ВАЛИ ВІДКРИВАЮТЬ СВОЇ ТАЄМНИЦІ [*]

Ось вже більше десяти років кожну суботу та неділю, з ранньої весни і до пізньої осені, наш гурт йде у походи по Змійових валах. Звичайно, за цей час склад гурту змінювався не один раз.

У своїх пошуках ми виходили з нескладної концепції. Не може бути, міркували ми, щоб будівники таких величезних споруд не залишили якихось речових доказів своєї діяльності. Адже на будівництві працювали десятки тисяч людей і при тому протягом тривалого часу. Мабуть, десь вони жили і харчувалися, десь зберігали, готували або ремонтували необхідні інструменти, десь зберігалися запаси харчів. У такій великій справі не обходилося і без смертельних випадків. Можливою іноді роботи проводили в умовах безпосередньої небезпеки. Можливо, траплялися зіткнення з ворогами, і, відповідно, повинні бути захоронення загиблих. Треба тільки шукати.

Особливе значення ми надавали уточненню карти валів. Ми не припускалися думки, що сітка валів є безсистемною спорудою. Надто фундаментальні вони, що припустити можливість їх будівництва без попереднього плану. Надто розумно їх будували (кожного разу підбирали потрібну конфігурацію і технологію на ділянках довжиною у десятки кілометрів), щоб припустити елемент випадковості. Звичайно, спочатку у нас не було такої чіткої позиції. Вона сформувалася пізніше. Але вже з самого початку роботи була впевненість, що вали створені людьми, що достатньо обізнаними у справі, далекоглядними і добре організованими.

Будівництво потребувало дуже великих витрат праці. Необхідно було вирубати або випалити просіку, розмітити трасу рову та валу, зняти та відкинути верхній шар ґрунту з поверхні майбутнього рову та основи майбутнього валу, укласти та утрамбувати або обпалити шар за шаром глиняну основу валу, досипати звичайною землею до повного профілю.

Якщо припустити, що, за відсутності техніки, протягом одного сезону людина могла побудувати тільки один погонний метр валу (висотою до 12 м), можна приблизно визначити кількість людей, що займалися будівництвом, а відповідно, населеність території, яку захищав вал.

Виходячи з цього, можна приблизно підрахувати населення на території, що була обмежена Дніпром, Ірпенем і Стугною (так званий „Київський трикутник”). Цифра виявляється дуже значною. Казати про одне плем’я та про племінний уклад життя тепер вже не можна. Виявляється, що тільки одна невелика ділянка валу біля села Круглик Києво-Святошинського району має дугоподібну форму. Однак, за багатьма ознаками цей вал належить до більш древніх часів, ніж основний Привітянський вал, і був просто включений у оборонну лінію, що будувалася пізніше. Таким чином, повністю відпадає концепція В. Б. Антоновича про дугоподібність усіх валів. Крім того, ми побачили, що Змійові вали це не якась єдина споруда, а складна система чисельних окремих валів.

Та й розташування їх свідчить, що будувались вони не одночасно.

Карта відкрила нам, що на Київщині в стародавні часи існувала не одна, а декілька оборонних систем.

Перша простягалася від Дніпра до Ірпеня, Унави, Кам’янки, а друга - від Ірпеня до Тетерева і, можливо, далі на захід. З’ясувалося, що межею між землями предків полян і древлян була лінія, що проходила по Ірпеню від Дніпра до Чорногородки, далі до Фастова по Унаві, потім по водо- льодовиковій прохідній долині між Унавою (біля Фастова) і р. Кам’янкою. До речі, межа по Унаві, можливо, свідчить про те, що саме Унава у ті часи вважалася основною рікою, а теперішній Ірпінь (вище Чорногородки) вважався притокою цієї основної ріки. Цікаво, що і Боплан, що складав карту Правобережжя Дніпра у XVII ст., вважав Ірпенем саме Унаву, яка трохи довша за теперішній Ірпінь, якщо рахувати від витоків до злиття.

Ці системи вказують на те, що у предків полян і древлян були спільні вороги. Вони свідчать також про самостійні намагання кожного народу захистити свої землі.

Межі між територіями предків полян і древлян, а також дві системи оборони на Київщині до цього часу не були відомі науці.

На карті вперше з’ясувалося, що наші предки будували лінії оборони як доповнення до природних рубежів. Земля предків полян знаходилася у куті, що створюють річки Дніпро та Ірпінь. Ці рубежі, мабуть, у ті часи були труднопрохідними. Будівникам залишалось лише перегородити шлях всередину цього кута з півдня, з боку степу, а також збудувати низку городищ вздовж валів та на переправах через річки. Цим забезпечувалася надійна оборона всієї землі.

