Устрій мисливських суспільств

Що зиає сучасна наука механізм функціонування та устрій мисливських суспільств прильодовикової Європи? Переважна JrJ більшість дослідників пов’язує їх поширення з тривалим ста- _/ новленням людини сучасного типу — Homo sapiens.

Появі власне суспільства Homo sapiens 40 тис. років тому передували два етапи розвитку первісного стада: стадо архантропів, або пітекантропів (1 мли — 100 тис. років тому), та праобщина палеантропів, або неандер­тальців (100—40 тис. років тому). Для обох характерне поєднання в одному колективі соціальної функції виробництва з біологічною функцією продовження роду [159].

У стаді архантропів панували необмежені (проміскуїтетні) статеві сто­сунки. Розвиток первісного мисливського господарства вимагав від членів колективу дедалі більшої організованості та згуртованості. Однак проміс- куїтет породжував конфлікти на грунті статевого суперництва, заважаючи господарській діяльності пралюдей.

Конфлікт між виробництвом їжі, інших засобів існування та відтворенням собі подібних спочатку подолало перетворення необмежених статевих відно­син з постійно діючих на спорадичні. Близько 100 тис. років тому виникла праобщина палеантропів, що відрізнялася від стада архантропів наявністю заборони статевих стосунків у період активної господарської діяльності.

Однак продовження роду вимагало періодичного зняття статевих табу, тобто певних періодів проміскуїтетних відносин. Фактично колектив пра­людей на деякий час перетворювався на зоологічне стадо.

У праобщині палеантропів слідом за статевим був обмежений і харчовий інстинкт, який призводив до бійок за їжу і навіть канібалізму. Виникають харчові табу — заборона канібалізму всередині колективу, обов’язок ді­литися їжею з усіма його членами [159, с.

Статеві та харчові заборони стали могутнім стимулом розвитку первісного виробництва, ще однією перемогою соціального над біологічним, великим кроком від зоологічного стада до людського суспільства.

Суттєвою перешкодою на шляху перетворення праобщин палеантропів на людське суспільство була її ендогамність. Це означає, що шлюбні стосунки зав’язувалися в межах єдиного колективу неандертальців, переважна біль­шість якого були кровними родичами.

Отже, праобщина палеантропів була консолідованою, самодостатньою групою, для свого існування не потребувала контактів із сусідами. Вірогідно, останні взагалі не вважалися людьми, про що свідчать рештки людоїдства на багатьох стоянках неандертальців, зокрема у печері Крапіна у Югославії.

Однак кровозмішання у праобщинах неандертальців мало негативні біо­логічні наслідки. Популяція втратила біологічну пластичність. Розвитку первісного мисливського господарства починає заважати не тільки статеве суперництво всередині праобщини, а й припинення еволюції неандерталь­ця: уповільнилося вдосконалення мозку, руки тощо [159, с. 462—472].

Конфлікт між соціальним та біологічним остаточно завершився винесен­ням останнього за межі виробничого колективу, яким була праобщина. Підкорення найсильнішого біологічного інстинкту продовження роду соціаль­ним потребам знаменувало становлення власне людського суспільства. Ендогамна (внутрішньошлюбна) праобщина неандертальців перетворилася на екзогамну (зовнішньошлюбну) общину Homo sapiens. Шлюби всередині її суворо заборонялися й укладалися лише з членами сусідніх общин.

Припинення конфліктів на базі статевого суперництва було могутнім поштовхом у розвитку колективного первісного господарства. Заборона шлюбів між родичами усунула шкідливі біологічні наслідки кровозмішання, що стимулювало процес антропогенезу. Це стало біологічною передумовою появи людини сучасного типу і становлення найдавнішого людського сус­пільства. Розглянемо механізми існування останнього на прикладі прильо- довикових мисливців Європи кінця пізнього палеоліту.

Суспільства прильодовикових мисливців мали три головні соціальні під­розділи: сім’ю, общину, плем’я.

