Хронологічна таблиця

Приблизно XXX—XX тис. до н.е. —вірогідне існування гіпотетичної про- тоностратично-афразійсько-сінокавказької праспільності ранньопервісних мисливців і збирачів Східносередземноморсько-Передньоазійського регіону.

Приблизно XX — XV тис. до н.е. — консолідація представників ност- ратичної спільності в межах Закавказзя —Південного Прикаспію, афразійсь- кої — на Близькому Сході, сінокавказької — в Анатолії. Початок просування ностратичного населення до Північного Кавказу, Криму та у степи півдня Схід­ної Європи, Середньої Азії і Казахстану, що обумовлює утворення бореальної спільності північніше Кавказу —Каспію — Копет-Дагу.

Приблизно XV — X тис. до н.е. — бореальна спільність ранньопервісних. мисливців і збирачів Північного Причорномор’я, Передкавказзя, Північного й Східного Прикаспію та Приаралля, предків носіїв пізніших індоєвропейських, уральських та алтайських мов. Вони займають в холодну пору року передгірсь- кі, узбережні та заплавні, багаті на деревину та лісову дичину ландшафтні зони, а влітку просуваються у відкриті степи, полюючи там на бізонів. Північніше — зона мешкання прильодовикових мисливців на мамонтів та північних оленів, можливих етномовних предків сучасних ескалеутських народів. Південніше — мисливці і збирачі гірсько-лісових ландшафтів, мовні предки пракартвелів (За­кавказзя), праеламодравідів (Західний Іран), давньоанатолійсько-північнокав- казьких груп (Мала Азія і Вірменське нагір’я, можливо, частково і Балкани).

X — VIII тис до н.е. — кінець льодовикового періоду, зміна кліматичних поясів і загальна криза верхньопалеолітичної, орієнтованої на мисливство, еко­номіки, особливо в Передній Азії. Формування в Палестині, Сирії, Анатолії, долинах Загросу найдавніших центрів відтворюючого господарства; початок неолітичної революції, пов’язаної з переходом до осілості, землеробства і тваринництва. Виникнення і поширення у Східному Середземномор’ї сітково- човнового рибальства.

Поступове утворення сучасних ландшафтних зон в Європі, заселення її лі­сової смуги групами південноєвропейського походження. Розпад бореальної спільності та утворення на її грунті ранньоіндоєвропейської в межах Північного Причорномор’я — Передкавказзя, ранньоуральської (між Каспієм та Аралом) та ранньоалтайської (на схід від Аралу, до Тянь-Шаня і Алтая) етномовних спільностей. Поступова консолідація ранньокартвельської у Закавказі та

ранньоеламодравідської в Ірані спільностей; відхід мовних предків ескале- утських народів за стадами північних оленів в напрямку до узбережжя Льодовитого океану. Вірогідна інфільтрація окремих мезолітичних груп сіно- кавказької спільності через Південний Прикаспійта південні області Середньої Азії до передгір’їв Гіндукушу, Паміру, Тянь-Шаню і Алтаю, з подальшим поширенням носіїв відповідних діалектів далі на схід в наступні тисячоліття.

VHI — VH тис. до н.е. — утворення і розвиток близькосхідно-передньоа- зійських центрів неолітичного високорозвиненого рибальського, з елементами землеробства і тваринництва, та землеробсько-скотарського господарства; початок широкого розселення відповідних общин в Північно-Східну Африку, Егеїду і на Балкани, у Закавказзя та південно-західні області Середньої Азії. Розквіт мисливсько-рибальсько-збиральницького господарства ранньоін­доєвропейських общин, їх перехід до міцної осілості і виникнення перших могильників (Надпоріжжя). Поширення ранньоіндоєвропейських культур сте­пового півдня і передгір’їв' Східної Європи, зокрема на території України: ранньомезолітична осокорсько-рогалицька та пізньомезолітичні гребеніківська та горнокримська. Інвазія в це середовище з північного сходу (Донсько-Волзь­кого межиріччя?) іноетнічної кукрекської культури та поступова асиміляція місцевими мешканцями прийшлого населення.

VH — V тис. до н.е. — утворення у Східносередземноморсько-Передньоа- зійському регіоні випереджаючого розвитку енеолітичної землеробсько-ско­тарської системи та розвиток на її тлі системи культур мальованої кераміки. Перші поселення протоміського типу, зокрема Четал-Хююк в Центральній Анатолії. Широке розповсюдження енеолітичних землеробів і скотарів анато- лійської культурно-господарської традиції у Балкано-Дунайсько-Карпатсько- му регіоні. Інфільтрація їх у Західне Середземномор’я та просування на Кавказ. Розселення у Північній Месопотамії ранньосемітських племінних груп та їхня вірогідна спорадична інфільтрація до Кавказу. Розселення в південних облас­тях Середньої Азії, на сході Іранського плато та у Західному Індостані еламо- дравідійських груп, що незабаром веде до розмежування власне еламітів (За­хідний Іран) та протодравідів (Західний Індостан) з численними проміжними угрупованнями.

Початок інфільтрації давньоанатолійських рибальських груп, знайомих з ранніми формами тваринництва і землеробства до ранньоіндоєвропейського масиву головним чином в межах Північно-Східного Причорномор’я — Приазов’я та, вірогідно, Північно-Західного Причорномор’я; посилення зв’язків південно-східних ранньоіндоєвропейських груп з пракартвелами та, можливо, прасемітами в Кавказькому ареалі. Перехід найрозвиненіших індоєвро­пейських груп до ранніх форм землеробства і тваринництва (власна до­местикація свині, сприйняття через Подунав’я великої та через Кавказ дрібної рогатої худоби), керамічного виробництва й виготовлення шліфованих знарядь праці. Індоєвропейські неолітичні групи, які поступово консолідуються в племе­на, займають північні області Причорномор’я — Кавказу — Прикаспію, поширюючись вгору заплавами Дніпра, Дону, Волги, обживаючи південні райони лісостепової смути Східної Європи та змішуючись з місцевою людністю. В межах України з ними можна пов’язувати такі культури, як приазовська, кримська, сурсько-дніпровська та, вірогідно, буго-дністровська. На заході цього ареалу, особливо в Придністров’ї, відчутні інфільтрації з боку дунайсько-цент­ральноєвропейських спільностей типу Кріш-Кереш та лінійно-стрічкової кера­міки; з півночі — спорадичне просування окремих архаїчних груп палеоєвро- пейського мисливсько-рибальського населення дніпро-донецької спільності, зі

..

й?. V—IV тис. до н.е. — вихід на протоцивілізаційний рівень розвитку енео-

® літичних суспільств Анатолії та Балкан, бурхливий розвиток землеробсько- скотарських племен Балкано-Дунайсько-Карпатського ареалу та їхня колоні- зація Попруття і Подністров’я з кінцевим виходом до Дніпра в районі Канева —. ланкою Східносередземноморсько-Передньоазійського центру випереджуючо- ■■ го розвитку доби енеоліту. В етнокультурному відношенні трипільська спіль- і ність виразно поділяється на західний та східний ареали. В першому, Придніс- тровському, абсолютно переважають традиції прийшлого, очевидно, давньоа- I натолійсько-“північнокавказького” (в мовному відношенні) населення. J¹. Другий — утворюється завдяки синтезу прийшлих з Балкан — Карпат та міс- ⅛ цевих неолітичних компонентів, серед яких істотне значення могли мати й ’ ' індоєвропейські (в ареалі поширення давнішої буго-дністровської культури, носії якої витіснялися більш розвиненими колоністами у Дніпровське Лісосте­пове Правобережжя). УIV тис. до н.е. балкано-дунайські енеолітичні суспільст­ва опиняються в стані гострої кризи і поступово гинуть, але трипільська куль-' » тура продовжує існувати ще деякий час.

До межі V — IV тис. до н.е. індоєвропейські племена доместикують коня і знайомляться з виробами з міді. Безпосередньо після цього власне іидоєвропейсь- ⅛ ка спільність скотарсько-землеробських племен починає поступово розгалужу­ватися на два ареали. Перший —“мовний ареал А” —утворюється в смузі збігу лісостепових та степових ландшафтів Східної Європи (від Правобережної України до Приуралля) з головними осередками мешкання людей у долинах по середніх течіях Дніпра, Сіверського Дінця, Дону, Волги й Уралу і з тенденцією,₁¹ повільного поширення на схід (оскільки шлях на захід певний час перекривають.

