Глава 5 ВІЧЕ

Віче як орган народоправства розглядали істори­ки XIX ст. В. І. Сергеевич, М. В. Довнар-Запольський, І. О. Лінни- ченко та інші були переконані, що інститут віча відобразив, насам­перед, суверенність общини.

В оцінках природи, компетенції і складу віча істориками радян­ського періоду мають місце суттєві розходження. Одні (Б. Д. Гре­ков, М. М. Тихомиров, І. Я. Фроянов) вважали віче такою формою державного управління, що у ньому могли брати участь широкі вер­стви населення, інші (С. В. Юшков, В. Т. Пашуто, П. П. Толочко, В. Л. Янін) бачили в ньому вузькокласовий орган, який перебував у руках феодалів. Літописи, розповідаючи про деякі важливі держав­ні справи, нерідко справді вказують на участь у них «нищих и ху­дых», «всех людей», «всех киян», тобто представників експлуато­ваного стану. Надто довіряти цим повідомленням, проте, не слід. Як справедливо зауважував В. Т. Пашуто, це лише прийнятий у Русі літературно-церковний зворот. Смішно навіть припустити, що в країні, де законом була Руська Правда, жебраки й убогі вирішува­ли, кому зайняти княжий стіл Осмомисла. В. Л. Янін, дослідивши історію новгородських державних інститутів, прийшов до виснов­ку, що загальноміське віче було вузькокласовим органом, у якому немає місця «всьому Новгороду». Воно об’єднувало лише великих феодалів і було не народними зборами, а зібранням класу, що стояв при владі. Аналогічним було і київське віче.

Показовими у цьому плані є вічові зібрання у Києві 1068— 1069 рр. Перше зібралося у тяжкий для Русі час, коли об’єднані си­ли трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переясла­вом.

Не виключено, що представники київських низів брали участь у вічовому зібранні на подольському торговищі, але переоцінювати їх роль не слід. По-перше, ініціатива скликання віча належала не їм, а тим киянам, які повернулися після невдалого бою з половцями, тобто київським дружинникам. Це вони залишилися без коней і зброї, по-друге, скликали його і діяли, хоч і всупереч волі князя, але у згоді з частиною міських мужів.

Влітку 1069 р., після 7,5-місячного князювання у Києві Всесла- ва, на Русь повернувся (з польським військом) Ізяслав. Всеслав зра­див киян і під покровом ночі втік у свій Полоцьк. Кияни повертаю­ться до Києва і, як і роком раніше, скликають віче. На ньому вони приймають рішення запросити на великокнязівський стіл Святос­лава і Всеволода, а в разі їх відмови запалити місто й піти у грецьку землю. Це віче, очевидно, було менш представницьким, ніж перше. Можливо, коло його учасників обмежувалось лише полоцько-черні­гівською боярською партією, а також близьким за настроєм до неї купецтвом.

Спроба не допустити в Київ Ізяслава не мала успіху. Вступивши до столиці, він жорстоко розправився з винуватцями свого вигнан­ня. Його гнів і репресії впали передусім на представників полоцько- чернігівської партії. Розправи не уник навіть такий впливовий і ав­торитетний церковний діяч Русі, як Антоній — засновник Печерсь- кого монастиря.

Таким чином, вічова діяльність у 1068—1069 рр. свідчила про серйозні протиріччя у феодальних колах Києва. Для їх розв’язання більш сильною боярською партією були залучені представники тор­говельно-ремісничого стану, які скористалися сприятливою ситуа­цією для зведення рахунків з князівською адміністрацією.

Найхарактернішим проявом права київського віча було, начеб­то, запрошення на київський стіл Володимира Мономаха 1113 р.

Хто ж ці кияни, які запрошували Володимира до Києва і якою мірою заняття ним великокнязівського столу було результатом на­родного волевиявлення? Вже початок літописної розповіді про це свідчить, що долю київського столу вирішував не народ, а лише верхівка київського суспільства. «Наутрия же, въ семы на 10 день, CB⅜τb створиша Кияне, послаша к Володимеру, глаголюше: «По- иде, княже, на столъ отенъ и д^день»^[715]. Як бачимо, питання про спадкоємця Святополка вирішувалось навіть не на вічі, а на раді. У повторному запрошенні Мономаха чітко помітні відмінності дійо­вих осіб. Запрошуючі заявляють, що коли Володимир знову відмо­виться прийти до Києва, то «яко много зло уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцькиъ, но и Жиды грабити, и паки ти пои- дуть на ятровь твою и на бояры, и на монастыре и будеши ответь им*клъ княже»^[716].

Таким чином, літописець чітко уявляв, що «кияни», які запро­шували Володимира, і «кияни», які грабували двори князівської адміністрації, належали до різних соціальних станів.

Аналогічні київському були вічові зібрання і в інших великих містах Русі.

У 1141 р. відбулося віче в Новгороді, на якому обговорювалось питання неугодності новгородцям князя Святослава Ольговича. Він звернувся за допомогою до свого брата, великого київського князя Всеволода. Добре знаючи, чиїх це рук справа, Всеволод заманив до себе «ліпших мужів» Новгорода, щоб таким чином виявити тиск на віче. Акція ця не мала успіху, але вона свідчить про те, в чиїх ру­ках перебувало новгородське віче.

Відомості літопису про вічову діяльність у Галицькій землі та- кож вказують на переважну участь у ній мужів «градських», тобто знаті. До їхньої допомоги вдавався князь Данило Романович у боро­тьбі з непокірними боярами Галицької землі. Коли він звернувся за порадою до галицького віча («сзвавшю вече»), то соцький Микула, який відображав настрої прихильників князя, заявив: «Господине! Не погнетши пчелъ, меду не ⅛flaτb>>¹°.

Аналіз подій, пов’язаних з діяльністю віча, свідчить про значне посилення великого боярства. Зміцнення його економічних пози­цій, особливо в період феодальної роздробленості, супроводжува­лось намаганням брати участь в управлінні містом і землею. Крім протиріч між князівською владою і боярською феодальною демо­кратією у діяльності віча відбились серйозні протиріччя всередині самого боярства. У політичному плані воно не являло собою моно­літної сили. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, які претендували на керівне становище і ви­борювали це право одне в іншого, намагаючись посадити на князів­ський стіл свого ставленика.

Особливою гостротою ці відносини відзначалися у Києві й сти­мулювались юридичною невизначеністю з успадкуванням велико­князівського столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалась на князів із династії чернігівських Ольговичів, інша — відстоювала право на Київ представників Мономахового роду.

Відомі випадки, коли віче було звичайною змовою певного бояр­ського (рідше купецького) угруповання, спрямованого проти князя або його оточення. Під 1170 р. у літописі повідомляється, що «нача­та новгородьци вече деяти в тайне по дворам». Довідавшись про ці таємні віча, новгородський князь Святослав Ростиславич залишив Новгород, не чекаючи, коли рішення новгородського боярства про його небажаність буде прийняте на широкому вічі.

Схожа ситуація була в Києві 1146 р. Рішення про усунення Іго­ря Ольговича й заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем було прийнято антиігоревою боярською партією таєм­но від князя і його адміністрації.

Розглянуті вище та інші випадки діяльності віча переконують, що цей інститут, який сягає своїм корінням ще додержавного періо­ду, ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократи­чних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і пе­реважне право представництва належали верхам суспільства. За сильного князя цей орган був слухняним придатком верховної вла­ди, за слабкого — залежність могла бути і зворотною. Іншими сло­вами, на Русі у X—XIII ст. існували, доповнюючи один одного, а не­рідко й вступаючи у протиріччя, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).