VΠ. Доба римського цісарства.

Тоді, як у нас переживалася висока культура Кельтів, кін­чилися на півдни Европи побідні змагання Римлян за панування над світом. Вони зискали римському промислови й торговлі нові великі ринки збуту та спричинили передіставання впливів кля- сичної римської культури до найдальших закутків новоздобутих провінцій.

Як довго панувала у Галичині висоцька культура Неврів, на се питання годі покищо дефінітивно відповісти. Одначе деякі знахідки, а саме часте залягання культурної римської верстви на останках селищ типу Чехи—Висоцько вказують на те, що вона перетривала культурну кельтійську інвазію та що знищили її щойно Вандали, про яких появу наприкінці лятенської доби була вже висше мова.

Xll

вплив маркоманської кераміки зі сусідніх судетських країв. Між ужитковим посудом виріжняються глибокі миски зі звуженою горішньою частю та розхиленою крисою, що мають часом на долішній части густо риті навхрест сліди грубого деревляного гребеня. Малі півкулисті черпаки мають грубе кругле вухо.

Вандальських селищ у нас майже ще не знаємо. У Стріл- ківцях біля Борщева знайшлася житлова яма у виді широкої плиткої миски з вглибленням по середині на попіл, виповненої дріб­ним черепям неорнаментованого посуду та звірячими кістками. Про­чих останків селищ треба задля браку систематичних дослідів шу­кати у великій групі окремих знахідок, куди попадають і пред­мети, добуті з гробів. Більше вандальське селище II—III ст. по Xp. було відкрите 1925 р. поза нашою територією, у Волі ду- хацькій біля Кракова. У ньому, побіч кераміки ручної роботи з меандровим орнаментом, знайшлися також сиві черепки, роб­лені на гончарському колі, що вказує на готські впливи.

Вандальські погребища бувають нераз дуже розлогі і біль­шість їх походить у нас з II-IlI ст. по Xp., себто з другої фази римської доби. Попельниця у них стоїть прямо в землі, без жадного обложения, і буває часом присипана рештками костиря, на якому спалено небіжчика. До найстарших належить мабуть погребище у Новім Дворі біля Сокаля, до найбільших — погребище у Пшевор- ську, відкрите й досліджене Гадачком. Про його величину свідчить збірка предметів із нього в музею Дідушицьких у Львові, де пере­ховується 90 списів, 39 умбів, 9 двосічних гнених мечів, один меч однобокий, 6 вістер рогатин, 8 ковань щитів, 5 остріг гудзи­кового типу, 4 вістря на стріли, богато фібул, ножиків, спряжок і ключів, кілька ножиць — усе з заліза. Кераміку репрезентують подібні до ваз попельниці зі стрункою долішньою частю, нераз на ніжці і з 3-а симетрично розложеними вухами, орнаментовані точкованим меандром. Окрім вичислених річей подивуються на вандальських погребищах кістяні тридільні гребені з каблу­ковим хребтом, скляні намистини, фрагменти бронзового бляша­ного посуду, орнаментованого переважно мотивом „волових очей“, та глиняні двовухі амфори на вино (останні дві річи без­перечно імпортовані з римських провінцій). Друге велике ван­дальське погребище було відкрите на Підляшшу в Дрогичині над Бугом. У кінцевій фазі римської доби (250—375) задержують Вандали з малими виїмками дальше тілопальний обряд зі зги­нанням збруї, але їх гробова кераміка запозичена вже від дру­гого германського народу, що тоді вертав з України на захід.

Були се Готи, що ще у другій римській добі (150—250) появи­лися були на українських землях.

Вийшовши зі Скандинавії, обсадили вони біля нар. Христа разом з Гепідами наперед околицю над устям Висли, де знав їх Тацит у І ст. по Xp., а Птолемей ще при кінці Il ст. по Xp. Ма­буть на початку Ill ст. вони рушили в південно-східньому на­прямі, здається порічям Припети, і західня їх частина — Візиготи во­ювали вже 214 р. у Дакії з цісарем Каракалею. Східні Готи, чи йнакше Остроготи, подалися більше на схід і, діставшися через Україну над Чорне море, заложили в половині IH ст.

