СЛОВ’ЯНИ В КАТАЛАУНСЬКІЙ БИТВІ

У донаполеонівську епоху ця битва була в історії народів най- грандіознішою, найзапеклішою і найкровопролитнішою.

Матеріали про чисельність військ Римської імперії та її союз- Зиків» невідомі.

Зображення битви Іорданом настільки страждає суперечностя­ми, що тільки з великим трудом, використовуючи його матеріали, можна відновити дійсний розвиток подій, які відбувалися на полі брані. Створюється враження, що ці суперечності внесені автором навмисно, щоб приписати лаври перемоги римській зброї.

З цією метою, як' видно, багато деталей битви Іорданом були зовсім пропущені. Зокрема, жодного слова не сказано про участь у поєдинку римських легіонів. Події обертаються тільки навколо гунів, тобто слов’ян, і вестготів. Про союзників слов’ян остготів та германців автор навіть не згадує.

Оскільки Іордан практично єдиний’ письменник, який подав віс­ті про Каталаунську битву, то його повідомлення історики наступ­них поколінь сприйняли як незаперечну дійсність і вона перетвори­лася в історичну традицію. І ніхто з істориків навіть не зробив спро­би пересвідчитися в повній правдивості його оповідання, незважа­ючи на кричущу суперечність його повідомлень про хід цього гран­діозного поєдинку. І тільки в новий час англійський історик Е. Гіб- бон з цього приводу відмітив, що «описували Каталаунську битву пристрасні письменники, які за своїм фахом належали до розряду цивільних або церковних посад і тому зовсім не були знайомі з во­єнним мистецтвом»^[26].

На думку Е. Гіббона, опис Каталаунськоі битви Іордан узяв з праці Кассіодора. Але при цьому Іордан вніс у нього істотні змі­ни, про що свідчить ного недосконалий стиль викладу, зовсім да­лекий від блискучого стилю Кассіодора, відомого по його творах, які збереглися. «Кассіодор,— зазначив Гіббон,— по-дружньому роз­мовляв із багатьма учасниками в цій достопам’ятній битві готських воїнів: вона була, за їх словами, жахлива, довго нерішуча, уперто кровопролитна і взагалі така, що другої подібної не було ні в ті часи, ні в минулі віки» ^[27].

Солдати не в приклад історикам і дипломатам дали більш об’єк­тивну характеристику цій битві. Перемоги у римлян не було. Со­юзні війська, незважаючи на свою перевагу, не зуміли завдати по­разки слов’янським військам. І більше того, «переможні» римські легіони після поєдинку потай, з дотриманням заходів перестороги, зникли в невідомому напрямку, залишивши противника на полі брані. Ця невдача союзних військ виявилася роковою для Аеція. Вона дала привід недоброзичливцям Аеція звинуватити його у втра­ченій можливості добити військо Аттіли ^[28]. Але недоброзичливці Ае­ція помилялися, як історики і дипломати.

Римський полководець зробив усе і все передбачив, що потрібно зробити досвідченому полководцю для перемоги над грубими, не­отесаними варварами. Але вождь варварів переважив його: він ви­явився більш передбачливим, краще володів тактикою бою, глибше проникав у суть обставин. Він зумів повністю порушити замисли противника і звести нанівець його зусилля. Аттіла вважав своїм вірогідним противником тільки римське військо. Приєднання готів до римлян напередодні поєдинку призвело до значної переваги в чисельності військ союзників.

Оцінивши несприятливу обстановку, Аттіла зрозумів, що муж­ності й хоробрості його доблесних воїнів недостатньо, щоб поміря­тися силами з грізним противником. Потрібно було покликати на допомогу слов’янську хитрість і винахідливість. І він рішуче діє.

Досвідченому полководцю відомо, що остаточний результат поєдинку може залежати також від умілої активної оборони.

Далі. Результат поєдинку значною мірою залежить також від уміння нав’язати його противнику в невигідних обставинах, скажі­мо, перед настанням темноти. Нічний поєдинок відбирав у про­тивника можливість маневру військами на місцевості, вносив дез­організацію в керівництво військами. Це знижувало мобільність їх, послаблювало його сили. В слов’янських військах були загони плас­тунів, які володіли мистецтвом вести поєдинок в умовах ночі. Ат­тіла сподівався скористатися цією обставиною.

