ДОБА ПІВНІЧНОГО ОЛЕНЯ

Потепління та зволоження клімату, зумовлені деградацією льодови- ∖f / ка наприкінці льодовикової доби, призвели до розмерзання морів, (_/ JL зволоження атмосфери, збільшення потужності снігового покри­ву.

У цей час розпочалася перебудова режиму циркуляції повітряних мас над прильодовиковою Європою. Сухі та холодні вітри з льодовика змінилися вологими західними вітрами з Атлантики. Прильодовикові тундростепи заросли березово-сосновими лісами. Усе це спричинило вимирання мамонтів, шерстистих носорогів,-вівцебиків та інших представників мамонтового фау­ністичного комплексу. Сталося це близько 14—13 тис. років тому. Ма­монта в прильодовиковій Європі змінив північний олень, краще пристосо­ваний до умов заболочених тундр. Через це фінальний палеоліт дістав назву "доба північного оленя” [128, с. 136; 70; 71, с. 4—13].

Льодовик, відступаючи на північ, звільнив від криги Південну та Східну Прибалтику. В цей час у холодних прильодовикових степах від Балтики до Чорного моря поширилася рослина Drias octopetula. Тому фінал пізньопа- леолітичної епохи (14—10 000 р. тому) умовно називається дріасовим.

Гігантський льодовий язик відгородив Балтику в районі Данії та Півден­ної Швеції від Світового океану крижаною греблею. Біля південного краю Скандинавського льодовика утворилося величезне прісноводне озеро, за­повнене холодними водами з льодовика. Північний берег водойми утворю­вала суцільна крижана стіна. Від неї відколювалися айсберги, що плавали по Балтійському льодовиковому озеру, рівень якого був на 30 м вищий від рівня Світового океану [52].

Величезний холодний басейн зумовив сухий і дуже холодний клімат у північній смузі Європи. Безкраї низини від Англії до Верхньої Волги займа- ли сухі трав’янисті степи з холодним, різкоконтинентальним кліматом. Невеликі гаї стійких до холоду берез та сосен ховалися від холодних північних вітрів по долинах річок, балках, у передгір’ях.

Панівне становище у тваринному світі дріасового періоду посідав північ­ний олень. Він був головною мисливською здобиччю. Його кістки перева­жають серед решток тварин на стоянках первісних мисливців у басейнах Дністра, Дніпра, Десни, Дону. Така картина простежується й на палеолі­тичних стоянках Франції, Центральної Європи (мал. 18).

Мал. 18. Зображення оленів на пасовиську. Печера Фон де Гом, Франція

Коротко зупинимося на новій методиці реконструкції первісних сус­пільств, яка дає змогу залучати дані не тільки археології, а й етнографії. Первісні мисливці на північного оленя донедавна проживали в тундрах Євразії та Північної Америки, тобто крім археологічних даних маємо вели­чезний етнографічний матеріал, який дає можливість уявити собі, як жили мисливці на оленя наприкінці льодовикової епохи [120; 168; 70; 222].

Археологічні матеріали через свою фрагментарність не' дають можливості реконструювати складні аспекти функціонування суспільства прильодовико- вих мисливців. Великі можливості для такої реконструкції надає етногра­фія народів Півночі.

Усі сфери життя первісних мисливців були зумовлені поведінкою об’єкта полювання. Як єдине джерело їжі та інших засобів існування у тундровій зоні північний олень диктував спосіб життя як прильодовикових мисливців, так і тундрових мисливців недавнього минулого. Оскільки поведінка північно­го оленя як біологічного виду за останні тисячоліття не могла суттєво змі­нитися, то за умови однакового розвитку засобів полювання тип господарст­ва та спосіб життя первісних мисливців тундри недавнього минулого повинні багато в чому нагадувати спосіб життя прильодовикових мисливців.

Етнографи прослідкували єдиний спосіб життя, зумовлений єдиним типом мисливського господарства у різних відсталих народів лісотундрової зони Європи, Азії та Північної Америки. Ще на початку XX ст. він добре простежу­вався у доларів Скандинавії [108], нганасан Таймиру [140; 141; 168], тундрових юкагирів Чукотки (Юкагири, 1975), ескімосів-карібу канадської тундри [ 120], ескімосів внутрішніх районів Аляски [222] та інших мисливців на тундрового оленя Півночі. Стадіально й екологічно близький до господарства мисливців на північного оленя прильодовикової Європи, цей тип первісної економіки правомірно проекціювати з певними поправками у доісторичне минуле.

ТІівнйний олень як об'єкт мисливського промислу

Первісне суспільство мисливців та збирачів всебічно пристосовувалося до довкілля й утворило з ним систему динамічної рівноваги. Все їхнє життя було жорстко пов’язане з річним природним циклом, насамперед з поведінкою об’єкта мисливського промислу.

