ПОХОДЖЕННЯ людини ТА НАЙДАВНІШІ ЛЮДСЬКІ ICTOB В УКРАЇНІ

Проблема походження людини, або антропогенезу, почала дос- ∖JF / ліджуватися науковцями досить пізно. Її вирішення довго блокува- і_/ Jl лося церквою, яка стверджувала, що людину створив Бог за своєю подобою кілька тисяч років тому.

Книга Чарлза Дарвіна “Походження людини та статевий відбір" 1871 р. відкрила шлях до наукового вивчення проблеми антропогенезу. На основі аналізу величезного фактичного матеріалу він переконливо довів тваринне походження людини й переніс на проблеми антропогенезу принципи ево­люціонізму, зокрема вчення про природний відбір. Одним з недоліків праці є наголос на великій ролі у процесі становлення людини статевого відбору. Важко пояснити зростання обсягу мозку, удосконалення руки чи посту­пове зникнення на тілі пралюдини волосся лише тим, що жінки віддавали перевагу чоловікам саме з такими якостями. Теорія статевого відбору не пояснює прогресивного розвитку мови у наших предків [122, с. 17—29].

Водночас праці Дарвіна стимулювали цілеспрямовані наукові пошуки палеозоологів та антропологів. Незабаром, у 1891 р., вони увінчалися блискучим відкриттям доктором Є. Дюбуа на о. Ява решток пітекантропа, що в перекладі з грецької означає “мавпо-людина” [1, с. 14—16]. У цей самий час інтенсифікуються теоретичні розробки проблеми. Ф. Енгельс у статті “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" (1876) запро­понував трудову теорію антропогенезу.

мувалася в процесі колективної праці, її безпосередні пращури, як і всі примати, були суспільними тваринами. Колективні пошуки й розподіл їжі, полювання, захист від хижаків в умовах ускладнення знарядь і методів полювання згуртували первісний колектив, сприяли встановленню між його членами виробничих зв’язків. Виникала необхідність обміну інформацією, передавання виробничого досвіду наступним поколінням. Отже, мова — продукт колективної трудової діяльності пралюдей.

Крім соціальних, Ф. Енгельс виділяв біологічні аспекти антропогенезу, зокрема підкреслював велику роль переходу пращурів людини на м’ясний раціон. М’ясна їжа більше, ніж рослинна, відповідала біохімії людського організму, сприяла олюднюючій трансформації тіла та мозку мавпи. Висо­ка калорійність м’яса звільнила людей від цілодобових пошуків їжі. Полю­вання вимагало більшого інтелектуального напруження, ніж пошуки рос­линної їжі. Недаремно психіка хижих ссавців складніша за психіку травоїд­них. Прямоходіння звільнило руку для трудової діяльності. Остання зу­мовлювала прогресивний розвиток людського мозку [4, є. 105—108].

Біологічні фактори впливали на процес антропогенезу дуже довго й остаточно поступилися соціальним чинникам лише недавно. Природний добір діяв у популяціях наших пращурів аж до постання 35 тис. років тому людини сучасного типу — Homo sapiens.

У XX ст. наука зробила величезний крок у розумінні проблеми походжен­ня людини та становлення суспільства-. Передумовою цього були видатні відкриття палеоантропологів та археологів на півдні Євразії і особливо в Африці. Вони й уможливили відтворення сучасної картини передісторії людства.

Найдавніші ссавці з’явилися близько 180 млн років тому, в мезозойську еру, коли на суші, в морі, небі панували рептилії. Активність останніх вночі різко знижувалася, оскільки температура їхньої крові падала відпо­відно до температури середовища. Тому перші ссавці доби динозаврів були нічними теплокровними тваринами завбільшки з крису.

Близько 60 млн років тому через різкі кліматичні зміни динозаври ви­мерли. Причини цієї глобальної екологічної катастрофи більшість дослід­ників пояснюють різким зниженням температури поверхні землі та океанів. Це могло статися через падіння величезного астероїда або комети на нашу планету. Від вибуху в атмосфері утворилася пелена пилу, що пригасила сонце. Інші вчені пояснюють похолодання на землі посиленням вулканічної діяльності. Саме в цей час планета вступила в альпійську фазу гороутворен­ня, коли утворилися найвищі сучасні гірські системи: Альпи, Гімалаї, Кордільєри, Кавказькі та Кримські гори тощо. Численні вулканічні вивер­ження призвели до викиду в атмосферу великої кількості пилу, що затьма­рив сонце.