Важливим фактором забезпечення успіху в поєдинку був також особистий приклад полководця. Знаючи, як це піднімає дух воїнів, Аттіла вирішив сам вести військо в атаку, почавши битву першим. Така тактика бою себе виправдала. Навіть Іордан, який упередже­но описав Каталаунську битву, не міг приховати, що ініціатива на полі бою була на боці слов’ян, що у військах союзників панував хаос і нерозбериха. Але звернемося до Іордана і спробуємо проана­лізувати більш детально цю частину його праці, щоб відновити дос­товірність описаних ним подій. При уважному аналізі оповідання Іордана стає очевидним, що кінець Каталаунської битви був не­сприятливим для римлян. На користь такого висновку свідчать дос­товірні факти, які наводить історик.

По-перше, незважаючи на розхвалювання Іорданом доблесті вестготського і римського війська та їх ратних подвигів, поле бою залишилося за полками Аттіли. Вестготи і римляйи залишили його на наступний день, не відновлюючи поєдинку. По-друге, після Ката­лаунської битви слов’янське військо без всякої перешкоди направ­ляється в Італію, яку повинен був захищати Аецій. Це свідчить, що римське військо не в змозі було перепинити слов’янам шлях в Іта­лію, оскільки не могло оправитися після великих втрат на Марні.

Описання битви Іордан починає з любування доблестю рим­ської і готської зброї.

Навіть невизначений кінець поєдинку стає ясним через деякий час, коли починають проявлятися його результати на розвитку даль-

¹ Иордан. Гетика, 194. ших подій. А їх розвиток не свідчить на користь римлян. І це було очевидним для Іордана. Але він не вніс чіткості у висвітлення да­ного питання.

Силкуючись підтримати престижність римської і готської зброї на Марні, Іордан робить це настільки невпевнено, що крізь невпев­неність просвічує явна невдача військ Аеція. Не приховуючи своєї антипатії до варварів, в кривому дзеркалі показуючи суть подій, він все ж змушений був подати факти, що дають змогу відновити дос­товірність цих подій за логікою їх розвитку.

Дійсно, для Аттілн виявилося несподіваним укладання союзу між вестготами і римлянами і він був стурбований зміною ситуації. Значну небезпеку становила і та обставина, що римський полково­дець Аецій, будучи в юності заложником у слов’ян, досконало ви­вчив їх воєнну організацію і тактичні прийоми ведення війни. Через те він був гідним суперником Аттіли. Але незважаючи на це, Аттіла проявив завидну мужність і присутність духу. Враховуючи неспо­діване ускладнення обставин перед поєдинком, тим більшого за­хоплення заслуговують його залізна воля, мудрість і полководниць­ке мистецтво.

Аттіла розумів, наскільки грізний противник стояв перед ним. Сила римських легіонів була не тільки в чисельності, а й у виучці військ воєнній справі. Це добре було відомо Аттілі. Воєнній виучці противника він міг протиставити своє мистецтво полководця і без- завітну хоробрість воїнів. Крім того, Аттіла покладав певну надію на лояльність аланського війська, що стояло під стягом Аеція. Вождеві аланів Сангібану не вдалося приховати своєї симпатії до Аттіли.

Військо слов’ян мало велику ударну силу. Але якщо противник витримував перший натиск і поєдинок приймав затяжний характер, цей фактор знижував шанси на перемогу. Перевага забезпечува­лася в такому випадку іншими факторами, які були на боці про­тивника — воєнною виучкою, мистецтвом маневрування військами та іншими. Щоб перемогти, Аттіла повинен був позбавити римлян переваги бойового порядку, протиставивши їм такі прийоми бою, в яких слов’яни переважали свого противника. І він це блискуче здійснив.

