Походження індоєвропейців

Сучасний рівень розвитку людства значною мірою зумовлений досягненнями європейської цивілізації. Її фундаторами й творцями були насамперед народи індоєвропейської мовної сім’ї. Культурна, економічна, мовна та демографічна експансії індоєвропейців багато в чому визначали світовий історичний процес протягом останніх 5 тис.

Таємниця походження народів індоєвропейської мовної сім’ї ось уже два століття хвилює вчених різних країн. Головна складність тут полягає на­самперед у комплексності та міждисциплінарності проблеми, тобто необ­хідне залучення різних наук — лінгвістики, археології, первісної історії, етнології, палеогеографії, зоології, ботаніки, антропології та ін. Існує вели­ка кількість літератури, написаної багатьма мовами народів світу щодо питань, звідки споріднені народи 5—4 тис. років тому заселили гігантські обшири між Атлантикою на заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні.

Не маючи ілюзій щодо остаточного вирішення проблеми, спробуємо дати критичний аналіз сучасних наукових поглядів на походження ін­доєвропейців з позицій археології, з’ясувати роль стародавнього населен­ня України в індоєвропеїзації Євразії.

Двісті років тому член верховного суду Індії у Калькутті сер Вільям Джонс, читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Pir- вейду, дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських мов — санскриту, давньоперської, латини, давньогрецької, кельтської, готської. Цю справу продовжили лінгвісти. Глибоко досліджу­валися як сучасні, так і мертві індоєвропейські мови (мал.

Мал. 3β. Генетичне дерево індоєвропейських мов

веди середини II тис. до н. е., записані пізніше санскритом, гімни Авести рубежу II—І тис. до н. е., протогрецька мова стародавніх Мікен XVI ст. до н. е., клинописи хетів Анатолії початку II тис. до н. е., тохарські священні тексти західного Китаю, готський переклад Біблії середини І тис. н. е.

Результатом столітніх зусиль лінгвістів була класифікація індоєвропейсь­ких мов наприкінці XIX ст. Індоєвропейська сім’я мов складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови (мал. 36, 37):

1. Германська: норвезька, шведська, німецька, датська, англійська, іс­ландська, а також готська.

2. Балтійська: литовська, латиська, а також прусська.

3. Слов’янська: польська, чеська, словацька, російська, українська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська, македонська.

4. Кельтська: ірландська, бретонська, гелльська, валлійська, а також галльська.

5. Романська: португальська, іспанська, французька, італійська, про­вансальська, румунська, а також латина, умбрійська, оскська.

6. Індійська: хінді, уруду, мертва мова санскрит.

7. Іранська: перська, афганська, таджицька, осетинська, мертві мови — давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська.

8. Грецька: новогрецька, а також класична грецька та мікенська.

9. Фрігійська: мертві мови фракійська, гетська, дакійська та фрігійська, батьківщиною яких було Нижнє Подунав’я (на карті не позначено).

10. Іллірійська: албанська, мертва мова іллірійська.

11. Вірменська.

12. Тохарська.

13. Анатолійська: мертві мови хетська, палайська, лувійська, лідійська. Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мой учені пояснюють

єдиним генетичним корінням — індоєвропейською прамовою. Близько 6 тис. років тому в якомусь обмеженому регіоні Євразії проживав народ, від мови якого походять усі індоєвропейські мови.

Індоєвропейською прабатьківщиною лінгвісти вважають регіон, який зай­мали носії індоєвропейської прамови до її розпаду в IV тис. до н. е. Він повинен відповідати природно-географічним, соціально-економічним та куль­турно-історичним характеристикам, відтвореним з допомогою лінгвістичного аналізу найдавніших спільних елементів різних індоєвропейських мов.

Методом так званої лінгвістичної палеонтології ученим вдалося реконст­руювати етапи формування індоєвропейської прамови. Спираючись на роз­робки Ф. Сосюра та А. Мейє, М. Д. Андреев [7] висловив припущення про три послідовні стадії її формування: бореальну, ранньоіндоєвропейську та пізньоіндоєвропейську.

Бореальна прамова була генетичною основою як індоєвропейської, так і алтайської та уральської мовних сімей. Її базовий словник свідчить, що носії бореальної прамови проживали у помірній зоні серед хвойних лісів,

річок та боліт; були знайомі як з гірською місцевістю, так і з рівнинами, вкритими степовою рослинністю; вели рухливе мисливське господарство, полюючи на тварин методами колективного загону та індивідуального вис­тежування; знали рибальство та збиральництво їстівних рослин.

Бореальну прабатьківщину М. Д. Андреев розміщує у широкій зоні Євразії, що тягнеться вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Пізніше на бореальному субстраті між Рейном та Дніпром сформу­валися індоєвропейці, між Дніпром та Уралом — народи уральської сім’ї мов (угро-фіни), між Уралом та Алтаєм — алтайська мовна сім’я (тюрки, монголи). Важко погодитися з датуванням М. Д. Андрєєвим бореальної спільноти пізнім палеолітом, оскільки як природно-кліматичні, так і куль­турно-господарські реалії відповідають мезоліту (VIII—VI тис. до н. е.).

Ранньоіндоєвропейська мова свідчить, що її носії проживали у помірній зоні з різкоконтинентальним кліматом — холодними зимами і теплим літом.

Пізньоіндоєвропейську прамову на етапі, що передував її розпаду в IV тис. до н. е. на окремі мовні групи, реконструювали Т. В. Гамкрелідзе та В. В. Іванов [32] на основі аналізу спільної індоєвропейської пралексики.

Економіка праіндоєвропейців на час розпаду спільноти мала виразний скотарсько-землеробський характер з переважанням скотарства м’ясо-мо- лочного напряму. Серед домашніх тварин фігурували кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака. Культ коня та бика посідав важливе місце в ідеології. Праіндоєвропейці володілі досконалими методами обробки про­дуктів тваринництва: шкіри, вовни, молока.