Сім'я

Стоянки прильодовикових мисливців, як правило, складалися з окре­мих скупчень крем’яних знарядь і відходів їх виробництва, причому ці скупчення були приблизно однакового розміру — 6—10 м діаметром. Польські вчені називають їх крем’яницями. Вони відомі на багатьох стоян­ках кам’яного віку Євразії. На території України вони досліджені у великій кількості на пізньопалеологічних стоянках Полісся (Смячка на Десні, Прибір на Ужі, Березно на Случі, Нобель, Переволока, Сенчиці на Верхній При­п’яті та ін.), Степу (Рогалик на Луганщині, Акаржа на Одещині, Hobobo- лодимирівка у Нижньому Подніпров’ї) та ін.

Збігаються не лише розміри.скупчень, а й число знарядь на окремих крем’яницях. На стоянках мисливців на північного оленя звичайно знахо­дять близько 100 ± ЗО знарядь. Більшість таких скупчень мають спеціаль­ні місця для обробки кременю — точки. Тут у спеціальних ямках у великій кількості знаходяться покидьки виробництва (уламки кременю, відщепи). Точок, як правило, розташований окремо від місць, де працюва­ли готовими знаряддями, — виробничих центрів. Останні розпізнаються вченими за значним числом знарядь праці. На краю такого скупчення знаходять рештки вогнища стародавнього житла.

У знахідках представлені всі типи знарядь мисливців: як традиційно “чо­ловічі” (наконечники стріл, знаряддя для обробки кістки та каменю), так і “жіночі” (скребки, проколки, лошила для обробки шкір). Напевно, крем’яниці були залишені невеликими економічно самостійними колективами, що вклю­чали чоловіків і жінок. Наявність дорослих жінок передбачає присутність дітей. Рештки житла прильодовикових мисливців мали ті самі розміри, що й житла окремих сімей чисельністю 5—7 осіб етнографічних мисливців тундри недавнього минулого — нганасанів, юкагарив, ескімосів-карібу.

У суспільствах первісних мисливців на кожного члена колективу припа­дало в середньому 10 м² площі стоянки.

Висновок про наявність парної сім’ї у прильодовикових мисливців Європи зробили археологи, які звернули увагу на повсюдне поширення округлих у плані жител діаметром 4—5 м. За розмірами вони аналогічні житлам окремих сімей тундрових жителів за даними етнографії.

Остаточне формування малої або парної сім’ї відбувалося в процесі опанування людиною холодних прильодовикових просторів. Останнє мож­ливе лише за наявності парної сім’ї. У крайньому разі вона мала виникну­ти у цих суворих умовах [160, с. 234].

Просування первісних людей у прильодовикову зону поглибило госпо­дарську спеціалізацію чоловіків та жінок. Роль жінки у забезпеченні сус­пільства продуктами харчування знизилася до мінімуму. Адже традиційно жіноча галузь первісної економіки (збиральництво їстівних рослин, дріб­них тварин, комах) не могла бути ефективною у прильодовиковій зоні через бідність її рослинного й тваринного світу. Головна турбота щодо забезпечення продуктами харчування общини лягала на плечі чоловіків- мисливців, тому що полювання на великих прильодовикових травоїдних (мамонта, носорога, бізона, коня, північного оленя, вівцебика та ін.) вису­вало підвищені вимоги до фізичної сили людини. Водночас опанування холодних просторів було неможливе без теплого одягу та досконалого житла. Тому жінки, не маючи змоги добувати їжу збиральництвом, освої­ли виготовлення одягу, взуття, будівництво жител. Оскільки чоловіки значну частину часу проводили на полюванні поза поселеннями, то на плечі жінки лягали турботи про житло та підтримку вогню.

Такий розподіл праці простежується у мисливських народів лісотундри недавнього минулого. Типовим було протиставлення чоловічої та жіночої частин колективу як двох окремих груп суспільства.

Нганасани та інші народи Півночі вважали промисел північного оленя найважливішим, а в минулому єдиним заняттям чоловіка-мисливця.

