НАД ЗАБУТИМИ ПРЕДКАМИ ЗАВІСА СПАДАЄ

Йшов 375 рік. Над готською державою скупчували­ся хмари. Під кінець свого правління немічний повели­тель готів Германаріх втрачав кермо влади. Між гот­ськими можновладними родами Амалів і Балтів точи­лися чвари за владу над племенем.

Численні наскоки і сутички з болгарськими племе­нами вимотували сили готів і держали їх в постійній напрузі. Практично це була війна на виснаження. На­скільки напади болгар деморалізували готів, можна су­дити по тому, що вони, на думку Іордаиа, стали причи­ною смерті Германаріха: «Не перенісши гунських наско­ків, Германаріх помер на 109 році життя» ^{[1] [2].}

У Марцелліиа з цього приводу сказано, що Герма­наріх покінчив життя самогубством: «Германаріх про­тягом тривалого часу старався чинити їм (гунам) рішу­чий опір і відбитися від них. Але оскільки чутка все біль­ше посилювала жах лиха, що насувалося, то він поклав край страхам перед великою небезпекою добровільною смертю» ^[3].

Германаріх довго відбивався від наскоків. Але час працював проти готів. Над ними все більше нависала небезпека з півночі: анти вирішили використати сприят­ливі обставини, щоб відбити готам бажання посягати на їх свободу.

Але Іордан жодного рядка не присвятив висвітленню воєнних дій. Він тільки відзначив початок війни: «Ба- ламбер, король гунів, рушив війною на ту частину го­тів, яку становили остроготи» ¹. Також лаконічно сказав про результати війни: «Смерть його (Германаріха) дала гунам можливість осилити тих готів, які, як ми казали, сиділи на східному боці і називались остроготами»^{[4] [5]. Гревтунги (остготи) змушені були визнати васальну за­лежність від антів.}

Про воєнні дії вестготів (тервінгів) Іордан зовсім не згадує. Тервінги, за його словами, не вступаючи в бій, швидко відступили до Дунаю. «Везеготи ж... які менша­ли в західній області, налякані страхом своїх родичів, вагалися, як їм поступити відносно племені гунів: вони довго розмірковували і, нарешті, за спільною згодою направили послів у Романію^[6] до імператора Валента, брата імператора Валентинівна старшого з тим, шоб підкоритися ного законам і жити під його володінням, якщо він передасть їм для поселення область Фракії або Мезії». Разом з тервінгами відступила також час­тина гревтунгів, які не виявили бажання визнати владу антів. Про участь болгар у цій війні з готами Іордан не згадує. Розповідь про це знаходимо тільки у Прокопія.

«І от кімерійці (болгари) несподівано напали на го­тів, які мешкали на цих рівнинах (Криму), багато з них перебили, решта ж кинулася втікати. Ті, які могли вті­кати від них (болгар), знявшись з цих місць з дітьми і жінками, покинули рідний край і, перейшовши ріку Ду­най, зупинилися на землях римлян» ^[7].

Участь болгар у гото-гунській війні обмежилася за­хватом Криму. Далі вони не пішли. Основний тягар вій­ни несли анти.

Так в 376 році закінчилося більш як двухсотлітнє пануваня готів у Припонтиді. Але ця війна не була ос­танньою. Через кілька років вона знову вибухнула між готами й антами.

У 376 році анти поступили благородно з переможе­ними. Вони залишили землі за гревтунгами.

З часом готи, оправившись після поразки, роблять спробу звільнитися від васальної залежності. Щоб при­голомшити антів, готський конунг вдався до авантюри. «Потроху звільняючись від їх влади і пробуючи прояви­ти свою силу, він (Вінітарій) рушив військо в землю ан­тів ^{[8] [9]. Таким чином, після короткого перепочинку бо­ротьба слов’ян з готами відновлюється.}

Спроба Вінітарія виявилася безуспішною. Ступивши в землю антів, він «в першій сутичці був переможе­ний» ^[10]. Будучи безсилим перемогти антів на полі битви, Вінітарій вирішив досягти перемоги підступністю. «Він з часом став діяти більш рішуче і розіпнув князя їх Божа з синами і семидесяттю вельможами, щоб трупи розп’ятих збільшили страх підкорених» ^[11].