Аттіла знав слабку сторону римських солдат — вони поступа­лися слов'янам у витривалості і стійкості в бою, мали більш легке озброєння, більш важко переносили тяготи похідного життя. Вра­ховуючи ці обставини, Аттіла вирішив нав'язати противнику не­звичні умови поєдинку — бій перед настанням ночі. Полководець враховував, що з наближенням темноти римські легіони позбу­дуться можливості маневрувати і втратять свою перевагу. Іордан при всій неприязні до варварів змушений був оцінити талант Атті­лн: «Будучи винахідливим у воєнних справах, він починає битву близько 9 години дня», тобто о 3 годині після обіду.

Якщо в описанні битви відділити логіку розповіді він авторських емоцій, зіставити і глибше вникнути в суть фактів, які подає автор, то картина поєдинку буде така. До настання ночі поєдинок йшов з перемінним успіхом. Почавши бій першими, слов’янські полки зав­дають могутнього удару по стику військ противника, де стояли алани. Останні переходять на бік Аттіли, і слов’яни розсікають бо­йову лінію римлян і вестготів. Але вестготи, потіснивши слов’ян, оволодівають висотою, що панує над полем бою. Володіння паную­чою висотою над місцевістю дає велику перевагу противнику. Тому Аттіла веде за собою воїнів, щоб відбити висоту. Захоплені муж­ністю свого вождя, слов’яни переходять у наступ.

Слов’яни посилюють натиск і змушують вестготів, відходити. Король вестготів Теодоріх, помітивши небезпеку, кидається в гущу бою, щоб вселити мужність своїм воїнам і зміцнити ряди, які по­хитнулись і відходять назад. У гарячці бою він падає з коня і гине, придавлений трупами вбитих. На допомогу готським загонам спі­шить з висоти горба син короля Торисмунд, Він підбадьорює воїнів і вони вриваються на позицію, з якої керує військами Аттіла. Але ця атака удачі не приносить. Аттіла в оточенні своїх воїнів відхо­дить на укріплену позицію і продовжує керувати поєдинком.

Після загибелі Теодоріха військо вестготів очолює Торисмунд. Але поправити становище йому уже не під силу. Розсічені війська союзників не можуть з’єднатися. Координація їх дій на полі бою порушена. Настає перелом у битві. Ініціативою на полі бою оста­точно оволодівають слов’яни. В наступаючих сутінках розрізнені війська союзників втрачають орієнтацію. їх бойові порядки зміша­лися, настає цілковита дезорганізація. Торисмунд і Аецій в темряві втрачають контроль над військами.

Заблукавши на полі бою, Торисмунд був тяжко поранений в голову і скинутий з коня. Він ледве не потрапив у полон до сло­в’ян. Внаслідок цього змушений був відмовитися від дальшої участі в поєдинку^{[29] [30]. Військо вестготів, залишившись без вождів, під покровом ночі залишило поле бою.}

Таку ж злу пригоду довелося витерпіти римському полковод­цю. В нічному поєдинку Аецій втратив управління своїми війська­ми. Розшукуючи їх, він більшу частину ночі блукав у стані против­ника. «Аецій, відірваний від своїх у нічній нерозберисі, блукав між ворогами; нарешті він прийшов у табір союзників і провів залишок ночі під охороною щитів» ^[31]. У глибоку ніч поєдинок затих.

Не важко уявити собі становище військ на полі битви, які втратили свого полководця. Чи міг Аецій помишляти про досягнен­ня будь-якого успіху, якщо розвиток подій тікав з-під його контро­лю, набув стихійного характеру? Обидва полководці вестготів були виведені з ладу. Римський полководець відбився в темноті від своїх військ і потрапив у розташування противника. Не знаючи, де вій­ська союзників і в якому вони стані, він потерпав при думці, чи «не трапилося чого поганого з готами» ^[32].

Дивно, що Іордан ні словом не обмовився про дії слов'ян у ніч­ному поєдинку. Якби з їх сторони була допущена хоча б наймен­ша похибка, то вій не пропустив би нагоди відмітити це. Але з цього приводу Іордан зберігає повне мовчання. І як йому не було прикро, він. скріпивши серце, хоча і скупими словами, розповів про невдачі союзників, засвідчивши тим самим успіх Аттіли.

