Мисливці прильодовикової Європи

Природа доби зледеніння

Драматичною подією в історії людства було велике зледеніння ∖J І північної півкулі. Почавшись 1 млн років до наших днів, воно до- Λ~~ У сягло максимального розвитку 100—150 тис.

У геологів льодовиковий період історії Землі дістав назву плейстоцену. Археологи називають його палеолітом, або давньокам’яним віком. Різке по­тепління клімату близько 10 тис. років до наших днів призвело до зникнення скандинавського льодовика і настання геологічної сучасності — голоцену. Почалася нова археологічна епоха — мезоліт, або середньокам’яний вік.

У льодовикову добу потужний щит криги, що сягав над Скандина­вією кількох кілометрів, пульсував залежно від змій клімату. У вологі й холодні періоди льодовик просувався далеко на південь, а в теплі, сухі — відступав у північному напрямку. Тому смуга землі вздовж південного краю льодовика являла собою мертву пустелю, зриту льодовиком, що то відступав, то насувався. Пульсуючі переміщення краю льодовика знищували рослинність, залишаючи гряди уламків, принесених льодовиком гірських порід, піску, глини. Ці пагорби перемивалися льодовиковими талими водами.

В результаті значні території Північної Європи вкривалися піщаними відкладами — зандрами. Так, біля південного підніжжя льодовика сформу­валася зона зандрових рівнин зі своєрідними природно-ландшафтними умо­вами, що охоплювали безкраї низини від Великобританії до верхів’їв Вол­ги- Типовою зандровою рівнинною низиною є Полісся, що займає Північ ^країни та Південь Білорусі. Неабияку роль у її формуванні відіграв вітер, лолодне, важке повітря з крижаного щита рухалося на південь натомість легких і теплих повітряних мас Середземномор’я.

Отже, наприкінці льодовикової епохи в Європі склалися дві природно- кліматичні зони — зандрова і лесова. Кордон між ними, як правило, дуже чіткий. Прикладом може бути південний рубіж зандрової Поліської низовини Північної України. Лесові відклади потужністю до 20 метрів вкрили лісосте­пову смугу України від Полісся на півночі до чорноморських степів на півдні.

Полісся, з низинним заболоченим рельєфом, сформованим значною мі­рою різними водно-льодовиковими відкладами та перевіяними пісками, на півдні різко переходить у підвищення, де під шаром чорнозему залягає багатометрова товща жовтого лесу. Лес як продукт розкладу різних гірсь­ких порід має багатий хімічний склад. Тому грунти, що сформувалися на лесах, багаті на різні мікроелементи й відзначаються особливою родючістю. Зокрема, в цьому секрет родючості українських чорноземів.

Прильодовикові природно-кліматичні умови не мають прямих аналогій ні у сучасних арктичних пустелях, ні в альпійських луках. Дещо нагадують вони холодний різкоконтинентальний і сухий клімат центральних районів Чукотки. Наприкінці плейстоцену в прильодовиковій зоні північної півкулі склалися своєрідні природні умови, що характеризувалися низькими тем­пературами, сухістю та континентальністю клімату. У тілі льодовика були скуті значні маси води. Внаслідок цього в апогеї похолодання рівень Світово­го океану знизився на 130 метрів. Прибережні ділянки океану стали сушею. Зникло багато морів. Зокрема, сушею стала вся Одеська затока від гирла Дунаю до Криму, зникло Азовське море. На місці північної частини Чорно­го та Азовського морів були поширені холодні степи, прорізані глибокими долинами Дону, Дніпра, Дністра та Дунаю.

Одночасно північні моря та океани вкрилися кригою до 45° північної широти. Це означає, що Атлантичний океан замерз до північного узбережжя Іспанії і до широти Монреаля, а Тихий — до Японії. Поверхня криги за кліматоутворюючими чинниками наближається до суші. На відміну від по­верхні води крига дуже мало зволожує атмосферу і віддзеркалює сонячні промені |28].

Отже, північна півкуля в апогеї похолодання за кліматоутворюючими показниками наближалася до гігантської суші, що значною мірою зумови­ло сухість прильодовикового клімату. Замість вологих і теплих повітряних мас Атлантики дув холодний і сухий північно-східний вітер з льодовика. Встановився континентальний клімат з великими сезонними контрастами температур, холодною зимою і сухим, спекотним літом. Наприклад, у Поліссі в період максимуму похолодання річна норма опадів не перевищу­вала 200—300 мм, що відповідає нормі опадів сучасних напівпустель, а середня температура зими — 30° [128, с. 136].

