Виникнення роду.
Завершена структура суспільства наших предків складалася з роду, парної сім'ї, племені. Витоки цієї структури полягали в роді, генезис якого зумовлювався змінами в умовах життя.
В мезоліті основні території Євразії були зайняті рухливими тваринами. На них почали полювати в облавний спосіб, забиваючи стрілами. Значна частина тогочасного населення створила рухливі громади, що мігрували за стадами у відповідності до сезону. Такі громади налічували кілька десятків чоловік. (Разом із тим, як твердять Ю. В. Бромлей, О. І. Першиць і В. О. Шнірельман, у деяких районах — зокрема, на морських узбережжях та островах,— де основу господарства становили полювання на морських тварин або рибальство, громади були завжди осілими.) В економічному відношенні осіла мезолітична громада була, очевидно, досить міцною. Незважаючи на поширення лука, що сприяло піднесенню індивідуального мисливства, впольована здобич належала всій громаді (такий звичай зберігся в деяких народів — наприклад, ескімосів — навіть у XX ст.). Але вже у висвітлюваний час їстівні продукти почали зосереджуватися в окремих господарствах, які виділялися з громади, й надалі харчі збирали до спільних припасів і загального розподілу лише під час якогось стихійного лиха чи голоду.
Процес виникнення окремих господарств, можливо, означав перехід від ранньої до пізньої громади. За етнографічними даними, цьому явищу відповідають «міжсімейні» економічні зв’яз- ки (оскільки в мезоліті сім’я, мабуть, ще не виникла, ці зв’язки сполучали тоді структурні осередки громади, репрезентовані найближчими родичами). Вони виявлялися, наприклад, у тому, що окремі сім’ї укладали угоди про передання одна одній певної частини добутої на полюванні дичини, а решта призначалася для загальногромадського користування.
Основними засобами виробництва (в тому числі й територією), колективними мисливськими, господарськими, культовими спорудами тощо люди мезоліту володіли спільно, власність же на предмети індивідуального користування — наприклад, зброю, посуд — була відповідно індивідуальною.
Речі розподілялися між членами громади також за статево-віковою ознакою (іграшки належали дітям, предмети жіночої праці — жінкам та ін.). Інститут спадковості у володінні майном був, очевидно, нероз- виненим. Одним із доказів цього вважається те, що в похованнях пізнього палеоліту знаряддя клали разом із померлим (нагадаємо, що мезолітичні поховання археологам, по суті, невідомі, бо віднесені до мезоліту поховання, на наш погляд, насправді треба вважати протонеолітичними). Незважаючи на зародження окремих господарств, внутрішньогромадського обміну ще не було, натомість існував обмін між окремими громадами — у формі дарообміну сировиною, спеціалізованими знаряддями тощо.В умовах рухливого способу життя (тут за приклад може правити спосіб життя аборигенів Австралії, африканських бушменів) мезолітичні громади, з одного боку, легко розпадалися, а з іншого — формувалися з «уламків» зруйнованих громад. Таким чином, з'являлися гурти, до складу яких входили не тільки родичі. Залежно від конкретних природних і соціальних умов існували не лише аморфні, а й такі громади, в котрих практикувався матрилокальний, патрилокальний чи навіть білокальний шлюб. Окремі дослідники, зокрема С. А. Арутюнов, упевнені, що переважаюча патрилокальність мезолітичного суспільства не викликає сумніву, бо за рухливого способу життя, полювання на немігруючу дичину, відсутності в’ючних тварин і возів, низької щільності населення та екзогамної структури людських колективів характерними є саме патрилокальність і патрилінійність останніх. Деякі науковці твердять: громади вже пізнього палеоліту являли собою материнські роди, чисельність яких досягала 100 чоловік. Однак відомо: за рухливого способу життя мезолітичні громади як господарські групи мали значно меншу кількість (за етнографічними даними, звичайно до 25 осіб) і були не родом, а «тотемічною групою». І це при тому, що вони були зацікавлені в збереженні для себе якомога більшого числа чоловіків-мисливців! Чи не логічніше припустити, що і в палеоліті громади не являли собою родових організацій? Інакше доведеться визнати, що в мезоліті зникають роди, котрі існували ще з палеоліту,— зникають навіть під час посилення тенденції розриву зв’язків між колективами внаслідок прагнення покласти край переходам чоловіків з однієї громади до іншої.