До іншої культурної групи належить мішане скелетово- тілопальне погребище в Липиці, пов. Рогатин. Самих попельниць начислив там Коперніцький у 1889 р. біля двох сотень. Всі вони зроблені ручно з добре відмуленої сивої глини, або точені на гончарськім крузі та добре випалені і прикриті часто більшим черепом. Такого самого виробу є й ріжні приставки. Богатство та благородність форм звертають на себе увагу. Попри глибокі двовухі вази на ніжці та амфори з циліндричною, вгорі звуже­ною шиєю, подивуються плиткі миски, збанки з великим ухом та малі черпаки. Ix орнамент переважно гладжений.

Сю культуру треба по всякій правдоподібности класти на І—Il ст. по Xp. та приписати її Дакам, а зокрема Костобокам. Тільки в той спосіб можна пояснити вістку Птолемея, що пів­нічна гряниця Дакії ішла по Дністрі. До дацької території на­лежала певно й Буковина, бо дацький посуд, роблений вільно- руч і на гончарському колі, знайшовся у м. Сереті. У Il ст. по Xp. появляються на липинькому погребищу вандальські елє- менти. Є се мабуть Гастинги, які у 170 р. по Xp. побили Kocto- боків та перейшли разом з ними через Карпати на південь. Так скінчилася трацька (дацька) кольонізація Галичини.

Характеристичною прикметою готських погребищ, а також і липицького, є цілковитий брак збруї. На гробовий інвентар складаються тут головно металеві части одягу та ріжного роду прикраси. Найбільше є провінціонально-римських фібул, сильно профільованих, які Нльмгрен кладе на перші два століття по Xp. (група IV, серія 2), а попри них подивуються і фібули з очима, арбалстні з двома спіралями та пізні з підігненою ніжкою, — останні українського походження. З ременів осталися залізні круглаві й прямокутні спряжки та залізне ковання, а при сьому залізні ключі, ножики й кресала. Крім того знаходяться у мужеських гробах камінні бруски до гострення ножів, а в жі­ночих глиняні пряслички та імпортовані скляні намистини.

Інвентар скелетового гробу у ЦелієвІ, збаразького повіту.

Le tombeau gothique de Celijiv₁ distr. Zbaraz.

За Полянським — flpres PolanSkyj.

До другої фази римської доби кладе Антоневич також інте­ресні готські залізні вістря на списи, інкрустовані сріблом, які знайшлися у нас в Галичині (Камениця) і на Волині (Сушично), а дальше на заході вони знані з Познанщини та Бранденбургії. Вони мають на собі рунічні знаки власности, а на волинськім с кромі свастик, доосередніх кілець та вилковатих знаків також повне імя „Тілярідс”, виписане рунічним письмом. Вилковаті готські знаки, викуті в камени, знайшлися тільки в одній місце- вости (Заздрість, теребовельського пов.).

Час найбільшої експанзії Готів, а в тому певний прихід Словян до Галичини¹), припадає щойно на третю фазу римської доби (250—375 по Xp.). Тоді то Готи зрушили з місця певно й де­які словянські племена і при їх помочі відбили Галичину й Волинь від Вандалів, а рівночасно заволоділи Семигородом га північно- східньою Данією, себто нинішнім Закарпаттям аж по Тису, змусивши цісаря Ввреліяна вицофати 273 р. римські лєгіони поза Дунай. З того часу походить тілопально-скелетове погребище в Черня- хові на Київщині, а у нас скелетові погребища у Псарах біля Рогатина, у Сущині біля Тернополя, у Підгайчиках юстинових біля Теребовлі і в самій Теребовлі, та окремі скелетові гроби в Го­родниці, Увислі, Целієві та Романовому селі (пов.

