Проблема неандертальців. Завершення антропогенезу

Ланку, що поєднує пралюдей та сучасних людей, назива­ють неандертальцями (або палеоантропами — давніми людьми). Вони з’явилися близько 300 тис. років тому та освоїли значні території.

Але на шляху поєднання неандертальців та неоантро­пів в один еволюційний ланцюг є певні перепони, що постали з накопиченням джерел. Виявилося, що раніші (їх називають нетиповими, атиповими) неандертальці біль­шою мірою виявляють схожість із сьогоднішніми людь­ми, ніж пізні (типові, класичні) неандертальці. Неандер­тальці часів вюрмського зледеніння були вельми спеціалі­зованими, тобто відійшли від прогресивної лінії розвитку та набули рис, не притаманних ні архантропові, ні сучас­ній людині. Мова йде про своєрідну будову черепа (ви­разні надбрівний та потиличний валики, товсті кістки че­репної коробки, масивність обличчя та щелеп) та скелета загалом (масивна та присадкувата фігура, широкі плечі). Відмінність між двома групами неандертальців Європи, з одного боку, та швидка зміна неандертальців людьми су­часного фізичного типу, з іншого, породили гіпотезу, що від ранніх неандертальців розвиток пішов по двох лініях: еволюція однієї гілки спрямувалася в бік подальшої сапі- єнтизації (олюднення), що сталася десь за межами Євро­пи; еволюція другої гілки — в бік спеціалізації (огрубіння тіла, велика фізична сила) та консервації розвитку. Це й призвело до її загибелі.

Усе було б так, якби не археологічні матеріали. А вони незаперечно свідчать про безперервний поступальний роз­виток матеріальної культури від раннього палеоліту до піз­нього, тобто від матеріальної культури неандертальців до матеріальної культури людей сучасного типу.

Окрім того, виявилося, що стадію «неандерталізації» пройшли палеоантропи не лише прильодовикової смуги

Європи, а й африканські, передньоазійські тощо. Тобто в історії пралюдей був період, коли на широких просторах світу жили спеціалізовані неандертальці. За вюрму-І та вюрму-ІІ з’являються знову палеоантропи з сапієнтними рисами. Найяскравіше їх відбито матеріалами з печери My- гарет-ес-Схул у Палестині, що мають чіткий набір прог­ресивних ознак. Пізньопалеолітичні люди найбільшою мі­рою виявляють схожість зі схульськими неандертальця­ми, що є однією з підстав моноцентричної теорії поход­ження людини. Саме вони й становлять проміжну ланку між класичними неандертальцями та сучасними людьми, а разом з цим і останню ланку пралюдей.

Постає питання: як сталося, що законсервована про­тягом десятків тисячоліть морфоструктура неандерталь­ців знайшла якийсь прорив (в одному — передньоазій- ському — чи декількох районах), щоб за декілька тися­чоліть перетворитися на людину сучасного фізичного типу? Тут ще багато незрозумілого. Антропологи на це відповіді не дають. Поки що існує соціологічне пояс­нення цього явища, яке пов’язує зміну класичних не­андертальців пізніми (типу Схул) зі зрушеннями в їхній соціальній організації.

Зазначимо, що неандертальці були добре оснащеними мисливцями. Вони здійснили своєрідний переворот у ви­готовленні знарядь праці, що дістав назву техніки левал- луа. Вона полягає в удосконаленні нуклеуса, тобто дове­дення його до такого стану, коли з нього сколювали плас­тини, що ними можна було користуватись як готовими знаряддями або як заготовками д ля майбутніх знарядь. У цьому випадку вони потребували невеликої правки — ре­тушування краю. Така техніка, що переросла в техніку паралельного сколювання, коли з одного нуклеуса отри­мували декілька якісних пластин, надзвичайно підвищи­ла продуктивність праці з виготовлення знарядь та дала досконалі знаряддя.

ним полюванням на одну тварину. Найчастіше такою був ведмідь, але існували общини, які спеціалізувалися на впо- люванні зубрів, оленів, биків, мамонтів тощо.

Ефективність полювання, певно, остаточно закріпила комуналістичний принцип розподілу продуктів харчуван­ня. Але подолання харчового інстинкту не усунуло всіх дестабілізуючих моментів життя колективу. Такими у не­андертальців залишалися неузгоджені статеві зносини. Та все ж, оскільки еволюція давньої людини та суспільства завершується появою родової общини та дуальнородової системи, логічно припускати, що їхні витоки лежать в ко­лективах неандертальців.

Нагадаємо, що головною ознакою роду є агамія — за­борона статевих зносин між членами роду. Агамія-веде до екзогамії— вимоги вступати в шлюбні зв’язки поза межа­ми своєї ’общини. Перехід до повної агамії здійснювався поступово — шляхом тимчасової заборони статевих зно­син в общині. Пов’язувати цю заборону з якимись потре­бами виробничої діяльності було б доцільно, бо саме ос­тання виступала визначальним чинником існування об­щин.

