ПОБУТ І ЗВИЧАЇ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Описання подорожі візантійського посольства Пріск доповнює картинами народного побуту мешканців кра­їни, куди воно прибуло.

Цю країну Пріск називає Скіфією, а населення — скі­фами.

З переходом через Дністр намітилися зміни в раціо­ні харчування персоналу посольства. «В поселеннях від­пускали нам для харчування замість пшениці просо (пшоно), замість вина — так званий у тубільців мед. Супроводжуючі нас слуги отримували просо й виготов­лений з ячменю напій, який у варварів називається кам (пиво)». Зміна раціону харчування свідчить про зміну культури виробництва—подорожні ступили в іншу при­родно-кліматичну зону. З Подунав’я з його м’яким клі­матом, який дає змогу вирощувати виноград і пшеницю, мандрівники перебралися в країну з континентальним кліматом. Просо і ячмінь — традиційні для тих часів культури землеробства Лісостепу. Достаток меду теж вказує на те, що мандрівники ступили в межі Скіфії. Мед і віск у ті часи були традиційними статтями експор­ту в слов’янських землях.

На схід від Дністра холодна зима 1 помірне літо не давали можливості культивувати виноград. Тут також замість пшениці сіяли ячмінь і просо, як більш стійкі культури до холоду. Крім того, ячмінний хліб переважає за калорійністю пшеничний. А це вельми істотно в краї­ні з помірним кліматом. Якби греки направлялись на Тису, то раціон харчування не змінився б, оскільки при­родничо-кліматичні умови Паннонії нічим не відрізняли­ся від тих, які були у Валахії.

Надзвичайно важливою рисою народного побуту є житло. За його типом і формою судять не тільки про час спорудження, а й про спосіб життя населення. Мешканці цього краю жили поселеннями. Хати були дерев’яні під зруб. Тому Пріск вживає для них назву «деревня». Дах на хатині покривався очеретом. Наявність поселення з дерев’яними будівлями — ознака осідлого способу жит­тя. Якщо б ці гуни були кочівниками, то надавали б пе­ревагу стойбищам з юртами. Марцеллін, який першим серед істориків описав азіатських гунів, звернув увагу на те, що вони за жодних обставин не хочуть користува­тися житлом. «Ніколи вони не користуються якими б то не було будівлями, а, навпаки, страхаються їх, як гроб­ниць...»

А ось зразок слов’янської гостинності: «Пройшовши чимало шляху, розкинули ми під вечір свій намет біля озера з придатною для пиття водою, яку вживали меш­канці села, котре знаходилось поруч. Раптом піднялася сильна буря з громом, з частими блискавками і пролив- ним дощем. Буря не тільки змела наш намет, а й всі по­житки знесла в озеро. Ми з криком відшукували това­ришів, які відстали від нас. Скіфи вибігли на шум і ста­ли запалювати факели з очерету, які вони вживали для розпалювання вогню. При світлі цих факелів вони пи­тали нас, що нам потрібно, що ми так голосно кричи­мо. Коли супроводжуючі нас варвари дали їм знати, що нас зустріла непогода, то мешканці звали нас до себе, прийняли нас в свої хатини і, підкидаючи побільше оче­рету, зігріли нас. Ми провели ніч у хижах». Щось тут надто мало спільного з кочовим побутом!

Завдяки записам Пріска, ми довідуємося, що сло­в’янські умільці були чудовими майстрами дерев’яної архітектури. Ось що він бачив у їх столиці. «Переїхав­ши через кілька річок, ми прибули в одне велике посе­лення, в якому був палац Аттіли. Він був, як нас запев­нили, найкращим серед тих, які мав Аттіла в інших міс­цях. Він був побудований з майстерно витесаних колод і дошок, обнесений дерев’яною огорожею, яка служила більше для прикраси, ніж для захисту. Після княжого будинку найкращим був будинок Онигісія, теж з дере­в’яною огорожею, але вона не була прикрашена башта­ми, як в Аттіли».

