ЛІСОВІ МИСЛИВЦІ ПІСЛЯЛЬОДОВИКОВОЇ ДОБИ

В останнє тисячоліття льодовикової епохи на півночі Європи існувало холодне Балтійське льодовикове озеро, яке значною мірою зумовлю- u∕C√ вало холодний клімат на прилеглих територіях.

Кінець льодовикової епохи ознаменувався драматичними подіями, відо­мими як Білінгенська катастрофа. Відхід скандинавського льодовика на північ призвів до розмиву крижаної греблі, що відокремлювала Балтійське льодовикове озеро від Світового океану. Вченим вдалося визначити точну дату цих подій.

Крім величезного Балтійського озера, біля підніжжя льодовика існувало багато водойм, які живилися водою з нього. Під дією сонячних променів улітку крижаний щит починав танути й бурхливі потоки води несли до прильодовикових озер гравій, пісок. Узимку льодовик не танув і на дні озер відкладалися тонкі глинисті прошарки. Вчені підрахували ці стрічкові глинисті відклади прильодовикових водойм і встановили, що прорив крижаної греблі стався у 8213 р. до н. е. біля гори Білінген у Центральній Швеції. За один рік рівень Балтики впав на ЗО м. Теплі та солоні води Атлантики проникли до Балтики, яка з прісноводного озера поступово перетворилася на солоне море.

Ці події знаменували кінець льодовикової та початок післяльодовикової епохи, або голоцену, за геологічною періодизацією. Археологи вважають, що Білінгенська катастрофа розмежовує у північній половині Європи давньо­кам’яний (палеоліт) і середньокам’яний (мезоліт) віки.

Утворення теплого Балтійського морського басейну стимулювало по­дальший відступ льодовика і різке пом’якшення клімату в Північній Євро­пі.

Деградація і зникнення скандинавського льодовика призвели до радикальної зміни системи циркуляції повітря над Європою: замість холодних і сухих вітрів з льодовика прийшли теплі й вологі повітряні маси з Атлантики. Різке пом’як­шення клімату зумовило кардинальну перебудову природного середовища.

Гігантські обшири прильодовикової Європи, як відомо, займали одноманітні холодні трав’янисті степи з невеличкими перелісками низькорослих беріз та сосен. Зволоження та потепління клімату зумовили заболочення й заростання холодних тундростепів лісами. Єдина прильодовикова тундростепова зона роз­палася на три: тундрову, лісову та степову. Виникла природно-ландшафтна зона лісів помірного поясу. Вона розрізала суцільний прильодовиковий регіон тундростепів на тундрову і степову частини. Тому сучасні тундри та степи певною мірою є реліктами прильодовикових тундростепових ландшафтів.

Зникнення сприятливих для північних оленів тундростепів призвело до відходу їх на північ і північний схід Європейського континенту до лісотунд­рової та тундрової зон, які сформувалися тут близько 10 тис. років тому. В цьому ж напрямку мігрували й мисливці на північного оленя.

Заростання відкритих холодних просторів сосново-березовими лісами зумовило заміну стадної, тундростепової фауни на нестадну лісову, а також різке зниження біомаси природного середовища, адже щільність нестадних травоїдних була в кілька разів менша, а продуктивність сосново-березових лісів раннього голоцену в 3—5 разів менша, ніж прильодовикових тунд­ростепів пізнього плейстоцену, і становила близько 1000 кг на 1 км² [115].

Такі умови вимагали інтенсифікації мисливської економіки й ефективніших засобів полювання, а також принципово нових способів ведення господарства. Ці завдання вирішили застосування лука, який зробив індивідуальне полюван­ня досить продуктивним, щоб стати основою первісної економіки в мезоліті.

Однак індивідуальне полювання з луком та стрілами продуктивне лише в умовах закритих ландшафтів, де лісова рослинність і пересічена місце­вість дають змогу мисливцю непомітно підкрастися до тварини на відстань пострілу. Тому поширення цих знарядь полювання в помірній зоні Європи у мезоліті як територіально, так і хронологічно збігається із заростанням безлісих прильодовикових просторів ранньоголоценовими лісами, причому лук поширюється не лише в лісовій, а й степовій, тундровій зонах, а також у горах, де роль лісових білоценозів також різко зростає (мал. 25).

