Глава 4 КНЯЗІВСЬКІ З’ЇЗДИ
Важливою формою загальноруського правління були міжкнязівські «снеми», або з’їзди. Вони збиралися у найвідповідальніші для країни періоди й обговорювали питання внутрішнього життя, феодальних правопорядків, організації відсічі зовнішнім ворогам та ін.
Ініціаторами їх скликання, як правило, були великі київські князі, а місцем проведення, за рідкісним винятком, Київ або якийсь пункт Київської землі. Інститут загальноруських князівських з’їздів функціонував аж до 30-х років XIII ст., хоч з’їзди й не були скільки-небудь регулярними.Практика князівських з’їздів-снемів започаткувалась 1072 р., коли Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді «Правду Ярославичів».
Наступний з’їзд був більш представницький. Він зібрався у Лю- бечі 1097 р. Детально описаний в літописі, цей з’їзд дає наочне уявлення про коло питань, які розглядатимуться і на всіх наступних з’їздах. Це, насамперед, «строение мира». Незважаючи на те що не всі постанови Любецького з’їзду були реалізовані, він справив значний вплив на подальший державно-політичний розвиток Русі. У Любечі були вироблені, а точніше, юридично закріплені, норми міжкнязівських відносин, спрямовані на попередження усобиць, забезпечення більшої політичної стабільності в країні. Вперше за всю історію «отчина» оголошувалась спадковим володінням певної князівської лінії, одержувала правовий статус родової власності. На з’їзді, очевидно, було затверджено також загальноруський судово- правовий кодекс.
Два наступні з’їзди (1101 і 1103 р.) фактично продовжили обговорення проблем, порушених в Любечі. Це і розподіл володінь, і болюче питання боротьби з половцями.
Важливі дані про міжкнязівський з’їзд 1155 р. повідомляє літопис В. М. Татищева. На ньому зіткнулись дві концепції державно- політичного правління. Провідником першої, яка обстоювала принципи «старійшинства» і єдинодержавність, був Юрій Довгорукий, другої, яка підтверджувала юридичну непорушність «батьківської спадщини», став його син Андрій.
Спільним в позиціях обох було визнання необхідності досягнення миру і злагоди серед руських князів. «Весьма есть дело полезное и Богу приятное примириться со сыновцы своими, всем подданым есть в мире жить польза немалая, ибо в мире не токмо плоды и скоты, но и люди множатся и богатят- ся, а войнами все уменьшается и разоряется». Андрій звертається до Довгорукого з такими словами: «Отче, почто хочешь на братию твою воевати и их отеческих наследий лишить?». Юрій погодився з доказами сина і, закликавши князів до Києва, «прия их в любовь, обесчая их охранять»[711].На усіх з’їздах постійно стояло половецьке питання. Сил окремих князівств для успішного протистояння половецькій загрозі не вистачало, і тому їх об’єднання було нагальним велінням часу. Не можна сказати, що тут не виникало жодних протиріч між князями, але порозумінь було значно більше. Зовнішня небезпека усвідомлювалась ними і становила один з важливих чинників міжкнязівської консолідації. Літописні свідчення про взаємини Русі з половцями переконливо показують, що, незважаючи на сепаратистські тенденції удільних князів, які зумовлювались дією ряду конкретних обставин (опозиція великому князю, намагання грати у боротьбі з половцями першу роль, шлюбні зв’язки з представниками половецьких ханств), зберігалось розуміння того, що боротьба із Степом є справою усіх давньоруських князівств й очолювати її мусить великий київський князь.
У 1167 р. великий київський князь Ростислав скликав до Києва більше десяти князів, щоб спільно здійснити похід в район Канева і забезпечити проходження купецьких караванів, які йшли Грецьким і Залозним шляхами. Цю мету переслідував і Мстислав Ізясла- вич, який неодноразово збирав васальних князів у Києві. Пропозиції Мстислава одностайно підтримувались усіма південноруськими князями. Перелік князів, що брали участь у поході 1169 р. на половців, дає наочне уявлення про реальну владу великого київського князя у справі оборони Русі. Із Луцька прибули Ярополк і Ярослав Ізяславині; із Турова — Святополк Юрійович; із Гродно —Мстислав Всеволодович.