Це було V століття, коли, за твердженням наших істо­риків і археологів, наші предки жили родовим ладом. І далі: «В середині огорожі було багато будинків: одні споруджені з дошок, майстерно поєднаних, з різьбою; інші з тесаних і виструганих колод, вставлених в бруси, які утворюють круги; починаючи з долівки, вони пі­діймались на значну висоту».

Палаци Аттіли, його дружини, Онигісія були шедев­рами дерев’яної давнослов’янської архітектури. В V ст. палаци князів і знаті будували з дерева, як і в часи Ге­родота.

Коли Пріск наніс візит княгині, вона «відпочивала на м’якому ложі... Підлога була покрита шерстяними

¹ M а р ц е л л и и А. История, XXXI, 2. килимами, по яких ходили»... Варто відмітити, що у тюркських народів посли княгиням не наносили візиту. Стороннім мужам було заборонено бачити жіночі облич­чя, які постійно закривали паранжею. Те, що спостерігав Пріск, вельми нагадує домашню обстановку князівсь­кого двору епохи Київської Русі.

Навряд чи в цих поселеннях, через які пролягав шлях посольства, можна було відшукати хоч одного азіатсь­кого гуна! Візантійському посольству під час подорожі в Скіфію довелося перетнути багато річок. При цьому Пріск відмітив спосіб переправи, яким користувалось міс­цеве населення. «Ми переправилися через ці судноплав­ні річки на човнах-однодеревках. інші річки ми переїж­джали на плотах». Відомо, що човни-однодеревки і пло­ти були найпоширенішим транспортним засобом в сло­в’янській землі, яка мала густу мережу річок. Ця особ­ливість послужила Птоломею приводом назвати плем’я полян амадоками, тобто плотогонами. Амадокою він наз­вав місто Любеч, яке було ремісничим центром по ви­готовленню однодеревок.

Така ж ситуація зберігалась і в епоху Київської Ру­сі. Константин Порфірородний зазначав, що виготов­лення однодеревок було важливим промислом у лісних районах країни на північ від Києва. «Слов’яни, які пла­тять їм (русам) данину: так звані кривичі, лутичі та інші слов’яни на своїх підвищеннях вирубують в зимні часи однодеревки, лагодять їх до моменту ломки льоду і, коли пройде лід, вводять їх в близькі заводі. І оскіль­ки вони впадають в Дніпро, то і вони через це входять в річку і спускаються в Київ, тягнуть їх для оснащення і продають їх русам».

По відданні такої шани другому гостю і наступним за ним гостям Аттіла привітав і нас, нарівні з іншими по порядку сидіння на лавках. Після того, як всім була віддана честь такого вітання, виночерпії вийшли. Біля столу Аттіли були поставлені столи на трьох, чотирьох і більше гостей, так щоб кожний міг брати з покладеної на блюді їжі, не виходячи з ряду сидінь.

Першим зайшов слуга Аттіли, несучи блюдо, напов­нене м’ясом. За ним прислужники іншим гостям стави­ли на столи їжу і хліб... Після того, як покладена їжа на перших блюдах була з’їдена, ми всі вставали і ко­жен із нас не прийшов до своєї лавки скоріше, ніж ви­пивши попереднім порядком піднесену йому чашу вина і побажавши Аттілі здоров’я. Виявивши йому таким способом повагу, ми сіли, і на кожний стіл було постав­лено друге блюдо з іншою їжею. Всі брали з нього, вставали, як і раніше, випивши вино, сідали».

Варто відмітити, що кочівники хлібом і вином не пригощали і за столами не сиділи. На наступний день послів запросили в гості до великої княгині. Церемонія вшанування повторилася. «Дружина князя запросила нас до обіду в Адамія, який управляв її справами. Ми прийшли до нього разом з деякими із знатних скіфів. Були удостоєні доброзичливого і ласкавого прийому, пригощені столом. Кожний з присутніх за скіфською гречністю, піднявшись, подавав нам повну чашу, потім обіймав і цілував того, хто випив, і приймав від нього чашу». Цей звичай теж дожив до наших днів, його і за­раз можна спостерігати в сільських місцевостях на Ук­раїні під час весілля. Картини побуту, описані Пріском з натури, свідчать про землеробський устрій життя на­селення країни, куди направлялося візантійське посоль­ство.

