ВЕЛИКА СКІФІЯ — ДЕРЖАВА СЛОВ’ЯН

Писана історія слов’ян Придніпров’я, яких Геродот називає гелонами, веде початок з 512 року до нової ери, коли вони брали активну участь у війні з військом персидського царя Дарія І.

Початок скіфської епохи (VII ст. до н. е.— VI ст. до н. е.) був сприятливим для населення Середнього По­дніпров’я. Археологічні матеріали і письмові джерела свідчать, що в цей період на слов’янській землі відбува­ється бурхливий розвиток економіки, викликаний засто­суванням залізних знарядь праці. Зростання продуктив­ності праці забезпечує появу вагомого додаткового про­дукту, який концентрується в руках родоплемінної зна­ті і обмінюється на предмети розкоші в грецьких торго­вих колоніях на узбережжі Чорного моря. Під впливом досягнень у розвитку землеробства і торгівлі швидко руйнується первісна родова община, її місце заступає землеробська община. Складаються умови для заро­дження самобутньої слов’янської цивілізації. Почина­ється формування ранньокласового суспільства.

Але розвиток цього процесу в другій половині скіф­ської епохи (V ст. до н. е.— IV ст. до н. е.) сильно галь­мує агресія степовиків. Скіфи, значно посилившись після перемоги над персами, починають систематично напа­дати на слов’янську землю. Землеробське населення змушене напружувати зусилля для захисту від наскоків. Порушуються традиційні торговельні зв’язки з грецьки­ми приморськими містами. Припиняється збут товарно­го хліба, продуктів лісового промислу — хутра, меду, воску. Настає зубожіння населення. Свідками цього лихоліття на слов’янській землі залишились величні оборонні споруди — Змієві вали і укріплені городища, руїни яких збереглися до наших часів.

Відродження слов’янської цивілізації настає в зару- бінецьку епоху (III ст.

Таким чином, слов’янська держава являє собою ре­зультат внутрішнього розвитку суспільства. При цьому не слід ігнорувати впливу зовнішніх факторів, які теж стимулювали цей процес, в першу чергу — економічні зв’язки з країнами південних морів. Не варто скидати з рахунку також зовнішню небезпеку з боку дикого поля.

Інтереси захисту від кочівників вимагали зосере­дження влади в одних руках. А в такому разі неминуче виникала тенденція закріпити владу за нащадками. Тому воєнно-політичний союз слов’янських племен під егідою полян в міру посилення влади і авторитету кня­зя поступово еволюціонував до монархічної форми прав­ління.

Органи народного представництва, притаманні ладу народної демократії, в умовах постійної небезпеки по­ступово втрачають своє значення, і посилюється роль організації, властивої династичному методу правління. І народна демократія поступається місцем спадковій владі, закладається фундамент держави.

Перші згадки про наявність спадкової влади у схід­них слов’ян зустрічаємо в історичних переказах сканді­навських народів. Зокрема «Heimskringla» («Круг зем­ний»), стверджує, що родоначальником королівської ди­настії інглінгів був князь Одін, який в І ст. до н. е. пе­реселився з частиною свого племені в Скандінавію. На­водимо текст: «З гір, які служать межею населеної на півночі землі, витікає недалеко від країни Switiod mik- Ia (Велика Швеція) річка Танаїс і тече далеко на пів­день в Чорне море.

Проти реальності існування Одіна немає підстав за­перечувати. Події, пов’язані з його переселенням, слу­жили сюжетною основою для народної творчості в Скандінавії протягом цілого тисячоліття. Одін став об’єктом релігійного культу, був богом до введення в 930 році християнства в Скандінавії. Щоб зрозуміти смисл переказу, потрібно зробити деякі уточнення його тексту.

За уявленнями древніх, Танаїс витікав з Уральських гір, які знаходилися на північ від нього. А ще далі, за хребтом Уралу, була Швеція. Wanaland, або Wana- heim — в першому випадку країна, в другому — вітчиз­на ванів, тобто венедів, змістилася деякою мірою на схід, у басейн Дону. Поправку варто внести посилан­ням на Птоломея, а також Іордана.

Як відомо, венеди — сама давня назва слов’ян. Iop- дан знав, де західна межа країни венедів. «Від лівого схилу Альп (Карпат), котрий спускається на північ, по­чинаючи від місця народження річки Вістули (Вісли), на безкрайніх просторах розселилося численне плем’я ве­недів». Де межа крайніх просторів, Іордан не знав.