Наступного дня полії розвивалися більш ніж загадково. І за­гадковість ця значною мірою пояснюється упередженістю позиції дан обійшов мовчанкою ще одну важливу обставину, яка призвела до розколу коаліції.

З Іспанії на допомогу слов’янам спішили війська короля ван­далів Гензеріха. Готи, виступивши на боці Риму, ігнорували таку небезпеку в надії, що об’єднаним силам вдасться перемогти сло­в’ян. Але коли ця надія не здійснилась і перед союзниками стояли війська Аттіли, готові відновити поєдинок, вторгнення вандалів в Галлію ставало надзвичайно небезпечним для вестготів, оскільки на їх шляху лежала земля вестготів Аквітанія. Уникнути вторгнення вандалів в Аквітанію можна було тільки шляхом встановлення пе­ремир’я з Аттілою. Іншого вибору у вестготів не було. І вони, не відновлюючи поєдинку наступного дня, вступили в переговори про мир. З цієї точки зору стає зрозумілим розчарування Іордана, який звинуватив в непостійності Торисмунда.

Хоча деталі переговорів нам невідомі, але беручи до уваги дальший хід розвитку подій, здогадатися про основні умови дого­вору не важко: очевидно, вестготи зобов’язалися дотримувати ней­тралітету і не вмішуватися у взаємовідносини між Римом і Скі­фією. Це підтвердив італійський похід Аттіли, під час якого вестготи дотримувалися нейтралітету. Незважаючи на зусилля Іордана завуа­лювати невдачу союзників, факти зі всією очевидністю свідчать, що результат битви був несприятливий для них. З розпадом коаліції римське військо не взмозі було продовжувати боротьбу і залишило поле бою. Стійкість і мужність слов’ян та їх союзників у поєднанні з талантом їх полководця дали їм можливість вистояти в крово­пролитному поєдинку, а також змінити співвідношення сил на свою користь. Союзні війська втратили свій воєнний престиж. Маючи значну перевагу в силі, вони її втратили і залишили поле битви. Слов’яни після поєдинку отримали стратегічний виграш і не впусти­ли можливості ним скористатися.

Після відходу вестготів римлянам рискувати уже не було смис­лу. Аецій змушений був підкоритися долі і залишити поле битви. Бажана перемога, яка була такою близькою напередодні, розвія­лась як дим. Війська Аттіли довго стояли на Каталаунському полі, чекаючи противника. Але після того, як на горизонті перестали мая­чити штандарти римських легіонів, вони рушили в похід, направ­ляючись в Італію, з наміром взяти в облогу столицю імперії. І Ае­цій не зробив навіть спроби заступити їм дорогу.

Чому ж «переможець гунів» після нанесення їм нищівної по­разки не відвернув загрози від Римської імперії? Як могло тра­питися, що війська Аттіли через три місяці після тяжкої поразки зайняли всю Північну Італію і готувалися до походу на Рим? Куди ж поділися захвалені римські легіони зі своїм полководцем і чому вони не поспішили на виручку вічному місту? Та тому, що вони не могли оправитися після Каталаунської битви. Римські легіони в битві на Марні були настільки знесилені, що вони не мали змоги зустрітися ще раз з противником.

Історики нового часу, створивши байку про розгром гунів на Каталаунських полях, роблять посилання на Іордана. Але Іордан був більш скромним, ніж його коментатори. Він не взяв на себе сміливості стверджувати, що в битві на Марні перемогли римляни. Він цього не сказав. Римляни самі «вирішили, що перемога на їх боці». Але перемоги не було. Замість неї — тільки гірке розчару­вання. Таким чином, за свідченням Іордана, союзники самі припи­сали собі перемогу. А коментатори Іордана зробили вигляд, що не помітили цього.

Як же оцінив результат Каталаунської битви сам Іордан? Гот­ський історик у кінці оповідання зробив невтішний висновок: не відновлюючи поєдинку, першими поле битви залишили вестготи, за ними поспішно рушили римляни, і тільки після цього, не дочекав­шись противника, слов’яни пішли на Рим. Гірку для нього правду автор передає словами: lt;Коли слідом за відсутністю ворога настає тривала тиша, розум настроюється на думку про перемогу, радість оживає, і ось дух могутнього короля знову повертається до попе­редньої віри в долю» *. Таким фіналом закінчилася «перемога» римлян.