Північний олень, як єдиний великий ссавець тундростепів фінального палеоліту, відігравав виключну роль у мисливському господарстві мешканців Європи 14—10 тис. років тому. Просуваючись слідом за відступаючим льодо­виком, олень приваблював людину на північ, створюючи необхідні умови для

Мал. 19. Гравюра на рогу оленя зі стоянки Кеслерлох, Швейцарія

її проживання в прильодовикових тундростепах. Жодна інша тварина лісо­тундри (заєць, полярна куріпка, водоплавна птиця, риба) не могла задово­льнити життєві потреби людини в умовах холодного клімату. Крім їжі, що не потребує додаткових вітамінів та солі, олень давав шкіру для одягу та житла, ріг, кістку, сухожилля для виготовлення знарядь праці (мал. 19).

Північний олень добре пристосований до існування в умовах холодного клімату. Густа шерсть вкриває не лише все тіло, а й морду тварини, що дає змогу рити сніг у пошуках їжі. Широкі роздвоєні копита не дають провалитися в глибокий сніг взимку чи загрузнути в болотистій тундрі влітку.

На думку І. Г. Підоплічка, сучасні територіальні межі проживання пів­нічного оленя в тундрі та лісотундрі склалися не стільки в результаті пристосованості до холодних умов, скільки через витіснення його люди­ною з лісової зони на північ. В XIX ст. він був поширений на території Московської та Нижньогородської губерній [135, с. 67].

Тундрові олені відзначаються стадним та міграційним способом життя. Стадність дає змогу кожній тварині спокійно пастися, не слідкуючи за хижаками. Збиваючись у великі стада, олені захищаються від кровососучих комах. Однак швидке знищення кормів великими скупченнями тварин зумов­лює постійні переміщення стад. Крім постійного руху влітку, вони двічі на рік мігрують на далекі відстані: навесні — на північ до тундри, восени — на південь до лісотундри. Сезонні міграції зумовлені пошуками їжі та вте-

Мал. 20. Дикі олені, що перепливають річку під час осінньої міграції, Таймир 42

чею від комах. Фарлі Моует пише, що “олені повинні безперервно рухати­ся. Навіть невелика затримка загрожує голодною смертю” [120, с. 75].

З настанням тепла тундровий олень залишає лісотундру і, рятуючись від комах, великими стадами прямує на північ до тундри. Тут завдяки вітру і залишкам снігового покриву комах значно менше, ніж у лісі. Міграція на північ починається разом з вегетацією рослинності у північному нап­рямку разом з потеплінням. Влітку олені пасуться в тундрі (мал. 20).

З настанням холодів у тундрі лютують заметілі. Олені не витримують їх і мігрують на південь до лісів. Швидкість пересування стад може досягати восени до 80 км на добу, а чисельність — десятків тисяч. Кордон між літніми й зимовими пасовиськами тундрового оленя проходив по межі лісу та тундри.

Жителі Північної України у фінальному палеоліті повністю залежали від північного оленя як основи їх мисливського господарства.

Способи полювання на півнііного оленя

Полювання на північного оленя грунтувалося на глибокому знанні його поведінки. В різні пори року тварина неоднаково реагує на людину [222, с. 321—326]. Маючи прекрасні нюх і слух, олень погано бачить, людину розпізнає не більш як за 500 метрів. Однак взимку він чує, бачить і відчуває людину значно краще. В теплу пору року мошка та гедзі постійно непокоять оленів, відволікаючи їх увагу від мисливців, тому останнім легко підкрастися до тварин.

Влітку багато оленів пасуться поодинці. Одинокі тварини обережніші, ніж у стаді. Чим більше стадо, тим простіше підкрастися до нього мислив­цям. Тварини у великому стаді, яке налічує від 50 до 1000 голів, улітку дуже необережні й близько підпускають людину. Якщо навіть олень у такому стаді й помітить мисливця, але інші тварини продовжують пастися, він заспокоюється й не звертає уваги на небезпеку.

Полювання на оленів узимку значно ускладнювалося. Слух, нюх і зір їх загострювалися, і вони чули людину іноді за кілька кілометрів. Підкрасти­ся до них на відстань пострілу з лука було дуже важко. Відчувши запах людини, олені негайно тікали. Тому полювали на них у чистому новому одязі. Взимку оленів легше було добувати вдень у вітряну, снігову погоду.

Велике значення для мисливців мали знання поведінки північного оленя під час сезонних міграцій. Стадо очолювали самки з телятами. Вони обирали шлях, прислуховуючись, нюхаючи повітря та озираючись. Зачувши небез­пеку, зупинялися. Якщо ведуча самка починала тікати, то все стадо кида­лося за нею. Важливо пропустити перші стада, адже, злякавши перше з них, можна злякати й наступні, змінити напрямок міграції тварин.