Мандрівник по Сибіру XVIII ст. В. І. Йохільсон так визначав функцію чоловічої частини суспільства мисливців на оленя: “Вся турбота промис­ловика полягала у здобичі м’яса. Він повинен блукати, щоб знайти слід лося чи оленя, потім гнати цей слід і, наздогнавши тварину, так непомітно підійти до неї, щоб без промаху послати смертельну стрілу. Тут закінчуються обов’язки промисловика. Він прямує до стійбища, а по його сліду їдуть заміжні жінки на собаках по м’ясо і потім ділять його між окремими оселями. Чоловіки, особливо сам промисловик, не втручалися у цю справу. Його справою було лише вбивати” [62, с. 150].

Основним обов’язком жінки у нганасанів вважалося пошиття одягу. Про те, якого значення надавали одягу на Півночі, свідчить спеціальне божество в їх пантеоні, а також повсюдне поширення у Заполяр’ї сакраль­них уявлень про речі, пов’язані з виготовленням одягу. Так, нганасанські жінки після вдалого полювання мазали кров’ю скребки для обробки шкір. Після смерті дружини в її могилу клали весь запасний одяг її чоловіка і чум, покриття якого вона виготовила сама. Чоловікові залишалася лише його зброя, і він був змушений або завести нову сім’ю, або жити з родичами жінки.

Жінці належало не лише житло, а й вогонь у ньому. У нганасанів чоловік не повинен був навіть торкатися вогнища. Якщо йому треба було розкурити люльку, то це могла зробити тільки жінка. По всій Півночі поширені божества вогню жіночого роду [168, с. 193, 266].

Так само як і в етнографічних мисливців на північного оленя, жінка в умовах суворого клімату прильодовикової Європи повністю залежала від чоловіка як єдиного добувача їжі, а чоловік — від жінки як господарки житла, вогню, одягу, взуття.

Глибокий поділ праці між чоловіком і жінкою в тундрових умовах виклю­чав можливість існування людей поза сім’єю.

Сім’я в мисливському суспільстві в середньому налічує 5—7 осіб. її чисельність пояснюється можливостями мисливських суспільств щодо са­мовідтворення. Первісні мисливці ведуть рухливий кочовий спосіб життя, не користуючись транспортом. Оскільки при частих переміщеннях сімей обов’язком жінок було транспортування не лише малолітніх дітей, а й усього домашнього скарбу, тому жінка могла ростити, годувати, а голов­не — транспортувати лише одне дитя. Поки воно не починало ходити самостійно, жінка не могла дозволити собі ще одну дитину. Тому перерва між народженням дітей у первісних матерів була не менше ніж три роки. Якщо за цей час народжувалося дві дитини, то одна з них була приречена на загибель. За даними етнографії, первісні мисливці нерідко вбивали не­мовлят. У минулому це був єдиний ефективний спосіб регулювання на­роджуваності. Оскільки суспільство було зацікавлене у максимальній кіль­кості мисливців, які годували общину, тому найчастіше вбивали новона­роджених дівчаток. Це, в свою чергу, нерідко породжувало дефіцит наре­чених у стародавніх мисливців та збирачів.

Зростання чисельності сім’ї у мисливських суспільствах стримувалося відсутністю дитячого харчування, що збільшувало період лактації (іноді до 5—6 років). Під час останньої, як відомо, знижується здатність жіночого організму до зачаття. Ці фактори зумовили наявність досить жорсткого інтервалу між пологами — 3—5 років. Середня тривалість життя жінки у суспільствах первісних мисливців через антисанітарію, відсутність медичної допомоги, великі фізичні навантаження приблизно дорівнювала 35 рокам. За таке коротке життя в умовах кочового мисливського побуту вона могла виховати не більше 7 дітей. Тому сім’я налічувала в середньому 5— 7 осіб різного віку [211, с. 236, 237].

Сучасна археологія та етнографія не дають підстав говорити про період матріархату в первісній історії людства. У кам’яну добу полювання було найважливішою й найскладнішою галуззю життєзабезпечення. Тому чоло- вік-мисливець у переважної більшості мисливських народів вважався най­ціннішим членом первісного колективу. Він був як головою сім’ї, так і ватажком общини. Згаданий вище інфантицид (вбивство немовлят) поши­рювався насамперед на новонароджених дівчаток як менш цінних, ніж майбутні мисливці-хлопчики, членів общини.