Свої полки надіслали Рюрик і Давид Ростислави- чі із Смоленська, чернігівські Ольговичі — Святослав і Ярослав Всеволодовичі, Олег і Всеволод Святославичі. Із Переяслава виступив Гліб Юрійович і його брат Михал ко. Крім того, у поході брали участь багато дрібних князів — «инии мнози».
Напевно, не всі київські з’їзди, які обговорювали питання війни і миру, знайшли висвітлення на сторінках літопису. Успішні походи Ростислава Мстиславича (1167), Мстислава Ізяславича (1167), Святослава Всеволодовича (1183, 1184, 1185, 1192, та ін.), у яких брали участь дружини від багатьох земель, звичайно ж, були неможливі без попереднього обговорення їх стратегії і тактики. Кожний із цих походів, безсумнівно, обговорювався колом князів, яких великий князь вважав необхідним і можливим залучити для участі у поході.
За нормами міжкнязівського права, виробленими з’їздами і договорами, князь, який відмовився послати дружину на боротьбу з половцями, втрачав волость. Про це дізнаємося із літописної статті 1176 р. Послані великим київським князем Романом Ростислави- чем полки зазнали поразки від половців. Причину цього сучасники бачили у тому, що до об’єднаних дружин не підійшов вчасно зі своїм полком брат великого князя Давид. Святослав Всеволодович вирішив скористатися з цього і звинуватив Романа у недотриманні ряду: «Брате! Я не ищю подъ тобою ничего же, на рядъ такъ есть: оже ся князь извинить (зрадить. — 17. T.), то въ волость, а мужъ в голову: а Давидъ виноватъ»[712].
Нагляд за дотриманням норм рицарської честі, судячи із слів Святослава, покладався на великого князя. Роман не став позбавляти Давида столу, чим, на думку Святослава, виявив великокнязівську неспроможність і мав понести за це покарання.
На князівському з’їзді-снемі 1195 р. великий київський князь Рюрик Ростиславич обдумував питання внутрішнього порядку в Русі з братом Давидом Смоленським. Снем цей супроводжувався князівськими бенкетами, на які запрошувалися бояри, духовенство, представники чорних клобуків.
Великий загальноруський з’їзд князів відбувся у Києві 1223 р. Князі Мстислав Романович, Мстислав Метиславич, Мстислав Святославич та ін. зібралися для досягнення угоди про надання допомоги половцям, які зазнали нападу монголо-татарських орд Чингіс- хана. Усвідомлення небезпеки, яка насувалась на Русь, а також агітація Мстислава Удалого, який був зятем половецького хана Ko- тяна, сприяли виробленню спільного рішення.
Ще один князівський з’їзд відбувся у Києві 1230 р. Лаврентіїв- ський літопис, розповідаючи про участь багатьох князів в урочистому акті висвячення єпископа Ростовського Кирила, зауважує, що метою їх прибуття до Києва була не ця подія, а сонм: «бяху же в то Время ИНИИ КНЯЗИ РуСЬСКИИ на COHbM⅛ в КиевФ»[713].
Широка практика функціонування цього політичного інституту свідчить, що міжкнязівські відносини в Русі XI—XIII ст. мали не стільки союзний, скільки васальний характер. В. Т. Пашуто, який дослідив різні інститути васалітету, прийшов до висновку, що їх основою було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, але й вислужним. За землю, за пожалування васал перебував у повній залежності від сюзерена. У реальному політичному житті Русі мали місце глибокі протиріччя всередині правлячої верхівки, але практика міжкнязів- ських з’їздів свідчила про постійне-прагнення їх подолання.