На думку про такий шлях еволюції навели етнографіч­ні матеріали та пережитки виробничих табу в багатьох сус­пільствах (гіпотеза Ю. Семенова). Вони показують, що виробничі табу були універсальним явищем, притаман­ним усім суспільствам на певному етапі їхнього поступу, а корені їх треба шукати в неандертальській фазі розвитку пралюдей та припускати, що їх виникнення пов’язано з негативним впливом неузгоджених статевих зносин на ви­робничу діяльність. Мисливство як провідний засіб здо­буття продуктів харчування вимагало єдності та згуртова­ності колективу, і заборона статевих зносин сприяла цьо­му.

Виникнення статевих табу означало тимчасове відме­жування мисливців від решти общини, яку складали жін­ки, діти та літні люди. Це розмежування частково фіксу­ється за археологічними матеріалами у вигляді мисливсь­ких таборів і поділу найдавніших жител на дві частини. Зміна періодів дії статевих табу періодами довільних ста­тевих зносин знайшла вираження в буйних та розгнузда­них оргіастичних святах, котрі як пережиток зберігаються у багатьох народів.

Усунення, хай навіть часткове, соціальними відноси­нами біологічних свідчить про подальше закріплення прі­оритету соціального. Разом із цим монолітність колекти­ву досягла рівня, який ставав перешкодою на шляху ево­люції людини та суспільства, що, певно, й відбивають кла­сичні неандертальці. Окрім того, статевий потяг не мож­на подолати простою забороною. Це створювало диском­форт та могло призвести до катастрофи. Тому пошуки ви­ходу з цієї ситуації не могли вестися довго, і перехід до нових форм здійснився протягом лише декількох поко­лінь.

Вихід було знайдено у встановленні шлюбних стосун­ків з іншими колективами. Тимчасова агамія діяла в ме­жах однієї общини та не поширювалася на членів інших. Це й стимулювало пошуки партнера «на стороні». Оскіль­ки інші общини жили за такими ж правилами, то й вони були зацікавлені в налагодженні нових стосунків. Є дані, котрі наводять на думку, що взаємини розпочиналися з оргіастичних нападів чоловіків однієї общини на жінок іншої (або навпаки). З часом стосунки набували дедалі більшої узгодженості, а разом з цим — і зв’язки колекти­вів.

Прорив шлюбних зв’язків за межі одного колективу мав не лише соціальні наслідки -- вгамування статевого інстинкту, а й привів до видової гібридизації та.перебу­дови морфоструктури палеоантропів. Формування ду­альної системи досить швидко вивело неандертальців із консервативної стадії їхнього морфологічного розвит­ку. Результати цього процесу і демонструють схульці —

нащадки класичних неандертальців та прямі пращури людей.

На користь цього свідчать і деякі конкретні матеріали. Дослідження палеоантропологічних залишків дають змо­гу припустити зменшення конфліктів між членами колек­тиву (менше загиблих від ран), зростання альтруїзму (пік­лування членів общини про калік). За муст’є виникають і найдавніші поховання. Тобто неандертальці опікувалися не лише живими, а й померлими. До того ж поява похо­вань вказує на початки ідеології.

На користь цієї гіпотези свідчать і інші дані. Зокрема, саме з неандертальцями пов’язують перше усвідомлення колективом себе як єдиного цілого. Виявом такого усві­домлення став тотемізм: ототожнення всіх членів колек­тиву з якоюсь рослиною чи, частіше, твариною. Ця тва­рина й виступала тотемом колективу, вирізняла його з- поміж інших спільнот. Як правило, тотемом була твари­на, що відігравала провідну роль у житті общини, і про неї мали турбуватися. Але поскільки вона являла собою головний об’єкт полювання, така турбота могла бути ли­ше вдаваною. Докази цього знайдено на багатьох муст’єр- ських пам’ятках. Це певним чином організовані скупчен­ня кісток ведмедя чи інших тварин (до речі, вони на диво схожі з культовими місцями деяких сучасних північних мисливців), а також своєрідні поховання залишків тва­рин.

Все це виступає свідченням нових можливостей сві­домості, а саме — ілюзорного сприйняття світу. Його по­родили відчуття людиною влади природи над собою, за­лежність життя й діяльності від багатьох чинників, зок­рема й випадкових.