Більшу частину м’яса мисливці тундри добували під час колективних весня­них і осінніх полювань на переправах оленів через ріки — так звані поколки [120, с.

Мал. 21. Північні олені, які перепливають річку. Грот Лортет, Піренеї

На час весняного льодоходу олені починають збиратися в лісотундрі у стада й мігрувати на північ. Першими йдуть самки, які переходять ріки ще по льоду. Самці перепливають ріки після льодоходу (мал. 21). В цей час і відбувалися поколки. Наближенню оленячих стад передувала поява великої кількості арктичних куріпок та зайців, що символізувало кінець зимових негараздів. Потім різко збільшувалася кількість хижаків — вовків та ли­сиць. Про наближення тисячних стад сигналізували хмари вороння.

При підході оленів до переправи мисливці на човнах ховалися в очере­тах, а жінки та діти — на берегових пагорбах, серед валунів у густій траві. При появі тварин вони вистрибували із схованок і, розмахуючи одягом та внючи по-вовчи, гнали стадо до річки.

Олені спускалися до води балкою чи руслом невеликої притоки. Попе­реду йшли старі самки, яких мисливці пропускали на протилежний берег річки. Коли більша частина стада заходила у воду, а перші тварини підпли­вали до протилежного берега, покольщики на човнах випливали з укриття й уражали оленів довгими списами нижче лінії ребер у хребет (мал. 22).

Мал. 22. Полювання на північних оленів у Поліссі 10 тис- років тому. Реконструкція за даними археології та етнографії

Мисливці намагалися не пошкодити легенів оленя і не випустити з них повітря, щоб олень не потонув. Бували випадки, коли тварина лягала на бік, намагаючись ногами відштовхнути човен і перевернути його. Поколь- щики мали бути обережними, бо не вміли плавати.

Декілька чоловіків підбирали і витягували на берег вбитих та поранених тварин нижче течії річки. Жінки на місці оббіловували здобич. У частини оленів лише виймали тельбухи, набивали черевину камінням і, прив’язав­ши довгий ремінь до ноги, кидали в річку. В холодній, проточній воді м’ясо залишалося свіжим протягом кількох місяців, до пізньої осені.

Після відходу оленів на північ стійбища переносилися на пагорби, де вітер розганяв комах. Влітку жінки та діти займалися збиранням пташи­них яєць, ловили качок та гусей петлями на гніздах. Мисливці з допомо­гою лука та стріл полювали на оленів на літніх пасовиськах, а також готувалися до осінньої поколки.

Осіннє колективне полювання було продуктивнішим, ніж весняне, й проводилося напередодні перших заморозків. Навесні м’ясо оленів пісне після зимового голодування, а шкіри непридатні для виготовлення одягу і покриву жител. Тому в цю пору оленів убивали в обмеженій кількості, необхідній для харчування протягом літніх місяців. Восени тварини мали максимальну вагу, а їх м’ясо і шкіри — найвищу якість, тому оленів били у великій кількості, щоб зробити запаси на довгі зимові місяці.

Якщо навесні олені мігрували невеликими (до кількох сотень голів), то восени — величезними стадами, що налічували десятки тисяч голів. Вони йшли дуже швидко і проходили повз табір мисливців за 2—3 дні. Тому осіння поколка йшла цілодобово.

Напередодні заморозків табір переносився на місце осінньої переправи оленів. На північ відпливали на човнах розвідники, щоб вчасно попередити мисливців про наближення тварин. Про підхід величезних стад свідчили хмари вороння на півночі.

У місці переправи тундра ставала червоною від в’яленого м’яса. У стій­бищі палали вогнища, а в житлах виростали гори топленого оленячого жиру. Біля річки на кілках розпинали кілька тисяч шкір, які лагодили крем’яними скребками жінки та діти. На переправах височіли численні кам’яні піраміди, під якими зберігалися розрубані на частини туші.

Промисел оленя диктував форми організації людей. Використання окреми­ми колективами переправ для поколок було традиційним. Однак у випадку невдалого полювання колектив міг розпастися й приєднатися частинами до інших груп, що проводили полювання успішніше. Поколкою керував най- досвідченіший промисловик, який, однак, не мав ніякої переваги перед рядовими мисливцями при розподілі здобичі.

У нганасанів Таймиру для поколки збиралося близько ЗО осіб усіх статево-вікових груп, тобто 5—7 окремих сімей. Мисливський колектив складався з 8—10 чоловіків: 5—7 молодих здійснювали поколку, а чолові­ки похилого віку підбирали й витягали на берег забитих тварин [ 168, с. 185—187].

