Глава 6 СОЦІАЛЬНІ РУХИ

Основним джерелом інформації про народні рухи в Русі X—XIII ст. є літописи. Чекати від них повного і адекватного висвітлення соціальних конфліктів, враховуючи залежність їх укла­дачів від князівської влади, не доводиться.

Перший значний соціальний конфлікт виник 945 р., коли князь Ігор, порушивши встановлені норми полюддя, зажадав від Древ- лянської землі додаткової данини. Древляни на чолі із своїм князем Малом повстали, дружина Ігоря була разгромлена, а його самого страчено. Однозначна оцінка древлянського повстання як класового антифеодального протесту, що мала місце в історіографії радян­ського періоду, неприйнятна. Тут більшою мірою виявились проти­річчя між центральною владою Києва і древлянськими князями, які не бажали їй коритися.

Причинами народних рухів 10—20-х рр. XI ст. були загострен­ня внутріполітичної обстановки, участь у вирішенні міжкнязів- ських суперечностей найманців — варягів, польських дружин. У 1015 р. спалахнуло повстання проти варягів у Новгороді; 1018 р. значні заворушення мали місце на півдні Русі. їх причиною були пограбування і насильство розквартированих на «покорм» по міс­тах і селах Київської землі союзних Святополку поляків.

Народні повстання очолювались іноді язичницькими жерцями, які намагалися скористатись невдоволенням бідноти для захисту старої ідеології. Одне з них трапилося 1024 р. у Ростово-Суздальській землі під час голоду. Заохочувані волхвами, які вважали, що всі не­щастя прийшли на їхню землю разом з християнством, селяни захо­дилися грабувати і вбивати общинну знать — «стару чадь». Основну силу повстання, очевидно, становили ізгої, які розорилися і вий­шли з общини, втративши основне джерело до існування — землю.

Велике заворушення київських низів відбулося в 1068— 1069 рр. Повстання проти Ізяслава Ярославича і його прибічників набрало такого розмаху, що він змушений був залишити Київ і тікати до Польщі. «Двор княж» кияни пограбували. Повернувшись до Києва наступного року з допомогою польського короля Болеслава, Ізяслав розправився з учасниками повстання. Він наказав перенести торг з Подолу на гору, тобто в межі князівської частини міста. Цією ак­цією переслідувалась мета поставити під контроль уряду одне з най­важливіших зосереджень суспільного життя Києва і зменшити вплив купецтва на «чорних» людей.

Значні народні хвилювання мали місце в 1070—1071 рр. у Рос­товській землі. Очолили їх, як і 1024 р., волхви. Подолавши шлях від Ярославля до Білоозера і зібравши довкола себе близько 300 чо­ловік, служителі язичницьких культів звинуватили «лучших жен» у тому, що вони узурпували в своїх руках значні продовольчі при­паси — «яко си жито держать, а си медъ, а си рыбы, а си скору»^[717]. Повстання було придушене боярином Яном Вишатичем.

Практично водночас із заворушеннями у Києві і Ростові вони відбулися і в Новгороді. Бунт підняв волхв, який агітував населен­ня виступити проти християнської віри. Розмах цього руху був знач­ний. Літопис повідомляє, що волхв заохочував людей на розправу з єпископом. У цьому конфлікті князь і дружина взяли сторону єпис­копа, а просте населення — волхва. «И роздФлишася надвоє: князь бо ГлФбъ и дружина его идоша и сташа у єпископа, а людье всей идоша за волхва. И бысть мятежь великъ межи ими»^[718].

У 1113 р. в Києві спалахнуло нове повстання, яке охопило різні шари населення. Приводом до нього стала смерть князя Святополка Ізяславича, який провадив політику розширення прав київських купців і лихварів. Вона не задовольняла ні демократичні низи, ні феодальні верхи Києва, які не бажали поступатися своїм давнім ке­рівним становищем у державі.

Основне невдоволення було спрямоване проти князівської адмі­ністрації, яку очолював воєвода Путята, а також купців і лихварів.