Більш точно визначив межі розселення східних сло­в’ян Птоломей. Тільки слов’яни у нього іменуються сар­матами. Європейська Сарматія у нього простягнулася від Вісли до Дону. Таким чином, із зіставлення цих свідчень випливає, що меридіанна вісь симетрії країни венедів проляже між Віслою і Доном, тобто по Дніпру. Внаслідок уточнення Asaland — країна асів, або ала- нів, як і Wanaland, переміститься в басейн Дніпра.

Що країна аланів повинна бути на Дніпрі, свідчать Птоломей і Маркіан Гераклейський. Птоломей на мери­діані Дніпра розміщав на своїй карті Аланські гори, які тепер називаються Валдайською височиною. З них-то і бере початок Дніпро. Населення цього району Птоло­мей називає скіфо-аланами. Це було II століття, коли жалюгідні залишки скіфів-кочівників шукали притулку в Криму.

Маркіан Гераклейський теж Валдайські висоти на­зивав Аланською горою: «Річка Рудон (Західна Двина) витікає з Аланської гори». А далі продовжує: «Біля цієї гори, і взагалі в цій області, живе на широких просто­рах народ алани, в землях яких знаходиться виток річ­ки Борисфена, що впадає в Понт». Таким чином, античні географи стверджують, що земля аланів знаходиться у верхів’ї Дніпра.

Зрозуміло, що ці алани не мали нічого спільного з племенами аланів іра'номовного походження, які кочува­ли в степах за Доном. В ті часи, про які веде річ «Heimskringla», алани-кочівники навіть при бажанні не могли б добратися зі своїми табунами худоби й ки­битками на колесах через болота і хащі, через непро­хідні ліси до Валдайських висот більш як за тисячу кі­лометрів від степів.

Ким же були ці таємничі алани, які займали, за свід­ченням Маркіана, широкі простори у верхів’ї Дніпра. Цими аланами були племена кривичів. Про це свідчить також наявність у них капищ. У аланів-кочіізників, як відомо, їх не було.

Далі «Heimskringla» повідомляє про часи і причину переселення Одіна з аланами в Скандінавію. «Приблизно цього часу римські полководці вели війни в далеких кра­ях, підкоряли собі всі народи і багато володарів лиши­лись своїх земель. Але Одін, передбачаючи, що його нащадки будуть жити в північних країнах, залишив сво­їх двох братів володарями Асгарда, а сам з діарами, значною частиною підданих рушив далі на захід в землі Гардарік, потім на південь в країну саків, а звідти вже нарешті в Скандінавію».

Сноро Стурлезон не послався тут на конкретну дату. Але відомо, що період римський завоювань припадає на епоху імперії, починаючи з Юлія Цезаря і кінчаючи вій­ною Траяна в Дакії. Тому можна вважати, що пересе­лення Одіна відбулося на рубежі нової ери. І це уточнює Стурлезон в «Молодшій Едді». Він назвав серед полко­водців, які вели війни в період життя Одіна, Помпея. Видатний римський полководець у той час вів війну проти парфянського царя Мітрідата Євпатора. А це була середина І ст.

Чи могло в той час існувати місто Асгард? Звичай­но. Місто Гелон існувало в слов’янській землі за півти- сячі років до цих подій. Можливо, його і названо в пе­реказі Асгардом. У всякому разі вказівки на те, що Ас­гард був культовим центром землі, зближають його з ві­домим нам уже Гелоном.

Необхідно взяти до уваги також свідчення «Молод­шої Едди», в якій знаходимо ще одну згадку про Одіна. Розповідаючи про переселення Одіна, вона вказує на його володіння в Припонтійських землях.

Про що свідчать ці скупі рядки скандінавських ле­генд? Зіставляючи названі джерела, приходимо до вис­новку, що при всій розпливчастості їх свідчень Одіна необхідно визнати виходцем із земель Придніпров’я. Вони свідчать про відродження слов’янської держав­ності, яка була подавлена в скіфську епоху. В тій землі над Дніпром, де княжив Одін, уже існувала примітивна форма державної організації. З чого це видно?