Другий індоєвропейський блок — “мовний ареал В” — в цей же час формується на кордоні степів з передгір’ями та морськими узбережжями і за-. плавами нижніх течій великих річок Азово-Чорноморського басейну, з тен- ; денцією подальшого поширення до степових просторів вздовж річкових за­плав. Його населення складали мовні предки таких майбутніх індоєвро- (■ пейських спільностей, як германо-(венедо)-балто-слов’янська, греко-вірмено- * фракійська та індоіранська (арійська). Тлом їх господарського життя було. скотарство (з ухилом на півдні в бік розведення дрібної рогатої худоби) в поєднанні із землеробством (на м’яких заплавних грунтах) та, де для цього були сприятливі умови, рибальством. В археологічному відношенні цим спіль­ностям відповідають маріупольська культурно-історична спільність та похідні від неї культури “азово-чорноморської лінії розвитку”: нижньомихайлівська і ранньоенеолітичні комплекси Північного Кавказу й Криму, а згодом — ранньомайкопська, кемі-обинська та усатівська, що мають виразні риси зв’язків з більш розвиненими суспільствами Кавказу, Анатолії й Балкан IV — III тис. до н.е.

В цей час на Близькому Сході набуває сили процес формування найдавніших цивілізацій Єгипту і Месопотамії, що і утворюються на межі IV — ПІ тис. до н.е.

III тис. до н.е. —в Східносередземноморсько-Передньоазійському регіоні поступово утворюється суцільна зона ранньокласових суспільств, що поступово охоплює Анатолію і Егеїду, окремі райони Іранського плато та півдня Середньої Азії, долину р.Інд тощо.

Ще раніше від “мовного ареалу А” відокремлюються носії хеттсько-лу- військо-палайських діалектів, які на рубежі IV —III тис. до н.е. поширюються у Нижнє Подунав’я і на Східні Балкани, а до середини III тис. до н.е., можливо не без тиску з боку інших індоєвропейських племен, переміщуються до Малої Азії, де згодом асимілюють місцеву хаттську людність. Найсхідніші, тохарські, групи цього мовного ареалу повільно опановують казахстансько-центральноа- зійські степи, тоді як інші племена відповідної спільності залишаються пере­важно в межах лісостепових областей Придніпров’я —Донеччини. Матеріаль­на культура останніх поступово наближається до культури власне степових індоєвропейських племен “ареалу В”, що приводить до утворення великої ямної історико-культурної спільності.

Одночасно в степовому Причорномор’ї — Приазов’ї — Передкавказзі панують скотарські племена “мовного ареалу В”. Одна їх частина (мовні предки греко-вірмено-фракійців) поступово поширюється через Північно-За­хідне Причорномор’я (залучаючи до свого складу залишки місцевого пізньо- трипільського населення — усатівська культура) до Нижнього Подунав’я і Балкан, тоді як інша, вірогідно найспорідненіша з нею, поширюється у Прикарпатсько-Волинсько-Центральноєвропейські області (культура ку­лястих амфор).

Паралельно між Нижнім Дунаєм — Східними Карпатами і Донеччиною посилюється змішення (і, ймовірно, військова напруженість) протоітало-кель- тсько-іллірійських племен “мовного ареалу А” та протогермано-(венедо)- слов’яио-балтських племен “мовного ареалу В”. Поступово значна їх частина переселюється до Центральної, а згодом і у лісові райони Східної Європи. Вреш­ті-решт це приводить до того, що перші займають панівні позиції у Середньому та Верхньому Подунав’ї й на Західних Балканах, беручи на себе місію подаль­шої індоєвропеїзації Північно-Західного Середземномор’я та Приатлантичної Європи, а другі — опановують центральноєвропейські області північніше Кар­пат — Судет — Гарцу разом з Південною Скандинавією, а також широкі простори Східної Європи від лісостепово-степового порубіжжя до Даугави та Верхньої Волги, що археологічно репрезентується спільністю мотузчатої кера­міки та бойових сокир.

Панівною силою у Східноєвропейських степах, з тенденцією просування далі на схід, залишаються племена індоіранської групи, військова активність яких, як здається, безпосередньо сприяла переселенню інших індоєвро­пейських спільностей у західному і північному напрямках. Наприкінці III тис. до н.е. з Передкавказзя до Нижнього Подніпров’я, Донеччини і Калмикії пе- реселюються носії катакомбної культури, які спиралися на досвід більш

■розвинутих суспільств півдня. Не виключено, що саме цей процес відбиває кон- ^ солідацію та експансію мовних предків власне індо-арійських племен.

Перша третина II тис. до н.е. — на грунті спільності мотузчатої кераміки ⅞τa бойових сокир, за умов поступового етнокультурного синтезу (з кінцевою індоєвропеїзацією) прийшлого та місцевого населення, ррзвиваються окремі племінні спільності, відомі, зокрема, на території України за матеріалами під- карпатської культури Поділля та Галичини, городсько-здолбицької та стжижовської на Волині, середньодніпровської — з поширенням на лісове ’ Подніпров’я та Подесення. їхні носії орієнтуються головним чином на скотар­ство, але і землеробство відіграє в їх житті істотне значення. В межах окремих племінних територій поступово набирають сили процеси етнопо- ' літичної, а відтак і етнокультурної та етномовної інтеграції, що кладе початок формування таких спільностей, як прагерманська (Північна Німеччина та Південна Скандинавія), правенедська (в межах, близьких до кордонів сучас­ної Польщі), праслов’янська (між Віслою і Карпатами та Середнім Подніпров’ям, південніше Прип’ятського Полісся) та прабалтська (переважно. в межах сучасних Білорусі, Литви, Латвії та колишньої Східної Пруссії). Bi- Г рогідно, що на цей час племена, найближчим чином споріднені з безпосеред­ні німи предками прабалтів, домінували і в областях Центральної Росії (фать- ’ янівська та баланівська культури), але незабаром були асимільовані більш, давнім місцевим фінно-угорським населенням.

^b В степовій зоні спочатку панують племена катакомбної спільності, але не­забаром військова напруженість зростає, що призводить до витіснення окремих етнополітичних об’єднань, очолюваних загонами колісничних воїнів прото-ін- доарійської спільності, далеко на південь (у Сирію, де вони утворюють царство ’ Мітанні) і на схід (Степове Зауралля з протомістом Аркаім та могильником Сін- ташта, звідки розпочинається рух власне індо-арійських племен, творців “Ріг- веди”, до Індії). З цього часу пануючою силою в Східноєвропейських степах аж до приходу гуннів залишаються племена і народи ірано-арійської, а згодом і пів- нічноіранської мовної гілки.

Друга третина II тис. до н.е. — в широких межах від Південно-Східної - Польщі до Лісостепового Лівобережжя на терені культур мотузчатої кераміки „ попередньої доби утворюється досить аморфна тшинбцько-комарівська £ історико-культурна спільність, що відбиває початок утворення власне праслов’янської міжплемінної етномовної спільності з епіцентром в межах Дніпровського Правобережжя та Волині. Придністровсько-Прикарпатські J області зазнають істотних впливів (вірогідно, й інфільтрації населення) з боку мешканців Карпатського басейну, а в Причорноморсько-Приазовських степах

■ панують скотарські племена північноіранської групи, частина яких, особливо. в Північно-Західному Причорномор’ї, займається землеробством, має високо-

розвинену металургію і поступово виходить на передкласовий рівень розвитку (сабатинівська культура). Відбувається подальший процес консолі-

■ ■ дації правенедських племен Повіслення, що відбивається в утворенні незаба- „ ром там лужицької культури, і розмежування в етномовному відношенні

праслов’янських та прабалтських племен, розділених Прип’ятським Поліс­сям. Одночасно в Східному Середземномор’ї розквітають воєнізовані держави » з провідною роллю індоєвропейського компонента (Мікенська Греція, Хеттсь- ке царство Мітанні), індо-арії опановують Північний Індостан; південні групи ірано-аріїв поступово займають Середньоазійські степи.

Остання третина II тис. до н.е. — в межах Середньодніпровського Пра- : вобережжя — Східної Волині остаточно утворюється власне праслов’янська спільність, чия мова вже чітко відрізняється від поширених північніше Поліс­ся балтських говірок та, вірогідно, венедських діалектів Повіслення. Це відпо­відає консолідації групи споріднених племен в межах білогрудівської куль­тури, населення якої все більшу увагу приділяє землеробству та культурно- господарським зв’язкам з більш розвиненими фрако-дакійськими та ірано- мовними племенами Карпато-Дунайського регіону та Північного Причорномор’я. Разом з тим, з боку останніх посилюється військовий тиск, внаслідок чого південні групи культур кола Сабатинівка-Ноа займаїрть Се­реднє Подністров’я, що призводить до відтоку місцевого населення до Се­реднього Подніпров’я та Волині при його подальшій інтеграції у місцеву праслов’янську спільність. Однак посилення посухи в степах робить розвиток землеробства там неможливим й обумовлює остаточний перехід іраномовних племен Північного Причорномор’я, як і всієї зони Євразійських степів, ДО KO- чівництва. Незабаром ці номади стають відомими під назвою кіммерійців. На­селення Північно-Західного Причорномор’я частково пересувається Балка­нами до Егеїди та Анатолії й бере участь у тиску “народів моря” на східносе- редземноморські держави, що врешті-решт приводить до загибелі Хеттського царства та Мікенської Греції, спустошення Сирії й Ханаану, запеклої бо­ротьби на кордонах Єгипту та Ассирії.