Досить високого рівня досягло землеробство. Відбувся перехід від мо­тичного до ранньої форми орного землеробства, що характеризувало зас­тосування рала чи сохи. Останню тягла пара волів. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон. Урожай збирали серпами, молотили. Зерно мололи зер­нотерками та жорнами. Пекли хліб. Знали садівництво (яблуня, вишня, виноград) та бджільництво. Праіндоєвропейці виготовляли різноманітний глиняний посуд. Були знайомі з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав колісний транспорт. У візки запрягали коней та биків. їм було відоме вершництво.

Значна роль скотарства зумовила специфіку суспільного устрою. Він характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім’ї, мілітар- ністю.

Важливий елемент індоєвропейської міфології — світове дерево. Це свід­чить, що їх прабатьківщина була лісистим краєм. Точніше локалізувати її допомагають назви рослин і тварин, відтворені лінгвістами у пізньоіндо- європейській мові. Рослини: дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, верба, тис, сосна, горіх, верес, троянда, мох. Тварини: вовк, ведмідь, рись, лиси­ця, шакал, дикий кабан, олень-лось, дикий бик, заєць, змія, бобер, миша, риба, птиця, орел, журавель, ворона, тетерев, дятел, гуска-лебідь, барс- леопард, лев, мавпа, слон. Останні чотири екзотичні тварини не типові для європейською фауни, хоча леви та барси проживали на Балканах ще

2 тис. років тому. Слова, які позначають барса, лева, мавпу та слона, до індоєвропейської прамови потрапили з Близького Сходу, ймовірно від афразійців [32, с. 506, 510].

Отже, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини від­повідає помірній зоні Європи. Це дало підстави переважній більшості су­часних дослідників розміщувати її між Рейном на заході, Нижньою Волгою на сході, Балтією на півночі та Дунаєм на півдні [213; 217; 221; 219; 225; 218; 230; 214; 237]. Із цим регіоном збігається архаїчна індоєвропейська гідронімія [32, с. 945]. Виняток становлять лише східні території між Дін­цем та Волгою, де індоєвропейські гідроніми невідомі.

Точніше локалізувати прабатьківщину дають можливість виявлені в індо­європейських мовах сліди контактів з фінно-уграми, картвелами та людніс­тю Близького Сходу (прахаттами, прахуритами, прасемітами, шумерами, еламцями). Лінгвістичний аналіз свідчить, що фінно-угри до їхнього розпа­ду в III тис. до н. е. запозичили у індоєвропейців значну кількість сільсь­когосподарської термінології (свиня, порося, коза, зерно, сіно, молот- сокира, золото та ін.).

3 мовами народів Близького Сходу.

Лінгвіст В. М. Ілліч-Світич [77] відзначав, що певна частина аграрної і тваринницької лексики була взята у прасемітів та шумерів. Як приклад таких запозичень із прасемітської дослідник називає слова: tauro — бик, gait — коза, agno — ягня, bar — зерно, крупа, dehπo — хліб, зерно, kern — жорно, medu — мед, солодкий, sekur — сокира, πahu — посудина, корабель, Raster — зірка, seρtm — сім, klahu — ключ та ін.

З мови шумерів індоєвропейці запозичили, за В. М. Іллічем-Світичем, слова: kou — корова, reud — руда, auesk — золото, akro — иива, duer — двері, hkor — гори та ін. [див.: 32, с. 272—276].

Однак особливо багато термінології тваринництва та землеробства, назв продуктів харчування, предметів побуту тощо індоєвропейці запозичили у прахаттів та прахуритів, прабатьківщина яких розміщувалася в Анатолії та у верхів’ях Тигру та Єфрату. С. А. Старостін [177, с. 112—163] вважає, що наведені В. Іллічем-Світичем корені klahu, medu, akro, bar та деякі інші є не прасемітські чи шумерські, а хатто-хуритські. Крім того, він наводить численні приклади хатто-хуритської лексики в індоєвропейських мовах. Ось лише деякі з них: ekuo — кінь, kago — коза, porko — порося, hvelena — вовна, auig — овес, hag — ягода, rughia — жито (рожь), lino — льон, kulo — кол, спис, gueran —жорнов, sei — село, dholo — долина, arho — простір, ареал, tuer — сир м’який (творог), sur — сир, bhar — ячмінь, penkue — п’ять та багато інших. Аналіз цих лінгвістичних запозичень свідчить, що відбулися вони в процесі безпосередніх контактів праіндоєвропейців з розвинутішими прахатто-хуритами не пізніше V тис. до н. е. [177, с. 112—113, 152—154].

Характер мовних паралелей між праіндоєвропейською, праугрофінсь- кою, пракартвельською та мовами народів Близького Сходу переконливо свідчить, що вони є результатом безпосередніх сусідських контактів пра- індоєвропейської спільноти з прафінно-уграми лісостепів між Верхнім Дін­цем та Уралом, пракартвелами Кавказу та вихідцями з Близького Сходу, тобто відшукувана прабатьківщина знаходилася десь між цими народами.

Пошуки індоєвропейської прабатьківщини мають драматичну двохсот­річну історію [154]. Відразу після відкриття Вільяма Джонса прабатьків­щиною була проголошена Індія, а санскрит Рігведи — мало не батьком усіх мов. Вважалося, що завдяки м’якому клімату в Індії відбувалися демографічні вибухи, і індоєвропейське населення розселялося на захід до Європи та Західної Азії.

Однак незабаром виявилося, що мова іранської Авести не набагато молод­ша за санскрит, і пращури усіх індоєвропейців могли мешкати й у Ірані.

У ЗО—50-ті роки XIX ст. індоєвропейців виводили із Середньої Азії, яку тоді вважали “кузнею народів”. Ця версія живилася історичними даними про міграційні хвилі, що періодично котилися із Центральної Азії до Європи протягом останніх двох тисяч років. Це сармати й тюрксько-монгольські племена гунів, болгар, аварів, хозарів, печенігів, половців, татар, калмиків та ін. До того ж у цей час зріс інтерес європейців до Центральної Азії, оскільки розпочалася її колонізація росіянами з півночі та англійцями з півдня.