Перш за все про це свідчить передача влади за спадковістю. З відходом Одіна віче нового князя не оби­рало. Одін владу передав братам своїм за спадковістю. Значить, влада вже була відокремлена від народу. Це перша ознака існування держави. Далі. При особі князя було 12 діарів (радників). Рада з представників родо­племінної знаті — це вже елемент державного апарату. Земля мала також адміністративно-культовий центр, тобто столицю. Відомо, що вона не існує без держави.

« Heimskringlax повідомляє, що Одін приніс у Скан­дінавію рунне письмо. Археологічні матеріали свідчать, що воно відоме було слов’янам Придніпров’я вже у II ст. до н. е. А потреба в письмі виникає, коли суспіль­ство підноситься в своєму розвитку на рівень держав­ності.

Про слов’янську державу в Придніпров’ї на рубежі нової ери згадує Стефан Візантійський. Перераховуючи племена, які жили на південному сході Європи, він від­значив, що «гелони — сарматська держава». Цим він підкреслив час її походження. Відомо, що в епоху пану­вання сармат (II ст. до н. е.— II ст.) даним ім’ям за­одно називали і слов’ян. В цю епоху виникла держава у полян, які для історика по старій пам’яті були ще ге- лонами.

Птоломей в середині II ст. відмітив, що столиця Cap- матії Метрополіє знаходиться на Дніпрі. Крім того, йому були відомі Любеч і Чернігів, називає їх Амадокою і Азагарієм.

З цих свідчень можна зробити висновок, що сло­в’янська держава до II ст. переживала період інкубації. Вона не мала ще політичної ваги в Європі, була явншем непомітним, але поступово набирала сили.

В черняхівську епоху (II—V ст. ст.) настає розквіт життя на слов’янській землі. Швидко розвивається еко­номіка. Помітно зростає добробут населення. Дана епоха залишила глибокий слід у пам’яті народній. Це був «золотий вік» у житті східних слов’ян. Через два сто­ліття слов’янська держава, яку Нестор назвав Великою Скіфією, заявила античному світові про своє існування. Історики нових часів нарекли її державою гунів і, по іро­нії долі, перенесли з Дніпра на Дунай в Паннонію. Сло­в’яни в 376 році вийшли на рубіж Дунаю і зайняли зем­лі па його північному березі від Дністра до Паннонії включно. Ці землі стали протекторатом Скіфії. Візантія визнавала кордоном зі Скіфією Нижній Дунай і ліву його притоку Дрегкон (Арджеш). Тому Дрегкон Пріск називає прикордонною річкою. '

Апогею своєї могутності слов’янська держава досяг­ла в період правління Аттіли (433—453 рр.). Під цим іменем у письмових джерелах пізньоантичної епохи ві­домий був полянський КНЯЗЬ Кий.

Приймаючи зауваження римського посла, що «Атті- лі платять данину майже всі племена Скіфії, включаю­чи й острови Західного океану» (Балтійського моря), варто думати, що до складу його імперії, на правах ва­сальних володінь, входили землі лужицьких сербів, по­лабських і балтійських слов’ян.

Могутність держави слов’ян зростала за рахунок системи союзів з германськими племенами. її союзника­ми були остготи, гепіди, герули, скірри, тюрінги, части­на франків і бургундів. Ці племена займали землі до річ­ки Рейна. За Піренейськими горами було королівство вандалів — теж союзник Аттіли. За допомогу у війні проти бургундів у 439 році Рим передав під владу Ат­тіли Паннонію, північну провінцію імперії. В 448 році він підкорив болгарські племена, які жили на березі Чорного моря і в Криму.

Таким чином, хоча контури володінь Аттіли надто розпливчасті, все ж таки вони дають деяке уявлення про розміри його імперії. Вона розкинулася від озера Ба­латон і берегів Балтійського моря до степів Дону.

Князівська династія, до якої належав Аттіла, вела своє походження від далеких предків. Це видно з від­повіді імператора Візантії на вимогу Аттіли признача­ти послами в Скіфію сановників самого високого рангу. Феодосій II знав Аттілу як спадкового правителя Скіфії.

Імператор при цьому посилається на традицію по­передників Аттіли: «Найвищих сановників послами не призначали ні при його предках, ні при інших царях скіфської династії». Посилання імператора Феодосія II на традиції свідчить про встановлення давніх диплома­тичних відносин між двома державами — Візантією і Скіфією. Держава, якою правив Аттіла, не була чимось новим для римлян і греків. Членів слов’янської династії греки і римляни називали скіфськими царями.

