Виникнення людини

Як вже зазначалося, четвертинний період іменують ще ан­тропогенним, оскільки саме з ним пов’язана історія люд­ства. Постає питання: де, коли та як виникла людина, а разом з цим і суспільство?

Походження людини — чи не найбільша таємниця на­

зумовлює внутрішню структурованість даного періоду.

Особливої потужності зледеніння набували у Північ­ній півкулі — в Північній Америці та Євразії, де сягали товщини 1—2 км. Уламком цих льодовиків є сучасна Грен­ландія. Сильні зональні зледеніння відбувалися в Альпах, на Алтаї, Памірі, в Тібеті, Гімалаях, а також у Південній півкулі — в гірських областях Африки (Кіліманджаро, Ке­нія), Австралії та Нової Зеландії. За цього часу інші обри­си мали суходіл та водні басейни.

Щодо Європи, то льодовики, накопичуючись у поляр­них областях, повзли на південь. Під час цього вони пере­сували верхні шари грунту, уламки порід, що й позначає їхній шлях (морени). Танення льодовиків супроводжувало­ся бурхливими потоками води, що відкладали шари грунту й гальки (обточені уламки гірських порід). Чергування цих шарів, наявність в них певної фауни й флори дають змогу встановити їхню відносну хронологію та пов’язати з тими чи іншими відтинками льодовикового періоду.

Льодовиковий період охоплює два перших підрозділи четвертинного періоду — еоплейстоцен, коли прокотило­ся декілька хвиль похолодання (дунай, гюнц), але, певно, без утворення льодовиків, та плейстоцен, коли похоло­дання супроводжувалися просуванням льодовиків на пів­день.

Загалом клімат Землі за четвертинного періоду мав суб­тропічний характер, окрім областей, що прилягали до льо­довиків. Тут відбувалося поступове погіршення клімату. За міндельського зледеніння панував ще помірно-зволо- жений теплий клімат. Європу вкривали густі ліси з бага­тою фауною та флорою, зокрема й теплолюбною, що з’яви­лася тут за третинного періоду. Але вже риське зледенін­ня було таким грандіозним, що призвело до погіршення клімату в усій Північній півкулі. Під час цього — макси­мального — зледеніння льодовики покрили Англію (до широти Лондона), Скандинавію, Голландію, більшу час­тину Німеччини; Північне Прикарпаття та частину тери­торії України (вздовж Дніпра льодовик спускався аж до сучасного м. Дніпропетровська). Встановився помірно-хо­лодний та вологий клімат. Західна Європа вкрилася ліса­ми, у Східній запанували степи. Теплолюбні рослини й тварини зникли. Типовим представником тваринного світу став мамонт; на той час в Європі мешкали також волоха­тий носоріг, печерний ведмідь, печерний лев, гієна, бі­зон, лось, олень.

За вюрмського зледеніння зниження температури поєд­нувалося зі зниженням вологості. Ліси зникли. Південніше льодовика простягалася тундра зі вкрапленнями трав’янис­тих степів та рідколісся, далі у Східній Європі лежали хо­лодні степи, а в Південній — лісостепи. Окрім мамонта та волохатого носорога, тоді поширилися полярні тварини: північний олень, мускусний вівцебик, песець, лемінг, а та­кож степові види: антилопа-сайгак, гризуни. Північний олень — типово тундрова тварина — мешкав навіть на уз­бережжі Середземного моря, у Криму та на Кавказі.

За голоцену, що змінив плейстоцен, клімат також змі­нювався, але не так різко. Саме голоцен розпочинає гео­логічну сучасність. Ще наприкінці плейстоцену вимерли мамонти, волохаті носороги та інші ведикі тварини.

Як вже зазначалося, четвертинний період іменують ще ан­тропогенним, оскільки саме з ним пов’язана історія люд­ства. Постає питання: де, коли та як виникла людина, а разом з цим і суспільство ?