Бурхливий розвиток лінгвістичної палеонтології у середині XIX ст. вия­вив невідповідність Азії природно-кліматичним реаліям прабатьківщини. Реконструйована індоєвропейська прамова свідчила, що прабатьківщина розміщувалася у регіоні з помірним кліматом з відповідною флорою (береза, осика, сосна, бук тощо) і фауною (тетерев, бобер, ведмідь та ін.). Крім того, виявилося, що переважна більшість індоєвропейських мов локалізу­валася не в Азії, а в Європі. Між Рейном та Дніпром концентрувалася переважна більшість давніх індоєвропейських гідронімів.

Більшість дослідників з другої половини XIX ст. вважають, що батьків­щина розміщувалася в Європі. Вибух німецького патріотизму у другій половині XIX ст., зумовлений об’єднанням Німеччини Бісмарком, не міг не вплинути на долю індоєвропеїстики, адже переважна більшість фахівців з цієї проблеми були на той час етнічними німцями.

Посилаючись на встановлений лінгвістами помірний клімат прабатьківщи­ни, її починають локалізувати саме в Німеччині. Додатковими аргументами є північноєвропеоїдна зовнішність найдавніших індоєвропейців. Світле во­лосся і блакитні очі — ознака аристократичності як у арійців, за Рігве- дою, так і у стародавніх греків. Крім того, німецькі археологи твердили про безперервний розвиток на території Німеччини — від археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки V тис. до н. е. до сучасних німців.

Апогеєм цих'досліджень стала книга німецького археолога Г. Косини “Походження і поширення германців у доісторичний та ранньоісторичний час”, що вийшла друком 1926 р. і була використана нацистами як наукове обгрунтування своєї експансії на схід. Автор називає індоєвропейців індо- германцями і простежує за археологічними матеріалами добу неоліту та бронзи “14 колоніальних походів мегалітичних індогерманців на схід через Середню Європу до Чорного моря”. Ця псевдонаукова, заполітизована версія розселення індоєвропейців зазнала краху разом з Третім Рай:(Є. Мейєр, Г. Косина, П. Бош-Гімперо, Г. Девото), Близький Схід (Т. Гамкре- лідзе, В. Іванов, К. Ренфрю), Балкани (І. Д’яконов) та лісостепова і степо­ва зони між Дністром і Волгою (Г. Чайлд, Т. Сулемірський, В. Даниленко, М. Гімбутас, Д. Мелларі, Ю. Павленко, Л. Залізняк). Частина дослідників об’єднують у прабатьківщину Центральну Європу зі східноєвропейськими степами до Волги на сході (А. Хейслер, В. Георгієв). Яка з цих версій вірогідніша?

Концепція походження індоєвропейців з Центральної Європи, а саме з територій між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм, набула особливого поширення в першій половині XX ст. серед націоналістично налаштованих німецьких учених. Важливу роль у цьому відіграв факт збігу основного регіону індоєвропейської гідрономії з територіями поширення кількох архео­логічних культур (лінійно-стрічкової кераміки, лійчастого посуду, кулястих амфор та шнурової кераміки), що з V до початку II тис. до н. е. послідов­но змінювали одна одну в Центральній Європі.

Індоєвропейський характер культур шнурової кераміки не викликає сум­ніву. Ix генетичними посередниками, за останніми даними, були культури лійчастого посуду та кулястих амфор. Однак ми не маємо підстав називати індоєвропейською культуру лінійно-стрічкової кераміки, оскільки в ній від­сутні реконструйовані лінгвістами визначальні індоєвропейські риси: ско­тарський напрям економіки, домінування чоловіка в суспільстві та мілітар­ний характер його, наявність військової еліти, фортець, культу війни, пок­лоніння зброї, бойовій колісниці, коню, сонцю, вогню тощо. Носії традицій лінійно-стрічкової кераміки належали неолітичній протоцивілізації Балкан, неіндоєвропейський характер якої описано вище.

Розміщенню прабатьківщини у Центральній Європі суперечить наяв­ність в індоєвропейській прамові слідів тісних лінгвістичних контактів з пракартвелами Кавказу. Більшість сучасних учених вважають Центральну Європу батьківщиною шнурових культур III—II тис. до н. е., що були пращурами північної гілки індоєвропейців: кельтів, германців, балтів, слов’ян. Однак батьківщиною всіх індоєвропейських народів цей регіон не може бути через те, що неможливо вивести від шнуровиків ні археологічно, ні лінгвістично індоєвропейців півдня (іллірійців, фракійців, греків, хетів, вірмен) та сходу (індоіранців). Шнуровики III тис. до н. е. не могли бути легендар­ними праіндоєвропейцями ще й тому, що у лісостепах та степах України індоєвропейці з’явилися раніше — наприкінці V тис. до н. е. (середньосто- гівська та ямна культури) (мал. 38).

Близький Схід не міг бути прабатькіщиною індоєвропейців, тому що був батьківщиною неіндоєвропейців — хуритів, шумерів та семітської сім’ї на­родів |32, с. 880]. Картографування індоєвропейських мов показує, що цей регіон був південною периферією їх поширення. Індоєвропейці (хети, лу- війці, палайці, вірмени) з’являються тут досить пізно — близько 3 тис. років до н. е., тобто вже після розпаду праіндоєвропейської мови в IV тис. до н. е. На відміну від Європи тут майже відсутні індоєвропейська гідроні­мія, половина рослин і тварин, що фігурують у праіндоєвропейській мові (осика, граб, липа, верес, бобер, тетерев, рись та ін.). Водночас в останній немає типових представників близькосхідної фауни та флори (кипарис, кедр тощо). Що стосується лева, барса, мавпи та слона, то вони виявили­ся запозиченими з прасемітської. Якби ці тварини були типовими для індоєвропейської прабатьківщини, то навіщо було запозичувати їх назву у південних сусідів? Праіндоєвропейці не могли мешкати на Близькому Сході й тому, що сильний вплив їх мови простежено у праугро-фінів, а це

Мал. 38. Індоєвропейці у III тис. до н. е.