певним речам та об’єктам. Поява перших поховань нап­рикінці муст’є, певно, є свідченням страху перед помер­лими. Мабуть, магічні дії зумовили появу предметів, котрі розглядають як перші прояви образотворчого мистецтва, зокрема кістки тварин та кам’яні плитки з різного роду нарізками, насічками, ямками, плямами фарби. їхні рит­мічність та повторюваність (досить відносна) свідчать, що тут лежать витоки орнаменту. Справжні ж витвори мистецтва притаманні пізньому палеоліту, тобто Homo sapiens.

Згуртованість колективів, набуття ними рис тотемних груп призвели до замкненості громад та їх спеціалізації. Це відбито, зокрема, у великій варіативності пізньомуст’єр- ських пам’яток За таких умов урешті-решт поширилися колективи, Що складалися лише із кревних родичів. Це негативно позначилося на подальшій еволюції морфоло­гії — вона пішла в бік зростання фізичної сили та огрубін­ня всього організму, тобто слугувала пристосуванню до фізичних умов життя. Такий стан призвів до консервації муст’єрської індустрії, яка набула застійного характеру.

Вихід із цієї ситуації, як уже зазначалося, було знайде­но в дуальній організації суспільства. Завершення форму­вання людини пов ’язано з виникненням роду та дуальнородо- вої системи.

Виникнення екзогамії, а відтак і роду, пояснюють і не­обхідністю розширення меж спілкування. Невеликий ко­лектив не надавав змоги відтворити життєздатну групу, і при досягненні зрілості членові такої групи легше було знайти шлюбного партнера поза межами свого колективу. Ця орієнтація поступово закріпилася в культурі. Один із визначних сучасних антропологів — К. Леві-Строс — вису­нув уявлення про суспільство, починаючи з його виник­нення, як про систему комунікацій, що грунтується на прин­ципі еквіваленту. Спираючись на фундаментальне дослід­ження американського етнографа М. Mocca про дарунки та дарообмін у первісному суспільстві, Леві-Строс розро­бив ідею, згідно з якою першоосновою суспільства, почат­ковим соціальним чинником, що виділив людину зі світу природи, була заборона інцесту (кровозмішання) та пов’язаний з цим обмін жінками. Відмова від жінок своєї групи створила умови для своєрідного соціального конт-

ракту з сусідньою групою на основі принципу еквівален­ту, а разом із цим заклала підвалини системи постійних комунікацій: обмін жінками, майном, харчами (подарун­ками), словами-знаками, символами склав структурну ос­нову культури з її ритуалами (насамперед шлюбними), нор­мами, правилами, табу та іншими соціальними регулято­рами.

З виникненням родової організації період антропоге­незу завершився — на історичну арену вийшла людина розумна. її еволюція продовжувалася, але в межах єдино­го виду та головним чином як еволюція соціальна: вдос­коналення та розвиток технічних засобів, соціальних від­носин, мови, мислення.

З появою Homo sapiens хода історії прискорюється. Як­що тварини можуть адаптуватися до навколишнього сере­довища, лише змінюючи самих себе, то поява людини стала тією точкою в процесі еволюції природи, де інстинктивну адаптацію зведено до мінімуму. Homo sapiens притаманні риси, які різко відділяють її від тварини: здатність пам’ятати минуле, передбачати майбутнє, позначати предмети і дії символами. Людина має розум для пізнання й розуміння світу та уяву, завдяки якій вона виходить поза межі від­чуттів. Розум спонукає людину розвиватися, творити влас­ний світ. Невдоволеність досягненим, жага знань кличуть людину до нових і нових відкриттів.

Література Алексеев В. П. Становление человечества. Моск­ва, 1984.

Алексеев В. П. Человек: эволюция и таксономия. Москва, 1985.

Борисковский П. И. Древнейшее прошлое челове­чества. Ленинград, 1979.

Глинек Я. Большой иллюстрированный атлас пер­вобытного человека. Прага, 1982.

Григорьев В. П. Начало верхнего палеолита и про­исхождение Homo sapiens. Ленинград, 1968.

Джохансон Д., Иди М. Люси: истоки рода челове­ческого. Москва, 1984.

История первобытного общества: Общие вопро­сы. Проблема антропосоциогенеза. Москва, 1983.

Констэбл Л. Неандертальцы. Москва, 1978.

Ламберт Д. Доисторический человек: Кембридж­ский путеводитель. Ленинград, 1991.

Леви-Строс К. Структурная антропология. Мос­ква, 1985.

Окладников А. П., Окладникова Е. А. Заселение Земли человеком. Москва, 1984.

Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории. Москва, 1974.

Придо Т. Кроманьонский человек. Москва, 1979. Природа и древнейший человек. Москва, 1981.

Семенов Ю. И. Как возникло человечество. Мос­ква, 1966.

Смирнов С. В. Становление основ общественного производства. Киев, 1983.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. Москва, 1987.

Уайт Э., Браун Д. Древние люди. Москва, 1978.

Фромм Э. Человек для себя. Минск, 1992.