Кінець II — початок І тис. до н.е. — у Східній та Центральній Європі починається поширення чорної металургії. Дако-фракійські племена, носії культури фракійського гальштату, витісняють з Прикарпаття іраномовні пле­мена культури Hoa. В Повісленні міцніють венедські племена лужицької куль­тури, що поширюють свій вплив на населення Верхнього Подністров’я та басей­ну Західного Бугу, відоме за пам’ятками висоцької культури та лежницької й могилянської груп, на племена, перехідні в етномовному відношенні між праве- недами і праслов’янами. В широких межах Правобережного Придніпров’я на терені білогрудівської культури утворюється чорноліська культура праслов’ян, яка посилює свої впливи на Галичину та Західну Волинь. В Північ- нопричорноморських степах утворюється речовий комплекс кочівницького типу, що відбиває матеріальну культуру кіммерійців.

X ст. до н.е. — перша хвиля просування протоскіфських племен з Цент­ральної Азії у Східноєвропейські степи; це населення досить швидко розчиняється в місцевому середовищі.

X — IX ст. до н.е. — чорноліські праслов’яни розпочинають колонізацію Лісостепового Лівобережжя, утверджуючись на Орелі та Ворсклі.

IX ст. до н.е. —посилення конфронтації між кіммерійцями-кочовиками та праслов’янами чорноліської культури, консолідація сил останніх та формуван­ня спільного військово-політичного центру в Потясминні.

Середина — третя чверть VIH ст. до н.е. —друга хвиля протоскіфських плеійен пересувається з Центральної Азії до Волзько-Донських степів, їх пере­моги над місцевими кіммерійцями, які починають витіснятися у Закавказзя, де домінує царство Урарту. Встановлення гегемонії Ассирії в Передній Азії; Вавилон на ціле сторіччя втрачає незалежність.

722 — 715 рр. до н.е. — перше зафіксоване вторгнення кіммерійців у За­кавказзя, їхні перемоги над урартським царем Русою І та спустошення його во­лодінь. Невдалі спроби Ассирії приборкати кіммерійців.

Остання третину VIII ст. до н.е. —зближення протоскіфів і праслов’ян на терені спільної боротьби^ кіммерійцями, які втрачають свої позиції у Північно­му Причорномор’ї. Заключна доба чорноліської культури; середньодніпровські праслов’яни беруть участь у формуванні культури архаїчного скіфського типу.

»• Консолідація власне скіфського етносу в Передкавказзі, в той час як кіммерійці к дислокуються головним чином у Закавказзі, де руйнують ранньодержавне У об’єднання колхів та спустошують Урарту.

; Перша третина VΠ ст. до не. — початок просування яраслов’ян (можливо завдяки підтримці скіфських загонів) на зайняті фракомовними племенами

* області Придністров’я, що, вірогідно, призводить до витіснення звідти трерів, < які, разом із залишками місцевих кіммерійців, через Балкани просуваються до а Малої Азії. Формування на Північному Кавказі скіфського ранньодержавного г об’єднання — “царства Ашкуза”, до політичної системи якого входять, зокре- ⅛ ма, протогелони та протоагафірси Східного Приазов’я та Передкавказзя.

' 680 — 669 рр. до н.е. — Ассаргадон, цар Ассирії; часи її найвищого підне-

, сення.

679/678 р. до не. — кіммерійський цар Теушпа зазнає нищівної поразки ■ від ассирійського царя Ассаргадона, після чого частина кіммерійських

• вершників переходить служити Ассирії.

■' Перша половина 70-х рр. VII ст. до не. — скіфське військо, очолюване Іш-

пакаєм, приходить на допомогу царству Мана (Північно-Західний Іран) в його боротьбі з Ассирією.

⁴ 674 р до не. — ассирійці отримують перемогу над манейцями та скіфами.

673р. до н.е. — скіфське військо знову з’являється на території Ірану, на­магаючись підтримати мідійців у їх боротьбі з Ассирією, але невдовзі Ішпакай, гине і скіфи відходять за Кавказ.

672/671 рдо н.е. —скіфське військо, вже під проводом Партатуа (Прото- тія), вірогідно брата чи сина Ішпакая, знов з’являється біля кордонів Ассирії,.. але Ассаргадон укладає з ними угоду і віддає заміж за Партатуа свою доньку, після чого скіфи певний час дотримуються проассирійської орієнтації. Вірогідна участь праслов’янських дружин з Придніпров’я у скіфських походах, що сприяє збагаченню їх військового досвіду та розвитку пристрасті до бойової ^ здобичі, посиленню у суспільстві ролі князів-воєначальників.

671 р. до не. —завоювання Ассаргадоном Єгипту, кульмінація могутності « Ассирії. Відхід праслов’янських дружин з Кавказу до Придніпров’я, перео­рієнтація їх наступу на захід.

, 60 — 50-ті рр. VII ст. до не. — масове просування середньодніпровсько-

східноподільських праслов’ян (вірогідно, за участю скіфської кінноти) до облас- ’ тей Прикарпаття, Західної Волині, а частково і Південно-Східної Польщі та За­карпаття; можливо — перші походи проти венедів лужицької культури Повіс- ления. Розвідки греками-іонійцями узбережжя Північно-Західного Причорномор’я та заснування ними перших поселень в гирлі Дунаю (Істрія) та ■■ у Byro-Дніпровському лимані (на оВерезань).

655 р. до н.е. —звільнення Єгипту з-під влади Ассирії, початок її послаб­лення.

І 50-ті рр. VH ст. до не. — кіммерійці разом з урартійцями або ассирійцями спустошують Фрігію і захоплюють її столицю Гордіон, фрігійський цар Мідас ^, кінчає життя самогубством.

^j 654 — 652 рр. до не. — скіфський цар Мадій (вірогідно син Партатуа та. доньки Ассаргадона) відновлює походи до Передньої Азії й спустошує землі мідян.

J 652р. до н.е. — кіммерійці під проводом Лігдаміса спустошують Лідію, за­

хоплюють її столицю Сарди, під час битви гине лідійський цар Гіг, а незабаром ■і спустошують Іонію, зокрема руйнують Магнезію та грабують скарби храму І Артеміди поблизу Ефесу.

Перша половина 40-х рр. до н.е. —скіфи Мадія прямують до Малої Азії, де завдають нищівних поразок кіммерійцям та фракійцям-трерам; залишки кіммерійців осідають на півночі Анатолії поблизу Сінопа і згодом підкоряються лідійському царю Аліатту (605 — 560 рр.). Цар спустошеного Урарту Сардурі III визнає зверхність Ассирії. Ассирійці жорстоко придушують повстання у Вавилоні й руйнують Еламське царство. Однак опір ассирійському пануванню посилюється майже на всіх підкорених цією державою територіях, що призводить до поступового виснаження її ресурсів.

Друга половина 40-х —перша половина 10-х рр. VII ст. до н.е. — завдяки посиленню конфронтації між Ассирією та її ворогами скіфи стають домінуючою силою у Передній Азії, грабують населення і доходять до кордонів Єгипту. Про­довжується грецька колонізація Буго-Дніпровського лиману і встановлюються безпосередні торговельні стосунки між еллінами-колоністами та праслов’янами Потясминня та Поросся, головним чином через басейн Південного Бугу.

626р.до н.е. — проти Ассирії підіймає повстання халдей Набопаласар, на бік якого переходять міста Нижньої Месопотамії.

626 — 605 рр. до н.е. —Набопаласар — цар Вавилонії.

625 — 585 рр. до н.е. —Кіаксар —цар відновленої Мідії.

616 — 605 рр. до н.е. — війна між Мідією та Вавилонією з одного боку і Ассирією з іншого, що призводить до знищення останньої як держави і поділу її володінь між союзниками. В цій боротьбі скіфи беруть участь то на одному, то на другому боці. Користуючись нагодою, Лідія поширює владу на Малу Азію.

Близько 600 р. до н.е. —Кіаксар, запросивши на бенкет скіфських воєвод, вбиває їх. Залишки скіфських військ незабаром відходять до Передкавказзя.

90-тірр. VIст. дон.е. — криза в “царстві Ашкуза”, посилення боротьби між різними етнополітичними угрупованнями, що входили до його складу. Найближчі до скіфів у етномовному відношенні протогелони, носії культури скіфського типу, залишають Східне Приазов’я і переселяються до лісостепових районів Донеччини й Дніпровського Лівобережжя, витискуючи автохтонів будинів та вступаючи у союз з праслов’янами басейну Ворскли, завдяки чому тут виникає місто Гелона (Більське городище). Залишки будинів відходять до лісової зони, закріплюючись по лінії Десни — Сейму. Правобережні праслов’яни розпочинають велике фортифікаційне будівництво. Тим часом у Мідії (з Північного Кавказу?) з’являються “бунтівні скіфи”, які знаходять притулок при дворі Кіаксара, але незабаром вбивають його сина і тікають під захист царя Лідії Аліатта (605 — 560), що приводить до війни між цими держа­вами, яка закінчується мирною угодою 585 р. до н.е.