Індоєвропейські культури.: I — кулястих амфор; 2 — шнурової кераміки; о — сен- ська; 4 — ямна; 5 — кургани зі степовим, надчорноморським поховальним оорядом ' Неіндоевропейці: І — балканський неоліт; Il — пракартвелн; III — не

вимагало тісних сусідських контактів з пращурами угро-фінів, оатьк яких учені впевнено розміщують у лісостепах між верхів'ями ДійЧ- Уралом.

Припустивши, що індоєвропейці походять з Балкан, ми проігноруємо лише їх лексичні зв’язки з угро-фінами, а й з картавелами Кавказу. нє можливо вивести з Балкан і східну гілку індоєвропейців — індоіранціь Індоєвропейські гідроніми відомі лише на півночі Балкан. Основна ж ї: маса поширена за межами регіону, між Рейном та Дніпром. Походженні* їх від балканських неолітичних землеробів суперечить і той факт, іш поява перших індоєвропейців на історичній арені в IV—III тис. до н. t збігається з арйдизацією клімату, виділенням скотарства в окрему галуз^ та поширенням його на гігантських просторах Євразії і нарешті з колапсоь самого землеробського неоліту Балкан. Що ж дає підстави деяким дослід никам вважати цей регіон прабатьківщиною індоєвропейців?

Колін Ренфрю вважає, що грандіозному лінгвістичному феномену поши­рення індоєвропейських мов повинен відповідати не менш масштабний со­ціально-економічний процес. На думку американського вченого, таким гле- бальним явищем у первісній історії континенту була неолітизація Європі. Мається на увазі розселення з Близького Сходу найдавніших землеробіг та скотарів.

Факт міграції частини ранньоземлеробського населення з Близького Сходу на Балкани і далі в Європу не викликає заперечень. Однак чи було воно індоєвропейським, адже археологія свідчить, що з перших осередків на півдні Анатолії, у горах Загросу та в Палестині виростають не індоєвро­пейська, а хуритська, шумерська, еламська та прасемітська цивілізації. Саме в останніх мають прямі паралелі матеріальна та духовна культура, економіка неолітичних землеробів Балкан. Ix антропологічний тип близь­кий до неолітичних жителів Близького Сходу і суттєво відрізняються від антропології достовірних індоєвропейців, що проживали в III тис. до н. е. у Центральній Європі (культури шнурової кераміки) та в лісостепах між Дністром і Волгою (середньостогівська та ямна культури). Якщо неолітичне населення Балкан та Близького Сходу належало до південноєвропейського, або середземноморського, антропологічного типу (тонкокісні, низькорослі європеоїди), то згадані вище індоєвропейці були масивними, високими північ­ними європеоїдами. Глиняні статуетки з Балкан, як правило, зображають людей з великим носом специфічної форми (мал. 39), який є визначальною рисою східносередземноморського антропологічного типу, за В. П. Алек- сеєвим [2, с. 224—225].

Прямим нащадком неолітичної протоцивілізації Балкан була мінойська цивілізація, що склалася на Кріті близько 2 тис. років до н. е. За М. Гімбу- тас, мінойське лінійне письмо А походить від лінійного письма неолітичних землеробів Балкан VI тис. до н. е. Дешифровка текстів мінойців показала,

Мал. 39. Зовнішність трипільських землеробів (/) та протоіндоевропейця (2)∙.

1 — трипільські глиняні статуетки; 2 — реконструкція за черепом з поховання у могильнику V тне. до н. е. в Надпорожжі

що їх мова належала до групи семітських [219; 32, с. 912, 968; 234, с. 50]. Оскільки мінойці — нащадки балканського неоліту, тому останній ніяк не міг бути індоєвропейським. Як археологи, так і лінгвісти дійшли висновку, що до появи перших індоєвропейців у Греції в II тис. до н. е. тут проживали неіндоєвропейські неолітичні племена.

Отже, культурно, лінгвістично, антропологічно та генетично балканський неоліт був тісно пов’язаний з неіндоєвропейською неолітичною цивіліза­цією Близького Сходу. Схоже, що велика кількість сільськогосподарських термінів близькосхідного походження у праіндоєвропейській мові пояснюєть­ся інтенсивними впливами балканських землеробів, генетично пов’язаних з Близьким Сходом, на сусідні мисливсько-рибальські племена праіндо- європейців.

Деякі наукові дані, насамперед археологічні, дають підстави впевненіше говорити про генетичні зв’язки балканського неоліту, зокрема його українсь­кого прояву — трипільської культури, з конкретними неолітичними спіль­нотами Близького Сходу. Однак для цього необхідно коротко зупинитися на складних етнокультурних процесах, які розвивалися на Близькому Сході у IX—IV тис. до н. е. В умовах тісних культурних контактів тут розвива­лося кілька етноісторичних спільнот, які першими перейшли до відтворю­ючого господарства і принесли його в сусідні регіони Азії, Європи, Афри­ки. Маються на увазі афразійська, хаттська, хуритська, еламо-дравідійська та інші етнічні спільноти [204, 80] (див. мал. ЗО).

Найдавніші афразійці археологічно фіксуються в X—IX тис. до н. е. по всьому Східному Середземномор’ю: на Сінайському півострові, в Палести­ні, Сирії, середній течії Євфрату. Поряд з мисливством, розвиненим ри­бальством ці люди займалися ускладненим збиральництвом і почали виро­щувати ячмінь, пшеницю та розводити кіз і овець. Ця людність відома з розкопок пам’яток натуфійської культури.