Xlll

родниці, був обставлений камінними плитами, між якими лежав кістяк на верстві втовченої глини, а й два гроби у могилі в Жовтанцях були також обложені плитами.

Слідів „готських" селищ с богато в Галичині, а їхні знахідки нічим не ріжняться від гробових знахідок. У Неслухові біля Стру- милової Камінки стверджено сліди мабуть чотирокутних ліпянок з деревляною конструкцією, а тамже і в Голині та Струтині (Ka- лущина—Долинщина) знайдено гончарські, кругло склеплені печі з діркованими руштами. На керам.чних виробах подиву­ється вже пізнійший типово словянський хвилястий орнамент, ритий гребенем (Голинь), а знову інші є прикрашені рисова­ними трикутниками, що виповнені тисненими точками (Зазу- линці). На Волині є знані готські памятки з Городка біля Рів­ного, з Колків (пов. Луцьк) та зі Скорбичів (пов. Берестя литовське). Дальше на північ сиділи вже певно Словяни. їм приписують польські археольоги тілопальні кургани седлемінського типу з ван­дальсько-готськими виробами та кладуть їх на часи між 175—325 по Xp. З таких курганів походять мабуть части залізної кінської вуздечки, знайдені в острозькому повіті (Осік, Чеканів).

Четверту головну групу памяток з доби римських впливів (попри вандальські, липицькі та готські) творять окремо піднесені предмети позамісцевого виробу, імпортовані торговельними шляхами з римських провінцій над долішнім Дунаєм та Чорним мо­рем. Місцеве населення достарчало римським купцям певно шкір, кожухів, коней, невільників і піря, за що діставало спершу за­плату, по більшій части звінкою монетою, а відтак міняло свій товар за глиняний, бронзовий і скляний посуд, бронзові й за­лізні фібули, спряжки, скляні намистини, кручені скляні бра­слети і т. п. Торговля бурштином не йшла мабуть через Гали­чину, тільки коротшою дорогою на захід від Карпат. На се вказу­вала би виправа римського лицаря за часів Нерона над Бал тійське море, що йшла з Карнунта мабуть через Каліш і дальше вздовж Висли.

Найчисленнійшу групу знахідок імпортованих річей тво­рять римські монети, яких знаємо з наших західніх земель може з кільканайцять тисяч штук, бо на пр. в одних Борочицях біля Горохова мали їх знайти до 40 кільограмів. З сього є 83 зна­хідки точно означені іменами цісарів, 6 є означених тільки сто­літтям, а 41 знахідка є без жадного хронольогічного означення.

До найстарших знахідок належать консулярні монети, знані тільки з чотирьох місцевостей. Також мало ще знахідок з пер­ших часів цісарства: Юлій Цезар (1), Октавіян (5), Юлія (1), Ka- лігуля (1), Клявдій Германік (1), Нерон (4), Гальба (2). Від 70 р. по Xp. подивується у нас вже більше монет, а саме Веспазіян (11), Доміціян (5), Нерва (6), але щойно від часів Траяна (88—117) настає для наших земель час дуже живих торговельних звязків з римськими кольоніями. Був се корисний наслідок завоювання Дакії, що дуже вкоротило віддаль найбільш на північ висунених римських твердинь від Карпат, а мабуть і промостило римським купцям нову дорогу з Дакії через ойтошський провал горі Се­ретом та Прутом.

Сей інтензивний вплив римської культури замітний відтак протягом цілого Il ст. по Xp. за панування Траяна (26), Адріяна (27), Антоніна Пія (26), Марка Аврелія (13) та Коммода (16). По смерти останнього (192 р.) приплив римської валюти нагло маліє, що стверджено також і в полосах, положених на північ від на­шої території. Польські археольоги поясняють се явище пере­ходом грошевої торговлі на товарообмін, але не менший вплив мусів мати на се і напір германських племен із півночі й бастарн- ських зі сходу, а також повільний упадок римської могучости від смерти Олександра Севера.