Земля предків древлян була обмежена зі сходу тією ж лінією, що й земля предків полян з заходу, і частково Дніпром, а з півночі та заходу - Тетеревом. Між Ірпенем і Тетеревом було також збудовано декілька ліній оборони від степовиків.

Між Чорногородкою і Радомишлем була створена лінія оборони, що складалася з трьох і чотирьох валів. Тут вдало були використані непрохідні болота. Вони були включені у систему як природні перешкоди.

Найбільш південна межа тут, мабуть, визначалася валом між м. Фастовом і с. Бистри (під Житомиром).

Село Яроповичі, що лежить приблизно на середині дільниці Фастів - Бистри, мабуть, колись було важливим пунктом земель предків древлян, бо саме до нього сходяться кілька ліній валів. Цікаво відмітити, що село це знаходиться дуже близько до витоків р. Здвиж та однієї з річок, що впадають у р. Тетерів. Яроповичі зі своїми валами і городищами, а також величезні городища в селах Грубському та Щегліївка, очевидно, закривали доступ всередину межиріччя Ірпеня, Здвижу і Тетерева. Можливо, що 1000 курганів, що розкидані у цьому районі, - німі свідки неодноразових спроб ворогів прорватися у межиріччя Ірпеня і Тетерева.

Розгадка, як правило, породжує нові загадки. У даному випадку виникає питання: у якому порядку будувалися лінії оборони? Чи то внаслідок зростання населення і могутності народів, що населяли північні частини вказаних територій, межі поступово переміщувалися на південь, чи то навпаки - під впливом зовнішнього тиску території поступово скорочувались, і лінії оборони переносили все далі на північ.

Можливо і таке. Створюючи свою карту і досліджуючи вал за валом, ми зробили цікаве відкриття: будівництво на покритих лісами територіях було пов’язано, очевидно, з попереднім випалюванням лісу по трасі валу і, крім того, взагалі з обпалюванням у багатьох місцях глиняної основи валу. Як би там не було, але в насипах валів ми знайшли деревне вугілля, попіл, кору, а іноді і просто колоди, що обгоріли. Сучасні фізичні методи (радіовуглецевий аналіз) дозволяють встановити (нехай і з похибкою 50 років) час, коли деревина була зрубана (або спалена прямо на трасі валу). Залишалося пересвідчитися, що це вугілля попало у насип не випадково, а саме у прцесі будівництва валу. Ця задача виявилася порівняно простою. Вугілля знаходили у валах на всьому їх протязі, по різні боки річок і боліт, у лініях, що віддалені одна від одної на багато кілометрів. Припустити, що вал будували на території, де задовго до будівництва могла бути величезна лісна пожежа, неможливо. Разом з тим вугілля і перепалена до червоного кольору глина свідчать про те, що дерево горіло саме під час будівництва валу, і, відповідно, це було одним з основних елементів технології будівництва.

Коли ж це було? Радіовуглецевий аналіз тридцяти трьох зразків вугілля, що були зібрано нами у різних місцях п’ятнадцяти валів, показав, що будівництво валів (принаймні, тих, що досліджувались нами) почалось у 150 році до н.е. і продовжувалося до 550 р. н. е. Відбудова ж валів проводилася і у VII ст.

Результати радіовуглецевого аналізу виявилися дуже цікавими. Перший зразок вугілля з Постугнянсько-Ірпінського валу показав, що він будувався у 370 (± 50) р. Але ж це саме ті роки, коли гуни, що розбили остготів, тіснили вестготів із степів Північного Причорномор’я.

Ми ще не знаємо часу спорудження валів в межиріччі Ірпеня і Тетерева від Чорногородки майже до Радомишля. Аналіз вугілля з цих ліній оборони дасть достатньо точну відповідь. Але вже зараз можна припустити, що вони будувалися одночасно з Постугнянським валом, тобто в кінці IV ст.

Для другого зразка вугілля було узято на висоті більше двох метрів від підошви і на глибині 30-40 сантиметрів від сучасної вершини Постугнянського валу. Можна припустити, що цей тонкий шар вугілля з'явився після того, як спалили ліс на насипу, що осів, щоб його досипати до потрібної висоти.

Аналіз показав, що це вугілля з'явилося в 620 р. (± 40 років). Але ж це - час важких аварсько-слов'янських воєн. Чи не пов'язане відновлення валів з новою небезпекою, що виникла у той час?

Третій зразок вугілля був узятий з підошви валу великого городища над річкою Віта. Це городище (в селі Поштова Віта) впритул підходить до Вітянсько-Бобрицкому валу і, найімовірніше, будувалося одночасно з ним для охорони шляху з Києва на південь. Аналіз показав, що городище будувалося в 670 р. (± 35 років), тобто в той час, коли після розпаду антського союзу слов'янських племен відбувалося формування і вступ на історичну арену полянського союзу племен...

