Найдавніші землероби неоліту України

Епоха лісових мисливців з луком та стрілами (мезоліт) датується VIII—V тис. до н. е. і передує новокам’яній добі, або неоліту (V— ъ—У III тис. до н. е.) (див. мал. 5). Останній був ерою поширення земле­робства і тваринництва.

Відтворюючі форми господарства були принесені в Європу переселенця­ми із Східного Середземномор’я, де вони зародилися близько 10 тис. років тому. В цей час сталася деградація скандинавського льодовика, яка призвела до радикальних змін у циркуляції повітряних мас не лише над Європою, а й над Північною Африкою та Близьким Сходом. Наприкінці льодовикової доби вологі повітряні маси з Атлантики пересувалися у схід­ному напрямку над Північною Африкою та Середземномор'ям. Зникнення льодовика зумовило переміщення шляхів атлантичних циклонів на північ, на Європейський континент. Паралельно із встановленням помірного та вологого клімату сучасної Європи відбувалася аридизація Північної Афри­ки та Близького Сходу, деформувалися найбільші на земній кулі пустелі. Сухий пустельний клімат різко скоротив поголів’я промислових тварин і сприяв кризі мисливського господарства не лише у Сахарі чи в Аравії, а й у Східному Середземномор’ї.

Так, у часи найвищого розквіту мисливського господарства у мезолітичній Європі природно-кліматичні зміни та ефективна мисливська зброя (лук і стріли) призвели до різкого скорочення промислових копитних на Близь­кому Сході. Криза мисливського господарства у Палестині, Сирії, Півден­ній Анатолії, у горах Загросу на схід від Тигру в X—IX тис. до н. е. змусила первісних мисливців цих територій шукати альтернативних полю­ванню способів отримання їжі.

Значну частину раціону жителів Східного Середземномор’я здавна ста­новило зерно дикої пшениці, ячменю, сочевиці, вики, які у великій кіль­кості росли у передгірних долинах Близького Сходу. Жінки, періодично збираючи врожай диких злаків, поступово засвоїли навички догляду за

полями, а пізніше почали спеціально культивувати різновиди зернових.

Так в унікальних умовах Близького Сходу на основі мисливства та збиральництва постали принципово нові, відтворюючі форми економіки — землеробство і тваринництво. Це зумовило докорінні зміни в устрої, де­мографії, способі життя, культурі первісного суспільства.

Зерно як основа раціону ранніх землеробів вживалося в їжу у вигляді каш, а їх приготування потребувало міцного, жаро- та водостійкого посу­ду. Він також був необхідний для збереження запасів зерна до нового врожаю. Цим пояснюється повсюдне поширення керамічного посуду ра­зом з культивацією зернових культур. Примітивний глиняний посуд — визначальна археологічна ознака неолітичної доби.

На відміну від рухливих мисливців землероби змушені вести осілий спо­сіб життя, охороняючи свої поля. В результаті різко збільшилася чисель­ність сім’ї та общини. Ранньоземлеробські поселення Близького Сходу набагато більші за площею, ніж мисливські стоянки попередньої епохи. Скупчення населення на великих за розміром неолітичних поселеннях призводило до погіршення санітарних умов, частих епідемій.

Ранні землероби були більшою мірою забезпечені їжею, ніж мисливські суспільства, однак її якість значно поступалася м’ясній дієті останніх. Основу зернового раціону становили вуглеводи, бракувало білків, аміно­кислот, вітамінів. Це значно ослаблювало людський організм, сприяло поширенню різноманітних захворювань. Дослідники вважають, що деграда­ція зубного апарату людини та грацилізація скелета (потоншання кісток) розпочалися через перехід від мисливської м’ясної до землеробської вугле­водної дієти. Цікаво, що у скотарських племен (наприклад, скіфів) на відміну від землеробів вищезгаданих негативних змін скелета не спостеріга­ється [80, т. 2, с. 267].

Продуктивність відтворюючого господарства та осілий спосіб життя зумо­вили демографічний вибух у ранніх землеробів Близького Сходу.