Пізньопалеолітичні мисливці, не маючи човнів, могли бити оленів тільки з берега. Цікаво, що навіть у XIX ст. нганасани Таймиру заходили у воду по груди назустріч стаду й бнли підпливаючих тварин списами. Промислу на переправах з використанням човнів, ймовірно, передувала така берего­ва поколка. Мисливці кидали з берега у підпливаючих тварин гарпуни. Наконечники зубчастих гарпунів з рогу північного оленя у великій кіль­кості знайдено на пізньопалеолітнчних стоянках Франції, Німеччини, Польщі, Південно-Східної Прибалтики [168, с. 93; 62, с. 129, 130].

Дехто з дослідників вважає, що способи бою оленів на воді лягли в основу гарпунного полювання на морських ссавців та велику рибу етногра­фічних мисливців недавнього минулого. Підвищення температури північних морів внаслідок деградації льодовика зумовило збільшення в морях кіль­кості планктону, а відтак — морських ссавців та риби. На півночі створи­лися сприятливі умови для поширення морського звіробійного промислу. Навички полювання на оленів на воді з використанням гарпунів застосову­вались також при полюванні на морських ссавців та великої риби. Нащад­ками цих найдавніших звіробоїв є народи Півночі — берегові ескімоси, чукчі, алеути, коряки та ін. [212, с. 199; 70, с. 130].

На місці осінньої поколки мисливський колектив жив усю зиму за раху­нок здобутого м’яса. Зимові морози зберігали його до весни. Однак як­що запаси вичерпувалися, мисливці добували оленів індивідуальним полю­ванням.

Індивідуальне полювання взимку з луком грунтувалося на звичці тварин рухатися проти вітру, інакше вітер роздував вовну й олень мерз. Мисли­вець визначав напрямок руху оленя чи невеликого стада, яке взимку налічувало не більше 20 тварин, і чекав у засідці. Іноді підманювали самку або оленя характерним низьким звуком, імітуючи дихання оленя. Коли стадо наближалося на 20 кроків, мисливець швидко стріляв з лука, намагаю­чись вразити максимальну кількість тварин стрілами з крем’яними наконеч­никами (мал. 23).

Відомий етнограф О. О. Попов так змальовує індивідуальне полюван­ня на оленя у нганасанів Таймиру [140, с. 26, 27]. Встають мисливці рано вранці, восени та взимку навіть до світанку через те, що дикий олень під вечір стає дуже чутливим. Тому деякі мисливці полюють переважно при світлі місяця. На промисел відправляються здебільшого натщесерце, підкріпивши себе на місці сирим м’ясом убитих оленів. Дикий олень ду­же чутливий, тому підкрадаються до нього тільки з навітряного боку. Вітряні й хмарні дні вважаються найзручнішими для полювання: вітер добре приглушує звуки, через хмарність тварини гірше бачать. Дикий олень, переслідуваний мисливцем, біжить риссю, часом зупиняючись і ози­раючись. Мисливець гониться за ним, переховуючись за кущами, кам’яни­ми брилами та іншими природними укриттями, намагаючись зайти спе­реду. Іноді доводиться бігти кілометрів десять. Самки біжать швидше і не так втомлюються, як самці, тому наздогнати їх значно важче. Переслі­дувати пораненого стрілами оленя (мал. 24) — справа безнадійна. У цих

Мал. 24. Зображення оленя, враженого стрілами. Грот Комбарель, Франція

сечі і намагається дістатися до неї, забуваючи про обережність. Аналогічно полюють на оленів вовки. Помочившись біля пагорба, вовк ховався за ним.

Якщо сніг неглибокий, мисливець копав траншею в снігу на схилі. При­ваблений приманкою олень спускався до цього вузького лазу і вже не міг ні повернутися, ні вибратися звідти [120, с. 131 —135].

ТІолювання на шиую, /тбалъсшво, ^и^алъниутёо

Мисливці на північного оленя їли м'ясо гусей, качок у період линяння, зайців, куріпок, рибу, рослинну їжу. Однак ці продукти становили незначну частину раціону порівняно з м’ясом північного оленя [168, с. 102—104].

Рання весна була найголоднішою порою року в тундрі та лісотундрі. її жителі нерідко харчувалися мишами та їх запасами. З допомогою сільців полювали на куріпок, зайців, які під час повені були єдиною їжею [140, с. 93—99]. На початку літа до раціону додавалися яйця водоплавних птиць, а також м’ясо качок та гусей, спійманих сільцями на гніздах. Птицю під час линяння били палицями на озерах у серпні—вересні.

Рибальство відігравало незначну роль у господарстві первісних мисливців лісотундри. Ловили здебільшого щук. У аборигенів тундри є чимало заборон, пов’язаних з рибою. У нганасанів та енців Таймиру вважалося, що щука є помічником чуми. Заборонялося колоти її ножем, стріляти в неї на мілководді, їсти щучу голову. Інша риба вживалася лише у крайніх випадках [194, с. 70].