З найближчих за часом попередників Мундіуха, бать­ка Аттіли, відомі імена князів Велемира і Доната. Be- лемир нам відомий по війнах з готами 376 і 382 рр. За повідомленням Олімпіодора князь Донат у 412 році «гояв з військом на Дунаї, готуючись до походу на Кон­стантинополь. Греки запросили миру і під час перегово­рів отруїли Доната.

Про час і причину смерті Мундіуха нічого не відомо. Можемо тільки здогадуватися, що він правив Скіфією після Доната. Очевидно, період його правління був ко­ротким. На таку думку наводить та обставина, що вла­да по смерті Мундіуха не перейшла до сина, а до його братів Октара і Ругіли. Вони успадкували владу від брата, бо сини князя Мундіуха Аттіла і Владо були не­повнолітніми. Письмові джерела вперше згадують Pyri- лу як князя Скіфії в 424 році в зв’язку з походом проти Візантії.

Швидко набираючи сили після війни з готами 376 року, Скіфія на початку V ст. стає домінуючою силою в Східній Європі. З посиленням позицій східних слов’ян змінюється розстановка політичних сил в Європі: міня­ється характер взаємовідносин між Скіфією і могутні­ми її сусідами — Східною і Західною імперіями. В 377 році слов’янські війська зайняли землі на північному бе­резі Дунаю від його дельти до озера Балатон. У пер­шій третині V ст. Скіфія вступає в протиборство з імпе­ріями.

Римська імперія розглядала варварські країни як джерело дармової рабської праці і дефіцитної сиро­вини. Господарська система імперії не могла іс­нувати без постійного припливу рабів. Ремеслове ви­робництво потребувало дешевої сировини, в першу чер­гу металів. Все це можна було взяти в підкорених краї­нах. Тому Рим був постійно зайнятий війнами.

Рим в епоху імперії підкорив Галлію, Іспанію, Бри­танію і численні країни Близького Сходу. Спроба по­неволити германські племена не вдалася. Германці учи­нили шалений опір. Війна, яка з перемінним успіхом тягнулася протягом І ст., виявилася безрезультатною. Далі Рейна з боку Галлії римське військо не просуну­лось.

Тоді Рим звернув свої погляди на північний берег Дунаю. Імператор Траян взявся у 101 році за підкорен­ня Дакії. Це був апогей могутності Римської імперії. Підкоренням Дакії в 117 році епоха завоювань закінчи­лась. На нові завоювання сил не вистачало. Паразитичне життя привілейованих станів і низька продуктивність рабської праці вели до вичерпання державних ресурсів. У скарбниці не вистачало коштів для оплати найманого війська. Про нові завоювання не могло бути й мови. Ра­зом з економічними труднощами наростала неприязнь варварських народів до імперії, яка важким тягарем гнітила їх протягом віків. І вони піднялися проти Риму. Але боротьба була важкою. Три століття потрібно було народам Європи, щоб розхитати підвалини Римського колоса і довершити його падіння.

Аттіла, будучи талановитим дипломатом, не упускав нагоди зав’язати дружні відносини з противниками Риму і Візантії. Особливо він дорожив союзом з германськими племенами. В числі його найбільш надійних союзників були гепіди і остготи. Вони завдавали багато клопоту обом імперіям. Остготи, які сиділи вздовж морського берега по ліву сторону від Дніпра, за згодою Аттіли пе­реселилися в 439 році в Паннонію, прикордонну провін­цію Римської імперії на Дунаї. Гепіди поселились у су­сідах з остготами в Дакії на землях між Дунаєм і Ти­сою, витіснивши звідти язигів. Вихід союзників Аттілй на Дунай зміцнив позиції Скіфії проти Риму і Візантії. На північному кордоні обох імперій нависла серйозна загроза.

Важливою причиною напруги у відносинах між ім­періями і варварським світом Європи служило незадо­волення останнього нерівноправними умовами торгівлі. Торговельні стосунки між сторонами будувалися з по­рушенням еквівалентності обміну. Римські і грецькі куп­ці скуповували товари у місцевого населення варвар­ських країн за безцінок. Ціни ж на імпортні товари були непомірно високими.