На Близькому Сході було кілька центрів становлення аграрного госпо­дарства: палестино-сирійський на східному узбережжі Середземного моря, південно-анатолійський на півдні Малої Азії, у передгір’ях Загросу на схід від р. Тигр (мал. 30). З палестино-сирійського ранньонеолітичного центру в VII тис. до н. е. стародавні мотичні землероби і тваринники розселялися

Мал. ЗО. Розселення найдавніших землеробів і тваринників з палестинського анатолійського та загроського центрів доместикації тварин та рослин у VII— IV тис. до н. е.

переважно на південь в Аравію та на південний захід в Африку. Із Загрось ких гір мотичні землероби розселилися на Схід в Індію (дравіди) та ' Центральну Азію.

У тісному контакті зі Східним Середземномор’ям у горах Тавру розви вався південно-анатолійський центр становлення відтворюючого господарств^ На думку переважної більшості дослідників, землеробство і тваринництва потрапило в Європу в VII тис. до н. е. саме звідси, але для цього їх носіян довелося перетнути Егейське море, яке відокремлює Малу Азію від Європі.

За археологічними даними, на узбережжі Егейського моря проживалі племена рибалок, які на той час оволоділи навичками каботажного плг- вання вздовж морських узбереж та між островами. Про жваві зв’язки мім Малою Азією та Грецією морем у VlI—VI тис. до н. е. свідчить поширенні з о. Мелосу обсидіану, що використовувався для виготовлення знарядь праці по всій Егеїді.

Аиатолійські мотичні землероби з VII тис. до н. е. поширювалися ні. захід двома головними шляхами: морським уздовж узбережжя в Західна Середземномор’я та через Грецію і Подунав’я сушею в Центральну Європ' та Правобережну Україну (мал. 31). •

Археологічно простежено кілька хвиль мігрантів з Малої Азії на захід Перша, що датується VIl тис. до н. е., принесла в Грецію та на острови узбережжя Західного Середземномор’я (Апеннінський, Піренейський піь острови, Прованс, Алжир, Марокко) досконалу відтискну техніку оброс-

■ошиоеиня відтворюючої економіки в Європі у VII—V тис. до н. е.

Мал. 32. Крем’яні вироби мезолітичних культур України, виконані у відтиск­ній техніці:

І — яніславнцькій; 2 — гребениківській; 3 — мурзаккобииській

Головний потік ранньонеолітичних переселенців з Малої Азії був спря­мований через Егейське море в Східну Грецію (Фессалію), а звідси доли­ною р. Стримон на північ у Подунав’я. Звідси частина мігрантів прямувала долиною Дунаю вверх у Центральну та Західну Європу, інша повертала на схід і через Нижнє Подунав’я рухалася на Правобережну Україну. Освоєння землеробами нових земель неминуче приводило до зростання населення і на цих теренах, що змушувало шукати нові придатні для мотичного земле­робства регіони.

Найдавніші землеробські культури Європи постали в Східній Греції у VII тис. до н. е. (поселення Aprica, Hia Нікомедія, Протосескло). Ix люд­ність ще не знала кераміки, але існувала переважно за рахунок мотичного землеробства і тваринництва. Відтворюючі типи господарства з’явилися на Балканах уже в досить розвиненому, сформованому вигляді. Сам набір культивованих рослин (пшениця емер, однозернянка, ячмінь, сочевиця, вика, горох) та домашньої худоби (вівця, коза) вказує на їх близькосхідні корені.

Про це свідчить також тендітний, східносередземноморський антропо­логічний тип найдавніших аграріїв Балкан. Мисливська автохтонна людність Європи здавна належала до іншого, кроманьйонського типу і відзначалася високим зростом, масивним скелетом, широким обличчям і була пращуром сучасних північних європеоїдів. До них належить більшість англійців, дат­чан, норвежців, шведів, північних німців, балтів, поляків.

Поряд з яскравими близькосхідними рисами культура найдавніших зем­леробів Балкан у процесі саморозвитку набула неповторності. Зокрема, тут дуже рано розвинулася власне домобудівна традиція, яка принципово відрізняється від близькосхідної, що характеризувалася круглими, а потім прямокутними наземними житлами із сирцевої цегли.