У чому проявилася рішучість Вінітарія, пояснює вжи­тий Іорданом епітет ditidicii — «підкорені зі зброєю в руках» ⁵. Так називав історик військо антів, яке залиши­лось без свого вождя, без воєвод. Хоча Іордан не повідо­мив подробиць вчиненого Вінітарієм злочину, але епі­тет «підкорені зі зброєю в руках» дає можливість до­малювати картину «подвигу» готського конунга.

Віроломний володар готів, розбитий дружиною князя Божа і не (подіваючись одержати перемогу силою зброї, замислив злочин. Прийнявши видимість покори і зро­бивши вигляд, що бажає миру, запросив князя Божа на банкет у йнак відновлення дружби.

Військо антів, залишившися без воєвод, не могло дати відсічі нападу ворога. Шлях на слов’янську землю був відкритий. І готи ринулися в країну, полишену мож­ливості захищатися. Зганяючи злобу на мирному насе­ленні, готи почали правити залізною рукою.

Етнограф А. М. Кринько встановив, що князь Бож був страчений на Росі біля села Синяви Рокитнян- ського району. Місцеве населення в околицях Синяви до цього часу шанує пам’ять про князя Божа і називає місце його страти Бусовою горою. Навколо Синяви збе­реглися залишки п’яти давніх слов’янських городищ, розташованих на зримій віддалі від Бусової гори. Міс­цеве населення, рятуючися від свавілля готського вій­ська, сховалося в цих городищах. Вінітарій, маючи на­мір настрахати слов’янське населення, вирішив вибра­ти місцем страти князя і його вельмож Бусову гору, яка підвищується над околицями. Щоб обложеним в горо­дищах людям було видно немилосердя готів, щоб знали, що чекало непокірних, хрести були поставлені на вер­шині гори.

Але підступність не принесла готам бажаного успі­ху. Свавілля Вінітарія було тимчасовим. «З такою сво­бодою владарював він ледве чи протягом одного року»,— свідчить Іордан. У цих драматичних обставинах на до­помогу підданим Божа прийшов князь Велемир. На­сильства готів «не стерпів Баламбер, король гунів *,— пише Іордан.— Довго вони билися; в першій і другій су­тичці переміг Вінітарій... Але в третій сутичці, коли оби­два противники зблизились один з одним, Баламбер, підкравшися до ріки Ерак^{[12] [13], пустив стрілу, поранивши Вінітарія в голову, вбив його» [14].}

Це трапилося в 382 році. Велемиру повторно при- йшлося вгамувати готів. Після підступного вбивства князя Божа слов’яни проявили гуманність до готів: їм залишили землі по Нижньому Дніпру і дозволили са­моуправління.

Якщо прийняти, у відповідності з традиційним по­глядом, підданих Велемира за азіатських гунів, то ви­никає ряд загадкових питань, на які не легко знайти від­повідь.

Перш за все надто загадковою виглядає причина, яка змусила гунського вождя прийти на допомогу антам, чужому племені для тюрок. Гуни під проводом Балам- бера докладають відчайдушних зусиль, щоб захистити антів від посягання готських загарбників на їх свободу. Незрозуміло тоді, чому вождь гунів прийняв так близь­ко до серця інтереси чужого йому слов’янського племе­ні. Важко уявити, заради чого військо гунів дало готам три кровопролитних битви, щоб вгамувати запекле ша­ленство проти антів, чим було викликане таке сильне по­чуття солідарності до слов’ян з боку тюрок?

Але загадковість цих подій стає зрозумілою при критичному осмисленні сказаного Іорданом. Накидані ним контури воєнної ситуації дають змогу домалювати панораму подій більш детально.

Військо Велемира брало участь у трьох битвах. У двох воно потерпіло поразку. За словами Іордана, по­разка Велемира була нищівною. «Навряд чи хто в си­лах пригадати побоїще, подібне тому, яке влаштував Вінітарій війську гунів!» — вигукнув Іордан.

Треба розуміти, що після такого погрому гуни повин­ні були стати на коліна. Але як не дивно, готи після та­кої блискучої перемоги відступають до Дніпра на пере­праву, де їх наздоганяє військо Велемира. Відбуваєть­ся остання сутичка на Дніпрі. Вона виявилася роковою для готів. Настигнуті на переправі, вони були знищені. Вінітарій загинув у бою.