Існування родових громад у палеоліті — мезоліті не доводить і приклад американських індіанців она, в середовищі яких зафіксовано 39 ранньобатьківських родів (на підставі чого й робиться висновок, що від початку свого виникнення родові громади могли мати різну чисельність: ЗО—60, 40—120, 100—150 чоловік). Отже, громада, не будучи сама родовою, не могла, очевидно, стати й осно-вою роду. Такою основою могла стати сім’я (принагідно зауважимо, що цього висновку нещодавно дійшов В. Ф. Генінг), однак її наявність у палеоліті — мезоліті переконливо не обгрунтована. Існує точка зору про те, що вже в палеоліті виникли малі сім’ї, з яких складалися громади (доказом цього вважають наявність невеликих жител із вогнищами та відповідної кількості місць виробництва), проте факт проживання парами ще не є доказом існування сім’ї як економічного осередку суспільства, самостійної економічної одиниці. За етнографічними аналогіями, шлюби в мезоліті (й навіть частково в неоліті) не мали під собою ніякої виробничої бази, тобто, з огляду на викладені вище міркування, не могли бути стійкими. Тож логічно припустити, що лише з часу появи сім'ї як економічної одиниці (в післямезолітичний час) вона стає й основою майбутнього роду,
В післямезолітичний час (у протонеоліті — для передових народів та в неоліті — для народів, які перейшли від мезоліту до неоліту), в умовах кризи мезолітичного полювання, відбулося дальше масове осідання населення на постійні місця проживання. Спричинений зростанням ролі рибальства, а також відтворюючих форм господарства, перехід до осілості у свою чергу привів до формування якісно нових громад. Громади післямезолі- тичної доби були одно- або багатородовими (гетерогенними), Однородові об’єднували в собі від 25 до 400 чоловік і не могли бути замкнутими, бо для біологічного відтворення їхні представники мусили вступати в шлюбні відносини з представниками інших родів. В Україні для протонеоліту — неоліту невідомі великі поселення, характерні для неоліту деяких регіонів Азії, на котрих, як гадають, могли проживати від кількасот до кількох тисяч чоловік (тобто поселення, трактовані як місця проживання фратрій або й племен).
Отже, протонеолітичні та неолітичні поселення України могли належати лише невеликим родам. Короткочасний характер їх існування, а також поява по сусідству таких же маленьких населених пунктів свідчать: зростання числа мешканців спонукало останніх покидати материнську громаду й засновувати нові, самостійні поселення. Така система могла існувати лише за умови, що рід концентрувався в межах не одного, а кількох поселень, і першоосновою роду (як найдавнішого, так і нових майбутніх родів) була сім’я пари прародителів. Таким чином, кожне поселення протонеоліту — неоліту України було великосімейним.Багатородові громади складалися з частин не одного, а кількох ба навіть багатьох родів; шлюби укладалися всередині такої громади, тому вона могла бути замкнутою й досить чисельною (1000—2000 чоловік). Багатородові громади були незалежніши- ми. В них формувалася структура різних установ суспільства, тож не дивно, що саме вони за переходу до бронзового віку становили основу найдавніших держав.
Наявність кількох родових груп у межах одного й того ж поселення можна з’ясувати більш-менш виразно. Одним із прикладів такого явища вважаються, наприклад, поселення китайської неолітичної культури яншао. В різних частинах деяких із них спостерігалися відмінності в орнаментуванні посуду (зокрема в манері зображення тварин). Доводячи синхронність цих частин, дослідники пояснюють згадані особливості орнаменту проживанням на поселенні одночасно кількох (як мінімум двох) родів, кожен із яких мав свої тваринні тотеми.
Найвищого піднесення за максимальної для того часу реалізації своїх можливостей (грунтованої, вочевидь, передусім на привласнюючому господарстві та міжнародному торговельному обміні) досягли багатородові поселення протонеоліту, докерамічного неоліту й раннього неоліту Близького Сходу (Єрихон, Хаджилар, Чатал-Гуюк) і Подунав’я (Лепенський Вир). Для території України такі поселення (за високий рівень соціально-економічного розвитку їх іноді називають «протомістами») відомі лише для трипільської культури мідного віку.
Рештки «протоміст» українського протонеоліту та неоліту тепер поховані, можливо, на дні Чорного та Азовського морів (у згадані епохи лінія північнопричорноморського узбережжя досягала широти південного краю нинішнього Кримського півострова, що ж до Азовського моря, то воно тоді взагалі не існувало).Протонеолітична та неолітична громади мали сегментарний характер, В їхній структурі виділялися ієрархічні ланки з особливими функціями. Дві ланки були основними: рід (клан, сиб) та лінідж. Ознаки роду ми охарактеризували вище. Основним сегментом роду був лінідж — група близьких родичів (максимум кілька десятків чоловік). Лінідж відігравав провідну роль в організації повсякденного життя. Іноді кілька родів — кожен чисельністю 100—1000 чоловік — утворювали фратрію, яка мала впорядковувати шлюбні стосунки (фратрія була екзогамною), укладати військові союзи із сусідами, запроваджувати найліпші досягнення тогочасного господарства. Фратрія могла виникати внаслідок поділу одного роду на частини або налагодження родинних зв’язків між неспорідненими до цього родами. Так, ті науковці, котрі вважають, що дуально-громадська організація пізнього палеоліту була дуально-родовою, вбачають у фратріях найдавніші дуально-родові утворення.