Полювання на песців, соболів та інших хутряних тварин поширилось у Заполяр’ї досить пізно. Витіснення споконвічного господарства м’ясного напряму хутряним відбулося внаслідок знайомства з китайськими та ро­сійськими купцями, розвитку товарних відносин і врешті-решт розкладу первісного мисливського укладу [140, с. 39].

Роль рослинної їжі не могла бути значною в раціоні мешканців холодних прильодникових степів через бідність флори цієї зони. Однак ігнорування рослинної їжі людиною зумовлювалося не цим чинником. Звертає на себе увагу разючий контраст у рослинній дієті двох народів, що мешкають у подібних умовах Заполяр’я: мисливців на морського звіра — берегових чукчів і оленярів нганасанів. Разом з м’ясом і жиром морських тварин берегові чукчі споживають велику кількість (майже 20 видів) тундрових рослйн. Ескімоси Чукотки вживають у їжу 35 видів тундрових рослин. Вони не є замінником основної їжі мешкан­ців узбережжя — м’яса морського звіра та риби, але є джерелом ферментів та вітамінів. У оленярів нганасанів у незначній кількості вживалася лише одна рослина — земляний чай [168, с. 82—84]. Вони отримують необхідні мікро­елементи безпосередньо з кров’ю тварин або поїдаючи напівпереварену масу із шлунка оленя, простим шляхом отримуючи запас вітамінів та йоду, що міс­тяться в лишайниках, якими харчується північний олень [87, с. 42].

Отже, мисливці, які харчувалися м’ясом оленів, не відчували потреби у рослинній їжі. Тому роль збиральництва у структурі їх господарства була мінімальною.

М’ясо північного оленя становило основу раціону мисливців лісотундри. Поняття “їжа” й “олень” у ескімосів-карібу канадської тундри синонімічні і позначаються одним словом [120, с. 109]. По всьому Заполяр’ї м’ясо оленів вважалося єдиним справжнім продуктом, зайців та куріпок — їжею злидарів, а риба — неповноцінним продуктом харчування [І68, с. 84].

Способи З^йання та квотування fojci

Способи зберігання, консервації, приготування та вживання продуктів харчування у стародавніх і сучасних тундрових мисливців на оленя, що жили в подібних природних умовах і знаходилися на одному рівні розвит­ку, не могли суттєво відрізнятися. Тому великий науковий інтерес для реконструкції цих аспектів життя жителів прильодовикових лісостепів ста­новлять етнографічні дані про побут мисливців на оленя Заполяр’я — нганасанів, енців, юкагирів, ескімосів та ін. [70, с. 135—137].

Восени намагалися їсти якомога більше, іноді до блювання. При білуванні оленя у сирому вигляді з’їдали вим’я, серце, нирки, печінку, сухожилля ніг, легені, головний і кістковий мозок, язик.

При вдалому полюванні взимку надлишки м’яса, часто у прив’яленому вигляді, складали на льоду озера або річки, обкладали кригою, щілини забивали снігом і обливали водою, яка замерзала [140, с. 45, 95]. Оленячу тушу нерідко завалювали камінням, щоб захистити від хижаків, і у такому вигляді м’ясо зберігалося довго [120, с. 134].

Кров та жир оленів консервували, заморозивши брилами, і при потребі відколювали шматки для приготування юшки. На думку нганасанів та юка- гирів, така юшка є найкращою їжею для мисливців, бо дає їм силу.

Після весняної поколки м’ясо оленів часто зберігали в холодній проточ­ній воді, де воно залишалося свіжим до кінця літа. Влітку м’ясо консерву­вали, прив’яливши на сонці. В’ялене м’ясо нарізали дрібними шматками, розкладали на шкірі й змішували з жиром [140, с. 96, 97].

Усі частини оленя з’їдали, не виключаючи утробного плоду і вмісту шлунка — “моняла”, яке було багате на вітаміни, його їли сирим або прокопченим над вогнищем. У живих оленів зрізали молоді, незакостенілі роги й, обпаливши на вогнищі вовною, їли.

Намагаючись зекономити паливо, нганасани варили м’ясо тільки до утво­рення зовнішньої кірки. Всередині воно залишалося сирим, а взимку на­віть мерзлим. Варили вичищені кишки оленя. Делікатесом вважалися варені тазові кістки, копчикова частина. Значну частину м’яса з’їдали в сирому вигляді. До делікатесів належало м’ясо оленів, залишених необбілованими на місці полювання на деякий час. М’ясо починало псуватися й у варено­му вигляді мало темний колір, а жир — зелений.