Відмічені особливості народного побуту говорять про землеробський спосіб життя. Посол імператора Феодо­сія II тримав дорогу в ту країну, де в часи Геродота меш­кали скіфи-орачі. Як і тисячу років тому, потомки скі- фів-орачів обробляли поля, сіяли хліб, ситили мед, ва­рили пиво. З розповіді Пріска постає мирне життя зем­лероба, сповнене працею і турботами.

Тому не дивно, що Пріск ніде не зустрів жодного кочівника, хоча й заселив всю країну гунами. Ніде Пріска не зустріли лихі наїзники, що переганяють отари худоби по степу, не бачив він стійбищ, заставлених юр­тами і кибитками з сизими димками багаття, грецьких мандрівників ніде не пригощали розпареною під сідлом кониною.

Про етнічну належність народу, володарем якого був Аттіла, свідчить також його мова. Пріск з народного лексикону Скіфії наводить три слова — мед, кам ^[25] і страва. Хоча їх і не так багато, але якому народові вони належать, двох думок бути не може.

IpaiiOMOBHHX скіфів не було. Відомо, що 256 року в Криму готи їх знищили під корінь. І ніколи тюрок ніхто не називав скіфами. Єдиними спадкоємцями цього імені залишились слов’яни. Але разом з тим для Пріска вони є також гунами. Всі племена тюркського походження, яких історики підводять під поняття гунів, Пріск нази­ває власними іменами — акацирами, савірами, аварами. Для впевненості розглянемо кілька прикладів.

Пріск повідомляє, що у 433 році після смерті князя Ругіли імператор Феодосій II направив патри- кіїв Плінфу і Епігона для укладання нового до­говору зі скіфами. Отримавши повноваження, «обидва посланники відправилися до гунів». Вони доїхали до Марни. Туди ж приїхали скіфи. Таким чином, послан­ники їхали до гунів, а зустрілися зі скіфами. Пере­говори зі скіфами завершились укладенням договору про мир, перша стаття якого передбачала, щоб «гунам видавалися всі люди, які втікали зі Скіфії». Отже, Скь фія була населена гунами.

І нижче. За договором «римляни платили скіфам щорічно по сімсот літрів золота»². Договір скріпили клятвами.

Реакція з боку римлян була швидка: «За короткий час казна опустіла; золото і біженців відправили до гу- нів... Римляни багатьох біженців убивали, тому що вони чинили опір проти видачі їх скіфам».

А це з пізніших подій. «Вони (мешканці Асимунта)' билися з численними противниками і воєначальниками, які користувалися між скіфами великою славою. Гуни, втративши надію оволодіти замком, відступили від нього. В цій війні вони (мешканці Асимунта) знищили багато скіфів.

Виходить, що біженців* римляни видали гунам. Але вбивали тих, котрі не хотіли повертатись... до скіфів. І далі. Обложені мешканці замка билися з витязями скі­фів. Але замком не зуміли оволодіти... гуни... І значні втрати при цьому знову ж таки понесли скіфи.

Таку ж тотожність обох етнонімів спостерігаємо при зіставленні титулу Аттіли. В першому випадку Пріск називає Аттілу царем гунів, а в другому — повелителем скіфів. Те ж саме повторюється в інших місцях.

Вся книга Пріска від початку до кінця відображає побут, звичаї і норов слов’янського народу. Він двічі відвідав країну слов’ян і довго жив серед них. І жодно­го штриха, який би давав привід запідозрити їх або їх­нього вождя в належності до тюркського племені, не зустрічаємо.