Феномен сегментації громади складався поступово. Нині визначають чотири основні прояви сегментації: розкол — поділ громади на нові абсолютно незалежні громади; власне сегментацію — утворення з материнської громади нових громад, які, однак, не поривали між собою зв’язків (іноді досить міцних); злиття сусідніх громад або входження однієї з них до іншої після стихійного лиха, невдалої війни, пошесті, голодомору тощо; адопцію — входження до громад окремих членів інших громад із цілковитим їх пристосуванням до умов нового життя. Все це було об’єктивним явищем навіть у нормальних (мирних) умовах. Так, за М. О. Бутиновим, у папуасів при переході на нові ділянки лісу, підготовлені для землеробства, громади розчленовувалися за «елементарною виробничою функцією».
Коли нова ділянка не могла прогодувати всю громаду, а іншої в найближчому околі не траплялося, частина членів громади (а отже, й частина певного роду) покидала своїх родичів і подавалася шукати місце, придатне для життя. Оскільки з такою ситуацією стикалися й інші громади, вихідців із них завжди було вдосталь. Часто-густо шукачі нових земель об’єднувалися, створюючи новий колектив. Такі процеси відбувалися й за сивої давнини (для одних народів — із протонеоліту, для інших — із неоліту). Саме тоді багато, громад стало сусідськими.Етнографічні матеріали показують також, що в неолітичного населення існував як материнський, так і батьківський рід, причому останній зафіксовано навіть у тих народів, які на очах європейців почали переходити до відтворюючого господарства (від мезоліту до неоліту), наприклад, у папуасів. Це є водночас і додатковим підтвердженням існування батьківських громад ще з мезоліту. Отже, можна ставити під сумнів загальноприйняту тезу про глибоку древність «материнського права», котре передувало «батьківському». Тим більше, що «материнське право» нерідко обгрунтовують, спираючись на факт наявності в тих чи інших культурах, у тому числі й неолітичних, жіночих статуеток (які, до речі, з’явилися ще в пізньому палеоліті). Але вже звернуто увагу на те, що: етнографічні матеріали дають підстави для різної інтерпретації таких статуеток; символи жіночих персонажів і жіночої родючості часто відомі й у патрилокальних суспільствах; між високим становищем жінки та формою родової організації прямого зв’язку немає. Принагідно зауважимо: і за материнської, і за батьківської родової організації влада передавалася від чоловіка до чоловіка, лише в материнському роді — від дядька до племінника, а в батьківському — від батька до сина. Разом із тим можна припустити, що в післямезолітичну епоху люди зрозуміли й механізм запліднення. Це стало можливим після утвердження парної сім’ї, в якій був відомий батько дитини, а також після виникнення тваринництва з його селекційною діяльністю. Тому уявлення про перебування зародків (ембріонів) у сховищах або чурингах почали поступатися місцем розумінню необхідності батька для продовження роду, що сприяло швидкому утвердженню патрилокальності.
В індоєвропейців і семітів сім'я одразу виникла як парна. Не слід, однак, уважати, що у всіх народів формувався лише парний шлюб. Досить поширеною була й полігамія. Науковці дійшли висновку, що в тих суспільствах, де зародилося землеробство (й насамперед там, де воно було мотичним), жінки становили особливу цінність як обробниці землі, що приводило до багатоженства. А в тих народів, де було мало жінок, могло існувати й багатомужжя. Результати досліджень останніх років показують: різні форми шлюбу не були застиглими й залежали, очевидно, від конкретної ситуації. Так, Ф. Роуз, вивчаючи життя аборигенів -Австралії (а також перевіряючи наукові розвідки своїх попередників), переконався, що одні й ті ж групи могли змінювати форму шлюбу при зміні демографічної або економічної ситуації.
За етнографічними матеріалами відомо, що громаду очолював старійшина — людина, яка користувалася найвищим особистим авторитетом. Старійшину обирали дорослі чоловіки. Під час виборів змагалися кілька кандидатів на цю посаду. Разом із тим демократія первісної громади була обмеженою: за сегментарної структури роду найкращі можливості для висування.свого претендента мали найвпливовіші групи громади, насамперед лінідж (у межах якого, у свою чергу, існувало своє най- впливовіше ядро). Отже, число претендентів завжди було досить обмеженим і посада старійшини передавалася звичайно його найближчим родичам (тобто влада інколи мала спадковий характер, причому трохи пізніше — в неоліті — вона могла бути й майже деспотичною). Характерною рисою пізньонеолітичних суспільств стало виникнення спеціальних учнів, котрих старійшини готували собі на зміну. В разі створення об’єднання кількох громад (що характерно насамперед для неоліту) могла з’являтися й надгромадська влада, носієм якої здебільшого був найвпливо- віший серед старійшин.