Однак уже в VII—VI тис. до н. е. у Фессалії з’явилися своєрідні прямо­кутні житла з двоскатним дахом, вкритим соломою. їхні глинобитні стіни мали каркас із дерев’яних стовпів та плетеної лози. Цей тип жител був поширений найдавнішими землеробами з Балкан по всій Європі і став типовою рисою європейського землеробського неоліту. Чим далі на північ до лісової зони, тим більше дерева і менше глини використовували для будівництва таких споруд. Останні нерідко заглиблювали у землю для утеплення.

Отже, українська глинобитна хата під стріхою є спадкоємицею житло­будівних традицій найдавніших землеробів Європи, які близько 8 тис. років тому проживали у Східній Греції.

Поступово просуваючись з Греції на північ, нащадки анатолійських зем­леробів пристосовували свої господарство та культуру до місцевих природних умов. Характерне для Східного Середземномор’я і Греції розведення овець та кіз на півночі Балканського півострова поступилося місцем великій рогатій худобі та свинарству. Однак у степовому Надчорномор’ї вівці про­довжують відігравати провідну роль у стаді, структура якого значною мі­рою визначалася природно-ландшафтним середовищем. Тому спроби пояс- нити ранне поширення овець та кіз у неоліті півдня України впливом з Кавказу здаються непереконливими.

У VI тис. до н. е. ранньоземлеробська людність досягла півночі Бал- канського півострова. Тут сформувалася середньодунайська ранньонеолітич- на спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево Югославії, Kepeui Угорщини, Кріш Румунії, Караново Болгарії та Буго-Дністровської України. Протягом цього тисячоліття неолітичні землероби освоїли всю Карпатську улоговину. Лише на сході їм вдалося вийти за межі Карпатсь­кої дуги до середніх течій Пруту, Дністра та Південного Бугу. Цей буго- дністровський неоліт вважається найдавнішим серед неолітичних культур України (див. мал. 31).

На V тис. до н. е. припадає принципово новий етап освоєння балканськими аграріями Європи. Колонізація поширилася із Середнього Подунав’я пів­нічніше на лесові плато середньої смуги Європи. Ці родючі грунти простяг- лися північніше Альп та Карпат довгою смугою від Північної Франції до України. Однак землеробське освоєння порослих лісом обширів стало можливим лише після винайдення підсічно-вогневого землеробства.

Його суть полягала в тому, що восени ділянка лісу розчищалася від дерев, які сохли протягом зимових місяців. У лютому сухі дерева спалюва­лися, удобрюючи землю попелом. Навесні підготовлене у такий спосіб поле засівалося. Після кількох років експлуатації воно втрачало родю­чість. Доводилося випалювати нову ділянку лісу і переносити ближче до неї селище. Цим пояснюється рухливість землеробів, які користувалися такими методами ведення сільського господарства.

Найдавнішими підсічно-вогневими землеробами, які освоїли лісові обши- ри середньої смуги Європи, була людність неолітичної культури лінійно- стрічкової кераміки. Ця спільнота постала ще у VI тис. до н. е. на основі культури Кереш Західної Угорщини. З Карпатської улоговини людність культури лінійно-стрічкової кераміки просунулася Верхнім Дунаєм на уз­вишшя Південної Німеччини, до басейну Рейну і навіть Північно-Східної Франції. Дещо пізніше саме її нащадки принесли землеробство і тварин­ництво на Британські острови (див. мал. 31).

Племена культури лінійно-стрічкової кераміки зі своєї батьківщини на Середньому Дунаї через Моравську браму розселялися на північ на землі Південної Польщі. Рухаючись далі на схід, вони близько середини V тис. до н. е. досягли Волині та Верхнього Подністров’я. Отже, ця культура відіграла провідну роль у неолітизації середньої смуги Європи від Франції до України (мал. 33).

Однак справжня аграрна колонізація лісостепової смуги Правобережної України пов’язана з відомою трипільською культурою, яка датується V— IV тис. до н. е. Вона виникла на початку V тис. до н. е. у румунському Прикарпатті на основі балканської неолітичної культури Боян. Румунська назва культури Кукутені. Протягом понад тисячу років ця людність посту­пово і невпинно просувалася з Південного Прикарпаття у північно-східно­му напрямку, колонізуючи родючі чорноземи лісостепової смуги Молдови

_~виоережної України. В середині IV тис. до н. е. трипільці досягли...пра на теренах Південної Київщини. Одне з цих поселень, розкопане ■. Хвойкою сто років тому біля с. Трипілля, і дало назву культурі.