Уздовж південного краю льодовика тяглися пустельні зандрові поля, вкриті пісками, валунами, пагорбами глини, прильодовиковими озерами. За 200 км південніше льодовика починалися холодні прильодовикові лісостепи та степи. Вони поширювалися на південь до Чорного моря, Карпат, Альп, Піренеїв.

Сухість клімату зумовила незначну хмарність і велику кількість соняч­них днів. Прильодовикові степи лежали набагато південніше сучасних тундр. Отже, сонце стояло над ними значно вище і кут падіння променів був більший. Світловий день, як і довжина літа, був значно довший, а зими коротшими, ніж у сучасній тундровій зоні [216, с. 48].

Велика кількість сонячної енергії, що її отримала поверхня землі, стиму­лювала процеси фотосинтезу рослин. Однак постійні холодні північні вітри з льодовика, промерзання грунту і холодний, сухий, континентальний клі­мат перешкоджали розвитку деревної рослинності, усуваючи таким чином природного конкурента трав. Лесовий пил, принесений вітром від підніжжя льодовика, змішуючись із снігом, сприяв його швидкому таненню, піджив­люючи грунт, стимулюючи ріст трав.

Рослинний світ прильодовикових степів являв собою унікальне сполу­чення арктичних, альпійських та степових форм. Широко були представ­лені степові трав’янисті рослини — полині, лебедові, ефедри. З кущових рослин поширилися карликова береза, арктична верба. Деревовидна бере­за, а південніше сосна утворювали в долинах річок, балках, захищених від вітру, невеликі гаї деревної рослинності.

Бурхливий розвиток трав’яного покриву створив сприятливі умови для численних травоїдних. Посушливий клімат прильодовикових степів зумо­вив збереження поживних якостей трави навіть узимку, адже вона не перегнивала під осінніми дощами, як у наш час, була доступною для травоїд­них узимку через незначну потужність снігового покриву. Внаслідок су­хості клімату в прильодовикових степах, на відміну від сучасних тундр, було мало боліт та озер, а отже, й комах, що дуже заважають випасу травоїдних у наш час [197, 70].

Відкриті простори (степи, тундри) у ландшафті сприяють збільшенню стадності травоїдних. Наприклад, північні олені влітку в тундрі утворюють стада чисельністю до кількох десятків тисяч голів. Мігруючи на зиму на південь, в зону тайги, ці стада розпадаються на невеликі групи по кілька тварин. Травоїдні степів і тундри (коні, бізони, сайгаки, кулани, тундрові олені та ін.) ведуть стадний спосіб життя, а тварини закритих лісових ландшафтів (лось, благородний олень, кабан та ін.) — індивідуальний, нестадний. Перший має перевагу перед другим, оскільки тваринам не тре­ба слідкувати за безпекою від нападу хижаків. Однак чим численніші ста­да, тим скоріше вони витоптують і поїдають траву і тим рухливіший спосіб життя змушені вести. Щоб не вмерти з голоду, стадні травоїдні постійно повинні пересуватися, міняючи пасовиська (мал. 7) [197, с. 70].

Оскільки прильодовикові рівнини були зайняті безкраїми холодними сте­пами, то стадність травоїдних у цей час була дуже високою. Ці обставини, як і різкоконтинентальний клімат з великими перепадами літніх та зимових температур, спричинили дуже рухливий стадний спосіб життя прильо­довикових травоїдних, які регулярно здійснювали масові сезонні міграції на значні відстані.

шерстистий носорог, бізон, кінь, кулан, північний олень, вівцебик та ін.), які населяли холодні тундростепи, навесні мігрували численними стадами на північні прильодовикові пасовиська, а восени, рятуючись від наступаю­чих холодів, відходили на сотні й тисячі кілометрів південніше у передгірні райони Європи та надчорноморські степи [61].