Починаючи від III ст. дістаються римські монети до нас вже більше принагідной спорадично: Л. Септимій Север (193—212) З знахідки, Юлія Меза (t 223) — 2, Олександер Север (222— 233) — 3, Юлія Мамея (f 235) — 1, Гордіян (238—244) — 1, Пи­лип Араб (244—249) — 4, П. Ліциній Валєріян (253—г.60) — 1, Постум (258—267) — 1, Авреліян (270—275) — 3, Проб (276— 282) — 3, Діоклєціян (285—305) — 6, Максиміян Геркуль (286— 308) — 1, Констанс І (292—306; — 1, Констанцій Хльср (305— 306) — 8, Константин Великий (306—337) — 11, Ліциній батько (307—323) — 1, Констанцій Il (337—361) — 2, Константин II (337—340) — 1, Ветраній (350—351) — 1. Юліян Відступник (361—363) — 1, Йовіян (363-364) — 1, Граціян (375—383) — З, Теодосій 1 (379—395) — 3 і Гонорій (395—423) — 4. З визан- тійських монет доби римського цісарства знайшлася тільки одна — Аркадія (395—408) в Белелуї біля Снятина в товаристві рим­ських динарів Граціяна, Теодосія й Гонорія.

Усі сі монети, а в першу чергу цілі їх скарби, є певним доказом торговельних зносин наших земель з римськими заду­найськими провінціями у перші століття по Xp. Одначе у сих скарбах с перш усього замітне те, що монети в них переважно сильно стерті, що свідчить про довгий час обігу, а дальше і те, що разом з пізнійшими монетами подивується все богато монет на 100—150 літ молодших, які тимсамим мусіли бути в обігу рівночасно з попередніми. Вкінці замітне і те, що всі вони € майже виключно срібні і лиш дуже рідко подивуються всуміш зі золотими. Вияснення сього знаходимо в описі старинноТ Гер­манії Тацита, де сказано, що германські племена волять у торго­вельних зносинах старі, добре знані гроші та приймають радше срібло як золото. Видно, подібні вподобання були тоді і в нас.

Мапка скарбів римських монет. Les depots des monπaies romaines.

Розміщення скарбів римських монет у терені вказує на торговельний шлях знад долішнього Дунаю та Чорного моря вздовж Дністра до Галичини, з малими відхилами вже на місці призначення. На вступі у галицьке Поділля є сей перший шлях зазначений двома скарбами: у Колодрубці та в Касперівцях над самим Дністром. Другим його слідом є скарб у Красієві (Бучаччина). Дещо дальше звертала дорога на північ вздовж р. Нараївки (Свистільники, Сернки), а звідтам прямував шлях через Бориничі або Костенів певно до Звенигороду і дальше вздовж Буга, а відтак на Волинь (Борочиці, Ківерці).

Другий шлях ішов долиною Прута впоперек північної Буко­вини на Покуття. На ньому ще не найдено жадного скарбу монет, але про нього свідчить низка окремих знахідок монет по обох берегах ріки: в Чернівцях, Боришківцях, Шипинцях, Кіцмани і Хлівчанах на Покуттю.

Мабуть третій шлях ішов долиною р. Сучави до середущої Буковини, на що вказував би скарб монет у Плоскій та динар Лдріяна у Долішнім Городнику біля Радівців.