Людина формувалася в умовах засвоєння навичок полювання. Оскільки це складне заняття з моменту появи пралюдини було функцією переважно чоловіків, мисливство суттєво впливало на розвиток не лише їхнього орга­нізму, а й психіки та інтелекту. Засвоєння хлопчиком мисливських нави­чок вимагало більших зусиль та часу, ніж підготовка дівчинки до виконан­ня соціальних функцій матері та постачальниці продуктів збиральництва. На думку шведського дослідника Я. Ліндблада, саме цим пояснюється відомий факт, що організм і мозок чоловіків формується до 25 років, а жінок — до 18—19 років [106, с. 170—172].

У переважній більшості відомих етнографічних мисливських суспільств кам’яної доби соціальний статус жінки у колективі значно нижчий, ніж чоловіка. Тільки в новітні часи становище жінки в суспільстві поліпшило­ся настільки, що наблизилося до соціального статусу чоловіка.

Община

Сім’я певний час могла вести господарство самостійно, мешкаючи в окремому житлі й добуваючи їжу самостійно від інших споріднених з нею сімей. Однак вона залишалася на мисливській території, яка належала не одній, а кільком спорідненим сім’ям, які утворювали первісну мисливську общину. Повна економічна незалежність окремих сімей у первісному сус­пільстві неможлива через низький рівень розвитку виробництва. Це зму­шувало їх об’єднуватися для колективного ведення господарства [83; 70, с. 153—156].

Крім того, окремий сімейний колектив нежиттєздатний через свою ма­лочисельність. Достатньо було загинути чи захворіти батьку або матері, які сім’я залишалася без годувальника чи виробника одягу та покриву житла, що створювало загрозу життю всіх її членів. Об’єднавшись в общи­ну, декілька споріднених сімей мисливців підстраховували одна одну від подібних неприємностей. Так, якщо вмирав батько, то турботу про вдову та її дітей повинен бути взяти на себе його брат. Об’єднання сімей в общину і зрівняльний розподіл мисливської здобичі між усіма її члена­ми усували залежність первісної людини від випадковостей первісної еко­номіки.

Тому головною економічною ланкою первісного суспільства була община, а не сім’я. Первісні мисливці існували насамперед за рахунок колективно­го полювання силами общини.

Археологам вдалося розкопати декілька общинних селищ прильодови- кових мисливців. Виявилося, що, як правило, вони складалися з 5—6 крем’яниць, або сімейних жител (стоянки Мезін на Десні, Доранічівка на Удаї, Межирічі на Росі, Радомишль на Тетереві, Прибір 13 на Ужі, Смячка XIV на Десні, Раска на Тетереві, Лаукскола на Західній Двіні, Пувочай на Німані).

Оскільки кожна крем’яниця — стійбище окремої сім’ї чисельністю 5—7 осіб, тому община прильодовикових мисливців, яка складалася з 5—7 сімей, в середньому налічувала близько 25—ЗО осіб.

Підтвердження такого устрою суспільства знаходимо у первісних жите­лів тундри недавнього минулого. Так, у нганасанів Таймиру наприкінці зими, коли дикі олені були розсіяні у лісотундрі, кожна сім’я полювала самостійно. Навесні тварини збиралися у численні стада й мігрували на північ у тундру. Для колективного полювання (поколки) на переправах оленів через ріки збиралися 5—7 сімей мисливців, тобто майже ЗО чолові­ків, жінок, дітей. Ця мисливська община традиційно володіла певними місцями переправ оленів, де двічі на рік (навесні та восени) збиралася у повному складі для колективного полювання [168, с. 185—188].

Аналогічний устрій суспільства простежив Н. Гебсер у ескімосів внут­рішніх районів Аляски. їх родина складалася з 10 осіб — батька, матері, кількох дітей, літніх людей, самотніх родичів. До сім’ї могла приєднатися людина, не пов’язана з нею родинними зв’язками, якщо вона виконувала роботу відповідно до її статі та віку.