У VII—VI тис. до н. е. афразійці просуваються через Суецький пере­шийок до Північно-Східної Африки і започатковують берберську, чадську, єгипетську, кушитську групи народів. Від афразійців, що розселилися з Палестини на південь в Аравію, веде свій початок арабська гілка семітів. У цей час перші землероби та скотарі Сирії та Палестини мігрували на схід у Месопотамію та на захід на о. Кіпр [204, с. 67, 77]. Нащадками найдавні­ших афразійських фермерів були біблійні семітські племена (ханаани, амо- ритяни, моавітяни, амонітяни та ін.), аккадці, що завоювали 2370 р. до н. е. Шумер у Месопотамії, фінікійці, а також сучасні євреї та араби (див. мал. 30).

На схід від річки Тигріс у передгір’ях Загросу розміщувався ще один центр зародження відтворюючого господарства. На його базі постала ела­мо-дравідійська етнічна група. В VI—IV тис. до н. е. людність Загроських гір просунулася на схід. Вона заселила південь Середньої Азії, Іран та схід Індії [204, с. 99]. У басейні Інду ці прибульці із заходу започаткували Харапську цивілізацію. їхніми далекими нащадками є носії дравідійських мов, зокрема тамільської Південно-Східної Індії.

У Закавказзі та у верхів’ях річки Тигріс розташований ще один центр доместикації тварин та рослин. На його грунті сформувалася хуритська група народів, відома з пам’яток халафської культури V тис. до н. е. та куро-аракського енеоліту Закавказзя IV—III тис. до н. е. Стародавнім хуритам належать урартійські старожитності початку І тис. до н. е. Нащад­ками хуритів є сучасні чеченці, інгуші, лезгини та деякі інші народи Пів­нічно-Східного Кавказу.

Автохтонами Центрального Кавказу є картвели, коріння яких, за архео­логічними даними, сягає IV тис. до н. е. До картвельскої групи народів належать грузини, свани, менгрели, які населяють у иаш час Центральний та Західний Кавказ.

Північно-Західний Кавказ населяють абхази, адигейці, кабардинці, аба­зинці, які є далекими пращурами корінної людності Анатолії хаттів. Її переселення зі своєї батьківщини на схід у Кавказькі гори сталося досить пізно. Головною причиною був тиск на хаттів із заходу з боку войовничих індоєвропейських племен, які в III—II тис. до н. е. хвилями котилися з Балканського пів­острова до Малої Азії. Так, у III тис. до н. е. до Анатолії прийшли лувійці, потім палай- ці. У XVII ст. до н. е. хаттів підкорили хети. Хетську дер­жаву зруйнувала у XIII ст. до н. е. нова хвиля індоєвропей­ців з Балкан — вірмен. За ними із заходу йшли фрігійці, які у І тис. до н. е. створили в центрі Анатолії свою держа­ву |79, с. 124]. Індоєвропейська експансія із заходу зумовила переселення частини хаттів на схід у район Кавказу.

Батьківщиною хаттів був південь Малої Азії, або Ана­толії. Південноанатолійський центр зародження відтворю­ючого господарства відіграв провідну роль у неолітизації Європи (мал. 40). У попе­редньому розділі згадувалося про дві хвилі ранньонеолітичних мігрантів, які в VII—VI тис. до н. е. прокотилися з Малої Азії на захід островами та узбережжям Середземно­го моря до Гібралтару, несучи протонеолітичну техніку обробки кременю, кераміку з імпрессо орнаментом, доместикованих кіз та овець. Пізніше, в

IV— II тис. до н. е., нащадки цих найдавніших переселенців з Південної Анатолії стали будівничими мегалітичних споруд Західного Середземно­мор’я та Атлантичного узбережжя Західної Європи. Серед мегалітів най­поширеніші дольмени, які відомі не лише у Західній Європі, а й на Північ­но-Західному Кавказі [119, с. 261—264, 292—294, 325].

До VI тис. до н. е. прахатти Анатолії та прахурити верхів’я Євфрату та Закавказзя-становили єдину мовно-культурну анатолійсько-кавказьку спіль­ноту. Мовна спорідненість сучасних басків та їхніх античних пращурів іберів Піренейського та етрусків Апеннінського півостровів з північнокав- казькими нащадками хаттів та хуритів (абхазами, адигейцями, чеченцями, інгушами та ін.) є результатом походження усіх цих народів від спільних анатолійсько-кавказьких пращурів VIII—VII тис. до н. е. [72, с. 216] (див. мал. ЗО, 31).

Отже, внаслідок міграції з Південної Анатолії до Середземномор’я най­давніших землеробів і тваринників у Південній Європі склався споріднений із стародавньою анатолійсько-кавказькою спільнотою етномовний пласт. Ця людність була творцем мегалітичної культури Європи IV—II тис. до н. е. і зійшла з історичної арени внаслідок експансії кельтів (ібери Піре­нейського півострова) та латинян (етруски Апеннін) у І тис. до н. е. Однак нащадки іберів — баски збереглися у передгір’ях Піренеїв до наших часів.

Провідний фахівець із стародавньої історії Передньої Азії І. М. Д’яконов [57, с. 16] вважав археологічно доведеним, що починаючи від неоліту до ранньої бронзи суспільство Балкан було типологічно подібне до гірськопери- ферійних суспільств стародавнього Близького Сходу. Аналіз господарства, домобудівництва, матеріальної та духовної культур, орнаментів, скульпту­ри неолітичних культур Балкан, Нижнього Подунав’я, Правобережної України (Караново, Хамаджія, Боян, Гумельниця, Кукутені, Трипілля тощо) вказує на виразні малоазійські паралелі [190; 219; 154; 204; 127]. Про південноанатолійські генетичні корені Балканського неоліту свідчить його набір культурних рослин [204], типологія найдавнішої балканської керамі­ки [190], деякі дані гідронімії.