Міф про перемогу римлян над Гунами народився в тиші кабі­нетів учених нового часу. Вони добросовісно, як школярі, слово за словом повторювали оповідання Іордана про поєдинок, наситивши його деякими вигаданими деталями, але в той же час старанно за­мовчували ті місця, де йшлося про втрату ініціативи римлянами на полі бою, й заключні слова автора про переміну ратного щастя. Та­ким чином прихильникам слави римської зброї вдалося, наперекір історичному свідченню, обернути невдачу римських військ на блис­кучу перемогу.

Початок міфа про перемогу римлян поклав англійський історик Е. Гіббон. У капітальній праці «История упадка и разрушения Рим­ской империи» він, перекрутивши історичну істину, намалював яс­краву картину втечі гунського війська з берегів Марнії. За Гіббо- ном по протоптаній стежці пішов французький історик А. Тьєррі^{[33] [34] [35].}

Оскільки римляни ухилилися від продовження поєдинку на Марні, то Аттіла вирішив перенести воєнні дії в Італію. Іордан за­свідчив, що після нічного поєдинку слов'яни, впевнившись, що про­тивник відступив, рушили на столицю імперії. «Аттіла скористав­шись відходом вестготів, рушив скоріше військо, щоб потіснити римлян» ’.

Дорога в Італію була відкрита. Аедій навіть не зробив спро­би перекрити шлях слов'янам. їх військо рухалося в Італію через Альпи. «Першим його (Аттіли) нападом була облога Аквілеї»^[36]. 1 коли війська Аттіли направилися до воріт вічного міста, Аепій, «рятівник» європейської цивілізації, вирішив відсидітися за Аль­пами в Савойї, і рятувати опору цієї цивілізації довелася наш Льву І. Тільки завдяки його дипломатичному такту, вдалося від­вернути загрозу від Риму.

Як же висвітлив цю подію Е. Гіббон? Наперекір свідченню Іордана, англійський історик стверджує, що після поразки гуни, рятуючись, швидким маршем направилися па переправу до Ренна і звідти пішли в Тюрінгію. І на цьому розповідь обривається. Шо через три місяці війська Аттіли зайняли всю Північну Італію, він промовчав. А французький історик А. Тьєррі пише, що війська Аттіли направилися в Панпонію. Таким чином, війська слов’ян по волі істориків пустились втікати на схід.

Для сучасників названих подій відхід Аеція з поля битви був визначеним фактом, і це стало причиною опали і страти Аеція після погрому в Італії. І тільки західні історики, переосмисливши події, перетворили поразку римлян у перемогу, а тріумф сло­в'ян—у розгром. Тому О. Ф. Вельтман справедливо зауважив. що історики нового часу «труп перемоги (римлян) навалили на тріумфальну колісницю історії і повезли» *.

Каталаунська битва — остання спроба Риму відтягнути заги­бель імперії, яка розвалювалася під ударами варварів. Протягом семи віків спочатку римська аристократична республіка, а після неї імперія душили і пригнічували свободу народів Європи. Але під кінець IIl ст. господарство, засноване на праці рабів, почало занепадати. Наростаючий опір варварського світу вів до посту­пового скорочення припливу свіжих рабів. Малопродуктивний раб­ський труд не забезпечував необхідної кількості життєвих засо­бів. Споживання все більшою мірою ставало паразитичним. Рабо­власницький устрій Риму доживав свій вік. Після Каталаунської битви римська імперія вже не мала сил піднятися.

На Каталаунських полях варварська Європа рішуче заявила про своє небажання ходити під римським ярмом. Феодалізм, що визрівав у надрах варварського світу, вперше став віч-на-віч з рабовласницьким Ладом, який віджив свій вік. На берегах Марии йому була проспівана відхідна. Через чверть віку римський колос рухнув під натиском варварів. Цим завершилась історія Римської імперії.

²Дестуннс Г C Сказания Приска Панийского... фр. 8.

’Дестунис Г. С. Сказання Приска Панийского... фр. 11, 1861.

⁴ Там же.