Оскільки землі готів знаходилися на Нижньому Дніп­рі, а перша сутичка відбулася на річці Рось, то шлях руху готів у землю антів і назад показує, що військо гунів наступало з півночі на південь. Хто ж тоді були ці гуни — анти чи болгари? З півночі могло наступати тіль­ки слов’янське військо. Якби піддані Велемира були азіатськими Гунами, то вони наступали б із-за Дону або навіть з Криму, тобто в зворотному напрямку по відно­шенню до того, по якому йшов Велемир.

Експозиція воєнних дій, таким чином, свідчить, що Гунами; які прийшли на допомогу антам, були гуни міс­цеві — слов’янське плем’я полян. Практично ці гуни і є анти. В даному випадку протиставлення антів гунам — данина тій плутанині, від якої не міг звільнитися Іордан

у силу недостатнього знайомства з етнічною обстановкою •в-районі Північної Припонтиди. Етнонім гуни готи вжи­вали переважно для відзначення полян — своїх безпо­середніх сусідів, вкрай незговірливих і в будь-який час готових дати відсіч, коли готи прагнули утискати їх сво­боду і незалежність.

Таким уявляється в загальних рисах зв’язок мало­відомих подій війни між готами і Гунами, відновлених за даними Іордана.

Зіставлення розрізнених свідчень окремих авторів дає змогу скласти досить повне уявлення про те, хто в історії стоїть за таємничим іменем гунів і який вплив вони зробили на долі народів Європи.

Незважаючи на неточності і деяку плутанину, допу­щені Іорданом в зображенні етнічної обстановки на зем­лях Скіфії в епоху великого переселення народів, цін­ність повідомлень готського історика унікальна. Огріхи, які допущені ним у повідомленнях, при критичному під­ході до аналізу тексту його праці піддаються усуненню, і завдання відтворення подій в їх реальній дійсності ви­рішується позитивно.

Але найбезціннішою послугою Іордана для історії є свідчення про самоназву народу Скіфії. Мешканці, за словами Іордана, називали себе росомонами, тобто руськими людьми. З цього приводу Іордан пише: «Віро­ломному племені росомонів, яке в ті часи служило йому (Германаріху) в числі інших племен, підвернувся випа­док нашкодити йому. Одну жінку із згаданого племені на ім’я Сунільда за зрадницьку втечу її від чоловіка ко­роль у стані гніву наказав розметати по полю, прив’я­завши до диких коней і пустивши їх чвалом. Брати ж її Cap і Аммій, палаючи помстою за смерт-ь сестри, врази­ли його в бік мечем. Страждаючи від рани, король ми­кав життя каліки» ^[XV].

Росомони Іордана являють собою не абстрактну ка­тегорію, а реальне плем’я, яке мешкало в Подніпров'ї, вони були сусідами готів. Княжна росомонів була дру­жиною готського конунга Германаріха. Від їх імені пі­шла назва літописних русів.

При цьому варто зауважити, що Іордан не був свід­ком подій, описаних в його «Гетиці». Вони йому стали відомі з праці візантійського історика Пріска Паній- ського, який в 448 році в складі візантійського посоль-

ки в Скіфії, нічого не сказано. Більш того, навіть те, що запозичено у Пріска, піддалося в «Гетиці» повному пе­реосмисленню.

Перш за все порушена була послідовність переправи посольства через річки, котрі зафіксував Пріск, а назву річки Tipaca ототожнено з назвою Тиси. Така зміна дала можливість штучно повернути шлях посольства із сходу на захід, зі Скіфії в Паннонію¹. Відповідно до цього пе­ремістилась і столиця Скіфії в Паннонію, причому це вже була не столиця, а лише ставка військ, де «стояв король Аттіла».

Усунення із оповідання обставин подорожі звільнило Іордана від необхідності називати підданий Аттілі на­род скіфами. Назвавши його за готською традицією Гу­нами, автор не міг передбачити, що це у майбутньому послужить основою для ототожнення слов’ян із тюрк­ськими кочівниками.

