуються й на Дніпровському Лівобережжі до Харківщини і Сумщини¹⁶⁴, охоплюючи майже всю територію Молдови та України за винятком лісової зони останньої. У сере­довищі творців цієї культури поступово розчиняються та зникають вельбарські елементи, але майже по всій лісостеповій території з її пам’ятками співіснують, за даними Н.М.Кравченко, матеріали київської культури, які є найбільш характерними для Лісової Київщини, Верхнього Подніпров’я та Подесення. Вартий уваги і біритуалізм черняхівських могильників, на яких, як правило, в пев­ному співвідношенні поєднуються традиції кремації та інгумації, при тому що перші переважають в північних районах, а другі — в південних.

Черняхівська культура в тому вигляді, у якому вона окрес­люється в узагальнюючих працях останніх років¹⁶, охоплює не тільки Лісостепову Україну, а також усе Північно-Західне Причорномор’я між Дніпром та Нижнім Дунаєм. При такому підході поліетнічність даного феномену самоочевидна, оскільки, як відомо з численних писемних джерел, на цих територіях протягом другої чверті І тис.н.е. мешкали різні етнічні групи та народи: скіфи, сар­ма ти, анти, готи, гети, карпи, бастарни, понтійські греки та ін. Полі­етнічність черняхівської культури в такому її просторовому розу­мінні є загальновизнаною на сьогоднішній день. Так, в переліку за­гальних рис цієї культури, як його подає В.Д.Баоан, немає жодної власне етнічної. На думку цього дослідника¹, так само як і П.М.Третьякова, В.В.Сєдова, Н.М.Кравченко і багатьох інших, чер­няхівська область — це прояв певної економічної, соціальної та культурної спільності населення півдня Східної Європи в зоні ін­тенсивних римських впливів.

Однак у межах черняхівської культури В.Д.Баран виділяє три великі локальні варіанти¹. Перший — займає приморсько-степову смугувід Нижнього Подніпров’ядогирла Дунаю іпов’язанийголовним чином з пізньоантично-скіфо-сармато-гетськими традиціями. Дру­гий —розміщується в межах Молдови та, частково, Валахії й Тран­сільванії між Дністромта Нижнім Дунаєм, девирішальнурольв госпо­дарсько-культурному житті відігравали провінційно-римсько-гето- дакійські елементи. В цілому ж, починаючи з останньої чверті III ст., після того, як римляни здійснили евакуацію Дакії та встановили кор­дон по Дунаю, межі поширення цих варіантів приблизно збігаються з кордонами остготського^ вестлотського ранньодержавних утворень. В обох з них ядром пануючої верхівки стає готська за походженням військова аристократія, мова якої, ймовірно, поступово поширюва­лась, принаймні серед поліетнічних військ. Але система господарства, побуту, домобудівництва, загалом всієї матеріальної культури, походить від традицій місцевої людності.

Третій, найбільший, варіант черняхівської культури В.ДБаран окреслює в межах всієї Лісостепової України, від верхів’їв Дністра та Західного БугудоСіверського Дінця, слушнопов’язуючийоговцілому з давніми слов’янами. Подібні погляди висловлює і В.В.Сєдов, який виділяє Подільсько-Дніпровський варіант черняхівської культури з характерними слов’яно-сарматськими рисами¹⁶⁸. Обидва до­слідники¹⁶⁹, як раніше Л.Нідерле, В.В.Хвойка, М.С.Грушевський, Б.ДГреков, В.П.Петров, Б.О.Рибаков, М.Ю.Брайчевський та інші, роз­міщують на території Лісостепової України III —IV ст. слов’ян-антів. Але якщо для Б.О.Рибакова та М.Ю.Брайчевського черняхівськими пам’ятками є лише ті, які пов ’язуються зантами, то для П.М.Третьяко­ва, В.В.Сєдова та В.ДБарана черняхівська культура є поліетнічним утворенням на північно-східній периферії пізньоантичної цивілізації.

Розбіжності, як бачимо, полягають не стільки в розумінні історичного процесу, скільки у використанні поняття “черняхівська культура” у вузькому або широкому розумінні, в наданні йому чіт­кого етноісторичного чи абстрактнішого соціо-культурного змісту. В обох випадках слов’яни-анти розміщуються в Українському Лісос­тепу і генетично нов ’язуються головним чином з місцевою людністю, відомою за матеріалами зарубинецької та, переважно у західних областях, східних груп пшеворської культур. Тим часом безпосеред­нім типологічним продовженням зарубинецької культури вважається київська культура, що ставить проблему її історичного співвідношення з черняхівською.