Отже, генетичний зв’язок балканського неоліту, а через нього і три­пільської культури з південноанатолійським центром неолітизації дає підста­ви для припущення, що вищезгадані найдавніші землероби Балкан, Нижньо­го Подунав’я та Правобережної України в етномовному відношенні були споріднені з прахаттами. Саме цими зв’язками пояснюється наявність у Балкано-Дунайському регіоні архаїчної малоазійської гідронімії, яку вияви­ли Т. Гамкрелідзе та В. Іванов [32, с. 862—863]. Про це свідчать також сліди лінгвістичних контактів праіндоєвропейців з прахаттами, які, на дум­ку цих авторів, мали місце не пізніше IV тис. до н. е. Індоєвропейці під впливом балканського неоліту отримали деякі сільськогосподарські хатто- хуритські терміни [177, с. 152—154] разом з навичками землеробства і тваринництва.

Однак, як показав В. Ілліч-Світич [77, с. З—12], у праіндоєвропейській мові є значний пласт сільськогосподарської лексики й інших близькосхід­них народів — прасемітів, шумерів, еламців. Ця близькосхідна терміноло­гія перейшла до індоєвропейської прамови також із балкано-дунайського неоліту. Тому останній не був монолітно хаттським в етномовному розу­мінні. Напевно, було декілька різноетнічних хвиль неолітичних мігрантів з Близького Сходу на Балкани, що зумовило певну культурну строкатість балканського неоліту. Останній, мабуть, був започаткований і розвивався під впливом кількох споріднених близькосхідних етносів, серед яких домі­нували прахатти Південної Анатолії, але, вірогідно, мали місце прахуритсь- кі, афразійські, шумерські, еламські впливи. Це певною мірою стосується й трипільської культури Правобережної України як крайнього північно- східного прояву балканської енеолітичної протоцивілізації. Під впливом останньої формувалися найдавніші праіндоєвропейці лісостепів Східної Ук­раїни (див. мал. 40).

Останнім часом дедалі більшого визнання у наукових колах отримують погляди О. Шрадера (1883) та Г. Чайлда (1926, 1950), які вважали, що перший імпульс до європеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північнопричорноморських степів та лісостепів. Пізніше цю гіпотезу фун­даментально обгрунтували та розвинули Т. Сулемірський [237], В. Дани­ленко [47], М. Гімбутас [219, 220], Д. Мелларі [230].

За цією версією, яка, на нашу думку, найбільш переконлива й аргументо­вана, найдавніші індоєвропейці виникли на півдні України внаслідок складних історичних процесів, що привели до відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки. У загальних рисах вони розглядалися у поперед­ньому розділі. Там же показано, як внаслідок аграрної колонізації бал- канських землеробів були вичерпані резерви мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючої економіки у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства. Цьому сприяла прогресуюча аридизація клімату, що вела до кризи землеробської економіки Балкан,

Виокремлення скотарства із змішаної землеробсько-скотарської еконо­міки у самостійну галузь сталося на півдні України на кордоні зайнятих мотичними землеробами родючих чорноземів Правобережжя Дніпра та євпропейських степів, що з цього часу стали домівкою рухливих і войов­ничих скотарських народів. Отже, у IV тис. до н. е. територія України стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агресивними номадами євразійського степу. Це визначило її історичну долю на майбутні 5 тис. років — до XVIII ст.

Саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост — трипільську культуру — безпосередньо впли­вала на предків майбутніх скотарів — мисливців та рибалок лісостепових басейнів Дніпра та Дінця. Останні отримали від балканських нащадків найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу не лише навички відтворюючого господарства, а й близькосхідну сільськогосподарську тер­мінологію, що простежена лінгвістами у мові праіндоєвропейців. Ix локалізація у степах та лісостепах між Дністром та Нижнім Доном добре узгоджуєть­ся з трьома головними напрямами праіндоєвропейських лінгвістичних кон­тактів. На заході вони безпосередньо межували з носіями близькосхідної лексики, на північному сході — угро-фінської, а на південному сході — картвельської (див. мал. 35, 38).

М. Гімбутас розміщує прабатьківщину скотарства та його інодоєвро- пейських носіїв у Середньому Поволжі, з чим важко погодитись, адже скотарство народилося від землеробства в процесі виокремлення в самос­тійну галузь первісної економіки, тобто це могло статися тільки в умовах безпосередніх і тісних контактів з великими землеробськими спільнотами, такими як Балканський ранньоземлеробський центр близькосхідної цивілі­зації. Нічого подібного в Поволжі немає. Найближчий центр землеробства знаходився за 800 км на південь від Середнього Поволжя, за великим Кавказьким хребтом у басейнах Кури та Араксу. Якби перші скотарі запози­чили відтворююче господарство разом із сільськогосподарською терміноло­гією звідси, то остання була б картвельською. Однак значна кількість загальноіндоєвропейських скотарсько-землеробських термінів не кавказь­кого, а близькосхідного походження, тобто вони були запозичені праіндо- європейцями у безпосередніх нащадків близькосхідних землеробів — нео­літичного населення Балкан, зокрема трипільців.

Отримані від трипільців скотарські навички прижилися і швидко розви­нулися у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада корів та овець пересувалися у пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало швидке поширення колісного транспорту, а також приручення у IV тис. до н. е. коня. Постійні переходи у пошуках пасовиськ призводили до військових сутичок із сусі­дами та мілітаризації суспільства. У скотарів на відміну від землеробів не жінка, а чоловік є головною фігурою в сім’ї та роді, оскільки все життєза­безпечення лежить на пастухах та воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила умови для майнового розшарування суспільства. З’являється військова еліта. Мілітаризація зумовила будівництво найдавні­ших фортець, поширення культів верховного бога-воїна та пастуха, бойо­вої колісниці, зброї, коня, сонця-колеса, вогню.

Ці ранні напівкочові скотарі залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Археологи пізнають їх за так званим поховальним степо­вим комплексом (мал. 41). Найважливішими елементами такого комплексу є курганний насип, покладення небіжчика на спині з підгнутими ногами, посипання його червоною вохрою. В могили нерідко клали зброю (кам’яні бойові молоти та булави, грубі глиняні горщики, орнаментовані наколами та відбитками шнура, кам’яні антропоморфні стели). Нерідко в кутках могильної ями знаходять колеса, які символізували поховальний віз.

Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племе­на конярів, що проживали у IV тис. до н. е. між Дніпром та Доном [186]. Від них походить ямна археологічна культура, носії якої просунулися з Північного Причорномор’я по степовій зоні на захід у Подунав’я, на пів­день у Передкавказзя та на схід у Поволжя, північний Казахстан і навіть далі до Алтаю (див. мал. 38).

Мал. 41. Культура індоєвропейців IV—III тис. до н. е.:

і — підкурганне поховання ямної культури з дерев'яними колесами; 2—4 — зображення возів та колісниць; 5 — навершя конеголового скипетру; 6—7 — посуд культур ямиої та шнурової кера­міки; 8 — кам'яннй боновий молот; 9 — надмогильна стела; 10 — солярні знаки — символи

соиця-колеса

Небувале за розмахом розселення споріднених етносів на безкраїх сте­пових обширах пояснюється їх рухливою скотарською економікою та на­явністю колісного транспорту, тяглових тварин (кінь, бик), вершництва (мал. 42). Східна гілка ямників з часом трансформувалася в інші степові культури. Поступово поширюючись на південний схід, вони зайняли Се­редню Азію, під іменем аріїв вдерлися в середині II тис. до н. е. до Індії та Ірану (або Айріяи, що означає “країна аріїв’’). Тут їх священні гімни були записані у найдавніших у світі книгах Рігведі та Авесті, з вивчення яких 200 років тому почалося дослідження індоєвропейської проблеми [61].

Аридизація клімату та навала причорноморських скотарів наприкінці

V— IV тис. до н. е. зумовили колапс землеробського неоліту Балкан. Він стояв на порозі цивілізації і характеризувався домінуванням землеробства, осілістю, немілітарним матрилінійним суспільством з високорозвиненою матеріальною та духовною культурою, що дістало відображення у доско­налій та вишуканій кераміці та пластиці. Типовий приклад цієї високороз- виненої культури дають трипільські пам’ятки Правобережної України.

У IV тис. до н. е. на зміну миролюбним землеробам північних Балкан з Надчорномор’я приходять войовничі та рухливі племена скотарів з патри-

Мал. 42. Поховання степовика ямиої культури III тис. до н. е. з возом

лінійним суспільством та відносно примітивною культурою 1187}. У Поду- навТ археологи знаходять типові степові підкурганні поховання зі скорчени­ми і посиланими вохрою кістяками. Антропологічні дослідження свідчать, що кочовики, які прийшли зі сходу, були високими на зріст, масивними північними європеоїдами. Антропологічно вони були споріднені з північно- надчорноморськими степовиками і в середньому на 10 см були вищі від місцевих південних європеоїдів Подунав'я [230, с. 240]. Осіле населення ховається за стінами фортець.

В результаті контактів місцевих розвинених землеробів з войовничими кочовиками у Подунав’ї виникла синкретична культура зі значною роллю скотарства в економіці й відносно примітивною культурою войовничих кочовиків (культури Баден, Усатове, Коцофені, Єзеро, Троя). З Подунав’я це населення просувалося у трьох основних напрямках: по Дунаю на захід рушили пращури кельтів, іллірійців, італіків, германців, балтів, слов’ян, на південь Балкан — предки греків, на південний схід в Малу Азію — палай- ці, лувійці, хети (див. мал. 38). Процесам розселення праіндоєвропейців з Південної України з IV—II тне. до н. е. присвячений наступний розділ.

Однак обмеження індоєвропейської прабатьківщини лише лісостепами України не дає пояснення, чому основний масив індоєвропейської гідронімії лежить у Центральній Європі та між Віслою і Середнім Дніпром. Не в’яжуть­ся з Південною Україною і такі реалії прабатьківщини, як наявність, крім лісів та степів, гір і боліт, поширення осики, буку, тису, вересу, тетеруків та бобрів. Ці елементи природи властиві прохолоднішим і вологішим регіо­нам Європи.

Позбутися цих суперечностей дає змогу припущення, що Україна була східним крилом індоєвропейської батьківщини. Напевно, найдавніші індоєвро­пейці сформувалися в IV тис. до н. е. у лісостеповому Подніпров’ї на основі культурної спільноти, що, судячи з поширення гідронімії, охоплю­вала помірну зону Європи від Дніпра до Рейну. Про виникнення такої єдності у V тис. до н. е. внаслідок міграції північних європеоїдів із Західної Балтії через Німецьку, Польську, Поліську низини до Лівобережжя Дніп­ра свідчать дані археології (див. попередній розділ).

До цього північноєвропейського антропологічного типу належать най­давніші індоєвропейці IV—III тис. до н. е., що на сході виростають з дніпро-донецької культури (середньостогівці, ямники), а на заході — з культури Ертебеле (культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнуро­вої кераміки). Однак у останніх так само, як і у середньостогівців та ямників, простежується деяка грацілізація кістяка (потоншання кісток) порівняно зі своїми неолітичними пращурами. Це свідчить про формуван­ня найдавніших індоєвропейців з місцевої мисливсько-рибальської людності

VI— V тис. до н. е. в умовах культурних впливів та деякого припливу більш грацильного неіндоєвропейського населення із землеробських цент­рів Нижнього та Середнього Подунав’я.

Археологічні дані про північноєвропеоїдний антропологічний тип ранніх індоєвропейців доповнюють письмові джерела та міфологія, які свідчать про світлу пігментацію індоєвропейців II тис. до н. е. Так, у Рігведі арійці характеризуються епітетом “Svitnya”, що означає “світлий, білошкірий”. Герої арійського епосу “Махабхарати”, як правило, мають очі кольору “синього лотосу”. За ведійською традицією справжній брахман повинен мати каштанове волосся й сірі очі. В “Іліаді” Гомера усі ахейці золотово­лосі (Ахілес, Менелай). Ахейські жінки і навіть богиня Гера світловолосі. На єгипетських рельєфах часів Тутмоса IV (1420—1411 рр. до н. е.) хетські колісничі (маріану) мають нордичну зовнішність, на відміну від їхніх вірменоїдних зброєносців. У середині І тис. до н. е. до перського двору з Індії приходили світловолосі нащадки аріїв [105, с. 33].