У тундровій, лісовій та степовій зонах з їх своєрідним тваринним та рослинним світом виникли три типи мезолітичного мисливського госпо­дарства. У цьому розділі йтиметься про спосіб життя первісних лісових мисливців, що проживали у лісовій зоні Північної півкулі в мезоліті, тобто у VIII—V тис. до н. е.

Успішній реконструкції моделі адаптації первісних мисливців лісів помір­ного поясу сприяло збереження багатьох її елементів у зоні тайги Північ­ної півкулі до XX ст. Традиційний спосіб життя лісових мисливців різною мірою зберігся і був зафіксований етнографами у хантів та мансі Західного Сибіру [101], селькупів [130; 131; 33] і кетів [51; 6] Єнісею, евенків Схід­ного Сибіру [142], юкагирів верхів’їв Колими [94; 194], удегейців та орочів

Мал. 25. Полювання на благородних оленів з луком. Грот Вальторта, Іспанія

Далекого Сходу [102; 103; 183; 10], саамів Кольського півострова [108], північних алгонкінів та атапасків Північної Америки [233; 198; 50].

Освоєнню лісової зони первісними мисливцями сприяли такі універсальні транспортні засоби, як лижі, ручні нарти, човен.

Як відомо, життя лісових тварин нерозривно пов’язане з водоймами. Тому мисливська людність концентрувалася вздовж річок. Останні завдяки винайденню човна були головними артеріями влітку.

Основними промисловими тваринами в лісі були копитні — тур, лось, олень, косуля, кабан.

Традиційними методами полювання були різні види гону, загону, скраду та примітивні пастки (ями, петлі). Полювання гоном* — один з найважливіших

Гін — переслідування тварннн до знемоги одним або кількома мисливцями.

38 способів добування м’яса в лісі. Особливо результативним було таке полюван­ня взимку, коли тварина не могла швидко бігти через значну глибину снігу, й мисливець на лижах легко доганяв її (мал. 26). Знайшовши слід лося чи оленя, погоню розпочинав найстарший мисливець. Найсильніший спочатку беріг сили. Переслідування тварини могло тривати від кількох годин до кількох днів. Іноді мисливці знемагали від утоми, але, перепочивши, бігли далі. Ночували у сніго­вих ямах. Нарешті знесиленого лося добивали з лука або списом.

Під час загінного полювання ланцюг загінників, з шумом просуваючись лісом, гнав тварин у напрямку засідок, з яких досвідчені мисливці били дичину. Нерідко оленів чи лосів гнали до якоїсь водойми. Вискочивши з лісу, схарапуджені тварини стрибали у воду, але тут на них чекали мис­ливці у човнах з луками чи списами.

Наприкінці зими на лося полювали загоном у засніженому лісі. Для мас­кування всі учасники вбиралися у новий одяг з білого хутра, щоб тварина не почуяла духу людини. Пересувалися безшумно на підшитих хутром лижах. Знайшовши свіжий слід, мисливці заривалися біля нього в сніг. Потім один чи двоє робили велику дугу, намагаючись перейняти лося в лісі. Побачивши попереду людей, лось тікав своїм слідом назад і потрапляв у пастку.

Полювання скрадом — це вистежування тварини або мисливський про­мисел зі схованки. Наприклад, улітку мисливець чекав на здобич у кущах неподалік від оленячої стежки.

Восени для полювання користувалися трубою з берести. З її допомогою мисливці удавали голос самки, підманюючи самця на постріл.

У літньому нічному полюванні на лосів з човна враховувалася звичка тварин заходити вночі у воду, щоб урятуватися від комах і поласувати водяними рослинами. Місце регулярних нічних купань лося мисливець зна­ходив по шерсті на поверхні води. Звечора він ховався на човні у берегових заростях. Коли приходив лось і пірнав за водяними рослинами, мисливець миттєво випливав і вражав тварину списом у шию чи живіт. Після цього людина відпливала від розлютованої жертви, а поранений лось вискакував на берег, де його можна було легко знайти по кривавому сліду наступного дня.

Ловильні ями та сільці як спосіб полювання відомий стародавнім мис­ливцям лісової зони. Ями викопували й маскували, а сільця розвішували на деревах уздовж звіриних стежок, періодично перевіряючи.

Методи та знаряддя зимового полювання, інші важливі'елементи спосо­бу життя первісного населення лісової зони Європи зафіксовано у петрог- ліфах Карелії [151]. Численні зображення на скелях свідчать, що лук, стріли та списи широко застосовувалися при полюванні на всі види лісо­вих тварин: лося, оленя, ведмедя, птахів. Особливо багато копитних добу­вали взимку. Тому в мисливських сценах люди зображені, як правило, на лижах, з залишками слідів тварин на снігу (мал. 27).