80 — 70-тірр. VIст. до н.е. —чергове посилення конфронтації у Передкав- каззі, звідки йде друга хвиля іраномовних кочовиків — носіїв культури скіфсь­кого типу: протоагафірси, які опановують території Молдови й Трансільванії, підкорюючи місцеве фракомовне населення, а незабаром компактними масами переселюються до Потисся. Як наслідок виникає ранньополітичне об’єднання агафірсів з центром в Трансільванії.

Перша третина VI ст. до н.е. — розвиток грецьких поселень Північного Причорномор’я, виникнення Ольвії та розвиток її як провідного центру грець­ко-праслов’янської торгівлі, що істотно стимулює розвиток лісостепового насе­лення. В Середньодніпровсько-Східноподільському регіоні виникають три- чотири ранньодержавних утворення (“князівства”). Провідним серед них є По- тясминське з столичним ранньоміським центром — Мотронинським городищем. Обмежена колонізація праслов’янами Степового Побужжя вздовж торговельного маршруту до Ольвії. За умов зростання військово-політичної на-

Здруженості в степах в усьому ареалі розселення лісостепових праслов’ян ін­тенсивно будуються великі укріплені поселення.

‘ 560 — 546 рр. до н.е. — Крез — цар Лідії.

Середина VIст. до н.е. — північнокавказькі скіфи, опановуючи приазовсь- ⅛' ₁jj степи, посилюють тиск на придніпровських праслов’яй, що призводить до І збройного конфлікту та, врешті-решт, переміщення центру скіфської ■ політичної системи до Нижнього Подніпров’я і утворення Великої Скіфії як ⅜⅛ ранньодержавної системи, що об’єднувала степових іраномовних номадів та лі- _jλ. состепових праслов’ян. Вірогідно, в цей час скіфів очолював Гнур, син Ліка й Jg онук Спаргапіфа, батько Савлія та Анахарсіса.

550р. до н.е. — перемога персидського царя Kipa над мідійським — Астіа- ⅛TOM, утворення держави Ахеменідів.

”. Кінець 50 —початок 40-хрр. VIст. до н.е. —скіфське посольство, очолю­

ване Анахарсісом, до Лідії та грецьких міст-держав.

;■ Приблизно середина 40-хрр. VIct. до н.е. —вбивство Анахарсіса його бра­

том, скіфським царем Савлієм.

⅛ 546 —539рр. дон.е. —завоювання Кіром Лідії, середньоазійських держав

та Вавилонії, перетворення держави Ахеменідів на світову імперію.

J⅛' 525 р. до н.е. —Камбіс, син Kipa, завойовує Єгипет.

7 521 — 486 рр. до н.е. — Дарій І — володар держави Ахеменідів.

& Між 516 та 512 рр. до н.е. — перси розпочинають експансію до Європи та •підкорюють Фракію і Македонію. Похід Дарія до Скіфії і разгром перського ^війська місцевими народами, очолюваними скіфськими царями Іданфірсом,

⅛ Скопасісом і Таксакісом.

_r- Близько 511 р. до н.е. — скіфський похід до Геллеспонту, що мав наслід-

. ками послаблення перських позицій на Балканах.

Близько 510 р. до н.е. —скіфське посольство в Спарту, переговори про ⅛ можливі спільні дії проти персів.

Останні роки VI ст. до н.е. —зміна правлячої династії у Скіфії; до влади, -J ймовірно, приходить цар Аргот. Переорієнтація зовнішньої політики Скіфії з

■ боротьби проти персів на далекі грабіжницькі походи до Центральної Європи.

480 — 479рр. до н.е. —похід персів на Грецію; їх поразки при Саламіні та 1 Платеях; втеча залишків перського війська до Азії. Початок тридцятирічних г греко-перських війн.

І. Перша третина V ст. до н.е. — широкомасштабна скіфська експансія до f Центральної Європи, майже до Рейну; знищення венедського об’єднання у По- ∣√ вісленні й вірогідне просування до Південно-Східної Польщі нових If- праслов’янських груп населення, що сприяє початку інтеграції залишків міс- s' цевих венедів у загальний праслов’янський масив. Тиск скіфів на північ- K !«!причорноморських греків та агресія проти Фракії й агафірсів.

K 80 — 70-ті рр. Vct. до н.е. — скіфську державу очолює Аріапіф, син Apro- K та, батько Скіла та Октамасада, який незабаром гине внаслідок підступних дій L Спаргапіфа, царя агафірсів.

ї Друга чверть V ст. до н.е. — правління у Скіфії “еллінофіла” Скіла, сина Ь Аріапіфа, зближення з Ольвією та знищення ранньодержавного об'єднання ага- I фірсів у Трансільванії. Династичні шлюби скіфського та фракійського правлячих K ДОМІВ

В Середина V ст. до н.е. — владу в Скіфії захоплює Октамасад. Скіл шукає г захисту у фракійського царя Сіталка, але той видає його, і Скіла вбивають. По- I дальше зближення Скіфії та Фракії.

к. 449 р. до н.е. —завершення греко-перської війни; Каллієв мир.

438/437 рр. до н.е. — утвердження на Боспорі фракійської за поход­женням династії Спартокідів; початок зближення Скіфії з Боспорським царством.

437р. до н.е. —експедиція афінського флоту на чолі з Периклом до Чорно­го моря з метою залучення до Афінського морського союзу північнопонтійських міст.

Друга половина V ст. до н.е. — посилення гноблення лісостепових праслов’ян та гелонів; зубожіння місцевого населення та скорочення його кіль­кості; початок відтоку праслов’ян в південні області лісової смуги і посилення слов’янізації проміжних між праслов’янами та прабалтами в етномовному від­ношенні мешканців Прип’ятського Полісся, вірогідно — неврів милоградсько- підгірцівської культури. Серед кельтів встановлюється гегемонія напівміфічно- го “короля Амбукора”. Початок утвердження влади кельтів у Середньому По- дунав’ї та Північній Італії.

431 —404 рр. до н.е. —Пелопоннеська війна; кінцева поразка Афін у бо­ротьбі зі Спартою. Можливо — послаблення центральної влади у Скіфії.

390 /387/ рр. до н.е. — кельти, спустошивши Етрурію, спалюють Рим і остаточно утверджуються у Північній Італії. В цей же час їх влада посилюється і північніше Дунаю, зокрема в областях Чехії та Моравії.

Перша половина IV ст. до н.е. — централізація влади та посилення Скіфії за часів тривалого правління царя Атея. Укріплення скіфських позицій у Пів­нічному Причорномор’ї. Скіфська експансія у Подунав’я та на Балкани, зокре­ма проти Фракії; підкорення нижньодунайських гетів та грецьких міст Західно­го Причорномор’я.

359 —336 рр. до н.е. —Філіпп II —цар Македонії.

346р.дон.е. —союз Атея і Філіппа Македонського проти Фракії, внаслідок якого знищено останню як державу. Розподіл її володінь між переможцями; за­кріплення скіфів у північно-східних районах Балкан.

Межа 40 — 30-х рр. до н.е. — посилення скіфського тиску на північно- причорноморські міста; війна з Боспорським царством. Постійні війни призво­дять до виснаження ресурсів Скіфії, зокрема — лісостепових праслов’ян. Як наслідок —зростання внутрішньої напруженості у державі та, вірогідно, повс­тання останніх, жорстоко придушене власне скіфами. Посилення відтоку насе­лення з південних областей Лісостепу до лісового порубіжжя та прискорення етномовної консолідації переселенців-праслов’ян й споріднених з ними носіїв підгірцівського варіанта милоградської культури між Россю та Прип'яло.

339р. до н.е. —скіфо-македонська війна і нищівна поразка скіфів на березі Дунаю; загибель Атея; втрата Скіфією статусу “великої держави” й послаблен­ня контролю скіфів над спустошеними лісостеповими областями Придніпров’я. Незабаром нижньодунайські гети, звільнившись від скіфської влади, опанову­ють Прутсько-Дністровське межиріччя, а за Доном зростає політична активність сарматів.

338 р. до н.е. — остаточне утвердження македонської гегемонії над Грецією. Коринфський конгрес: курс на війну з Персією.

336 — 323 рр. до н.е. — Олександр ПІ — цар Македонії.

334 — 324 рр. до н.е. — завоювання Олександра на Сході. Знищення імпе­рії Ахеменідів. В цей час відбувається певна стабілізація Скіфського царства в межах степових областей Придніпров’я (з центром-столицею у Кам’янському городищі) та Криму, так само як і на Нижньому Доні (навколо Єлизаветинського городища). Посилюються процеси осідання скіфів, особливо на Нижньому Дніп­рі та в Криму.