О-Городища; о-Поселения; Линии.Змиевых алюв ; =ыоссейные дороги

Линії Змійових валів на карті Антоновича (1895)

Карта Змійових валів А. С. Бугая

Журнал «Знание - сила», 1972, №7, с.

У лісостеповій смузі України та в багатьох країнах Центральної i Східної Європи поширені земляні насипи - вали. На Україні довжина їх становить близько 3000 кілометрів. Будівництво таких споруд для захисту не окремих поселень, а великих територій знаменувало новий, вищий етап економічного й суспільного розвитку та воєнно-інженерного мистецтва наших далеких предків.

В основі вали мали ширину від 8 до 15 м, а висота їх ще й тепер в окремих місцях досягає восьми і більше метрів. З одного боку кожного з них збереглися сліди широкого i глибокого рову. В різних місцях ці споруди мають свої назви. На Україні - Турецький, Атаманський, Чернецький, Розкопаний, Розбитий або й просто Вал. Та найпоширенішими є Змійові, або Троянові вали.

Вали, як існуючі споруди, згадуються ще в древніх літописах, але там ні слова немає про їхнє будівництво. Марними були спроби вчених розкрити цю таємницю і встановити в скупченні споруд хоч яку-небудь систему.

Незнання породжувало найфантастичніші гіпотези. Будівництво їх приписувалося скіфам, сарматам, бастарнам, готам. Якщо ж окремі дослідники й говорили про спорудження їх слов’янами, то відносили це тільки до древньої Русі, яка могла запозичити такий досвід оборони у германських племен або у візантійців.

Спроби скласти карти валів Київщини, Волині та Поділля робилися ще в минулому столітті, але вони виявилися невдалими.

Приступаючи до дослідження, експедиція секції пам’яток науки і техніки правління Київської обласної організації Товариства в першу чергу ознайомилася з літературою з цього питання та окремими ділянками валів. Польові пошуки показали, що навіть там, де насипи повністю розорані, на полях залишилися певні сліди, які допомогли простежити трасу кожного з них від початку до кінця. Була створена перша достовірна карта валів Київщини, загальна довжина яких близько 800 км. В уцілілих насипах встановлено їх зовнішню і внутрішню конструкцію та деякі ознаки технології будівництва. Перепалена глина, пісок та вугілля, а іноді обгоріле дерево, яке потрапило в середину під час будівництва, дали змогу встановити, що будувалися вали від ІІ ст. до н. е. і до VZ ст н. е. Один з них між Стугною та Ірпенем відновлювався на початку VII ст.

Безпосереднє вивчення валів показало, що вони були не єдиною формою захисних земляних споруд. На найнебезпечніших ділянках комбінації укріплень утворювали складні системи.

Крім рову та насипу, створювали ескарпи (штучні підрізи) на схилах ярів та берегів річок, які іноді були продовженням валів, а іноді підсилювали їх. В окремих місцях з тактичною метою будувалися глибокі й широкі рови з валами по обидва боки, які примушували нападників змінювати напрям руху і ставили їх у невигідне положення. В багатьох місцях збереглися спостережні кургани, які насипалися на підвищеннях вздовж валів. У лінії валів або трохи позаду знаходились невеликі городища, розташовані одне від одного на 8-10 км. На Вітянсько-Бобрицькій лінії оборони такі городища відомі в Віті Поштовій та Боярці. На лінії Соснівка-Радомишль - в Бишеві, Мотижині, Макарові.

Будівники валів і ровів враховували не тільки потреби оборони, а й специфіку технології спорудження їх на різних грунтах.

Рови, як правило, трапецевидної форми, але трапляються і з округлими схилами і дном, лійчасті та східчасті. Така будова їх залежить від структури ґрунту. Відстань від краю рову до підошви валу найчастіше 0,8-1 м, але на м’яких ґрунтах вона була ширшою, а на торф’янистих доходила до 2 м. На м’яких ґрунтах над ровом із ворожого боку насипався невеликий валок, який не давав дощовій та сніговій воді руйнувати його стінку. Насипи мали трапецевидну форму з вузьким верхнім майданчиком, в який вкопувався частокіл.

Щоб утворити безперервну лінію оборони, вали будували між річками та болотами. В найнебезпечніших місцях споруджували по 2-3 і навіть 4 майже паралельні насипи. Утворювалися своєрідні глибоко ешелоновані рубежі. Великий інтерес викликає і технологія будівництва валів та ровів. Імовірно, що спочатку визначався їхній напрямок. Ліс та кущі випалювались. Це можна побачити з того, що деякі ділянки насипу бувають насичені попелом та вугіллям, а в основі валу зустрічаються обвуглені плями. Залишки згарищ обабіч валу у смузі шириною понад 40 м спостерігалися біля села Забір’я.