Сім’я жила в окремому житлі, вела самостійне господарство, взимку займалася індивідуальним полюванням на оленів. Однак під час осінніх та весняних поколок оленів на переправах кілька споріднених сімей об’єдну­валися в общину для колективного полювання з метою створення запасів м’яса на період до нової міграції твари. У випадку вдалого полювання жили єдиним селищем протягом зими, харчуючись заготовленим восени. Коли запаси м’яса вичерпувалися, общинне селище розпадалося на окремі сім’ї чи їх невеликі групи, які пересувалися в пошуках їжі самостійно до нової весняної поколки [222, с. 61, 165—167].

Общини у різних первісних мисливських народів у середньому налічува­ли 25—ЗО осіб. Цікаво, що групи приматів здебільшого також містять 20—ЗО мавп. Зоологи пояснюють цю закономірність об’єднанням кількох самців для захисту стада.

Для самозахисту і забезпечення їжею община повинна була налічувати майже 12 дорослих чоловіків та жінок. Оскільки дорослі у мисливських суспільствах становили 40 %, то чисельність общини дорівнювала приб­лизно 27 осіб. Соціологічні дані свідчать, що група з 20—40 людей най­більш сприятлива у психологічному відношенні [224, с. 52—62].

Для успішного полювання необхідна група не менш як з чотирьох дорос­лих чоловіків (мал. 29). Враховуючи пропорцію мисливців у первісних колективах, доходимо висновку, що община повинна була налічувати майже 28 осіб, включаючи чоловіків, жінок, дітей, людей похилого віку. Збільшення кількості мисливців робить полювання продуктивнішим, що досягається лише за рахунок зростання загальної чисельності общини, обмеженої хар­човими ресурсами спільної території.

При збільшенні радіуса території, у межах якої общйна добуває їжу, енергетичні витрати на її транспортування до стоянки зрівнюються з її енергетичним'вмістом. Тому експлуатація території на значній відстані від поселення нерентабельна. Прильодовикові мисливці не знали транспорт­них засобів, тому радіус їх мисливських угідь сягав 10 км, охоплюючи територію, на якій вони могли добувати їжу протягом світлового дня, повертаючись на ніч на стоянку.

Отже, п’ять сімей — мінімальний колектив для виконання общиною своїх соціальних функцій.

Общини мисливських народів різних природних географічних зон ототож­нювали себе зі своєю мисливською територією і, як правило, називалися за пануючою в даній місцевості горою, річкою, озером тощо. Промислова територія відповідала шляхам переміщення общини, які, в свою чергу, були зумовлені сезонними міграціями оленів. Полювати на даній території могли члени общини, яка традиційно володіла нею, та їх родичі із сусідніх общин. У випадку порушення цього правила чужаками вбиті ними олені відбиралися. До того ж чужі мисливські угіддя були небезпечні, оскільки вважалося, що духи господарів охороняють їх від чужинців.

Мал. 29. Полювання на тура у Надпорожжі 8 тис. років тому. Реконструкція зі матеріалами стоянки Ігрень 8 у Надпорожжі

9blβMя

Общини мисливців та збирачів складалися, як правило, зі споріднених сімей, шлюби між якими було суворо заборонено. Такі колективи назива­лися екзогамними. Для продовження роду екзогамна община повинна була контактувати із сусідами. Групи екзогамних общин, об’єднані шлюбними стосунками, називалися племенами [211,с. 232,237—239; 80, с. 431; 70, с. 157].

Поряд з необхідністю обміну шлюбними партнерами об’єднанню окре­мих общин у плем’я сприяли звичаї запрошувати сусідів для збирання плодів, рибалки чи колективного полювання. Член колективу користував­ся правом полювання на угіддях сусідів, якщо звідти походить його мати або жінка. Водночас він зобов’язаний допомагати найближчим родичам із сусідньої общини.