Особливо терпіли від дискримінації слов’янські куп­ці. На ринках Візантії вони наражалися на риск і на­віть на небезпеку за життя, їх часто грабували. На то­вари слов’янських купців накладали таке високе мито, що виручка від продажу часто не покривала затрат. Ві­зантійські купці на землях Скіфії торгували без мита.

Каменем спотикання в стосунках між Скіфією і Ві­зантією було також питання про перебіжчиків. Втіка­чі завдавали слов’янам багато клопоту. Вони служили для греків не тільки джерелом інформації. З них часто здібні і кмітливі ставали воєнними спеціалістами і знач­ними адміністраторами. Римляни і греки охоче давали втікачам притулок, використовуючи їх досвід і знання на шкоду залишеній батьківщині.

Така політика вносила напругу у відносини між Ві­зантією і слов’янами. Тому в договорах Скіфії з Візан­тією завжди першим пунктом стояла вимога про повер­нення втікачів.

Економічні й політичні інтереси Скіфія змушена була захищати збройною силою. Уже скоро по закінченні війни 376 року з готами слов’яни вдаються до енергій­них вторгнень у задунайські провінції Візантії з метою примусити її до встановлення рівноправного партнерства в стосунках.

Грецькі джерела античної епохи повідомляють про вторгнення слов’янських військ у межі візантійських земель у 408 році під проводом '⁷лдиса, в 312 році — під проводом Доната, в 424 році — Ругіли. Оскільки Візан­тія не мала сил протидіяти Вторгненням слов’ян, то зму­шена була укласти з ними в 427 році договір, за умова­ми якого зобов’язувалась:

1. Повертати всіх перебіжчиків скіфам.

2. Відкрити торжища в прикордонних містах імперії для торгівлі з купцями Скіфії.

3. Щорічно виплачувати Скіфії 350 літрів золота як гарантію за дотримання умов договору.

В історії це був перший офіційний договір між гре­ками і слов’янами. Візантійська сторона виконувала умови договору неохоче. Вона ухилялася від повернен­ня втікачів. Крім того, виникали непорозуміння через втручання Візантії у відносини між слов’янами і болгар­ськими племенами, які поселилися на землях вестготів у Причорномор’ї. Слов’яни були зацікавлені в збере­женні з ними дружніх відносин.

Але константинопольський двір вживав заходів, щоб загострити між ними відносини. З цією метою імпера­торський двір наділяв подарунками племенних вождів кочівників, схиляючи їх до воєнного союзу з імперією. Племінні вожді охоче йшли на таке зближення з Візан­тією.

Скіфія рішуче виступила проти такого союзу, який був спрямований проти її інтересів. Князь Ругіла вирі­шив збройною силою примусити непокірних сусідів від­мовитися від союзу з греками. «Він вирішив вести війну проти амілдзурів, ітимарів, тонозурів, боїсків та інших народів, які поселилися на Істрі і схиляються до союзу з римлянами»,— писав Пріск.

У 433 році військо слов’ян наблизилося до дунай­ського кордону Візантії. Під час приготувань до насту­пу Ругіла захворів і помер. У Mapr на Дунаї прибуло візантійське посольство на чолі з Плінфою і Епігоном, яке мало повноваження вести переговори по відновлен­ню миру. З боку Скіфії їх вів Аттіла. Переговори завер­шилися поновленням попереднього договору, але розмір щорічної данини збільшувався до 700 літр золота.

За свідченням Пріска, договором передбачалися такі умови:

« 1. Римська адміністрація зобов’язана видавати пе­ребіжчиків зі Скіфії незалежно від часу їх втечі.

2. Римляни не повинні подавати допомоги варварам, які перебувають в стані війни зі скіфами.

3. Торгові операції мають здійснюватися на рівних правах з дотриманням безпеки для купців.

4. За римлян, які втекли з полону без викупу, спла­тити по вісім золотих.

5. Візантія щорічно виплачує скіфам данини 700 літ­рів золота як гарантію за дотримання умов договору.

Наскільки важливим для слов’ян було питання Про повернення перебіжчиків, можна судити з того, що май­же через 500 років у договорах князів Олега та Ігоря з греками ця умова також стояла першою. Аттіла ж пос­тійно і наполегливо вимагав повернення перебіжчиків.