Походження людини — чи не найбільша таємниця на­

того світу. Не дивно, що довгий час, аж до XIX ст., лю­дину, як і саму Землю та все живе на ній, розглядали як творіння Бога. Наукове осмислення цієї проблеми пов’яза­но з ім’ям визначного англійського вченого Ч. Дарвіна (1809—1882). Порівнюючи викопні залишки тварин та рос­лин, він довів, що життя на Землі не завжди було таким, як тепер. Воно розвивалося від простих форм до складних (основна праця Дарвіна — «Походження видів шляхом при­родного добору», 1859 р.). Його теорія називається еволю­ційною. І хоча сам Дарвін, будучи людиною глибоко релі­гійною, не зробив висновку про походження людини з тваринного світу, його теорія підводила до цього, що нев­довзі й було зроблено (К. Фогт, Т. Гекслі, Е. Геккель).

Сьогодні вчені дискутують, як саме проходив еволю­ційний процес: чи завдяки випадковостям, чи внаслідок винаходів. Але наявність еволюційного процесу як посту­пового ускладнення природи визнають усі. І сьогодні ево­люційна теорія є провідною в осмисленні антропогенезу та дає змогу бачити певні віхи цього процесу.

Науважимо, що проблема походження людини є тео­ретичною, тобто розв’язується логічними засобами з ура­хуванням різних чинників. Загалом вона полягає в розк­ритті механізму формування соціального на грунті біоло­гічного, у встановленні причин, які сприяли подоланню суто біологічних закономірностей існування тваринного світу та виникненню соціальних, результатом чого й ста­ли людина і суспільство. '

Можна сказати, що головною рисою суспільства є куль­тура як своєрідна система адаптації до навколишнього се­редовища, як система поведінки, тобто інформаційна. Від біологічної інформації соціокультурна відрізняється тим, що передається не біологічними каналами (молекули ДНК), а штучними, зокрема мовою.

Нині найбільш логічною відповіддю на це питання є одна: це праця як цілеспрямована дія з перетворення при­роди. Людина — результат праці, вона виникає разом із працею та завдяки їй. Саме у процесі праці між людьми виникають своєрідні зв’язки — виробничі, або соціально- економічні. їх розглядають як первинні, що об’єднують людей та протистоять суто біологічним, притаманним тва­ринам. Ці зв’язки справляють потужний вплив на люди­ну: роблять її такою, як і той колектив, до якого вона належить. Виступаючи грунтом соціального організму, со­ціально-економічні відносини детермінують свідомість та волю людей, визначають мотиви й стимули їхньої діяль­ності, а разом з цим — їхню поведінку, тобто все те, що в широкому розумінні і є культурою. Тому зміна соціально- економічних відносин, спричинена прогресом продуктив­них сил, веде до зміни норм поведінки, соціальних цін­ностей, орієнтирів, бажань та мотивації діяльності.

Соціальна діяльність відрізняється від природної тим, що її спрямовано на створення речей, яких у природі в готовому вигляді не існує. Тому соціальна діяльність зав­жди передбачає перетворення природних речей, тобто творчість як таку. У свою чергу творення завжди пов’яза­но з метою, яка прогнозує бажаний результат, уявляє йо­го. А це неминуче потребує наявності певних образів, тобто понять, яких не може бути без мислення та мови. Отож виробнича діяльність є можливою лише за умови існуван­ня мислення поняттями. Природним носієм творчого ак­ту, тобто свідомості, мислення та мови, виступає людина.

Залишаючись біологічною істотою, людина підкорює соціальним мотивам біологічні інстинкти — статевий, хар­човий та інстинкт самозбереження, тобто живе за певни­ми правилами, які диктує їй колектив. Цим вона відріз­няється від тварини, життя якої повністю залежить від біологічних інстинктів. Виникнення суспільства — це на­самперед поява колективу індивідів, об’єднаних соціально- економічними зв ’язками.

Це нове об’єднання виникло не відразу: воно форму­валося разом із людиною та на її грунті. Це відбито у зміні морфоструктури істот, що передували власне людині, та в наслідках цього процесу — прямій ході, розвитку руки та мозку, а разом із цим мислення й мови. Тому логічно розглядати антропо- і соціогенез як єдине ціле, в сукуп­ності антропо- і соціогенних чинників. Такий підхід дає змогу розмежувати три головних моменти давньої історії Землі й суспільства та відтак виділити три періоди: період складання передумов виникнення людини; період формування людини й суспільства (антропосоціогенез); період появи люди­ни та суспільства у завершеному вигляді. Кожний з періо­дів характеризується системою певних чинників, що й визначають їхню сутність: перший — появою та еволю­цією істот найвищого рівня розвитку тваринного світу, де панують біологічні закономірності існування; другий — появою та розвитком істот перехідного типу, що і за морфологічними особливостями, і за способом життя по­єднують риси світу тварин та світу людей, а значить їхні життя та розвиток зумовлюються дією як біологічних, так і соціальних закономірностей; третій — появою та існуванням людини й суспільства, де провідне місце в житті та еволюції посіли соціальні чинники.