Мал. 27. Способи полювання в лісовій зоні Європи в мезоліті 10—7 тис.

Мезолітичні мисливці лісової зони знали чотири головні методи лову риби: забивання, заколи з вершами, ставні сітки та гачкові снасті. Забивали велику рибу гарпуном чи острогою вночі з човна. Така рибалка найчастіше відбувалася наприкінці літа, коли рівень води у річці був мінімальний. Як правило, забивали удвох: пропливаючи вночі за течією над заводями, помічник тримав смолоскипа з берести, а рибалка бив рибу острогою. Взимку роби­ли ополонку над чорториєм, де скупчувалася риба, і били її острогою.

Найефективнішим і найпоширенішим способом лову риби були зако­ли — запруди на річках різної конструкції, де залишали проходи з верша­ми. Споруджували заколи восени, коли вода стояла невисоко. Річку пере­городжували вбитими у дно кілками, які переплітали гіллям та лозою. Щоб дерев’яна загорожа не спливла, її привалювали камінням. В отвори, які спеціально залишали у заколі, ставили верші. Навесні, коли риба спус­калася вниз по річці, верші ставили отворами вверх проти течії, а во­сени — навпаки. Рибу з них вибирали зранку.

Ставні сітки були 10 м завдовжки, 1 м завширшки. Ix плели чоловіки з кропивного волокна. По верхньому краю прив’язували поплавки з берес­ти, по нижньому — кам’яні грузила. Таку сітку ставили вздовж берегових заростей, прив’язавши до увіткнутих у дно жердин. Раз чи двічі на добу рибалка на човні оглядав сітку, вибираючи пійману рибу.

Здавна у лісовій зоні були відомі гачкові снасті. Щук восени ловили з допомогою так званої “доріжки”, що тяглася за човном при переселенні сім’ї з літнього на осіннє стійбище. Вона являла собою поводок з кедрового кореня чи мотузки, до якого прив’язували сосновий гачок з насадженою рибкою-приманкою.

Збиральництво відігравало незначну роль у господарстві лісових мис­ливців. Дані етнографії свідчать, що більшість відсталих народів сибірської та канадської тайги в давнину їли лісові ягоди у свіжому вигляді й не вживали грибів. Аборигени Сибіру навчилися їх збирати від росіян.

Основою господарства лісових мисливців було полювання на м’ясних тварин, насамперед копитних. Навіть при зустрічі замість вітання питали “Кого убив?” або “Що їв?”. Рибальству належала допоміжна роль, тому ним займалися попутно з полюванням на копитних. Риба не вважалася справжньою їжею. Лише в міру зменшення поголів’я копитних у лісі зна­чення рибальства поступово зростало, досягнувши піку в наступну після мезоліту неолітичну епоху.

Рухливий спосіб життя і примітивні транспортні засоби не давали змоги мисливцям робити великі запаси м’яса, риби чи ягід. Тому м’ясо з’їдали невдовзі після вполювання тварин. У сирому вигляді вживали хрящі, печін­ку, нирки, серце, кров. Ласощами вважалися шлунок глухаря чи білки разом із його вмістом, сирий кістковий мозок. Головний спосіб приготування м’яса — обсмажування на рожні та варіння у дерев’яному чи берестяному посуді, куди кидали розпечені у вогнищі камені, адже ні глиняного, ні металевого посуду первісні мисливці не знали. У бульйон підливали кров тварин.

Рибу також варили, смажили на рожнах, сушили, в’ялили та коптили в диму. Морожену рибу чистили від луски, нарізали ножем, готуючи строга­нину, а свіжу взимку зберігали в снігових ямах біля житла, влітку — в земляних ямах, засипаних травою та землею. Риба зберігала свіжість до 10 днів. Восени підсушену та прокопчену рибу товкли веслом на борошно (порсу) і зберігали у берестяному посуді. Взимку порсу додавали у бульйон.

Вживання великої кількості сирого м’яса забезпечувало організм лісо­вих мисливців достатньою кількістю вітамінів і солі. Тому багато лісових народів, особливо на Півночі, ігнорували рослинні продукти збиральництва й не знали солі. Сіль, як і борошно, цукор, чай, спирт тощо, з’явилася у мисливців лісової зони досить пізно в результаті запозичення у більш цивілізованих сусідів.