Отже, вйтворююча економіка на українських землях поширилася з Бал- '.аиського регіону. Популярна у післявоєнні роки версія про неолітизацію /країни з Кавказу поки що не знаходить наукового підтвердження. Зате археологічні матеріали неспростовно свідчать про чотири хвилі мігрантів з Лодунав’я на Правобережну Україну з VII по IV тис. до н. е.

Найдавніші впливи балканського світу на українські землі простежуються з матеріалах гребениківської пізньомезолітичної культури. Вони датуються сінцем VII—VI тис. до н. е. і поширені на Одещині. Гребениківській техніці обробки кременю властиві правильні, відтискні пластини, з перетинів яких зиготовляли численні трапецієвидні наконечники стріл (див. мал. 32). Ана- іогічні вироби знайдено у найдавніших неолітичних шарах Греції (Aprica₁ Зескло, Hia Нікомедія). Це дає підстави виводити корені гребениківської спільноти Північно-Західного Надчорномор’я з Балкан.

Досконала відтискна техніка обробки кременю з’явилася на Близькому -ході у VIlI тис. до н. е. Просунувшись на захід у VII тис. до н. е., її носії розселилися по островах та узбережжю Середземного моря до Гібралтару. / VI тис. до и. е. вона поширилася на північ в Європу і у V тис. до н. е. досягла берегів Балтії, Північного моря, Ла-Маншу (див. мал. 31).

З другою, буго-дністровською хвилею балканських прибульців у лісо­степах Правобережної України з’являються найдавніша неолітична керамі­ка та відтворююче господарство. Про балканські корені цього явища свід­чать як особливості буго-дністровської кераміки (лінійний орнамент), так і своєрідний близькосхідно-балканський набір культурних зернових рослин. Відбитки зерен на глиняному посуді свідчать, що буго-дністровці вирощу­вали традиційні для Східного Середноземномор’я зернові культури — пше­ниці емер, однозернянку, ячмінь, горох. На поселеннях переважають кістки диких тварин та риби. Серед домашніх тварин були відомі свині, собаки. Пізніше з’явилася велика рогата худоба [12, т. 1, с. 118—126].

Слід зазначити, що буго-дністровська культура VI—V тис. до н. е. є місцевим, варварським проявом неоліту Подунав’я. Вона виникла внаслідок впливу балканської культури Кріш з території Молдови на місцеві мисливсь­кі та рибальські племена Середнього Дністра на Бугу. Тому основою еконо­міки цього населення були мисливство та рибальство, доповнені запозичени­ми у кришської людності Молдови елементами землеробства і тваринництва. Стає зрозумілим, чому сліди культурних злаків, знайдені на буго-дністровсь- ких пам’ятках Подністров’я, відсутні далі на схід, у Побужжі. Глиняний посуд буго-дністровської культури поєднує в собі місцеві риси (гостре дно із запозиченими у дунайських землеробів (лінійний орнамент) (див. мал. 33).

У середині V тис. до н. е. буго-дністровська людність поширюється на схід до Дніпра і на північ до Полісся. Внаслідок Ті впливів на місцевих мисливців та рибалок у поліському Подніпров’ї виникла дніпро-донецька неолітична культура, а у Західному Поліссі — німанська.

Третя хвиля мігрантів з Балкан та Подунав’я — людність культури лінійно-стрічкової кераміки — на відміну від попередніх прийшла на Во­линь та Верхнє Подністров’я не з Нижнього Дунаю, а з південної Польщі в обхід Карпат з півночі. Ці поселення існували в Україні у V тис. до н. е. В основі економіки прибульців було переложне землеробство, доповнюване придомним розведенням великої рогатої худоби. Носії традицій культури лінійно-стрічкової кераміки були нащадками найдавніших балканських земле­робів. Про це свідчить близькосхідний набір зернових, характерний орна­мент посуду, східносередземноморський “вірменоїдний” антропологічний тип [227, с. 264].