Під час останнього зледеніння в межах України виділялося кілька при­родно-кліматичних підзон. Північ займав прильодовнковий лісостеп, де у

Мал. 8. Зображення мамонта на стіні печери Фон де Гом, Франція

фауні переважали мамонти (мал. 8). На півдні простиралися безкраї тра­в’янисті степи з величезними стадами бізонів. Неповторна природна обста­новка складалася у горах Криму та Карпатах. В останні тисячоліття льодо­викової доби небувалого поширення набув північний олень. Відповідно до природної специфіки на території України наприкінці льодовикової епохи розвивалися чотири типи первісного суспільства: мисливці на мамонтів, мисливці на бізонів, мисливці прильодовикових гір та мисливці на північ­них оленів. Кожне з них відзначалося своєрідним способом життя, госпо­дарством, матеріальною та духовною культурою.

Мисливці на мамонтів

Суспільство мисливців на мамонтів належить до найбільш загадкових, оскільки важко піддається реконструкції. Однак більш як сторічні розкопки стоянок з кістками мамонтів у Східній та Центральній Європі, а також зусил­ля різних учених в осмисленні їх результатів наблизили нас до розуміння способу життя прильодовикових мисливців на мамонтів. Особливе наукове значення мають майже повністю досліджені українськими археологами (на­самперед І. Г. Шовкоплясом та І. Г. Підоплічком) общинні поселення з жит­лами з мамонтових кісток — Мізин, Добранічівка, Межиріч, Радомишль.

Мисливці на мамонтів проживали в середній лісостеповій мамонтовій сму­зі, яка тягнеться з Верхнього Дону через Десну, Середній Дніпро, Волинь, Верхню Віслу до Морави. Основою їхньої економіки було колективне полю­вання на мамонтів та інших великих стадних, сезонно мігруючих травоїдних. Стоянки, як правило, розташовані у долинах річок, що течуть у меридіаль- ному напрямку (Дон, Десна, Дніпро, Дністер). Адже саме річковими долина­ми проходили шляхи масових весняних та осінніх міграцій тварин. Взимку тут ховалися від холодних північних елі самці паслися окремо. Одного чи кількох списів, кинутих з відстані 15— 20 м за допомогою списометалки, достатньо, щоб сильно поранити тварину. В такому випадку остання тихо відходила від стада і ставала легкою здобиччю людини. Однак це часто відбувалося лише через кілька днів, коли тварина остаточно знесилювалася раною. Вполювати всю сім’ю слонів можливо було лише за умови, що першим вб’ють матріарха й стадо буде дезорганізоване.

вітрів усі жителі прильодовикового лі­состепу (мал. 9).

Мамонт був основним джерелом їжі та інших засобів існування прильо­довикового суспільства. Головною зброєю при полюванні на цих хо- лодолюбивих слонів був спис. Так, у Північній Америці на березі річки Нако досліджено рештки молодого мамонта з вісьмома крем’яними на­конечниками списів у тілі.

У 1985 р. відомий американський етноархеолог Г. Фрізон провів у національному парку Зімбабве експе­риментальне полювання на слонів за допомогою списів з крем’яними на­конечниками типу Кловіс [223, с. 766—784]. За традиційною мето­дикою африканських мисливців на слонів у полюванні брали участь від двох до кількох чоловіків. Один з них був озброєний важким колючим списом, інші — метальними дроти­ками та списометалками.

Слони паслися сімейними групами з 10—20 тварин, яких охороняли до­рослі самки-лідери (матріархи). Доро-

Мал. 9. Мисливець на мамонта прильо- довикової Європи. Реконструкція за че­репом

Отже, списи з крем’яними наконечниками — ефективна зброя при полюванні на слонів. Традиційні уявлення про колективний загін мамонтів до яру чи болота суперечать реальній стратегії полювання на слонів.

Якщо списи мисливців на мамонтів Америки мали наконечники з креме­ню, то в Європі їх робили з бивня. Як правило, це великі веретеноподібні вістря завдовжки 40 см і більше. У похованні на стоянці Сунгир знайдено численну серію важких колючих списів з випрямленого бивня мамонта завдовжки до 2,4 м (мал. 10).

Річний господарський цикл мисливців на мамонтів поділявся на два го­ловні періоди: літній і зимовий |236, с. 348, 425, 477]. Взимку вони жили на берегах річок в общинних стійбищах, які складалися з 4—6 круглих у плані жител діаметром 4—5 м. Будинок мав дерев’яний каркас, вкритий шкірами тварин. Цокольна частина обкладалася черепами та іншими вели­кими кістками мамонтів. Кістки широко використовувалися не лише як будівельний матеріал, а й як паливо та сировина для виготовлення знарядь праці, побутових предметів, витворів мистецтва і навіть для освітлення жител. Останні мали купольний дах, виходи переважно у південному на­прямку, внутрішнє й зовнішні вогнища (мал. 11).