Американський етнограф Дж. Бірдсел наводить дані, які свідчать, що для нормального відтворення та життєзабезпечення загальна чисельність колективів, які обмінювалися шлюбними партнерами, мала бути не менш як 400 осіб. У результаті тісних контактів людей у племені відпрацьову­вався єдиний діалект. Однак при збільшенні чисельності племені до 1000 чоловік зв’язок між найвіддаленішими общинами через відсутність тран­спорту ускладнювався. Починався розпад діалекту на кілька нових. За етнографічними даними, діалекти виникали у групах не менш як 250—375 осіб, тобто 250 і 1000 осіб — це нижня і верхня межі діалектного племені [211, с. 232].

Отже, 500 осіб (20 общин по 25 осіб у кожній) — оптимальна величина племені піших мисливців і збирачів, зумовлена своєрідністю шлюбних і мовних процесів у суспільствах первісних мисливців, з одного боку, і відсутністю транспортних засобів — з іншого.

Триланковий устрій суспільства (сім’я 5—6 осіб, община — 30 і плем’я 500 осіб) характерний не лише для прильодовикових, а й для всіх мис­ливських суспільств різних природних зон, починаючи з появи Homo sapiens 40 тис. років тому і закінчуючи епохою поширення землеробства і скотарства 7—5 тис. років тому. Етнографи виявили його сліди практично в усіх первісних народів, що дожили до нашого часу. Розкопки однотип­них крем’яниць діаметром 6—10 м на різних стоянках кам’яного віку, як і численні поселення з 5—7 крем’яниць, свідчать, що сім’я і община з 5— 7 сімей були суттєвим елементом устрою мисливських суспільств, почина­ючи з кінця льодовикової епохи, або пізнього палеоліту.

З феноменом племені пов’язане виникнення найдавніших етнічних спіль­нот. Як згадувалося вище, праобщина неандертальців через свою ендогам- ність була самодостатньою групою, яка виконувала самостійно всі необхід­ні для існування соціальні функції і не потребувала контактів із сусідами. За відсутності соціальних контактів між праобщинами кожна з них була носієм власної культурної традиції. Остання існувала і передавалася з по­коління до покоління доти, доки існував сам колектив. В епоху неандер­тальців не було соціально-економічних умов для утворення етнокультурних територіальних об'єднань сусідніх праобщин, оскільки останні не контак­тували між собою.

Дані археології підтверджують існування в ранньому палеоліті саме такої культурної ситуації. У пізньому палеоліті картина принципово змінюється. Однокультурні пам’ятки утворюють територіальні групи з чіткими кордо­нами — культури, які, на думку дослідників, є слідами існування окремих праетносів.

Виникнення найдавніших територіальних етнокультурних спільнот пояс­нюється екзогамністю пізньопалеолітичних общин, обов’язковою умовою існування яких був обмін шлюбними партнерами із сусідами. В ході цього процесу сусідні общини обмінювалися також культурними надбаннями, зокрема мовними. Як наслідок утворювалася територіальна етнокультурна спільнота, межі якої загалом збігалися з межами шлюбної єдності, або племені. Тому етнічні зв’язки у первісному суспільстві усвідомлювались як родинні, а етнічна самосвідомість не виходила за межі племені.

Отже, поширення екзогамії стало біологічною передумовою появи Homo sapiens і власне людського суспільства. Його суттєвою особливістю є при­належність кожного члена до конкретного етносу. Тому деяким сучасним політикам, які закликають до щасливого космополітичного майбутнього і називають поділ людства за етнонаціональною ознакою атавізмом, пережит­ком минулого, слід пам’ятати: етнічна приналежність — одна із суттєвих ознак, що відрізняє людину від тварини. Доказом цього є той факт, що світовій історії невідомі визначні мислителі, поети, митці чи вчені, які не усвідомлювали б себе частиною якогось етносу. Етнічна приналежність — це форма існування Homo sapiens — людини розумної.

Чиселътстъ населення

Сучасна наука наблизилася до розуміння деяких складних демографіч­них проблем первісності. Якими методами користуються дослідники, виз­начаючи чисельність та щільність людності кам’яного віку? Спробуємо підрахувати приблизну чисельність одного з найбільш вивчених мисливсь­ких народів прильодовикової Європи — мисливців так званої свідерської археологічної культури. Свою назву вона отримала від стоянки Свідре Вельке під Варшавою. Свідерська людність проживала 11 —10 тис. років тому одночасно у басейнах Вісли, Німану та Прип’яті, де полювала на північних оленів у прильодовиковій лісотундрі [70, с. 160—163].