331 р. до не.—македонський намісник Фракії Зопіріон намагається оволо­діти Ольвією, але зазнає поразки від скіфів.

323р. до я.е. — смерть Олександра Македонського у Вавилоні, початок бо­ротьби діадохів за його спадщину.

309 р. до не. — скіфський цар Агар надає значну військову допомогу бос- порському царю Сатіру.

Перша третина ПІ ст. до не. — консолідація провідних держав еллі- _l,містичного світу, а саме Єгипту Птолемеїв (305 — 31 рр. до н.е.), передньоазійсь- кого царства Селевкідів (305 —64 рр. до н.е.), Македонії Антигонідів (306 —168 рр. до н.е.) і Пергааму Атталідів (283 — 129 рр. до н.е.). Боротьба між ними за гегемонію у Східному Середземномор’ї Сарматська експансія у Нижнє Подон- ця, загибель місцевого скіфського об’єднання та припинення життя на ". Єлизаветинському городищі. Сарматські загони доходять до Дніпра, спусто­ві ціуючи Лівобережжя, звідки залишки змішаного ге лоно-праслов’янського на­селення відходять за Дніпро та Сулу. Користуючись розгромом Скіфії, Ольвія посилює свої позиції на Нижньому Дніпрі, Херсонес — в Північно-Західному Криму, a Bocnop —в Прикубанні та Східному Приазов’ї. В Середньому Подніп- ■ ров’ї та на землях, західніше від нього, посилюються етноінтеграційні процеси ^' нащадків праслов’ян та інших спільностей, що врешті-решт приводить до утво- ■' рення давньослов’янської спільності. Одночасно кельти, остаточно опанувавши майже все Подунав’я, спустошують Фракію, Македонію і Північну Грецію, а за­знавши там поразки, частково переселяються до Малої Азії, де їх приборкує Антіох І (275 р. до н.е.)

Друга третина ПІст.доне. — консолідація залишків скіфського населення у Криму, утворення там Пізньоскіфського царства. Ольвійський протекторат. над Нижнім Подніпров’ям; поступова еллінізація його строкатого за походжен­ням населення, внаслідок чого відбувається формування елліно-скіфської. спільності борисфенітів елліністичної доби, так само як і спільності боспорян на, Боспорі. Посилення конфронтації між скіфами та Херсонесом за панування над Західним Кримом. Зміцнення контактів між мешканцями Середнього та Нижнього Подніпров’я. Зміцнення позиції кельтів у Дунайсько-Карпатському і регіоні, сприйняття їх (латенської) культури місцевим населенням. Сармати ■' починають освоювати спустошені землі між Доном і Дніпром.

Остання третина Піст, до не. —внаслідок консолідації давньослов’янського : населення Середнього Подніпров’я, яке розвиває інтенсивні торговельні зв’язки ₁ зОльвією та борисфенітами і сприймає певні впливи збоку Ду найсько-Карпатсь- кого ареалу латенської культури, утворюється найдавніший середньодніп- ¹ ровський варіант слов’янської зарубинецької культури, що незабаром поширюється в опанованих слов’янами областях Прип’ятського Полісся та Bep-, хнього Подніпров’я. Розвиток торгівлі в межах всього Дніпровського басейну. Посилення етнокультурної консолідації різних за походженням груп населення '_t у лісових областях між Віслою та Дніпром з тенденцією до кінцевої слов’янізації цьогорегіону.ПосиленнявійськовоїнапруженостівДентральнійЄвропі, зокрема між кельтами та германцями. Внаслідок цього —пересування частини населення звідти до Подністров’я, де, через його змішання з місцевими фрако-дакійськими, та слов’янськими групами, утворюється латенізована поянешти-лукашівська ; культура строкатого етнічного складу.

218 — 201 рр. до не. — Друга Пунічна війна, рішуча перемога Риму над Карфагеном та утвердження римського панування у Західному Середземно-. мор’ї. В цей час в Монголії, біля північних кордонів Китаю виникає могутня дер­жава сюнну-гуннів, очолювана шанюєм Моде, а у Середній Азії, незважаючи на похід Антіоха ІП Селевкіда, консолідуються Греко-Бактрійське та Парфянське царства.

.Кінець III ст. дон.е. —посилення кризових тенденцій на Боспорі, в Ольвії та Херсонесі; тиск кримських скіфів і їх поразка від сарматської цариці Амаги, яка допомагає Херсонесу. У Дніпровсько-Донському межиріччі починається консолідація роксоланського об’єднання сарматів, що вбирає в себе рештки міс­цевого населення, переважно — нащадків гелонів.

197р. дон.е. —римляни завдають рішучої поразки під Кіноскефалами ма­кедонському царю Філіппу V. Початок римського панування у Греції та взагалі на Балканах.

190р. дон.е. —розгром римлянами військ Антіоха III під Магнезією; поча­ток римської гегемонії у Східному Середземномор’ї.

179р. до не. —угода між східнопричорноморськими державами при домі­нуючій ролі понтійського царя Фарнака І. Початок встановлення понтійської ге­гемонії у Причорномор’ї.

Друга чверть II ст. до не. — значні переміщення у Центральноазійських степах завдяки перемозі сюнну-гуннів над юечжами; формування східносар- матських об’єднань аланів та аорсів у Закаспійсько-Приаральських степах. Бо­ротьба кримських скіфів за відновлення свого панування у Північному Причор­номор’ї.

Третя чверть II ст. до не. —посилення Пізньоскіфського царства за часів правління Скілура і Палака, його втручання у династійну боротьбу на Боспорі. Захоплення херсонеських володінь у Північно-Західному Криму з Керкінітідою та Калос-Ліменом; тиск на Херсонеську хору. Встановлення протекторату над Ольвією (ймовірно, й над всім Нижнім Подніпров’ям), що карбує скіфську моне­ту. Розквіт життя на слов’янських поселеннях зарубинецької культури Се­реднього Придніпров’я, подальший розвиток трьох політичних об’єднань (“пле­мен”) — черкаського, канівського і київського, найпівденніше з яких можна, ві­рогідно, ототожнити з найдавнішими полянами. В Центральноазійських степах усуні перемагають юечжей. Останні, відходячи на південь, руйнують Греко- Бактрійське царство і засновують Кушанську державу, тоді як східні сармати, зокрема аорси, спустошують Парфію. Римляни руйнують Карфаген і спусто­шують Коринф, їх беззаперечне панування у Середземномор’ї.

121 —63 рр.дон.е. —Мітрідат VI Євпатор —цар Понту.

Остання чверть II ст. до не. — посилення Парфянського царства і пере­можні походи Мітрідата II проти східносарматських об’єднань Закаспійських степів. Це призводить до переселення сарматів-аорсів до Нижньої Волги, внаслідок чого зростає напруженість у Подонсько-Приазовському регіоні, а всі західноказахстанські степи незабаром переходять під владу аланів. Криза на Боспорі досягає свого апогею — захоплення влади Савмаком (107 р. до н.е.) та, врешті-решт, включення Боспору до складу Понтійського царства. Одно­часно тиск скіфів на Херсонес стає нестерпним і херсонесити звертаються за допомогою до Мітрідата VI, який посилає у Крим Діофанта. Повний розгром понтійськими військами Кримської Скіфії та загонів її союзників-роксоланів. Встановлення понтійського протекторату над Херсонесом, а незабаром й іншими грецькими містами Північного Причорномор’я, зокрема і над Ольвією. Германці, кімври і тевтони, спустошують землі середньодунайських кельтів, але зазнають нищівної поразки від римлян в Північній Італії. Гегемонія даків у Карпато-Дунайському регіоні, їх тиск на кельтів та перші напади на римські володіння на Балканах. Посилення сарматського тиску на придніпровських слов’ян.

* 89 — 64 рр. до н.е. — боротьба Мітрідата VI Євпатора з Римом; його пану-, вання у Причорномор’ї, союз з сарматськими володарями (насамперед,

очевидно, язигів та роксоланів). Поразка та знищення Понтійського царства.

⅛ Панування сарматів у Приазовських степах і посилення варматизації Степово- го Криму.

63р. до н.е. — смерть Мітрідата VI, закріплення на Боспорі його сина Фар- ? нака. Безпосередньо після цього сармати, найімовірніше, язиги, беруть під свій контроль Степовий Крим і разом з місцевими скіфами десь протягом 50-х років - опановують Нижнє Подніпров’я.

58 — 51 рр. до н.е. — завоювання Галлії Юлієм Цезарем. Панування да-

■ кійського царя Буребісти на землях між Дунаєм, Тисою та Дністром, що загро- жує позиціям римлян на Балканах.