Наголосимо, що період антропогенезу є перехідною епо­хою від тварини до людини, від біологічної форми існування до біосоціальної (суспільства). Ця перехідність виявляєть­ся, по-перше, в еволюції людини як біологічної істоти. Відмінності між архантропами, палеоантропами та нео­антропами оцінюються як відмінності видів, а процес трансформації архантропа в палеоантропа, а останнього в неоантропа — як процес перетворення одного біологіч­ного виду в інший. З появою неоантропа (людини сучас­ного фізичного типу) розвиток людини як біологічного виду майже завершується. По-друге, перехідність назва­ного періоду визначається одночасною дією і біологічних, і соціальних закономірностей; наслідком же антропоге­незу є поступове усунення дії біологічних чинників та за­міна їх дією соціальних.

Виникнення людського суспільства — це передусім фор­мування суспільних відносин. Реконструкція цього процесу здійснюється за даними різних наук, із-поміж яких про­відне місце належить антропології, що аналізує зміни мор- фострукгури (фізичної будови) пралюдей та давніх людей та наслідки цього процесу: пряма хода, еволюція руки (як головного органу праці) й мозку (мислення, мова); а та­кож археології, котра вивчає матеріальні залишки життє­діяльності людей та істот, що їм передували.

Загалом період антропогенезу збігається з раннім па­леолітом (за археологічною періодизацією). У ньому виді­ляють дві стадії: початкову, яку з огляду еволюції людини визначено як стадію архантропів (олдовейська та перша половина ашельської епохи), та завершальну — стадію па­неоантропів (друга половина ашельської та муст’єрська епохи).

Передумови виникнення людини. їх було закладено са­мою природою приблизно на межі третинного та четвер­тинного періодів, позначеній не лише зміною клімату (по­холоданням). Припускають, що саме за цього часу на Землі проходили інтенсивні тектонічні процеси, що призвели до підняття великих платформ у Південній та Східній Аф­риці та гір у Євразії. Тут утворився гористий ландшафт, який перетинали долини річок і який чергувався з відк­ритими просторами. Цей процес супроводжувався зрос­танням радіаційного фону, котрий, як твердять деякі вче­ні, відіграв неабияку роль у процесі антропогенезу. На значній території Земної кулі панував теплий та спекот- ний клімат. Тоді жили істоти, яких сучасна наука розгля­дає як попередників людини, — людиноподібні мавпи, що з’явилися ще за третинного періоду та досьогодні меш­кають у тропічній смузі Африки та Азії. Природа наділила їх особливою будовою скелету, що передбачає можливість прямоходіння й активного користування верхніми кінців­ками, а також специфічною фізіологічною організацією. Таким чином, природною передумовою виникнення лю­дини була поява людиноподібних мавп, шляхи розвитку яких визначалися змінами в природному середовищі на рубежі третинного та четвертинного періодів. Але виник­нення людини не обмежується біологічною еволюцією, людина — передусім соціальна істота.

Серед викопних залишків людиноподібних мавп звер­нено увагу на приматів високого рівня морфологічного розвитку, що мешкали в Африці та на Євразійському кон­тиненті. Це так звані дріопітеки, які значну частину часу проводили на деревах. Із-поміж них виділяють рамапіте- ків, залишки яких концентруються у передгір’ях Гімалаїв (Індія). Рамапітекам було притаманно багато рис, які свід­чать про формування гомінідного комплексу. Але ці за­лишки дуже давні (12—8 млн років тому). Отже, Цент­ральна Азія поки що суто теоретично може претендувати на роль прабатьківщини людини.

Інша справа Африка. Тут виявлено найбагатший мате­ріал для вивчення пращурів людей. Це єдиний материк,

де представлено декілька родів та видів проміжних істот між людиноподібними мавпами та пралюдьми, поєдна­них назвою австралопітеки, що й передують антропоге­незу. Серед них пращуром людини може вважатися лише австралопітек африканський (грацильний).