У раціоні мисливської людності тайги було багато рідини — бульйонів, супів, чаю, який заварювали на ягодах чи травах. Це пояснюється необхід­ністю виведення з організму шкідливих азотистих сполук як наслідку м’яс­ної та жирової дієти.

Не знаючи металу, лісові мезолітичні мисливці виготовляли знаряддя праці з дерева, кістки, кременю (мал. 28).

Рухливий спосіб життя та сезонні зміни у природному середовищі зумо­вили кілька типів житла. Найпоширеніше — каркасне конічне житло, крите корою берези (лубом). У Північній Америці воно називалось тіпі, у Сибіру — чумом. Це було портативне житло малої сім’ї, яке перевозили на ручних нартах, а жердини каркаса вирубували безпосередньо на місці спорудження. Вкривати чуми шкірами оленів і бізонів почали досить пізно, коли з’явилися транспортні тварини (олені, коні, собаки), з допомогою яких можна було перевозити важку шкіряну покрівлю.

Чоловік і жінка за ЗО—40 хв ставили чум із входом до річки. Нижні загострені кінці жердин втикали по колу, а верхні зв’язували. Діаметр основи такого житла — 4—5, висота — 2—3 м. Чум покривали полотни­щами лубу. Двері також були берестяні. Ззовні покриття притискали додатковими жердинами. Підлогу вкривали гілками хвойних дерев або су­хою травою, а зверху застеляли лубом. У центрі влаштовували вогнище на піщаній підсипці. Перед чумом було ще одне вогнище для приготування їжі в теплу погоду.

Всередині житла місце між входом та вогнищем належало господині. Тут виконувалися хатні роботи, готувалася їжа. Частина між вогнищем та задньою стінкою вважалася почесною і належала батьку, матері, літнім родичам. Діти спали під бічними стінами.

Взимку родина проживала в земляному чумі. Це аналогічне описаному вище конічне каркасне житло, яке було вкрите дерновиною і злегка заг­либлене в землю.

Лісові мисливці будували також тимчасові житла на місці рибальського чи мисливського промислу. Для сім’ї протягом кількох днів будували прості курені з каркасом із жердин, вкритим лубом чи гіллям. Були поширені навіси з кількох жердин, увіткнутих у землю під кутом 45° і вкритих

Мал. 28. Крем’яні вироби лісових мисливців яніславицької культури Поліссі (VI—V тис. до н. е.):

1—3 — наконечники стріл (мікроліти): 4 — покидьки виробництва; 5 — скребачки; 6 — нуклеу.

сокира, пластинки лубом. Перед таким навісом, який захищав людей від вітру та дощу, розпалю­валося вогнище.

Якщо мисливець здобував лося чи оленя далеко від стійбища, то ночу­вав прямо на снігу, загорнувшись у щойно зняту шкіру тварини.

Взимку мисливці нерідко ночували у снігових ямах. Звечора згрібали лижею сніг у купу, в якій тією ж лижею копали нору. Там з бересту розводили невелике вогнище. Стіни відтавали, а згодом підмерзали знову. Додатково їх укріплювали лижами. Спали на хвойних гілках, знявши верх­ній одяг, яким закривали вхід.

Одяг лісові мисливці виготовляли зі шкіри. ЇЇ обробка, пошиття одягу та взуття було жіночою справою. Одяг чоловіків та жінок, як зимовий, так і літній, не відрізнявся. Його основним елементом була так звана “парка", в якій спинка була зі спинної частини шкіри, а поли — зі шкіри боків оленя. Замість гудзиків на грудях та животі пришивали шкіряні поворозки. Літня парка від зимової відрізнялася лише тим, що шилася з ровдуги — шкіри північного оленя, з якої попередньо знімали шерсть. Парку вдягали на голе тіло, ззаду вона закінчувалася довгим шматком шкіри, який був підстилкою, коли сідали відпочити на сніг.

До традиційного одягу лісових мисливців належали шкіряні труси, ноговиці (шкіряні калоші, які прив’язувалися поворозками до пояса) і поршні — овальні шматки шкіри з прорізями по периметру для протя­гування ремінця, що обв’язувався навколо щиколотки. Отже, нижня час­тина одягу складалася з трьох роз’єднаних частин, які пізніше почали зшивати. Шапки шили із шкіри, знятої панчохою з голови оленя чи ко­сулі.