Із трьох річок, через які переправлялось посольство, подорожуючи в столицю Скіфії, дві ототожнені !орде­ном з Тисою і Темешем. Річка Дрікка залишилась ав­тору невідомою. Однак у Пріска немає ні Тиси, ні Te- меша. Іордан, не маючи достатнього знайомства з гео­графією, не став уточняти, де протікала Дрікка. Оскіль­ки ця річка залишилась Іордану невідомою, то він виніс її в кінець списку, а першою поставив відому йому Тису замість Tipacy. При цьому Іордан не надав значення тій обставині, що, міняючи місцями порядок річок, він змінив напрямок маршруту, по якому рухалось посоль­ство. Бо Перша річка, через яку переправлялося посоль­ство, тобто Дрікка, лежала більш як за 300 км на схід від переправи через Дунай біля Видина, куди прибули подорожні. А Тиса, яка по волі Іордана виявилася пер­шою в списку, протікала на віддалі понад 400 км захід­ніше Видина. Що переправа була біля Видина, свідчить назва Істр — нижня течія Дунаю. Верхня течія назива­лася Данубієм.

Таким чином, шлях посольства, який пролягав від Видина на схід, до Дрікки і далі в Скіфію, Іордан на­правив на захід до Тиси. А Пріск чітко вказав, що зем­лі Скіфії починалися за Дріккою. «Переїхавши Дрекон (Дрікку), посольство ступило на землю Скіфії»^{[16] [17]. Тому цілком очевидно, що візантійське посольство за жодних Обставин не могло направлятися в Паннонію, де протягом багатьох десятиліть дослідники розшукують столицю гунів.}

Історики наступних поколінь, не помітивши помилки, пішли по прокладеній Іорданом стежці в Паннонію на пошуки гунської держави. Серед них виявилися такі ко­рифеї історичної науки, як Е. Гіббон, А. Тьєррі, Т. Момм­зен, які своїм авторитетом закріпили помилку Іордапа. Виникнувши внаслідок неуважності переписувача, а може, й некомпетентності готського історика в питан­нях географії, ця помилка досі служить основою для до­мислів про гунську державу на Дунаї.

Щоб показати марність пошуків гунської столиці в Паннонії, О. Ф. Вельтман за текстом Пріска розклав шлях руху візантійського посольства на окремі ділянки у від­повідності з часом, витраченим послами на їх подолання. Здійснивши прив’язку кожної ділянки шляху до місце­вості і умов ландшафту, описаних Пріском, він показав, що цей шлях не вписується ні за часом, ні в просторі в топографічну характеристику Паннонії. І, навпаки, всі його деталі відповідають топографічним умовам місце­вості, яка простяглася по Нижньому Дунаю на схід від Карпат. Простота і надійність цього методу надзвичай­но переконливі.

Тому при дослідженні місця знаходження столиці гунів ми будемо дотримуватись тієї ж схеми, яку прий­няв О. Ф. Вельтман, з тим, щоб уточнити деталі, зокре­ма, назви річок, через які переправлялося посольство, їх три — ∆ρηκov, Tiγflς, ∏φηcα? *. При уважному спос­тереженні легко помітити, що назви другої і третьої рі­чок попсовані переписувачами книг. На географічній карті таких назв не було. Але до цього часу побутує впевненість, що вони ототожнюються з Тисою і Теме- шем — лівими притоками Дунаю. Ототожнення ∆ρηκov^,α з якою-небудь річкою цього району поки що ніхто не встановив.

На нашу думку, Дрікку варто ототожнити з сьогод­нішнім Арджешем. Оскільки ця назва складається з двох слів, то в побуті заради зручності перевагу надавали вживанню короткої форми, називаючи тільки другу час­тину в назві річки — «джеш», Вона утворилася від дав­ньої форми «дрег», про що свідчить назва ∆pηγκov — ще один варіант назви Дрікка, яку подає Пріск. Корінь «дрег» внаслідок чергування приголосних набув сучас­ної форми «джеш» (дрег — дреш—джеш), яка закріпи­лася в назві Арджеш. Наявність спільного кореня в дав­ній і сучасній назвах усуває сумніви відносно того, яку річку треба називати Дріккою.