Візантійська сторона не дотримувалася належним способом умов договору стосовно перебіжчиків. Втікачі зі Скіфії, як і раніше, отримували притулок у ромеїв. Це знову викликало війну. Приводом для неї послужив ін­цидент у 442 році на торжищі в Марні на Дунаї. Скіф­ські купці, виведені з терпіння обманом і шахрайством греків, підняли бунт і почали бити кривдників. Товпа слов’ян, перебравшись через Дунай, захопила місто Bl- намікій і пограбувала його. Аттіла направив посла в Константинополь з вимогою видати втікачів. «Прочи­тавши лист Аттіли... римляни відмовилися видавати вті­качів»,— повідомляє Пріск. У відповідь на відмову сло­в’янські війська перейшли Дунай і вторглися в межі Ві­зантії.

Війна тягнулася п’ять років. Задунайські провінції імперії були спустошені. Потерпівши в 447 році рішучу поразку при Хероніссі, Візантія змушена була погоди­тися на важкі умови нового договору, який передбачав:

1. Видачу всіх перебіжчиків.

2. Відчуження смуги земель на південному березі Дунаю шириною 200 км і довжиною 400 км. Наїс, бать­ківщина Константина Великого, став прикордонним містом. Туди було перенесено торжище з Марга.

3. Внесення одночасної данини в розмірі 6000 літрів золота. Щорічна данина становить 2100 літрів золота.

4. Викуп за полонених римлян по 12 золотих з чо­ловіка.

Після поразки у війні 442—447 років Візантія стала данником Скіфії. Якщо раніше данина виплачувалася в формі плати Аттілі за службу при візантійському дворі, оскільки він мав звання полководця імперії, то після війни Візантія 1 за формою, і за суттю перетворилася в данника. З цього приводу Пріск пояснює, що «не тільки всіх скіфів, а й римлян він примусить платити собі дани­ну». І далі додає: «Римляни підкорялись всякій його вимозі, на всяке з його (Аттіли) сторони спонукання ди­вились як на наказ повелителя».

Аттіла принизив Візантію до становища бідного ва­сала. Наскільки далеко сягала його могутність, можна судити по тій обставині, що він давав вказівки імпера­тору Візантії, кого варто призначати послом до Скіфії. Пріск каже: «Максимін вийшов з палацу Аттіли і гово­рив мені, що варвар вимагає, щоб посланником до нього був призначений або Ном, або Анатолій, або Сенатор, крім них він нікого іншого не прийме. На зроблене Максиміном зауваження, що не варто було б признача­ти в посольство цих мужів і через те робити їх царю за­підозреними, Аттіла сказав, якщо римляни не зроблять того, що він хоче, то незгода буде вирішена зброєю».

З Римською імперією Скіфія підтримувала дружні відносини. Вони були встановлені ще в правління Мун- діуха. На це натякає перебування Аеція заложником при дворі слов’янського князя.

Батько Аеція, майбутнього полководця Римської ім­перії, Гауденцій, займав посаду магістра римських військ, які охороняли від варварів дунайський кордон. Гауденцій від імені римського імператора Гонорія уклав з варварськими племенами, готами і гунами мирний до­говір. Щоб римська сторона дотримувалась умов дого­вору, Гауденцій змушений був дати заложником свого сина. Спочатку Аецій жив при дворі готського вождя Аларіха. Після його смерті Аецій мешкав при дворі князя Мундіуха, де відбулося його знайомство з моло­дим княжичем Аттілою. Це знайомство поклало поча­ток довголітній дружбі між ними, яка продовжувалася більше двадцяти років.

В 437 році війська Аттіли на прохання Аеція піддали розгрому Бургундське королівство на Рейні. В 439 році римські війська на чолі з Літторієм здійснили похід про­ти вестготів у Галлію. В поході брали участь в ролі до­поміжних військ загони слов’ян. «В часи консульства Феодосія і Феста,— пише Іордан,— римляни, порушив­ши мир, пішли проти нього (Теодоріха) війною в Гал­лію, приєднавши до себе гунські допоміжні війська». Ці загони входили до складу військ Аттіли. Про це свід­чить участь Аттіли в підписанні мирного договора між противниками.

За допомогу, надану Риму, Аттілі була передана про­вінція Паннонія «внаслідок угоди, укладеної з Аецієм, полководцем західних римлян». Крім територіальної компенсації римська сторона взяла на себе зобов’язан­ня утримуватися від втручання у взаємовідносини між Скіфією і Візантією. Вірогідність такого передбачення випливає з того факту, що у війні 442—447 рр. Рим до­тримувався нейтралітету.