Кров та жир оленів народи Заполяр’я зберігають у шлунках, стравохо­дах, сечових міхурах, шкірах телят, мішечках з гусячої лапки. Витопле­ний кістковий мозок змішують з головним мозком і отримують так званий мізковий жир, який взимку їдять із сухим м’ясом. Об’їдені кістки розбива­ли на дрібні шматочки, витоплювали жир, який зберігали у місткостях з оленячих шлунків. Якщо жир заготовляли в теплу пору року, то він дуже скоро ставав гіркий, що, однак, на думку нганасанів, лише поліпшувало його смакові якості [140, с. 97].

Тундрові юкагири влітку й восени харчувалися переважно м’ясом гусей та качок. Птицю “квасили” в ямах, виритих у вічній мерзлоті. З гуся виймали нутрощі й вкладали всередину ще дві тушки, звернувши їх у трубку. Тут зберігали й невичинену птицю, яка навесні сильно “прокисала”, але була їстівною [194, с. 58].

Харчуючись м’ясом, жиром та кров’ю оленів, народи Півночі зовсім не вживали солі, адже ця речовина в необхідних для людського організму кількостях міститься у цих продуктах [212, с. 4].

Наочне уявлення про харчування мисливців на північного оленя дає раціон ескімосів-карібу Канади [120, с. 104; 222, с. 7]. їжу готували жінки на вогнищі у центрі житла. Оленину, що відтанула, нарізали шматками й складали в дерев’яний посуд з водою або кригою. Воду кип’ятили, кидаю­чи в посуд розжарене у вогнищі каміння. Коли їжа злегка проварювалася, господарка ставила її посеред житла, і навколо збиралася вся родина. М’ясо їли руками, запиваючи великою кількістю рідини.

Мисливці на північного оленя їли двічі на день: на сніданок трохи холод­ного жиру та м’яса, що залишилося звечора, а після трудового дня, який тривав приблизно з 9 до 15 год, — основну частину добового раціону.

Раціон ескімосів виключно м’ясний. Лише незначною мірою він допов­нювався рибою чи яйцями, які їли навіть несвіжими. При достатніх запа­сах продуктів дорослий ескімос з’їдав від 4 до 6 кг м’яса та жиру на добу, хоча у голодні часи вони задовольнялися меншим. Велика щоденна норма м’яса та жиру характерна для багатьох мисливських народів. Зокрема, північноамериканські індіанці з’їдали щодня 4,5 кг м’яса бізона, а в свя­та—до 9 кг [136, с. 153].

Необхідність виведення з організму токсичних речовин як наслідку м’ясної дієти зумовила вживання ескімосами величезної кількості рідини (чаю, супів, бульйонів, води). Значні навантаження на нирки та печінку призве­ли до збільшення цих органів. Вірогідно, саме цим пояснюється надмірна товщина попереку ескімосів [120, с. 104].

Ескімоси знають багато способів приготування м’яса оленів, однак дуже часто його їдять сирим. Саме слово “ескімос” у перекладі означає “той, хто харчується сирим м’ясом”. Якщо мисливець убивав оленя-карібу дале­ко від житла, він насамперед відрізав у здобичі ноги і, знявши з них шкіру, розбивав кістки, поїдав кістковий мозок. Перерізавши горло оленю, мис­ливець пив кров, що містила багато солі, потім з’їдав нутряне сало. Якщо мисливець не наїдався, він вирізав язик та нирки і носив їх із собою доти, доки не знаходив палива й часу для розведення вогню.

Оленятину заривали у вугілля вогнища. Через деякий час діставали і зрізали обвуглену кірку. Прожарений на 2—3 см верхній шар м’яса з’їдали, а сире м’ясо, що залишилось, знову занурювали у вугілля. Повторивши цей процес кілька разів, ескімос з’їдав усе м’ясо і добирався до кістки, з якої діставав найпоживніше — кістковий мозок.

Улітку жінки готували м’ясо біля житла, підвісивши над вогнем. До делікатесів належали варена голова оленяти, нутрощі (серце, печінка, нир­ки, варені кишки). На думку ескімосів, правильно харчуватися — це вжи­вати в їжу всі частини туші оленя.

Ескімоси також готували ніпку — сушене м’ясо. М’язи оленя нарізають тонкими пластинками і в’ялять, розвісивши на кущах навколо стійбища. Таке м’ясо вп’ятеро легше за свіже і довго зберігається. Воно тверде, як підошва, а за смаком нагадує картон, негусто всипаний цукром.

Дуже важливим елементом харчування ескімосів є жири. Для їх раціону характерна пропорція між м’ясом і жиром 3:1. Ескімоси вважали, що вижити у тундрі без жиру неможливо. Коли його запаси закінчувалися, людина слабшала, ставала сприйнятливішою до хвороб. Жири є тим “пали­вом”, яке дає змогу людині вижити в холодному кліматі.