Аграрна економіка остаточно утвердилася на чорноземах Правобережної України лише у V—IV тис. до н. е. з приходом сюди з Нижнього Поду­нав’я та басейну р. Серет культури Кукутені-Трипілля. Економічною осно­вою цієї яскравої археологічної культури України було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. В міру виснаження землі вони переселялися далі на схід і поступово освоїли всі придатні для їхньої землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра.

Окремі мідні прикраси, шила, ножі та сліди металургії на трипільських поселеннях свідчать, що більшість з них датуються не неолітом, а наступ­ним енеолітичним (мідно-кам’яним) періодом первісної історії. Археологи пізнають трипільські поселення насамперед за досконалим, багато орнамен­тованим глиняним посудом. Вишуканий лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого та чорного кольорів вкриває жовту поверхню столо­вого посуду (мал. 34).

Трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев’яним каркасом стін та глиняною долівкою демонструють типовий приклад вищезгаданої балкансь- кої домобудівної традиції. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипільців, як і їхній посуд, вказують на балканські корені культури. Про це свідчить також їх східноземноморський антропологічний тип.

Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Останньою називають такий рівень соціаль­но-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налі­чують до 3 тис. жител і займають площу 200—400 га, по праву вважають­ся протомістами. Житла на них розташовані концентричними колами, які з’єднувалися з центром численними радіальними вулицями. Населення цих племінних центрів перевищувало 10 тис. осіб.

Складна знакова система орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі винайдення письма. Отже, протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією, що зароджувалася паралельно з найдавнішими містами- державами Близького Сходу. Однак переступити поріг цивілізації трипіль­цям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тис. до н. е.

Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарсь­кої системи чорноземів Правобережної України. Дедалі відчутніша посуш­ливість клімату довершила колапс трипільської землеробської економіки.

Вичерпання можливостей екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворилися на потенційні пасовиська, поши­рення степів у зв’язку з аридизацією клімату наприкінці IV тис. до н. е. стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства у трипільському гос­подарстві. Це створило умови для заселення нащадками трипільців Поліс­ся, заплави Дніпра, надчорноморських степів. Ці події, що сталися близь­ко 5 тис. років тому, знаменували кінець існування трипільської культури.

Значення останньої для стародавньої історії України полягає в тому, що саме з нею пов’язана остаточна перемога відтворюючої економіки на укра­їнських землях в IV тис. до н. е.

Отже, в VI—IV тис. до н. е. в лісостепах Правобережної України розви­валися ранньоземлеробські культури (буго-дністровська, лінійно-стрічко­вої кераміки, трипільська), тісно пов’язані зі світом найдавніших у Європі балканських землеробів. На північ від них у Поліссі та в Подніпров’ї жили місцеві мисливці та рибалки. Під сильним впливом з Правобережжя тут виникло кілька мисливсько-рибальських неолітичних культур: німанська західного Полісся, дніпро-донецька Київщини та дніпровського Лівобережжя,

Мал. 34. Трипільська культура V—IV тис. до н. е.:

/ — глиняна статуетка жінки; 2 — зображення бика та жінкн; 3 — крем'яний наконечник стріли; 4 — глиияиа модель житла; 5 — мотика з рогу оленя; 6—16 — глиняний посуд сурсько-дніпровська Надпорожжя та Приазов’я. Ці мисливсько-рибальські автохтонні спільноти мали гостродонний глиняний посуд, прикрашений відступаючими наколами гребінця чи палички. Правобережні землероби і тваринники ліпили з глини різноманітний досконалий плоскодонний посуд з лінійним орнаментом (див. мал. 33). Взаємодія цих різних світів євро­пейського неоліту являє собою велику наукову проблему.

Як зазначалося вище, ранньоземлеробська колонізація Європи з Близь­кого Сходу в VII—IV тис. до н. е. відбувалася за принципом “набігаючої демографічної хвилі” [234, с. 150]. Перехід до відтворюючої економіки поліпшував харчування населення й зумовлював демографічний вибух. Люди розселялися у пошуках придатних для землеробства грунтів на території, де відтворююче господарство було ще невідоме. Оскільки щільність мис­ливського населення була в десятки разів менша, а культурний розвиток значно нижчий порівняно з неолітичними прибульцями, останні, як правило, поглинали, асимілювали автохтонних мисливців.

