ПЕРЕДМОВА.
Обов’язковою передумовою успішної розбудови самостійної Української держави є висока самосвідомість нації. А це глибоке знання національної культури, географії, історії, розуміння їхньої унікальності, неповторності на тлі історії та культури сусідів.
Однак дослідження саме у цих галузях науки, що дістали узагальнену назву україністики, донедавна з відомих причин гальмувалися, а їх результати фальсифікувалися.Тому україністика як система наук про український народ та його батьківщину нині являє собою значною мірою невпорядко- вану сукупність різноманітних знань. Цілі напрями досліджень сфальсифіковані або ще залишаються суцільною “білою плямою". Такий стан знань української нації про себе не може бути основою міцної самосвідомості.
Отже, актуальне й нагальне завдання української науки — ліквідація “білих плям”, встановлення об'єктивної картини в усіх ділянках історії та культури, популяризація цих знань, у тому числі підготовка нових підручників, навчальних посібників. Особливо слід наголосити на поширенні саме об’єктивної, науково вивіреної інформації, адже численні аматорські праці з історії та культури України присвячені, на нашу думку, історичній міфотворчості. Користь від таких “суперпатріотичних” творів для молодої Української держави сумнівна, а шкода очевидна. По-перше, вони дезінформують і дезорієнтують її громадян, по-друге, дискредитують українську науку в боротьбі з ідеологічними противниками самостійної України.
Посібник охоплює головні етапи давньої історії України — від появи иа цих теренах перших людських істот близько 1 мли років тому до формування першої української держави — Київської Русі.
Перші п’ять розділів присвячені суспільствам мисливців кам’яної доби. Україна є одним з найбагатших регіонів Європи на стоянки епохи каменю. Українські археологи зробили значний внесок у вивчення мисливських суспільств доби зледеніння.
Однак широка громадськість мало інформована про результати цих досліджень. Спробою доступного наукового викладу цих маловідомих проблем первісності є перші розділи цієї книги. Докладно розглядаються механізм олюднення мавпи, довкілля часів зледеніння, спосіб життя, господарство, культура прильо- довикових мисливців, устрій суспільства та питання демографії кам’яної доби. Крім того, йдеться про первісне мисливське суспільство післяльодовикової епохи, яке займало лісову зону України в добу мезоліту 10—6 тис. років тому.Глобальний процес поширення землеробства та скотарства, який розглядається у шостому розділі, називають неолітичною революцією. Найдавніші у Східній Європі землероби та скотарі з’явилися саме в Україні, звідки пізніше розселилися далі на схід та північ. Остаточна перемога відтворюючої економіки в Україні пов’язана з відомою трипільською культурою.
У IV—III тис. до н. е. українські лісостепи та степи були східним крилом індоєвропейської прабатьківщини. Саме тут 6 тис. років тому зародилася найдавніша форма відгонного скотарства. Перші скотарі Північного Надчорномор’я були далекими пращурами індоєвропейської сім’ї народів, яка розселилася на безкраїх просторах від Атлантики до Індії, від Льодовитого до Індійського океану. Саме вони створили європейську цивілізацію. Перший поштовх до індоєвропеїзації пішов з українських степів.
Індоєвропейська проблема особливо популярна у деяких істо- риків-аматорів. Останнім часом з’явилася велика кількість псевдонаукових розвідок, де не враховуються здобутки світової індоєвропеїстики. Спробою систематизувати та узгодити останні з досягненнями українських археологів є сьомий, восьмий та дев’ятий розділи. Тут розглядаються численні архаїчні складники козацького культурного комплексу, які засвідчують зв’язок останнього з праіндоєвропейською культурною традицією: червона китайка, малиновий прапор, кобзарство, оселедець, побратимство, характерники-вовкулаки тощо. Ці та багато інших елементів споріднюють козацтво із середньовічним європейським лицарством, що пояснюється їхньою спільною генезою — індоєвропейською військовою традицією.
Особливо драматичною сторінкою давньої історії України була скіфсько-сарматська доба, яка висвітлена в десятому розділі. Саме в цей час склалося етно-культурне підгрунтя, на якому в І тис. н. е. почало формуватися слов’янство. •*.
Його прабатьківщиною була Північно-Західна Україна. Саме тут маємо найдавніші слов’янські пам’ятки. Звідси відбулося {«зселення слов’ян на гігантських обширах від Балтії до Серед- :, Земномор’я, від Ельби до Верхньої Волги. На цих самих землях Між Карпатами та Прип’яттю формувався й український етиос. Тому археологічні дослідження на Волині, Прикарпатті, Київщині відіграють вирішальну роль у вивченні походження слов’янства взагалі та українців зокрема. Концепція київських археологів щодо етногенези слов’ян лягла в засновок одинадцятого розділу книги.
Проблема історичної спадщини Київської Русі є ключовою Для історії Східної Європи. Питанням етнічної належності люд- йості Південної Русі та Київської Русі як праукраїнської держави присвячені дванадцятий і тринадцятий розділи книги.
Проблема походження українців набула особливої актуальності останнім часом у зв’язку з відновленням незалежної Української держави. У чотирнадцятому розділі аналізуються головні концепції етногенези українців та їхніх східнослов’янських сусідів.
Останні два розділи (п’ятнадцятий і шістнадцятий) присвячені розгляду геополітичної позиції України на культурно-історичній малі Європи. Фактично наша Батьківщина була східним форпостом європейської цивілізації на межі з азійським світом, економічним підгрунтям якого був так званий східний спосіб виробництва. Трагічна історична доля України зумовлена тим, що вона опинилася у прифронтовій смузі грандіозної битви між Сходом і Заходом. У наш час це тривале й драматичне протистояння завершується перемогою динамічніших суспільств з ефективною ринковою економікою європейського типу. Азійський спосіб виробництва як основа агресивного імперського деспотизму сходить з історичної арени.
Назву “Україна” автор вживає як поняття географічне і не вважає українцями ні праіндоєвропейців чи трипільців, ні тим більше людність, яка залишила стоянки кам’яної доби на землях України.
Щодо віку українського етносу, то автор дотримується традиційної для української історіографії концепції, започаткованої М. С. Грушевським і розвиненої його численними послідовниками. Ранні етапи формування українського етносу наукові дані дають змогу відносити до VI—IX ст., тобто до доби, що передувала формуванню першої історичної української держави — Київської Русі. В той період почала формуватися більшість великих сучасних етносів помірної зони Європи — \ французький, німецький, англійський, польський та ін. А у IX— X ст. постають перші їхні національні держави, аналогічні S праукраїнській Київській Русі. Виключення останньої з укра- I ?їнської історії суперечить загальним закономірностям європейського історичного процесу.
Україна — це найбагатша на археологічні знахідки країна Східної Європи. З давніх-давен з прогресивного Середземномор’я на північ поширювалися різноманітні новації, а з Азії на захід, в Європу, українськими степами рухалися скотарі-нома- ди. Сотні стародавніх народів жили на українських землях до появи тут власне українців. Вони лишили після себе не лише німі археологічні свідчення — стоянки, селища, кургани, а й культурні надбання, які пізніше стали складниками української культури.
Вивчення первісної історії України — необхідна передумова об’єктивного розуміння української етногенези, національної культури та історії.