Для супів та чаю використовували дерев’яні чи берестяні корита і навіть шкіряні мішки. В них наливали воду і кидали розпечене на вогнищі каміння.

Процеси підсиленого окислення білків та жирів зумовлюють потребу орга­нізму в кисні, в результаті чого грудна клітина мешканців Півночі досягла значних розмірів [70, с. 136, 137]. У них також сильно розвинений тепло- ізолюючий шар жиру, особливо у жінок. Тепловіддача організму пропорцій­на площі тіла. Тому для корінних жителів Півночі характерні невеликий зріст, коротконогість та короткорукість, що поліпшує постачання крові до периферійних ділянок тіла |5, с. 136—146] (див. мал. 13).

Поселення, рипіло, одяг

Яскраве уявлення про умови життя первісних тундрових мисливців дає спосіб життя ескімосів-карібу Північної Америки [120, с. 94—97; 222]. Залишки жител, аналогічні житлам канадської лісотундри, знайдено на стоянках мисливців на північного оленя в Європі [70, с. 137—145].

Ескімоси селилися на узбережжях річок та озер у невеликих поселен­нях з двох-трьох чумоподібних жител. Ці житла будували на пагорбах, де вітер розганяв комах. Біля кожного чуму було вогнище із запасом хмизу.

Ескімоський чум мав форму конуса 3 м заввишки і діаметром 4—5 м. Дерев’яний каркас вкривали сирими оленячими шкірами, між якими при висиханні з’являлися щілини. Основу покриття придавлювали до землі важким камінням. Через брак дерева, а головне — вічну мерзлоту при спорудженні чуму дерев’яні кілки не вбивали в землю. Житло будували з виходом до річки або на північ, звідки очікувався прихід оленів. Полог на вхід робили із суцільної недубленої шкіри оленя, яка, висихаючи, ставала твердою.

Таке житло погано захищало жителів від негоди. Крізь щілини між шкірами покриття до чуму проникали вітер, дощ, сніг, а влітку — комахи. У найсухішому кутку складали майно, одяг, взуття. Запасний одяг розві­шували на жердинах під стелею житла, які в безлісих тундрах являли собою велику цінність. Приблизно половину житла займав настил з вербо­вого хмизу та ягелю, вкритий грубим матрацом з оленячих шкір. На цьому ложі спала вся родина, вкрившись хутряною ковдрою.

На підлозі складали шматки оленятини, об’їдені кістки, які потім розби­вали, діставали кістковий мозок і виварювали, максимально використовую­чи поживні речовини. Зголоднілий член сім’ї чи гість у будь-який момент міг поживитися сирою оленятиною.

Якщо сім’я залишалася в даній місцевості на всю зиму, будувався вели­кий дім з дерновим покриттям, товщина якого на даху була 15—ЗО см, а біля стін — 50 см. Для цього знімали верхній шар землі, підлогу виклада­ли камінням, верх вкривали мохом, а після закінчення будівництва — гілками верби. Для спання на вербовий хмиз підлоги стелили 2—3 шкіри биків карібу. Замість ковдри також використовували оленячі шкіри. Вели­кий зимовий будинок мав овальну в плані форму зі спальними місцями на протилежних кінцях. Вогнище знаходилось у центрі. Житло мало кори­дорний вихід. У коридорі складали м’ясо, лижі, одяг.

Численні етнографічні матеріали свідчать про поширення у лісотундрі Євразії та Північної Америки у недавньому, минулому зимових жител опи­саного типу. За археологічними даними, такі споруди були головним ти­пом зимового житла у пізньопалеолітичних мисливців на оленя Німецької, Польської та Поліської низовин уже 13—10 тис. років тому.

У теплу пору року при частих мандрівках для окремої сім’ї будували легкі курені. Вони мали конічний каркас з жердин, який вкривали пласта­ми чистого сухого моху.

У важких умовах лісотундри мисливці виживали завдяки досконалому одягу із шкіри оленів. Обробка шкір була обов’язком жінок. Найкращими вважалися осінні та зимові шкіри. З допомогою крем’яної скребачки, встав­леної у дерев’яне руків’я, знімали жир та мездру з внутрішнього боку шкіри. Вона сохла 1—2 дні, після чого її змазували відваром мозку оленя і на 2—3 дні ховали під постіль. Через 3 дні її знову обробляли скребачка­ми. Жінки шкребли шкіри від 2 до 5 разів, причому останній раз з вико­ристанням піску. Чим довше її шкребли, тим тоншою вона ставала. Щоб розм’якшити шкіру, нганасани змазували її кашею з розжованої печінки оленя і вже готову продимлювали над вогнищем. Така шкіра не боялася вологи і зберігала еластичність [222, с. 82].