Для побудови житла кістки мамонтів спочатку збирали навколо стійби­ща. Добудовували його за рахунок кісток впольованих мамонтів [162, с. 21]. Навколо кожного житла було від двох до п’яти так званих м’ясних ям — округлих у плані з діаметром та завглибшки близько 1 м, які призначалися для збереження зимових запасів м’яса. Адже взимку община існувала за рахунок запасів, зроблених восени під час колективного полювання на мігруючих з півночі вздовж рік мамонтів та інших стадних травоїдних.

З настанням весни люди залишали фундаментальні зимові житла з кіс­ток мамонтів і усією общиною переходили до літніх поселень, розташова­них у долині тієї самої річки, але топографічно вище зимового. Прикладом літнього табору може бути стоянка біля с. Чулатового на Десні, де не знайдено ні решток фундаментальних жител, ні м’ясних ям. Відсутність останніх свідчить, що у літньому раціоні велику роль відігравало свіже м’ясо, впольоване на літніх пасовиськах травоїдних.

Житла з мамонтових кісток мали велику цінність для людини, оскільки їх зведення вимагало певних знань, зусиль, дефіцитного будівельного ма­теріалу (дерева, кістки, шкіри). З настанням осені первісні колективи пе­ребиралися до минулорічних зимових таборів, де ремонтували й оновлю­вали житла. Про повторне їх заселення свідчить той факт, що культурний шар на підлозі нерідко складався з кількох тонких горизонтів 1163, с. 91].

Благополучна зимівля залежала від успішного осіннього полювання й створення запасів м’яса. Мігруючих з півночі тварин забивали неподалік від

пал. 10. Поховання дорослого в хутряному комбінезоні та дітей зі списами з зивня мамонта. Стоянка прильодовнкових мисливців біля села Сунгир на Верх* ній Волзі

Мал. 11. Реконструкція житла з кісток мамонта. Стоянка поблизу с. Межиріч на Київщині

зимового табору, адже при повній відсутності транспортних засобів дос­тавка великої кількості м’яса та важких мамонтових кісток на стоянку здалека була неможлива. Наприклад, череп дорослого мамонта важить по­над 100 кг, а на деяких стоянках знайдено десятки таких черепів (мал. 12).

Мал. 12. Зображення мамонта на стіні гроту Комбарель, Франція SO

Із зимових та літніх поселень здійснювалися різноманітні промислові екс­педиції (на полювання, за кременем, вохрою тощо). Тому на певній віддалі від цих великих стійбищ виникали тимчасові невеликі стоянки з незначною кількістю решток: короткочасні мисливські стоянки, місця розчленування забитих тварин, добування вохри, кременю, майстерні з обробки кременю.

Періодичні повернення мисливців на традиційні місця осінніх та весняних полювань зумовили формування багатошарових пам’яток та груп стоянок, таких, як численні стійбища біля сіл Костенки на Дону, Пушкарі на Десні, Молодове на Дністрі та ін.

Характерні для мисливців на мамонтів поселення з 4—6 монументаль­ними житлами дослідники вважають общинними. їх внутрішній діаметр не перевищує 5 м. Саме таку площу мали сімейні житла мивливців та збира­чів усіх природно-ландшафтних зон. У них проживали колективи до 10 осіб. Отже, середня величина общини мисливців на мамонта була близько ЗО—40 чоловік [69; 71; 162, с. 48]..

Община складалася з кількох споріднених сімей, була екзогамною і патрілокальною, тобто шлюбних партнерів шукали за межами общини, а при створенні сім’ї жінка переходила до колективу чоловіка, а не навпаки. Про це свідчать дані археології. Зокрема, різниця між крем’яними виробами

Мал. 13. Скульптурні зображення жінок з бивня мамонта. Стоянки мисливців на мамонта:

1,2 — Вілендорф, Австрія: 3 — Долні Вестониці, Моравія окремих жител одного поселення незначна. Якби чоловіки переселялися до общини жінок, то кожен з них приніс би із собою власні традиції обробки кременю, тобто кожне житло поселення мало б свій специфічний крем’яний інвентар [69, с. 64].