Вельми цінною знахідкою провінціонально-римського похо­дження є 20 черепків з кільканайцяти ріжних посудин „terra si- gillata^u, знайдених у княжому Звенигород! бобрецького повіту. Ce одинока досі знахідка на всіх наших західніх землях, а від­тиснені на черепках дві печатки майстрів Svarad-a та Cintusrτιus-a вказують на їх безсумнівне походження з Rheinzabern у східній Галії та з Banassac у південній Галії. Перший з них працював за панування роду Флявіїв у Римі (69—96), а другий за Ндріяна (117—138) та Ннтоніна Пія (138—161), і то є перші абсолютні дати з нашої протоісторії. Тому, що половина решти фрагментів „terr-и Sigillat-H¹' походить з часів Ннтоніна Пія, треба датувати сі посередні торговельні зносини Звенигороду з провінцією Та­лією цілою першою, а може й початком другої половини Il ст. по Xp. Торговельний шлях ішов правдоподібно через південну Німеччину до Дунаю, а там через чесько-моравську браму по Одрі на Шлеськ, звідки відбочував, як показується, вздовж Під- карпаття на схід. Сприяли тому мабуть мирні відносини між за- хідніми Германами та спорідненими з ними Вандалами, що зай­мали тоді більшу частину Галичини.

Друге середовище, що з нього йшов імпорт римських ви­робів до нас, було на південному сході, у таборах лєгій над до­лішнім Дністром — у Молдавії та в Семигороді. Звідтам походять бронзові статуетки єгипетської Ізиди з Жабинець, Камінки ве­ликої, Могильниці й Синькова, бронзові фалюси з Залісся й Ko- цюбинчик, вотивна бронзова людська ручка з написом на перец- рамени: „І O M Doliceno Gaiusoptio chi. Hisp. v s I m“, знай­дена у Мишкові біля Заліщик, бронзовий бляшаний збанок зі Залісся та глиняні двовухі амфори на вино. Численні брон­зові та залізні фібули належать у Галичині переважно до групи з підігненою ніжкою та сильно профільованих. На Підляшша

XIV

дісталися бронзові фібули з трикутним каблучком та підігнаною ніжкою, подібні до зарубинецьких, з Київщини. Малі металеві зеркала, знайдені на погребищу в Липиці, € мабуть доказом сар­матських впливів. У Сокалі знайшовся також золотий перстень з грецькою геммою, у Галичі бронзовий нашийник з головою Медузи на обох кінцях, а в м. Сереті на Буковині дві римські цегли зі старих фундаментів.

Роздивляючись у антропогеографічних відносинах Галичини в добу римського цісарства бачимо найгустійше заселення у Подністровю, на Покуттю, Поділлю та в Побужжу, себто на ко­лишніх землях культури мальованої кераміки та висоцької. Ни­нішні повіти: Чесанів, Яворів, Рава руська та ціла західня Жов- ківщина не виказують жадних знахідок, і тому насувається здогад, що та частина краю була незамешкана задля густих лісів, які ще сьогодні переважають у сих околицях. Дальше на захід була заселена долина Сяну, яку зі східньою Галичиною лучив торговельний шлях, що йшов певно через княжий Звени­город та нинішні повіти Городок і Мостиська. На те вказують скарби римських монет у Городку й Мочерадах та розтрушені на сій лінії окремі їх знахідки. Одиноким слідом часового замеш- кання широкої полоси краю між Сяном та околицею Кракова є вандальський гріб Il—III ст. по Xp. в Пшецлаві мєлецького повіту. З півдня зміряв до долини р. Висли через сей незасе- лений край торговельний шлях долиною Дунайця, що був часто вживаний ще в гальштатській добі, а тепер засвідчений скар­бами динарів у грибівському й сандецькому повітах та тіло- пальним вандальським (?) гробом у Домбрівці сандецького по­віту. Вкінці досить густо була заселена околиця Кракова.

Для Закарпаття була доба римського цісарства вже властиво початком історичних часів. Безпосередні воєнні та торговельні його зносини з римськими наддунайськими провін­ціями залишили по собі численні сліди у творах римських істо­риків і в написах, а на їх підставі можемо вже спробувати зя- сувати політично-історичні та етнічні відносини Закарпаття в добі впливів провінціонально-римської культури.