Одяг лісових мисливців принципово відрізнявся від одягу мисливців тундри та прильодовикових тундростепів. Останні та їх нащадки у тундровій зоні носили довгий, глухий одяг з капюшоном типу малиці ненців. Він не мав вертикального розрізу спереду. Верхній одяг лісових мисливців був не глухий, а запнутий, тобто мав розріз спереду, і його поли з’єднувалися поворозками.

Усі мисливські суспільства, як відомо, ведуть рухливий спосіб життя. Це наслідок сезонних змін у природі, що призводять до міграції промисло­вих тварин на нові пасовиська, появи нових об’єктів мисливського, ри­бальського чи збиральницького промислу. Це змушувало первісних мис­ливців періодично переселятися у межах своїх територій. Оскільки зміни в природі повторюються щороку, то господарство і весь спосіб життя мис­ливців мають замкнутий річний цикл.

Господарський рік мисливців тайги починався після зимового полюван­ня, тобто з початку квітня, й складався з чотирьох головних сезонів: веснівки, літівки, осенівки та зимівки.

Веснівка (квітень, травень). Після закінчення зимового полювання мис­ливські групи з 1—4 сімей поспішали до початку весняного бездоріжжя повернутися на береги річок, де з осені залишали човни, де росли тополя чи осика, придатні для виготовлення човнів-довбанок. Табір влаштовували на підвищеному місці, яке не заливала повінь, недалеко від невеликого рукава, де можна ловити рибу. Чоловіки колективно виготовляли човни. Жінки до початку повені намагалися зібрати якомога більше сухих дров. Спочатку мокрий сніг, а потім розлив річок обмежували рухливість мис­ливців, і цей час був найголодніший для первісних жителів лісів.

Спочатку харчувалися зимовими запасами м’яса і ловили рибу закола­ми та через ополонки. Коли з’являлися перші проталини, на річці стави­ли ставні сітки. З прильотом водоплавних птахів до початку їх гніздуван­ня стріляли гусей та качок. Під час повені у невеликій кількості ловили рибу в заливних озерах. Біля берега, де в цей час йшла на нерест риба, ставили верші. Жінки та діти збирали торішню брусницю та журавлину. Наприкінці весни чоловіки готували снасті до літнього лову риби, а жінки шили взуття та шкіряний одяг, щоб готові вироби прокоптити влітку над вогнем.

Літівка (червень — серпень). Після спаду повені мисливські групи пливли човнами до місць традиційного літнього лову риби, де збиралася вся община або сім’ї кількох сусідніх общин. Саме літнє рибальство могло забезпечити достатньою кількістю їжі велике селище. Під час літнього общинного зібрання на березі річки, куди нерідко прибували сім’ї сусідніх общин, відбувалися такі важливі для первісного суспільства акції, як весілля, культові свята, обмін тощо.

Для захисту від комах літнє риболовне поселення влаштовувалося на підвищеному мисі берега, який добре продувався вітром. Упоперек річки будувався закол. Найпродуктивнішою була рибалка у другій половині літа, коли переробляли та заготовляли рибу на зиму. В цей час забивали рибу вночі з човнів, полювали на борову дичину[*] та качок і гусей, що линяли в серпні. Били з човна лосів, що заходили вночі у воду. Жінки та діти збирали ягоди та горіхи.

Осенівка (вересень, жовтень). На початку осені общинне поселення розпадалося на мисливські групи з 2—4 сімей, які відкочовували далі від берега вглиб лісу, де віяли не такі сильні осінні вітри. Стійбище влаштову­вали на березі невеликої річки, де ловили рибу заколами з вершами та ставними сітками. Полювали на борову дичину, качок, а також на копит­них під час гону за допомогою манка. Та основним заняттям чоловіків була підготовка до зимового мисливського сезону, а жінок — збирання ягід та горіхів.

Зимівка (листопад — березень). Для більшості мисливців тайги вона складається з трьох періодів: мале полювання (листопад), осіле мешкання в напівземлянках (грудень, січень), велике полювання (лютий, березень).