Перша ж частина в назві річки «ар» утворилася від давнього «var». Це слово передає поняття «річка». За- початковою формою назва річки була «вар Дрег». Піз­ніше від їх злиття утворилася форма Арджеш. П. Ша- фарик відмічає, що «ор (ар)» в значенні «річка» вжи­вали сарматські і тюркські племена ¹. Аналогічне тлу­мачення слова «var» подає також Ф. Гірт^{[18] [19].}

Підтвердженням достовірності наших міркувань про подорож посла Максиміна в Придніпров’я служить по­відомлення Пріска про повторне відвідання візантій­ським посольством Скіфії роком пізніше. З його опові­дання видно, що після невдалого посольства Максиміна в 448 році імператор Феодосій II в 449 році направив послами до Аттіли патрикіїв Анатолія і Нома. Візантій­ські посланники їхали тим же шляхом, яким їхав Мак­симів. «Анатолій і Ном, переправившися через Істр, по­їхали до річки Дрегкон і ступили в скіфську землю» ^[20]. Арджеш у нижній течії, в місці переправи, широкий і ба­гатоводний, бо в нього зі схилів Південних Карпат вли­вається багато притоків. Тому і у Пріска був привід на­звати його великою річкою.

Назви річок Tiyae_s і 77φηcας Іордан притягнув штуч­но до району Паннонії, ототожнивши першу з Тисою, а другу — з Темешем. Ототожнення Tiya⅛'a з Тисою не правомірне. Оскільки посольство, переправившись через Дрікку, рухалося в столицю гунів на схід, то Tiyac, пови­нен лежати на їх шляху, там де Tipac (Дністр). Види­мо, переписувач Пріска допустив помилку, написавши Tiyaς замість 77ρας.

Третя річка Tiφr∖caς не може бути ототожнена з Те­мешем, Оскільки вона лежить на схід від Дністра. Яку мав на увазі річку Пріск, визначити поки неможливо. Після Дністра на шляху до Києва їх було кілька.

А тепер, визначивши напрямок руху посольства, пі­демо по його сліду, порівнюючи з описанням Пріска.

Направляючись у ставку гунських військ, посли їха­ли по маршруту Константинополь — Сардика (Софія) — Haic (Ніш). Із Haica е два шляхи на переправу через Дунай: долиною річки Морави до Mapra₁ або ж долиною річки Тімок на переправу Траяна нижче Залізних воріт. У першому випадку шлях на Mapr не змінював напрям­ку. Як і раніше, він пролягав на північний захід і вихо­див до переправи через Данубій, тобто в сторону вер­хів’я Дунаю. В другому випадку напрямок змінювався — їхати потрібно було на північний схід на переправу че­рез Істр, тобто в сторону нижньої течії Дунаю. Посоль­ство, як свідчить Пріск, вибрало другий напрямок і на­правилося на переправу Траяна, тобто у ВалахіЮ-

Не помітивши зміни напрямку маршруту, тому то виїзд відбувся до сходу сонця, персонал посольства був здивований, коли перед його очима на горизонті пока­залося сонце. Отже, мандрівники рухалися па ближню переправу на схід від Залізних воріт. На перехід вони витратили два дні. Якби вони йшли до Марга, потріб­но було витратити п’ять днів. На цю обставину ше Вельтман звернув увагу.

До військової ставки після переправи через Дунай посольство їхало теж два дні. Першого дня воно про­їхало 70 стадій (15 км). Другого дня, виїхавши на сві­танку, в 9 годин дня (о 3-ій годині по полудні) посоль­ство прибуло в ставку. На дорогу витрачено 6 годин, що відповідає ЗО км шляху ’.

З прибуттям у ставку військ посол Максимін був прийнятий Аттілою. Розкриття змови візантійського уря­ду з метою замаху на життя Аттіли змусило останнього залишити ставку і терміново виїхати до столиііі,, щоб обговорити на князівській раді, які необхідно прийняти заходи. Тому Аттіла залишив військо на Дунаї, а сам виїхав до столиці, звелівши послу їхати слідом за ним.

Шлях посольства в столицю Скіфії умовно можна поділити на дві частини: перша — від ставки військ на Дунаї до зупинки в поселенні над озером, друга —від цього поселення до столиці.

Порівняємо два описання першої половини шляху— !орда ном і Пріском. Відділившись від ескорту, пише Пріск, візантійці «йшли далі дорогою рівною, яка про­лягала через поля, і дійшли до судноплавних річок». Пріск веде мову про дорогу, яка пролягала по низині між Дунаєм і Карпатами в східному напрямку. Описан­ня цієї дороги відповідає характеру ландшафту Вала- хії. Тут, на схід вздовж Дунаю, простягається рівнина. Посольство їхало по місцевості, населеній землеробським племенем.