Зниження земних температур виявилося смертельним для більшості холоднокровних рептилій. Вижили лише ті, які сховалися від холоду під землю (змії, ящірки) чи у воду (крокодили, черепахи). Летючі ящури або вимерли, або трансформувалися в теплокровних, вкритих пір’ям птахів. Ця екологічна катастрофа зробила господарями землі ссавців. 50 млн років тому мезозойська ера рептилій змінилася кайнозойською, коли ви­бухоподібно зросло розмаїття ссавців. У цей час з’являються і найдавніші мавпи (примати).

Близько 20 млн років тому теплий вологий клімат сприяв поширенню тропічних лісів. Як наслідок в Азії, Африці, Європі небувалого розповсюд­ження набули людиноподібні мавпи, які відомі дослідникам під назвою дріопітеки (деревні мавпи). Вони дещо нагадували шимпанзе. Вчені відзна­чають зменшення іклів та діастеми (відстані між іклами та різцями) у дріопітеків, що свідчить про розвиток їх зубного апарату в напрямку людсь­кого. Сучасні людиноподібні мавпи (шимпанзе, горила, орангутанг, гібон) походять від різновидів дріопітеків, що не перейшли до наземного способу життя і продовжували мешкати в тропічних лісах (мал. 1).

Пізнім видом дріопітеків був рамапітек, кістки якого знайдено у перед­гір’ях Гімалаїв у шарах землі, що датуються 12—8 млн років тому. Це була досить тендітна мавпа, що, як і дріопітек, за конституцією та обсягом мозку (менше 400 см³) нагадувала шимпанзе.

Усі ці зміни в анатомії та способі життя людиноподібних мавп тропічних лісів були зумовлені суттєвими природно-кліматичними перетвореннями. Починаючи з 14 млн років до наших днів формуються крижані шапки над Південним та Північним полюсами. Це призвело до збільшення посушли­вості клімату, зниження температур у тропічній та субтропічній зонах і різкого скорочення площі тропічних лісів. Останнє зумовило зменшення чисельності, вимирання та біологічну трансформацію багатьох видів лісових тварин.

Мавпи також стояли перед необхідністю переходу спочатку до напівде- ревного життя, а згодом до проживання на відкритих безлісих просторах. Наземний спосіб життя були змушені опановувати не лише наші пращури, а й деякі примітивні мавпи. Приклад павіанів свідчить, що це супроводжу­валося переходом від травоїдності до всеїдності, зростанням згуртованості та агресивності стада. Аналогічні зміни відбувалися і у стадах дріопітекових людиноподібних мавп, яким дедалі частіше доводилося злазити з дерев.

В умовах наземного існування мавпи зустріли свого головного воро­га — хижаків родини котячих (левів, тигрів, леопардів та ін.). Щоб захис­титися, наші пращури були змушені звільнити передні кінцівки (майбутні руки) від опорних функцій. Це давало змогу не лише оглядати місцевість, а й оборонятися з допомогою палиць та каміння. Рука з палицею чи каменем поступово стала як засобом оборони, так і знаряддям полювання. Включення до раціону м’ясної їжі позитивно вплинуло на розвиток усього організму, особливо мозку.

Паралельно з освоєнням мавпою наземного способу життя та прямохо­діння відбувалося згуртування мавпячого стада і перетворення його на

Мал. 1.

первісну праобщину, адже консолідація усіх членів стада була необхідна для захисту від хижаків, а пізніше — для колективного полювання.

Існує точка зору, що початкові етапи антропогенезу відбулися у Схід­ній і Південній Африці в умовах активного горотворення та вулканічної діяльності. Як відомо, тектонічні процеси зумовлюють підвищення рівня радіації. Остання спричиняла мутаційні зміни в організмі наших пращурів, сприяючи збільшенню пластичності біологічного виду, його здатності до трансформації в людину.

