Вельбарська культура
Пам’ятки вельбарської культури поширені у Західній Волині (до Горині) та у верхів’ях Південного Бугу, а її основний ареал охоплює Північно-Східну Польщу.
Культура дістала свою назву, запропоновану польським дослідником P.
Bo- лонгевичем наприкінці 1970-х років, за могильником у Вельбарку, поблизу гирла Вісли. Раніше її називали гото-гепідською або східнопоморсько-мазо- вецькою, а в Україні та Білорусі — “тип Брест-Тришин-Дитиничі”. На території України старожитності цього кола почали вивчати з 1950-х років. Перший вельбарський могильник у Східній Європі, поблизу с. Дитиничі, був досліджений 1. К. Свєшниковим та М. Ю. Смішком. Згодом дослідження низки поселень було здійснено М. Ю. Смішком, М. О. Тихановою, Л. І. Крушель- ницькою, В. В. Кропоткіним, Д. Н. Козаком.Вельбарська культура у своєму основному ареалі існувала з рубежу н. е., але до Східної Європи її носії потрапили значно пізніше. Лише в останній чверті Il ст. на Волині з’являються поселення Лепесівка, Боратин, Линів, могильники Любомль, Могиляни-Хмельник та ін. У другій половині ПІ ст. сюди просувається нова хвиля переселенців; виникають вельбарські пам’ятки Дитиничі, Дерев’яне, Ромош, Загаї II (рис. 11). Тут вони існують до кінця римського часу.
Для вельбарської культури на території України характерні поселення, площа яких не перевищує 2—3 га. Вони займають переважно берегові тераси річок. Житла представлені прямокутними наземними будівлями та заглибленими спорудами, як правило, невеликих розмірів. Наземна будівля з Лепесівки мала більші розміри (12,5x6 м) і була поділена на дві частини — житлову і хлів. Довга споруда з Великої Слободи (14,8x4,8 м), можливо, використовувалася для громадських зборів. Конструкція цих будівель — каркасно-плотова, стіни обмащувалися глиною.
Основним типом поховального ритуалу було спалення на стороні з подальшим розміщенням решток кремації у ямці або в урні (горщики, інколи — миски та вази).
Більшість поховань супроводжувалася кількома глиняними посудинами, прикрасами та деталями убрання, особистими речами (бронзовими фібулами та пряжками, скляними і бурштиновими намистинами, роговими гребнями, пряслицями). На Волині відомо також кілька вельбарських тілопок- ладень. У могилах, як правило, відсутня зброя й узагалі вироби із заліза. Поховання із Рудки належало особі “князівського” рангу. Тілопокладення містилося у глибокій (2,1 м) ямі й супроводжувалося багатим інвентарем: бронзовими мискою й казаном, скляним келихом, глиняними посудинами, срібними фібулою, шпорами й ножем, скляними жетонами для гри тощо.Кераміка представлена ліпними горщиками, зокрема з увігнутим усередину краєм, різноманітними лискованими мисками, вазами, глечиками, келиха-
Рис. 17. Кераміка вельбарської культури (1—14); ліпний посуд вельбарсько-пшеворського типу на черняхівських пам’ятках (15—22)
ми. Для кухонних горщиків характерні хроповата поверхня і загладжені вінця та низ. Столовий посуд нерідко має малі “вушка”, прикрашений заглибленими геометричними візерунками у вигляді трикутників або зигзагів (рис. 17). З кінця III ст. на вельбарських пам’ятках з’являється невелика кількість гончарної кераміки черняхівського походження.
Деталі одягу, прикраси, побутові речі належать до центральноєвропейських типів. Специфічними для вельбару є деякі типи підв’язних арбалетоподібних фібул, пряжок, наконечників ременя, одношарові багаточасні рогові гребені, ритони для напоїв та ін. Крім того, у вельбарських комплексах із території України досить часто трапляються черняхівські речі (фібули, тришарові гребені, намиста тощо).
Потрапивши на територію України наприкінці II ст. н. е., носії вельбар- ської культури займають місця проживання населення зубрецьких племен, витісняючи їх на захід, у верхів’я Дністра і Західного Бугу. Друга хвиля мігрантів з’являється на Волині у III ст.
Характерною рисою вельбарських пам’яток на території України є наявність елементів іншої північно-західної культури — пшеворської. Це явище пояснюється тим, що вельбарські групи населення, рухаючись через Мазовію на південний схід, втягували у міграційний потік пшеворські племена. Таким чином, на сході вельбарська культура була насичена пшеворськими компонентами.Носії вельбарської культури брали активну участь у процесах етнокультурної інтеграції, що супроводжували формування черняхівської культури. Більша частина вельбарсько-пшеворських племен, просуваючись протягом III-IV ст. на південь та схід, втрачають свої етнографічні риси і набувають черняхівських. Такі черняхівські пам’ятки з вельбарською традицією, мешканцями яких можна вважати східних германців, трапляються практично в усьому ареалі цієї культури від Подунав’я до Дніпровського Лівобережжя.
Схожість рис вельбарської та пшеворської культур зі старожитностями германського кола Центральної Європи переконливо засвідчує, що їхніми носіями були готи, досить чітко локалізовані у Нижньому Повісленні писемними джерелами. Присутність готів у Причорномор’ї відображена давніми авторами у зв’язку зі Скіфськими війнами проти Риму у ЗО—60-ті роки III ст. Разом з ними згадуються й інші племена германського походження — гепіди, тайфа- ли, герули.