У листопаді по останньому водному шляху сім’ї мисливців пливли на човнах якомога далі до лісу на зимові мисливські угіддя. Зупинялися в місцях, де було багато сухих дров, на березі невеликої річки, придатної для зимового лову риби. З першими заморозками колективно будували апівземлянки. Чоловіки групами, по двоє — четверо, полювали гоном із собаками на копитних пішки, а коли випадав сніг — на лижах. Мисливці а лижах з ручними нартами та собаками відходили якомога далі від зимового поселення. Жінки, літні люди та діти, що залишалися у зимових иапівземляикзх, збирали дрова, ловили рибу через ополонки, ставили сильця на глухарів та зайців. Жінки обробляли шкіри, шили одяг.

У грудні чоловіки поверталися з “малого полювання” і жили з сім’ями на зимовому поселенні до кінця січня. Короткий день та сильні морози робили мисливський промисел малопродуктивним. їли суху рибу та м’ясо, що їх заготовили влітку та восени. В цей час розповідали магічні казки, ворожили з метою ослабити морози та зробити майбутнє “велике полю­вання" успішним.

Наприкінці січня товста крига заважала лову риби, і мисливська група з 2 3 сімей залишала зимові житла, вирушаючи на велике полювання.

Йшли на лижах, тягнучи все необхідне на ручних нартах, підпрягаючи в них одну-дві мисливські собаки. Попереду з легкими берестяними покрит­тями чумів рухалися чоловіки, прокладаючи шлях через глибокий сніг. Натрапивши на слід лося чи оленя, мисливці починали переслідувати тва­рину. За день проходили 8—10 км і ставили чум. По сліду чоловіків рухалися на лижах жінки, тягнучи нарти з майном та дітьми. Оскільки частина майна лишалася на попередньому стійбищі, то зранку жінки по­верталися за ним, а чоловіки йшли на полювання. Якщо добували велику тварину, стояли табором доти, доки не з’їдали все м’ясо.

Ось як описує очевидець зимову мандрівку єнісейських евенків у XVII ст.: “Коли мисливці, озброєні луками та стрілами, підранять лося, вони йдуть по його сліду в супроводі жінок та дітей по вісім — десять днів без запасів харчів. Наздогнавши та вбивши звіра, вони розбивають легкий намет і залишаються на місці, доки від здобичі не залишаться одні кості" (86, с. 11].

Під час зимової мандрівки мешкали у легких, портативних каркасних житлах, критих корою. Наприкінці березня до початку весняного бездо­ріжжя поверталися до річки на місце минулорічної веснівки. Починався новий річний господарський цикл.

Відповідно до сезонних змін у харчових ресурсах природного середови­ща коливалася чисельність виробничих колективів лісових мисливців. Об­щина у повному складі збирилася на традиційному місці літнього рибальсь­кого промислу на березі річки чи озера. В холодну пору року прохарчу­ватися великому колективу було важко. Тому на початку зими стоянки складалися з 3—4 сімей, а наприкінці зими мисливці полювали у складі ^евеликих мисливських груп з 1—3 сімей.

_e⅛ °^ВИИ політичний тип мисливського господарства виявився настільки Ч> ктивним, що дав змогу первісній людині не лише адаптуватися до нового родного середовища, а й на певний час забезпечив мисливські колекти- постійним джерелом харчування. Це спричинило зростання чисельності лення ранньоголоценової Європи, що стимулювалося гігантськими не-

заселеними обширами на Півночі, яка звільнилася від льодовика. Напри­кінці мезоліту щільність населення зростала. Про це свідчить збільшення кількості пізньомезолітичних пам’яток порівняно з ранньомезолітичними. Зрозуміло, що щільність населення зросла в результаті того, що всі вільні території на той час були вже залюднені й інтенсивна міграція на північ припинилася. Люди освоїли навіть узбережжя Льодовитого океану.

Удосконалення методів полювання та підвищення ефективності мисливської зброї разом із зростанням чисельності та щільності населення підірвали ресурси природного середовища. Його експлуатація досягла тієї межі, за якою замість збільшення кількості продуктів харчування вона давала зворотний ефект, скорочуючи поголів’я промислових тварин. Мис­ливська економіка остаточно втратила здатність бути основою існування суспільства [67, с. З—5]. Останнє постало перед неминучою необхідністю переходу до принципово нових методів отримання продуктів харчуван­ня — до землеробства та скотарства. На зміну первісній привласнюючій економіці, що грунтувалася на мисливстві, рибальстві та збиральництві, приходять відтворюючі форми господарства — землеробство та скотарст­во. Вони стали визначальними рисами наступної за мезолітом епохи — новокам’яного віку, або неоліту.