Ділянки ровів і валів на значних відстанях йшли прямолінійно, зберігаючи встановлену ширину. Це виправдовує припущення, що перед спорудженням їхні будівники робили якусь розмітку. Як піднімали землю вгору, ми не знаємо. Можливо, що для цього використовувалися журавлі або волокуші. В деяких місцях глинястий ґрунт насипу значно щільніший, ніж

Змійовий вал під с. Іванковичі Васильківського р-ну Київської обл.

під основою валу. Отже, його, напевне, утрамбовували. Можливо, що на окремих ділянках шари глини ще й обпалювали. В таких місцях спостерігаються попіл, вугілля та обпалена до червоного кольору глина.

Особливий інтерес становить будівництво валів на піщаному грунті. В насипах піску часто зустрічається вугілля та обгоріле дерево. Під колодами та поруч з ними в розрізах помічені прошарки глини. Є припущення, що шари піску поливали глиняним розчином, а потім обпалюванням домагались його затвердіння. Нижні частини піщаних валів з глиняними прошарками дійшли до наших днів.

Організація будівництва оборонних споруд, на якому працювали тисячі людей, була складною справою. Але нею турботи не закінчувалися. Треба було забезпечити систематичне спостереження за ворожою територією, потрібні були регулярні частини для першої відсічі нападників. Багато вчених висловлювало думку, що здійснити все це могло населення з класовим поділом суспільства, організоване в державу. Оскільки Постугнянсько-Ірпінський вал будувався у 370 (±40) р., можна думати, що у полян на той час уже була державність. Отже, варяги не могли принести її слов’янам у IX ст. Цим повністю спростовуються норманістські теорії.

З карти валів стало видно, що між селами Білки та Ходорків вал захищав річку Ірпінь, а між селами Пилипча та Острів - Рось. Такий захист для річок був потрібний, якщо вони широко використовувалися як транспортні артерії для торгівлі. Організований захист їх, мабуть, означає, що ця торгівля мала значення для всього суспільства.

У процесі дослідження ми виявили залишки і спеціально збудованих сухопутних шляхів, так званих валкових та глибоких доріг. У літературі давно відомі такі шляхи, як Цареградський, Моравський, Чорний, Караванний, Бурштиновий, Соляний, Залозний тощо. Деякі ділянки окремих шляхів використовуються й тепер. Проте багато вчених пов’язували їх тільки з великокнязівськими часами. Між тим, на Переяславщині нами знайдена ділянка валу, який будувався з урахуванням існуючого уже в той час шляху.

Валкові дороги йдуть між двома валами, відстань між якими 8-9 метрів. Ніяких слідів ровів біля них не помітно. Виходить, що землю брали з поверхні ґрунту поруч з валами. Але призначення таких валів ще не ясне. Проте привертає увагу назва шляху, який іде з району Брянська в бік Рильська, - Свинний шлях. Деякі шляхи ще до XIX ст. називалися скотогінними. Не виключено, що такими дорогами переганяли худобу з лісостепу до грецьких колоній на узбережжі Чорного та Азовського морів.

Якщо валкові шляхи йдуть тільки по вододільних підвищеннях і ніде не перетинають річок чи боліт, то глибокі дороги є не тільки штучними траншеями, а й природними видолинками та ярами. На глибоких дорогах, які на польських картах XVII ст. називаються невидимими, рух караванів важко було помітити навіть з незначної відстані.

Валкові та глибокі дороги існували на землях, обмежених валами. Але, як видно, вони виходили й за межі відповідних територій, забезпечували зв’язки як міжплемінні, так і з іншими краями та народами. Це дозволяє ще вище оцінювати рівень економічного, політичного і культурного розвитку племінних союзів рубежу нової ери та її перших віків.

Ймовірно, що будівництво сухопутних шляхів співпадає із заснуванням на узбережжі Чорного й Азовського морів грецьких колоній, для яких торгівля мала першочергове значення. Про розміри торгівлі грецьких колоній із так званою Скіфією свідчить те, що тільки в Пантікапеї та Феодосії щороку вантажилося для відправки в Афіни до 100 000 четвертей (понад 20 000 тонн) хліба. В деякі роки ця кількість зростала в п’ять разів. Зрозуміло, що вирощували його не в причорноморських та приазовських степах.

Змійові вали та споконвічні шляхи є дуже важливими пам’ятками найстародавніших часів нашої історії. Багато з них зникло з розвитком суспільства, і це закономірний процес. Тому зараз завдання багаточисленної армії членів Товариства - зберегти ці величні пам’ятки і шляхом ретельного дослідження прочитати всю книгу їхньої історії, яка відкрила перед нами лише перші сторінки.

Інформаційно-методичний бюлетень Українського товариства охорони пам 'яток історії та культури «Пам 'ятники України», 1976, № 2 (28), с. 52-54.