Рамапітековий період олюднення мавпи, коли остання лише почала зас­воювати навички наземного існування, залишається найменш дослідженим. Пояснюється це відсутністю решток людиноподібних мавп, що датуються проміжком часу 8—4 млн років тому. У Кенії та в Ефіопії було знайдено сліди ніг на вулканічному попелі, а потім і численні рештки істоти, що датується 4—3 млн років тому. Багато в чому вона нагадувала рамапітека, але була прямоходячою і мала мозок обсягом 400 см³. Ця людиноподібна мавпа Australopitecus afarensis, на думку багатьох дослідників, була безпо­середнім пращуром як людини, так і австралопітеків.

Процес олюднення відбувався в умовах сухої, навіть жаркої савани Східної Африки. Серед пагорбів, вкритих густою травою, окремими кущами та деревами, текли ріки, по берегах яких росли ліси. Різноманітні копитні травоїдні, які й нині населяють африканську савану, були здобиччю чис­ленних левів, тигрів, леопардів, але не об’єктом мисливського промислу перших людських істот. Останні спочатку вдовольнялися полюванням на дрібних тварин (гризунів, земноводних, ящірок, комах та ін.). Мабуть, не гребували вони й рештками здобичі великих хижаків. Кістки тварин на стійбищах найдавніших пралюдей дали підстави називати їх “крисолова- ми”. Звичайно, значну частину раціону становила рослинна їжа — дикі плоди, їстівне коріння, соковиті пагони тощо. Саванний спосіб життя по­чав складатися у рамапітеків, а завершився на австралопітековому етапі формування людини 4—2 млн років тому [4, с.

Цікаву думку щодо рамапітекового етапу антропогенезу (12—4 млн років тому) висловив відомий швецький дослідник Я. Ліндблад [106, с. Ill — 170]. Він вважав, що у цей час пращури людини вели водяний спосіб життя. Пізні дріопітеки (рамапітеки) з дерев переселилися не в савану, а на береги лісових річок. Значну частийу часу вони проводили у воді в пошуках молюсків, їстівних рослин, земноводних, риби тощо. Вода захи­щала їх від леопардів та левів. На думку Я. Лінблада, внаслідок мешкання у воді рамапітеки перейшли до прямоходіння, позбавилися волосся на тілі. Про це свідчить також довгий, невластивий іншим приматам ніс людини, що дає їй змогу занурюватися у воду. Тонкий, рівномірний шар підшкірно­го жиру розвився у людей як теплоізолюючий засіб у холодній воді. Він зовсім не властивий наземним ссавцям. Товщий жировий прошарок у жінок, можливо, свідчить, що вони проводили у воді більше часу, ніж чоловіки. Останні, залишивши жінок з дітьми в безпечній водній стихії, ходили в савану на полювання. Водяна версія походження прямоходіння та деяких

особливостей людського тіла досить проблематична і потребує додаткових доказів.

Наступний після рамапітека пращур людини — австралопітек вів назем­ний спосіб життя, проживаючи у саванах Південної та Східної Африки 4— 1 мли років тому.

Першим відкрив рештки австралопітеків (південних мавп) професор Р. Дарт 1924 р. у Південній Африці. Відтоді тут знайдено велику кількість їхніх решток. Найбільш відомі місцезнаходження вздовж східноафрикансь- кого рифту — вузького й довгого тектонічного розламу, що тягнеться Східною Африкою з півдня на північ до Ефіопії. Його північним продов­женням є Червоне море, долина р. Йордан та Мертве море Палестини. Рифт відзначався великою вулканічною активністю. Олдувайська ущелина у Кенії розрізала на глибину 100 м шари вулканічного попелу. Він добре консервував кістки тварин та пралюдей, що й зробило Олдувай справж­нім музеєм плейстоценової фауни. Ось уже понад ЗО років Олдувай дос­ліджує сім’я відомих антропологів та гіалеозоологів Люїс, Мері та Річард Лікі.

Якщо рухатись африканським рифтом далі на північ від Олдуваю, потра­пимо в не менш знамениті місцезнаходження палеоантропологічних реш­ток — долину Омо, Хадар в Ефіопії. Видатні відкриття, зроблені тут у повоєнний час, пролили світло на найдавніший період антропогенезу, погли­били історію людства вдвічі — до 2 млн років тому, переконливо довели, що прабатьківщиною людини була Африка [53, с. 31—39].