Мезолітичні лісові рибалки та мисливці, з одного боку, і ранньонеолі- тичні мотичні землероби — з іншого, як правило, експлуатували різні екологічні ніші первісної Європи. Перші концентрувалися у багатих дичи­ною лісах Великих Європейських низин, Балтії, Північно-Східної Європи, у болотистих заплавах великих річок. Ранніх землеробів принаджували насамперед родючі грунти річкових долин Балканського півострова, Поду- нав’я та лесових плато середньої смуги Європи.

Нечисленне й відстале мисливсько-рибальське населення, можливо, й знищувалося прибульцями з півдня. Внаслідок цього на землях Європи відбувалася повна зміна не лише господарства, культури, а й антропологіч­ного типу населення. Якщо автохтонна мисливська людність була носієм масивного, кроманьйонського антропологічного типу, то найдавніші земле­роби Балкан та Подунав’я були грацильними середземноморцями.

Такий у загальних рисах механізм освоєння неолітичним населенням тери­торій з родючими грунтами: Балкан, Подунав’я, Центральної Європи. Яскра­ві приклади такої взаємодії з аборигенами дають культури лінійно-стрічкової кераміки лесових узвиш Європи та трипільська Правобережної України.

Підсічно-вогневий спосіб ведення землеробського господарства дав змо­гу племенам лінійно-стрічкової кераміки протягом V тис. до н. е. освоїти усі родючі лесові грунти Середньої Європи. На півночі вони досягли засе­лених лісовими мисливцями та рибалками непридатних для мотичних зем­леробів середньоєвропейських низин (Німецької, Польської, Поліської). У Східній Європі трипільці, просуваючись з Нижнього Подунав’я у північно- східному напрямку, колонізували родючі чорноземи Правобережної Украї­ни і в середині IV тис. до н. е. вийшли до боліт Полісся та плавнів Дніпра (див. мал. 33). Так були вичерпані резерви екстенсивного розвитку мотич­ного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючого госпо­дарства у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства.

Кордон між прибулою з півдня неолітичною людністю на аборигенами Європи (лісовими мисливцями) на певний час стабілізувався по межі двох природно-ландшафтних зон: лесових плато середньої смуги Європи та се­редньоєвропейських низин з їх порослими сосново-березовими лісами, за­болоченими та піщанистими грунтами. Останні були непридатні для мо­тичного землеробства і не приваблювали неолітичних колоністів. Вкриті лісом та річками Німецька, Польська, Поліська низини та Середнє Подніп­ров’я були багаті на дичину та рибу. Тут законсервувалося на певний час архаїчне мисливсько-рибальське суспільство.

Однак наростаюча криза мисливського господарства через зменшення чисельності промислових тварин штовхала мисливців до запозичення від своїх розвинутіших південних неолітичних сусідів різноманітних нововве­день. Насамперед це технологія виготовлення глиняного посуду. Якщо землеробам посуд потрібен для зберігання зерна та приготування каші, то мисливцям — для варіння м’яса та риби, адже через активний мисливський промисел дедалі складніше було здобувати їжу в лісі чи річці. Згодом лісові суспільства Європи запозичили у неолітичних племен перші навички відтворюючої економіки, металургії та ін.

Археологічні дані свідчать, що аборигени Німецької, Польської, Полісь­кої низин та Середнього Подніпров’я протягом V—IV тис. до н. е. розви­валися під сильним впливом неолітичної людності Центральної Європи, яка була нащадком культурних традицій найдавніших землеробів і тварин­ників Малої Азії. Останнім часом встановлено, що згадані вище автохтонні мисливські суспільства середньоєвропейських низин та Подніпров’я були поєднані не лише єдиним типом лісового мисливсько-рибальського госпо­дарства, а й антропологічно та етнокультурно. За археологічними матеріа­лами, така спорідненість склалася у VI—V тис. до н. е. в результаті міграції пізньомезолітичної людності Західної Балтії у південно-східному напрямку на Середній Дніпро та Лівобережну Україну (мал. 35).