Якщо черняхівська культура (у її широкому розумінні) є зов­нішньою північно-східною периферією Римської імперії, а київська репрезентує лісові давньослов’янські племена того самого часу, то історично різномасштабними феноменами варто розглядати власне не їх як такі (поліетнічне та в цілому етнічно гомогенне утворення), а лісостеповий (антський) варіант черняхівськоїта київськукультурне цілому. Вони відповідають лісостеповим та лісовим, неоднаковим за рівнем суспільно-економічного розвитку слов’янським спільностям другої чверті І тис. Перші —це анти, яких М.Ю.Брайчевськийпере­конливо співвідносить з полянами давньоруських літописів¹⁷⁰. Другі—давньослов’янські об’єднання лісової зони, предки літописних древлян, сіверян, дреговичів та ін, які відносно пізньоантичної цивілізації, разом з балтами, що залишили культуру штрихованої кераміки, були віддаленою периферією.

В цьому відношенні кордон між областями поширення черня- хівськихта київських пам’яток, широкий і несталий, відбиває не етно- мовний бар’єр, а засвідчує різницю між двома господарсько-куль- турнимитипами, пов ’язаними з відповідними ландшафтними зонами: орного землеробства на лісостепових чорноземах та підсічно-вогнево­го —на підзолистих грунтах лісових областей. Таке економічне рай­онування збігається з розміщенням відповідних спільностей щодо пізньоантичної цивілізації. НаселенняЛісостепу, одержуючи значний сільськогосподарський додатковий продукт і мешкаючи біля кордонів імперії, швидко сприймало провінційно-римські впливи, які нівелювали етні чну строка тість ма теріальної культури. Мешканці ж лісової зони безпосередньо не відчували цих імпульсів і ще тривалий час зберігали традиційний патріархальний устрій Як бачимо, пам’ятки черняхівської культури III —IV ст. репрезентують вищий рівень і якість життя населення Північного Причорномор’я та Лісостепу порівняно з мешканцями лісової зони Східної Європи¹⁷¹.

III ст. не привнесло істотних змін в характер виробництва та концентрації в руках приморської та лісостепової знаті додаткового продукту. Переважала система дрібних домогосподарств, які спла­чували певні податки чи данину або робили внески до суспільних фондів. Одержані кошти частково йшли на задоволення дійсних сус­пільних потреб, а частково використовувались на престижний

271

вжиток знаті. Але в порівнянні з II — початком III ст. іншою стає форма трансформації натурального прибуткового продукту в ⅛' престижні цінності.

j Якщо раніше придбання коштовних речей^було пов’язане, го- s ловним чином, з торгівлею, то тепер військова знать, особливо готсь- jl ка та сарматська, вважає вигіднішим збагачуватись за рахунок я походів на римські провінції. Та частина натурального продукту, яка Ж раніше реалізовувалась на античних ринках, тепер забезпечує Ц утримання військових дружин місцевих князів, до яких залучається № найпрацездатніша та найенергійніша частина населення. ? Спираючись на них, військова знать захоплює коштовні речі, воло­зі діння якими підкреслює її пануючий стан в суспільстві. До її рук пот- w рапляє і основна маса полонених, яких або викуповують або перет- ж ворюють на рабів.

>’ Все це приводить до подальшої етнічної міксації населення. До к» дружин варварських королів, як і на службу до аристократичних кла- Ж нів, йдуть різні за походженням та світоглядом люди. Посилюється та ®' ускладнюється суспільно-економічна стратифікація, при тому, що за _l∣ умов постійних війн та утворення політичних структур ранньодер- j жавного типу соціальна мобільність була досить високою.

Певне уявлення про суспільні відносини антсько-полянського об’єднання Лісостепової України III — IV ст. дає соціальна структу­ра вестготів того часу, які, за Амміаном Марцелліном[ХХХІ,3, 5], мешкали між Дністром та Дунаєм, що збігається з другим, за В.Д.Ба- раном, регіоном черняхівської культури. Вони були південно-за- ₁ хідними сусідами лісостепових слов’ян, від яких їх відділяв Дністер. У За цієї доби у вестготів існувала вже спадкоємна “королівська” влада, родова аристократія, яка чітко відмежувалася від рядового » населення, постійні військові дружини, а також раби та вільновідпу-

↑ щеники, хоча основну масу населення складали вільні общинники¹⁷,

Вільновідпущеники — це, головним чином, люди, особисто залежні від своїх колишніх господарів, але які володіли засобами, виробництва та за своїм статусом були, очевидно, близькі до. пізньоантичних колонів.