Австралопітек був перехідною формою між людиноподібною мавпою та примітивною людиною, що почала виготовляти знаряддя праці. Ці прямо- ходячі хижі мавпи саван зрос­том та вагою мало відрізнялися від дріопітекових чи шимпанзе (відповідно 120 cm τa^40 кг), але обсяг їх черепів значно переви­щував останніх і сягав 600 см³ (мал. 2). Розколоті кістки різно­манітних тварин, навіть таких агресивних, як павіани, знайде­но в місцях проживання австра­лопітеків, свідчать, що вони були вмілими мисливцями. Однак зна­ряддя праці з каменю не власти­ві геологічним шарам, що містять кістки австралопітекових. Вони ще не виробляли кам’яних зна­рядь, а полювали з допомогою дерев’яних палиць та каміння. Взагалі хижий, мисливський спосіб життя пращурів людини остаточно склався на стадії австралопітеків з моменту застосування палиці як ударної зброї [106, с. 165, 168].

В Африці знайдено рештки багатьох видів австралопітеків, які поєдну­ються у дві головні форми: тендітну та масивну. Обидві були деградуючи­ми гілками розвитку і вимерли, не лишивши нащадків, 2—1 млн років тому. Австралопітеки походять від вищезгаданого пізнього рамапітека Austra- Iopitecus afarensis, відомого серед палеоантропологів також під поетичним іменем ЛюсІ. Останній вважається також пращуром першої людської істоти, яка жила в Африці поряд з австралопітеками і навіть полювала на них. Вони відрізнялися від своїх попередників насамперед більшим мозком (600— 800 см³) та вмінням виготовляти кам’яні знаряддя праці, за що дістали назву Homo Habilis — людина уміла. Найдавніші шари з рештками людини умілої та кам’яними знаряддями датуються близько 2 млн років тому (череп № 1470 з оз. Рудольф), а не 2,9 млн, як це вважалося раніше ∣10G, с. 159—161]. Однак частина дослідників вважають, що найдавніші знаряд­дя виготовлені 2,5 і навіть 3 млн років тому в Африці.

Розмірами тіла та обсягом мозку людина уміла дещо перевищувала біль­шість австралопітекових. Її зріст сягав 140 см, вага 50 кг, а мозок 800 см³. Однак за основними анатомічними особливостями цю істоту можна вважа­ти пізнім австралопітеком. Вміння виготовляти примітивні знаряддя праці дає підстави назвати її найдавнішою людською істотою. Кам’яні знаряддя Homo habilis мають назву галькових, оскільки вони являють собою зви­чайну кварцитову чи крем’яну річкову гальку, один кінець якої пригост- рений кількома грубими, але цілеспрямованими сколами (мал. 3).

Мал. 3. Спосіб виготовлення галькових знарядь

Виготовлення найдавніших знарядь праці було екстраординарною по­дією в історії людства. Вона знаменувала собою народження людини. З цього часу геологи починають нову еру історії землі — антропоген. Ті дослідники, що головним критерієм людини вважають виготовлення зна­рядь праці, розглядають Homo Habilis як найдавнішу людську істоту. Од­нак існує також точка зору В. П. Алексеева, який стверджував, що показ­ником належності до людей є певні біологічні особливості (так звана “го- монідна тріада”). До неї належать прямоходіння, рука з протиставленням великого пальця іншим та обсягу мозку понад 800 см³. На цій підставі власне людиною деякі дослідники вважають не Homo Habilis, а розвинуті­шу форму гомінід — пітекантропа [3].

Пітекантроп (мавпо-людина) — наступна після людини умілої форма людсь­ких істот на довгому шляху олюднення мавпи. Найдавніші її рештки дату­ються близько 1,5 млн років тому. Це була корінаста, низькоросла порівня­но із сучасними людьми істота, що впевнено пересувалася на двох ногах і відрізнялася від нас численними архаїчними елементами в будові масивного черепа. Обсяг мозку був значно менший за наш і становив 800—1100 см³. Лоб був похилий, а надбрівні дуги утворювали характерний козирок над очима. Скошене підборіддя свідчило про початкову стадію розвитку мови.