Житла мисливців на мамонтів зі стоянки біля с. Межиріч на Росі прик­рашались різними орнаментами. Крім того, простежені паралелі між архі­тектурним орнаментом житла та жіночих статуеток, знайдених у ньому [210, с. 19]. Традиції колективу, звідки прийшла жінка до общини чоловіка, відображалися в орнаменті як житла, повною господаркою якого вона була, так і скульптурного зображення жіночого божества цього житла (мал. 13).

Через дуже низьку щільність пізньопалеолітичного населення (до одно­го чоловіка на 100 км²) общинні стійбища були віддалені одне від одного не менш як на 40—50 км [11; 60]. Вони розташовувались вздовж великих та середніх річок, які розділяли безлюдні обшири вододілів. Контакти між общинами утруднювалися відсутністю будь-яких транспортних засобів. Однак знахідки на деяких стоянках гірського кришталю, морських раковин, вох­ри, бурштину, виходи яких розташовані за кілька сотень кілометрів від стоянки, свідчать про дуже дальні, вірогідно, обмінні зв’язки прильодови- кових мисливців. Найдавніші стоянки мисливців на мамонтів у Моравії (Пшедмость, Павлов, Дольні Вестониці) датуються 25—20 тис., в Украї­ні — 20—14 тис. років тому.

Суспільство мисливців на мамонтів зникає 14—13 тис. років тому в зв’язку з вимиранням об’єкта промислу. В середній смузі Європи, зокре­ма в українських степах та Поліссі, починається епоха північного оленя.

Степові мисливці на (пЗонів

Наприкінці льодовикової епохи на південь від лісотундрових мисливців на мамонтів простирався світ мисливців на бізонів безкраїх надчорноморських степів. Суспільство степових мисливців на бізона, як і більшість прильодови- кових типів господарства, остаточно сформувалося в період максимального похолодання та найбільшого поширення прильодовикових степів з бізоновою фауною 20—18 тис. років тому. Археологія та палеозоологія свідчать, що у цю добу вони заселяли степову зону всієї Північної півкулі (мал. 14). Однак якщо у преріях Північної Америки найдавніші стоянки з кістками бізонів датуються близько 10 тис. років тому, в степах Західного Сибіру — 12 тис., то у надчорноморських степах — близько 20 тисячоліть. Це Муралівка та Золотівка в Надазов’ї, Сагайдак на Південному Бузі, Амвросіївка в Донбасі.

Стоянки степових мисливців на бізона відомі у Надчорномор’ї від гирла Дону на сході до Нижнього Дністра та Дунаю на заході. На півночі вони зустрічаються у Надпорожжі й навіть у лісостеповому Лівобережжі. Степова зона наприкінці льодовикової доби просувалася на північ значно далі, ніж нині.

Велика кількість степових стоянок лежить на дні Азовського моря та Одеської затоки, адже рівень Світового океану був на 100 м нижчий за

Мал. 14. Кістяна платівка із зображенням первісного бізона зі стоянки Ла Мад­лен, Франція

сучасний. Азовського моря не існувало, а північно-західна частина Чор­ного моря між гирлом Дунаю та Кримом була сушею, розрізаною гли­бокими долинами Дніпра, Дністра та Дунаю. Отже, смуга прильодовнкових степів Надчорномор’я вдвічі-втричі перевищувала сучасну степову зону Ук­раїни. Північний берег Чорного моря проходив на 200 км південніше.

Винятково сприятливі природні умови для росту трав робили степ чудовим пасовиськом для численної популяції бізонів. Тому господарство мисливців було сконцентроване на промислі бізонів. М’ясо цих тварин становило понад 90 % раціону жителів степових стоянок. Крім різноманітної їжі, бізон давав шкіру для одягу, взуття та покриття жител, кістки для виготовлення знарядь. З рогів робили посуд, зі смужок шкіри та вовни — мотузки. Мозок викорис­товували для лагодження шкір, а сухий гній — як паливо у безлісому степу.

Провідна роль бізона у життєзабезпеченні степових мисливських суспільств зумовила постання його культу. Так, на стоянці Анетівка II на Південному Бузі розкопано скупчення пофарбованих червоною вохрою черепів бізонів.