Австралопітеки жили в умовах відкритих просторів та вели наземний спосіб життя. Пересуваючись на задніх кін­цівках та маючи вільними верхні, вони активно користу­валися камінням, дрючками, довгими кістками копитних тварин та іншими природними засобами на полюванні та для захисту від ворогів. Ці істоти не виготовляли знарядь. Тому їх належність до тваринного світу не викликає сум­нівів.

Початок антропогенезу. Перші ознаки праці з застосу­ванням штучно виготовлених кам ’яних знарядь засвідчено для презинджантропа, якого генетично пов’язують з сі­мейством австралопітеків (або підсімейством, за іншою класифікацією). Презинджантропи мешкали у сприятли­вих умовах еоплейстоцену. Місцезнаходження їх відкрито лише в Африці, тому її і вважають прабатьківщиною лю­дини. Найдавніші пам’ятки тут датуються близько 2 млн та навіть більше років тому. Згідно з археологічною пері­одизацією — це олдовейська епоха раннього палеоліту. Назва її походить від пам’ятки Олдовей у Танзанії; пізніше схо­жі пам’ятки виявлено в Кенії та Ефіопії. Ця епоха охоп­лює приблизно мільйон років — 2—1 млн років до н. е.

Поряд із залишками презинджантропа були виявлені й штучні знаряддя, завдяки чому ця істота й отримала назву Homo Iiabilis (людина вміла). Спочатку знаряддя виготов­ляли, розбиваючи гальку та отримуючи шматки з гостри­ми краями, потім — шляхом розколювання та оббивання. В результаті отримували знаряддя двох видів: з жовен (так звані чопери та багатогранники) та відщепів, які утворю­вались при виготовленні чоперів та при цілеспрямовано­му їх сколюванні з ядрищ — нуклеусів. Таким чином, у той час були освоєні дві провідні технології виготовлення кам ’яних знарядь: шляхом оббивання каменів з метою на­дання їм певної форми й функції та шляхом їх розколю­вання на окремі* уламки-відщепи й подальшої обробки. Другий шлях і привів до створення нуклеусів — спеціаль-

но оброблених ядрищ, із яких і сколювали пластини. Ос­таточної гостроти цим пластинам надавали за допомогою ретуші — сколювання дрібних шматочків уздовж країв. Таку складну цілеспрямовану роботу й оцінюють як поча­ток антропогенезу. На грунті цієї технології постала лю­дина.

Скупчення залишків «виробничої» та «господарської» діяльності дають змогу припускати наявність у Homo habilis стійбищ. Але за своїми морфологічними ознаками Homo habilis не відрізняється суттєво від австралопітека. Вихо­дячи лише з наявності одного чинника з тих, що визнача­ють суспільство, а саме проявів праці, та відсутності якось виражених інших показників (свідомість, мова), презинд- жантропа ідентифікують із найпочатковішою стадією ан­тропогенезу. Та поява цих істот, можливо, відіграла й най­більшу роль в антропогенезі, адже саме вони здолали пер­ший рубіж, що відділяє тварину від людини: перейшли до праці. Поява праці — хай і примітивної та не в усьому обсязі цього поняття (тому її точніше слід називати пра- працею) — свідчить на користь трудової теорії антропоге­незу, висунутої суто теоретично.

Поява виробничої діяльності привела до кількох нас­лідків. По-перше, вона змінила поведінку пралюдей; по­друге, підвищила рівень їх пристосованості до умов іс­нування; по-третє, вона створила матеріальну можли­вість передання досвіду від покоління до покоління. Цей досвід був закріплений у знаряддях і став грунтом по­дальшої еволюції. Пристосування до навколишнього се­редовища здійснювалося тепер не лише по) лінії «біоло­гічний організм — природні умови», а й по лінії «соці­альний організм — знаряддя праці». Таким чином, ви­робнича діяльність вимагала, з одного боку, змін мор- фоструктури тіла, тобто формувала істоти, які нею зай­малися, з іншого — вона організовувала ці істоти в ко­лективи, що існували не лише на біологічних засадах, а й частково соціальних. Останнє знаходило вияв у ко­лективній праці.