Головною мисливською зброєю пітекантропів, вірогідно, був дерев’яний спис, який мав загострений обпалений кінець. Саме завдяки спису піте­кантропам вдавалося полювати на копитних (оленів, антилоп, коней, би­ків) і навіть товстошкірих (слонів, носорогів, гіпопотамів), кістки яких знайдено на стійбищах. Археологи розпізнають стоянки пітекантропів за ручними рубилами — масивними, двобічно оббитими крем’яними знаряд­дями мигдалевидної форми (мал. 4).

На стадії пітекантропа наші пращури розселилися з Африки на Близь­кий Схід, у південні регіони Азії та Європи. В останній вони з’явилися близько 1 млн років тому, про що свідчать рештки їхньої життєдіяльності в гроті Валоне на Середземноморському узбережжі Франції та деяких інших місцях Південної і Центральної Європи, в тому числі на стоянці Королеве в Закарпатті.

Важливу роль в освоєнні помірної зони Євразії відіграв вогонь, який остаточно був приборканий саме пітекантропами. Вогнище гріло, захищало від хижаків, на ньому готували їжу, гострили списи. Вогонь дав змогу нашим пращурам розселитися з теплої Африки далі на північ в Євразію, де близько 1 млн років тому почало відчуватися холодне дихання льодовика. Розселення на менш сприятливих для життя територіях вимагало від піте­кантропів більших розумових зусиль, стимулювало розвиток мозку. Дехто з дослідників відзначає дещо більший обсяг черепів у пітекантропів та неан­дертальців Євразії порівняно з їхніми сучасниками з Африки [106, с. 209].

Пітекантропи зникли близько 100 тис. років тому, поступившись міс­цем прогресивнішому різновиду наших пращурів — неандертальцю. Остан­ній мав нижчий порівняно із сучасною людиною зріст, але дуже масивний скелет і корінасту статуру. Це свідчило про неабияку фізичну силу неан­дертальця. Найбільше примітивних, архаїчних рис зберігав його череп, обсяг якого становив близько 1000—1500 см³. Розвиток надбрівних дуг та потиличної частини поєднувався з низьким похилим лобом. Це ознака

Мал. 4. Розвиток галькових знарядь Homo habilis (/—6) і рубила пітекантро­пів ( 7, 8)

недорозвиненості лобних відділів мозку, що відповідають за складне, асоціа­тивне мислення, а також містять центри гальмівних процесів. Іншими слова­ми, неандертальці порівняно із сучасними людьмй мали обмежені розумові можливості й були нездатні до складного абстрактного мислення. Водно­час нерозвиненість центрів гальмування робила їх збудливими та агресив­ними, що у поєднанні з великою силою неандертальців зумовлювало часті й кровопролитні сутички в їхніх праобщинах ]4, с. 127, 128].

Неандертальці досить щільно заселили Африку та Євразію, за винятком північних районів Європи та Сибіру, що були вкриті льодовиками. Нині відомо понад 500 місцезнаходжень кісток неандертальців. Стоянок з їх крем’яними знаряддями досліджено в кілька разів більше. Техніка обробки кременю піднялася на вищий щабель розвитку порівняно з пітекантропами. Якщо рубила останніх виготовлялися двобічним оббиванням цілих крем’яних гальок (див. мал. 4, 7, 8), то неандертальці виготовляли знаряддя із спеціаль­но зроблених заготівок — крем’яних відщепів. Останні відбивалися з гальок, які археологи називають ядрищами, або нуклеусами. Ядрища за часів неан­дертальців мали дисковидну форму (мал. 5), а зняті з них відщепи, як прави­ло, були трикутних обрисів. Тому знаряддя неандертальців найчастіше мали трикутну форму. Найпоширенішими, серед них були гостроконечники та скребла. Виготовляли їх ретушуванням дрібними сколами країв відщепів.