Головною зброєю мисливців на бізонів був спис. У надчорноморських степах тварин забивали метальними списами з кістяними та роговими наконечниками, які мали пази для крем’яних платівок-вкладнів (мал. 15). Про це свідчать знахідки їхніх решток у Амвросіївському костищі та на стоянці Анетівка II. На стоянці Кокорево І під Красноярськом знайдено лопатку бізона, в якій стирча­ло вістря списа, зроблене з рога північного оленя. У Північній Америці були поширені крем’яні наконечники. На стоянці Лендемеєр у штаті Колорадо знайдено хребець бізона, в якому стирчав крем’яний наконечник списа.

Мисливці на бізонів проживали у наземних житлах конічної форми, що мали дерев’яний каркас, покритий шкурами. Такі житла в Сибіру називають 2¹²⁴ S3

Мал. 15. Кістяні наконечники списів з пазами (зменшено) та крем’яні вкладні до них зі стоянок мисливців на бізонів українських степів 16—18 тис. років тому

чумами, а в преріях Північної Америки — тіпі. Кругле в плані житло діамет­ром до 5 м було житлом окремої сім’ї чисельністю близько 5—7 осіб.

Традиційний одяг мисливців — замшевий фартух, ноговиці (шкіряні халоші), які прив’язувалися до пояса, а також накидки зі шкури бізона.

Останнім часом дослідники істотно наблизилися до розуміння річного господарського циклу мисливців на бізонів. Факт харчування тварин вліт­ку травою, а взимку гілками кущів прирічкових лісів, наявність двох типів стоянок (на плато та у долинах річок) дав підстави зробити висновок, що степові мисливці влітку жили й полювали на плато, а взимку — біля річок у долинах. Стадні травоїдні відкритих просторів восени мігрували з літніх пасовиськ на вододілах до зимових у долинах річок, а навесні — навпаки [236, с. 477). Цей біологічний закон степових травоїдних жорстко регла­ментував сезонність річного господарського циклу мисливців.

Осіннє колективне полювання було найбільш масштабним і продуктивним, адже восени бізони відносно спокійні й утворювали величезні стада. Виникали сприятливі умови для успішного колективного загінного полювання. У ньому брала участь уся община або навіть кілька сусідніх общин. Стадо тварин гнали до яру чи берегового урвища. Бізони мали поганий зір, тому щільною масою бігли за лідером. Останній, побачивши прірву, не мав змоги змінити напрямок руху, і передня частина стада під тиском задніх рядів зривалася в яр (мал. 16).

Після полювання на місці забою або поряд з ним туші білували й розтинали на частини для транспортування на стоянку. На літніх пасо­виськах бізони набували максимальної ваги, а їхнє м’ясо та шкура — найвищої якості. Харчування сухою осінньою травою добре впливало на якість м’яса, яке довше зберігалося й було придатнішим для в’яління.

Саме під час осінньої міграції бізонів робилися запаси м’яса на зиму. Переважна більшість палеоіндійських костищ Північної Америки — сліди

Мал. 16. Полювання на бізонів у надчорноморських степах 18 тис. років тому. Реконструкція за матеріалами стоянки Амвросіївка, Донбас

масового забою бізонів восени та на початку зими. Осіння міграція тва­рин, як правило, передувала першим заморозкам. Упольоване м’ясо збері­галося протягом кількох зимових місяців. Експериментально встановлено, що забиті у жовтні бізони розкладалися лише в травні, причому чим більше тварин було вбито, тим повільніше йшов процес розкладу. Цікаво, що взимку вовки не могли їсти мерзлі туші.

Відсутність транспортних засобів у льодовикову добу виключала можли­вість транспортування м’яса на значну відстань. Тому община зимувала по­ряд із запасами м’яса на місці осіннього полювання. Доказом цього є знахід­ки черепів бізонів на поселеннях степових мисливців. Голова дорослого бика важила майже 70 кг, що виключало можливість її транспортування здалеку.

Отже, зимове поселення общини являло собою комплекс, що складався з місця забою тварин, площадки для розчленування і білування туш та власне стійбища мисливського колективу. Така структура простежується на числен­них пам’ятках степової зони (стоянки Амвросіївка, Кам’яна Балка, Анетівка II, Акаржа). Частина популяції бізонів зимувала у долинах річок, що створювало умови для індивідуального їх промислу скрадом* та “м’ясного збиральництва”, тобто пошуків та утилізації туш ослаблених тварин і навіть трупів.

Навесні колективне полювання відбувалося на міграційному шляху бізо­нів. Після успішного полювання мисливці поселялися поряд із забитими тваринами. Амвросіївка є прикладом такого літнього поселення поряд з костищем бізонів, упольованих у травні — червні [98].