Якщо ж посольство рушило б на захід в Паннонію, що випливає з міркувань Іордана, то на його шляху за­мість рівнини встали б Карпатські гори. Йому потрібно було б пробиратися тісниною Клісур вздовж Дунаю, щоб вийти па рівнину, або ж гірськими стежками вздовж Темеша. Допустити ж, що ставка військ гунів на Дунаї могла бути на західній стороні Банатських гір, немож­ливо, бо західніше Баната переправа через Дунай була тільки коло Марга. Але в такому випадку посольству від Haica потрібна було б п’ять днів шляху, а не два, як сказано у Пріска. І воно переправлялося б через Дану- бій, а не через Істр.

У списку річок, які перетинало посольство, Іордан, пе­реповідаючи Пріска, першою поставив Тису. І цим ос­таточно закрив вихід із створеного ним лабіринту. І дій­сно, якщо прийняти послідовність переправ посольства через великі річки в тому порядку, який вказаний !орде­ном, то в цьому випадку виникає парадоксальна ситуа­ція — шлях посольства повинен брати свій початок не від переправи Траяна, а з того місця, яке було кінцевою метою його мандрівки, тобто від столиці Аттіли на Тисі.

Але за свідченням Пріска, все має бути навпаки. Після дунайської переправи наступними є переправи че­рез Дрегкон, Tipac. Посольство, таким чином, повинно їхати не в Паннонію з Валахії, а навпаки, з Валахії на схід. Якщо ж вірити Іордану, що столиця Аттіли була в Паннонії, то яка була потреба послу їхати за Дрегкон і Tipac в землю Скіфії? Навіть якщо припустити, що сто­лиця на Тисі була в районі Сегеда, то їхати послу від Марга до неї потрібно тільки п’ять днів, а якщо в ра­йоні Сольнока — то сім днів. А скільки ж днів їхали до столиці Максимін з Пріском? їхали не багато і не мало — цілий місяць.

Звернемося за поясненням до Пріска. Він пише, що після переправи через Дрегкон, Tipac і третю річку, «про­йшовши багато днів шляху, ми вийшли до озера». Бу­демо вважати, що в поселенні над озером закінчилась, як було домовлено, перша частина шляху. Це озеро стало на шляху, коли посольство подолало «три судно­плавні річки» і.залишило позаду Tipac. А від перепра­ви Траяна до Tipaca — без малого 800 км, тобто 20 днів шляху. Тому не має причини для сумніву, що пройде­на його частина відповідає словам Пріска «пройшовши багато днів шляху».

Після цього подорожування грекам залишилося про­йти ще другу частингу шляху — від села над озером до столиці. Ми вважаємо, що Пріск веде мову про слов’ян­ську столицю, яка згодом стала відомою під назвою Києва. Для зручності приймемо, що село над озером знаходилося безпосередньо за Дністром в районі Риб­ниці. Тоді віддаль між ними становитиме близько 480 км. Проїхавши за тиждень по цьому шляху ще 280 і:м, посольство Максиміна знову зупинилося, щоб пропустити кортеж Аттіли, який направлявся в столицю. «Ми пройшли сім днів дороги,—зауважує Пріск,—!зупи­нилися в одному селі, тому що скіфи, наші провідники, сказали нам, що Аттіла їде по тій же дорозі і нам не­обхідно їхати слідом за ним». І далі: «Тут ми зустріли­ся із західними римлянами, які приїхали також з по­сольством до Аттіли». Одним з вірогідних пунктів зуст­річі двох посольств міг бути район нинішньої Сквири, через яку проходив шлях з Києва на Балкани і в При­карпаття.

Пропустивши кортеж Аттіли, посол Максимів про­довжував подорож разом з римським посольством. «Пе­реїхавши через деякі річки, ми прибули в одне величез­не поселення, в якому був палац Аттіли». В цей час сто­лиця була молодим містом, укріплень ще не мала, тому Пріск називає її поселенням.

Беручи до уваги, що від Рибниці до столиці 480 км. тобто 12 днів шляху, то через тиждень після зупинки в селі над озером до столиці залишилося 5 днів, тобто 200 км. Сквира від Києва відстоїть на 160 км. Значить, посольства зустрілися на підході до Сквири за 40 км. Відрізок дороги між Сквирою і Києвом Пріск відмітив фразою «проїхавши деякі річки». Це могли бути Рос­тавиця, Рось і Стугна.