Отже, можна припустити, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. У VI—V тис. до н. е. ці обшири були заселені масивними північними євро­пеоїдами з Прибалтики. В V тис. до н. е. на генетичній основі їх формується група споріднених неолітичних культур, що перебували під сильним впли­вом землеробської протоцивілізації Балкан, генетично пов’язаної з Близьким Сходом. Наслідком контактів з такою цивілізацією стала трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське рухливе мілітаризоване суспільство. Виокремлення скотарства у самостійну галузь спочатку відбулося на пів­денно-східному крилі праіндоєвропейців, тобто в лісостепах та степах Украї­ни. Тому перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії походить саме звідси.

ал. 43. Кам’яні антропоморфні стели індоєвропейських скотарів III тис. до н. - Степи Північного Надчорномор’я

Рухливі скотарі мігрують по степовій зоні як на схід до Азії, так і на захід на Балкани і в Центральну Європу (див. мал. 38). Разом з ними поширюється не лише праіндоєвропейська мова, а й весь ранньоскотарський культурний комплекс: відгонний тип скотарського господарства м’ясо-молочного нап­ряму, колісний транспорт, тяглові тварини, вершництво, патрілінійний мі­літаризований суспільний устрій, військова еліта, відповідні культи, степо­вий поховальний обряд, антропоморфні стели тощо (мал. 43, 44).

Мал. 44. Зображення бойової індоєвропейської колісниці на могильній плиті II тис. до н. е., Швеція

Однак цей процес не можна ототожнювати з прямим завоюванням пів- нічнонадчорноморськими скотарями степової зони Євразії і народів, що проживали там. З проникненням на територію сусідів агресивні номади змішувалися з місцевим населенням. Так, для середньодунайських курганів характерний степовий обряд поховань, однак знайдена у ннх кераміка істотно відрізняється від посуду з курганів півдня України. Відомо, що горщики ліпили жінки, тобто жіноча частина суспільства степовиків, що прийшли, дуже швидко поповнювалася місцевими представницями прекрас­ної статі. Це змінювало антропологічний тип, хоча мова та культура насе­лення, що прийшло, залишалися панівними.

Ранньоскотарський культурний комплекс поширюється у Центральній Європі дещо пізніше, ніж у Північному Надчорномор’ї. Це дає підстави припускати можливість стимуляції процесу індоєвропеїзації Центральної Європи і формування культур шнурової кераміки певним імпульсом, що надійшов через Подунав’я з Північного Надчорномор’я. Справа полегшу­валася спорідненістю північнонадчорноморських номадів з праіндоєвропей- цями території Німеччини, оскільки генетичною основою обох значною мірою була єдина культурно-антропологічна постмаглемезька спільнота V тис. до н. е.

Особливо велику роль відіграли північнонадчорноморські номади IV— III тис. до н. е. у формуванні східної гілки індоєвропейців — індоіранців. Дещо менше вони вплинули на генезу південних індоєвропейців (греків, іллірійців, албанців, хетів, вірмен), ще меншою мірою вони взяли участь у формуванні північних індоєвропейців (кельтів, германців, балтів, слов’ян).

За К. Ренфрю {234, с. 148—150], в результаті розселення мотичних землеробів з Балкан на зайнятих ними теренах автохтонне мисливське населення зникало практично безслідно. Це пояснюється вищим рівнем розвитку прибульців порівняно з аборигенами Європи, щільність яких була в 100 разів нижча. Тому регіони поширення близькосхідного за етнокультурними характеристиками балкано-дунайського неоліту слід вик­лючити з територій зародження індоєвропейців. Останні мають глибоке європейське коріння, яке сягає мезоліту середньоєвропейських низин, За М. Д. Андрєєвим [7], цьому періоду формування праіндоєвропейців відпові­дає бореальна стадія розвитку праіндоєвропейської мови. На середньоєв­ропейських низинах історичний розвиток аборигенів Європи ніколи не переривався вторгненням неолітичних мігрантів з Балкан та Подунав’я.

Стосунки між неолітичною протоцивілізацією Балкан та аборигенами- мисливцями середньоєвропейських низин дещо нагадували відносини між розвиненою греко-римською цивілізацією та її варварською периферією. Аборигени розвивалися під потужним впливом цивілізації. Пізніше варвари захопили її терени, змішалися з її прямими нащадками, творячи синкре­тичні культури та етноси.

Інакше кажучи, індоєвропеїзація Карпатського басейну, Подунав’я, Бал- канського півострова в IV—II тис. до н. е. дещо нагадувала своєрідну реконкісту: витіснення автохтонами Європи балканських колоністів, які були нащадками близькосхідної неолітичної протоцивілізації. Згодом вони відіграли роль етнокультурного субстрату, на якому формувалися за участю індоєвропейських прибульців з півночі пращури греків, фракійців, іллірій­ців та інших народів Південної Єврбпи.

Отже, праіндоєвропейці сформувалися на основі корінної північноєвро- пейської мисливсько-рибальської людності в умовах тісних культурно-ге­нетичних контактів з північно-західною периферією близькосхідної цивілі­зації — неолітом Балкан. Колапс землеробської економіки стимулював небувале за розмахом поширення відгонних форм скотарства разом з індо­європейською культурою їх перших носіїв.

Проблема індоєвропейської батьківщини далека від остаточного вирі­шення. Зазначене вище є, на нашу думку, найбільш аргументованою, але не єдиною сучасною науковою версією походження індоєвропейської сім’ї народів. Окремі позиції запропонованої концепції уточнюватимуться та змінюватимуться при надходженні нових фактів та залученні даних нових наукових дисциплін та методик.