І так, коло половини І ст. пер. Xp. належало наше Закар­паття по всій правдоподібности до великої гето-дацької дер­жави. На її чолі стояв тоді енергійний організатор Бурвіста, який часто непокоїв північні римські гряниці, знищив Ольвію біля 67—50 пер. Xp., побив у тім часі також своїх західніх су­сідів Боїв, яких селища доходили до Тиси, а нераз робив випади Ярхеольогія 4 і на південний беріг Дунаю. Тому вже Юлій Цезар вважав за необхідне забезпечити від Даків північні гряниці держави, а війна проти Бурвісти була одним з останніх його політичних плинів. По його смерти збирався Октавіян перевести се в життя, а його війна з Панонією була тільки приготуванням до більшого по­ходу, що мав вийти із Сісціюм. У 29 р. пер. Xp. воював успішно з Даками й Бастарнами М. Ліциній Крае, відтак Елій Катт та цісар Тиберій. У 19 р. пер. Xp. пішов з новою війною ілірійський легат М. Вініцій, який перейшов гряницю мабуть між Дунаєм і долішньою Тисою та зайшов аж над горішній Грон, де стрі­нувся з Котинами.

Одначе і сі римські успіхи не відстрашували Даків від на­падів на територію римських провінцій по добрім леду через Дунай, як се було на пр. зимою 11/10 р. пер. Xp. Року 6-го пер. Xp. воював з ними та з Сарматами легат f∖. Цеціна Север при помочі Траків, відтак біля 10 р. по Xp. Кн. Корнелій Лентуль, який побив їх на голову та заложив вздовж Дунаю першу низку кріпостей (praesidia), що дало початок т. зв. дунайському ліме- сови. Після Нвгуста положення погіршилося. Війну між 86— 89 рр. по Xp. з дацьким королем Декебалом Доміціян програв, і щойно Траянови вдалося по двох побідних походах (101 —102 і 105—106) покорити ворога цілковито та прилучити Дакію як нову провін­цію до римської імперії. Землі сарматських Язигів між Дунаєм і Тисою він при сьому не завоював. Щоби наново залюднити знищені війнами околиці, переселив Траян тамтуди „незмірні товпи кольоністів з цілого римського світу". За цісаря Ддріяна (129 р.) поділено нову провінцію на частину західню (Dacia su­perior) і південно-східню (Dacia inferior), відтак за Марка Нвре- лія (161 —180) на частину північну (D. porolissensis), середущу (D. apulensis) і південну (D. maluensis). Одначе через вічні ворожі напади годі було утримати нову провінцію при імперії й оста­точно Двреліян мусів 275 р. віддати її Германам. При сьому за­брано Траянових кольоністів назад за Дунай та створено у дав- нійшій Мезії нову Дакію (Dacia nova, Hureliana).

Гряницю провінції Дакії означує Птолемей у добі М. Нвре- лія на заході р. Темешем (Tibiscus), на півдні Дунаєм аж по устя Серету (Hieras), на сході Серетом, на півночі горішнім бігом Дні­стра (Tyras), але сі гряниці певно не відповідали дійсности. На півночі можна хіба тільки етнографічну гряницю класти на Дністер, а політична гряниця не доходила навіть до Карпат, бо останньою римською кольонісю в північній Дакії було Porolissum, сьогод­нішній Мойград над середущим бігом Самошу, де був і погря- ничний вал. У тій самій висоті вичисляс Момзен низку найбільш на північ висунених,_lcastra romana", що творили ланцюг укрі­плень від Великого Варадину на схід аж до провалу Борго. Були сі табори на місці нинішніх: Великого Варадину, Шомліо над горішнім бігом р. Красної, Мойграду, Коплян, Уріуль де сус на північнім березі Великого Самошу та Гридіште.