У Європі відомо два різновиди неандертальців: ранній, більш прогресив­ний, наближений до Homo sapiens, та пізній, примітивний. Останній, на думку більшості дослідників, був деградуючою гілкою гомінідів і виродився, не залишивши нащадків. Сталося це близько 35 тис. років тому, коли досить раптово в Африці й у Південній Євразії на зміну неандертальцям прийшла людина сучасного типу. Поширена думка, що остання сформувалася десь на Близькому Сході на основі місцевого, досить прогресивного різновиду неан­дертальців і звідси розселилася в інші регіони Євразії та Африки.

Неандертальське суспільство не мало перспектив соціального розвитку через вищезгадані вади психіки його членів. Суттєвою перепоною прогресу були не лише не здатний до складних розумових операцій мозок, а й легка збуджуваність та агресивність через нерозвиненість відповідних цен­трів лобного відділу мозку. Все це викликало спалахи дикої люті та агресії у неандертальському стаді з тяжкими, смертельними наслідками. Особи з розвинутішим мозком і врівноваженим характером мали більше шансів на виживання. Так механізм природного та соціального відбору впливав на розвиток мозку неандертальця в бік Homo sapiens. Саме остання є власне людиною. Всі попередні форми гомінід (людина уміла, пітекантроп, неан­дерталець) були людьми на стадії формування [172].

Homo sapiens (людина розумна) відрізнялася від своїх пращурів тендіт­нішою конституцією, меншою силою, зате великим обсягом мозку (до 2000 см³) з розвиненими лобними відділами, які є досконалим інструмен­том складної розумової діяльності. Структура черепа свідчить про більш лагідний, врівноважений порівняно з неандертальцями характер Homo sa­piens, що робили її суспільною істотою. В популяції людей відбувається заміна природного відбору соціальним.

Колективізм людини стимулював розвиток мовного апарату, що зумови­ло формування виступаючого підборіддя. У цей самий час через розвиток лобного відділу мозку деградує надбрівний виступ і зникає такий архаїч­ний елемент обличчя наших пращурів, як прогнатизм — виступаючі впе-

Мал. 5. Періодизація кам’яної доби

эед верхня та нижня щелепи. Так сформувався вертикальний профіль обличчя сучасної людини.

Досконалий мозок Homo sapiens зумовив піднесення суспільства та тварин, людей, орнамен­ти та ін. З кісток великих тварин, насамперед мамонтів, починають будувати житла.

Запропонована стадіальна картина антропогенезу є спрощеною схемою складного і багато в чому загадкового процесу трансформації мавпи в людину. На кожній ділянці цього довгого і звивистого шляху паралельно розвивалося кілька різновидів людиноподібних істот, більшість з яких ви­мирали, не лишивши нащадків. Як правило, представники попереднього типу довго жили поряд з прогресивнішими різновидами гомінід, нерідко полюючи один на одного. Так, Homo Habilis довго існувала поряд з австрало­пітеком, пітекантроп — з Homo Habilis₁ неандерталець — з пітекантропом, a Homo sapiens — з неандертальцем.

Підсумовуючи історію формування людини, можна зробити висновок, що остання входить до загону приматів (мавп), де виокремлюються родини людиноподібних мавп (дріопітеки, шимпанзе, горили, орангутанги, гібони) та гомінід (Homo Habilis), пітекантропи, неандертальці, Homo sapiens. Гомініди поділяються на два роди: Homo sapiens (власне люди) та Homo primigenius (пітекантропи, неандертальці). В антропогенезі простежуються два великі стрибки: від людиноподібної мавпи до примітивної людини і від останньої до людини сучасного типу. Перший з них знаменувався зароджен­ням мислення, мови, соціальної організації, виробництвом найдавніших знарядь праці, внаслідок чого постала людина примітивна. Підчас другого стрибка людський розум піднявся на якісно вищий щабель, і Homo primi­genius трансформувалася у власне людину — Homo sapiens (див. мал. 1).

Археологічна періодизація найдавнішої історії людства побудована з ура­хуванням палеоантропологічної періодизації процесу антропогенезу. Епосі Homo Habilis (2—1 млн років тому) відповідає археологічна епоха Олду- вай, часу існування пітекантропів (1 млн — IOO тис. років тому) — Ашель, неандертальців (IOO—35 тис. років тому) — Мустьє. Три вищезга­дані періоди об’єднані назвою ранній палеоліт. Пізній палеоліт почався з поширенням Homo sapiens (див. мал. 5).