У VII тис. до н. е. у Західній Балтії (Ютландія, північ Німеччини) про­живали мисливсько-рибальські племена так званої культури Маглемезе. Внаслідок трансгресії Балтії значні території узбережжя були затоплені морем і маглемезьке населення 6000 років до н. е. почало мігрувати у південно-східному напрямку. Близько 5000 років до н. е. завершилося формування постмаглемезької пізньомезолітичної спільноти, що зайняла обшири понад 2 тис. км — відДанії до Сіверського Дінця. До неї входили археологічні культури Лейєн-Вартен та Олдеслое (Данія, Північна Німеч­чина), Хойниця (Польща), Яніславиця (басейни Вісли, Німану, Прип’яті), а також донецька (басейн Сіверського Дінця). Крем’яний інвентар цих культур свідчить про їхню спорідненість та генезу на основі мезоліту За­хідної Балтії. Численні знахідки характерних виробів з кременю у Надпо- рожжі і навіть Криму свідчать, що мігранти з Балтії досягли узбережжя Чорного моря [68, с. 40, 41]. На постмаглемезькій основі в V тис. до н. е. сформувалася група неолітичних культур: Ертебеле Південно-Західної та Цедмар Південної Балтії, Дубичай басейну Німану, Струміль басейну Се­реднього Дніпра, німанська басейну Німану, Західного Бугу та Прип’яті, дніпро-донецька Середнього Подніпров’я та басейну Дінця (див. мал. 35).

та неолітичної спільнот. Остання певного мірою була підгрунтям індоєвро­пейської сім’ї народів.

Отже, у VI—V тис. до н. е. в Європі сталося екстраординарна подія. Північноєвропейська мисливська людність, що з кінця льодовикової епохи проживала на низинних лісових просторах Південної Балтії та Полісся, просунулася Лівобережжям Дніпра у басейн Сіверського Дінця. Утворилася величезна етнокультурна спільнота, що простяглася від Ютландії до Дінця на 2 тис. км і складалася із споріднених культур мисливців та рибалок.

Вона розвивалася під сильним впливом своїх прогресивних південних сусідів — балкано-дунайських землеробських культур. Внаслідок цього впливу та поширення степів через аридизацію клімату вищезгадані мис­ливсько-рибальські суспільства північних європеоїдів почали переходити до скотарства і трансформуватися у найдавніші індоєвропейські культури IV тис. до н. е. (середньостогівська, лійчастого посуду)..

Проблема походження та розселення індоєвропейців тісно пов’язана з питанням виділення скотарства в окрему галузь відтворюючої економіки. Передумови цього почали складатися ще в суспільствах мотичних земле­робів Центральної Європи у V тис. до н. е.

Винищення лісу вело до збільшення ролі потенційних пасовиськ. В умовах поступового скорочення земель, придатних для вирощування куль­турних рослин, це сприяло зростанню ролі скотарства у неолітичній еконо­міці. Такий процес добре простежується на пізніх етапах розвитку культури лінійно-стрічкової кераміки та Трипілля.

Мотичні землероби пасли худобу неподалік від селищ. На час визріван­ня врожаю її відганяли подалі від посівів. Так зароджувалася найдавніша відгонна форма скотарства. їй властиве випасання худоби влітку на пасо­виськах, віддалених від постійних поселень. Саме цей найдавніший різно­вид скотарства дав змогу суспільствам з відтворюючою економікою просу­нутися ще далі в ліси північної зони Європи. В IV тис. до н. е. людність культури лійчастого посуду, що постала як результат впливу на місцеві мисливсько-рибальські суспільства культури лінійно-стрічкової кераміки, колонізувала Німецьку та Польську низини до Балтійського узбережжя (див. мал. 35). Сталося це завдяки освоєнню відгонної форми скотарства. Воно створило умови для поширення й розквіту відтворюючої економіки у безмежних степах Євразії у IV—II тис. до н. е. Однак це відбулося в наступну після неоліту — енеолітичну добу у винятково сприятливих для тваринництва умовах аридизації клімату, що призвело, з одного боку, до колапсу Балканської землеробської протоцивілізації, а з іншого — до не­бувалого поширення степів. Це стимулювало виокремлення скотарства в окрему галузь економіки і швидке розселення перших скотарських наро­дів з індоєвропейським мовно-культурним комплексом безкраїми євразійсь­кими степами від Дунаю до Монголії і далі до Індії та Ірану.