Максимальна густота оленів у сучасних заповідниках — 0,5 на 1 км² загальної площі. Однак прильодовикові лісотундри, де промишляли свідер- ці, мали значно менше непридатних для випасу угідь, ніж сучасні тундри зі значними площами озер та боліт, гірських масивів. Крім того, була значно вищою продуктивність трав’яного покриву. Тому з великою вірогідністю можна припустити, що густота оленів у прильодовиковій зоні була не менш як удвічі вищою, ніж у сучасному Заполяр’ї, і становила одну твари­ну на 1 км².

Враховуючи площу території проживання свідерців (450 тис. км²) і се­редню оленемісткість прильодовикових пасовиськ (одна тварина на 1 км²), визначаємо чисельність поголів’я оленів на свідерській території. Вона становила 450 000 голів. Мисливське суспільство може існувати за раху­нок популяції тварин лише за умови, що число впольованих за рік оленів не перевищує річного приросту популяції. Оскільки річний приріст стада північних оленів за інтенсивного мисливського промислу, заданими зооло­гії, становить 20 %, тому приріст стада на землях свідерців дорівнював близько 90 тис. голів на рік.

За етнографічними даними, мисливці тундри у холодних умовах Запо­ляр’я з’їдають за рік у середньому по 25 оленів на людину. Отже, чисель­ність свідерського населення, яке могло існувати тривалий час без зни­щення популяції північного оленя: 90 000 : 25 = 3600 осіб. Оскільки у мисливців на північного оленя недавнього минулого його м’ясо становило 75 % раціону, тому дану цифру (3600 осіб) слід збільшити на 25 % за рахунок інших продуктів харчування, що вживали свідерці як доповнення до м’яса оленя. Отримуємо число 4500 осіб.

Для перевірки одержаних даних визначимо чисельність свідерського на­селення іншим шляхом. Відомо, що густота людності у первісних мислив­ців, зафіксованих етнографами на так званій мезолітичній стадії розвитку, коливається у середньому від однієї до п’яти осіб на 100 км². Мезоліт наступний за палеолітом етап розвитку людства. Отже, густота населення в палеоліті мала бути нижчою мезолітичної і дорівнювати менше однієї людини на 100 км².

Етнографія підтверджує, що у тундрових мисливців на оленя недавнього минулого, які найближче стояли за розвитком суспільства до прильодовико­вих мисливців, щільність населення була дуже низькою і не перевищувала однієї людини на 100 км². Так, у нунамютів внутрішніх районів Аляски у першій половині XX ст. на одну особу припадало 120 км² території, у ескімосів-карібу канадської тундри — понад 300 км², а у нганасанів Тайми­ру — більше 400 км².

Отже, густота одна людина на 100 км² була максимально можливою для прильодовикових мисливців. Щоб уявити собі, як це мало, слід врахувати, що на території Києва в той час могло прогодуватися не більше 2—3 осіб. На площі, заселеній свідерцями (450 000 км²) у льодовикову епоху, могло одночасно проживати не більше 4500 чоловік.

Так двома способами визначили чисельність свідерської людності, що про­живала наприкінці палеоліту в басейнах Вісли, Німану та Прип’яті, — 4500 осіб. Однак ця цифра максимальна, оскільки підрахунки робилися за най­більшими показниками. Відомо, що мисливські суспільства, як правило, ви­користовують не більше 40 % біомаси території, тобто навіть у найсприят­ливіші періоди загальне число свідерців навряд чи перевищувало 2000 осіб.

Знаючи приблизну чисельність свідерського населення (2000 осіб) і час існування культури (близько 800 років), можна вирахувати кількість стоя­нок окремих свідерських сімей (крем’яниць). 2000 осіб — це близько 300 сімей з розрахунку 5—7 осіб у кожній. Сім’я залишала щороку щонай­менше по дві стоянки: літню та зимову. Отже, щороку з’являлося не менше 600 нових скупчень археологічного матеріалу. За 800 років існу­вання культури — 500 тис.