Найімовірніше, у антів-полян, які мешкали далі від римських кордонів та брали менш активну участь у грабуванні імперських провінцій, кількість невільників, вільновідпущеників та інших ка­тегорій особисто залежних людей була меншою. Але, виходячи з даних черняхівських могильників Середнього Подніпров’я¹⁷, сто­совно антського суспільства можемо говорити про досить істотний ' соціально-економічний поділ (хоча й значно менший — за якісно вищим рівнем економічного розвитку, ніж за скіфської доби, що "і з’ясовано раніше¹⁷⁴).

‘ Важливо зазначити, що голову антського об’єднання другої половини IV ст. — Божа (подібно до володарів остготів, вестготів та гуннів) Йордан [Гет., 247] називає “рексом” —словом, що вживалося для позначення носіїв спадкоємної монархічної (царської, коро-

⅜

лівської, княжої) влади. На цій підставі та зважаючи на загальний історичний контекст, дослідники доходять висновку, що влада Божа усвідомлювалась як спадкоємна. Навколо нього гуртувався значний прошарок нащадків племінної (чи союзно-племінної) верхівки, яка брала участь в управлінні об’єднанням, очевидно, керуючи його окремими підрозділами¹⁷⁵. Стосовно цієї доби Б.О.Рибаков у межах антсь- розглядати це політичне утворення як “варварське королівство”, подібне до відпо­відних “королівств” готів, лангобардів або франків чи бургундів¹⁷.

припускає виникнення ранньодержавних інститутів кого об’єднання¹⁷®, а М.Ю.Брайчевський пропонує

Очевидно, цілком правомірно припускати формування ранньо- державної системи в антському (полянському) суспільстві у фіналь­ній добі античності. Про це свідчить, за археологічними джерелами, і високий рівень суспільно-економічного розвитку (розвинене сільсь­ке господарство та багатогалузеве ремесло, грошовий обіг, складне соціальна структура¹⁷⁸ тощо), і наявність розгалуженої військово- політичної організації на чолі з князем-королем та аристократією, що підлягала Йому. Таке об’єднання можемо охарактеризувати як “земельне княжіння”, аналогічне тим, що існували у ранньому се­редньовіччі у древлян або вятичів. Не дивно, що у полян-антів, вра­ховуючи наявність сприятливіших історичних та кліматичних умов, така форма суспільної організації складається на кілька сторіч рані­ше. Археологічним еквівалентом цього об’єднання можна вважати третій, лісостеповий (за В.Д.Бараном) регіон черняхівської куль­тури, а ядром — Східне Поділля та Лісостепове Правобережжя, тобто ті землі, де за скіфської доби існували сколотські князівства. Саме тут, “від Данастра до Данапра”, як свідчить Йордан [Гет., 35], і знаходились основні землі антів. У археологічному відношенні до них безпосередньо наближається Лісостепове Лівобережжя, пра­давні землі роксоланів, де, починаючи з межі ПІ — IV ст., відчу­вається посилення колонізації з Правобережжя.

Таким чином, стосовно другої чверті І тис. можна вести мову про формування на території України, Молдови та прилеглих до неї районів Румунії трьох ранньодержавних утворень: остготського (Нижнє Подніпров’я — Крим), вестготського (між Дністром та Дунаєм) та антського (лісостепові області між Дністром та Дніп­ром, з поступовим залученням, очевидно, і Лісостепового Лівобе­режжя). Протягом другої половини III ст. вони знаходились ще на стадії утворення і репрезентували собою більш-менш стійку конфе­дерацію сжіфо-сармато-гето-дако-слов’яно-германських елементів, які зазнавали значних впливів з боку пізньоантичної цивілізації, їхньою спільною метою було пограбування римських провінцій, що до певного часу стримувало конфронтацію між самими вар­варськими об’єднаннями. Ініціатива у військових акціях належала переважно готській та сарматській знаті, яка, Ймовірно, значною мірою змішується та осідає в колишніх, хоча й спустошених, античних містах. Так, є підстави вважати, що столичним центром

вестготського об’єднання стає Tipa¹⁷⁹, а політичний центр остготів міг знаходитись в одному з городищ Нижнього Дніпра, навіть в, Ольвії, чи на Боспорі.