Визнання колективності як однієї з умов антропогенезу дало підставу висунути гіпотезу про шляхи соціогенезу, тобто формування суспільства, зокрема через приборкання двох могутніх біологічних інстинктів — харчового й статевого. Російський учений Ю. Семенов вважає, що спочатку зу­силля колективу в соціальному сенсі були спрямовані на подолання харчового інстинкту шляхом поділу мисливсь­кої здобичі порівну. Саме це виступало умовою існування колективу, а значить і кожного його члена. Об’єктивні ви­робничі умови протиставляли колектив індивідові і зреш­тою визначали поведінку кожного його члена. Це було мож­ливо за наявності хоч якихось проявів свідомості та мис­лення. Саме тому виробничі відносини і вважають первин­ними — джерелом свідомості та, зокрема, суспільної свідо­мості як вияву волі колективу. Суспільна свідомість регу­лювала індивідуальну свідомість кожного, наділяючи його певними правами й обов’язками. Відтак виникали певні норми соціальної поведінки — мораль.

Таким чином постала соціальність, яку можна визна­чити як обмеження колективом намагань задовольнити індивідуалістичні біологічні потреби. Обмеження здебіль­шого мало форму заборони: спочатку заборони заважати доступу до споживання м’яса кожному членові колекти­ву, потім — заборони статевих зносин між членами однієї общини. Ця заборона отримала назву табу. Табу було спо­собом придушення зоологічного індивідуалізму, а разом із тим — засобом формування моралі, яка є суто людсь­кою якістю.

Науважимо, що концепція Ю. Семенова не є загально­визнаною, як, до речі, й інші. Але вона логічно ув’язує антропо- та соціогенез, тобто не зводить сутність антро­погенезу до розвитку знарядь праці й трудових навичок, а розкриває етапи формування нових — соціальних — сто­сунків. А без цього чинника неможливо зрозуміти відмін­ність людської праці, що формувалася, від інстинктивної діяльності тварин. Адже деяким з них притаманні досить складні її форми. Пригадайте, наприклад, будівельну май­стерність бобрів, дивовижну кмітливість тварин у здобутті харчів тощо.

Приборкання могутніх харчового та статевого інстинк­тів, на думку Ю. Семенова, відбулося не відразу та зайня­ло довжелезний час. Якщо початок антропогенезу дату­ється 2 млн років тому, то завершення його сталося приб­лизно 40—35 тис. років до н. е. або дещо раніше. У цьому процесі були безвихідні гілки еволюції, багато колективів загинуло, не залишивши нащадків. Але вижили ті, котрі зуміли справитися з проявами суто біологічного.

Початкові етапи цього процесу, зокрема вгамування хар­чового інстинкту, пов’язують з Homo erectus (їх та пре- зинджантропів іменують ще архантропами — найдавні­шими людьми). На відміну від Homo habilis, що мешкали головним чином в Африці, Homo erectus заселили значну частину Старого Світу. Це пітекантропи та інші близькі між собою види (синантроп, солоська людина, гейдельбер­зька людина тощо), які за будовою скелета та кисті руки наближалися до сучасної людини. Але череп видає в них ще примітивну істоту. Щоправда, з ними пов’язують пер­ші кроки у створенні мови, а значить і мислення. Таким чином, працю Homo erectus можна схарактеризувати як значною мірою свідому, цілеспрямовану, отож витоки со­ціально-економічних відносин лежать саме тут. Це озна­чає, що тут знаходяться і витоки людського суспільства.

Щодо виготовлення знарядь Homo erectus (мова йде про ранній та середній ашель), то цілеспрямоване надан­ня їм певної усталеної форми є свідченням зрушень у сві­домості, подальшого вивільнення виробцичої діяльності від рефлекторних форм праці, значною мірою притаман­них Homo habilis. Хоча деякі із кам’яних знарядь демонс­трують традиції ще олдовейської епохи (чопери, біфаси), у Homo erectus зафіксовані й ручні рубила, виготовлені шля­хом двобічного оббивання гальки та каміння. їхню повер­хню повністю оброблено, а робочий край добре сформо­вано. Це було універсальне знаряддя поліфункціонального приз­начення. Зростає різноманіття і знарядь на відщепах (різ­ного роду шкребачки) за рахунок вдосконалення нуклеу­са. За того часу існували також знаряддя з кістки та рогу, а також дерева (піки, рогатини). Отже, на цьому етапі виробництво знарядь праці відчутно ускладнюється.