Описані вище ранні етапи антропогенезу зафіксовано в Африці та Півден­ній Азії. Європу вперше заселили ранні пітекантропи близько 1 млн років тому (грот Валоне на півдні Франції та ін.). Кістки найдавніших у Європі людських істот, знайдені у Вертешселеш (Угорщина) та Гейдельберзі (Ні­меччина), належали пітекантропам. Приблизно в цей самий час, можливо трохи пізніше, пращури людини з’являються на теренах України (мал. 6).

Мал. 6. Галькові знаряддя з найдавніших стоянок Європи, що датуються близько 1 млн років тому:

1 — грот Балоне, Південна Франція (за Ф. Люмлеем); 2—7 — нижній шар стоянки Королеве, Закарпаття (за В. М. Гладиліним)

Як відомо, в усі історичні епохи Північ Євразії відставала у своєму розвитку від Півдня. Саме через Україну, яка займає крайній південний захід Східної Європи, прогресивні Середземномор’я та Близький Схід впли­вали на східну частину Європейського континенту. Найдавніші людські істоти заселили Європу, зокрема Україну, саме з Півдня.

Є два південні шляхи в Україну в обхід Чорного моря — західний через Балкани та східний через Кавказ. Однак кавказький шлях в епоху антропо­генезу був заблокований Кумо-Маницькою протокою, яка з’єднувала Кас­пійське море з Чорноморським басейном. Тому перші люди прийшли в Україну через Балкани та Центральну Європу. Недаремно найдавніші сліди перебування пралюдей в Україні досліджені в нижньому шарі стоянки Ко­ролеве в Закарпатті, що датується близько 1 млн років тому (див. мал. 6).

Дещо пізнішими є інші стоянки пітекантропів ашельської епохи Украї­ни: Рокосове у Закарпатті, середні шари Королеве, Лука-Врублівецька на Дністрі, Амвросіївка у Донбасі, місцезнаходження з гальковими знаряддя­ми та рубилами передгір’їв Криму (Бодрак І—III, Чокмакли, Кара Куш І, III та інші) [12, т. 1, с. 15—28].

Більш численні в Україні стоянки неандертальців мустьєрської доби (100— 40 тис. років тому). Особливо багато їх досліджено у печерах гірського Криму: Кіїк-Коба, Чокурча, Шайтан-Коба, Вовчий Грот, Старосілля, Ак- Кая, Заскальне, Кабазі, Пролом та ін.). Більшість з них мають кілька шарів культурних решток мустьєрського часу, а на деяких знайдено на­віть кістки неандертальців (Кіїк-Коба, Заскальне V) [92].

Окремі мустьєрські стоянки відомі у Закарпатті (верхні шари Королеве, Рокосове), Подністров’ї (нижні шари Молдови І та V, Кормань IV), на Житомирщині (Житомирська, Рихта), у Надпорожжі (Орел), Донбасі (Ан­тонівка 1, 2, Білокузьминівка) та ін.

Якщо пам’яток ашельського часу в Україні налічується не більше ЗО, мустьєрського — 200, то стоянок Homo sapiens пізнього палеоліту — близько 1000. Це свідчить про зростання населення України протягом давньокам’яної доби. Пізньопалеолітичні стоянки в Україні, що датуються 35—14 тис. років тому, концентруються в кілька територіальних груп: Кримська (Сюрень І, Буран-Кая), Степова (Амвросіївка, Акаржа, Анетівка, Сагайдак та ін.), Надпорозька (Кайстрова Балка, Осокорівка, Дубова Бал­ка, Ворона), Дністровська (верхні шари Молодови I, V, Кормань IV), Волинська (Городок І—II, Бармаки), Середньодніпровська (Мезін, Добра- нічівка, Межиріч, Радомишль, Кирилівка, Гінці, Семенівка).

Кінець періоду антропогенезу в цілому збігається з кінцем давньокам’яної доби (палеоліту). Остання розпочалася з виготовлення найдавніших зна­рядь першими людськими істотами 3—2 млн років тому і закінчилася 10 тис. років тому з кінцем льодовикової епохи.