Одяг тундрових мисливців на оленя належить до типу глухого, тобто не має розрізу спереду. Це два хутряних костюми, які одягалися один на один. Нижній одягався хутром до тіла, а верхній — назовні. Кожен кос­тюм складався з довгої сорочки з капюшоном — парки, хутряних штанів, рукавиць та чобіт. Замість шкарпеток на ноги одягали тапочки із заячого хутра. Халяви чобіт зав’язували під колінами. Обидві парки носили без пояса, що забезпечувало гарну вентиляцію. Важке холодне повітря не могло піднятися вгору під парку, а вологе вільно виходило з-під неї. Вузь­кий отвір для обличчя в капюшоні оторочували хутром росомахи з довгим ворсом, який не намокав від дихання. Влітку верхній костюм знімали, а нижній добре захищав від спеки та комах [120, с. 128].

Зимовий костюм мисливців лісотундри був настільки досконалий, що при загальній вазі менше 3 кг в ньому можна було ночувати на снігу під відкритим небом при температурі —45 °С.

Такий одяг зображено на статуетках з бивнів мамонта зі стоянок прильо- довикових мисливців Мальта та Буреть у Сибіру. Залишки аналогічних костюмів було знайдено в похованнях палеолітичної стоянки Сунгир під Володимиром [13, с. 122]. В усіх випадках, коли вдавалося встановити характер одягу мисливців прильодовикової лісотундри, виявлялося, що він являв собою глухий хутряний комбінезон з капюшоном, аналогічний глу­хому одягу етнографічних мисливців Заполяр’я.

* ♦

*

Річний господарський цикл — це сукупність характерних ознак конкрет­ного типу первісної економіки, розміщених у сезонній послідовності. Знач­ною мірою він продиктований природним циклом, а у мисливських сус­пільствах — сезонними змінами у поведінці об’єкта промислу. Поведінка північного оленя визначала річний господарський цикл мисливських сус­пільств, які існували за рахунок полювання на цих тварин.

Навесні мисливці на оленя збиралися в місцях традиційних переправ стад через ріки під час весняної міграції тварин на північ. Мігруючих оленів били на воді за допомогою гарпунів. Здобуте м’ясо зберігали у проточній воді, прив’язавши тушу оленя ременем за ногу. Влітку полюва­ли з луком і стрілами на невеликі групи оленів на літніх пасовиськах, били гусей, качок, що линяли.

Перед першими заморозками мисливська община поселялася на шляху осінньої міграції оленів, на місці переправ їх через річку. Під час міграції забивалася велика кількість тварин з метою забезпечення первісного ко­лективу їжею на зиму. Справа полегшувалася тим, що осіння міграція, як правило, передувала першим морозам.

Біля м’яса, здобутого під час останнього колективного полювання, бу­дувалися теплі, заглиблені в землю зимові житла, де проживали окремі сім’ї. Зима була найбільш забезпеченою їжею порою року. Тому взимку люди відпочивали, обмінювалися ритуальними візитами, справляли весілля, обмінювалися дарами, відправляли релігійні свята. Основою існування мис­ливської общини було морожене м’ясо, здобуте під час осінньої поколки, а також свіже м’ясо оленів, що зрідка добувалися на зимових пасовиськах.

Поступово осінні запаси м’яса вичерпувалися, а їх рештки з настанням весняного тепла починали розкладатися. Весна була голодною порою. Проте швидко починалася нова сезонна міграція оленів на північ, під час якої відбувалася весняна масова поколка оленів на переправах. Починався новий річний господарський цикл, який в головних рисах повторював попередній.

Підводячи підсумок зазначеного вище, підкреслимо ще раз головні риси природного оточення та мисливської економіки епохи зледеніння.

Отже, низькі температури, сухість та різка континентальність клімату прильодовикової Європи наприкінці плейстоцену спричинили деградацію деревної рослинності та бурхливий розвиток трав. Чудові пасовиська зу­мовили високу біомасу природного оточення за рахунок високої щільності травоїдних. Останні в умовах безлісих просторів вели стадний спосіб життя, обов’язковим атрибутом якого були постійні сезонні міграції у пошуках пасовиськ.

Господарська стратегія жителів прильодовикової зони будувалася на контролі шляхів сезонних міграцій стадних травоїдних. Колективний масо­вий забій стадних ссавців під час весняної і особливо осінньої міграцій був основою існування пізньопалеолітичних мисливських суспільств.

Приблизно 10 тис. років тому через деградацію льодовика у Північній півкулі сталося різке потепління клімату. Відкриті прильодовикові тунд- ростепи із стадною фауною заросли березовими та сосновими лісами з нестадними травоїдними. Разом з величезними стадами копитних з Європи зник і прильодовиковий тип мисливської економіки. Ці радикальні зміни зумовили перехід людства з палеолітичного на мезолітичний етап розвитку.