(• 49 —45 рр. до н.е. — громадянська війна у Римі й встановлення диктатури

: Юлія Цезаря.

; 48 р. до н.е. — війська Буребісти спустошують Ольвію. Північно-Західне

Причорномор’я під владою Дакії.

Кінець 40-х рр. І ст. до н.е. — смерть Буребісти та розпад його держави, ^j Язиги і кримські скіфи повністю контролюють Нижнє Подніпров’я і Нижнє По- •5 бужжя та сприяють відродженню Ольвії як торговельного центру.

ЗО — 20-ті рр. І ст. до н.е. — панування аорсів у Нижньо донських степах, роксоланів —на Донеччині та Дніпровському Лівобережжі, а язигів —у Пів­нічному Причорномор’ї. Посилення сарматського тиску на слов’ян Лісостепово­го Правобережжя, що примушує їх південні групи (власне полян?) ' переселятися у Лісостепове Побужжя. Відхід певної частини придніпровських слов’ян на Волинь і Подесення, до лісових областей Дніпровського басейну.

ЗО р. до не. — остаточна перемога Октавіана над Антонієм і Клеопатрою. Утвердження його влади над всіма римськими володіннями та Єгиптом.

27р. до н.е. —14 р. н.е. —Октавіан Август — імператор Риму. Стабілізація кордону вздовж Дунаю, утворення провінцій Паннонія і Мезія у Середньому та Нижньому Подунав’ї. Невдалі спроби завоювати Германію; стабілізація кордо­ну вздовж Рейну. З 25 легіонів Імперії 15 —дислоковані вздовж Рейнсько-Ду­найського лімесу.

і 15 р. до н.е. — перший напад сарматів-язигів на римські володіння у J Нижньому Подунав’ї. Панування язигів у Північно-Західному Причорномор’ї.

Кінець І ст.до н.е.—початок І ст. —сарматське (роксоланське) завоювання Середнього Подніпров’я, утворення там нового роксоланського об’єднання з цен­тром в Пороссі. Початок поступової слов’янізації окремих груп сарматів, що осі­дали, та консолідації Роксоланії як сармато-слов’янського соціального організму.

Друга чверть І ст. н.е. — переселення язигів через Трансільванію до Се­реднього Подунав’я, можливо, внаслідок тиску з боку роксоланів, що приводить до переміщення окремих дакійських груп у Верхнє Подністров’я (поява у

■ Прикарпатті комплексів липицької культури). Консолідація і посилення Кримської Скіфії.

49р. — переможна війна боспорян, римлян та аорсів проти сіраків Східно­го Приазов’я.

50 — 60-ті рр. — роксолани встановлюють контроль над Північно-За- ∙_l хідним Причорномор’ям і розпочинають напади на римські володіння на, Нижньому Дунаї. Відповідні заходи намісника провінції Мезія Плавтія Сільва-

* на. Консолідація і посилення Дакії.

60-ті рр. — кримські скіфи посилюють тиск на Херсонес, що звертається і за допомогою до римлян; кримський похід Плавтія Сільвана. Розгром кримських скіфів та введення у Херсонес римського гарнізону. Центр аорсів зміщується до Нижнього Подніпров’я.

68 — 70 рр. — гостра боротьба за владу в Римі після загибелі Нерона; придушення іудейського повстання.

Кінець 60-х —початок 70-х рр. — загострення боротьби сарматів (роксо- ланів та, можливо, аорсів) і даків з римлянами; спустошення Мезії; відчутні поразки роксоланів на Нижньому Дунаї, що, вірогідно, сприяє посиленню позицій аорсів у Північному Причорномор’ї.

60-ті —початок 80-х рр. —гегемонія у Степовому Причорномор’ї сарма- тів-аорсів на чолі з Фарзоєм та Інісмеєм, під протекторатом яких певний час перебуває і Ольвія.

83 р — Ольвію відвідує Діон Хрісостом; на цей час аорське об’єднання, ймовірно, вже розпалося і Ольвія звільнилася від його зверхності

85 р. —напад даків на Мезію.

Кінець 80-х рр. — нове загострення боротьби римлян з дяками та сарма­тами на Нижньому Дунаї; окремі поразки римлян та їх рішуча перемога під Трапами.

92 р. —черговий напад сарматів на Мезію та перемога римлян, після чого сарматські походи на володіння Імперії на певний час припиняються, що сприяє початку розширення торговельно-економічних зв’язків між Балкано-Ду- найськими провінціями та населенням Придністров’я і Подніпров’я.

90-ті рр. — Дакія, очолювана царем Децебалом, перетворюється на міцну державу, яка починає загрожувати римській гегемонії у Подунав’ї.

98 —117рр. —Траян —імператор Риму.

101 —102 рр. —Перша дакійська війна Траяна, його перемоги над Деце­балом і приєднання до Імперії частини дакійських територій.

105 —106рр. — Друга дакійська війна. Приєднання до Риму майже всієї Дакії й самогубство Децебала; хвиля дакійських біженців до областей Придністров’ята у південні райони JIi состеповогоДніпровськогоПравобережжя.

До 116 р. —поява римського гарнізону в Tipi; поширення римського конт­ролю над Нижнім Подністров’ям.

20 — 30-тірр. II ст. — поява римського гарнізону в Ольвії.

Середина II ст. — посилення напруженості у Нижньому Поднідпров’ї у зв’язку з активізацією “тавроскіфів” та відрядження до Північного Причорномор’я додаткових римських військ, які одержують перемогу над кримськими скіфами. Інтенсивний розвиток торгівлі римських провінцій і північ - нопричорноморських міст з слов’янами та слов’янізованими сарматами-роксо­ланами Середнього Подніпров’я та Подністров’я, які за збіжжя та інші сільсько­господарські продукти отримують ремісничі вироби та срібну монету. В цілому в межах сучасної України спостерігається військово-політична стабілізація, на­слідком якої було економічне піднесення та знайомство місцевого насел ення (спо­чатку гето-даків і скіфо-сарматів, а потім лісостепових і прикарпатських слов’ян) з досягненнями пізньоантичної культури. Одночасно в східних регіонах Євра­зійських степів китайці і сянбійці завдають вирішальної поразки північним сюнну (гуннам) і ті відкочовують на захід, до Північного Притяньшання, де утворюють нове військово-політичне об’єднання з центром в Таласській долині. На Нижній Віслі внаслідок інтеграції германців-готів з місцевими балтськими та, вірогідно, північновенедськими групами утворюється готське військово-політичне об’єднання, володіння якого поступово поширюються на басейн Західного Бугу.

161 —180 рр. — Марк Аврелій — імператор Риму. В цей час значно посилюється тиск германських об’єднань, зокрема квадів, маркоманів і вандалів,

на римські володіння Верхнього та Середнього Подунав’я. Готи поширюються до Західної Волині. В Криму знов посилюється Пізньоскіфське царство.

193р. —кримські скіфи зазнають нищівної поразки від боспорського царя Савромата І, після чого вже не відіграють помітної ролі в історичних подіях.

193 —197рр. —боротьба за владу в Римі, утвердження династії Северів.

Межа II—III ст. —просування готів Поділлям до Причорномор’я. Війна із слов’янами та розмежування останніх на два масиви: західний, Прикарпатсь- ко-Верхньодністровський — склавенський та східний, Середньодніп- ровський — антський або антсько-полянський, На цей час, вірогідно, завер­шується консолідація і третьої — венедської — гілки пізньоаитично-ранньосе- редньовічного слов’янства у Повісленні та Південній Прибалтиці. Продов­жується слов’янська колонізація лісового Дніпро-Деснянського басейну, звідки відповідне населення протягом наступних часів поширюється у басейни Захід­ної Двіни та Верхньої Оки.

Перша третина ІП ст. — утворення первинного ареалу черняхівської культури провінційно-римського типу в ареалі Придністров’я —Північно-За- ■ хідного !Причорномор’я у поліетнічному середовищі з високою питомою вагою s∙ гето-дакійського елемента. Початок сприйняття відповідного культурного ком­плексу найближчими до цих районів слов’янськими та сарматськими групами.

224 —651 рр. —династія Сасанідів у Ірані як постійний суперникРиму, а пізніше Візантії у боротьбі за панування на Близькому Сході та в Закавказзі.

235 р. — вбивство Олександра Севера, захоплення влади Максиміном і різке загострення загальної кризи в Римській імперії.

235 —284 рр. — доба “солдатських імператорів", постійна боротьба між військовокомандуючими за владу та спустошення варварами Дунайсько-Бал- кансько-Малоазійських провінцій.

238 р. — вперше згадуються готи на Нижньому Дунаї. Посилення сар­матського та початок готського тиску на римські володіння.