У 30-і роки XII ст. загострились соціальні протиріччя у Новго­роді. Приводом до них стала ситуація із заміщенням новгородсько­го княжого столу Всеволодом Мстиславичем. У 1132 р. ворожі кня­зю бояри зуміли скористатись невдоволенням і прогнали князя із Новгорода. Прибічникам Всеволода через деякий час вдалося подо­лати опір повсталих, проте вже 1136 р. проти князя і його адмініс­трації розпочалося нове повстання. Використавши гнів людей, боя­ри схопили Всеволода з жінкою й дітьми й посадили під сторожу. Серед звинувачень, які йому пред’явили, було і те, що він «не блю- деть смерд».

Особливою соціальною активністю характеризувалась ситуація 1146—1147 рр. на півдні Русі. Боротьба різних боярських угрупо­вань і їх ставлеників на великокнязівський стіл за владу сколихну­ла до активних дій київські низи. У 1146 р. повсталі розгромили двори представників адміністрації князя Ігоря Ольговича, яка на чолі з тіуном Ратшею фактично розорила просте населення. Хви­лювання тривали і наступного року. їх кульмінацією було вбивство князя Ігоря.

Ще одна літописна згадка про повстання у Києві датується 1157 р. Розпочалося воно, як і в 1113 р., відразу ж по смерті вели­кого князя. Про розмах і соціальний характер цього виступу народ­них мас можна скласти уявлення з наступних літописних рядків: «И много зла створися въ той день: разграбиша двор его (Юрія Дов­горукого. — П. Т.) Красный и другый дворъ его за Днепром разъ- грабиша, его же звашать самъ Раемъ, и Васильковъ дворъ сына его разграбиша в городі; избивахуть Суждальци по городамъ и по селам, а товаръ ихъ грабяче».

Приводом до широких народних виступів у Володимирській землі послужило вбивство боярами Андрія Боголюбського 1174 р. Як тільки про смерть князя довідалось населення Боголюбова і Во­лодимира, то заходилось чинити розправу над князівською адмініс­трацією.

У 1207 і 1228 рр. відбулися великі народні рухи у Новгороді. У першому випадку повсталі виступили проти посадника Дмитра Mi- рошкевича і його братів, які обкладали міське й сільське населення непомірними данинами, у другому — проти архієпископа Арсенія і посадника В’ячеслава, які утримували величезні запаси продоволь­ства, в той час як народ голодував. Рух «чорних людей» Новгорода 1228 р. перебував у певному зв’язку з виступами смердів. Про це свідчать вимоги новообраного посадника до князя не посилати своїх суддів по волостях, а також надання смердам деяких пільг при ви­платі данини^[719].

Таким чином, за неповними свідченнями літописів, можна зро­бити висновок, що боротьба низів з пануючими верствами населен­ня була постійним і, безумовно, одним із суттєвих факторів соціаль­ної та політичної історії Русі. Відповідаючи на утиски, просте насе­лення брало активну участь у боротьбі за свої права, за покращення свого становища. Народні рухи і постійна загроза нових бунтів зму­шували правлячі верхи йти на деякі поступки, вносити зміни у законодавство, які обмежували свавілля землевласників, князів­ської адміністрації і лихварів щодо сільського й міського населення.

Говорячи про народні рухи на Русі в X—XIII ст. як про вияв со­ціальних протиріч, в жодному разі не можна характеризувати їх як антифеодальні. В умовах, коли феодалізм являв собою формацію, що ще не вичерпала своїх прогресивних можливостей, а альтерна­тивою їй могли бути тільки родоплемінні відносини, антифеодальні рухи, коли б такі мали місце, становили б явище, глибоко регресив­не. В дійсності жодне з розглянутих повстань не ставило перед со­бою мети заміни існуючих правопорядків якимись принципово ін­шими. Народні маси боролися не проти феодальної системи як такої, а проти її негативних виявів. У таких умовах значення на­родних рухів полягало насамперед у тому, що вони сприяли встано­вленню більш прогресивних форм соціально-економічних відносин на Русі.