4

За останні роки III ст. політична ситуація в Причорномор’ї принципово змінюється. За доби правління Діоклетіана Римська ім­перія зміцніла настільки, що знову була здатна рішуче протидіяти варварським нападам. Відмовившись від Дакії ще 271 р. та стабілізу- £ давши кордони по Дунаю, римляни завдають сарматам та готам ряд важких поразок. Однак звичка жити за рахунок додаткових коштів підштовхувала військову верхівку північнопричорноморської люд- jj< ності, передусім наймогутніших серед них остготських воло- \ дарів, до пошуків нових шляхів збагачення позаекономічними спосо- ^l' бами. За нової ситуації це було пов’язане з організацією данницької експлуатації власних сусідів і колишніх союзників.

Переможений римлянами 332 р. остготський король Гіберіх не- вдовзі нападає на вандалів (які на той час мешкали на території Сі­лезії, Моравії Й Словаччини) і повертається з великою здобиччю. •»> Очевидно, цій акції сприяли і вестготи, або поляни-анти, через землі яких військо Гіберіха мало просуватись на захід. Його спадкоємець " Германаріх відмовляється від конфронтації з Римом і починає систе-

, матичне завоювання навколишніх народів з метою отримання C данини.

;■ Йордан, який описував ці події майже через два сторіччя, праг- І нучи підкреслити могутність готів за доби Германаріха та протиставити її зубожінню часів руйнування Остготського королів- ⁵J ства в Італії, за одностайною думкою дослідників, значно пере- ⅛ більшив межі його володінь, довівши їх до північних лісових просто- < рів, населених чуддю, вессю, мерею та мордвою¹⁸⁰. Проте поруч з цим Йордан повідомляє і конкретні факти, очевидно, запозичені ним з давніших праць Аблавія та (особливо) Касіодора. З них випливає, що зовнішньополітична експансія розпочалася з підкорення герулів, очолюваних Аларіхом, які займали багнисті місцевості поблизу Me- отіди [Гет., 117 —118]. Зважаючи на повідомлення Амміана Марцел- ліна [XXXI, 3,1] стосовно того, що володіння готів на сході межували з землями аланів-татаїтів, можна припустити, що переможені герули мешкали в Присивашші та Північному Приазьв’ї.

Після цієї перемоги “Германаріх повернув зброю проти вене­тів”, які спочатку чинили опір, але також зазнали поразки [Гет., 119]. Венетами Йордан називає саме повісленських слов’ян, які мешкали північніше Карпат [Гет., 34]. Після їх підкорення він десь у Прибалтиці переміг народ айстріїв [Гет., 120], в якому В.П.Петров вбачає якісь балтські племена¹⁸. Ці свідчення збігаються з даними Амміана Марцелліна [XXXI, 3, 1], сучасника Германаріха, який описував його численні перемоги над сусідніми народами та значні володіння, з чим погоджуються і сучасні дослідники¹.

Однак ми не маємо певної відповіді на питання щодо взаємин остготів та антів за часів Германаріха. Йордан нічого на пише про їх підкорення, більше того —їх назва відсутня навіть серед недосто­вірного переліку народів (до чуді й весі), які буцімто визнавали владу цього короля. Похід проти повісленських венедів міг бути здійсненим як через антські землі, так і з території вестготів. На тій підставі, що Вінітарій, намагаючись звільнитись від гуннського панування, роз­почав війну з антами, зовсім не випливає, як інколи припускають¹⁸³, що останні раніше підкорялись Германаріху, хоча цього й не можна цілком виключати. Але з огляду на те, що за доби правління останнього вони не згадуються серед підвладних йому народів, стверджувати це немає підстав. Більш слушним, на мою думку, є припущення, що ще за давніших часів, можливо з середини III ст., між антами та готами існували якісь угоди відносно мирного співіс­нування та, не виключено, й спільних військових дій, які були скасо­вані після смерті Германаріха. Цілком ймовірно, що за доби правлін­ня останнього цей союз вже був нерівноправним і для антів невигідним.