Якщо поділити цю цифру на площу свідерської культури, то виявиться, що на кожен 1 км² території повинно припадати не менше однієї сімейної стоянки, тобто по одному скупченню археологічних матеріалів діаметром майже 10 м. Однак такої щільності дрібних свідерських стоянок не спосте­рігалося. Зате є великі вузли пам’яток, перенасичені знахідками. Прикла­дом може бути стоянка Переволоки на Рівненщині, де численні сімейні стоянки злилися в одну величезну площею 0,5 км². Це пояснюється тим, що в умовах незмінності шляхів сезонних міграцій і пасовиськ оленів сві- дерці мали постійні місця зимівок і поколок.

Так приблизно виглядає логіка дослідження демографічних процесів у первісних суспільствах кам’яного віку. Отримані показники досить приб­лизні, однак дають певні уявлення про чисельність та густоту людності України в льодовикову епоху. Якщо територія України дорівнює 600 тис. км², а густота прильодовикових мисливців не перевищувала однієї людини на 100 км², то населення України у пізньому палеоліті (40—10 тис. років тому) не перевищувало 6 тис. осіб, а скоріше за все було вдвічі меншим.

Своєрідність лісових мисливських суспільств

Усі мисливські суспільства, як зазначалося, незалежно від природних умов функціонували за єдиним принципом. Тому переважна більшість елемен­тів суспільств прильодовиків’я властива і лісовим мисливцям мезоліту. Однак функціонування мисливських колективів у лісі мало певну специфіку.

Ix господарська стратегія принципово відрізнялася від прильодовикових суспільств. Якшо мисливці холодних тундростепів концентрувалися на шляхах сезонних міграцій травоїдних у великих общинних селищах, то лісові мешканці, навпаки, розосереджувалися невеликими групами з 1—З сімей по мисливській території своєї общини. Пізньопалеолітичні мисливці більшу частину року жили в складі общини, а лісові колективи збиралися в общинних селищах на короткий час, довго перебуваючи на невеликих стоянках із 1—3 сімейних жител. Тому лісові общини не були тісно кон­солідованими. Зате сім’я у них була самостійною і розвинутішою, ніж у мисливців тундростепів.

Демографія мезолітичних суспільств також істотно відрізнялася від при­льодовикових мисливців. Якщо густота населення у пізньому палеоліті не перевищуала однієї особи на 100 км², то в мезоліті зросла до 3—5, тобто мезолітична община чисельністю 30 осіб мала промислову територію 600—

IOOO км², що значно перевищує площу сучасного Києва. Етнографічні дані свідчать, що промислові угіддя общини лісових мисливців становили при­близно 40 км діаметром, а племені — майже 160 км.

Суспільства мисливців та рибалок на відміну від розвинутіших земле­робсько-тваринницьких взаємодіяли із середовищем насамперед шляхом активного соціального пристосування (адаптації), а не технологічного контро­лю над природою. Досконала організація первісної общини давала змогу пластично реагувати на коливання харчових ресурсів оточення, змінюючи чисельність мисливських груп, їхню рухливість, способи добування їжі, зберігаючи общину як головну соціально-економічну клітину первісності 183].

Демографія первісних мисливських суспільств багато в чому нагадувала природні механізми регуляції у популяціях диких тварин. Харчові ресурси території були головним фактором, що стримував зростання чисельності як первісних людей, так і тварин. Відтворююча економіка (землеробство, скотарство) дала людині незалежне від природи джерело їжі. Суспільство було виведене з-під дії природних законів регулювання чисельності біоло­гічного виду. Це спричинило демографічний вибух, і за останні 7 тис. років населення Землі збільшилося у 1000 разів: з 5 млн осіб у мезоліті до 5 млрд у наш час. Ці події розпочалися в наступну, неолітичну добу з поширенням мотичного землеробства та осілого тваринництва.