Середина ІП ст. — постійні напади готів, сарматів і Карпів на Дунайсько- Балканські володіння Імперії та міста Північного Причорномор’я. Виведення римських гарнізонів з Ольвії і Тіри; захоплення готами всього Північно-Захід­ного Причорномор’я; розгром ними нижньодніпровських городищ, Кримської Скіфії та Боспору. Перші морські походи готів до Малої Азії. Германці-марко- мани спустошують Паннонію та доходять до Равенни. Тиск персів на Римську імперію зі сходу; гоніння Деція та Валеріана на християн. Поширення черня­хівської культури з Придністров’я і Причорномор’я на Середнє Подніпров’я. Розвиток місцевої економіки, особливо —ремесел, зокрема — гончарства, що набуває товарного характеру. Одночасно в Центральній Азії посилюються „ гунни, частина яких утверджує своє панування в областях Нижньої ' Сирдар’ї — Східного Приаралля, асимілюючи місцеве іраномовне (пізньосаксь- j ке) та, тюркомовне населення.

267 — 268 рр — великі сили північнопричорноморських народів, очолю- вані готами, вдираються з суші й моря до Фракії, Греції і Малої Азії, спусто- ^; шуючи їх та беручи у полон велику кількість людей.

269р. — перемоги римлян над готами на Балканах.

271 р —організоване переселення залишків римлян із спустошеної Дакії до південного берега Дунаю; заходи щодо стабілізації римського кордону вздовж Дунаю.

284 —305 рр — правління Діоклетіана, консолідація сил Імперії і рішуча відсіч варварським нападам. Продовження поступового соціально-економічного ^, розвитку різних етнічних груп в межах сучасної України, вірогідно — *

12 4-170 посилення влади готських володарів у Причорномор’ї та організація вестготсь- кого (візіготського) і остготського (остроготського) соціальних організмів з одно­часним посиленням відповідних інтеграційних процесів у середньодніп- ровських антсько-полянських землях. Археологічно це відбивається у форму­ванні трьох регіонів черняхівської культури.

306—337рр. —правління Константина Великого, перемога християнства в межах Римської імперії, перенесення столиці на схід, до Візантія, який стає “Новим Римом” —Константинополем. Певна стабілізація і посилення Імперії, рішуча відсіч варварським, у тому числі й готським, нападам на її кордони.

332р. — поразка остготів від римлян. Невдовзі остготський король Гіберіх здійснює похід проти вандалів, які на той час займали північні області Середнього Подунав’я.

Середняя IVct. —максимальне посилення остготської держави, очолюва­ної Германаріхом, поширення його влади на герулів Північного Прназов’я, вес­тготів Північно-Західного Причорномор’я та Дністровсько-Карпатського ареа­лу й деякі інші об’єднання Східної та Центральної Європи разом, вірогідно, з венедами Повіслення. З полянами-антами готи, найімовірніше, зберігають вста­новлені ще за часів війн проти Риму союзницькі відносини, що не виключає можливість фактичного домінування Германаріха і над областями Середнього Подніпров’я. В цей час в Приаральських степах гунни перемагають аланів і поширюють свою владу до Волги, а незабаром і до Дону та Північного Кавказу, підкорюючи місцеве, переважно аланське, населення.

365 —367 рр —вестготи під проводом Атанаріха виходять з очолюваної остготами політичної системи та незабаром витримують важку війну з римля­нами на Дунаї; одночасно у вестготському середовищі набуває певного поширення християнство.

Початок 70-х рр. IV ст. — в сутичці з представниками росомонської (очевидно, слов’янізованої роксоланської) знаті важко поранено Германаріха; гунни починають нападати на Приазовсько-Кримські володіння остготів.

375 р. — смерть Германаріха; остготи визнають гегемонію гуннів, які поширюють таким чином свою владу до Нижнього Подністров’я і становлять безпосередню загрозу для вестготів.

376 р. — вестготи, рятуючись від гуннів, масово переселюються за Дунай, де зазнають утисків з боку римської адміністрації.

378р. —повстання вестготів, розгром під Адріанополем римських військ і загибель імператора Валента; спустошення готами Фракії та їх відхід до Іллірії.

379 — 395 рр — правління імператора Феодосія І, стабілізація в Імперії; християнство офіційно стає державною релігією.

80-ті рр. IV ст. — Вінітарій, спадкоємець Германаріха, консолідує сили остготів і розпочинає агресію проти антів. Під час війни з ними він спочатку зазнає поразки, але незабаром досягає успіху, захоплює їх володаря (“короля”) Божа з синами і багатьма аристократами та вбиває їх. Гунни виступають на підтримку антів і після запеклої боротьби їх володар Баламбер остаточно пере­магає Вінітарія, який гине. Остготи повністю визнають владу гуннів. Анти, на­йімовірніше, також входять до складу очолюваного гуннами військово- політичного об’єднання. Утвердження гуннського панування у Східноєвро­пейських степах відчиняє шлях тюркомовним кочовикам.

395р. —поділ Римської імперії на Західну й Східну, відому як Візантія.

410 р. —вестготи, очолювані Аларіхом, здобувають Рим, а після цього за­ймають південну Галлію. Припинення римської військової присутності у Британії.

420 р. — вандали і алани утверджуються у Іспанії; 429 р. розпочинають £ завоювання Північної Африки і 439 р. здобувають Карфаген.

433р — смерть гуннського володаря Ругіли. Аттіла стає володарем гуннів. та залежних від них народів. Близько до цього часу, центром гуннського об’єднання стає Середнє Подунав’я, звідки гунни розпочинають напади на во­лодіння обох імперій. Разом з гуннами у Середньому Подунав’ї опиняються також численні групи слов’ян та остготів.

437р. — похід Аттіли проти бургундів, знищення їх королівства.

40-вірр. Vст. — максимальне посилення гуннської держави, спустошення гуннами Балкансько-Дунайських провінцій обох імперій.

451р.—похід Аттіли у Галлію, до Орлеана. Битва на Каталунських полях,

- що не дає нікому певної перемоги. У цій битві на боці римлян були вестготи і ' франки, на боці гуннів—остготи і анти.

452р. — похід Аттіли до Північної Італії.

453 р. — смерть Аттіли.

> 454 р — на Дунаї проти гуннів повстають германські народи; битва на

р.Несаді й розгром синів Аттіли. Відхід тюркомовних кочовиків у Приазовські степи. В Паннонії закріплюються остготи, а на Лівобережжі Середнього та Нижнього Дунаю, починаючи з цього часу, поступово стає пануючим слов’янський елемент.

455 р. — вандали, очолювані Гензеріхом, спустошують Рим.

* 476р. — скасування Західної Римської імперії.

486 р. —завоювання франками, очолюваними Хлодвигом, Північної Гал- ' лії; утворення там Франкського королівства.

493р. —завоювання остготами, очолюваними Теодоріхом, Італії; утворен­ня там Остготського королівства.

Друга половина V ст. — залишки гуннів з Приазов’я періодично напада­ють на кримські та балканські володіння Візантії, тоді як анти поступово коло-. нізують Дністровсько-Дунайське межиріччя, а склавени, особливо після пере-

- селения остготів до Італії, опановують Середнє Подунав’я.

493, 499, 502рр. —перші зафіксовані напади слов’ян на візантійські воло- _ι діння південніше Дунаю; початок слов’янської експансії на Балкани.

517р.—великий похід слов’ян за Дунай, спустошення Іллірії та Македонії, _i 527 — 565 рр. —Юстініан І — імператор Візантії.

Кінець 20-х рр. VI ст. — значне посилення слов’янських нападів на бал­канські провінції Візантії під час виснажливої боротьби Імперії з персами. На­йбільш вірогідний термін заснування Києва як осередку політичної влади, що

- замикав Верхньодніпровсько-Деснянський басейн.

Початок 30-х рр. VI ст. — Хільбудій, призначений командуючим візан- ⁱ тійськими військами на Дунаї, здобуває над антами перемоги і переносить бо­йові дії на лівий берег ріки. На допомогу нижньодунайським антам приходять дружини з Середнього Подніпров’я.

533 р. —перемога антів і загибель Хільбудія. З цього часу анти і склавени безперешкодно переходять Дунай і спустошують балканські володіння Візантії.

533 — 534 рр. — завоювання Візантією держави вандалів у Північній Африці. Завоювання франками Бургундії.

535 — 555 рр. — завоювання Візантією остготського королівства в Італії.

Кінець 30-хрр. VIct. —особливо успішні спільні дії антів і склавенів проти ■■ Візантії.

Початок 40-х рр. — взаємини між антами і склавенами погіршуються,

- вони діють окремо; анти грабують Фракію, а склавени спустошують Іллірію. По­чаток нової тривалої війни між Візантією і Іраном та успіхи остготського короля Тотіли в Італії.

545 р. — укладення мирної угоди між Візантією і антами. Кий серед антських володарів у Константинополі, можливо, саме він і очолює посольство. За антами закріплюється Нижньодунайське Лівобережжя з фортецею Typpic. Візантія виплачує їм значні грошові суми; антсько-візантійська угода проти гуниів.