На щаблі своєї вищої могутності, за свідченням Йордана, дер­жава Германаріха^гримувалась недовго [Гет., 121] і почала розпа­датися ще за життя її засновника. Десь 365 — 367 рр. з її складу вийшли вестготи, які на чолі з власним володарем Атанаріхом (366 — 381 рр.) витримали важку боротьбу з легіонами імператора східної частини Римської імперії Валента (364 — 378 рр.). Саме в цей час у вестготів формується власна писемність та набуває значного поширення християнство (у аріанській формі)¹⁸⁴. Невдовзі за цим в сутичці з представниками росомонської (“росомони”, ймовірно, є новою формою старого етноніма “роксолани” після їх слов’янізації) знаті важко поранено Германаріха. Водночас з-за Меотіди на воло­діння готів починають нападати г у н н и, які до того перемогли а л а- н і в. Поява гуннів збентежила “старезного і здряхлілого” володаря, який, “не перенісши гуннських набігів, помер на 109 році свого життя”. Його смерть сприяла перемозі гуннів над остготами [Гет., 1 ЗО]. Амміан Марцеллін [XXXI, З, І] наводить точну дату переходу гуннів через Керченську протоку — 371 р. Смерть Германаріха датується приблизно 375 р. Після цього остготи підпадають під владу гуннів, але залишаються на своїх старих місцях. Спадкову владу утримав за собою і королівський рід Амалів [Гет., 246].

Головні сили остготів, очевидно, були збережені згодою під­коритись новим володарям Північного Причорномор’я. Іншої долі за­знали вестготи. Незважаючи на енергійні дії Атанаріха, який розпо­чав споруджувати багатокілометровий вал, щоб захиститися від кочовиків, гунни вже 376 р. форсували Дністер та через Буджацькі степи вийшли до римських кордонів¹⁸⁵. Не маючи змоги протидіяти ворогам, король із значною кількістю вестготів відійшов за Карпати,

275

, у Трансільванію, тоді як інша, мабуть, більш багатолюдна частина населення понизь Дністра, Пруту й Серету, очолювана Фрідігерном та Алавівом, почала втікати за Дунай, де імператор Валент відвів їм землі у Фракії. Однак злидні, в яких опинилися біженці, голод та сва- вілля римських чиновників призвели до повстання. Вестготи рушили на Константинополь і у битві під Адріанополем (378 р.), де загинув і сам Валент, розгромили римське військо. Фрідігерн не­вдовзі після цього вмирає і його місце займає Атанаріх, який склав

> мирну угоду з Феодосієм І Великим (379 — 395 рр.) та відійшов до

■Іллірії.

⅛ Після смерті останнього вестготи знов піднялися, обравши коро-, лем Аларіха. Він розпочинає боротьбу за Італію, кульмінацією якої j було взяття та спустошення Рима в серпні 410 р. Після цього вест­готи відходять далі на захід, займаючи Південні Галлію та Іспанію,

■ де Й утворюють власну державу з центром в Тулузі, а пізніше —To-, ледо. Це простежується й за археологічними джерелами¹⁸⁶.3 почат­ку V ст. на територіях Західно-Римської імперії розпочинається бурхлива доба утворення “варварських королівств”. Вестготи, які

* мали майже сторічний досвід співіснування з пізньоантичним міським населенням, відігравали в цьому процесі одну з провідних

* ролей¹⁸⁷.

j Таким чином, після ліквідації вестготського ранньодержавного

⅛ утворення, при тому, що переважна частина гуннів ще займала $ території східніше Меотіди та Танаїсу, на півдні Східної Європи двома провідними силами залишались остготи та анти Спадкоємець і Германаріха король Вінітарій “тяжко зносив залежність від влади гуннів”. Поступово звільняючись від неї, він розпочинає війну з антами. В першій битві анти розбили його, та незабаром він переміг і розп’яв царя Божа з синами та 70 аристократами.

It

Проте, як пише Йордан, “з таким свавіллям він керував менше року” [Гет., 247 — 248]. На боці антів виступили гунни. Баламбер, ко­роль (точніше було б — хан) гуннів, не стерпів посилення готів і рушив військо проти Вінітарія. За свідченням Йордана, війна була жорстокою і тривалою. Спочатку перемагали готи і гунни несли великі втрати, але в третій битві на p,Epaκ (на жаль, її важко лока­лізувати) Баламбер послав стрілу і, потрапивши в голову Вінітарієві, вбив його, чим забезпечив перемогу своєму війську. Остготи були приборкані й визнали верховну владу Баламбера, який залишив їм право мати і власних володарів, що князювали за радою гуннів [Гет., 248 — 249]¹⁸⁸.