Однак більшість літніх поселень — це невеликі короткочасні стоянки (на 1—3 сім’ї) з нечисленними знахідками навколо одного чи кількох вогнищ. Навесні та влітку бізони паслися невеликими групами на вкритих густими травами плато, що й приваблювало сюди мисливців. Тварин і людей на плато забезпечували водою подові озера вододілів, що утворювалися внаслідок танення снігу, дощів і пересихали в середині літа. Зникнення водойм та вигоряння під сонцем трави на вододілах змушувало бізонів наприкінці літа переходити до річкових долин, де ще зберігалася свіжа трава.

Дуже поширеним було полювання скрадом з луком та стрілами. Мисли­вець вбирався у шкіру вовка й підкрадався до стада. Вгледівши- хижака, дорослі самці утворювали оборонне коло навколо телят та самок. Це давало змогу наблизитися до стада на відстань пострілу з лука.

Восени люди слідом за бізонами спускалися з плато до річкових долин, де готувалися до великого осіннього полювання на мігруючих у південно­му напрямку тварин. Починався новий річний господарський цикл.

Сім’я мисливців чисельністю 5—7 осіб залишала скупчення археологічних матеріалів діаметром 6—10 м. Саме такі рештки діяльності людини являють собою стоянки Нововолодимирівка, Ями, Янісоль, Муралівка, Рогалик на Луганщині. Наприкінці палеоліту значну роль у господарстві степових мисливців Надчорномор’я відіграло полювання на коней (мал. 17).

•Полювання скрадом передбачало непомітне підкрадання до тварин, що паслися, з метою їх ураження списом чи стрілою.

Мал. 17. Зображення коней, вражених списами чи стрілами. Печера Ляско, Франція

Істотні зміни у степовому мисливському господарстві півдня України відбулися 10 тис. років тому в зв’язку з потеплінням та поширенням лісів з відповідною фауною (тур, благородний олень, кабан). У Надчорномор’ї формується лісостеповий варіант мисливського господарства, в якому значну роль відігравало полювання з луком на лісових тварин, насамперед тура.

'Мисливі п^илъодовикових ι,if>

У горах прильодовикової Європи (Піренеях, Альпах, Карпатах, у Кри­му) розвивалося своєрідне первісне суспільство гірських мисливців. Поста­ло воно в унікальних гірських умовах під впливом зледеніння.

Ліси завжди вкривали гірські передгір’я Європи. Однак в епоху зледеніння під впливом холодного, континентального клімату смуга лісів різко звузилася. Нижній кордон альпійських луків наприкінці льодовикової доби проходив на 1000 м нижче, ніж нині. Безкраї альпійські пасовиська високогір’їв приваблю­вали влітку численні стада сайгаків, куланів, північних оленів, бізонів, коней. Холодні вітри, морози та заметілі змушували травоїдних узимку спускатися до передгірних лісів. З приходом весняного тепла копитні знову піднімалися на літні альпійські пасовиська. Такі сезонні міграції диктували спосіб життя пер­вісних мисливців прильодовикових гір. Вони зимували у печерах на схилах лісистих гірських долин, по яких мігрували стада копитних. Восени влаштову­вали колективне полювання, щоб забезпечити їжею колектив на зимовий період. Зимівля стадних у відрогах давала змогу полювати на них і взимку.

Навіть у найхолодніші періоди у передгір’ях зберігалася лісова рослин­ність, а отже, й лісова нестадна фауна (гігантський та благородний олені, кабан, косуля, ведмідь та ін.). Ці тварини були ще одним джерелом існування гірських мисливців узимку. На відміну від стадних копитних, на яких влаштовували колективний загін, на лісових нестадних полювали переважно індивідуально з луком та стрілами, що з’явилися у гірських мисливців досить рано.

Навесні мисливці залишали печерні помешкання й слідом за травоїдни­ми з передгір’їв вирушали на гірські літні пасовиська. Літні стоянки, як правило, знаходилися у верхів’ях гірських долин, які врізалися в альпійські пасовиська. Саме цими долинами травоїдні піднімалися весною на альпійські луки й спускалися з них восени.

Післяльодовикове потепління й зволоження клімату привело до заростан­ня гір лісами з нестадною лісовою фауною. Основою господарства гірських мисливців стало полювання з луком та стрілами на нестадних лісових копитних.