Сей оборонний ланцюг таборів був злучений з запіллям римських лєгій розгалуженою системою доріг. Головною кому­нікаційною артерією була бита дорога, потверджена знахідками римських милевих стовпів, що вела від Дунаю вздовж західніх сточищ семигородських Карпат. Вона виходила з двох ріжних місць, а се з Лєдерата біля устя р. Карашу і з Цієрна біля За­лізних Воріт та обі сходилися відтак у Тівіску над горішнім Te- мешем. Дорога ішла дальше через Сарміцегетузу на Мароші, а вздовж нього до Апулюм (сьогодні Альба Юлія). Звідси розходи­лося звіздою кілька менше знаних доріг до північних гряниць Дакії, а мабуть і до провалів, що ведуть до нинішньої північної Ру­мунії. З них знаємо ще найліпше дорогу, що вела з Апулюм через Саліни (Вінцуль де сус на Мароші) — Потаіссу (Турда на Араньоші) — Напоку (Клюж на Самоші) — Ляргіяну (Зутор) — Цертію (Мадяр Егредь) до Пороліссу (Мойград), про що вже висше була мова. Зі Салін ішла відтак інша дорога в північно-схід- ньому напрямі вздовж Марошу до нинішнього Філя, друга з Ha- поки вздовж Самошу через Деж до Капйон (Коплян) і ще одна з Деж у східньому напрямі через Уріюль де сус — Беклян—LUih- тераг—Байерсдорф до табору біля нинішнього Гридіште. Ітінерар Космографа Равенського знає там ще одну дорогу, що відбочу- вала з Пороліссу на схід до Фіри, але походження сеї останньої стації годі нині точно означити.

Крім висше сказаного можемо на підставі історичних та епіграфічних даних назвати також цілий ряд народів та племен, що замешкували тоді Закарпаття і східню Словаччину та подати дешо з їхньої історії.

Місцевим, автохтонним населенням Закарпаття та Дакії були в добу римського цісарства Траки, яких правітчину кладе Нідерлс на південні сточища Карпат та на цілий Семигород з порічям Серету, Прута і Дністра. Західня їх гряниця ішла приблизно до­линою Тиси й Морави, а на півночі досягали вони в горішнім Потиссю аж до Карпат.

Найбільш на північ висуненою групою Траків були Ґети й Дани, а поширення дацького імени на цілий Семигород походить певно з часів Бурвісти. їх оселі сягали на заході біля нар. Xp. до Дунаю та р. Морави, де вони займали низинну частину схід- ньої Словаччини та сусідували з германськими Свебами. На північ від них, у джерела Висли, сиділи бастарнські Сидони, а на схід від Сидонів, мабуть над горішнім Гроном, були оселі кельтійських Котинів. Був се підбитий нарід, що платив данину Квадам. Його заняттям було добування залізної руди у „залізних горах" Птолемея, яких треба шукати у нинішній спіжський та гемерській столиці. У порічю Іплю жили панонські Ози, від них на схід галійські Ннарти, яких там знав уже Цезар, і рівнож галійські Тавриски.

У рр. 20—50 по Xp. низинні частини східньої Словаччини при Дунаю обсадили сарматські Язиги, що розділили Даків від Свебів та виперли місцеве дацьке населення дальше на схід, над Тису. Ся подія, разом з напором Свебів від заходу, змінила значно етнографічну мапу Закарпаття. Ннарти перейшли над Гису, де сиділи правдоподібно ще у III ст. по Xp. Ce засвідчує мабуть римський милевий камінь у Великому Нлмаші. Одночасно з.тим прийшло племя Люгіїв із землі між горішньою Вислою та Лабою у пізнійший край Квадів над Дунаєм. У Il ст. по Xp. прийшли з Покуття чи лісних Карпат у Потисся Костобоки, а порічя Вагу та Грону заняли Бури, що прийшли з околиць джерел Висли, мабуть рівночасно з Квадами. Вони розділили Котинів і Озів але не посиділи там довго, бо в другій половині Il ст. по Xp. творив долішній біг ріки Іплю межу між Квадами та Язигами.