Приблизно в 390р. гуннське панування на півдні Східної Європи _f утверджується на кілька десятиріч У боротьбі антів з готами гуни і підтримали перших, можливо, так само як за тисячу років до того у і боротьбі з кіммерійцями могли об’єднатись праслов’яни-сколоти та ¹ скіфи, що також прийшли зі сходу.

а Чи є можливість детальніше охарактеризувати соціально- F- політичну структуру антсько-полянського об’єднання ΓV cτ.? На під-

ставі лише наявних джерел — навряд чи. Однак відсутність фактичних даних певною мірою можна компенсувати загальною уявою щодо типової структури слов’янських “племінних княжінь”, як вона реконструюється ГиЛовм’янським¹⁸⁹. Його висновки добре узгоджуються з розробками М.Ю.Брайчевського стосовно ієрархіч­ної природи постплемінних об’єднань¹⁹⁰ та Б.О.Рибакова щодо структури літописних вятичів останньої чверті І тис.¹

Висновки цих дослідників зроблені за матеріалами писемних джерел ранньосередньовічної доби, але їх можна віднести і до антсь- ко-полянського об’єднання давніших часів. Якщо така структура у завершеному, розвиненому вигляді існувала у слов’ян лісової зони за останню третину І тис., то можна припустити, що у значно розвиненіших мешканців Лісостепу, безпосередніх сусідів ранньо- державних утворень Північного Причорномор’я, аналогічна суспіль­на система виникає не пізніше доби фінальної античності.

За спостереженнями ГЛовм’янського, у всіх слов’ян на перед- державному рівні розвитку існує двощаблева територіально- політична структура, вищий рівень якої збігається з “великим пле­менем” (точніше, за Б.О.Рибаковим, “племінним княжінням’), а нижчий — “малими племенами”, що його утворюють. Останні, в свою чергу, складаються з територіальних сусідських общин — “жуп”. Верховними органами влади та управління таких общин, “племен” та надплемінних об’єднань є віче, до складу якого входять всі вільні люди, які обирають князя та вирішують найважливіші гро­мадські питання. Разом з тим провідну роль в суспільному житті ві­діграє спадкоємна знать — представники аристократичних родів, що у власних господарствах використовують працю особисто за­лежних (головним чином, іноетнічних за походженням) людей. В розпорядженні цієї знаті та князів, які виходили з її середовища, знаходилась громадська казна, що поповнювалась за рахунок війсь­кової здобичі, общинних внесків, торговельного мита та судових штрафів. Вже виділяються “племена-гегемони”, центри складних військово-політичних організмів, правляча верхівка яких мала в своєму розпорядженні данницькі надходження від залежних пле- мен-сусідів.

За давньою традицією князівська влада у слов’ян була вибор­ною¹⁹, але, як про це йшлося, є підстави припускати, що у антів- полян IV ст. вона фактично стає спадкоємною, хоча віче, ймовірно, ще зберігало формальне право “затверджувати” людину на цій посаді. Поряд з високим рівнем розвитку виробничих сил та наявніс­тю складної соціальної структури населення лісостепового варіанта черняхівської культури все це дає підстави вбачати в полянах- антах доби фінальної античності саме “племінне княжіння” як форму протидержавного або навіть ранньодержавного політичного утворення Воно, очевидно, мало своє провідне ядро, яке очолювало групу споріднених слов’янських об’єднань в межах Лісостепової України

Така трактовка добре узгоджується з висновками М.Ю.Брай- ; чевського, що поляни-анти (як “велике плем’я”, народ) складалися з кількох’’малих племен” (уличів, тиверців, бужан та ін.) ³, а, ймовір­но, сам етнонім ’’поляни" (який, певно, й стоїть за назвами ’’палів”, "спадів" ”спорів”та "паралатів” давніх авторів), поширений на всю ’ спільність "племінного княжіння”, спочатку відносився лише до про- I відної етнополітичної групи Після розкладу цього великого об’єднання, наприкінці VI ст., воно лишається як самоназва об’єднання, яке консолідувалося в районі Києва, між Дніпром, Ірпе­нем та Стугною. Однак у ΓV ст. й раніше власне полянами, у вузь­кому розумінні слова, мали бути мешканці лісостепового Дністро- Дніпровського межиріччя, найімовірніше — у басейні Південного Бугу. їх безпосередніми сусідами в Пороссі та на Лівобережжі мали ■ бути, вірогідно, росомони — нащадки середньодніпровських слов ’ян та слов 'янізованих сарматів-роксоланів, які вже з середини VI ст. відомі під назвою ”р о с”.

4.