Таким чином, і морфоструктура Homo erectus, і їхня діяльність дають підстави вважати їх наступною ланкою антропогенезу.

Хоча найбагатший матеріал початкового періоду ант­ропогенезу дають Африка та Південно-Східна Азія (особ­ливо у плані антропологічних залишків), архантропи меш­кали на великих просторах Старого Світу, хоча відповід­них пам’яток знайдено небагато.

Архантропи з’явилися в Європі, ймовірно, за понцького похолодання, а найбільше поширення іх припадає на мін- дель-риське потепління. Найдавніші їхні пам’ятки, які від­носять до типу аббевіль, за технологією обробки каменю та відсутністю рубил виявляють схожість з олдовейською епохою, хоча за часом синхронні вже ашелю. Зокрема, найдавніша стоянка Європи — печера JIa Валлоне у Фран­ції — датується 950—900 млн років тому. Зазначимо, що територію Франції, як і значну частину Центральної Єв­ропи, за четвертинного періоду не було вкрито льодови­ками.

Не викликає сумніву, що Homo erectus жили великими колективами — праобщинами — та вели рухливий спосіб життя, зупиняючись на більш-менш тривалий час у міс­цях, багатих на здобич і сировину для виготовлення зна­рядь праці. За матеріалами Африки, життя на цих стійби­щах протікало інтенсивніше, ніж у Homo habilis, про що свідчать залишки діяльності, зокрема кам’яної індустрії. Окрім побутових стійбищ, виявлено місця обробки туш великих тварин, а поблизу джерел сировини — «майстер­ні» з виготовлення знарядь праці. Тоді, можливо, почали зводити якісь примітивні житла.

Мисливство пітекантропів було більш ефективним, ніж у Homo habilis. Підтвердженням цього є залишки великих тварин (гіпопотама, носорога, барана, жирафи — для Аф­рики; слона, носорога, гіпопотама, бізона — для Європи). Практикувалося головним чином загінне полювання: тва­рин заганяли в болота, де й добивали. Для цього викорис­товували не лише кам’яні знаряддя, а й дерев’яні (піки). Безумовно, архантропи займалися і збиральництвом.

Живучи у зонах помірного та прохолодного клімату, Homo erectus почали користуватися вогнем. Це був пер­ший крок до його освоєння. Вогонь відіграв надзвичайно важливу роль у прогресі людства. Він дав людині тепло, а разом із цим — можливість замешкати нові райони, зро­бив людину значною мірою не залежною від клімату. Во­гонь став засобом захисту від хижаків та полювання на тварин, засобом обробки продуктів харчування, згодом — природних матеріалів з метою надання їм певної форми (дерев’яні й кістяні речі), а ще — пізніше — й засобом виготовлення штучних матеріалів (кераміка, метал).

Припускають, що Homo erectιιs отримували кількість харчів, достатню лише для підтримки свого життя. За та­ких умов розподіл здобичі (і полювання, і збиральництва) мав здійснюватися лише порівну, інакше б окремі члени колективу недоїдали. Таким чином, наявний обсяг про­дукту став способом подолання харчового інстинкту, а ра­зом з цим — утвердження комуналістичних відносин сто­совно і продуктів харчування, і знарядь праці. З того часу, коли з’явився суспільний продукт, він став провідним чинни­ком розвитку виробничих відносин. До цього ми будемо по­вертатися ще не раз. Зі встановленням комуналістичних відносин суспільство починає розвиватися за власними законами: соціальні засади стимулюють розвиток вироб­ництва, а останнє в свою чергу сприяє вдосконаленню суспільства. Виробництво формувало й саму людину — будову її тіла, мозок.

Однак поява зачатків принципово нових — виробни­чих — відносин у колективах архантропів не означає, що всі стосунки між ними стали впорядкованими на соціаль­ному грунті. Припускають, що статеві зносини були до­вільними, і цьому якоюсь мірою сприяли колективна праця та колективне споживання харчів. Такі зносини, виходя­чи з могутності статевого інстинкту, призводили до кон­фліктів у колективах, дезорганізовували виробництво та життя. Отож тоді людина ще не цілком звільнилася від дії біологічних законів, а суспільство ще не стало суспільст­вом у повному розумінні цього слова. Тому завершення антропогенезу пов’язують в соціальному плані саме з при­борканням статевого інстинкту.