Шлях до столиці Скіфії після переправи через Ду­най становить, таким чином, більш як 1200 км, а за ча­сом — 32 дні. За схемою Іордана, якщо рухатися від переправи Траяна до Тиси, весь шлях становитиме 420 км:

1. Від переправи через Дунай до Залізних воріт — 80 км.

2. Відтіль до переправи через Темеш — 160 км.

3. Від Темеша до Тиси — 180 км.

На весь шлях потрібно затратити 11 днів, що не від­повідає свідченню Пріска. Як бачимо, різниця істотна — 21 день. Вона за тривалістю дорівнює тій частині подо­рожі, яку Пріск відмітив фразою «пройшовши багато днів шляху». Варіант пошуку столиці Аттіли за схемою Іордана заводить в тупик. Порівняльний аналіз подоро­жі візантійського посольства в столицю гунів підтвер­джує марність її пошуків в Паннонії.

Цей висновок підтвержується також фактом зустрі­чі двох посольств на підході до столиці. Вони зустріли­ся на шляхах, які зближалися. Це значить, що вони ру­халися в одному напрямку — на схід. Якби посольства направлялись в столицю на Тисі, то їх шляхи були б зустрічними і вони могли зустрітися тільки в кінцевому пункті. Отже, версія про існування гунської держави в Паннонії неспроможна. І навпаки, доводи Вельтмана підтверджуються при зіставленні тексту Пріска з топо­графією місцевості, по якій стелився шлях посольства Максиміна в Придніпров’я. Вельтман правий: поїздка Максиміна з посольством в Паннонію — фікція. Столи­ці гунів, як і держави їх в Паннонії, ніколи не було. І як не парадоксально, на мешкання гунів в Придніпров’ї вказує сам Іордан.

Працюючи над «Гетикою», Іордан орієнтувався в су­часній йому етнічній ситуації Південно-Східної Європи. Йому відомі вже були племена антів, склавинів, бол­гар, хозарів та інші. Але відтворити етнічну обстановку столітньої давнини в цьому регіоні Іордану було важко. І все ж таки він правильно визначив район поселення гу­нів і відокремив їх від кочівників — болгар і хозарів.

Розміщуючи відомі йому племена і народи Східної Європи, Іордан повідомляє: «З півдня сусідами їх (естів) є надзвичайно сильне плем’я акацирів [21], яке не знає злаків, а живиться від худоби і полювання. Далі за ними тягнуться над Понтійським морем місця розсе- лення булгар... А там і гуни, як найплодючіша поросль із всіх найсильніших племен...»¹.

Іордан вказує місця поселення народів, рухаючись від Океану^{[22] [23], де мешкали ести, по колу в напрямку ру­ху годинникової стрілки. За естами знаходилися акаци- ри на Нижній Волзі. На захід від хозарів жили болга­ри. Вони займали Кубань, Нижній Дон і степову смугу вздовж моря до Дністра, включаючи Крим. За болга­рами в смузі Лісостепу жили гуни. «А там» — значить, по сусідству, поряд з болгарами.}

Дійсно, в сусідстві зі степом, на північ від нього, про­стяглася зона Лісостепу, населена антами. Це ж саме стверджує Прокопій, сучасник Іордана. «Народи, які тут живуть (біля Меотійського болота і ріки Танаїс), в дре­вності називались кімерійцями, тепер іменуються утигу- рами, тобто болгарами. Далі на північ від них землі зай­мають численні племена антів» ^[24]. Інших народів тут не було.

Це той регіон, який Іордан називає Скіфією. За йо­го словами, ці землі між Дністром і Дніпром займали анти. Таким чином, і гуни і анти живуть на одній і тій же землі. Азіатських гунів Іордан в іншому місці наз­вав конкретно, вживши їх власні назви—акацири і болгари. А крім болгар і хозарів інших тюркомовних гу­нів у цей час не було в указаному місці. Авари прийшли в ці землі тільки в 558 році, тобто через сім років після написання «Гетики». Отже, «а там», в Лісостепу, нікому було жити, крім слов’ян. Іх-то і назвав Іордан гунами.