Друга половина 40-х рр. VI ст. — Кий намагається закріпитися на Дунаї, але зазнає невдачі і повертається до Києва.

Середина VT ст. —вперше згадуються руси (“народ рос”), що мешкають на північ від Азовського моря і разом з іншими народами загрожують перським володінням у Закавказзі. Це примушує шаха Хосрова І Ануширвана (531 — 576) розпочати будівництво довгих мурів у Дербенті. В цей час роси-руси, частина середньодніпровських слов’ян, назва яких пов’язується з давнім роксо- ланським етнонімом, найімовірніше, складають південно-східний компонент великої антсько-полямської конфедерації, займаючи Поросся та Дніпровське Лісостепове Лівобережжя.

557 р. — вторгнення у Східноєвропейські степи аварських орд, очолю­ваних ханом Баяном, підкорення ними місцевих кочівницьких етносів.

558р —авари завдають поразки антам; початок спустошення їхніх земель.

560 р. — посольство антів до аварів на чолі з Мезамиром і вбивство останнього за наказом кагана; боротьба між антами і аварами розпалюється ще сильніше; важкі втрати антів.

567р. —похід аварів на захід і розгром ними гепідів. Переміщення центру Аварського каганату до Середнього Подунав’я і витіснення звідти лангобардів та підкорення частини місцевого склавенського населення.

568р. —лангобарди завойовують Італію.

Остання третина VT — початок VII ст. — постійні масові вторгнення аварсько-склавенських військ на Балкани; розселення слов’ян на цих землях. Нижньодунайські анти, утворюючи ранньодержавне об’єднання, що відоме під назвою “Союзу Семи племен”, діють проти аварів спільно з візантійцями. В Се­редньому Подніпров’ї, після розпаду великої антсько-полянської конфедерації, домінуючою силою стають роси-руси, в союзі з якими, очевидно, знаходяться київські поляни (які певний час ще зберігають цей етнонім) та сіверяни Поде- Сення.

602р. — востаннє згадуються анти, які виступають союзниками Візантії у боротьбі проти аварів.

610 —641 рр. —Іраклій —імператор Візантії. Його тривала боротьба з аварами, персами та арабами. Посилення опору аварському пануванню з боку центральноєвропейських слов’ян, які, очолювані Само, утворюють перше ранньодержавне об’єднання.

623 — 658рр. — “Держава Само” та її боротьба проти Аварського кагана­ту.

626 р. — облога Константинополя аварсько-склавенськими та перськими військами, участь в ній дружин росів-русів. Перемога візантійців.

628р. —відвоювання Іраклієм у персів східних провінцій Візантії.

630р. —підкорення Мекки Мухаммеду, утворення арабської держави.

632р. — булгари, очолювані ханом Курбатом, утворюють власну державу в' Передкавказзі та Приазов’ї — Велику Булгарію, що розпадається на дві частини невдовзі після смерті її засновника.

30-ті рр. VH ст. —хорвати і серби переселюються до Балкан.

634 — 651 рр. — завоювання арабами східних провінцій Візантії та Caca- нідського Ірану; початок їх панування у Закавказзі

^t 643р. — роси-руси беруть участь у військових подіях на Кавказі.

50-ті рр. VII ст. —утвердження арабського панувайня у Закавказзі, а хо­зарського —в Передкавказзі, звідки частина булгар на чолі з ханом Аспарухом відкочовує до Нижнього Подніпров’я.

, 661 — 750 рр. — арабський халіфат Омейядів із столицею у Дамаску. За-

¹ воювання арабами Північної Африки, Іспанії, Середньої Азії і найзахідніших областей Індостану; тривала боротьба з хозарами на Кавказі. Протягом І приблизно цього самого часу в Середньому Подніпров’ї існує ранньополітичне V об’єднання “Руська земля”.

679р. — військо Acnapyxa з’являється на Нижньому Дунаї, підкорює міс­цевих слов’ян та розбиває візантійську армію, завойовуючи області Північно- Східних Балкан.

681 — 702рр. — Acnapyx — перший цар Дунайської Болгарії, або Першо­го Болгарського царства, що проіснувало до 1019 р.

Кінець VZT — перша третина VIH ст. — поширення хозарської влади на Східний Крим і все Приазов’я, грабіжницькі напади хозарів на Закавказзя та рішу- 1 чі контрдп арабів. Арабські походи у Передкавказзя і спустошення там хозарських, аланських та булгарських земель, відтік відповідного населення на північ: хозар переважно на Нижню Волгу, булгар — у Середнє Поволжя, аланів та частини бул­гар і, можливо, хозар — у басейн Сіверського Дінця, де утворюється нове раннь- одержавне об’єднання з столицею на місці Салтівського городища (під Харковом).

737р.—капітуляція хозарського кагана перед арабськими військами. Від- ■ хід арабів.

750 — 945 рр. —арабський халіфат Аббасідів із столицею у Багдаді Середина VIIIct.—відродження Хозарії із столицею у Ітілі на Нижній Волзі та її експансія проти народів Східної Європи. Встановлення хозарської влади над Волзькою Булгарією, буртасами Середньоволзького Правобережжя і та, імовірно, алано-булгарами Сіверського Дінця. Підкорення вятичів у верхів’ях Дону й Оки та сіверян Посейм’я і Подесеиня, можливо, разом з радимичами Дніп- ро-Деснянського межиріччя. Хозарський (точніше, хозарсько-алансько-бул- гарський) розгром основних життєвих центрів середньодніпровських росів-р у сів і спустошення південних районів Лісостепового Дніпровського Правобережжя. : Загибель Пастирського городища. Киїа не постраждав, але, імовірно, визнав зверхність Хозарського каганату. Можливо, що як відгук саме на ці події західні- _v ше Дніпра консолідується ранньополітичне об’єднання “Вільнана” —волинян. Починаючи з цього часу, політичним центром середньодніпровських слов’ян стає Київ, при тому що різниця між полянами і росами-русами остаточно зникає навіть на рівні етнічної самосвідомості. Русь стає Київською, через Хозарію поширюються її торговельні ав’язки з мусульманським Сходом, а Дніпром та Чорним морем —з християнським Кримом та Візантією.

768 —814 рр. — Карл Великий —король, а з 800 р. — імператор франків.

773 р. —флотилія росів-русів разом з візантійським флотом діє на Дунаї проти болгар.

788 — 803 рр. — знищення франками та середньодунайськими слов’янами Аварського каганату; посилення ранньополітичних об’єднань хору- тан та мораван.

Остання третина VIII ст. — консолідація придніпровських слов’ян в межах окремого ранньодержавного об’єднання з центром у Києві; поширення влади Київської Русі на лісові “племінні княжіння” —древлян і дреговичів.

Кінець VTII —початок IX ст.—зростання військово-політичної активнос­ті Русі в Причорномор’ї; похід князя Бравліна на південне узбережжя Криму й здобуття ним Судака-Сурожа; його хрещення. Утвердження Київської Русі як незалежної держави.

819 —999 рр — середньоазійська таджицька держава Саманідів, на­йважливіший (поруч із Візантією) торговельний партнер Русі IX —X ст.

20-ті рр IX ст. — похід русів на північноанатолійські володіння Візантії, спустошення узбережжя від Сінопи до Пропонтіди. Переселення мадяр-угрів з-за Волги до Степового Подоння, що, разом з посиленням Русі, становить знач­ну небезпеку для Хозарії.

830 —845 рр. — князь Моймір, засновник Великоморавської держави.

Перша половина 30-х рр. IX ст. — зближення Хозарії та Візантії, можливо, з огляду на загрозу з боку Русі та угорців.

834 р. — відбуття Петрони, шурина імператора Михайла, до Хозарії з метою будівництва міста-фортеці Саркел (майбутня давньоруська Біла Вежа) на Дону.

Друга половина 30-х рр IX ст. — зближення Русі та Візантії; посольство від “кагана росів” до Константинополя; мадяри-угри займають степи Північного Причорномор’я.

839р — посли “кагана росів” разом з візантійськими послами прибувають до двору франкського імператора Людовика Благочестивого.

40 — 50-ті рр. IX ст. — посилення Київської Русі й розвиток її торго­вельних зв’язків з Візантією та мусульманським Сходом. Правління у Києві Діра (Дари) та успадкування його влади Аскольдом (Осколтом). Київський князь, каган Русі, очолює усіх слов’ян Дніпровського басейну, а, можливо, й Придністров’я.

845 —864 рр. — князь Тіримнр, засновник Хорватської держави.

859р. —варяги примушують ільменських словен, кривичів, чудь та мерю платити данину.

860 р. — похід Аскольда на Константинополь, підписання мирної угоди між Руссю та Візантією і “перше хрещення Русі”, власне князя-кагана і частини його оточення. Початок утвердження християнства на Русі Утвердження Київської Русі як великої держави ранньосередньовічної Європи.