Крім Костобоків, Квадів та Бурів зявилися після 170 р. по Xp. з півночі ще вандальські Лякринги, яких оселі займали приблизнони- нішністолицібережськуймармарошськутаГастинги і готські Вікто- гали, а зі сходу прийшли сарматські Нляни й Роксоляни, германські Бастарни та незнаної приналежносте Бєсси. Був се вже початок великої мандрівки народів, а його наслідок був такий, що Нвре- ліян мусів 275 р. відкликати звідтам свої лєгії і ціла Дакія та угорська Сарматія дісталися у руки кількох сильних германських племен: Готів, Гепідів, Вандалів, Маркоманів, Карпів і Наристів.

Під кінець IV ст. по Xp. сиділи між Дунаєм і Тисою Cap- мати, на північ від них Квади, а над Тисою, Самошем, Kpi- шею та Марошем Гепіди. Сей стан тривав до приходу Гунів з України.

Зате в археольогічному матеріялі сього часу тяжко визна­тися, бо він належить майже до двох десяток ріжних трацьких, галійських, германських і сарматських народів, які до того часто переходили з місця на місце. Селищ римської доби на Закар­паттю ще не знаємо, хоч певно більшість окремих знахідок похо­дить із них. Для похоронів є правилом тілопалення, а знайдені на Закарпаттю того роду гроби треба приписати Вандалам. Вка­зує на се гробовий інвентар та уложення самого гробу. На пр. у Ґібарті (абауйської столиці) знайдено велику попельницю, в якій був залізний погнутий меч з кусками піхви, вістря на спис інкрустоване сріблом готської роботи, умбо щиту, ножі та кілька спряжок. У двох богатих гробах, відкритих в Островянах (шаришської столиці), знайдено побіч вандальських виробів більшу кількість імпортованих предметів. їхній інвентар скла­дався з кількох золотих і срібних фібул, золотої чари, двох кубків з різаного скла, чотирьох срібних золочених блях з тисненим орнаментом, деревляного ведра з бронзовим окуттям і кількох перстенів. Знахідку датує монета Гереннії Етрусциллі (249—251).

Попри тілопальні гроби знаємо із Закарпаття також скеле­тові вандальські гроби (Нрданово), у чому треба мабуть бачити вплив автохтонних Траків. Одначе їхній інвентар не ріжниться нічим від попередніх гробів — тільки мечі у них не погнуті, але прості.

Римські монети І—IV ст. знайшлися аж у 40 місцевостях. Найбільше їх з часів Траяна, Ндріяна та Ннтоніна Пія. Після 192 р., подібно як і в Галичині, настає більш як 40-літня пе­рерва. Останні монети походять з часів Юстиніяна. Одинокий скарб монет разом з іншими золотими річами IV—V ст. знай­шовся в долині Ляторчі (Берестово) і можливо, що він вказує разом зі скарбом з Борині на торговельний шлях через Кар­пати верецьким провалом.

Останню групу знахідок творять імпортовані металеві пред­мети. Між ними виріжняється бронзова посудина з написом _βCaius" (Середа над Бодрогом), велика бронзова миска з береж- ської столиці та фрагмент бронзового шолому з головою Mi- нерви (Угорський Жіпів).

Знахідки римської доби розкинені досить рівномірно по цілому Закарпаттю, тільки долина Ляторчі, яка була досі все густійше заселена, виказує одиноке їх згущення. Дальше на схід, на південному сточищу горішньої Тиси, осталися сліди по численних копальнях соли у Баранинцях, Мармарошській Соло- твині, Няговій, Новоселиці й Тереблі. У тамошніх міоценських верствах є значні поклади соли, яку добувано у римську добу примітивним способом, отворяючи ями 15—ЗО м. довгі, 4—8 м. широкі і до 40 м. глибокі. Таких ям лишилося у самій Тереблі 18 більших і Ill менших. З копалень користали певно і меш­канці недалекої кольонії Поролісса, бо римські лєгії зупинилися були в сих місцях щоправда на р. Самоші, але їхні купці могли організувати виправи і поза ланцюг погряничних укріплень, ко- ристуючися досвідом спорадичних дальших воєнних походів у гли­бину карпатського підгіря (Вініцій).