Про укладення договору між Скіфією і Римом по­відомив Пріска римський посол коміт Ромул, який при­був на переговори до Аттіли одночасно з посольством Максиміна. Розповівши про похід скіфів у землі Персії на чолі з Васихом і Курсихом, він додав, що це «ті самі полководці, котрі згодом приїхали в Рим для укладення союзу... вони царського скіфського роду». Таким чином, відносини між Скіфією і Римською імперією в 439 році були оформлені угодою про союз. Заложником для гарантії дотримання угоди Аецій передав скіфам свого сина Карпіліона.

У момент приїзду обох послів у тривалих дружніх відносинах між двома державами намітилось охоло­дження, що вказувало на наближення кризи, яка через три роки завершилася Каталаунською битвою.

Політичний момент в 448 році чітко охарактеризу­вав Констанцій, досвідчений дипломат, який прибув до Скіфії разом з послом Ромулом від Аеція. Поступивши на службу в канцелярію Аттіли, він зобов’язаний був під виглядом секретаря вести розвідку на користь Риму. В бесіді, яку вели посли, очікуючи прийому в Аттіли, Констанцій пояснив ситуацію, яка складалася між Скі­фією і Римською імперією. Зупинившись на задумах Ат­тіли про підкорення Персії, Констанцій висловив до­гадку про те, які воно може мати наслідки для взаємо­відносин між двома державами.

«Я боюся, іцо Аттіла після легкого підкорення Пер­сії не вернеться звідти другом римлян, а їх владикою *. Тепер він отримує від них золото за звання, яке вони йому присвоїли, але якщо він підкорить і мідів, і парфів, і персів, то не буде більше терпіти, щоб римляни не ви­знавали його влади. Визнаючи їх за своїх рабів, він буде їм ставити найбільш важкі і нестерпні вимоги. Підкоривши мідів, парфів і персів, Аттіла відмовиться від почесного звання і гідності, котрими римляни дума­ли вшанувати його, примусити їх замість полководцем називати себе імператором».

Причин для погіршення відносин з Римом було кіль­ка. Однією з них була відмова римського імператора ви­дати сестру Гонорію заміж за Аттілу.

¹ Йдеться про Візантію.

В 450 році вмер візантійський імператор Феодосії! II. «Коли Лттіла узнав, що після смерті Феодосія на прес­тол Східної Римської імперії посаджений Маркізи і коли йому сповістили про те, як поступили з Гонорією, то він відправив послаників до імператора західних рим­лян, вимагаючи, щоб не було допущено ніяких утисків Гонорії, тому що вона заручена з ним, що він помстить­ся за неї, якщо вона не отримає престолу».

Римський двір відповів відмовою. Крім того, імпера­тор Валентиніан III виявив підтримку одному з франк­ських королевичів, котрий намагався лишити престолу свого старшого брата, який шукав підтримки в Аттіли. Спалахнула також стара ворожнеча між вестготами, які жили в Аквітанії, і скіфами. Вестготи мали намір потіс­нити вандалів, jικi мешкали в Іспанії. їх король Гензе- ріх був союзником Аттіли. Збіг цих обставин підштовх­нув Аттілу на рішення розсікти мечем клубок складних суперечностей у відносинах з Римською імперією.

Слов’янські полки в союзі з остготами і гепідами ру­шили на Галлію. її географічне положення було зруч­ним, щоб нейтралізувати вестготів Аквітанії, підтрима­ти права старшого франкського королевича на престол і примусити римського імператора дати згоду на шлюб з Гонорією. Крім того, Аттіла хотів заручитися допомо­гою воєнної дружини князя Сангібаиа. Це були вихідці зі Скіфії, які на початку V ст. оселились в околицях Ор­леана на Луарі. Вони перебували у васальній залеж­ності від Риму і прагнули її позбутися. Тому князь Сан- гібан хотів допомогти військам Аттіли.

Але Аттіла не зміг нейтралізувати вестготів. їх вій­сько об’єдналося з римськими легіонами Аеція. На кня­зя Сангібана впала підозра римлян в нелояльності і вони вжили заходів, щоб не дати йому змоги приєднати дружину до слов’янських військ. Таким чином, ситуація для слов’янських військ та їх союзників напередодні Ka- талаунського побоїща різко погіршилась.